Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ФЕДЬКА ГУСКА ПИСЬМЕННИК
Юрій Вухналь
І
Сонечко спадало...
За клунею гавкав голодний собака Рябко, круторогий волик висмикував із стріхи солому, буланенький кінь бив задом по порожніх яслах, вузькозада корова Манька засмучено облизувала своє худе телятко, яке в розпуці знесилено крутило хвостиком і жалібно мукало, котик Васька здихав під призьбою, зозуляста курочка плакала серед двору, а півень Петька рішучо кукурікав:
— Сьогодні ввечері повішусь!
А молодий господар цього «зразкового» господарства Федька Гуска в цей час ішов на досвітки.
Дійшовши до подвір'я свого сусіди Гаврила Ратиці, Федька заклав два пальці в рота, шалено свиснув і промовив крізь зуби:
- Шлюха...
— Хто шлюха? — по-комсомольському, з ідеологією спитав Ратиця, що стояв біля воріт з книжкою в руках.
—Меланка шлюха, моя остання дев'ятнадцята жінка. Учора був у ЗАГСі. Розвівся.
— З ким, Федічко, розвівся?
—Та з Гапкою ж, йолопе, з дружиною з моєю, з останньою, з двадцятою.
— А хіба це по ЛКСМУ-вському, Федічко?
— Знаю, що ти мене вчиш. Я краще знаю Одарку.
— Яку Одарку, Федя?
— Яку? Та мою ж останню, двадцять першу жінку, дурню... Нема мені, брат, через тих дівчат ходу. Коли б не вони, може б уже членом окружкому був, а то доводиться в сільському осередку з такими, як ти, молокососами, політграмоти вивчати. Ех! Піду мабуть у письменники...
— А хіба можна, Федю, зразу у письменники?
— Кому як. Мені можна. Я новели писатиму.
- А що воно «новели», Федю?
— Ідійот! Не знаєш, що таке новели. Це значить про нове життя як напишеш — зветься «новела», про старе «старела». Невже ти цього не знаєш?
—Не знаю, Федічко, — свідомо зітхнув Ратиця, і його чесне комсомольське обличчя засмутилося.
—Ех, ти! Необразований, — чвиркнув через губу Федька і пішов... у письменники.
ІІ
Сонечко спадало...
За клунею гавкав вгодований собака Няйко, круторогий волик лежав у загороді і задоволено ремиґав, налупившись до одказу свіжого сіна, буланенький коник смирно доїдав четверту торбу вівса, широкозада корова Манька облизувала жирне теля, на ґанку котик Васька запихався сметаною, зозуляста курочка весело кудкудахтала серед двору, дзьобаючи пшеницю-білоколоску, а півень Петька злетів на нові ворота і радісно закукурікав.
— Смирррно! Хазяїн з городу іде!
Федька підкотив у двір, оглянув своє господарство, поправив рогові окуляри І нову краватку «метеликом» і промовив:
—Вернусь до Харкова, обов’язково напишу старелу: «Гонорар і поліпшення сільського господарства…»
Сказавши це, Федька чвиркнув через губу і пішов до хати.
Сонечко сховалось, за горою, а на суміжному подвір'ї невідомо чому матюкався Гаврило Ратиця.
1930 р.
ЮРІЙ ВУХНАЛЬ
(1908—1937)
"КОМСОМОЛЬСЬКИЙ ОСТАП ВИШНЯ"
Ковтун Іван Дмитрович (літ. псевдонім Юрій Вухналь) народився 5 жовтня 1906 року в с. Чорнобаївка Ізюмського повіту на Харківщині в селянській сім'ї. Закінчив Куп'янську гімназію.
1922 року вступив на педагогічні курси імені Г.С. Сковороди (м. Харків), після яких навчався в Харківському інституті народної освіти. Ще студентом співробітничав у газеті "Селянська правда", де й надрукував перші свої твори. Потім працював у редакціях газети "Комсомолець України", журналу "Червоний перець". Належав до літературних організацій "Плуг", "Молодняк", ВУСПП. Став одним із найпопулярніших українських сатириків. Не випадково у журналістських колах його називали "комсомольським Остапом Вишнею".
Автор збірок нарисів, фейлетонів, гуморесок "Червоні паростки" (1925), "Товариш і товаришок" (1926), "По злобі" (1927), "Початкуючий" (1928), "Помилка професора Кіма", "Гуморески", "Життя і діяльність Федора Гуски", "Крилатий рейс", "Одруження Гаврила Ратиці", "Щирий українець" (1929), "Люди моря" (1931), романів та повістей "Яструби" (1928), "Азіатський аероліт", "Юнг-бунл" (1931).
Далі йде — за біобібліографічним довідником "Письменники Радянської України", рік видання 1988-й, — рядок про підозріло ранню смерть письменника у віці 31 року: "Помер 15 липня 1937 року".
Уповноважені Харківського обласного управління НКВС 2 листопада 1936 року провели трус на квартирі й заарештували письменника. Йому було пред'явлено звинувачення: "участь в українській націоналістичній терористичній організації, яка готувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду". На численних допитах і на суді ні в чому себе винним не визнав. Зачитані проти нього свідчення категорично заперечив як фальшиві.
Військова Колегія Верховного Суду СРСР 14 липня 1937 року засудила Ковтуна-Вухналя І.Д. до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією належного йому майна.
Вирок виконано 15 липня 1937 року.
При додатковому розслідуванні справи в 1958 році Максим Рильський, який добре знав Юрія Вухналя, дав такий відгук про нього: "Це був здібний гуморист і автор цікавих книжок для юнацтва та дітей. Я ніколи не сумнівався, що І.Д. Ковтун чесний і відданий радянський громадянин". А Микола Бажан написав так: "Він безумовно був радянською людиною, якій були чужими антирадянські чи націоналістичні настрої та висловлювання. У своїх пародіях, епіграмах, жартах він засобами сатири й гумору боровся зі всім, що відживає..."
Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 листопада 1958 року вирок щодо Ковтуна-Вухналя І.Д. скасувала і справу припинила через відсутність складу злочину.
Юрій Вухналь реабілітований посмертно.
Всі його збірки, видані до арешту і розстрілу, були вилучені з усіх
бібліотек і знищені — як творіння "ворога народу".
І — на 26 років — люта заборона. Навіть у статті згадувати його ім’я. Що був, мовляв, такий сатирик в Україні. Таке примусове забуття було фактично другим розстрілом.
Лише в часи хрущовської "відлиги", коли вперше відкрито заговорили (і мов би ж засудили) криваві сталінські репресії, гуморески було перевидано. Зокрема одну з його найпопулярніших збірок "Життя і діяльність Федька Гуски" в бібліотечці "Перця" завдяки Федору Маківчуку (стотисячний тираж!), та через три роки вийшла ще одна його збірочка "Товариш і товаришок".
І — знову забуття.
А був же одним з найпопулярніших молодих українських сатириків-гумористів, якого навіть називали "комсомольським Остапом Вишнею" (таке титулування, між іншим, пришвидшило його загибель).
Був... А втім, чому був? Він і є. І завжди буде в історії українського Сміху. Іван Дмитрович Ковтун, який писав під псевдонімом Юрій Вухналь.
Невідомо чому в миру Іван Дмитрович Ковтун вибрав собі такий літературний псевдонім — Вухналь. Але відомо, що вухналь (рідше — ухналь) — спеціальній цвях, яким прибивають підкову до кінського копита, а також підісок до осі. Вишня: "Ти (коню), босий, некований"! Уяви собі, вухналя нема!" Ю. Мокрієв: "Льоша зазирнув у ящик з цвяхами: — Ого! Всіх розмірів! Що? Та тут навіть вухналь Є! — Він засміявсь. — Вухналем же коней кують!.."
Юрій Вухналь
ТРУДОВИЙ ДЕНЬ ФЕДЬКИ ГУСКИ
Зустрів я недавно свого давнього товариша — Федю Гуску. Сумний він та невеселий. Питаю:
—Чого, Федю, на життя так невесело дивишся?
Сів біля мене Федя, плюнув через губу (по давній звичці) та сумно-пресумно:
—Ех, братішка, умов для праці немає, затирають нас, кожен тобі капость норовить підстроїти, бюром лякає, хуліганом узиває!
—...Дома й то спокою тобі не дають, — казав далі Федя. — Прокинувся я вчора ранком, а мати ще снідати не зварила. І сказав їй усього два слова: мовляв, мамашо, пора вам продукційність праці підвищити, пораєтесь біля печі років тридцять, а кваліфікації ні на копійку.
А вона й скипіла:
— Тобі й їсти не слід би давати, — бродиш, як барбос той, — як тебе в комсомолі тільки держать?!
— Киньте, — кажу, — мамашо, бухтіти. Не розумієте потреб сьогоднішнього дня, то й не сікайтесь, і організації не чіпайте — у мене нагрузка. А не дасте снідати, сам у погріб піду й молока нап'юся.
Мати за чаплію та в опозицію:
— Я тобі голову розвалю!
І стало мені образливо, і подавсь я геть із хати. Іду собі вулицею, гульк — лежить проти двору баби Одарки собака — хвіст одкинула й очі заплющила.
Не інакше, — думаю, — як скажена, одвернись тільки, а вона тебе за ногу цап — і пропадай, Федько Гуска, не на фронті революції, а в оточенні мирному.
Думаю — вбити треба, поки людей не поколошкала. Узяв каменюку й ахнув її — так вона й не тріпонулася.
Як вибігла тут баба, як заголосить:
— Та чи вона тебе чіпала? За що ти собаку безневинну погубив, барбос ти іродський?
Підступив я до неї та на вухо:
— В ДПУ хочеш? Ти бачила, як вона очима водила та як хвіст одкинула? Та вона в тебе самасшедча!
А вона мені:
— Сам ти самасшедчий!
Досадно мені стало — як ти її переконаєш? — повернувся й пішов до сельбуду.
— Слиш, пацан, — питаю піонера, — в сельбуді хто є?
А воно мені:
— Який я тобі пацан?!
Взяв я його за гузир однією рукою, а другою за вухо.
—Так ти, — кажу, — отак на питання старої гвардії відповідаєш? Та ти знаєш, гнидо аліментарна, може, я за тебе страждав у революцію. Ех ти, зміна єрундова.
Та керуючою рукою по задниці його, по задниці… Верещить воно, пручається. Пустив я його, а самому досадно: зміни путящої немає!
Зайшов у сельбуд, а там сидить Пріся. Я до неї, як товариш, положив руки на груди й хотів побалакати про внутрішній стан нашої продукції, а вона як заверещить та від мене.
Тоді я їй:
— Ех ти, міщанка, наскрізь прогнивша, може, товариш на політичну тему хотів з тобою побалакати, а ти тікаєш. Міщанка ти!
Вийшов із сельбуду і світ мені не милий.
А тут назустріч суне піп, та в новій рясі. Не витримав я... плюнув на його рясу та голосом, повним пролетарської зневаги:
— Ех ти, опіум!
А він:
—Ви, товариш Федір Гуска, пообережніш, а то я за таку антирелігійну пропаганду жалітися буду.
А я йому:
— Цить, а то вмреш! За себе не ручаюсь...
І сумно мені, пресумно: опіум, так би мовити, і той огризається.
Іду повз крамницю, а там очищену виставлено — так я з горя й хильнув. Та й подумати так: ну, не питиму я, не питимеш ти, а там третій пити не схоче. Питаю я тебе, хто ж тоді питиме? А випустили: збиток видимий державі.
Не пригадую я після того нічого — не стільки від горілки, як од горя.
А на другий день на бюро мене.
— А за що? За віщо?
Федько подивився на мене, шукаючи співчуття.
— Та воно, бач, Федю, не добре-таки ти робиш, — промовив я.
Федько враз одсунувся од мене:
—Ах ти, угодовець! А ще товаришем звешся! Зачуха ти, а не товариш!
Я змовчав. Правду кажучи, боявся, щоб мій закадичний товариш Федір Гуска по вуху мене не дзенькнув.
ЛЮБОВ ФЕДЬКА ГУСКИ
Ми сиділи на дубках біля сельбуду, і Федя, обнявши мене однією рукою й примруживши око, час од часу спльовуючи, розповідав мені сумну свою любовну історію.
— Спочатку наші дипломатичні взаємовідносини з Дунькою були досить добрі й нормальні — обніму, було, кріпко, цмокну в щоку, а вона лише солідарно підморгує та хіба коли-не-коли скаже:
— Федько, не політиканствуй, куди ти ото рукою поліз? Ану зараз же вийми!
У Дуньчиній клуні був як у себе дома, це було, так би мовити, моє повпредство. Прийду, ляжу на примістку й почуваю себе, як недоторкана особа на ворожій території.
Так було до тої пори, доки в наші справи не встрявали Дуньчині батьки й не мали ніякого впливу на її особу. Але якось (Федя зітхнув) Дунька підпала під вплив батька й матері і почала вірити їхнім брехливим наклепам.
Захопивши владу до своїх рук, батько й матір — ці твердолобі консерватори — повели таку скажену агітацію проти мене, що я не знав, де й дітись.
От, уяви, одного разу в неділю виходить Дуньчина мати — цей міністр
внутрішніх хатніх справ — на колодки й привселюдно на жіночому, так би мовити, парламенті виступає з провокаційною мовою, мовляв, Федько Гуска — барбос і падло, та я його, ракла, й у двір до себе не пущу, а не то що дочку заміж за нього оддам. На колодках в той час була тітка Мокрина, а ти ж знаєш тітку Мокрину — це ж не жінка, а чортова радіотрансляція. Через день все село знало про виступ й з усіх боків коментувало промову Дуньчиної матері — натякаючи на загострення взаємовідносин поміж нами та на розрив.
Я сам добре почував, що тут пахне розривом. І не помилився. Одного разу я таки підмовив Дуньку піти погуляти, і, залишивши піджак свій у клуні, пішов на леваду.
Через годину повернувся й побачив жахливу картину. На мій піджак Дуньчині батьки зробили ганебний наскок. Це був справжній розгром.
Як потім виявилося, батьки шукали якогось листа, що начебто я писав до Гапки Сапронової.
Це мене так обурило, та й справді, братушка, це ж було нечуване нахабство, що я тут же у Дуньчиному дворі помінявся з матір'ю гострими нотами. На другий день у селі тільки й розмови було, що про мій розрив. Ворожі до мене кола населення галасували, що, мовляв, так йому й треба, сучому синові, й побоювалися — коли б я Дуньчиним батькам вікон не побив.
Помірковані кола стояли на моєму боці.
— Ну, а як же ти — не шкодуєш? — запитав я Федю.
Федя глянув на мене, усміхнувся, плюнув і гордо промовив:
— Мені хіба що — вони плакати будуть, а не я. Я ще вчора з хуторів двоє замовлень одержав: Хвеська Карпова — гуляти в неділю закликає, а Горпина Капронова на покрову прохає прийти, — он як — поняв?
ЮХИМ ГЕДЗЬ
(1897—1937)
"... І ГОТУЄ ЧЕРГОВІ ЗАМАХИ НА КЕРІВНИКІВ
ВКП(б) І РАДЯНСЬКОГО УРЯДУ"
Савицький Олексій Васильович (літ. псевдонім Юхим Ґедзь, Олесь Ясний) народився 2 березня 1896 року в м. Золотоноші на Полтавщині (тепер Черкаської області) в сім'ї теслі. Закінчив земську школу, два курси Київського музичного інституту ім. М.В. Лисенка.
Працював земським писарем, після революції — службовцем у радянських установах, журналістом у редакціях газети "Комуніст" і журналу "Червоний перець".
До жодної з політичних партій не належав. Був членом літературної організації "Плуг".
Статті, нариси, оповідання, гуморески, фейлетони друкував у газетах "Комуніст", "Селянська правда", "Пролетар", "Культура і побут", журналах "Плуг", "Плужанин", "Сільськогосподарський пролетар", "Сільський театр", "Всесвіт", "Знання", "Нова громада", "Червоний перець" та ін.
Видав друком такі збірки оповідань і гуморесок; "Антон Троянденко", "Буває й таке" (1927), "Принципіально", "Троглодити", "Завзятий середняк" (1929), "Конкурс на гопак", "Ті ж і Мирон Гречка", "Столичний гість" (1930), "Перший іспит" (1931), "Тихою сапою" (1933) та низку п’єс.
Співробітник Харківського обласного управління НКВС молодший лейтенант Замков, розглянувши матеріали, за якими Савицький О.В. ніби "був учасником контрреволюційної терористичної організації, яка ставила за мету боротися з радянською владою", вирішив, що перебування його на волі може вплинути на хід слідства. Вчинили на квартирі трус і заарештували господаря 2 листопада 1936 року. До травня 1937 року слідство велося в Харкові, потім Савицького етапували до спецкорпусу київської тюрми. На першому ж допиті, який вів слідчий Лисицький, письменник визнав себе винним. В обвинувальному висновку йому інкримінували "активну участь в українській контрреволюційній націоналістичній фашистській організації, зв'язаній з контрреволюційною троцькістсько-зінов'євською терористичною організацією, що вчинила 1 грудня 1934 р. підле вбивство т. Кірова і готує чергові замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду".
На закритому засіданні 14 липня 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Савицького-Гедзя О. В. до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією особистого майна.
Вирок виконано 15 липня 1937 року в м. Києві.
За протестом помічника Головного військового прокурора СРСР Військова колегія Верховного Суду СРСР на своєму засіданні 22 березня 1958 року розглянула матеріали справи і дійшла висновку: "Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 14 липня 1937 р. щодо Савицького-Гедзя (він же Ясний) Олексія Васильовича за наново виявленими обставинами скасувати і справу припинити через відсутність складу злочину".
Юхим Ґедзь реабілітований посмертно.
Посмертно йому повезло менше, як хоча б його побратиму, теж розстріляному Юрію Вухналю — після реабілітації Юхима Ґедзя так досі й не перевидали. З 1937 року і по сьогодні.
По 2009-й рік.
Себто 72 (сімдесят два!!!) роки він — талановитий наш сатирик-гуморист, — перебуває у забутті, іначе в негласній забороні.
І це він — посмертно реабілітований, як невинно репресований.
А це фактично другий розстріл — тільки вже без строку давності. І наче аж без права на реабілітацію.
Навіть за хрущовської "відлиги", за горбачовської "перебудови" його так і не видали, Юхима Ґедзя, розстріляного 15 липня 1937 року у місті Києві. Того ж року і того ж дня та місяця, коли було розстріляно його колегу-одноперчанина Юрія Вухналя.
Наче він і досі, як сказано у його вироку "готує чергові замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду".
Не видали його, не увели в літературний обіг за всі вісімнадцять років, що минули звідтоді, як у 1991 році було нарешті скинуто комуністичне ярмо й Україна стала вільною і незалежною. Коли настав час збирати її понищених дітей.
Одинадцять веселих збірок Юхима Ґедзя, виданих у 1927— 1933 роках були після його арешту і розстрілу в потилицю вилучені з бібліотек і спалені (точнісінько як у Німеччині після приходу до влади біснуватого фюрера палили книги прогресивних письменників!) і де шукати бодай який уцілілий примірник бодай якої-небудь збірки Юхима Ґедзя (якщо де що й збереглося дивом-чудом, то лише в приватних бібліотеках).
Розстріляний у 1937 році, реабілітований у І958 році, Савицький Олексій Васильович — він же Юхим Ґедзь, — все ще перебуває у вигнанні — чи то пак у забутті і все ще ніяк не може повернутися в рідну Україну.
І все ще невідомо, де знайти його колись репресовані і знищені твори, які після 1933-го в Україні (та й будь-де, а будь-де це — ніде) не перевидавалися і теперішньому поколінню й геть невідомі (як і самі письменники) — хіба що історикам, літературознавцям що про нього відомо.
Принаймні, спеціалісти зобов’язані і таких пам’ятати — фах до цього спонукає!
І раптом кілька речей знайшлося. Там, де їх і не сподівався знайти.
Року 2005-го у Черкасах вийшов симпатичний — і змістом, і оформленням — томик "Перепустка в безсмертя". Антологія (перша) гумору Черкащини. (Упорядник Анатолій Горбівненко).
Коли Пегас прогикує на Парнас,
Коли підкови до копит протерті,
Веселе слово маймо про запас,
Бо то для нас —
"перепустка в безсмертя"…
Антологія увібрала в себе гумористично-сатиричні твори літераторів, чиє ім’я тісно пов’язане з цим благословенним краєм" — як здобутки класиків української літератури, так і гуморески, байки, усмішки, пересмішки наших сучасників, а також тих, хто певний час жив, творив на черкаській землі — як хоча б знаний Іван Крилов... Так, так, російський "дідусь Крилов", класик наших сусідів, який у роках І797—1801 жив у селі Козацькому, що на Звенигородщині (тепер Черкащина). Відомо навіть те, що мешкаючи в Козацькому, він створив двоактну жарто-трагедію "Підщипа" ("Тріумф") — злу сатиру на самодержавство... "Підщипа" вперше була поставлена в Козацькому, і сам автор Крилов грав у ній роль "Трумфа". В Козацькому була створена і комедія "Пиріг", яка мала щасливу сценічну долю (була поставлена у Москві).
У дендропарку села Козацького на Звенигородщині — пам’ятці садово-паркового мистецтва ХVIII століття є велетень дуб, із яким пов’язують задум байки Івана Крилова "Свиня під дубом". Пізніше, в одному з листів Крилов назве Козацьке "чарівним селом".
Всього ж в Антології вмішено твори (не рахуючи давньоукраїнської гумористики) 55 сміхотворців — включно із сатиричними творами Тараса Шевченка.
І серед них 5 гуморесок Юхима Ґедзя.
Мав рацію автор передмови доктор філософії, професор, член НСПУ Володимир Поліщук, що "черкаський сатирикон має своє вельми симпатичне обличчя в інтер’єрі сатирикону всеукраїнському". Він мав авторитет минулого, розмаїте сучасне й багатообіцяюче майбутнє. З вірою в це чому б і не сміятись? Чи хоча б усміхнутися.
Юхим Ґедзь
8 БЕРЕЗНЯ 2028 РОКУ
Ану, чоловіки, заплющуйте очі і думайте... Думайте, що ви живете не 1927 року, а так, сто років уперед — у 2027-му році.
Замісили ви з вечора діжу, покачали білизну, заштопали жінці панчохи, приспали доньку Конюшину і полізли собі відпочивати під піч.
Спочивали чи не спочивали — чуєте, Автономія ваша вже гримає.
— Фордзоне, чуєш! Ану вставай!
Встали. Затопили в печі, зварили обід, спекли хліб, посадили на лопату Конюшину.
— Попелом притруси! — гукає жінка. Притрусили попільцем, винесли, куди слід (не подумайте тільки — доньку винесли), вертаєте.
— Ану, — каже Автономія, — надівай мою стару спідницю, та пошукай отам на печі ще материн очіпок, підемо.
А тим часом сама взяла спечену хлібину, повертіла її на всі боки, а тоді:
— І щоб тебе й коло серця пекло, анахтему! Подивились на неї:
— Хліб же гарний!
А вона вас тим хлібом по тім'ї — так і сіли.
Ну, нічого.
Наділи ви спідницю, очіпок.
— Бери Конюшину, вкутай гарненько, та ходімо, бо вже нерано.
Приходите на майдан, а там же народу-у-у незлічимо: сват Борона, кум Рало, зовиця Семипілка, тітка Кукурудза, племінник Пропашний, дядько Трієр — і всі в таких пишних спідницях, а на сусідові очіпок так і виграє на сонці.
Подивились ви на свою стару спідницю, потім на свою половину Автономію — і такий вас жаль за серце вхопив, що й не сказати.
— Чи я тобі не годив, чи не гарну постіль тобі слав... Ех, де той 1927-й рік...
Не встигли подумати, як почалося й саме свято. Жінок прийшло, так де вони тільки й зростали. А як почали говорити, а як почали доводити:
— Несознательні жінки. Та до рад чоловіків не проводять, та до кооперації чоловіків не обирають, та просвітку їм, бідним, за пелюшками та за коритами немає.
А одна так прямо каже:
— Доки ми, жінки, не усвідомимо, що й мужчина — чоловік, доти не бачити їм, чоловікам, пресвітлої години.
Довго говорили. У нас уже й руки помліли, Конюшину держачи.
— Переміни мене, — просите в жінки. А вона:
— Держи, коли виніс, а ні, то віднеси додому та приспи. Отака «сознательность». Держите вже до кінця.
А вони говорять, а вони говорять, ну річка бурхлива, та й годі.
Аж ось скінчили. Ідете ви зі своєю Автономією додому. Тільки-но порівнялись з сусідчиним двором, чуєте, а там аж хата ходором ходить:
— Ой не буду ж, не буду, — проситься сусіда. А жінка:
—Я тобі дам по зборах ходити, я тебе піду! — та по чім попало, по чім попало.
— Дивись мені, — застерігає вас Автономія, а в самої так усмішка й заграла.
Прийшли додому і тільки що, приспавши Конюшину, лягли й собі відпочивати — лізе до вас Автономія...
Розплющуйте мерщій очі та гукайте голосніше:
« Х а й ж и в е 8 б е р е з н я 1 9 2 8 р о к у ! »