Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ЛЕБІДЬ, ЩУКА І РАК
У товаристві лад — усяк тому радіє;
Дурне безладдя лихо діє,
І діло, як на гріх,
Не діло — тільки сміх.
Колись-то Лебідь, Рак та Щука
Приставить хуру узялись.
От троє разом запряглись,
Смикнули — катма ходу...
Що за морока? Що робить?
А й не велика, бачся, штука,—
Так Лебідь рветься підлетіть,
Рак упирається, а Щука тягне в воду.
Хто винен з них, хто ні — судить не нам,
Та тільки хура й досі там.
Февраля 2 дня, 1853
г. Нежин
ВОВК ТА ЯГНЯ
На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й б'є —
Затим, що сила є...
Примір не довго б показати,
Та — цур йому! Нащо чіпать?..
А щоб кінці як-небудь поховать,
Я хочу байку розказати.
Улітку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне Ягня.
Само забилося до річки —
Напитися водички.
От чи пило, чи ні — глядить:
Аж суне Вовк — такий страшенний
Та здоровенний!
Та прямісінько й біжить
До бідного Ягняти.
Ягняті нікуди тікати;
Стоїть, сердешне, та дрижить...
А Вовк, неначе комісар, кричить
(Він, щоб присікаться, знайшов причину):
— Нащо се ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій
У чистую оцюю воду?
Та я тобі за сюю шкоду
Ти знаєш, що зроблю?..
Як муху, задавлю!
— Ні, паночку, — Ягня йому мовляє,—
Водиці я не сколотив,
Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,
Бо я стою зовсім не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збігає...
— Так себто я брешу? — тут Вовк йому гукнув,—
Чи бач! Ще і базікать стало...
Такого ще поганця не бувало!..
Здається, ти й позаторік тут був
Та капості мені робив... Тривай же!
Ти думаєш, що я забув?
— Помилуйте! — йому Ягнятко каже,—
На світі я ще й году не прожив.
— Так брат твій був.
— Нема братів.
— Так, може, батько,
Коли не дядько...
Або ж хто-небудь з ваших був...
Хіба не знаю я, не чув,
Що ви усі мене б із'їли,
Якби вловили?
Собаки й вівчарі твої,
Усі ви — вороги мої:
Од вас мені життя немає...
Ще мало я терпів?
— Так чим же я вам досадив? —
Ягнятко, плачучи, питає.
— Цить, капосне! Либонь, не знає...
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця?! Ти — Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати! —
І — Вовк Ягнятко задавив...
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан., йому не слід...
1854
ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ
— Як ти співаєш, Півне, веселенько...
— А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя,
Виводиш гарно так і жалібненько,
Що іноді аж плачу я...
Як тільки що почнеш співати,
Не хочеться й пшениченьки клювати, —
Біжиш в садок мерщій...
— Тебе я слухала б довіку, куме мій,
Аби б хотів співати...
— А ти, голубонько, ти, кралечко моя,
Поки співаєш на калині,
То й весело мені, і забуваю я
Свою недоленьку, життя своє погане
Та безталанне...
А тільки замовчиш
Або куди летиш, —
Заниє серденько, неначе на чужині...
І їстоньки — не їм, і питоньки — не п'ю
Та виглядаю все Зозуленьку мою.
Як гляну на тебе — така ти невеличка,
Моя перепеличко,
А голосочок-то який!..
Тонесенький, милесенький такий...
Куди той соловей годиться?
— Спасибі, братику, за добреє слівце.
Як не кохать тебе за це?..
І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;
І далебі, що так,— пошлюся я на всіх. —
Де взявся Горобець, підслухав трохи їх
Та й каже: — Годі вам брехати
Та одно другого знічев'я вихваляти! —
Пурхнув — та й був такий.
За що ж, — хто-небудь попитає, —
Зозуля Півня вихваляє?
За те, що Півень годить їй
Та потакати добре вміє:
Рука, як кажуть, руку миє.
1853
МАЛЬОВАНИЙ СТОВП
Обридла дневі суєта людськая,
Спустився він спочити в темноті,
І нічка тихая, мов чарівниця тая,
Прибралася у зорі золоті.
Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возі
Ніхто його не турбував;
Заснули верби на облозі,
І вітер задрімав.
Що ж то таке між вербами біліє?
То Стовп мальований стоїть,
Стоїть і журиться, і серце кам'яніє,
І сумно він у степ глядить.
Чи світ не той, чи доля відцуралась?..
Все глухо там, нічого не чутно.
Десь над болотцем чайка обізвалась,
Як обзивалася колись давно...
Згадалася йому щасливая година,
Як був він деревом, шумів і зеленів,
Як усміхалася червоная калина
І степ широкий серце веселив...
І причувається — десь пісня за горою
Лунає: «Ой гук, мамо, гук!..»
І сльози капають холодною росою...
Кругом його гуде безсонний жук.
На сей раз вибачайте, люде!
Се баєчка не вам;
Нехай вона на спомин буде
Мальованим Стовпам.
14 вересня 1891
СИНИЦЯ
Синиця славу розпустила,
Що хоче море запалить,
Що море буцімто згорить, —
Така, бач, є у неї сила.
За вітром слава полетіла
По всіх усюдах і кутках,
По байраках і по садках,
Далеко — аж за синє море...
Усім, хто був на морі, горе!
Ану — до берега тікать,
Мерщій добро своє ховать
Од проклятущої Синиці.
Як назлетілось тії птиці,
Як назбиралося звірей,
Людей —
Дивитися на чудасію!..
А пересудливі жінки
Побрали ще й ложки,
Бо мали ту надію,
Як море стане закипать,
Щоб юшки добре посьорбать,
Якої й зроду не сьорбали
(Вони вже, бачте, позвикали
Скрізь по обідах куштувать).
От почнуть вони, стоять.
Усі баньки повитріщали...
— От-от уже почне кипіть, —
Хто-небудь нищечком мовляє, —
Ось цитьте, зараз запалає... —
А море все собі гуляє,
І не кипить, і не горить.
Так що ж Синиця?.. Та мовчить!
І запалить не запалила,
А тільки слави наробила
Та з сорому й сховалася кудись.
За сюю капосну дурницю
Полаяли Синицю
Та й розійшлись.
Яка ж в сій байці, братця, сила?
А та: ніколи не хвались,
Поки гаразд не зробиш діла.
1853
... Звичайно, хто-небудь з істориків літератури чи літературознавців, не кажучи вже про фахівців з творчості Л. Глібова, можуть мені резонно зауважити: точних даних, який саме край надихнув байкаря на написання
знаменитої "Журби", немає.
Може, й Середівщина неподалік Веселого Подолу, може, приміром, Седнів, селище міського типу на річці Снов (Чернігівщина) де бував (1852) поет і милувався тамтешніми краєвидами, що й могли надихнути його на ліричний шедевр. Чи й краєвиди Поділля, де він вчителював. А можливо й Чернігівщина, де жив і завершив свій шлях байкар... Взагалі ж існує чи не три версії про край, що став темою "Журби"...
Не заперечую. Просто я змалку певний: саме наша Полтавщина (конкретно Заїчинці та Середівщина) надихнули Леоніда Глібова на створення "Журби".
Взагалі, дивні люди ці гумористи-сатирики, байкарі. Сміхотворці, одне слово.
Пишуть, пишуть смішне та в'їдливе, а тоді як утнуть... ліричне. Та таке, що на віки стає окрасою пісенною. Як і байкар Л. Глібов, котрий створив такий ліричний шедевр, що не кожному й лірику по силі. Чи той же Степан Руданський, творець в'їдливо-веселих "Співомовок", взяв і раптом написав як на одному подихові щемку, що бере за душу і серце пісню "Повій вітре на Вкраїну..." Чи, скажімо, байкар Євген Гребінка, творець української пісні "Ні, мамо, не можна нелюба любити", російських "Очи черные, очи страстные..." та "Молода еще я девица была..."
Ні, таки правду кажуть: найніжніших ліриків щукайте серед дошкульних гумористів та в'їдливих сатириків, вони там! Як ось хоча б і Кесар Білиловський (1859—І934). Писав чоловік сатиру (згадаймо: "Клим Ганеба", "Астрономічна екскурсія", "Халепа...", "Цар Джеган або Мармуровий сон"), а тоді як утнув ніжно-ліричну пісню "В чарах кохання" та ще таку ж "Моя пісня", так вони відразу ж і стали народними. Це ж треба, га?!.
Чи ще раніше, скажімо, Костянтин Думитрашко (91814—1886), автор у свій час знаменитої "Жабомишодраківки", що стала помітним явищем у пародійній літературі першої половини 19 століття... Так ось сатирик Думитрашко напасав пісню "Карії очі, чорнії брови", що швидко стала народною.
А ось приклади вже з нашого часу. Гуморист Василь Юхимович створив щемку і знамениту "А льон цвіте...".
Чи — Микола Негода, автор чудових байок, створив воістину безсмертну пісню "Степом, степом..." і таких прикладів можна наводити ще і ще.
Здається, всі гумористи такі, адже в душі вони неодмінно лірики. Критикують, висміюють у своїх сатиричних творах вади суспільства, а тоді як утнуть щось пісенне, як утнуть!... Такі вони, гумористи-сатирики. Сміхотворці одне слово. І в той же час ніжні лірики.
А втім, безіменні народні творці, як ліричні пісні створювали, так і сатирично-гумористичні — з однаковим успіхом.
Писали ж київські студенти Леоніду Глібову — з нагоди його 50-річної літературної діяльності:
"Ви один із тих немногих, що виясняють нам народ, показують його душу й тим заставляють ще більше любити його..."
Ще з листа одного читача тих часів:
"З Ваших байок повіяло на мене чимось рідним і далеким, неначе колисковою піснею матері над люлькою дитяти; я побачив яскравий, виразний, вилискуючий усіма барвами життя гумор українського народу,
зрозумів дивну простоту й чистоту Вашої мови".
Іван Франко, високо оцінюючи байки Леоніда Гліюова, писав, що його українські пісні ("Зіронька", "Моя веснянка", ''Ой не цвісти калиноньці", не кажучи вже про "Журбу", покладену на музику М. Лисенком) є "чудовими ліричними п'єсами", "перлинами української лірики".
За ліричні пісні сатириків-гумористів не переслідували.
Влада переслідувала їх за сатиричні творіння. Як Л. Глібова за байки.
А все тому, що як справедливо зазначається в літературознавстві, "головна тема майже всіх байок Д. Глібова — несправедливість суспільного устрою (а втім, коли він був — чи є — справедливим? Тому й байка буде вічно живою і вічно потрібною — В.Ч.), безправ'я покріпачених селян, поміщицька сваволя, продажність суддів, хабарництво чиновництва..."
А ще ж додамо: ліричне забарвлення творів, національний колорит побуту, звичаїв, звичок, пильна увага до кожної деталі, дотепність... Леонід Глібов, як зазначає критика, оспівував велич простого народу, його працьовитість і чесніть, прагнення до кращого майбутнього, любов до батьківщини, це його Бджола говорить Мусі:
"... Я рідну Україну
Не проміняю на чужину".
Ось чому Леонід Глібов став найвизначнішим байкарем першої половини XIX ст., а його творчість стала новим етапом у розвитку української байки.
За те йому і мстила влада. І випадок, що стався з ним, це чи не єдиний випадок, коли байка горіла — у прямому значенні цього слова.
Сталося те у 1863 році, коли вийшла перша збірка байок автора "Журби". Тоді Л.Глібова було оголошено "державним злочинцем". “Черниговский листок”, де він друкувався, був заборонений, а 500 нерозпроданих примірників збірки було спалено — як шкідливе видання. Самого письменника за розпорядженням міністра освіти звільнили з посади вчителя і віддали під поліційний нагляд.
Байкар змушений був залишити Чернігів та пересиджувати лихо в Ніжині у родичів. Лише у 1867 р. йому вдається влаштуватися завідувачем
чернігівської земської друкарні, де він і пробуде до кінця свого життя.
Але байки не полишав писати ніколи. У 1872 році в Чернігові вийде друге, доповнене видання збірки байок, а в 1882 — третє у Києві.
Байкар невтомно закликав своїх читачів робити належні висновки:
"У мене Правда гостювала і баєчку подарувала..."
“Панове громадяни! Ся байка вам в пригоді, може, стане…“
"Моторнії сини й онуки! Читайте байку — для науки!"
Розумному, як кажуть, досить!
Воістину!
Недарма ж Іван Франко, Великий Каменяр, називав Леоніда Глібова "найкращим українським байкописом", вважаючи насамперед байки "головним титулом заслуги сего талановитого поета".
Були істиною такі рядки байкара за життя їхнього автора, є вони істиною сьогодні, будуть, мабуть, істиною і завтра-позавтра:
На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого тусає та ще й б'є —
Затим, що сила є...
КОСТЯНТИН ДУМИТРАШКО
(І8І4—1886)
ІДЕ МОЛЬБА ДО НЕБА I ХУЛА...
Костянтин Думитрашко (народився в Золотоноші Полтавської губернії, тапер Черкащина, в сім'ї священика) після закінчення Київської духовної академії, був професором російської словесності Київської духовної семінарії, секретарем ради Київської духовної академії, українською мовою почав писати на початку 30-х років.
Перший твір — ліричний вірш "Золотоноша" опублікував у 1843 році в журналі "Маяк", а вже в 1859-му вийшла окремим виданням "Жабомишодраківка (Бартахоміомахія). На нашу руську мову перештопав К.Д." — переробка старогрецької пародійної поеми, до якої внесено багато українського історично-побутового колориту. Та й сюжет розгорнутий на багатому українському матеріалі, і хоч поема мала деяку співзвучність з "Енеїдою" І. Котляревського, вона все ж стала помітним явищем у пародійній літературі першої половини 19 століття.
Варто додати, що К. Думитрашко — автор багатьох статей з фольклору та на історично-літературні теми, перекладав Гете, Горація,
Овідія. А ще в його активі поема "Поминки", балада "Змій" і пісня... Так, так, знаменита і у всі віки популярна "Карії очі, чорнії брови...", що відразу
ж стала народною — такі наші гумористи й сатирики.
Костянтин Думитрашко
ДОЛЯ
Іде мольба до неба і хула
Із сіл і городів, як пара з гною;
Той долі рад за те, що вже дала,
Той свариться з годиною лихою,
Той в ченці йде, другий жениться рад,
Один од немочі, другий од пуза крекче,
Той родиться, другий бажа вмирать,
Бо дума — на тім світі буде легче.
Той дметься вверх, щоб лопнуть, як пузир,
А той як в'юн хвостом виля в болоті,
В мороці, тузі і в трудах весь мир
І він немовби в каторжній роботі,
І всім на світі, кажуть, важко жить,
Не хочеться останню тратить силу,
Осточортіло все робить, робить,
І, щоб спочить, здається б, ліг в могилу.
От тільки кажуть, що панам багатим
Ніколи і на ум не йде вмирати.
Але хоч багатир єси та — ба!
Не підеш, мабуть, прудко против бога:
Бо як придавить дядина-судьба,
То все-таки одкинеш, брате, ноги!
Вже що написано нам на роду,
То те і буде; так скачи же, враже,
Під дудку долі, грай до ладу!
Так нумо ж те робить, що доля скаже!
А доля скаже: "Дурні навісні!
Хіба не знаєте, що божа воля
Все робить на світі, а ви, дурні,
Говорите, що все то робить доля…''
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ
(1833—1873)
СМЕРТІ ПЕРШОЇ НЕ ПРИГАДУЮЧИ...
Якщо стати в горах лицем до моря, то з амфітеатру верхогір'я видно, що Ялта розташувалася на трьох горбах: ліворуч Полікурівський, праворуч — Чайна Гірка, в центрі — Дархан. На першому з трьох горбів — Полікурівському — вже більш, ніж сто років покоїться Степан Руданський — автор знаменитих "Співомовок" і воістину безсмертної пісні "Повій, вітре, на Вкраїну..."
Від морського вокзалу вуличка здіймається все вгору і вгору, вона вузька і на ній лише з великою обережністю розминуться два легкові автомобілі. Звиваючись то праворуч, то ліворуч, вона круто дереться вгору — з ходою тут, як кажуть, не розмахнешся. Але попри незручності з прискореним диханням, все тут мальовниче, самобутнє: і підпірні стінки, що захищають вуличку з обох боків, і вищерблені кількома поколіннями
східці, і тераси, і огорожі з дикого каміння, і жалюзі на вікнах та плющі на стінах, і маленькі, майже казкові дворики — здебільшого на скелі чи й над урвищем.
Все вище й вище дереться вертлява вулиця, з одного боку далеко внизу відкривається сіро-блакитне від вранішньої мли море, а з другого — наче виростають на очах потемнілі гори, на які наповзають чорні хмари. Крім Яйли вже димить і долина, у міській тісняві й суєті течуть дві ялтинські річки — Учан-Сута та Дериколка. Як і по всьому місту, так і на Полікурівському горбі пахнуть живицею сосни, ще здалеку впадають в очі стрункі потемнілі кипариси, чомусь печальні взагалі, а на цвинтарях особливо.
Масандрівське кладовище, що на березі Ялтинської затоки Чорного моря, над Масандрівською слободою — одне з перших кладовищ старої Ялти, ровесник міста. Але сьогодні його немає. В роки окупації німці брали тут пам'ятники, надмогильні плити і стели для будівництва зенітної батареї, тому кладовище сплюндрували і що вціліло, те після реконструкції стало Полікурівським меморіалом. Від його входу треба піднятися ще вище, подолавши 156 мармурових сходинок і лише там з'явиться оточена ланцюгами грубезно витесана кам'яна брила з портретом поета, на якій викарбувано:
На могилі не заплаче
Ніхто в чужині,
Хіба хмаронька заплаче
Дощем по мені...
І нижче:
Степан Руданський
Український поет
1834—1873
Український поет... Як просто це сьогодні написати — український поет, — і як просто це сьогодні звучить, але як йому — Степану Васильовичу — було не легко і не просто писати мовою свого підневільного народу. Бо навіть рідний батько зневажав свою
мову, яку він мав за "мужицьку", грубу. Вимагав у листі до сина: "...пиши или почтительно, не по-малороссийскому, або лучше ничего не пиши!"
Степан Руданський обурювався в листі до брата: "Заказують мені мою рідну мову — заказує батько, але в мене був дід, був прадід і прапрадід — вони мені не заказали; не слухає батько моєї мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців".
Забороняв йому крім рідного батька ще й — як і всім-всім українцям — користуватися... ні, жити рідною мовою і царський міністр тієї держави, з якою буцім-то об'єдналася Україна. У 1863 році він виніс смертний вирок
українському слову: "Ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може..." Валуєв, котрий це проголосив, був не лише великодержавним імпер-шовіністом, а й просто самовпевненим невігласом, не розуміючи, що ніяким указом, бодай і міністерським, мову цілого народу — великого народу із славною історією — заборонити неможливо. Степан Руданський у ті часи переклав на мову, якої, якщо вірити Валуєву, не було і бути не могло, "Іліаду" Гомера. Але й після валуєвського указу перекладати Гомера на рідну мову не кинув. Як і писати взагалі. Але яке горе, який біль несправедливості змушений він був повсякчас носити у своєму чутливому серці — про те один Бог знає та сам поет.
Молодий лікар Степан Руданський приїхав до Ялти року 1861 р., приїхав безнадійно хворим. На безсмертного (хоч і смертельно хворого) поета Ялта спершу й уваги не звернула — мало хто до неї приїздить щоліта з надією на порятунок! Це значно згодом, полюбивши його, шануючи його, Ялта вибере свого лікаря ще й почесним мировим суддею, а міська влада нагородить його знаком пошани, а тоді, після довгих клопотів і поневірянь, Степан Васильович влаштується на посаду міського лікаря і стане єдиною людиною в білому халаті на увесь Ялтинський повіт, до якого крім Ялти входив ще район Алушти та Балаклави і частково Бахчисарай. В спеку і холод, в бездоріжжя чи мокву поет день у день вирушав рятувати людей. І все це за мізер — 200 карбованців на рік. На такі гроші важко було прожити, тож поет невдовзі став ще й домашнім лікарем князя Воронцова. У листі до брата писав:
"Кінчилось уже (не знаю тільки, чи надовго) тридцятирічне голодування і я вже зможу кождий день свій обід мати. І тільки то, що обід,
а вечері і ще за сії гроші мати не зможу..."
Тридцять років голодування, щоб мати нарешті свій обід і не мати — як і раніше — вечері! І смертельна хвороба у грудях, і фатальний вирок: не жилець у світі білому! Ніхто його не міг порятувати, навіть цілющий південнокримський клімат. А він, приречений, рятував інших. Але в перші роки життя у благодатному ялтинському кліматі Степану Васильовичу мовби трохи покращало. Ожив. Любив співати, голос мав гарний, українських народних пісень знав безліч — тож завжди був із піснею. У Ялті він познайомився і невдовзі одружився з простою дівчиною Явдохою і мав од неї двоє дітей.
За свідченням фольклориста М.Ф. Комарова "Степан Васильович був високий на зріст, широкоплечий, на вид поважний, хоч і ходив трохи згорбившись, карі очі його світилися несказанною добротою, що була найкращою ознакою його душі. Одягався він завжди просто, як і жив. Недолюблював панів, зате бідних людей і сам любив, і вони його любили. Занедужав, бувало, бідний чоловік — зараз до лікаря Руданського. Цей і поможе, і грошей не візьме. Бувало й так, що бідному чоловікові нема де жити, щоб лікуватися, Руданський дає свою хату, лічить, годує, чим Бог послав, і не жде ніякої заплати".
Не маючи "ніякої заплати", лікар-поет все своє ялтинське життя мріяв купити бодай невеличкий шматок землі та збудувати на ньому хатину. Тільки ж лікуючи за так, за щире спасибі — де візьмеш кошти на власне гніздо? Але й чужі кутки набридли, мусив заощаджувати кожну копійку. І лише під кінець, ціною величезних зусиль і вкрай підірваного здоров'я лікар таки спромігся придбати маленьке місце, але збудувати ще й хату — вже не мав ані сили, ані грошей, ані зайвого дня життя. А йому ж тоді й сорока ще не виповнилося.
Може б ще кілька років протримався Степан Васильович у цьому світі, якби не одна недобра, зла і заздрісна людина, котра очорнила його. Наклеп подіяв — на Степана Васильовича впала немилість губернської влади. Міська дума відстоювала свого лікаря від доносів та успіху не мала, — таврійський генерал-губернатор не терпів вольнолюбивого поета, а тому скористався наклепом і заявив, що він "не вважає за зручне залишити п. Руданського на посаді ялтинського міського лікаря".
"З того часу Степан Васильович почав нездужати, — свідчить очевидець. — Спершу не так тілом, як душею, бо душу вразили люди, вразили так, як не можна вразити тіла... Він не жив уже, а доживав свого віку. Не чув ніхто вже ні його пісні, ні щирої розмови... не довелося вже ні сидіти за своєю поетичною роботою, ні ходити на поміч бідним людям. За душею незабаром почало боліти й тіло. Руданський зліг у постіль, вилежав місяць-другий і покинув цей світ з його добрими і злими ділами, з правдою й неправдою".
Ялтинці поховали свого лікаря за міський кошт.
...Над могилою поета, як згадка про Україну, гінка вербичка. Поруч — місцевий кипарис. Золота чорноморська осінь тиха і тепла. Кінець вересня, у морі ще купаються, як і влітку. А над горами вже все частіше й частіше клубочаться то сірі, то геть чорні хмари, неспішно спускаються вони вниз до блакитного моря, що дрімає в димці.
На колишньому кладовищі багато кипарисів, вони стоять купками — пірамідальні й журливі, стоять німо, як неживі. І від того печально-журливі, вони нагадують живим, що ніхто й ніщо не вічне у цьому світі. На жаль... Зворушили і засмутили ці кипариси й Івана Буніна, котрий, відвідавши у 1896 році Масандрівське кладовище, написав вірш. "Кипариси":
Пустынная Яйла дымится, облаками,
В туманный небосклон ушла морская даль,
Шумит внизу прибой, залив кипит волнами,
А здесь — глубокий сон и вечная печаль...
А неподалік, на піраміді, що стоїть на могилі російського поета О. Найдьонова (як і українець Руданський, він теж приїхав, до Ялти рятуватися від сухот, а насправді — помирати), наче зойк "О Боже, ой, какой простор, какие блещущие дали!"
Тут і справді простір і далина. Тут, як і в часи Буніна, і в часи Руданського, і ще, ще раніше, в часи запорожців, татар, генуезців, венеціанців, і ще, ще раніше, в часи аланів, боспорців, сарматів, скіфів, можливо, й кіммерійців і у ще ранішні часи (а люди селяться в цих краях вже 40 тисяч років, починаючи з неоліту), так ось, як у всі часи, так і тепер, димлять вершини Яйли і в небосхил іде неозора далина і над морем і горами — море, ні, океан! — світла і лагідності. Та ще — вічність. Міняються тільки народи, племена, а море і гори тут вічні, і як жахливо, і як жорстоко несправедливо, що в цей благодатний, самими богами створений край (про світлий край, де він помирав у білому будинку в синій бухті писав, наприклад, білоруський поет Максим Богданович і теж помер), поети приїздили рятуватися од смерті, а насправді — помирати...
...Поет помер — й принишк співучий світ,
Поет помер — й на морі хвиля вмовкла.
В ту мить життя його мале, як співомовка,
Розпочало Вкраїною великий свій похід.
А епіграфом до наведених вище рядків поета Петра Осадчука, присвячених Степанові Руданському, були рядки самого Степана Руданського:
"І я знов живий Світ оглядую, Смерті першої, Не пригадую...".
Так, подумав я, поет, котрий створив таку пісню, як "Повій, вітре, на
Вкраїну", смерті вже не підвладний. Ця пісня все бриніла й бриніла в моїй душі, доки я опускався з Полікурівського горба, а вже на набережній, повній, сонця, моря і безтурботного люду, вона наче на крилах злетіла, наче її заспівало все місто. Акомпонуючи собі на бандурі на набережній, її
співав морський капітан Остап Кіндрачук. А біля нього стояв різномовний натовп, у якому чулися не лише російська та українська мови, а й грецька,
німецька, італійська — в Ялтинському порту щодня швартуються чужоземні кораблі. І співав сивочолий капітан, наче душу з тебе вимотував, і ридала в його руках старенька бандура.
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі...
Повій, вітре, з полуночі.
Сьогодні Степан Руданський своєї смерті першої вже не пригадує, бо він — живий, як вічно живе його слово вкраїнське. Справді пророчими виявилися рядки з його листа: "...не слухає батько моєї мови, зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців". Сьогодні одномовців у Степана Васильовича десятки і десятки мільйонів, сьогодні у нього — вперше за віки й віки — незалежна Україна. І Степан Васильович, смерті першої не пригадуючи, живе з нами. Як і його дивні поетичні рядки-заклики:
Та гей, бики! Ломіть бадилля!
Ломіть його, валіть на прах;
Нехай не буде того зілля
На наших батьківських полях!
Та гей, бики! Зерно поспіє,
Обіллє золотом поля,
І потече ізнову медом
І молоком свята земля,
І все мине, що гірко було.
Настануть дивнії роки;
Чого ж ви стали, мої діти?
Пора настала! Гей, бики!