Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
Содержание«охота пуще неволі» Кость котко Обличчям до спини Сергій пилипенко |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
«ОХОТА ПУЩЕ НЕВОЛІ»
Відчувайте:
Сонце ще не сходило. Туман, наче молозиво, од землі аж під стріху, а
вище... вище — аквамариновий прапор розгортається.
— Василю, чуєш, Василю? Пора.
— Пора... Ага... Пора, значить?
— Сонце сходить — вставай.
— Сходить... нехай... той... ну да...
— Чи ти, може, не підеш, Василю, га?
— У-у-у-у-у…
— Та не потягайсь на мене... Не підеш?
— Що таке?
— Сонце сходить.
— Га?
— Пора.
— Що пора, куди пора?
— Та на полювання пора. От чудний!
Ото, значить, така розмова натщесерце.
Потім одна нога отак-отак-ота-а-к, потім друга нога отак-отак-ота-а-к, потім руки отак-отак-ота-а-к, потім у-у-у-у-у… — на полювання, кажеш? — і тоді вже встається, сідається, звішується ноги з ліжка і сидиться.
— Ну, довго ти ще будеш?
— Довго? Я зараз.
Зараз — це так з півгодини…
Вийшли. Ранок підкрався і, пам'ятаєте, ще в школі, підсилки і бр-рязь, отак ранок підсилки.
Аквамариновий прапор розгорнувся і давить молозиво до землі.
В чоботях тільки — чвях-чвях-чвях — це по росі.
А мимо сояшники ридають — кап-кап-кап — сльози.
Отут і перельот.
Стоїмо. Куримо.
... Хрррр-ббах!
... Хрррр-ббах!
— Впало?
— Полетіло!
— Ні, впало!
— Ні, полетіло!
Полетіло.
Стоїмо. Куримо.
... Хрррр-ббах!
... Хрррр-ббах!
— Впало?
— Полетіло!
— Ні, впало!
— Ні, полетіло!
Полетіло.
А сонце п'є росу.
— Побредемо на болото.
— Побредемо.
... Ух... — це так у болото.
Бредемо.
Сонце вже випило росу і п'є болото.
- Ва-си-лю-у-у-у!..
Бредемо.
- Чи-ти-о-бі-дав? Чи-ти-о-бі-дав? — іволга так питає.
Бредемо.
Сонце вже напилося і таке по-о-вне суне на захід.
Вибродимо.
— Ти вбив?
— А ти?
— Сядьмо.
Сіли.
— Тась-тась-тась, тась-тась-тась. — пливуть понад бережком.
— Тась-тась-тась — ббах!.. ббах!..
— Підемо?
— Підемо…
— Ну, що, Васю, приніс?
— Зачини двері.
— А я вже думала, що знову дурну проганяв.
— Хто, ми? Дурну… Ого… Ми… ось!
— Свійські…
— Шша — дурна! Скуби!
— І-і-і-і, та це ж селезень!
— Наш?
— Наш...
Відчуваєте?
КОСТЬ КОТКО
(1896—1935)
ОСТАННІЙ ЕТАП:
БІЛОМОРСЬКО-БАЛТІЙСЬКИЙ ТАБІР
Любченко Микола Петрович (літ. псевдонім — Кость Котко) народився 29 лютого 1896 р. у Києві в сім'ї поліцейського службовця. У 1914 р. закінчив Третю київську гімназію, після якої вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився рік і декілька місяців. У кінці 1915 р. почав працювати діловодом у військово-дорожньому загоні шляхів сполучення. У 1917 р. переїхав у Бердичів, де паралельно з основною працею став співробітничати в місцевій газеті.
У 1918 р. під час гетьманського владарювання вступив до підпільної партії боротьбистів. За революційну діяльність був тричі заарештований. У березні 1920 р. Любченка прийняли до Комуністичної партії більшовиків. Працював референтом у Народному комісаріаті закордонних справ, першим секретарем повпредства у Варшаві радником повпредства у Празі, редактором газети «Киевский пролетарий», членом редколегії газети «Комуніст».
Статті, фейлетони, памфлети, гуморески друкував у всіх республіканських газетах і журналах. Видав 20 книжок гумору і сатири. Серед них: «Альманах трьох» (1920), «Петлюрія» (1921), «Чудоправ-майстри» (1922), «Без штепселя», «Дивовижна пригода з гречкою», «Обличчям до спини», «Як воно там за кордоном» (1927), «Істукрев», «Сонце поза мінаретами», «Сто годин на добу» (1928), «Теж люди» (1929), «Останній полон», «Щоденник кількох міст» (1930), «Трагедія і фарс» (1933).
Далі — традиційний — за біобібліографічним довідником "Письменники Радянської України", 1988. — рядок (але вже без дня і місяця):
"Помер в 1933 р."
Уповноважена секретно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР Гольдман, розглянувши матеріали, що звинувачували Любченка М. П. в тому, що він «належав до контрреволюційної організації, був тісно зв'язаний з членами центру Харківського контрреволюційного блоку, знав про підготовку замаху на Постишева», і вважаючи, що перебування його на волі соціальне небезпечне, 2 грудня 1934 р. ухвалила «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання під вартою в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС». Після трусу на квартирі Любченка заарештували 4 грудня 1934 р.
14 січня 1935 р. підсудного виключили з членів ВКП(б) «як активного учасника контрреволюційної організації». Спочатку на допитах, які вів слідчий Грушевський, Любченко заперечував пред'явлені йому звинувачення, зрештою був змушений визнати свою «приналежність до боротьбистського крила блоку контрреволюційних націоналістичних сил».
Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні без участі звинувачення і захисту 27 і 28 березня 1935 р. розглянула справу Любченка і винесла вирок: позбавити волі на 7 років з конфіскацією особистого майна.
Після суду в'язня відправили до Карагандинського табору — Картабу, де він до 21 травня 1936 р. працював у с. Долинське. Звідси його перевели у Біломоро-Балтійський табір — Білбалттаб. Це був мій останній етап. «Особлива трійка» У НКВС Ленінградської області 25 листопада 1937 р. засудила Миколу Любченка до розстрілу. Вирок виконано того ж дня.
Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 серпня 1956 р. той вирок скасувала і кримінальну справу припинила. Микола Любченко реабілітований посмертно.
Поміж інших документів син письменника демонструє нам вельми показовий — «Творчу характеристику Правління Спілки радянських письменників на письменника Костя Котка (Любченка Миколу Петровича), видану 20 червня 1960 року», де є й такі рядки: «Кращі твори Костя Котка витримали випробування часом і належать — поруч з сатиричними оповіданнями Остапа Вишні, В. Чечвянського та ін. — до помітних досягнень української радянської сатири 20—30 років».
А ось в якому контексті поціновував творчість Костя Котка академік О. Білецький: «...сатиричне, що іноді переходить в елегію зображення внутрішнього неладу в середовищі колишніх ідейних борців, розпаду, що веде до смутку... Майстри сатири й гумору — В. Блакитний, С. Пилипенко, О. Вишня, Кость Котко, Пилип Капельгородський, Ю. Ґедзь, О. Ковінька... обстоювали право цього жанру на життя, на правду та художність».
То гірка й переможна правда, що рукописи не горять. Однак торжествує вона тільки тоді, коли знаходяться дбайливці, які ті рукописи зберігають. За найтяжчих умов, нерідко з ризиком неабияким, жертовне і мужньо. Саме завдяки самовідданості Йолі Поліщук, дружини поета Валер'яна Поліщука, а потім його доньки Люцини Поліщук вдалося зберегти по московських кутках, де вони мешкали після втечі з Харкова, чимало з рукописної спадщини поета, яка частково опублікована в моїй книзі «Філософ з головою хлопчика». Подібної «одісеї» зазнав і архів Костя Котка.
—Моя мати, яка змогла вивезти з Києва до Москви й безстрашно берегла родинні архіви, в яких було немало небезпечних як на ті часи документів, врятувала і деяку частину батькових листів з місць ув'язнення, а також його записник, — розповідає Олег Миколайович Любченко.
ОБЛИЧЧЯМ ДО СПИНИ
Було взимку. Іван Петрович їхав на з'їзд.
Як спец з найвищою ставкою, Іван Петрович має право користуватися трастовою конякою — і хто ж у ожеледь відмовиться від такого права?
Перехожі потроху падали на тротуари, потроху займаючись самочленопошкодженням. Тротуари, не було всипано піском, бо наказ про це затримався в друкарні, а столичні житлокоопи та коменданти радустанов звикли жити точно за наказом. Приємно в таку погоду проїхатись.
І холодний вітер не торкався Івана Петровича — його обличчя було добре сховано за широкою спиною візничого.
Їхав Іван Петрович на з'їзд, де мусили бути делегати від села, і цілком зрозуміло, що думки його було спрямовано до змички, до села, до ролі селянства, до керівництва пролетаріату.
Зробивши коротку доповідь на з'їзді, Іван Петрович в перерві вийшов у кулуари. Прагнучи змички, він спробував балакати з делегатами, але говорити з сільським інтелігентом не хотілося. Інтелігенти й по газетах пишуть!
Хотілось побалакати з звичайним селянином, з селюком від плуга.
Нарешті десь у кутку Іван Петрович побачив дядюшку, що скромно притиснувся до стінки, дядюшку в кожусі та подертій шапці. Дядюшка дивився кудись розумними, але байдужими очима.
—Ось! — тьохнуло серце Івана Петровича. — Справжній чорнозем!
Він підбіг до делегата.
—Здрастуйте! — широко подав він руку.
—Здравія желаю, — з деяким здивованням, але й з величезною радістю відповів делегат, ледве доторкнувшись до руки Івана Петровича.
— Ну, як живете? Як робота?
—Та нічого. Робимо собі потихеньку. Самі знаєте, яка ж наша робота, Іване Петровичу.
«Ого, — вразився Іван Петрович. — Знає мене на ім'я. Так, я популярний!» — Ну, — звернувся він до делегата, — а врожай у вас як?
—Та нічого собі врожай. Дядьки приїздили, говорять — хороший врожай. От жалування мало, Іване Петровичу,— несподівано заключив він.
Бюджетова політика була спеціальністю Івана Петровича, і він не міг відмовити собі в можливості перечитати делегатові півгодинну лекцію про суть найостанніх фінансових заходів радянського уряду.
Делегат не переривав. Вислухавши Івана Петровича, він поштиво кахикнув і сказав:
— Так, воно дійсно.
— А в громадській роботі участь берете?
— Де ж там, Іване Петровичу. Цілий день на роботі, де ж встигти?
— Так, це спільне наше нещастя, — зітхнув Іван Петрович,— але вам-бо все ж таки легше. Ось ви по селу, ходите, з селянами розмовляєте. Що говорять тепер на селі? Що в їх болить?
Делегат запнувся:
—Та як вам сказати, Іване Петровичу, я ж год із шість як вдома не бував. Усе в Харкові. В столиці тобто.
— Що-о-о-о! — застогнав Іван Петрович. — Ви не делегат! Та хто ж ви такий?
Делегат почервонів:
— Ви звиніть, Іване Петровичу, я думав, що ви мене пізнали. Кучер же я, кучер з нашого тресту Ось привіз вас сюди, тепер дожидаюся, коли назад поїду. Подавати прикажете?
І візничий пішов до дверей.
І, тільки йдучи за ним, Іван Петрович пізнав ту саму спину, обличчям до якої він сидів сьогодні і за якою було так тепло, навіть у морозяний вітер. А коли ця спина повернулася до його обличчям — Іван Петрович не пізнав її.
Дорогі читачі! Любі читачі! Стережіться й ви повертатися обличчям до спини. Небезпечно-бо.
1926 р.
ЗМАГАЧ
— Ордена! Не інакше — ордена! — радісно хвилюється Шахтком.— За такі діла та щоб не дали? Обов'язково дадуть! Ти як думаєш?
Технічний секретар цілком поділяє радісне захоплення голови шахткому; але йому хочеться піділляти трохи скептицизму, щоб, розбиваючи те невір'я, Шахтком ще хоч на хвилинку протяг солодкі мрії.
— Досягнення — вони є, але хіба надто блискучі? — говорить він, — Можуть бути більші.
— Як не блискучі? — хвилюється Шахтком. — Двадцять делегацій до нас їде? На сорок шахт виклики зроблено? З п'ятнадцятьма підприємствами договора уже підписано? Одних телеграм сорок сім штук одержано за два дні. Це тобі не досягнення? Чого ти хочеш більше?
— Ну, сорок делегацій, вісімдесят шахт, тридцять договорів, сто тридцять телеграм!
—А, так... Звичайно, познаходяться такі, що числом будуть баки забивати... Ну, а скажи, орден Трудового Прапора має степені? Пам'ятаєш, як колись було: георгій третьої степені. Не знаєш?
Обидва замислюються. Потім Шахтком рішуче встає, застібується на всі ґудзики й, вождем дивлячись навкруги, говорить:
—Товариші і громадяни! Третьої степені обов'язково мусять дати! А то й другої, як ніхто не згадає, що нас торік на чорну дошку було занесено.
Секретар дивиться з надзвичайною пошаною, і губи йому тремтять, ніби він на майбутньому святі гукає: «Слава нашому Шахткомові, кавалерові ордена Трудового Прапора другої степені!»... А Шахтком на нього, секретаря, показує і говорить: «А все через Івана Карповича старання, так і знайте, хлопці!»
Раювання серед мрій переривається цокотом двох пар чобіт.
—Іване Карповичу, — каже шахтар Затика, — що це в газеті пишеться, немов наша шахта підписала з № 7 і № 3 договора про змагання? Де ж це було?
— Як де? От тут, у шахткомі.
— А ми де були?
Втручається Шахтком:
— Хто це ви, дозвольте взнати?
— Та ми, шахтарі, підземні люди, а то хто ж ще?
— А я знаю, де ви могли бути! Хто на роботі, а хто прогулював... Всякі підземні люди бувають. Один під землею, а другий під парканом.
Затика сміється:
— Та ти мені за прогули не натякай, я ніколи прогульником не був. А тільки як же без робітників можна було підписувати?
—Чому ж не можна? Я хіба не обраний? Ви вже мені не довіряєте? Може, я не розумію, що таке соціалістичне змагання та як його проводити?
Затика оглядається на другого шахтаря, і той підтримує:
— А певне не розумієш, бо тих, хто має змагатися, не закликав. Так тільки бюрократи роблять…
— Авжеж, бюрократи! — підтримує Затика.
Шахтком обурюється.
— Я — бюрократ? А двадцять делегацій, що до нас їдуть? А сорок викликів? А п'ятнадцять договорів на змагання підписано? Самих телеграм со...
— Чекай, п'ятнадцять договорів підписано? На змагання? І всі без відома шахтарів? Ну, звичайно, бюрократ, ще і п'ятнадцятої степені!
— Я? Самих телеграм сорок сім одерж... Я бюрократ?
— Ти.
—Бюрократ? А ти знаєш, що оцей бюрократ своєю власною бюрократичною рукою підписав договора на змагання з Петрівською шахтою! Іване Карповичу, який видобуток у Петрівцях?
— Сто п'ятдесят тисяч...
— Чуєте? Так я бюрократ?
Шахтарі спочатку мовчки дивляться на професіоналістів, а потім вибухають веселим реготом, аж сльози починають прокладати струменькові доріжки по їхніх завуглених щоках.
— Сто п'ятдесят тисяч!.. Таж наша тільки десять тисяч видобува. Як же це ми змагатимемося з такою шахтою?
— Ну, договора підписано, тепер пізно базікати...
—Та-ак? Ну, то буде змагання не між шахтами, а між вашими діловодами... Либонь, вихідними журналами будете змагатися. Шахта про ваші договори нічого не знає — і на неї не розраховуйте!
Шахтарі сміючись виходять. Шахтком дзвонить телефоном до райкому.
— Товаришу секретар? Слухай, ти б звернув увагу на Затику з нашої рудні. Старий шахтар, подав у партію, а профдисципліни не знає. Викликав би ти його до себе! Розумієш, мене прилюдно бюрократом назвав... За віщо? За віщо назвав, питаєш? Та що ми підписали договора на змагання з п'ятнадцятьма підприємствами, а робітників не встигли скликати. Який же я бюрократ, коли чесно виконував директиву... Самих телеграм одержано аж сорок сім штук... До нас двадцять делегацій їде... Що?
Шахтком довгий час мовчить біля трубки, слухає, а потім тихо відходить од телефону.
— Понімаєш, Іване Карповичу,— каже він зніяковіло до секретаря,— чи я там його не зрозумів, чи він пожартував, але теж говорить...
— Що?
— Бюрократ ти, каже...
— Та це він жартома, Семен Семеничу! Який же ви бюрократ?
Деякий час у шахткомі чути тільки, як скрипить перо у секретаря — він переписує чергового договора — та як крокує по хаті голова шахткому.
—Який же я бюрократ? — шепоче він. — Двадцять делегацій, п'ятнадцять договорів, шістнадцятого складаємо, самих телеграм сорок сім штук... Що, директиви не виконано? Ні, це він пожартував!
А до секретаря:
— Іване Карповичу, а крім Трудового Прапора ще якісь нагороди існують? Га?
1928 р.
СЕРГІЙ ПИЛИПЕНКО
(1891—1943)
ЧОМУ ТАК РАНО ПОМИРАЛИ ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ РАДЯНСЬКІ САТИРИКИ-ГУМОРИСТИ?
Сергій Володимирович Пилипенко народився 10 липня (22 липня за новим стилем) 1891 року в Києві в сім'ї народного вчителя. 1909 року закінчив Першу київську гімназію. Навчаючись, брав активну участь у гуртках Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), членом якої вважав себе з 1908 року.
Закінчивши гімназію, Пилипенко вступив на історичний факультет Київського університету (відділ славістики). 1912 року за революційну діяльність Сергія Пилипенка відрахували з університету та вислали з Києва без права в'їзду в університетські міста.
До Першої світової війни Пилипенко вчителював у Броварах. Улітку
1914 року Пилипенка призвали в російську армію і відправили на фронт. Там він пройшов шлях від рядового до капітана, здобув усі бойові офіцерські нагороди, був тричі поранений і двічі контужений. У військовому середовищі вів революційну пропаганду, 1917 року редагував у Ризі фронтову газету «Український голос».
1918 року, після демобілізації, Пилипенко повернувся до Києва, примкнув до місцевої групи УПСР, що гуртувалася навколо газети «Народна воля», став її редактором. Брав участь в організації повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, за що три місяці відсидів у в'язниці.
На початку 1919 року, вступивши в суперечку з лідерами есерів і есдеків щодо ставлення до Радянської влади, Пилипенко оголосив про вихід з УПСР і 13 березня вступив у Комуністичну партію більшовиків.
Працював переважно як редактор партійних і радянських газет («Більшовик», «Вісті», «Комуніст»), в редакційних відділах Всевидаву, завідував видавництвом ЦК КП(б)У «Космос». У часи військових кампаній проти Денікіна і білополяків командував бригадою Червоної армії.
Після закінчення громадянської війни редагував газету «Селянська правда», обіймав керівні посади у видавництвах «Книгоспілка», ДВУ.
Від 1922 року був головою створеної ним спілки селянських письменників «Плуг» і був редактором її видань, зокрема журналу «Плужанин».
Наприкінці 1920-х років був директором створеного партією при Народному комісаріаті освіти Інституту літератури імені Тараса Шевченка і згуртував там коло себе групу молодих дослідників літератури, здебільшого членів «Плугу», до якої входили Григорій Костюк, Юрій Савченко, Андрій Панів та розстріляні в грудні 1934 року Р. Шевченко, Кость Півненко, Гнат Проценко і Сергій Матіяш.
Видав тридцять книжок оповідань і байок. Серед них збірки оповідань «Скалки життя» (1925), «Кара», «Під Черніговом» (1927), збірки байок «Байківниця» (1922), «Байки» (1927), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933), «Байки та оповідання» (1936).
Був автором низки літературно-критичних статей, зокрема:
«По бур’янах революції»- про Хвильового-новеліста (Червоний шлях, 1923, книга 1), «Занепадництво у наших критиків» (Плужанин, 1927, № 7).
Редактор різних видань. Серед них:
«Антология украинской поэзии в русских переводах» (ГИУ, 1924) разом з Олександром Татовим, Твори Івана Франка.
"Помер 11 липня 1943 р".
Так закінчується його офіційна біографія, вміщена в бібліографічному довіднику "Письменники Радянської України", рік видання 1988.
То чому ж так рано помирали українські радянські сатирики-гумаристи, які у ті, як тоді писалося,» буремні" роки зачинали українську радянську
сатиру та гумор?
А ось чому.
Постановою партійної колегії ЦКК КП(б)У від 21 серпня 1933 року Пилипенка виключено з партії «як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів».
Після трусу на квартирі в будинку «Слово» 29 листопада 1933 року Пилипенка арештували. Уповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Проскуряков вбачав у його діях такі ознаки злочинів, передбачених статтями 54-8 і 54-11 КК УРСР: «був активним учасником української контрреволюційної організації — національний блок УВО, яка прагнула повалити Радянську владу на Україні шляхом збройного повстання, і належав до терористичної групи, особисто очолював терористичну трійку в організації замаху на Голову Раднаркому УРСР тов. Чубаря».
Судова «трійка» 23 лютого 1934 року порушила клопотання перед Колегією ОДІТУ застосувати до Пилипенка «найвищу міру соціального захисту — розстріл». Колегія ОДПУ УРСР 3 березня 1934 року затвердила цю пропозицію.
Постановою Військового трибуналу Київського військового округу від ЗО квітня 1957 року вирок щодо Пилипенка скасовано і справу припинено за відсутністю складу злочину. Сергія Пилипенка реабілітовано посмертно.
Посмертні видання.
1963 року видано «Байки та оповідання» Пилипенка.
2007 року видавництво «Смолоскип» у серії «Розстріляне відродження» видало «Вибрані твори» Сергія Пилипенка. На сьогодні це найповніше зібрання, яке розкриває різні грані творчості письменника. До книги увійшли байки, прозові твори, статті, рецензії, написані у 1920-ті — на початку 1930-х років, матеріали діяльності Спілки селянських письменників «Плуг», засновником і незмінним керівником якої був Сергій Пилипенко, а також спогади сучасників про нього. Пам'ять.
21 червня 1998 року в Харкові на будинку № 4 на майдані Рози Люксембург — колишньому Селянському будинку, де у 1920-х роках мешкав Сергій Пилипенко, відкрито меморіальну дошку, присвячену йому.
Автор меморіальної дошки — дочка письменника, скульптор із США Міртала Пилипенко. Вона виконала бронзовий портрет батька на фоні землі, що розтріскалась. Це символ розколотого життя письменника. Під портретом початок вірша Міртали, присвяченого батькові:
«Хай проб'ється голос мій
крізь час, землю і море —
я тобі свою пам'ять несу,
і любов, і тугу, і горе».
Меморіальну дошку виготовлено на кошти дочок Пилипенка — Ести та Міртали. Саме в день відкриття меморіальної дошки у Харкові в США, де живуть сестри, святкувався День батька, до якого і приурочили вони свій приїзд у місто свого дитинства, щоб увічнити пам'ять про батька.