Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ЯК СТАТИ СЛАВЕТНИМ ПИСЬМЕННИКОМ
(Підручник для початківців)
З давніх-давен чомусь думають, ніби письменникові треба мати талант. Брехня! Буржуазна вигадка! Письменником може бути кожна людина, аби в неї під руками був шматок паперу та олівець. І далі — кожний письменник може бути славетним, аби він видав хоч одну книжку. Звичайно, якщо у вас рідний дядя — завідувач видавництва, то вам, як кажуть, і книжка в руки. Але ж, беручи на увагу, що не в усіх є дяді і не кожний дядя — завідувач, ми й хочемо тут дати письменникам-початківцям кілька потрібних порад.
1.Найголовніше в кожному творі — це його назва, бо вона завжди міститься на найкращій сторінці книги — обкладинці. Назву цю треба давати так, щоб, з одного боку, до смерті здивувати читача, а з другого — щоб, прочитавши її, не можна було здогадатися про зміст самої книги. Особливо рекомендуємо початківцям такі назви: «За що та навіщо?!», «Чотири збоку!», «Не підходь — вдарю!» і т. ін.
2.Крім назви, для успіху книжки має значення і малюнок на обкладинці. Його теж треба подати читачеві як слід. Наприклад, коли ви пишете про землетрус у Криму, непогано намалювати римського вояку з величезними радіонавушниками в зубах.
Коли ж ваша книжка говорить про змичку з селом, на обкладинці обов'язково повинна бути Ейфелева вежа або ж...
А проте художники це й без мене добре знають.
Тому авторам турбуватися нема чого: загвинтять обкладинку на ять.
3.Кожну книжку обов'язково треба присвячувати комусь із відомих людей. Наприклад: «Моєму однодумцеві Л. Толстому», «Миші Лермонтову на спомин», «Буревісникові від орла», «Горькому — Мерлушка».
4.Непогано з першої ж книжки друкувати й свого портрета. Сфотографуватися можна різно: а) з ногами, б) до половини (кабінет-елеган), в) у три чверті, г) в одну третину (так зван, аліментний розмір). Найкраще фотографуватися з ногами: по-перше, не дуже буде видко вираз вашого обличчя, а по-друге, це фото дасть критикові привід кинути блискучу й приємну для вас фразу: «В цій книжці ми ясно бачимо Івана Мерлушку на весь його зріст».
Якщо ви боїтесь, що з портрета вас можуть впізнати і навіть побити, то найкраще містити портрета небіжчика-брата, неприємного для вас знайомого тощо.
5.Перед виходом у світ книги треба тонко та вміло звернути на себе увагу читачів. Для цього можна, наприклад, вступити до якоїсь літературної організації, а через три дні надіслати до всіх редакцій такого листа:
«Цим сповіщаю, що з 2 травня ц. р. я ніякого зв'язку з асоціацією «АБВГДЕЖЗ» не маю.
Робота над романом «На городі бузина» (3 крб. в твердій обкладинці) не дає мені часу працювати на користь зазначеній асоціації.
Відомий письменник Мерлушка».
Непогано дати й таке «спростовання»:
«Через те, що деякі громадяни поширюють чутку, ніби я в своєму романі
«На городі бузина» (вийде в липні, книгарям — знижка!) змальовую побут комгоспу, категорично зауважую, що це все вигадки, і кожний громадянин, прочитавши роман, переконається в правдивості моїх слів.
Щодо брехунів, то я притягну їх до відповідальності.
З привітанням! Мерлушка»,
Ну, здається, все...
Тьху! Ледве не забув.
Може ж, хто запитає: а як же писати саму книгу?
Та господи! Аби олівець та шматок паперу, а там — встигай тільки до видавництва відвозити. Та я ж, здається, казав уже, таланту для цього не
треба, це не брехня, не вигадка, а... гірка правда.
Тепер писати дуже легко.
Ну, а що читати оту писанину тяжко, то це письменника «не торкається».
ЯРОСЛАВ ГАЛАН
(1902—1949)
НА СЛУЖБІ В САТАНИ
... Близько 11 години ранку 24 жовтня 1948 року у квартиру відомого письменника по вул. Гвардійській, 18/10 у Львові ввійшли двоє молодиків. Під час розмови господаря з гостями один із них завдав Я. Галанові одинадцятьох ударів сокирою в голову, десять із яких були смертельними.
Наступного дня Ярослав Галан став великомученником комуністичного режиму в Галичині — першим і єдиним. Культ Галана, як «жертви людиноненависницької ідеології українського буржуазного націоналізму комуністи підтримували перейменованими вулицями, пам’ятниками — чималий львівський монумент стояв на площі його імені (ще й тепер на площі Петрущевича можна побачити масивний бетонний фундамент); періодичним виданням "Пост ім. Ярослава Галана" (останній, двадцять четвертий випуск вийшов друком 1990 р.); діяв музей (у його квартирі на Гвардійській нині музей "Літературний Львів"), біографію письменника та його памфлет "Плюю на Папу!" вивчали в школах. Натомість дотемні образи зарізяк із київського "Перцю" у вишитих сорочках і козацьких шапках із надщербленими сокирами, з яких капає кров, гадаю, пам’ятає багато хто. Ба навіть ще півроку тому мені пропонували купити сокиру, якою нібито вбили Я. Галана» — із Інтернет-видання.
Я тоді, маленький школярик чи не п’ятикласник, був певний: якщо письменник вважає, що треба боротися з кимось чи з чимось — хай бореться. Зрештою, це його переконання, позиція. Але ж є якісь правила пристойності, цивілізовані, вочевидь, правила. І треба боротися з ідеологією — якщо є в тому потреба, — а не з особами. Тим більше — відомими, реальними, історичними. В крайньому разі не плюватися на своїх опонентів. Зрештою, Папа Пій, який би він не був, це — немолода поважна людина і треба поважати бодай його старість, а не плювати на нього. Та ще у пресі. Ще й гордитися з цього. Це ж брутальність — плювати на своїх опонентів. Зрештою, це хуліганство. Плюватися можна (хоч і не бажано) в побуті, та ще якимось неосвіченим тіточкам, але ж не письменнику. Та ще на папері. Себто в літературі. Хіба це засоби сатири і гумору — плювання? Хіба це прикращає самого плювальника?
Такі думки виникали у мене тоді, малого школярика, коли я, розгублений і вражений, тримав у руках збірочку Я. Галана з такою дивно-негарною назвою "Плюю на Папу!.."
І чому, дивувався я, маленький школярик, ніхто не сказав про це письменнику? Чому не порадили сатирику не робити цього — себто не плювати на того, з чиїми поглядами він не згодний?
А в пресі писали, що Ярослав Галан одним з перших у своєму памфлеті "Плюю на Папу!.." в радянській публіцистиці "розкрив роль Ватикану в роки Другої світової війни і повоєнний період, коли католицька церква перетворилася у міжнародний імперіалістичний центр" і т.д., і т.п.
Але як на мене — тоді малого школярика, то й нині, вже дорослого на завершальному періоді життя, — це не літературний памфлет — "Плюю на Папу!", — а спрощене, брутальне й негарне хуліганство. На папері. В літературі. Чого у ній якраз і не повинно бути. Себто боротьба мусить бути, але тільки без плювання.
Федір Маківчук у своєму спогаді про "Слово-меч", пише: "Востаннє я бачив Ярослава Галана в липні 1949 року. Він привіз для "Перця" свій знаменитий фейлетон "Плюю на папу". Зайшов до мене в кімнату такий же ставний, широкоплечий, засмаглий і, як завжди, зовні невеселий і навіть похмурий. (В цьому ж спогаді Ф. Маківчук зазначає, що Я. Галан був "занадто складний і занадто суперечливий" (???). "І взагалі Галан справив на мене враження похмурої, замкненої людини...")
Прочитавши фейлетон, я подивився в очі Галанові й недоречно сказав!
— Дивіться, Ярославе Олександровичу, бо вони таки зведуть з вами рахунки. "Отці тьми" таких речей не прощають.
Галан вперше широко посміхнувся.
— Прочитайте ще раз заголовок, — каже мені.
— Прочитав.
— Ну, й що там сказано?
— Плюю на папу.
— Більше додати нічого не можу.
Фейлетон був надрукований у вересневому номері "Перця", але я і
гадки не мав, що він стане лебединою піснею Галана".
Пишучи ці спогади, Федір Маківчук навіть і не подумав: а що, власне, стало т.зв. "лебединою піснею Галана"?
А коли б подумав, то відповів би собі: плювання...
Боже, Боже, плювання на стару людину стало, виявляється, "лебединою піснею" письменника!
Серед українських радянських (та й не тільки радянських) письменників взагалі і серед сатириків зокрема трудно знайти ще одного такого, який би і через десятиліття після своєї смерті викликав такі суперечливо-осудливі оцінки, який би був таким одіозним, як...
Так, так, як Ярослав Галан.
За життя і після (особливо після), аж до 1991 року — найвідоміший письменник, драматург, прозаїк, публіцист, памфлетист. (Мабуть, все ж більш відоміший, як публіцист і памфлетист). Він був офіційним символом СРСР, класиком, що явно своєю творчістю не тягнув на таку роль, родом з України, величчю, на яку не можна було замахуватися і яку сприймали позитивно лише комуністи, всі інші — різко негативно.
Офіційна його біографія така.
Ярослав Олександрович народився 22 липня 1902 року в м. Динів, тепер Жушувське воєводство ПНР у сім’ї службовця. В Перемишлі закінчив гімназію (1922), вчився у Віденському і Краківському університетах. Вчителював у Луцькій гімназії. Співробітничав у журналі "Вікна" та в польській прогресивній пресі. Один з організаторів Антифашистського конгресу діячів культури 1936 р. у Львові. В роки війни — коментатор українських прифронтових радіостанцій. (Факт, який би прикрасив біографію будь-якого діяча культури!). В 1945 р. — кореспондент газети "Радянська Україна", був на Нюрнберзькому процесі. (Знову ж таки, факт, який би став окрасою будь-чиєї біографії!).Член КПРС. Нагороджений двома орденами "Знак Пошани" і медалями. 1951 р. за книгу "Вибране" (1951) був удостоєний Державної премії СРСР (посмертно).
Автор понад 50 книжок публіцистики, памфлетів, оповідань, п’єс. Серед них — п’єси "99" (1930), "Під Золотим орлом" (1948), "У Римі дзвони дзвонять" (1952), "Любов на світанні" (1953), "Човен хитається" (1954), "Драматичні твори" (1955); памфлети і оповідання "Фронт в ефірі" (1943), "З хрестом чи ножем" (1945), "Що таке унія?" (1946), "Оповідання", "Отець тьми і присні", "Присмерк чужих богів" (1950), "Вибране", "Памфлети й фейлетони", "Те, чого не забувають" (1951), "Люди без батьківщини", "На службі у сатани" (1952), Твори в 2-х, 5-х, 4-х томах.
"Член СП СРСР з 1940 р.
Загинув від рук вбивць-націоналістів 25 жовтня 1949 р. у Львові, 1964 р. В УРСР встановлено премію імені Я.О. Галана за кращі публіцистичні
твори.
Це його стисла — як завжди у таких виданнях, офіційно-"об’єктивна", геть безбарвна біографія мовби ж без будь-яких оцінок, взята із довідника "Письменники Радянської України". Київ, 1988.
У ній чомусь не згадано, що у Львові Я. Галану встановлено пам’ятник на площі його імені, а в квартирі, де він проживав, відкрито музей.
Пам’ятник буде зруйновано у 1991 році, а меморіальний музей перепрофільовано. І сьогодні Ярослава Галана всі — крім, звичайно, комуністів, які й нині ним гордяться, — поминають майже зневажливо. А більшість не хоче й згадувати його. Не було, мовляв, такого письменника, прислужника Москви й тоталітарного комуністичного режиму! Немає, але він... є. Який — не який, і як його негативно не оцінюй, а він таки був і є, і це треба сприймати як історичний парадокс. Чи заданість. Негативно чи позитивно, але він, повторюємо, був, а тому і є. І, очевидно, буде й такий письменник, драматург, публіцист, памфлетист в українській літературі.
А між тим, це був не якийсь там бездарний письменник, ні і ні. Навіть не кон’юнктурник, хоч так і можна, за поверхового огляду, подумати. Його перо і справді було гострим, він був і залишився на диво войовничим і непримиренним, який не знав компромісів і ніколи на них не йшов. Він відав лише наступальну тактику, ніякі погрози на нього не діяли — він по-своєму був сміливим і по-своєму затятим. У боротьбі ідеологій, відстоюючи свою — власне, наступаючи, — він у викривальному ражі не знав часом ніяких рамок — тільки вперед, тільки на барикади!..
Як людина, він теж був непростим, за характером незлагідний, рішучий, безкомпромісний... З ним було непросто навіть своїм, він жив лише наступами, викриттям, атаками. Це була потреба його характеру, його душі, це було, зрештою, його переконанням, що він — на правильному шляху, на бойовому посту.
В одній із вступних статей до його книги цілком слушно зазначалося "Історія життя і творчості Ярослава Галана — частина історії тієї гілки українського народу, його духовної культури, що в силу драматичних обставин довгі роки перебувала в умовах польсько-шляхетської окупації. Але і в цих обставинах письменник-патріот, художник-новатор зумів піднятися до вершин національної і світової літератур (це явне і явне перебільшення, зроблене радше з ідеологічно-тактичних міркувань — В.Ч.), вписати у нашу культуру самобутню і неповторну художню сторінку.
З перших кроків свідомого життя Я. Галан поєднав свою літературну творчість з революційно-визвольним рухом, з комуністичним підпіллям. (Ось це відповідає істині — В.Ч.). Збереглася перша партійна характеристика Я. Галана, написана 1924 року. В ній, зокрема, зазначалось: "Совісний, справі Леніна — відданий..."
Через чверть віку, готуючись до виступу на партійних зборах письменників Львова (на яких Галана було прийнято до лав КІІРС), він занотував у своєму блокноті: "По совісті — інтернаціоналіст, по духу — ленінець".
Добре це чи ні — не будемо ні гадати, ні тим більше сперечатися. (Хтось скаже добре, хтось скаже — ні). Хоча, як по вищому рахунку, письменник — якщо він письменник, —має бути незалежним. Тим більше, від партійних догм і постулатів. Має бути письменником-громадянином, а не... ленінцем. Але...
Але тоді всі називали себе ленінцями — не лише у Західній Україні, а й у всій Україні, у всьому тодішньому "таборі соціалізму", як називали СРСР. А були письменники ленінцями хто з щирого переконання (як Галан), хто заради мімікрії аби вижити, вціліти у ті лихі часи, коли одне необережно мовлене слово могло коштувати тобі життя. Тільки не будемо їх сьогодні судити (і щирих, і нещирих). Ще невідомо, як би сьогоднішні судді повелися за тих драматичних часів червоної тоталітарної ідеології. А сьогодні... Сьогодні всі сміливі, бо сьогодні демократія, і ти можеш говорити все, що тобі заманеться. І на твої балачки навіть ніхто й уваги не зверне.
Загалом творче життя в Галана тривало недовго, хоч написав він чимало: близько п’ятисот творів. Серед них — вісім п’єс, близько двохсот памфлетів і фейлетонів, тринадцять оповідань, понад сто нарисів, публіцистичних статей, понад шістдесят літературно-мистецьких статей. (Публіцистом він взагалі був прямолінійним, що називається, лобовим. Чи — трибунним. Ось останній абзац з його останньої недописаної статі: "Жизнь, чудесная советская жизнь победоносно шагает впред и рождает новые песни, новые легенды, в которых звучит величие освобожденного человека". Така прямолінійність навряд чи змогла б дійти до серця читачів, а ось для ідеології вона була на вагу золота. Та ще для тоталітарної!)
Він рано потрапив до концтабору для політв'язнів (Талергоф). Рятуючись від репресій, утік в глибинку Росії — в Ростов-на-Дону, де навчався в російській гімназії. Як вважається, там він вперше почув слова "революція", "Ленін", спів "Інтернаціоналу" і, як то кажуть, заразився цією словесною еквілібристикою на все подальше своє життя.
У 1918 році він повертається до Перемишля, де року 1922 закінчує гімназію. Ще через рік вступає до Віденського університету на факультет словенської філології.
Але згодом через матеріальну скруту переводиться до Ягеллонського університету в Кракові. Якщо у попередньому університеті він вперше зближується з комуністами, ставши членом робітничого товариства "Єдність", де "керівну роль відігравали австрійські комуністи", то в Кракові сповна віддається громадській, науковій та літературній роботі, як один з організаторів українського товариства "Пролом". Там же він пише і свою першу п’єсу "Дон-Кіхот із Еттенгайма". На закритому конкурсі "Робітничого театру" вона удостоїлась першої премії, 1928 року навіть була поставлена у Львові, але не мала успіху і швидко зійшла з кону. Після закінчення Ягеллонського університету, Галан дістає посаду викладача польської мови й літератури в Луцькій приватній гімназії. Проте не мине й року, як він буде звільнений — за революційну роботу і, взагалі, позбавлений прав на педагогічну роботу в Польщі.
Молодий педагог з "вовчим білетом" їде до Львова, де цілковито віддається літературній роботі, а з 1927 року разом з іншими "революційними письменниками" починає видавати журнал "Вікна". Пізніше, працюючи в редакції цього журналу, Ярослав Олександрович друкує там оповідання, нариси, памфлети, фейлетони, які... Так, так, спрямовані "проти українських націоналістів" та "уніатської попівщини". Звичайно ж, "п’єси, памфлети, фейлетони Я. Галана викликали у ворожому таборі злобну реакцію" — це з передмови до його книги, виданої Науковою Думкою у Києві в році 1983. — На нього писали пасквілі, його переслідували, посилили відкриті й анонімні погрози". У 1932 році польський уряд по всій країні запровадив військово-польові суди, розгромив прогресивні організації — в тім числі заборонив і журнал "Вікна". Галан разом з іншими письменниками "революційного спрямування" переходить по суті у підпілля.
Про той час С. Тудор згадуватиме:
"Тридцяті роки, аж до самого приходу визвольної Червоної Армії на Західну Україну, були буквально роками націоналістичного мракобісся в культурному і громадському житті Західної України, роками націоналістичного розгулу, викликаного крахом усіх надій на перемогу покидьків націоналізму в УРСР, де було організоване, свідоме мракобісся, запланований українським націоналізмом союз з поліцейськими органами шляхетсько-польської влади на Західній Україні".
Приблизно такої ж думки про ті події був і Ярослав Галан, непримиренний борець з тими "націоналістичними покидьками" та з "націоналістичним мракобіссям". Хоча коли у 1935 році Я. Галан разом з О. Гаврилюком за завданням ЦК компартії Західної України організував у Львові Антифашистський конгрес захисту культури, то на ньому, разом з іншими "гаряче" виступає за "рівноправність мов".
Згодом він відсидить вісім місяців у варшавській та львівській тюрмі, а потім із встановленням радянської влади в західних областях України — прихід червоних військ він гаряче вітав, — стає співробітником радянської газети "Вільна Україна" (от уже справді — "вільна"!), на сторінках якої друкує нариси, літературно-критичні статті і фейлетони... Про все тих же "українських буржуазних націоналістів", яких він невтомно таврував аж до своєї загибелі. Якось несамовито (вважалося — непримиренно), якось аж затято, як лютих особистих ворогів. І це — патріотів України! Мене це завжди вражало і я не знаходив цьому пояснення, читаючи з яким знущанням він писав про людей, які хотіли лише добра своєму народові, своїй країні.
Потім Друга світова...
Вважається, що війна — стала особливо плідним періодом у його творчості. Ярослав Олександрович сповна використав свій дар публіциста і памфлетиста-фейлетоніста. Працював коментатором на радіостанції імені Т.Г. Шевченка, на прифронтовій радіостанції "Дніпро". Частина його гострих викривальних памфлетів та статей увійшла до збірки "Фронт в ефірі", що була видана року 1943 у Москві і стала справді бойовим періодом у його житті й творчості. Як громадянин і патріот, він показав себе блискуче — це був той приклад, коли слово письменника можна було прирівнювати до зброї.
Після війни Я. Галан працює спецкором газети "Радянська Україна", їде в Нюрнберг на судовий процес над головними гітлерівськими злочинцями. Створює цикл справді пристрасних, войовничих памфлетів, що не втратили свого значення й досі, і, певний, не втратять ніколи. І коли б письменник обмежився темою викриття гітлерівських злочинців, фашизму взагалі, він би залишився й сьогодні шанованим сатириком-бійцем, гордістю української викривальної літератури, але...
У 1946—1949 роках він напише низку т.зв. антиватіканських памфлетів — "З хрестом чи з ножем", "Отець тьми і присні", "Присмерк чужих богів", "Апостол зради" Дісталося, одне слово, Святому Престолу.
В цей час письменник пише і п’єси: "Під золотим орлом", "Любов на світанні".
Обирається членом КПРС його нагороджують орденами й медалями, він стає знаним офіційним письменником СРСР, прикладом, як треба полум’яно боротися з ворогами Країни Рад — особливо з "українськими буржуазними націоналістами", які такі-сякі, забагли незалежності своїй країні!
А далі в його біографії той трагічний рядок: "24 жовтня 1949 року в своєму робочому кабінеті у Львові Я. Галан трагічно загинув від руки..." Так, так, від “руки буржуазно-націоналістичних убивць”, яких буцімто підіслав Ватикан...
Драматургію він любив.
Це був його улюблений жанр (правда, і в драмах він "зривав машкару з українських буржуазних націоналістів"). Ну, не міг він без них, щоб не писав, у якому жанрі не виступав, поминути "українських буржуазних націоналістів" він уже не міг — як Боже прокляття, яке тяжіло над ним! І це про тих "буржуазних націоналістів", які всього лише хотіли незалежності своїй країні і на цьому ґрунті були ворогами Москви, яка й змушувала українських письменників таврувати своїх же патріотів.
Отож, Ярослав Олександрович любив драматургію, мав у цьому жанрі певні здобутки, був загалом вправним драматургом (написав вісім п’єс!) але ми сьогодні знаємо письменника не як драматурга, а як недоброї пам’яті памфлетиста, який таврував несамовито — чи не на замовлення — "українських буржуазних націоналістів" — невгамовно й несамовито.
Писатимуть про нього (присяжні критики):
"Творчість Я. Галана-публіциста — це своєрідна історія сучасності, боротьби ідей, в якій письменник завжди був на передньому краї. Вже в перших памфлетах і фейлетонах "Хи-хи-хи!..", "Велике самозапертя", "Ще про кури", "Лицарі чорної руки", "Як співає канарок", "Дістануть" (1930—1931) Я. Галан засобами сатири та гумору, іронії і сарказму викриває зрадництво буржуазних націоналістів, виносить на суд громадськості маніакальні плани "походу на Київ" і войовничу роль у ній фашистського трубадура Донцова, святоюрського митрополита Шептицького, якого вже тоді він називав "бородатим мутієм свяченої водички". Вдаючись до засобів інвективи, гротеску, письменник висміює їхні марні сподівання... Наша література в особі Я. Галана має рідкісний приклад органічного поєднання таланту художницького, публіцистичного і науково-дослідницького. У фейлетонах, статтях, памфлетах Я. Галан безкомпромісно виступав проти ворожої ідеології, реакційної філософії фашизму, українського буржуазного націоналізму, клерикалізму…"
Ще наголошувалося:
"Викриття реакційної суті фашизму, українського буржуазного націоналізму (який, між іншим, боровся з фашизмом), Я. Галан поєднував з боротьбою проти філософії католицизму, уніатської церкви..."
Ще й зазначалося, що він "поєднував кращі класичні традиції", а тому виступав як новатор. Що "після Івана Вишенського, Івана Франка, Остапа Вишні, Олександра Довженка в історії української літератури не було такого послідовного викривача католицизму та українського буржуазного націоналізму..." Що він "в історію нашої літератури увійшов як невтомний пропагандист нової соціалістичної літератури і безстрашний викривач ворожої ідеології..."
Німий фільм Олександра Довженка "Арсенал" (1929) ідейно і політично був спрямований проти УНР, а, отже, й проти всіх т. зв. "українських буржуазних націоналістів" (най легенько їм гикнеться!), але на письменницькій репутації метра кіно це аж ніяк не відбилося. Довженко є Довженко, і цим все сказано. Мало проти кого він виступав! Головне, що він — одна із вершин світової кінематографії.
Як пресловута "боротьба" із все тими ж "українськими буржуазними націоналістами" — сякі-такі! — не зашкодила Остапові Вишні та його репутації в подальші роки, хоч він і є автором горезвісної "Самостійної дірки" (1945), у якій — дані УРЕ, — "висміяв наймитів міжнародного імперіалізму — українських буржуазних націоналістів".
Федір Маківчук, небезталанний сатирик-гуморист, багатолітній редактор "Перця", невтомно наголошував, що "Остап Вишня — визнаний майстер політичної сатири. Всеньке своє життя в літературі він вів нещадний бій з зарубіжними нашими ворогами, з українськими буржуазними націоналістами... У памфлетах і фейлетонах Остап Вишня вивів цілу галерею виродків, що здичавіли, збожеволіли від... жадоби накопичення грошей... Сатирик нещадно розвінчує антинародну суть буржуазної демократії, фальшиву, розтлінну культуру й мораль капіталістичного світу... Мовою вбивчої сатири, мовою сарказму й іронії говорить письменник і про холуїв "золотого мішка", про виповзнів із "самостійної дірки" — українських націоналістів. Він змальовує їх у непідробленому вигляді: облудними, підлими, підступними... З роками політична сатира Вишні стає ще сильнішою, ще кваліфікованішою. Живе свідчення тому — його збірка памфлетів і фейлетонів "Самостійна дірка", що вперше вийшла у 1345 році.
Ця збірка була наслідком поїздки Остапа Вишні в західні області України наприкінці війни, коли там найдужче шаліли бандерівські банди, чи, як називав їх письменник, "українсько-німецькі хто більше дасть націоналісти".
Остап Вишня своїми очима побачив, до якої жахливої деградації — і політичної, і моральної, — докотилися фашистські ландскнехти (цікаво, і де це він побачив? Хіба що слухав розповіді енкавеесовців, які під виглядом бандерівців, організовували масову різню тамтешнього населення — В.Ч.) бандерівські сокирники…"
Не відставав у викритті т.тв. "українських буржуазних націоналістів" і молодший побратим Остапа Вишні, теж класик нашого гумору й сатири Степан Олійник — згадаймо хоча б його збірку "Сер Макітра" (1952).
Справедливо з цього приводу висловився Богдан Сушинський у своїй загалом цікавій книзі "Степан Олійник: поет на тлі епохи", Одеса, 2006:
"Ясна річ, це право кожного митця висловлювати свою думку з приводу тих чи інших політичних процесів, що відбувалися в емігрантських колах українців, які і там, за кордонами України, продовжували вести політичну боротьбу, збуджувати громадську думку на підтримку національно-визвольного руху українського народу. Але в поетичному тлумаченні Олійника подібні вірші видаються занадто вже спримітизованими, доведеними не лише до політичного, але й до творчого вульгаризму. Зрозуміло, що нічого політично вагомішого, тверезомислячішого і правдивішого з'явитися в ті часи в офіційній радянській пресі й не могло. Одначе перед Олійником, як і перед кожним іншим митцем, поставав вибір: писати подібні фейлетони, що ледве тягли на примітивні ідейні передовиці для затурканих газет-районок, чи не писати? А Олійник писав: багато, залюбки і саме на такому рівні. Це був його свідомий вибір. Який тепер визначає і наше з вами сприйняття подібних творінь, на кшталт:
... намагались нас душити
Й ті, що з катом заодно:
Два убивці, два бандити —
Пан Петлюра і Махно...
(«Паліям війни на згадку»)
безапеляційна категоричність яких більше пасувала риториці фанатичних пропагандистів комунізму, до яких, хочеться вірити, Олійник все ж таки не належав. Але саме такими одіозними комуно-пропагандистськими перлами засмічено чимало його творів. І симптоматично, що ці твори не відзначені
не лише печаттю таланту, а навіть печаттю елементарного професіоналізму. Що і засвідчено «поезіями» на зразок:
В уоллстрітівському гнізді, з животом, як бочка,
Вигріва нову війну
Міжнародна квочка!
Знаєм ми: недовго їй киркати лишилось!
На землі міцнити мир люди заходились!
Світу йти — у Комунізм,
їй — лічить деньочки...
Марно грає півень Сам біля тої квочки.
... Квочка — Черчілль... Півня всі величають Гаррі.
В парі казяться на мир — і подохнуть в парі!
(1949 рік. «Міжнародна квочка»)
«Кількісно невелику, але за ідейним змістом дуже важливу частину творчості С. Олійника складає політична сатира на міжнародні теми, — хвалив його за цей примітивний доробок автор передмови до двотомника вибраних творів В. Лесик. — Вістря своїх віршованих політичних памфлетів і фейлетонів сатирик спрямовує проти зажерливих імперіалістів, оскаженілих паліїв війни, проти підлих прислужників реакції — буржуазних дипломатів і продажних журналістів — та проти найогидніших запроданців імперіалізму — українських буржуазних націоналістів.
Спочатку елементи політичної сатири у С. Олійника входили в гумористичні твори, головними дійовими особами в яких були позитивні герої: кмітливі й дотепні радянські люди — ланкова Настя Мельник («Леді Мельник Настя»), бригадир Гнат Дібровенко («Дипломат»). Вже й тут, у гумористичних сценах зустрічей простих радянських людей з американськими брехливими політиками, відбувається непримиренний
поєдинок двох ідеологій — соціалістичної і буржуазної політики і моралі».
Метр, класик нашої сатири та гумору, яким був і є Степан Олійник, дозволяв собі опускатися аж до такого рівня:
Містер Бульба, пан Очкур —
Всяка, бий його холера,
Погань проклятих петлюр.
Кожен смачно гриз конину,
А з-підмостків раз-у-раз
Про "соборну" Україну
Підвивав їм п’яний джаз...
І в такому ж: дусі аж цілих — цілих! — двадцять строф!
Байкар — не безталанний — Петро Сліпчук невтомно заявляв: "Нам гостра критика потрібна скрізь. Така, щоб зло, немов бур’ян косила..."
Але все це — словеса. Риторика. Так треба було заявляти в "країні Рад", аби наївні думали, що в нас воля і демократія. Але ті, хто наївно цьому повірить і почне застосовувати "гостру критику", відомо де опинялися.
Тож треба було без утоми таврувати і таврувати т.зв. "українських буржуазних націоналістів" — ось тут вже й справді дозволялася "гостра критика", що здебільшого обмежувалася примітивною лайкою, не достойною творця.
Інакше книжка не вийде. Та й сам загримиш — як посібник тих "українських буржуазних націоналістів", відомо куди. Пам'ятаючи про сумну долю розстріляних сатириків двадцятих-тридцятих років, таврували... Один поперед одного. Таврували, щоб самому вціліти — і як письменнику, і як людині взагалі. Писали примітивною лайкою (чим примітивніша, тим більша гарантія, що сам ти вцілієш). Як ось хоча б той же Петро Сліпчук.