Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
Співомовки
С т е п а н а Р у д а н с ь к о г о
ПОЧОМУ ДУРНІ?
«Де ти був-єсь, пробував-єсь?
Розкажи, Іване!»
«Та де вже я не бував-єм!
Всюду був-єм, пане!
Був в Адесі і Бендерах,
В Ромнах і Полтаві,
Ходив в Київ разів кілька,
Бував і в Варшаві».
«А почому ж там, Іване,
Дурні продаються?»
«Та то, пане, як до дурня:
Які попадуться!
Дурень пан — заплатять більше,
Бо честь таки знають,
А як мужик, то звичайне:
Без ціни спускають...»
ЗАСІДАТЕЛЬ
Гнався постом засідатель
На чиюсь біду:
Серед ставу заломився
На тонкім льоду.
Б'ються соцькі і розсильні,
Б'ються рибаки;
Водять шнури край пролому,
Ості і гаки.
Але йде єврей убогий,
Пейсами потряс:
«Чуєш, чуєш, — став питати, —
Що таке у вас?..»
«Засідатель утопився,
Господи прости!
Ходи сюди, хоч поможеш
Шнура завести».
«Чуєш... нащо то шукати
Людської біди?
Лиш карбованця наставте —
Вийде сам з води!»
ВАРВАРА
Перепродав раз маляр
Усе серед Бару,
і на продаж тільки мав
Одную Варвару.
Аж приходить наш мужик.
Шапку поправляє
«Чи є у вас Миколай?» —
Маляра питає.
«Нєту, братець. — каже той.
Только зараз буде»,
Та Варвару живо зняв
Та й до халабуди.
І кисткою раз мазнув —
І чаша закрилась,
Мазнув іще кілька раз —
І митра вродилась.
Ще мазнув раз, і обруч
Обвів наокола,
І бігцем до мужика:
«Вот тєбе Микола».
Але мужик собі став,
Під боки узявся:
Як поглянув па лице —
Так і засміявся.
«Що Микола, то вже так!"
Правдива Микола!..
Щоби тобі волосок?..
Вся борода гола!»
«Нешто хочеш баради?
І барада буде!»
І з Варварою мершій
Зінов до халабуди.
Вибігає, кругом глип,—
Мужика й ні пари!
А тут баба, як на злість,
Та й промовив стиха:
Питає Варвари.
Прокляв маляр мужика
І бабу до лиха;
Ставить образ на стілець
«Не трєбуй он баради,
(Єнтакая харя!)
І єще би била раз
З Миколи Варвара».
ТРЕБА ВСЮДИ ПРИЯТЕЛЯ МАТИ
Прийшла в церкву стара баба,
Свічок накупила;
Де була яка ікона,
Всюди поліпила.
Іще пара остається,
Де їх приліпити?..
«Ага, — каже, — пошукаю
Святого Микити!»
Найшла баба і Микиту —
Святий чорта ціпить!..
Баба їдну йому ставить,
Другу чорту ліпить...
Видять люди й розважаються,
Щоб там не ліпила:
«Що ти, бабо, — кажуть, — робиш?
Таж то вража сила!..»
Але баба обернулась:
«Не судіте, люди!
Ніхто того не відає,
Де по смерті буде...
Чи у небі, чи у пеклі
Скажуть вікувати;
Треби всюди, добрі люди,
Приятеля мати».
ЖАЛІБНИЙ ДЯК
А що тільки в церкві дяк
«Іже» заспіває,
Бідна баба у кутку
Мало не вмліває.
Аж завважив теє дяк,
До неї забрався:
«Чого плачете ви так?» —
Стару запитався.
«Як не плакати мені.
Стара баба каже,
Коли мене голос ваш
Аж за серце в'яже!
Так колись моя коза
На льоду кричала,
Як там її звірина,
Бідну, розривала».
СВІЧКА
Купив свічку раз купець,
Подає другому,
Та й говорить з-за плечей
«Сергею святому».
А наш собі не дочув —
Подає другому,
Та й говорить з-за плечей:
«Андрею святому».
Пішла свічка по руках,
А той поглядає:
Ото староста вперед
З нею виступає,
До Андрея просто йде,
А той не звинеться:
Поміж люди наперед
Собакою рветься!
«Да какому, — закричав, —
Лепишь дуралею?
Не энтому говорят!
Говорят, Сергею!»
ПЕКЕЛЬНА СМОЛА
Раз на мові ксьондз казав:
«Не впивайтесь, люди!
На тім світі вам смола
Замість вина буде!»
Ото їден і захтів
Смоли скуштувати,
Каже собі два бички 1
За копійку дати.
Випив їден, посвистав,
Другий випиває…
Посмакував, посвистав,
Далі промовляє:
«Та гірка вона, гірка!
А все ж не тужити:
Як втягнеться чоловік,
То й те буде пити».
_______
1 Два бички — дві чарки.
АБИ ДУША ЧИСТА
Два злодії в опівночі
Костьол обкрадають;
Обшарили всі скарбони,
Святих обдирають.
І забрали, як були,
Свічки з ліхтарями.
Далі їден на олтарник
Пнеться з постолами.
«Та що ж бо ти, брате, робиш? —
Став їден казати:
— Як-то можна святе місце
Постолом каляти?!»
«Мовчи, брате, — другий каже, —
Ми тут перед Богом:
Аби душа чиста була,
Постоли нічого!»
ПРОСЬБА
Раз писали мужики
До свого владики:
«Архірею, — пишуть, — наш!
Ясний та великий!
Церква наша з давніх літ
Перейшла нінашо.
Кілько є у нас святих —
Всі стали ледащо.
Матір Божа на дошках
Згорбилась, зігнулась,
Апостоли розійшлись,
А Варвара здулась.
Миколай від хробаків
Порохном узявся:
Сам Спаситель на вратах?
Повздовж перепався.
Миколая нам позволь
Наново зробити,
Матір Божую з боків
Клинцями забити.
Апостолів всіх у ряд
Дрючками зігнати.
Спасителя на вратах
Щоб на шпуги взяти.
А з Варварою уже
Нічого робити:
Коли вона здулась так,
То кажи закрити».
Михайло Старицький
(1840—1904)
ПОГАНІ СПІВИ В ПАЗУРАХ КОТА
Ніч яка, Господи, місячна, зоряна,
Ясно, хоч голки збирай!
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядемо вкупі ми тут під калиною,
І над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться в полі туман…
Всі ми, українці, щасливі, що дожили до такої пісні, що нам пощастило її слухати і завмирати в її чарах.
Тому й представляти Михайла Петровича Старицького, українського письменника, актора, театрального і культурного діяча, драматурга, комедіографа —навряд чи й варто.
А ось звернути увагу, що він — автор безсмертної пісні "Ніч яка, Господи, місячна, зоряна" — не цурався гумору (бо як ти його відцураєшся, написавши хоча б таку комедію, "Як за двома зайцями") гадаю варто.
Як і варто підкреслити: такі вони, гумористи, ніжнішу, щемкіщу, неймовірно-прекраснішу лірику за них ще ніхто не створив. Бо тільки вони, сміхотворці, а часом і в'їдливі сатирики, здатні на такі пісні, що іноді здається: вони створені кимось неземним, адже створити таке — то вже за межами людських можливостей!
… Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько;
Тепло — ні вітру, ні хмар...
Я пригорну тебе щиро до серденька,
А воно гріє, як жар.
Ти не лякайся, щоб злоба підслухала
Тиху розмову твою:
Нічка приспала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею, —
Нас не сполохає сміх…
Чи ж нам, окраденим долею нашою,
Й хвиля кохання за гріх?
Михайло Старицький
СЛІН НА ГЕТЬМАНСТВІ
Коли хто в силі, а дурний,
То негаазд, якщо і серденьком м'який.
У лісі гетьманом наставлений був Слін.
Хоч рід Слонів на голову й не хворий,
Так у сім'ї ж не без потвори:
І гетьман наш один
Вдавсь у рідню гладким,
Та не в рідню плохим, —
А знарошна не скривдив би і Мухи!
От раз наш добрий гетьман слуха,
Як Вівці скаржаться, що їм
прийшов капут:
— Вовки пак шкуру з нас деруть!
— Ач, кляті! — крикнув Слін. —
Нечуте лиходійство!
Як ви насмілились робить
такеє здирство? —
На те йому Вовки: — Для всіх єси отець!
Так і од нас не одхиляй же вуха:
Що ж маємо робить узиму без кожуха?
Дозволь легесеньку данину взять з Овець.
А що вони кричать,
То, звісно вже, така дурна порода:
Всьогісенько з сестри впаде по шкурці й
знять,
Так і того їм, бачиш, шкода! —
Ну тож-то! — каже Слін.
- Щоб кривда завелась
У мене — зроду не дозволю!
По шкурці вже нехай, візміть собі на
долю,
А більше і вовнинки — зась!
ВІНИК
Забруднений, в смітті
Сподобився раз Віник шани:
Вже більш кухонь не будуть ним мести,
А панські-но убрання та жупани...
(Напевно, слуги були п'яні.)
От Віник мій розприндивсь так, що страх!
Ялозить все несамовито
І по дворянських жупанах
Молотить знай, немовби ціпом жито.
Багато, далебі, і праці було там,
Так ні на кришечку ж користі:
Бо Віник був брудний і сам,
То чим старальніше він чистив,
Тим більш було і плям!
Отак і дурень той наробить тільки глума,
Як виправлять учені праці здума!
КІТ І СОЛОВЕЙКО
Кіт якось злапав Соловейка,
Взяв в пазурі нещасного гарненько
І, люб'язно стискуючи, мовля:
— Чував я, що тобі за співи слава й дяка,
Що ти з усіх співак співака.
Та от казали з-зо два дні
Лисичка — дядина мені,
Що голосок у тебе напрочудо,
Що в співах тих кохаються повсюди,
І з вечора аж до зорі,
Не то дівчатка, й вівчарі...
Хотів би я, коли признатись,
Тебе послухати і сам.
Та ну-бо, годі тріпотатись, —
Дай одпочить своїм крильцям.
Не затинайся, друже любий,
Чого лякаєшся, не попадеш на зуби:
От тільки заспівай, то й випущу у ліс!
Я до пісень і сам, як ти, охочий,
І перед сном таки щоночі
Собі мрумрукаю під ніс! —
А в бідолахи Соловейка
От-от не вискочить серденько!
— Ну що ж? — таки своє все Кіт. —
Чого ти, серце, зціпив ріт?
Та заспівай, голубоньку, хоч трішки!
Котові ж жарти — мишці слізки,
І наш співець заледве пискотів…
— Так от таким ти співом веселив?
Його Котюга перебив.
— Де ж голос чарівний і сила,
Що та Лисичка нахвалила?
Та це не варт й за Котеня,
Всі байки про твій спів — брехня!
Гай-гай! Як бачу я, ти в співах
щось не дуже…
Ану лиш, на зубах який ти будеш,
друже? —
Та й з'їв співаку дочиста,
А я б додав вам потихеньку:
Погані співи Соловейку
у пазурах в Кота.
МАЛЕНЬКИЙ ЧОРТИК ЛЕСЯ МАРТОВИЧА
Він прожив усього лише 45 років, але літературно-меморіальний музей його імені на батьківщині — с. Торговиця, Івано-Франківщина, — розміщується у п'яти залах нового будинку, що висвітлюють життя, творчість та громадську діяльність Олекси (Леся) Семеновича Мартовича.
Його батько самотужки навчився грамоти, а, отже, й вибився в люди. Мав 15 моргів (в Західній Україні до І939 року міра землі, що дорівнює 0,56 га) поля, гарну хату, пасіку і сад. І все це він, селянин з діда-прадіда, здобув тяжкою працею, "без нічиєї кривди". З наймита піднявся до писаря, користувався авторитетом і пошанівком серед селян, як "непідкупний громадянин".
І все ж статки Мартовичів були вельми скромними (крім сина вони мали ще трьох дочок), проте Лесь отримав гарну освіту — спершу в Коломийській гімназії, потім в Дрогобицькій німецькій "Вищій реальній
гімназії ім. Франца Йосифа", закінчив юридичний (найдешевший) факультет Чернівецькего університету. Далі — роки праці в адвокатських канцеляріях, безконечні переїзди з місця на місце, боротьба з хворобами та злиднями.
Проте Лесь ніколи не падав духом. Як свідчить Василь Стефаник, товариші любили Мартовича "за веселу вдачу й ще за ті дотепні оповідання, які він видумував. Лежить бувало на ліжку лицем до стіни і сам до себе сміється і аж потім оповідає".
Той же В. Стефаник згадує, як вони поверталися з Русова в Коломию, їх віз старий чоловік на прізвище Проць. "Був вечір, і Мартович, як все, почав шукати теми до веселої розмови. Розказував Процеві, що мій батько, який цілком певно мав приятеля чорта, дав мені маленького чортика, щоби мені прислуговував та помагав вчитися та вчителів обдурювати. Цілу дорогу Мартович дуже детально описував Процеві характер, натуру і заняття малого чортика через цілий день і ніч. Весело було з Мартовичем,
як все, та так ми під'їхали до Пруту вже ночею, щоби переїхати брід. Тут Проць заявив нам рішучо, що як ми оба перед тим не перехрестимося і то три рази, то він не поїде в воду. Мартович ревів з радості, і ми мусили хреститися".
Пам’ятаючи ті його оповідки, веселі й не дуже, один знайомий — ним виявився В. Будзиновський, директор "Видавничої спілки " — сказав:
—Пиши оповідання. Пиши все, що нам оповідаєш. Щоб ти не перепрацьовувався, напиши щотижня одне оповіданнячко і дай мені. Як тих оповідань назбирається на том, то "Видавнича спілка" видасть книжкою... На рахунок гонорару я буду давати тобі зачет (аванс) із своєї кишені — за кожне оповідання одного гельдена. Решту Спілка виплатить тобі після опублікування книжки...
І Мартович, і Будзиновський дотримали слова. Так з'явилася перша збірка оповідань Леся Мартовича "Нечитальник" у Львові 1900 року. Потім вийшли ще дві збірки: "Хитрий Панько" (1903) та "Стрибожий дарунок" (1905).
І відразу ж молодий письменник стає відомим, популярність його зростала, оповідання запримітили і високо поцінували І. Франко, О. Кобилянська, Леся Українка та інші.
Михайло Коцюбинський писав Мартовичу:
"Я такий прихильник Вашого таланту, так люблю перо Ваше, що вже бодай для того варто щось мені надіслати" (для альманаху "З потоку життя").
Сьогодні про Леся Мартовича пишуть: відомий західно-український (галицький) сатирик... А він сатирик всеукраїнський. Оригінальна риса його обдарування — поєднання трагічного з комічним, гумор, що часом переходить в гостру сатиру. Починаючи від С. Руданського, І. Нечуя-
Левицького, І. Франка, українське сатиричне слово, поглиблюючись і урізноманітнюючись в особі Леся Мартовича, досягло своєї вершини.
За ідейним змістом своїх творів він — письменник-демократ.
Товариші любили його не лише за веселу вдачу, їх захоплювала енергія Мартовича, вражала його постійна спрямованість на добрі справи,та завзяття й самопожертва, з якою він служив громаді і та легкість, з якою він поступався особистими інтересами перед загальнолюдськими. Він ніколи не був стороннім спостерігачем чи покірним споживачем. Він завжди боровся, завжди був у вирі подій — де найтяжче, там і він. І всюди встигав. І в нелегальному гуртку працював, проводив серед селян культурно-освітницьку роботу, готував доповіді на різні теми, обговорював доповіді товаришів, збирав і вивчав фольклор і навіть видавав свою літографовану газету "Збірка" та засновував по селах читальні і ще встигав робити десятки й десятки інших справ. Будучи без заробітку,ведучи невлаштоване життя, погодився редагувати газету сталого
"Хлібороб" за мізерну платню — 30 гульденів, а пізніше ще й став редактором "Громадського голосу", коли інші відцуралися її. Одержуючи мізер — 30 злотих ринських на місяць, — не маючи помешкання, спав у редакції. Але газета все одно виходила і виходила без запізнень".
Він зробив багато, хоча й... мало встиг написати, він, Олекса (Лесь) Семенович за свого короткого і страдницького життя. Але те, що він устиг, нині належить до золотого фонду української сатири та гумору.
Мабуть, маленький, веселий чортик, який, за його вигадкою, допомагав Василеві Стефанику, насправді допомагав і йому, Лесю Мартовичу, веселій людині, невтомному працівнику на українській культурній ниві.
ІВАН РИЛО
Олекси Семеновича Мартовича
Не для слави, але для людей.
Я вже зроду такий удався, що ніколи не вірив ні в жадні відьми, ні в чарівниці, ні в опирі. А відколи пізнав Івана Рила, відтоді починаю вірити. Ви лиш послухайте, що за штукар той Іван Рило: він умів в усяку твар перекидатися. Дивитеся на нього, так він чоловік, як і другий; аж нараз гоп і стане вам або свинею, або псом, або зайцем, або чим. Це я не вірив би другому ніколи, але видів сам на свої очі.
Був раз Іван Рило там, де роздавали. Посходилися люди, балакають та й ждуть, поки будуть роздавати. Та й Іван Рило поміж ними став і собі ж балакає. Такий вам чоловік, як би перший-ліпший. Аж починають роздавати. А наш Іван Рило, як тільки це помітив, то зараз же випрямився, наче та тополя, став грубий та розкішний, — ну, просто в годованого кабана перекинувся, ось-ось не рохкає. Та й грубим голосом гукає, наче віл:
— Проступіться!
Розтручує людей та й пхається поперед усіх, щоб йому першому дали. Другі люди його спиняють, уговкують.
— Не пхайся, — кажуть, — Іване Рило, зроби й другому місце.
— Ага! — огризається Іван Рило, достоту наче той пес, ще й зубами кланцне, — чому мені другий не робить місця, але я маю кождому робити?!
Але був раз Іван Рило там, де треба було давати для загального добра. Люди одні стоять, другі сидять та й, балакаючи, дожидають, коли прийде на них черга давати. Та й Іван Рило межи ними. Стоїть у гурті поміж людьми такий, як би перший-ліпший чоловік, і собі балакає. Аж прийшов час, що треба давати. Люди витягають мошонки, лічать гроші та й дають, де треба. А наш Іван Рило хить, звився в клубочок, став такий маленький, як котик; присів хвостик та й варкає. Відтак хильцем — назад і все назад
та й став собі ззаду поза людьми. Другі його всовіщають:
— Приступися, — кажуть, — Іване Рило, наперед, дай і ти що!
Іван же Рило помаленьку сунеться задом до дверей та й бринить, наче та мушка під осінь:
— Пустіть мене, люди добрі, я не маю. Мені ніхто нічого не дає, та й я не маю другому що дати.
Недавно зчинився по селах заколот. Наче в тім вулію, що димом зайде, — такий рух по селах наставав. В'яжуться люди в товариства, беруть газети, голосують на послів, роблять віча. Та й Івана Рила беруть поміж себе. А він ходить, наче та блудна вівця. Що до нього говорять, то він одним вухом вислухає, а другим пустить. Що йому кажуть робити, він не зробить, що його запитають, він не знає. Обступлять його бувало його сусіди та й приятелі, просять його та й кажуть:
— Читай, Іване Рило, газету!
А Іван Рило спустить вуха, загне хвіст під себе та й:
— Моя хата, — каже, — скраю. То не в нас.
— Упишися, Іване Рило, у наше товариство?
— Я, бачите, я — не те! — лепотить Іван Рило.
— Будь ласка, Іване, дай який феник до нашої спілки.
— Я не те...
— Ходи, Іване, голосуй ураз із нами.
— Я не те, та й я не те...
А як тільки люди проступляться, тоді Іван Рило піднесе хвіст, насторожить вуха, збицкається та й летить просто до отця Кабановича, а потому до пана Деришкірського.
Отець Кабанович зараз же й читає Іванові Рилові, як із книжки:
— Чуєш, Іване Рило, вийшло таке право, що маєш собі взяти дев'ять метрик і ще одну метрику. На кожну метрику треба тобі штемпля по три леви й по 42 і півкрейцара.
Ізан Рило розв'язує мошонку, витягає гроші, платить. Лишилося йому ще 3 рейцарі, а він і ті дав на свічку.
Але приходить Ізан Рило до пана Дерицікірського, несе шапку ще від вулиці в руках. Виходить проти нього пан Деоишкірський, та й вітаються оба. Іван Рило цілує пана Деришкірського в руку і в коліна, а пан Деришкірський Івана Рила в голову і в писок; лиш не цілує, але б'є, аж лоскіт іде. Паде Іван Рило на коліна, а пан Деришкірський йому кості мне.
— Слухай, худобино! —верещить пан Деришкірськкй, — маєш дати на мене голос!
—Слухаю, вельможний пане! — пищить Іван, — дай вам боже панованнє!
Іде та й голосує.
Та це все ще байка, це хоч дуже людям не шкодить. А ось Іван Рило
має одну таку прикмету, що вам волос дубом стане, слухаючи про неї. Іван Рило вміє в людей ускакувати. Отак стоїть який чоловік, а коло нього Іван Рило. Нараз Іван скочить, і лишається тільки сам чоловік, а Івана Рила вже коло нього нема, бо, бачите, вскочив у нього. Поверхи по тім чоловікові не пізнати: який був, такий і є, але говоріть до нього слово, так і пізнаєте, що Іван Рило у нім сидить, бо зараз зробить із нього або свиню, або зайця, або іншу яку скотину. Та вскакує Іван Рило у людей тоді, коли ніхто не видить: уночі або коли. Та й нещасливий же такий чоловік, що в нього Іван Рило ускочить!
Здибаються раз на ярмарку два давні знайомі, Петро та й Семен. От Петро питає Семена:
— А що, як вам живеться? Сходитеся ще й тепер до читальні? Читаєте газети?
А Семен зирк набік, затрясся, як зів'ялий листок на вітрі, та й ледве чутно шепче:
— Потихонько, бо онде отець Кабанович стоять!
—Та що, що стоїть? — каже Петро, — Він собі стоїть, а ми собі стоїмо.
— Ну, знаєте, — лепотить Семен, — він усе ж священна особа, а ми — прості люди: страшно!
Петро хотів йому щось на те вповісти, але Семен чмихнув, і слід за ним застиг. Петро зчудувався: «Ігі! — міркує, — а цьому що сталося?» А що ж би сталося? Іван Рило ускочив у нього та й зробив із нього зайця.
Або здибався раз Грицько з Ахтемієм; привіталися та й Грицько зачинає до Ахтемія:
— А що, куме Ахтемію, вибори за плечима, треба щось гадати.
А Ахтемій ні звідси, ні звідти, і мов з пістоля відрізав;
— Наплювати мені на ваші вибори! Ви мені заплатите? Не хочу я вже з вами вести товариство, я собі таких найшов, що мені за кожде слово
гроші дають!
Та й щез. А Грицько тільки сплюнув:
— А цьому що за божа воля?
А що ж, як не Іван Рило, що в нього ускочив, та й свиню з чоловіка зробив.
Цими часами Іван Рило дуже бушує помежи нарід. І ходить він помежи люди, як день, так і ніч, та все міркує, в кого би вскочити. Особливо в часи виборів він має велику міць. Стережіться, добрі люди, Івана Рила, — бо він, як та мушка в око впаде, так він у чоловіка вскакує.