Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ДВА ЗЛОДІЯ ДА КІНЬ
Два Злодія украли десь Коня.
До світа з ним велись да й завелись дорогой:
Один хотів держать.другий казав: "Нічого!
Сам, бач, із ним пеня,
За його візьметься великая ціна,
Ми мусимо продать". — " Не буде так, небого,
Тобі кажу, брехня".
Од сварки добрались до кия.
Покіль латались два Злодія,
Підкрався третій сват
(він чув те з-за кушів),
На здобчи худко сів
Да й вдрав во всі лопатки
Буває два панки так чубляться за спадки:
Заки враг думає, ось хуторок дістав!
А третій, гірш обох, суддя до них устряв
Да хабара зідрав
З обох, собі ні гадки,
Обом вказавши фук,
Худобку їх прибрав до рук.
МУЖИК ДА ГАДЮКА
Езоп розказує,що десь один Мужик,
Хоч вельми сердобольний,
Да трохи божевольний,
Зимой пішов на тік;
Аж бачить на снігу здубілую Гадюку.
І збідкався над нею да й взяв як добру
в руку;
Забув, що гаспид змій
І звіку злий-лихий,
Що за добро і звик точити яд в одплату.
Приніс його у хату
Й до печі положив,
Одігрівав з жалем да так і одігрів.
Ледве в крові лихій душа заворушилась,
Та враз і злість ізнов гадючка воротилась.
Роззяяв писк, сичить,
Клубиться, шелестить
І жало точить враг за ласку щиру
Да сичеться добродія вкусить.
Мужик поостеріг да ухопив сокиру.
"Згинь, лютий гад", — казав.
І на шматочки невдячную розтяв.
Од злого за добро жди певно віроломства.
Отож услід йому за те готова й помста.
СЕЛЯНИН ДА ЙОГО ДІТИ
Працюй, небог, роби, не гайся — літо в полі,
То матимеш всього доволі!
Колись один заможній Селянин
Почув смертельную хворобу.
Кликнув своїх синів
Без свідків, їм сказав:
"Держіть свою худобу,
Що довелась мені в наслідство од дідів!
Бо на однім з ланів,
не тямлю на которім,
Захован сутий скарб. Всяк зна —
робить не сором.
Дак лихо! Щось не всяк буває праці рад,
Не хоче рук додать.
Кажу: би не губіть охоти:
Всю землю зворушіть,
То візьмете і клад,
Кажу, працюйте в поті!
Чи вітер вчав зривать листи з дерев'я жовті,
Хапайтеся за плуг.
Везді, во всіх кутках,
Де є, переоріте,
Нігде огріхів не пустіть.
Кажу..." І згаснув дух.
Сини, сховавши батька,
Взялись копать, орать,
Не жалуючи праць, ні статка.
Що ж? Грошей не знайшли; зате ж
на прийшле літо
Таке родило жито,
Що тісно на току скирти вставлять,
Отець синам хотів у вічі доказать,
Що праця — певний клад.
Євген ГРЕБІНКА
(1812—1848)
"ТУТ МОЖЕ БУТИ НАТЯК 1 ВИЩЕ КОМІСАРА!"
Як мало він прожив — усього ляше 36 годочків. Хіба це вік — навіть для позаминулого століття! Доля щедро наділила його таким яскравим талантом, і так мало дала часу для його реалізації. Та й по смерті поета не нокявули нещастя — доля його рукописної спадщини трагічна. Вдова з другим чоловіком поневірялась чи не по чужих кутках, терпіла нестатки й
розорення, пережила пожежу та інші негаразди — все це й стало причиною
того, що багатющий архів її першого чоловіка визначного поета і прозаїка Євгена Гребінки майже весь загинув. До нас дійшли лише поодинокі
автографи його творів та листів. І хто зна стільки щезнуло разом із його загиблим архівом не опублікованих речей — як поетичних так і прозових.
Збереглося лише те, що за життя автора було надруковано в журналах,
альманахах чи виходило окремими виданнями.
Письменник був плідним і за свого короткого життя багато встиг видати — поезія, проза, в тім числі й роман "Чайковський", пісні, що й досі перебувають в активі відомих співаків.
У 1862 році вийшло "Сочинение Е.П. Гребинки" в п'яти томах, повне зібрання у десяти томах (1902), двотомник наступного року. За радянських часів виходили твори в п'яти томах (1957) і в трьох (1980), вибране у 1990-му.
Писати Євген Павлович почав рано — ще навчаючись в Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька в 14-річному віці. (Рукописні журнали, як і виходили в гімназії — принаймні, один з них, — чи не повністю заповнювалися літературними спробами Гребінки — поетичними і прозовими). Писав син небагатого поміщика з Полтавщини переважно українською мовою (пізніше стане й російським поетом). Тяжів до байки, написавши їх — що вціліли й збереглися — числом 25. Коли автор у 1834 році переїде до Петербурга, то видасть їх під назвою "Малороссийские приказки'' з посвятою: “Добрым моим землякам и любителям малороссийского слова”. І байки відразу ж принесуть йому довгу і немеркнучу славу — другим виданням вони вийдуть у І836 році. Іван Франко, стриманий взагалі на похвалу, назве Гребінку "автором пречудових українських байок". Таким він і залишиться назавжди — пречудовим українським байкарем, класиком нашого байкарства.
Тоді байка була як ніколи популярною, (І в Ніжинській гімназії, де навчався Євген Павлович — теж). Коли панував псевдокласицизм, багато хто кинувся як за рятунком до байки, з неї риторики і піїтики брали зразки всіх стилів — від низького до середнього і високого. Все було в байці, а
особливо у ній вільно почувалася народна стихія.
В Росії байка запанувала з часів Крилова. Велика байкарська традиція і в той час, і століттями раніше, панувада і в Україні (віршовані гуморески в нашому розумінні почалися з часів С. Руданського, хоча гумористичні вірші були популярними задовго до автора "Співомовок").
Байки використовували і ритори і поетики, викладачі охоче оперували ними, вони звучали в проповідях як мудрість народна, вікова, уводилися до перекладних збірників — як і близькі до них притчі, апологи. Особливо І. Франко вирізняв байки Г. Сковороди — предтечі Крилова й Гребінки, — як такі, що написані "гарною, подекуди навіть граціозною прозою". На
Україні, крім Є. Гребінки та Г. Сковороди стародавні байки досягли свого
нового злету в творчості П Білецьного-Носенка, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, з'явилася байка-казка, байка-приказка — нові її українські різновиди цього жанру.
Байка завжди критична до зображуваного, дає йому свою оцінку із своїх позицій.
"Байки Гребінки своїм корінням сягають насамперед у народну творчість, де животрепетно виражені одвічні думи, прагнення та сподівання трудового люду. Саме тому в них.... поставлені соціальні суперечності тогочасної дійсності, а оригінальний національний колорит посилював реалістичне звучання, робив їх зрозумілими для народного читача...
...Байкам Гребінки властива висока майстерність і розмаїття органічних художніх засобів... Пейзажна розмаїтість засвідчує гострий художній зір байкаря, реалістичне бачення й осмислення ними байкових обставин і образів, емоційне сприйняття навколишньої краси, уміння вдало поєднати їх із сюжетними можливостями..." — С. Зубков.
Недарма ж І. Франко зазначав, що в байки Гребінка вклав "всю свою поетичну душу і любов до України".
Писані 160 років тому, вони звучать як сьогоднішні твори і, здається, що й багата, щедра, вееело-поетична мова їхня не тодішня, а наша, теперішня. А відтак байки його народні, національні, суто українські. Були, є і будуть. Ще Бєлінськнй писав про те, що в байках Крилова "нема ні ведмедів, ні лисиць, хоч ці тварини, здається, і діють у них, але є люди і при тому російські люди". У байках Гребінки теж діють не ведмеді чи лисщі та інші звірі — хоч вони там і є, — а люди. І при тому українські.
Правда, Є. Гребінці іноді докоряли критики, що він, мовляв, не досягнув сатиричної насиченості своїх байок. З цього приводу Максим Рильський так висловився: "Кажуть, що до сатири Гребінка рідко сягає. Так, але буває і гумор, що б'є досить сильно і влучно, і цей гумор має у Гребінки безперечно національний, не позбавлений мужності характер".
І при тому все ж таки — в супереч твердженням деяких критиків, — глибоко сатиричні. Хай і не всі, то деякі з них. Ось хочби "Вовк і Огонь". З такою мораллю:
Мій батько так казав: ''3 панами добре жить,
Водиться з ними хай тобі господь поможе,
Із ними можна їсти й пить,
А цілувати їх — крий нас боже!"
Не забуваймо, що в становленні художнього реалізму Євген Гребінка був серед тих, хто торував шлях Великому Кобзареві. Як і те, що його байки стали класикою і разом з його ж ліричними піснями та іншою
творчістю стали здобутками і —значними! — нашої української культури.
І хоч запопадливі критики минулих часів, вислужуючись— за "традицією", а радше з принуки тодішньої ідеології, самодержавної червоної, — перед "старшим братом'' —виносили йому вердикт і що він, мовляв, не досяг сатиричної насиченості байок Крилова (ах, ці безконечні порівняння українських письменників з письменниками "старшого братнього народу" і шпильки, що українці, це всього лише старанні учні великоросійських митців!) сатиру його байки несуть ще і яку! Вони оригінальні і не є ремінісценціями Крилова чи ще когось там з великоросів.
Вони самостійні, актуальні і сьогодні... сучасиі.
Тобто мають не лише історичне значення, вони й нині у живому літературному процесі.
А в часі їх написання — як і пізніше — й поготів!
У 1894 році, через піввіку по смерті байкаря, один з цензорів Російської імперії, розглядаючи подані на перевидання байки Гребінки, зауважив, що в байці його "Будяк да Коноплиночка'', у якій змальований жорстокий комісар (як представник вищих верств суспільства) є образом узагальнюючим, і з цього приводу глибокодумно зауважив:
"Тут може бути натяк і вище комісара!"
Воістину!
Як воістину був правий Іван Франко:
"Його сатира не широка і не їдка, хоч зовсім не безідейна, — гумор вільний і далекий від шаржу, мова прекрасна".
Байки Євгена Гребінки і сатиричні, і гумористичні, але в обох випадках дошкульні і несуть відкритий натяк справді "вище комісара"! У цьому, та ще в їх національності, народності, багатстві мови і літературних достоїнствах і криється їхня неперехідна цінність.
Як і їхнього автора, такого своєрідного письменника, як би ми сьогодні сказали, діяча на ниві української культури (власне, орача і сівача). Він хоч і не довго жив, але багата утяв. Будучи високого злету сатириком-гумористом, в той же час був і прекрасним поетом-ліриком, піснярем (у двох культурах — українській і російській), прозаїком, організатором, ініціатором, робітником, зрештою. Які щемкі, глибоко ліричаі пісні писав цей від Бога сатирик-гуморист: "Ні, мамо, не можна нелюба любити", "Очи черные, очи страстные", "Молода еще я девица была"....
Завершивши життя у 36 років (інші, буває, в цей час ще тільки-но починають розкручуватися), він встиг зробити ой багато!
З 1834 року Євген Павлович жив у Петербурзі, холодній і туманній столиці імперії, викладав російську мову й літературу у військово-навчальних закладах. Знав її блискуче, як свою рідну, тож звинуватити
його в пресловутому "українському буржуазному націоналізмові" (тоді —
сепаратизмі, мазепинстві) ажніяк не можна було!
Живучи й працюючи в Петербурзі, брав дієву участь в тогочасному літературному житті — як українському, так і в російському. Навіть створив гурток, який об'єднав — навколо нього, Гребінки! — українську
мистецьку й літературну інтелігенцію на чужині, в діаспорі. У І836 році познайомився з молодим художником Тарасом Шевченком, кріпаком, який вже починав писати поезії. Сприяв викупленню його з кріпацтва і навіть допоміг йому видати "Кобзар'' (1840) — вже за одне це ми Євгену Павловичу маємо бути вдячні.
А ще Гребінка в 1841 році підготував і видав один з перших українських альманахів "Ластівка'' ("Ластовка"), у якому опублікував твори українських письменників: уривки з п'єси Котляревського "Москаль-чарівник", повість Г. Квітки-Основяненка "Сердешна Оксана", байки Л. Боровиковського, ліричні вірші В. Забіли, Є. Гребінки, О. Афанасьєва-Чужбинського та ін., поетичні добірки народних пісень і приказок. У "Ластівці" Євгена Гребінки вперше з'явилися поезії Тараса Шевченка — і все це він, Євген Гребінка, невгамовний і дієвий!
Він увійшов до "натуральної школі" російської літератури, у своїх творах відображував реальне життя, тож цілком справедливо визнано: творчість Гребінки сприяла становленню реалізму в українській та в росіїській літературах.
Є на Полтавщині нашій славній симпатичне і мальовниче місто Гребінка. Засноване 1895 року під час будівництва залізниці Харків—Київ і назване...
Так, так, на честь Євгена Гребінки, українського байкаря і поета, прозаїка й діяча, уродженця ближнього хутора Убіжище (нині с. Мар'янівка).
Таким чивом Євген Гребінка належить до трьох — якщо мене не підводить пам'ять, — українських письменників, чиїм ім'ям названі міста (не села, є, напр. Шевченкове, (колишня Кирилівка) Сковородинівка, названа на честь Григорія Савича Сковороди, на честь Гоголя на
Полтавщині є Гоголеве, селище міського тину тощо), не вулиці (останніх чимало), а — міста!
Перші два письменники, які удостоїлись такої честі, це — Тарас Шевченко, чиїм іменем назване місто Шевченко на півострові Мангишлак, Казахської РСР (тоді РСР),порт на Каспійському морі, колишнє Актасу. Нині йому повернуто попередню назву — але чи хоч зберігся пам'ятник поету, у місті, що носило його ім'я?
А другий — Іван Франко, який має "своє" місто Івано-Франківськ і однойменну область (навіть область!).
І третій Євген Павлович.
Місто його імені на Полтавщині. Він — єдиний український еатирик-гуморист (і поет, і прозаїк, теж), чиїм іменем названо не лише місто, а й
цілий район — Гребінківський, північно-західна частина Полтавщини, 42 населених пункти, що підпорядковані міській та 11 сільським Радам народних депутатів. Лежить у межах Придніпровської низовини, чорноземні ґрунти, поклади торфу. Лісостепова зона. Колись район імені українського байкаря мав 10 колгоспів і один радгосп, 174 кілометри автошляхів, 31-ну загальноосвітню школу, 11 будинків культури, 17 клубів (цікаво, чи хоч вціліли вони нині?), біля трьох десятків бібліотек.
Гребінківським районом протікають дві річки: Сліпорід та Оржиця, права притока Сули. Нині, на жаль, з додатком Гнила. Була, була Оржицею, а це вже стала Гнилою Оржицею. Заплава її вже заболочена, слабка протирічність (замуленієть, простіше, занехаяли річку), вода застоюється, де-де й загниває. Звідси й Гнила. (На Україні таких вже багато: Гнила Прип'ять, Гнилий Рів, Гнилиця, Гниловоди, Гнилоп'ятка, Гнилушка, І навіть Гниле море — Сиваш. А втім, це тема для нових байок!). А в часи Євгена Павловича, а колись… Бунтівнива була, чиста-пречиста і така бурхлива, що завдавала шкоди місцевому люду щовесни. З-за цього і в байку Євгена Гребінки потрапила.
РИБАЛКА
Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь!
Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашій стороні.
(Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь).
На річці тій жили батьки мої
І панства чортів тиск: Василь, Іван, Микола,
Народ письменний страх,
Бував у всяких школах,
Один балакав на сотні язиках.
Арабську цифиру, мовляв, закон турецький
Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки.
Подумаєш, чого-то чоловік не зна!
Да не об тім, бач, річ. Усю торішню зиму
Рибалка ятером ловив в тій річці рибу;
Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна,
Пригріло сонечко і з поля сніг погнало;
У річку сніг побіг, і Оржиця заграла,
І ятір, граючи, водою занесла.
«Уже ж вона мені отут сидить в печінках,
Ся річка катержна! — Рибалка став казать.—
Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень,жінко:
Піду я до Сули скажену позивать!»
І розні деякі казав, сердега, речі,
Із злості, як москаль, усячину гукав;
А далі почепив собі сакви на плечі,
У люльку пхнув огню, ціпок у руки взяв
І річку позивать до річки почвалав.
Чи довго він ішов, чи ні, того не знаю;
Про те ніколи сам Рибалка не казав;
А тілько він дійшов, як слідує, до краю.
Сула шумить, гуляє по степам.
Рибалка дивиться і очі протирає:
Не вірить сам своїм очам,
Бо по Сулі — чорти б їх мучив матір —
Пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам
І бідного його ниряє ятір!
Здихнув Рибалочка да і назад поплівсь.
А що, земляче, пожививсь?
Ось слухайте, пани, бувайте ви здорові!
Еге, Охріменко дурний:
Пішов прохать у повітовий,
Що обідрав його наш писар волосний.
ЯЧМІНЬ
С и н
Скажи мені, будь ласкав, тату,
Чого ячмінь наш так поріс,
Що колосків прямих я бачу тут багато,
А деякі зовсім схилилися униз,
Мов ми, неграмотні, перед великим паном,
Мов перед судовим на стійці козаки?
Б а т ь к о
Оті прямії колоски
Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром;
Котрі ж поклякнули — то божа благодать:
Іх гне зерно, вони нас мусять годувать.
С и н
Того ж то голову до неба зволить драть
Наш писар волосний, Онисько Харчовитий!
Аж він, бачу...
Б а т ь к о
Мовчи! почують — будеш битий.
ВЕДМЕЖИЙ СУД
Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попелястий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки,
Давай вони його по-своєму судить
Трохи не цілі сутки.
«Як можна гріх такий зробить!
Воно було б зовсім не диво,
Коли б він їв собі м'ясиво»,—
Ведмідь сердито став ревіть.
«А то він сіно їв!» — Вовки завили.
Віл щось почав був говорить,
Да судді річ його спочинку перебили,
Бо він ситенький був. І так опреділили
І приказали записать:
«Понеже Віл признався попеластий,
Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,
Так за такі гріхи його четвертувать
І м'ясо розідрать суддям на рівні часті,
Лисичці ж ратиці оддать».
ПШЕНИЦЯ
Я бачив, як пшеницю мили:
То щонайкращеє зерно
У воду тільки плись, якраз пішло на дно,
Полова ж, навісна, пливе собі по хвилі.
Привів мене господь побачить і панів:
Мов простий чоловік, там інший нан сидів,
Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили
І здумав зараз я, як тільки погладів,
Що бачив, як пшеницю мили.
ЦАП
«Мабуть, нема уже на світі правди!
Мабуть, вона уже за море утекла!
Чим я од Муцика поганший, справді?
А пані те щеня учора привезла,
Сьогодні вже йому і дзвоник почепили.
Да як моторно він бряжчить,
Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить
Та гавкає на мир щосили!» —
Так навіжений Цап на ввесь окіл гукав.
Хазяїн, річ таку почувши
(А по-цапиному він дещо розмишляв),
Йому дзвінок на шию намотав.
Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши,
Махнув борідкою, замекав, заскакав
І гетъ-то честію такою запишнився,
Да швидко став їй і не рад:
Бо тілько Цап стрибне у панський сад,
На шиї дзвін дзень-дзень! — народ заворушився,
І гостя втришия в кошару мусять гнать.
Прийшлось бідасі пропадать.
Пройшло йому те врем'я, що, бувало,
Майнув де здумавши, куди б то не попало,
Поїв, пообгризав — і слід пропав,
А вибіга і долинки, і гори,
Де був — то пожививсь; ніхто того не знав.
Еге, я правду вам казав:
Нащо було Паньку прохаться в прокурори!
УТЯТА ДА СТЕП
Минулися гречанії жнива;
Семен натяг кожух на плечі;
Тепло пройшло, дітвора лізе к печі,
Замерзло поле скрізь, рілля, стерня, трава
Сніжечком біленьким припала.
Бідашний Степ став сумовать;
Пташки, що влітку так співали,
У ірій вже поодлітали,
І тілько край ставка оставсь табун Утят.
Чи крижні то були, чи то були чирята,
Про те нам байдуже, а сила тілько в тім,
Що Степ іще не був пустий зовсім;
Дивлюсь, було, знялись з води Утята,
Закахкають і ну Степом кружлять,
І видно все-таки, що сеє не пустиня,
Аж ось уже й вони летять.
«Куди нас враг несе до гаспидського сина! —
Почав Утятам Степ казать.—
Хіба ви хочете мене покинуть?
А я ж вас Літом годував,
І просо, і овес, і гречку вистачав:
Без вас хіба мені з нудьги сказиться?»
«Улітку на тобі усякий хліб стояв;
На себе глянь тепер, який ти сивий став:
Останній колосок холодний сніг сховав,
І нічим нам біля тебе живиться;
А голод за,що нам терпіть?» —
Сказали Утята і ну швидчій летіть.
Чи знаєте ви сивого Кондрата?
Женивсь на дівці він, та й мусить ще кричать,
Що жінка щось його глядить не дуже хати.
Мабуть, що упада їй діду одвічать,
Як сивому Степу одрізали Утята.