Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ЕЛЬДОРАДО
Десь далеко єсть країна
Пишна, вільна, щастям горда,
Кожний там живе щасливо —
Держиморда, держиморда.
В тій країні люблять волю,
Всяк її шука по змозі
І про неї розмовляє —
У острозі, у острозі.
Там усяк говорить правду
Непідкупними устами,
Там за правду щира дяка —
Батогами, батогами.
Там неправді та злочинству
Не вважають і на волос,
Там злочинних зараз лають —
Та не вголос, та не вголос.
Там уряд «блюде» закони,
Дба про всіх, немов про рідних,
За провинності ж карає —
Тільки бідних, тільки бідних.
Суд там скорий: як ти винен,
То зашлють «без проволочки»,
А не винен, то й відпустять —
Без сорочки, без сорочки.
В тій країні всякий може
По заслузі шани ждати:
Там на те хрести й медалі —
Для багатих, для багатих.
Там тверезість у повазі,
Видно скрізь тверезу спілку,
Всі там п'ють самую воду —
Та горілку, та горілку.
Там всі люди роботящі,
Там нарівні з мужиками
Всі пани працюють щиро —
Язиками, язиками.
Там велика воля слову:
Кожний пише все, що знає,
І цензура ліберальна —
Все черкає, все черкає.
Там письменникам за працю
Сам уряд складає дяку
І з тріумфом їх провадить —
В Сибіряку, в Сибіряку.
Там говорять по-французьки,
Не то значні, а й лакеї,
І пани всі мови знають,—
Крім своєї, крім своєї.
Там зібрались всі народи:
Москалі, «хахли», поляки,
І живуть вони так дружно —
Як собаки, як собаки.
Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина,
І за те той край зоветься —
Русь єдина, Русь єдина.
НА ПЕЧІ
(Українська патріотична дума)
Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,
Але завше я був патріотом —
За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі,
Моє серце сповнялось клопотом.
Бо та піч — не чужа, українська то піч,
І думки надиха мені рідні;
То мій Луг дорогий, Запорізька то Січ,
Тільки в форми прибрались вигідні.
Наші предки колись задля краю свого
Труд важкий підіймали на плечі;
Я ж умію тепер боронити його
І служити, не злазячи з печі.
Еволюція значна зайшла від часів,
Як батьки боронились війною, —
Замість куль і шабель, у нових діячів
Стало слово гаряче за зброю.
Може, зброя така оборонить наш край,
Але й з нею прекепська робота:
Ще підслухає слово якесь поліцай
І в холодну завдасть патріота.
Та мене почуття обов'язків своїх
Потягає служити народу;
Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх,
Я знайшов собі добру методу.
Так нехай же працюють словами й пером
Ті, що мають дві шкури в запасі...
І, розваживши так, я віддався цілком
Праці тій, що єдине на часі.
На таємних думках та на мріях палких
Я роботу народну обмежу;
Та зате ж для добра земляків дорогих
Я без мрій і хвилини не влежу.
І у мріях скликаю численні полки
З тих, що стати за край свій охочі,
Слово ж маю на те, щоб ховати думки,
Якщо зраджують їх мої очі.
До письменства я кличу, — звичайно, в думках,
Щоб світило над нашою ніччю,
Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках
Я признав небезпечною річчю.
О країно моя! Я зв'язав свій язик,
Щоб кохати безпечно ідею;
Але в грудях не можу я здержати крик
У годину твого ювілею.
«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти».
Слава ж нам! бо коли б дух народу погас,
Не стерпівши свого лихоліття,
То по йому хоч зо два примірники з нас
Дочекають нового століття.
Слава нам! хоч би вмерла Вкраїна колись,
Її слід буде легко шукати:
А щоб краще навік ті сліди збереглись,
Буде зроблено з нас препарати.
28 жовтня, 1898 р.
СЛОВА І ДУМКИ
Ми бажаєм волю дати
Всім народам і народцям.
(Краще б дулю, аніж волю
Дати нашим інородцям).
Отже, в нас усі народи
Будуть рівними братами.
(Можна легко їх і швидко
Порівняти нагаями).
Ми на лихо дуже добрі;
Всіх ми любим на дурницю.
(Українці, віддавайте ж
За любов свою пшеницю).
Інородці, ви нам любі,
Наші вірні, наші друзі.
(Щоб були вірніші, треба
Вас держати на ланцюзі).
Військо власне всім народам
Даємо ми, демократи...
(Як дамо, то вже зумієм
Саме вчас і розігнати).
Даємо ми всім народам
Право власного уряду.
(Зробим так, щоб і не чхнули
Без дозволу з Петрограду).
Словом, буде всім країнам
Автономія найширша.
(Добре, що не все те правда,
Що говориться для вірша).
1917
ПАТРІОТА ІВАН
Що за славний патріота
Наш Іван, якби хто знав!
Тільки що роззявить рота,
Про народ уже й почав;
А казать промову стане,
То й не жди, щоб був кінець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
В його дух зовсім народний:
Не пізніш як за сім рік
Стане він (хоч благородний)
Говорити, як мужик;
Ще й книжки писати стане
Про народ наш Іванець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
Він читав книжок багато,
Зможе дещо й цитувать;
В голові його напхато
Стільки, що й не розібрать.
Стріне трудність — тільки гляне,
Вже й знайшов їй рішенець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
Убрання на ньому гарне.
Він естетик. Ні одно
Слово з уст його вульгарне
Не злітало вже давно.
А на балі... Серце в'яне,
Як він піде у танець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
Працю він шанує дуже,
«В праці все, мовляв, лежить».
Тих, хто батьківщині служе,
Радий скрізь він похвалить.
Він і сам колись пристане
До роботи... в гаманець.
Патріоте наш Іване!
Ти, їй-богу, молодець!
1888
Замість післямови до першої книги
В здоровім тілі здоровий дух,
або
Чим займаються наші сатирики сьогодні –
через 1878 років після Ювенала?
Хто любить сатиру, а хто — гумор.
Як в анекдоті. Чоловіка питають в суді: чому він розлучається з дружиною?.. Та тому, одказує, що у нас з нею різні уподобання; я більше люблю жінок, а вона — чоловіків...
І хоч сатира з гумором (чи — гумор із сатирою) завжди йдуть у парі — така собі нерозлучна супряга, — але гумор люблять все ж таки більше.
Бо гумор — це сміх. А хто не любив — не любить і не любитиме — сміх? Гумор — від одного латинського слова, що означає волога, рідина,.. Справді, коли слухаєш читців, які виконують гуморески Павла Глазового, з очей від сміху біжить рідина — різновид комічного, відображення смішного в життєвих ситуаціях, явищах, людський, зрештою, характер. Взагалі — доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, спрямоване на викриття недоліків; уміння подати, щось зобразити в комічному вигляді. Добрий гумор породжує і добрий настрій.
На відміну від сатири, гумор має все ж добродушний характер. Хоч теж дозоляє-дошкуляє. Своїм сміхом. Своєю... сатирою. Так, так, гумор теж має свою сатиру!
Що ж до сатири, то вона зліша, дошкульніша і часто буває не смішною, але вона — сатира, і цим все сказано.
Давним-давно, не за нашої, як кажуть, пам’яті, у Давньому Римі в квітні місяці відбувалися т. зв. цереалії — свята на честь богині Церери (пізніше її культ зіллється з культом Деметри, грецької богині родючості, землеробства, дозрівання хлібів).
На цереаліях і несли "дари Церери" — земні плоди. Перш за все, їх заносили до храму Церери — на спеціальних блюдах, що звалися — увага! — сатирами. Від лат, satura — блюдо, наповнене плодами. Також існує тлумачення, цього терміна, як — суміш, усяка всячина. А втім, на блюдах, званих сатирами, і була суміш, всяка всячина плодів. (Не плутати із сатирами — грец. нижчі лісові божества, напівлюди-напівкозли з козячими хвостами; взагалі — демони, які складали почет Діоніса. За міфами, ліниві, хтиві, здебільшого напівп’яні, вони постійно були зайняті грищами, танцями, веселими хороводами, упадали за гарненькими німфочками, В сучасній мові — синонім пиятика, хтивої істоти).
Отже, сатира — жанр чисто римського походження (хоча вплив на нього зробили й давні греки).
В літературі термін "сатира" вперше використав Енній Квінт, видатний римський поет архаїчного часу, автор чотирьох книг "Сатур". Він дав назву Sazura — збірнику окремих віршів, які переслідували спільну мету: виражали особисту думку автора. Пізніше сатирою стали називати і окремі вірші, також збірки, у яких була критика часу й суспільства.
Автором сатиричних збірників був римський поет Луцілій — між іншим, написав 30 книг сатур, себто сатиричних творів і відкрив нову форму художнього освоєння дійсності. Викривав негативні явища в політичному і суспільному, житті, часто вживаючи — сміливий був! — різкі слова на адресу конкретних людей і зокрема політиків.
Висміював пристрасть до розкошів, різні забобони — чим і зробив великий вплив на майбутніх римських поетів-сатириків.
В тім числі й на Ювенала.
Отож, Ювенал Децім Юній (помер близько 127 року). Найвідоміший римський поет-сатирик. Збереглося 16 сатир його, що були опубліковані між 110 і 130 роками. В останні роки життя, в царювання Траяна і Адріана видав 5 книг своїх сатиричних творів.
Виступав проти занепаду моральності римського суспільства, викривав вади аристократії, осуджував соціальну нерівність, розробляв морально-філософські теми. Взагалі, коло тем Ювенала охоплює всі верстви римського суспільства — про що він говорив з гіркотою і песимізмом, завбачаючи, що те суспільство чомусь не спішить перевиховуватися під впливом його сатир.
В середньовіччі Ювенал був одним з найпопулярніших авторів, якого всі читали. Багато його висловів і досі в ходу. Наприклад: в здоровому тілі здоровий дух.
Ті вади суспільства, що їх піддавав нещадній критиці Ювенал, критикували — теж нещадно! — і всі його наступники.
Отож, сатира — первісне значення блюда богині Церери, суміш, усяка всячина —спосіб відображення дійсності, який полягає в гостро осудливому осміянню негативного,
Його висміював (і — таврував!) ще Ювенал. І його численні послідовники — у всі віки і в різних країнах: Дж.Боккаччо, Ф.Рабле, Ж.Б. Мольєр, Дж. Свіфт, Вольтер, Г.Гейне, У.Теккерій, А.Франс, Марк Твен, Я. Гашек, Б.Шоу, Г.Манн та інші.
В російській дожовтневій літературі — О. Грибоєдов, М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, А. Чехов...
Українська сатира започаткована І. Вишенським та іншими письменниками-полемістами, фольклором, інтермедіями, вертепними драмами, творчістю мандрівних дяків, сатиричними віршами, прозовими байками Г. Сковороди.
Як заново народилася українська сатира — і гумор теж — в "Енеїді"
І.П. Котляревського, який чи не найпотужніше на той час висміював суспільні вади (з ювеналівським запалом!), породжені самодержавно-кріпосницьким ладом.
За ним іде творчість Г.Квітки-Основ’яненка, П.Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, Л. Глібова, С. Руданського. І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, Л. Мартовича, О. Маковея, В. Самійленка. Чи не найбільшого успіху сатира досягла в творчості Т.Г. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки.
Об’єктом сатири є комічне, тобто явища, які — це так за УРЕ — не відповідають естетичному ідеалові.
"Щоб зірвати з фальшивого потворного зовнішнє обманливу оболонку і виставити його в смішному світі (це теж з УРЕ), сатирик звертається до художнього перебільшення, яке є основною особливістю сатиричної
типізації, звідси найширше використовують в сатирі гіперболу, карикатуру, шарж, гротеск, фантастику".
Себто піддається осміянню все те, що свого часу — 1878 років тому, — осміював і таврував Ювенал у Давньому Римі — невже ці суспільні вади й наші особисті ґанджі такі живучі? І невже з ними все ще не може впоратися сатира? З часів Ювенала. До речі, Ювенала українською гарно перекладав поет і літературознавець Микола Зеров.
Доля його — як і багатьох-багатьох тодішніх митців, які були першими, — сумна і тяжка.
Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 р. у м. Зінькові на Полтавщині в сім’ї вчителя. Закінчив Київський університет (1912). Вчителював, був професором української літератури Київського ІНО, редагував бібліографічний журнал "Книгар". Входив до групи "неокласиків". Перекладав з англійської, французької, польської та інших мов. Виступав як дослідник літератури і критик.
Окремими виданнями вийшли книжки "Антологія римської поезії" (1920), "Камена. Поезії" (1924), "Леся Українка. Критико-біографічний нарис", "Нове українське письменство. Історичний нарис" (1924), "До джерел. Літературно-критичні статті" (1926).
Помер 13 жовтня 1941 р.
Це офіційна біографія Миколи Зерова, вміщена в біобібліографічному довіднику "Письменники Радянської України. 1917—1987". (Видання здійснене до 70-річчя радянської влади) у 1988 році у видавництві "Радянський письменник", накладом 20000 примірників.
"Помер 13 жовтня — яка точність! — 1941 року".
Від чого ж він помер у 51 рік?
А ось від чого.
До Києва Микола Зеров, як відомо, приїхав восени 1917 року. Спочатку викладав латину та історію в Другій українській гімназії, редагував бібліографічний журнал "Книгар", а згодом зосередився на читанні курсу української літератури в Київському інституті народної освіти. На читанні та розробці, адже до революції в російському університеті св. Володимира і взагалі в жодному навчальному закладі імперії такої літератури не знали, а про Шевченка якщо й згадували, то тільки крізь зуби і, як правило, зараховуючи його до літератури російської. Тож належало підготувати систематичні виклади. Всю історію українського письменництва було поділено на чотири періоди: лекції про літературу з найдавніших часів до кінця XVIII століття читав Сергій Маслов (згодом Навроцький), про нову (з кінця XVIII ст. і до кінця XIX ст.) — Микола Зеров, про короткий період модерних течій (з кінця XIX ст. і до Жовтневої революції) — Павло Филипович, а Борис Якубовський, знавець поетики, оглядав те, що тільки-но народжувалося, покликання до життя
волею народу, — українську літературу пореволюційної доби.
Крім наукової роботи і читання курсу лекцій, усі професори (за винятком Б. Якубовського, який був зайнятий секретарюванням) багато часу віддавали розмаїтим студентським гурткам і семінарам "підвищеного типу". Там поглиблено вивчалася творчість письменників-демократів, вироблялися навички самостійної роботи в галузі літературознавства та бібліографії, ентузіасти прилучалися до складання біографічних словників — готувалися кадри української радянської інтелігенції. На жаль, не всі учні Миколи Зерова виявилися вдячними і добропам'ятними, але в тім не його провина — він робив усе, щоб підтримати найздібніших і виховати їх свідомими свого обов'язку перед народом.
Восени 1934 року Зеров залишився без роботи. Захворів і помер його єдиний син. А цькування тривали, наклепи звучали як пункти вироку. Відхрещувалися колеги, зрікалися й учні, городячи казна-що на свого ще недавно "улюбленого" професора. І ось — звільнення.
То яким же, він був у житті, у побуті? Відомо, зокрема, як умів і любив незлостиво піддражнювати навіть найближчих друзів, як зірко помічав у довкіллі комічне, смішне або ж те, що заслуговувало висміювання. Мав природний хист до перевтілювання, міг так прочитати вірш давно забутого поета, що відтоді жоден з очевидців уже не годен був сприймати цієї поетичної спадщини серйозно, в іншому тоні, з іншими голосовими інтонаціями. У його виконанні легко впізнавали навіть тих, з ким він ніколи не бачився. Можна, певно, припустити, що в ньому вмер актор — як умерли в багатьох інших літераторах художники чи музиканти.
Схильність Зерова до гумору допомагала йому відносно спокійно сприймати ті брутальні звинувачення, які десь від середини 20-х років стали заледве не нормою літературної полеміки з неокласиками. Втім, цей гумор не завжди був лише захисною реакцією вразливих інтелігентів: він часто перетворювався на дошкульну сатиру і тоді ставав зброєю для
найкращого захисту — нападу.
Писав Зеров і пародії (на М.Вороного, до якого відчував взаємну нелюбов, на Чупринку, Філянського та інших сучасників), писав жартівливі, самоіронічні і водночас смутні сонети — послання до друзів (зокрема до П. Филиповича) й такі портретні шаржі, як, наприклад "Самійленко".
Літературна творчість М. Зерова постійно супроводжувалася злісними нападками вульгарно-соціологічної критики, а з кінця 20-х років почалося справжнє політичне цькування письменника. 1930 р. його допитували на суді як свідка у так званому "процесі СВУ". А в ніч із 27-го на 28 квітня 1935 р. він був заарештований під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня його відпроваджено, до Києва для слідства. Звинувачення: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.
Після нових "тасувань" "групу Зерова" остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 р. без участі звинувачення й захисту розглянув судову справу № 0019—1936. М.Зерову інкримінувалося керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.
На початку червня 1936 р. етап із засудженими у справі цієї "банди" прибув на Соловки. У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю віддався улюбленій справі — перекладу. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією "Енеїди" Вергілія.
Без будь-яких додаткових підстав і пояснень "справа Зерова та ін." була нагальне переглянута"особливою трійкою" УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 року. Як наслідок — Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання — розстріл. Усі вони полягли 3 листопада 1937 року.
Ось як він "помер 13 жовтня 1941 року".
Знищений кривавим режимом, він і сьогодні перебуває в забутті, викреслений навіть з нашої пам’яті. Не врятувала становще і збірка "Вибране", видана 1966 року з передмовою М. Рильського.
Микола Зеров реабілітований посмертно.
Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО від 1—4 лютого 1936 р. і постанова "особливої трійки" УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 р. скасовані, справа припинена "за відсутністю складу злочину".
ІЗ ДЕЦІЯ ЮНІЯ ЮВЕНАЛА
Переклад М. Зерова
Уривки
Залишаючи Рим і перебираючись у село, герой сатири (по-суті сам автор) так міркує:
... Тут мій Умбріцій почав: "Як для чесної, — каже,людини
У Римі немає ні шани, ні місця, ані заробітку,
Як мій достаток невиивнно щодня, щогодини маліє, —
То чи не краще мені податись до тихого міста,
Де старовинний Дедал згорнув натомлені крила?
Ще поживу я, коли мого прядива досить у парок.
І сивина ще надавня, і стан не зігнувся, а ноги
Ходять по світу бадьоро і костура в поміч не просятть,-
3 рідного міста тікаю. Нехай там лишаться Арторій,
Катулл і всі ті людці, що й чорне на біле обернуть,
Всі ті, кому до душі відкупляти річки та будинки,
Упоряджати клоаки, на огнища трупи носити,
Все то пестунчики щастя. Від самого дна до вершини
Доля їх зносить, як хоче із кого часом посміятись.
Так... але я, що я маю робити? Брехати — не вмію,
Книжку хвалить недоладну — не можу. Про зорі небесні
Слова не тямлю сказати. Про батькову смерть ворожити —
Хисту нема і... охоти. Досліджувать жаб’ячий потрух —
Знайдуться інші митці. Листи до коханок носити
Знайдуться теж промітніші посланці... Та й злодію поміч
З мене ні яка, либонь, і, нікому в пригоді не ставши,
Я тут немовби каліка, сліпий, сухорукий і зайвий.
Бо хто в пошані тепер? Тільки спільник у злочині, тільки
Темна душа, що горить від укритого в ній лиходійства.
... Чи їх чеснота що важить? Про ценз ми питаєм найперше:
Скільки у кого рабів? Скільки югерів лугу і поля?
Скільки потрав за обідом і скільки якого начиння
В Римі у нас - скільки срібла по кованих скринях ховаєш -
Стільки ж і віри тобі. Хоч жертовниками присягайся
Самофракійськими й нашими, — віри тобі ані крихти!
Що злидарева клятьба? Чим важить злидар, кленучися?
Що йому блискавка й грім, що візьмуть з такого всевишні?
Але що віри питати?.. Плаща тут подертого досить,
Досить несвіжої тоги, або черевиків з дірками,
Або відмінної латки на ношеній довго одежі,
Щоб підхопили тебе на усяке дурне глузування,
Божество тим і страшне, що на посміх людей обертає,
Кпинами їм допікаючи... "Хай же, — говорять довкола, —
Встане і йде собі геть від вершницьких місць у театрі
Той, що достатки його не доходять законної міри".
Що ж, нехай засідають там зводників пещені діти,
Хай там плескають в долоні потомкипокликачів,хай там
З дітьми борців циркових гладіаторські учні красують!..
Як тепер мав подобатись зять, що не може маєтком
З пишним добром молодої мінятись? Кого з бідолашних
У заповіті згадають? До ради едилів покличуть?
Час і пора громадянам біднішим звідсіль вибиратись.
Правда, і в інших містах нелегко тому випливати,
Хто у нестатках домує... Та що усе те проти Рима?
Коштує все тут надміру: житло (невигідне та вогке)
Шлунок раба і власний обід... До того ще сором
Їсти лише з черегп’яного посуду...
... Тут же у Римі,
Всяк намагається понад достатки свої чепуритись,
А недостачу з чужої не раз надолужує скрині.
Хиба властива усім. Всі ми тут живемо в честолюбній
Бідності та грошохватстві. Усе тут купується в Римі,
Все продається...
... Щоправда, і бідний у нас не без права:
Може, наприклад, благати, щоб зуби йому полишили.
... Все розбишатство у Римі збирається — повним звіринцем...
Де у нас горно, ковадло таке, що не роблять кайданів?
Скільки заліза іде на злочинців, що скоро — боюся, —
Сапки не знатимеш, плуга не матимеш з чого зробити...
Приблизно 127 рік
від Різдва Христового
То чим займалися сатирики-гумористи, Сміхотворці наші (а їх у нас! Було є — в сотню не вбереш. А ще ж нові підростають!) через 1878 років після Ювенала?
А все там же.
Тим, чим займався й знаменитий римлянин: викривали вади як суспільства, так і ґанджі окремих представників хомо сапієнса, яких з роками все чомусь більшає й більшає — з вадами-ґанджами.
Остап Вишня, пригадується, мав над своїм робочим столом аркуш паперу.