Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ЩО Ж ТРАПИЛОСЬ НА ВУЛИЦІ ШЕВЧЕНКА?..
... А трапилось це у 1952 році. Я тоді тільки-но починав писати. Байки, ясна річ. Кілька вже видрукував у місцевій газеті. А одна баєчка потрапила в Київ (хтось із друзів передав). І, навіть, була надрукована в "Перці". Я тоді ходив аж хмільний од щастя! Подумати тільки, у "Перці" — у самому "Перці!" — друкуюся!
І ось одного дня чую: до Дніпропетровська приїздить редакція "Перця". І приїздить на чолі з головним редактором Федором Маківчуком!.. А в складі делегації — Остап Вишня! Я прямо місця собі не знаходжу: як з перчанами, як з Остапом Вишнею зустрітися?.. Ну, хай не зустрітися, а хоч би здалеку на них поглянути...
І раптом — о, диво! — приносять мені записку. Такого змісту: "Шановний Олексію Гавриловичу! Запрошуємо Вас на вечір гумору і сатири, котрий відбудеться сьогодні о 18 год. в приміщенні університету. Павло Михайлович просив, щоб Ви прибули: Федір Маківчук".
Мчу із запискою на вулицю Шевченка, до старого корпусу університету. Мчу і ніг під собою не відчуваю: головний редактор "Перця" записку прислав! Сам Остап Вишня мене — початківця — хоче бачити. Запрошує!..
За квартал до університету бачу натовп.
"Що трапилося?" — думаю стривожено. І відчуваю: не проб'юся до університету, бо чим ближче до нього, тим щільніша юрба. Вся вулиця запруджена, навіть трамвай не ходить. З трудом протискуюсь ще на десяток метрів вперед і бачу міліцію... "Ясно, — думаю, — когось тут задавили, або ж-зарізали".
Питаю одного: що, мовляв, трапилось?..
А він до мене з подивом: ти що з неба впав? Остап Вишня приїхав, от що трапилося!..
Ніколи б я не пробився у такому натовпі, якби не міліція... Показав я одному міліціонерові записку Федора Маківчука, він мене й провів. Власне, протягнув через натовп, а далі — в залу.. Сяк-так протиснувся я, став під стіною в проході, на сцену дивлюся. А на сцені гумористи сидять... "Котрий же із них Остап Вишня?" — думаю... Упізнаю Федора Маківчука. Він мене теж побачив, привітно кивнув, а далі щось написав і комусь записку передав...
Стою. Щоб де-небудь сісти, годі й думати. У залі — грудці ніде впасти. Спасибі міліціонеру, що хоч сюди мене затягнув... Коли це протискується до мене дівчина.
"Ви такий-то?" — питає. "Я такий-то", — одказую. А вона: "Товариш Маківчук просив передати: Павло Михайлович вас запрошує..." "Куди?" — аж оторопів я. "На сцену", — посміхається дівчина. "Та ви що... — шепчу їй. — Та я зроду на сцені ще не був". "Ось і побудете, — одказує. — А мені велено вас провести на сцену, я і проведу".
І справді мене провела.
Аж на сцену. Всадовила за стіл президії. Хоч Маківчук мені й посміхнувся підбадьорливо, та все одно я так розхвилювався, що світу білого не бачу.
Отака зала повна-повнісінька, за столом відомі гумористи і раптом — я серед них! Дива-а!..
Трохи оговтався, осмілів... Вже навіть озираюся. Роздивляюся. Праворуч сидить симпатичний, сивуватий чоловік. Мовби на художника-перчанина Козюренка похожий. Я до нього шепотом: будь ласка, скажіть, де Павло Михайлович?... І він посміхнувся куточками уст і шепотом мені: "Скажу. Я і є Павло Михайлович. А ви будете, як мені казали. Олексій Гаврилович, байкар?"
Я так розгубився, що й слова вимовити не міг... Павло Михайлович приязно стиснув мою руку і я трохи заспокоївся...
Аж по якомусь часі чую — Остап Вишня оголошує:
— А зараз ми надаємо слово вашому, дніпропетровському байкареві. Молодий байкар, але вже — зубатий! Байку він написав цікаву, глибоко-соціальну...
І — називає моє прізвище.
Не пам'ятаю, як я на трибуну вийшов, як вперше у житті з трибуни байку прочитав, як сів на своє місце... А коли сів, Павло Михайлович підбадьорливо шепнув мені:
— Ну ось, бачите, і живий зосталися. І — дебютували вдало. Продовжуйте і далі в такому ж дусі.
Я звідтоді й продовжую... Навіть тепер, коли схиляюся над байкою, то відчуваю добру, щиру та ясну усмішку Павла Михайловича, чую його теплий голос... І думаю: був я тоді зеленим початківцем, надрукував лише одну байку, а бач, Остап Вишня прочитав її, примітив мене, добром своїм підтримав мене...
— А що ж, питаєте, трапилося на вулиці Шевченка? — і відомий байкар, автор популярного серед дітей "Кота Василія" Олексій Гаврилович Крилов радо посміхається. — А трапилася велика подія у моєму житті. Я тоді вперше побачив самого Остапа Вишню!..
КОЗАКА НЕСУТЬ І КОНЯ ВЕДУТЬ, КІНЬ
ГОЛОВОНЬКУ КЛОНИТЬ...
Які в нас новини? Усякі. Є і сумні — сьогодні у Києві хоронять Остапа Вишню. Відгуморив Павло Михайлович, відсміявся...
Батько саме взяв бублик — сіли пити чай, — рука його здригнулась і застигла на злеті.
— Остапа Вишню? — перепитав якось аж наче недовірливо, адже був певний: такі люди, як Остап Вишня, не можуть померти, бо як же без них? — А хіба він...
Хмарка суму тінькою лягла на його завжди веселе обличчя.
—Так, — зітхнула їхня київська родичка. — Що вдієш, всі ми смертні. Великі теж... — Після паузи: — Чула, що по Хрещатику його везтимуть — від філармонії до Бессарабки і далі до Байкового...
У Бориса тенькнуло серце, наче щойно почув про кончину когось із близьких. А втім, так воно й було. Йому тоді дев'ять рочків виповнилося. Десятий пішов, але гуморески Остапа Вишні він вже добре знав. Вдома у них — у Покровській Багачці, що на
славній Полтавщині, на березі річечки Багачки (гостроязикі з сусідніх сіл насмішкувато дражнили їх багачами: "Пани — на двох одні штани!") була скромна бібліотечка, кілька десятків книжечок, — звичайна бібліотечка звичайного сільського інтелігента тих часів — Остап Вишня поряд з Тарасом Шевченком незмінно займав у ній чільне місце — улюблений, бо письменник їхньої сім'ї. А втім, хіба тільки їхньої? У ті роки не знайти було хати, особливо селянської, під теплими солом'яними стріхами, у якій би поряд з Кобзарем не зберігалися зачитані до дірок усмішки Остапа Вишні — то був найвищий злет українського гумору. Пишалися, що письменник їхній земляк, селянин з діда-прадіда. (Павло Михайлович народився на хуторі Чечва, тепер о. Грунь Сумської області). А про його популярність свідчить історія, що була у всіх на устах. Року 1924-го у Київ до сатирика було надіслано " Випис з протоколу загальних зборів сіл Менжелії і Пісок (на Кременчуччині)":
"Заслухавши читання фейлетонів письменника Остапа Вишні "Префос", "Земля обработки требует" і "Селетехніка", ухвалили: надіслати привітальну телеграму Остапові Вишні від сірих і білих жінок-селянок за те, що він уміє так гарно вникати в наше селянське життя. З пошаною до Вас 81 баба".
Зворушений сатирик відповів:
"Не маючи змоги особисто обняти моїх усіх 81-ну; дорогу для мене "бабу" — селянку за їхнє привітання, дозвольте це зробити за допомогою Вашої поважної газети...
Вісімдесят одне сердечне спасибі!
Хай живуть усі українські "баби"-селянки!..
Я ніколи не забуваю, що я так само від "баби".
У батька теж були тоненькі і дешевенькі книжечки знаменитого сміхотворця, видані "Народною бібліотекою" — Борис їх вже по кілька разів поперечитував: "Дилда", "Якби мої бабуся встали", "Діла небесні", "Великі ростіть", "Весна-красна". І, звичайно ж, неповторні "Вишневі усмішки", а їх ще до війни вийшло аж чотири томи! І звичайно ж, "Мисливські усмішки", не кажучи вже за таку знамениту "Зенітку"! І батько їх частеньке під настрій (а коли й навпаки, як настрою не було, щоб його підняти) поперечитував, шкірячи зуби, а іноді й уголос регочучи. І сусіди брали. А вже він, малий школярик чи не напам'ять їх знав. Що й говорити, славетним був Остап Вишня — популярнішого за нього — після Тараса Шевченка — у ті часи годі було й шукати! Перший народний гуморист України! Творець невмирущих усмішок — назву таку для своїх веселих творів він сам же й придумав — усмішки.
І ось виявляється, Остап Вишня помер — сьогодні й ховатимуть. Скільки ж це він прожив?..
Батько зітхнув:
—Всього, виходить, шістдесят сім. Ранувато о нас пішов Павло Михайлович...
Був кінець золотого вересня 1956 року — 28 чи 29 число. Борис тоді вперше був у Києві, куди з батьком приїхав на кілька днів погостювати у родичів, столицю подивитися.
Тільки по приїзді сіли пити чай і — така новина. Батько обережно поклав на блюдечко незайманий бублик, похапцем випив духмяний гарячий чай, глянув на свій бувалий у бувальцях трофейний годинник.
—Хрещатиком, — кажете, — везтимуть. — До сина: — Ходімо, Борьку. Мо й устигнемо, скільки там того ходу до Хрещатика!
У родичів вони зупинилися по вулиці Панаса Мирного. Як звідти йшли до центра столиці — тепер Борис Миколайович вже й не пригадує. Запам'яталася лише кінцева подорож і то завдяки назві хідника — Собача стежка. Нині це гомінкий бульвар Лесі Українки, а тоді й справді була стежка між двома ярами, між бур'янами та купами сміття.
Батько вже був не ходок. Він у нього вічним студентом вважався. Сім років навчався в медінституті, але останнього курсу так і не закінчив — радянсько-фінська кампанія 1939—1940 років завадила. А там невзабарі й друга світова спалахнула. Як забрали його в 39-му, то лише в травні сорок п'ятого і повернувся, підхопивши в Берліні на прощання останню кулю. Працював у рідному селі санітарним лікарем. Чи комусь не догодив, чи десь слово наперекір вставив (не гнувся-бо ні перед ким і ніколи), чи місце його комусь було потрібне, але почали на нього писати доноси (це у нас у всі часи вміли й любили), що він, мовляв, не закінчував ніякого інституту, самозванець. Довелося шукати однокурсників, які б підтвердили його навчання в медінституті. Двох знайшов і вони посвідчили, а третього (така була умова) все не міг віднайти (дві війни зжерли їхній курс) і мати, зрештою, порадила йому кинути санітарно-гігієнічну службу.
— Бо ти мені ще дітей позаражуєш.
(Батько часто гасав по району, епідемії різні гасив і бувало додому приносив то коросту, то тиф). Він послухався матері, кинув службу, натомість перейшовши майстром у будівельну бригаду. І радий був, наче аж тепер знайшов себе.
— З цього, — казав, — і треба було мені починати трудове життя.
Остання берлінська куля залишилася з ним на все життя — її не можна було вийняти, не зачепивши сухожилля під коліном, і він щодня карався нею. Тож був абияким, як сам казав: "марширувальником", але тоді, коли вони квапилися на похорон улюбленого письменника, надавав ходу, терплячи біль, і Борис ледве встигав за отцем.
Собачою стежкою вони, нарешті, — батько аж побілів від болю в коліні, —спустилися до Бессарабського ринку.
—Ну ось, ми й на Хрещатику, — батько якусь мить стояв, віддихуючись від швидкої ходи. Потім, нахилившись, розтирав ногу. — Ось він перед нами, синку.
Тоді головна вулиця столиці тяглася від площі Сталіна до Червоноармійської, сьогодні від — Європейської площі і до Великовасильківської, де в часи Київської Русі перехрещувалися яри, а в лісистій долині, якою жебонів струмок Хрещатик (ліва притока
Либіді) кияни розвішували перевіси (сітки) для ловлі дикого звіра, тож місцину споконвіку звали Перевісищем.
— Ху-ух! — зітхнув батько випростовуючись. — Трохи відпустило, пошкутильгаємо далі...
Взяли трохи праворуч і зупинилися там, де нині знаходиться один із "хмарочосів" української столиці, будинок на горі перед хрещатицьким тротуаром — височезний, з високим шпилем та звіздою на ньому (в просторіччі його ще називають "кремлем"), де нині на першому поверсі кінотеатр "Дружба". А тоді його тільки-но зводили, рили котловани, заливали фундаменти, завозили будівельні матеріали і все навколо було розрите й перетворене на звалища.
Народу там виявилось! Тьма-тьмуща! Як той казав, більше, як людей. Хрещатик як обліплений з обох сторін — не пройти, не протовпитись. Вони якось вибрались на купу глинища на будівельному майданчику — все ж таки звідти було трохи видніше поза чужими спинами.
— Пробачте, шановний, ви теж зібралися проводжати Остапа Вишню? — попитав батько ближнього чоловіка.
— Атож, — була йому відповідь, — Остапа Вишню. Ось-ось його мають везти Хрещатиком.
Рух центральною магістраллю столиці заздалегідь було припинено — ясно, що не інакше, як така акція — перекрити рух у центрі столиці на час похорону письменника, всього лише письменника, а не якогось видатного діяча "рідної партії", — була прийнята на найвищому рівні. Влада, яка вчора переслідувала Гумориста і жорстоко його карала, сьогодні, як його не стало, робила все, аби показати, як вона любить і шанує популярного сміхотворця, хоч він і любив "убивати вождів на свіжому повітрі". (Остапа Вишню заарештували 26 грудня 1933 року, звинувативши в тому, що він — організатор терористичного акту проти секретаря ЦК Постишева. На запитання слідчого, в якому саме помешканні він хотів убити партлідера, Вишня відповів: " Вождів я люблю убивати на свіжому повітрі!"). Адже досі ще жодного письменника не хоронили з перекриттям Хрещатика. Вже тоді влада загравала з сатириками, часом провокуючи їх на відвертість, і гостротунам, мовляв, потрібні наші, радянські гоголі і щедріни, аби їх потім (як вони необачно повисовуються) до нігтя. Хоча, у випадку з похороном О. Вишні, що влада могла вдіяти? Розігнати людей? Не пустити їх на Хрещатик? Але ж і міліції не вистачить, аби стримати отаку людську повінь, що може все змести на своєму шляху, а тоді ексцесів не обберешся. Як не уникнути і міжнародного резонансу. А що Москва своїм українським холуям скаже: випустили з-під контролю ситуацію, не зуміли її втримати??! Ні, хай краще люди заполонюють Хрещатик і проводжають свого веселого кумира.
Обабіч магістралі вишикувалися шпалерами міліціонери і люди в сірому, але все відбувалося спокійно і правоохоронці, здається, залишалися сторонніми спостерігачами. Люд на тротуарах лише ставав навшпиньки та витягував шиї в бік Хрещатика, на всіх деревах, як вороння, повсідалися діти й дорослі. Чи не найбільше — студентів. Іноді, правда, хтось самовільно перебігав вулицю з одного її боку на протилежний і тоді лунали пронизливі сюрчки людей у формі, що часом вдавали з себе страшків і все знову завмирало в напрузі. Казали, що процесія вже вирушила від філармонії, де прощалися з тілом покійного, прямуючи сюди, до Бессарабки та вулиці Червоноармійської, щоб звідси йти далі, до Байкового. З уривчастих розмов у натовпі можна було зрозуміти, що люди тут стоять ледь чи не зранку, а тим часом прибувають все нові й нові шанувальники Гумориста. Якийсь дядько в старому затапезному піджаку, але в новенькій вишиванці під ним, ні до кого не звертаючись, осібно, а швидше до всіх, розповідав, як Вишня відпочивав в Ірпені (в тамтешньому Будинку творчості письменників) та як з ним там трапився серцевий напад. Його поклали на носилки і понесли до швидкої допомоги, а поруч ішла дружина і плакала. От Павло Михайлович, надсилу говорячи, "утішив" її:
—Не плач, Варю. Це ще не смерть. Це ще тільки генеральна репетиція...
Люди на цю оповідку зажурено посміхалися — Гуморист і мертвий дарував їм усмішку.
—Або ось іще випадок, — підбадьорений успіхом, розохотився дядько в старому піджаку і новій вишиванці. — Якось Остапу Вишні вирвали зуб. Коли він вийшов з кабінету стоматолога з досить кислою міною, дружина стурбовано запитує його: "Як ти себе, мовляв, почуваєш?" — "Та так, — одказує письменник, — наче в мене вирвали зуб..."
Але навіть з глинища їм не зовсім було видно Хрещатик за людським тлумом, що хилитався і дихав, як один організм якогось тисячоголового чудиська. Борис був у захваті, бо де ще побачиш таку галайстру, таку орду, юрмисько таке, тлуменище? Два міліціонери між собою вголос дивувалися: "Невже вони й справді так люблять Остапа Вишню?" Аби хоч одному з них було краще видно, батько, крекнувши, посадив сина собі на плече, звелівши йому дивитися в обидва ока та все йому розказувати.
Та ось людським тлумом пробіг тихий шелест — шепіт, наче над деревами пронісся дощик із вітерцем, почулися вигуки:
—Везуть... Везуть...
Звідкілясь почав наростати шерхіт одягу та підошов десятків, десятків і десятків тисяч люду з прапорами. Попереду жалобної процесії йшли дівчата в національному вбранні (чи, як тоді дозволялося казати, народному) та хлопці у вишиванках і червоних шароварах. Вони розкидали поперед себе квіти, що їх давив людський тлум.
—Ну?.. Що ти там бачиш? Та не мовчи, — з нетерпінням тупцявся на глинищі батько з сином на плечі і навіть намагався стати навшпиньки, щоб і самому побачити. — Та кажи, що ти там загледів?
— Їде щось таке... — зі своєї верхотури відповідав син, — на пушку похоже...
— Яка пушка, Борьку? Може машина з відкидними бортами?
Хтось з натовпу підказав:
— Лафет.
Ще хтось роз'яснив:
— Станок, на якому кріпиться ствол гармати.
Батько аж образився.
— Я дві війни пройшов від дзвінка й до дзвінка — чого б це я не знав, що таке лафет?
Труну з тілом Великого Гумориста, автора знаної "Зенітки" везли на лафеті бойової гармати.
І син радо заторохтів із батькового плеча:
— Лафет, тату, лафет. Ох і красиве! А на лафеті стоїть труна з тілом — вся у квітах...
— А в труні... — шепотів під ним батько, — ти в труні його... бачиш? Та розказуй, гадаєш, мені легко тебе тримати на плечі та ще стоячи на слизькій глияці...
Але що йому міг розповісти син, як людей було — море. Ні, думав він, океан! Широкий Хрещатик (а ще ж і тротуари з обох боків) був ущерть забитий людом. І люд той плавом плив. Нескінченним, здавалося, валом. Десятки і десятки тисяч людей, ніким не силувані, йшли по добрій волі, проводжаючи до вічної домівки улюбленого письменника — українська література і, зокрема, її гумористика могли того дня попри втрату гордитися. З ритмічним шерхотом тисячні натовпи сунули за лафетом — ні до того, ні після син, — а він, як виросте, стане знаним поетом, не бачив ніде таких похорон... Звідтоді минуло майже півстоліття.
— От не можу зараз пригадати, хто ж віз лафет, — ділиться зі мною спогадами Борис Миколайович. — Машина? Військовий тягач чи коні?
По хвилі:
— Але одного коня я запам'ятав. Він був напевне ж гнідим, але мені чомусь видався чорним. Його попереду лафета із заквітчаною труною вів чоловік. Чорний кінь ішов по осьовій, центральній частині Хрещатика, йшов красиво, як тільки уміють ходити коні, але звісивши голову. А люди співали:
Козака несуть
І коня ведуть,
Кінь головоньку клонить...
Гнідко наче розумів те, що відбувалося, клонив голову. Лише через роки, вже дорослим я дізнаюся, що пісню тоді співав хор Вірьовки.
Уявляєш, які незвичайні похорони були, якщо на них співав відомий
державний хор!.
— Остап Вишня дуже любив цю пісню і якось, коли серце вже почало його підводити й виникла загроза життю — висловив побажання, аби на його похоронах заспівали улюблену його пісню "Козака несуть і коня ведуть..." Це я чув від удови письменника.
Неспішно йдемо гомінливим і красивим Хрещатиком в бік Бессарабки — коротка головна вулиця Києва, офіційно всього лише 1,2 км, а маєш враження, що їй — ні кінця, ні краю.
—І мені тоді так здавалося, коли батько, стоячи на слизькому глинищі, тримав мене на плечі й прохав:
— Та розказуй же, Борьку, що ти там бачиш?!.
Я вдивлявся, як міг, але що я потім міг розказати батькові, як широким Хрещатиком мимо нас плавом плив люд і стільки людей в одному місці, я, малий, тоді ще не бачив і це мене вражало. Так ховали Остапа Вишню, Всенародного Українського Гумориста. Не знаю, кого ще з письменників так ховали і кого ще так ховатимуть — хай живуть вони довго.
А хор все співав і співав:
Козака несуть
І коня ведуть,
Кінь головоньку клонить...
І швидко питає:
— Ти знаєш цю пісню?
А за ним, за ним
Його дівчина
Білі рученьки ломить...
— Уявляєш, коли пісню вслід за хором підхопив багатотисячний людський потік, ні — вир — мурашки по спині поповзли! Всі плакали. І батько мій, стоячи на глинищі, плакав, і я плакав у батька на плечі... І батько з останніх сил терпів пекучий біль у нозі, де застряла берлінська куля, але терпів... і плакав, і співав...
Ой ломи, ой ломи,
Білі рученьки
До єдиного пальця!
А не знайдеш ти,
Та дівчинонько
Над козака коханця!
Коли натовпи пропливли мимо нас і Хрещатик поволі порожнів, батько спустив мене на землю і довго мовчав, розтираючи зомлілу ногу, а тоді зітхнув і журно сказав:
— Великий чоловік був і мученик...
Він і в таборах на Крайній Півночі не втрачав почуття гумору і там
залишаючись тим, ким, власне, й був усе своє життя — Сміхотворцем.
— Прижився я в одному північному таборі, — розповідав якось після завершення своєї північної одіссеї, — живу собі потихеньку, лікую людей, як умію (за основною своєю спеціальністю Павло Михайлович був фельдшером), і лічу роки. І єдина думка, щоб не зірвали мене в етап, бо розумів, що етапу з моїм здоров'ям мені не витримати. І раптом надходить розпорядження: ув'язненого Остапа Вишню перегнати з Півночі на Далекий Схід, на Колиму, в тамтешні табори. Ну, думаю, кінець. Знаєте, що мене врятувало? Начальник нашого табору виявився давнім моїм читачем. Він теж розумів, що етап для
мене — кришка! І вирішив хоч на якийсь час мене зберегти. І прикинувся таким собі, розумієте, формалістом. Моє прізвище справжнє — Губенко, а Вишня — псевдонім. Ну, він Павла Михайловича Губенка і не зачепив...
Почалася війна. А я все сиджу в тому ж північному таборі. І раптом знову надходить розпорядження з НКВС — з Москви. Тут уже ні до чого не причепишся, все вказано точно: " Ув'язненого П.М. Губенка (Остапа Вишню) перепровадити до Москви". Привезли мене, раба Божого, посадили до "чорного ворона", й запхали в Бутирку. Наступного дня знову саджають до "воронка" й знову кудись везуть. Виявилось, на Луб'янку. Сів! Сиджу... Час іде — місяць, другий, третій, четвертий... А тут розігралась у мене виразка шлунка... і потрапив я з Луб'янки до клініки лікувального харчування професора Певзнера, куди мене поклали під чужим прізвищем.
Одного прекрасного дня приходить медсестра й каже: "Хворий, ідіть купатися, ми вас виписуємо". Пішов, викупався, сів до рідненького "чорного ворона" (він уже тут як тут) і приїхав у Бутирку. Приїхав, наглядач каже: "Ув'язнений, ідіть купатися!.." — "Та я ж тільки..." — "Разговорчики! Марш!" Пішов, викупався, сів до камери. Раптом з'являється інший наглядач. "Ув'язнений Губенко, вас переводять до іншої тюрми, ідіть купатися!.." — "Та я ж сьогодні вже двічі..." "Разговорчики! Марш!.." Пішов, викупався, сів до "воронка" і поїхав на Луб'янку. Прийняли мене на Луб'янці, оформили, як належить, і знову: "Тепер ідіть, Губенко, купатися!.." — "Та я..." — "Разговорчики! Марш!.." Пішов, викупався, вчетверте за цей день гігієни і здоров'я..."
Так його звільняли. Після десятирічки таборів. І то, як кажуть, випадок допоміг. Ще тривала друга світова і радянському режиму вкрай був необхідний такий талант гумориста, який був в ув'язненого Павла Михайловича Губенка, він же Остап Вишня. Тодішній перший секретар ЦК КП(б)У і Голова Раднаркому УРСР Микита Сергійович Хрущов на свій страх і ризик домігся звільнення його з таборів.
Остапу Вишні повернули (ах, як режиму було потрібне його іскрометне й гостре й дошкульне перо!) волю.
А втім, вільним у невільній країні Остап Вишня все одно не міг бути.
Того дня — вересневого, тільки через 56 років після похорону Гумориста, Борис Миколайович все розповідав мені й розповідав, як він дев'ятилітнім хлопчиком з батькового плеча спостерігав за небаченим досі похороном великого Сміхотворця, та як той похорон його тоді вразив. Через багато років йому довелося виступати на одному з літературних вечорів разом із вдовою Вишні. Він розповів старенькій жінці про свої дитячі враження од похорону 1956 року і неймовірне велелюддя на Хрещатику, коли вся Україна прощалася з Остапом Вишнею. Слухаючи його, сивочола Варвара Олексіївна тихо плакала.
І попрохала: напишіть...
—Але я так і не написав — не знаю чому, — сказав на завершення нашої зустрічі й розмови Борис Миколайович. — Мабуть, не зважився. Хоч в моїй душі, як тільки, бувало, почую пісню " Козака несуть і коня ведуть, кінь головоньку клонить..." перед внутрішнім зором відразу ж зринала багатотисячна велелюдна процесія, що заполонила Хрещатик від філармонії і до Бессарабки, а над нею злітала пісня":
Ой ломи, ой ломи
Білі рученьки
До єдиного пальця!
А не знайдеш ти,
Та дівчинонько
Над козака коханця!..
Я слухав і думав (і тепер думаю, коли ні-ні та й почую цю пісню), що такого Гумориста (неодмінно з великої літери), як Остап Вишня, Україна вже ніколи не знайде. Може, з'явиться більший і, навіть, значніший — а таки так, з'явиться! Ми ж бо рухаємося вперед. Та, як по правді сказати, аж кілька вже таких і з'явилося, слава Богу! — бо ж часи зараз для сатири та гумору золоті, адже ми, нарешті, позбулися цензури і можемо писати — і пишемо! — що на душу лягає, не боячися вельможного скрику й заборони, — але такого, як Остап Вишня — ні. Такий більше ніколи не заявиться. Бо такі з'являються лише раз на вік, на епоху.
...Тільки чорний кінь все чомусь головоньку клонить і клонить... Бо ж козака несуть...
І нестиме його Україна вічно...
Це як доля — лиха, але й весела, бо ж справді правду кажуть: гумор знищити неможливо. Ніякому режиму це не дано. Бо гумор, бо Гумористи — це від Бога.
Тож смійтеся, добрі люди, смійтеся на здоров'я і всупереч усім негараздам!
Вони були і, на жаль, будуть.
А нам своє робити — СМІЯТИСЯ!