Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
БУДЯК ДА КОНОПЛИНОЧКА
«Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?»
На Коноплиночку в степу Будяк гукав.
«Да як рости мені? і сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-під корінця забрав».
Бува, і чоловік сьому колючці пара:
Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.
Я бачив сам таких і, може б, показав,
Та цур йому! розсерджу комісара!
ЛЕВКО БОРОВИКОВСЬКИЙ
(І808—1889)
Моя байка — ні бійка, ні лайка
Могилу поета розшукали хорольські учні під керівництвом свого вчителя-краєзнавця — на вже геть забутому (і достоту зарослову кущами й деревами) сільському цвинтарі в Мелюшках (Милюшках) Хорольського району Полтавської області у 1961 році.(На той час по смерті поета 72 роки
минуло!)
Діти і впорядкували могилу, а згодом на ній буде встановлено цегляний обеліск, який року 1986 замінять мармуровим пам'ятником.
І сталося це у тих Мелюшках,у яких у році 1808 поет і народився. Походив він з козацького роду миргородця Луки Боровика, який, аби бути ближче до панства, переінакшив себе на Боровиковського — так воно... м-м... солідніше. (Ще й для чогось назвав себе Лук’яном). Це прізвище й успадкували його сини (серед них і відомий живописець В.Л. Боровиковсьий і він, Левко Іванович Боровиковський).
Поет, байкар, перекладач, етнограф, філолог.
Найвідоміший його твір — балада "Маруся". За життя вийшла збірка "Байки і прибаютки" (1852), що й прославлять його і назавжди забезпечать йому одне з провідних місць в українському байкарстві середини XIX ст.
Спадкове дворянство Боровиковські одержали лише у 1845 році, хоча в генеалогії дворянських родів Лев Іванович (письменник) записаний як дворянин значно раніше, але як дворянин особистий ("личный") Хорольського повіту. За іншими даними, він був затверджений у дворянстві лише 30 травня 1846 року.
Майже всі Боровики — чи то пак, Боровиковські, так солідніше, — починаючи від діда Луки, вміли зело гарно малювати, тож їх у селі прозивали Маляренками. А куток, де вони мешкали — Маляренківщиною. (Між іншим, добре малювали і поет, і його сини).
Батькова хата була звичайною сільською хатою, критою очеретом. Щоправда, призьба її була обшальована дошками, а вікна мала більші за вікна звичайних сільських хат. "Це, — казав глава сімейства, — аби нам більше перепадало світу білого у вікна..."
Стояла отча хата на т.зв. Горі, неподалік шляху, що слався на Миргород — курний був, особливо влітку! Боровиковські часто в надвечір’я всідалися на призьбі рядком і дивилися, як на поштовій станції, що була неподалік, міняють подорожанинам коней. (Особливо це швидко робилося, коли мчали якісь високі чиновники).
— Все їдуть і їдуть, — дивувався батько, сидячи з синами на призьбі,
обшальованій дошками. — І куди їх дідько несе?
— Як — куди? — дивувалися сини. — Туди, куди й шлях стелеться — у Миргород.
— А чого їм тре у Миргород? — ще дужче дивувався батько і неквапом набивав люльку вишневу тютюнцем, викрешував вогню. — Що вони у тім Миргороді не бачили? Живуть же люди й без Миргорода.
Ми ось сидимо собі в Мелишках, не спішимо до Миргорода, — пахкав таким затишним голубим димком, що аж синам хотілося й собі "подиміти" — і нічого. І без Миргорода живі й здорові...
Першим їхати в світ широкий випало Левкові. Правда, спершу лише до Хорола, де він у роках 1819—І822 навчатиметься в повітовому училищі, а потім шлях йому простелеться і до Полтави, де з 1822 і по 1826 рік здобуватиме освіту в гімназії. А звідти дорога йому випаде й до Харкова, де він поступить в університет — на етико-філологічний (словесний) відділ філософського факультету.
Там і почнуться його перші літературні спроби, а через два роки у "Вестнике Европы" з'явиться його російськомовна поема — балада "Пир Владимира Великого" (данина моді) та рідною мовою балада "Молодиця".
Отже, початок було зроблено. І, між іншим, непоганий.
Ще через рік заявляться друком його переспіви з Міцкевича та Пушкіна, а вже університет Левко Боровиковський закінчить по-суті оригінальним поетом і перекладачем. І закінчить вищу освіту успішно — ''со степенью кандидата на отличие".
Далі буде праця в Росії, в Курську, де він шість років вчителюватиме (історія, географія, пізніше латинська мова) в тамтешній гімназії. Там же він почне готувати першу книжку оригінальних творів, маючи намір показати, що українська мова годиться не лише для жартівливого та смішного. (В одному з листів Є. Гребінка писатиме, що Боровиковський своїм "Козаком" "облагородив мову українську'' — до того вважалося, що для лірики і взагалі, для поезії вона, мовляв, "не годиться, хіба що для кепкування).
Згодом молодого вчителя переведуть до Новочеркаської гімназії, але він весь час поривався на Україну, і нарешті це йому вдалося — року 1838 Боровиковський посідав місце вчителя латини в Полтавській чоловічій гімназії. Радів: нарешті я вдома, на милій серцю Україні. Тепер тільки писати, адже вдома і стіни допомагають.
Він багато, повернувшись на Україну, працює як поет, перекладач, збирає народні пісні, анекдоти, приказки й прислів'я, продовжує готувати окреме видання своїх творів, мріє — і робить багато для цього, — укласти словник рідної мови.
З часом він переходить до Полтавського інституту шляхетних панн. (Нині в Полтаві є вулиця його імені — не забули, виходить, земляки!)
1843 року поет нарешті — у тридцятип'ятилітньому віці, — одружується з випускницею інституту Марією Верещагіною, яка давно "зітхала" за своїм вчителем. І була щасливою, нарешті побравшись з ним.
Як педагог, Лев Іванович вище всіх похвал, удостоюється значних нагород. З дружиною молодою живе у злагоді й любові. З 1844 і по 1852 рік у нього народжується п'ять синів (Олександр, Платон, Віктор, Модест та
Лев) і дочка Надія. Але велика сім'я потребує і великих витрат, тож поету часом доводилося сутужно (навіть наймався на додаткову працю, наприклад, завідував книжковим магазином в гімназії тощо). Але він радий дітям, дружині, своєю сім'єю не нахвалиться і з оптимізом дивиться в майбутнє. Багато пише, укладає словник української мови, перекладає, виступає із статтями. З одного листа тих часів: "Тепер рідко хто знає мову нашу, як Боровиковський''.
Десь року 1856-го Левко Іванович (хвороби обсіли) виходить у відставку (останнє його місце роботи — інспектор Полтавської губернської комісії) і звідтоді живе то в Хоролі, то в рідних Мелюшках — іноді буває в Полтаві, де навчалися його діти.
Проте швидко виявиться, що утримувати велику сім’ю за маленьку пенсію тяжко, тож поет час од часу шукає хоч яку-небудь роботу, але все одно багато пише й друкується.
Життя поета урветься у 1889 році — поховають його в рідних Мелюшках, на старому кладовищі, неподалік від його садиби.
Односельці ще довго згадуватимуть, як поет самотньо жив у селі, але ніколи не цурався сільських свят, охоче співав із селянами, записував пісні, приказки, прислів'я, був незмінно в доброму гуморі. Його доглядав Яким Зубченко, сирота, якого Боровиковські виховали і вивчили, Левко Іванович виділив йому ділянку землі, аби вихованець, а потім і його доглядач займався господарством і на випадок смерті патрона, мав з чого далі жити. Проте Яким Зубченко після смерті свого патрона віддасть ту ділянку під школу — так він шанував грамоту.
У 1861 році, як уже мовилося, на могилі Боровиковського, що її знайдуть хорольські учні зі своїм вчителем, залюбленим в рідний край, буде встановлено обеліск, а наступного року відкрито музейну кімнату поета. Старе кладовище заросло зеленню, тихе, патріархальне, як і всі сільські цвинтарі — та ще забуті, — але обеліск на могилі поета видно здалеку.
Як прийнято казати: до нього не заростає народна стежка. Учні доглядають місце останнього упокоєння Левка Івановича Боровиковського.
Ще в 1843 році було висловлено думку (М. Костомаров), що значення Боровиковського як поета-романтика має піонерське значення, що головна вага його полягає саме в ліро-епічній творчості. Це, звичайно ж так, і, як казав незабутній Шельменко, трішечки й не так.
У І930 році Д. Шамрай писатиме: "Це перший, як на свій час, кваліфікований поет український, що дав зразки лірики, писані в новому стилі, позбавленому бурлескних і травестійних елементів". Звичайно ж так.
Жанр балади не був істино українським жанром. Саме Боровиковський
"зробив цікаву і вдалу спробу переселити жанр романтичної балади на український ґрунт". Це було новаторство Боровиковського — адже саме він запровадив кращі зразки романтичної поезії в українській літературі.
"Третім улюбленим жанром Боровиковського була народна пісня, на широкому полотні якої він вишивав свої власні узори. У нашого поета, як пізніше у Шевченка, часом важко встановити, де кінчається народна творчість, де починається індивідуальна" — С. Крижанівський.
Все це так. Але і... трішечки не так. Боровиковський ж поет-романтик, лірик-пісняр для нас буде неповним, адже він — і чи не в першу чергу, — байкар. І хоч він дещо поступається перед Євгеном Гребінкою, який почав писати майже одночасно з ним, Гребінка свої байки видав у 1834 році, перевидав у 1836-у, тоді ж як Боровиковський перші 11 байок надрукував лише у 1848 році. Але вже збірка “Байки та прибаютки”, що була видана у 1852 році закріпила за поетом-романтиком, автором пісень і балад, славу одного з перших українських байкарів.
Сам байкар в листі за 1836 рік зазначає, що він написав "басенок на малороссийском языке, числом 250. Из них более 200 оригинальных, прочие — подражание Красицкому". (Польський письменник, автор збірки "Байки та приповістки").
"Боровиковський у байкарській творчості залишився самобутнім; обравши одну форму, а саме — стислі байки, він послідовно її розробляв і теж, так би мовити, на науковому ґрунті. І тут його завданням було зробити здобутком писемної літератури "рудник нетронутый" української народної творчості — казок, байок, анекдотів, приказок, прислів'їв...
Критики часто були надто суворі в оцінці байок Боровиковського, відмовляючи йому в багатьох достоїнствах, насамперед у відсутності того викривального, критичного тону, який характерний для великого І. Крилова, і в більшій, ніж у нашого поета, мірі — для інших українських байкарів — Є. Гребінки, особливо І. Глібова..." — С. Крижанівський.
І все ж, як зазначав інший критик тих часів, "басни Боровиковского... все более или менее верны духу народа, исполнены юмора, шутливости, остроумия и нередко могут служить верным зеркалом народных обычаев..."
Якщо один з перших українських байкарів П. Білецький-Носенко писав розгорнуті байки, то Боровиковський, як зазначала критика, пішов шляхом Езопа, він культивував коротку байку та прибаютку, стискуючи сюжет до краю (у нього є байки навіть з трьох рядків! І, навіть, з двох!), прагнучи подати не мораль, а швидше афоризм, виражений найчастіше народам прислів'ям.
Два українські байкарі використали сюжет байки Красіцького "Дитина й батько", алє якщо Гулак-Артемовський розвинув цей сюжет аж на 18 рядків, то Боровиковський втиснувся всього лише у три:
Петрусь, щоб стіх не вчить — Граматочку спалив;
Татусь йому другу Граматочку купив,
А Петруся — прихворостив.
А щодо викривально-критичного тону, то... є він і в Левка Боровиковського. Ось хоча б його байка "Пан":
В неділю б'є поклони в церкві Пан,
Аж шкура запотіла,
А цілий тиждень б'є хрестян
За діло і без діла.
Багато в нього просто чудових байок. Це хоча б такі, як "Клим", "Моя байка", "Дядько й дядина", "До друкаря", "Мішок з грішми", "Крила у вітряка" та багато інших — це здобутки нашого байкарства і вони вже давно стали народними.
Левко Іванович за життя був скромним і малопомітним, але саме йому судилося разом з іншими творити нову українську літературу, тож його творчість заслуговує високої оцінки. Він був і залишився новатором, одним з визначних українських поетів романтичного напряму. Але чи не найбільша його заслуга полягає в тому, що саме він, Левко Боровиковський, підняв українську літературну байку на ще вищий рівень. Місце в історії української поезії — романтично-ліричної і пісенної, — як і в історії українського байкарства йому забезпечене гідне.
МОЯ БАЙКА
Моя байка
Ні бійка, ні лайка:
Нехай ніхто на себе не приймає,
А всяк на вус собі мотає —
Хто вуса має...
ДО ДРУКАРЯ
Друкарю! Не дрімай: де треба, точку став,
Щоб мокрим нас рядном злий критик не напав,
Бо є й такі: не найде толку — буде тихо;
Не найде ж точки — лихо!
БАГАТИЙ, БІДНИЙ
У Прокопа обід, у Прокопа хрестини,
У Прокопа бенкет, весілля, іменини:
Зате ж у Прокопа куми і побратими,
І всякий Прокопові сват,
І всякий Прокопові брат,
За Прокопа усякий рад
І в воду, і в огонь скакать!..
Аж глядь —
У Прокопа пожар, все в Прокопа згоріло,
Насилу виніс сам з огню з душею тіло!..
Що ж рідні, та куми
В пожежі помогли?
Не дуже: родичі його й не пізнавали —
До Прокопа й стежки в бур'ян позаростали!
Недарма люди гомонять:
Поки багат,
То поти й сват.
СВІЙ ДІМ — СВОЯ ВОЛЯ
Хомиха чоловіка била:
Не на лихо ж Хому Хомиха вчила!
Хома Постіл
Від жінки заховавсь — під піл,
І в три погибелі звернувшися, турсився,
І плакав, і просився...
Хомиха з рогачем присікалась: — "Вилазь!
Вилазь, личино зла!.." Хома в куточку бгавсь,
І, плачучи, озвавсь:
"Не вилізу! — Тобі я потурати годі:
Я господин в своїй господі!"
КЛИМ П'ЯНИЙ
Клим п'яний, як земля, з шинка йшов у вітряк,
Та став на улиці і ключ держить в руках.
А Кум, побачивши, озвався так до Клима:
— Іди в вітряк — вітряк перед очима!
А Клим йому: "Тривай — ммлини ддо мене
йддуть —
Піддійде мій — ось ключ — ззумію
ввідімкнуть!"
ПАН ТА МУЖИК
Щедушний Пан казав:
— Чого ті мужики такі гладкі, здорові,
І шиї — як волові...
А я лежав, лежав,
Чого не пив, чого я не їдав!
На річ його Мужик так нищечком шептав:
— Здоров'ячко — трудами наживають,
А лежні — й під млином згнивають.
МІСТ
Ничипір строїв міст, а Йван його хвалив,
Що міст не вздовж ріки, а впоперек робив.
СУДДЯ
Явилася душа на тої світ. Проводжатий
Став душу новичка питати:
"Відкіль і хто така?" — "Із города Жлуді,
Сиділа тридцять літ безвихідно в суді;
На світі я нічого не грішила —
Бо я нічого не робила".
У голові Судді не жив, як треба, цар —
Він все підписував, а правив секретар...
Суддю у пекло не послали.
Умилосердились, сказали,
Що ти Суддя не злий,
Що зовсім був дурний.
ПСЕ
Юхим узявсь робить усе!
Та й звів усе —на псе!..
ЧОБІТ
Раз Чобіт злість напала,
Що дірочку нога йому продрала,
Та ногу й ну давить!.. Хазяїн посваривсь
Та й каже: "Чобітку! Не треба-бо дрочиться,
З ногою не сварись,
Бо Чобіт без ноги — ні к чорту не годиться".
ЗЛОДІЙ
Судили Злодія. Суддя його питав:
Навіщо він капшук з грошима в Петра відняв?
А Злодій суддям так сказав:
"Петро мені капшук свій сам віддав,
А я його тілько — за горло подержав".
P. S.
ЯКА НАЙЛУЧЧА ПТИЦЯ?
Байка у віршах і навіть трохи у прозі
Додаток до байок Л. Боровиковського
В одному солідному НДІ затверджували теми наукових робіт: над чим будуть трудитися відділи взагалі і старші наукові співробітники зокрема.
І ось у цей критичний, так би мовити, час одному старшому науковому співробітнику з відділу фольклористики, Кандидату наук випадково потрапила до рук байка...
А в тім, щоб наша річ була ясна,
То ось вона:
КЛИМ
Байка Левка Боровиковського
Спитали Клима раз, яка найлучча птиця:
Чи чиж, чи соловейко, чечітка, чи синиця?
Голодний Клим озвавсь баса:
— Найлучча птиця — ковбаса!
— Дотепно, — мовив Кандидат, —
За автора я вельми рад.
До того ж, і в народнім дусі... —
Тут задзвеніло щось у Кандидата в усі, —
Стривай!.. Та це ж,.. це ж тема з тем!..
Ур-ра! Живем!..
І Кандидат, схопивши авторучку та папір, швидко написав: "Моя тема на такий-то рік. Дослідження нез'ясованого питання: "Чи сюжет своєї популярної байки "Клим" Л. Боровиковський узяв із народних джерел, а чи навпаки — сам сюжет із байки Боровиковського згодом перейшов у народну творчість?..''
Тему затвердили, і от
Спішить на поміч вже Аерофлот.
Невтомний Кандидат
Летить на місяць в Ленінград
(В архівах, звісно, працювати,
Аби в дослідженні було що цитувати).
На другий рік спішить учений муж
В Москву чимдуж.
На третій — в Київ поспіша
(От невгамовна ж бо душа!).
Чкурнуть не полінився навіть в Крим,
А раптом там сліди залишив "Клим"?
Тож ладен був усі архіви облітати
Од міста Львова і до Ашхабада.
Ось так років зо три підряд
Трудивсь над темою наш Кандидат.
Підкинути до сказаного, мабуть, варт,
Що в НДІ не холодно, не жарко і не дме.
І ось вам
РЕЗЮМЕ:
"Як свідчать трирічні дослідження, проведені мною в архівах та бібліотеках Москви, Ленінграда, Києва, Ялти, Феодосії та інших міст,
збірник українських народних приказок вийшов у світ після того, як Л.
Боровиковський написав свою байку "Клим". Таким чином питання, звідки він узяв сюжет для свого "Клима" — з фольклорних джерел, а чи придумав сам, — залишається для історії відкритим".
А жаль!
Мораль?
— Яка найлучча ппиця?
Тепер не в Клима ви питайте,
А краще в НДІ до Кандидата завітайте.
У цім питанні Кандидат твердіш, булата:
— Найкраща птиця, братці,
ЗАРОБІТНА ПЛАТА!
Валентин ЧЕмерис,
збірка «Де хазяйнує Валя Чемерис»,
Київ, 2006.
ЛЕОНІД ГЛІБОВ
(1827—1893)
СТОЇТЬ ГОРА ВИСОКАЯ...
Здається, я тоді ходив у п'ятий клас — це мав бути сорок сьомий рік — і мені доконче треба було пройти якийсь непотрібний (з моєї точки зору) медогляд. І заодно зробити таке ж непотрібне щеплення, аби я не псував загальну позитивну картину піклування про дітей та звіт школи про успішне проведення профілактичного медогляду учнів. В моєму рідному селі лікарня була лише до сімнадцятого року, за радянської влади тільки фельдшерський пункт — банки поставити, температуру зміряти, виписати, якщо буде потреба, направлення в районну лікарню тощо. Тож доведеться мені йти в сусіднє село Біляки, де знаходилась кущова лікарня, у якій навіть хворі лежали, щоправда, в сільських хатах, але ті хати звалися палатами, як ото в районній лікарні у Семенівці.
До Біляків рукою подати — кілометрів зо три. Я вже якось там раз побував, але зовсім малим і взимку, на санях. Тому майже нічого не запам'ятав, лише білі-білі сніги та ще безмежна (так здавалося) холодна пустеля, звана степом, виття полозків і вовків. Дядько, котрий нас віз, вигукував: "Тю! Чи ти ба? Чи ж то бува не вовк завиває? Та й ондечки щось у березі під очеретом очима світить... А бий тебе коцюба, таки він, сіроманець! Небезперемінно він! Знову в когось скотину задере, розвелось їх за війну!,,"
І ось той шлях я тепер мушу подолати сам-один. Щоправда, не взимку, а по весні, та все одно. На всяк випадок мені розказали, як іти в Біляки, де й куди повертати і навіть на піску очеретиною намалювали той шлях — не
близький світ, як мені тоді здавалося.
Тут, очевидно, треба пояснити, чому я, школярик, мав сам-один іти в сусіднє село для медогляду й щеплення. Річ у тім, що з біляківської лікарні
приїздили підводою дві тьоті в білих халатах, вони й зробили всьому класові щеплення... Мене ж у школі не було, бо того дня я цілком свідомо (хоча як точніше, то вимушено) сачкував. А не пішов я до школи, аби не схопити двійку з математики, бо домашнього завдання — якась хитромудра задачка трапилась, яку я, незважаючи на всі мої героїчні зусилля і не менш героїчні зусилля діда Макара, так і не зміг вирішити. Мій добрий дід і вніс рацпропозицію:
— А ти сьогодні — злиняй!
— Як? — спершу не второпав я.
— А так... Змийся. Ніби тебе й немає А там, дасть Бог, зададуть слабкішу задачку, ти (тиш) її вирішиш і отримаєш п'ятірку. А йти сьогодні в школу, щоб схопити двійку — я б не радив... ать-переать. (Дід любив
ввернути круте слівце, я до них звик і вже не звертав на них уваги).
В школу я не пішов, медогляду не пройшов і на другий день, коли я з'явився в класі, певний, що небезпека вже поминула, мені раптом було заявлено: оскільки я без поважних причин не був учора в школі і не пройшов медогляду та щеплення, то маю негайно йти в Біляки, в тамтешню лікарню і все зробити, аби завтра школа могла відрапортувати в район про стопроцентне виконання плану по охопленню дітей медоглядом.
Не було б щастя, так нещастя допомогло. О, якими заздрісними очима проводжав мене клас. Це ж треба, як йому — себто мені, — пощастило: замість того, аби нудитися за партою, він іде в сусіднє село, цілий день вільний, нагуляється... Ех!..
Мене відпустили з першого уроку. Вийшовши зі школи, я насунув на лоба картузик з тріснутим козирком і вирушив у свій перший самостійний похід в сусіднє село, наче за тридев'ять земель. Прямою і широкою вулицею, що від школи вела за околицю села, я пройшов без пригод, всім встрічним гордо кажучи, що оце йду "аж у самі Біляки". За селом почав підніматися вгору. З обох боків дороги буяв квітом, гудів бджолами колгоспний сад. Був початок травня, весна видалась ранньою, стояло тепло, як влітку, наді мною і над моїм селом, над полями було повно високого блакитного неба, сонця і благодаті. Я перебував на сьомому небі від захоплення і ще від якогось незвичного стану душі, коли я і світ білий були один на один і я кожною клітиною свого тіла вбирав у себе той білий світ. Щоправда, мій негаданий похід за кордони села, попри все, мав і одну прикрість. Річ у тім, що вдома я ніколи не снідав, по тій простій причині, що й не було чим. А тому завжди з нетерпінням чекав шкільного обіду, що складався з тарілки супу — пісного, про який кажуть, аж курить, з картоплиною та ложкою перловки. Але все ж то був наїдок і він рятував мене від голоду. Вся надія тоді була на ту миску шкільного супу, вона й допомагала моїм ногам рухатись. Жаль тільки, що рятівну миску дадуть лише під час великої перерви, а я в цей час буду вже в Біляках і тому до
вечора мушу голодувати. Але заради волі можна було й тарілкою супу пожертвувати — не кожен бо день випадало таке щастя: самому аж — у Біляки сходити. А без риски в роті я й два дні витримаю, не вперше.
Коли я піднявся на гору (садок обабіч дороги скінчився, почалися поля), то й застиг від подиву й захоплення. Ліворуч од мене і ген аж до обріїв зеленіла рівнина. Мабуть, аж до невідомих мені міст Хоролу та Миргороду (в нашому селі ті шляхи звалися миргородським та хорольським). Праворуч гора круто обривалася і за нею була привільна
долина — річище Хоролу, там луки, далі очерети, плеса, озера, птаство далина незбагненна і загадкова, наче світ іншої планети. А попереду дорога трохи спускалася вниз і там, де вона переходила в рівнину, починалися Середівщина — невеличкий хутірець на одну вулицю, приписаний до нашої, заїчинської сільської ради. Хутір тому й звався Середівщиною, що був посередині між селами Заїчинці та Біляки. Потрапити в Біляки, минувши Середівщину аж ніяк не можна було, тож я й попростував на хутір, маючи по праву руку далеко внизу привільне річище Хоролу. Дорога потроху спускалася вниз, хутір все ближче й ближче, наче не я, а він іде мені назустріч. Ось-ось при вході до хутора буде великий видовжений ставок з вербами, дорога зав'юниться його лівим берегом і біля вулиці поверне направо, огинаючи став і далі вже простягнеться попід горою, що півколом охоплює долину (Хорол у тих місцях різко повертає на схід). Отож, я йшов на Середівщину, де й мала закінчитися половина мого шляху в один кінець. Смоктало під ложечкою, я заквапився, щоб біля ставу пошукати яку-небудь молоду рогозину і пожувати, аби заморити черв'ячка. І раптом щось забриніло в повітрі, спершу ледь-ледь, а далі ясніше, чіткіше, виразніше, хоч слів ще й не можна було розібрати. Я збагнув, що десь співає жінка і голос в неї був вельми гарний — "як у кіно". Невдовзі побачив співачку — вона сиділа на взгірку, неподалік дороги на молодій зеленій траві й, схилившись над шитвом, орудувала голкою. А по обніжку ходили дві вівці з ягнятами і коза з козенятами. Жінка була у вишиваній сорочці з тонкого полотна, барвистій спідниці, простоволоса, довга чорна коса покоїлась у неї на грудях.
Незнайомка співала проникливе і ніби журно, але жура-печаль її була світлою. Ось вона звела голову, відклала шитво і, задивившись на хутір, співала, наче до нього зверталася. Я тільки тоді прислухався до слів пісні, гарної пісні, що її я вже якось чув у своєму селі, але чомусь тоді не звернув на неї уваги. А тепер жадібно ловив кожне її слово:
Стоїть гора високая
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.
Так вона співала, і пісня мене раптом схвилювала. Я закляк на місці і не міг збагнути, чому ж мене так розтривожила, збентежила ця пісня? А жінка далі виводила:
Під гаєм в'ється річенька.
Як скло вона блищить,
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.
Край берега у затишку
Прив'язані човни.
А три верби схилилися,
Мов журяться вони.
Що пройде любе літечко,
Повіють холода.
Осиплеться їх листячко
І понесе вода...
Охоплений чарами пісні, глянувши на Середівщину, на ставок з вербами і човнами на березі, на гай попід горою, я раптом збагнув — та це ж пісня про Середівщину! Про наш край! Он же попереду все те, про що співає ця жінка: стоїть гора високая, попід горою і справді зелений гай густесенький. А під гаєм, як скло блищить річка і справді "долиною зеленою кудись вона біжить". А он — ''край берега у затишку", як співається у пісні, прив'язані човни — справді там три верби схилились і наче журяться...
Жінка співала про молодість, що ніколи не повернеться. Чому молодість ніколи не повернеться, я ще не знав, але світлий щем співачки, що таки не повернеться, передався й мені. І я... я заплакав. Це було несподівано для мене самого, я стояв розгублений, що плачу, зачарований піснею і беззвучно плакав, власне, сльози самі котилися і котилися по моїх щоках...
Доспівавши, жінка оглянулась, лагідно посміхнулась, а тоді, звівшись, підійшла, взяла мене за руку, повела і всадовила мене на шмат ряднини, на якому сама щойно сиділа і витерла мені сльози долонею — її рука була м'якою і теплою.
— Ти плачеш, почувши мою пісню? — запитала вона гарним голосом. — Я теж, як уперше її почула, то заплакала. Не знаю й чому. Мабуть, від щастя. А ще може тому, що я тоді чи не вперше відчула: оце ж навколо мене не просто земля, не просто білий світ, це — моя рідна земля, мій рідний, отчий край, це моя Україна. І небо наді мною, і над цими краями, теж моє, бо це небо України... Ти чув про таку прекрасну і незвичайну країну в світі, як Україна? Оце зона навколо нас і є. І доки вона є, доки будемо й ми, і ще я подумала: як гарно в світі жити, що є в нас рідний край
і своя пісня...
— А то правда, — зважившись, запитав я незнайому і таку незвичайну жінку, — що пісню ви співали про Середівщику? Про оту гору, про гай під горою, про верби і про човни. Он вони, три човни під трьома вербами...
— Мабуть, правда. Принаймні, так люди кажуть, так і я тобі кажу. Пісня зветься "Журба" і написав її Леонід Іванович Глібов. Ти байку "Вовк та Ягня" вчив у школі? — я кивнув. — Її теж Леонід Іванович Глібов склав. А народився він у наших, полтавських краях, неподалік звідси — вони показала рукою кудись вдалину. — Отам, за Заїчинцями та Паніванівкою село Веселий Поділ. Чув про таке село? — я кивнув. — Його батько був
управителем маєтків у Родзянків. Кажуть люди, що молодий Леонід Глібов, мандруючи нашим краєм, проїздив мимо Середівщини, побачив гору і гай під нею, і річку, і ставок отой з вербами та човнами на березі... І так йому все побачене сподобалось, що він і пісню склав... Ось так люди кажуть, а так воно достеменно чи ні, я не знаю... (Забігаючи наперед, скажу, що років через двадцять з чимось після тієї моєї зустрічі з жінкою біля Середівщини, я прочитав про цю легенду в "Літературній Україні". Полтавський краєзнавець писав про Середівщину і про те, що пісня Глібова "Журба" написана саме про ці краї).
Жінка погладила мене по голові, зазирнула мені в очі і раптом вигукнула:
— О, то ти, хлопчику, голодний?! І риски, мабуть, сьогодні в роті не мав? — кажучи це, жінка на моє безмежне щастя, розв'язала вузлик, дістала звідти кавалок овечого сиру та коржик і дала мені. О, то був цілий банкет! Коли я з'їв усе, то подякував і звівся, щоб іти.
— Ти куди це сам-один дорогою йдеш? — запитала жінка.
Я відповів, що в Біляки, у лікарню...
Та гарна і незвичайна жінка побажала мені щасливої дороги. І я пішов. І скільки йшов, стільки й бриніла в моїй душі її пісня. І здавалось мені, що пісню співає увесь великий білий світ, званий Україною. А самої жінки немає і не було, вона мені просто привиділась...
Більше мені в Біляках ніколи не доведеться побувати, як я назавжди виїду з рідних країв на Дніпропетровщину, але вони самі якось прийдуть до мене. Негадане прийдуть аж в році 2000-му — себто через 48 років по тому, коли я вже мешкатиму в Києві і працюватиму в редакції "Літературної України", прийдуть до мене однією цікавою і веселою книжечкою, про яку я й напишу в "ЛУ" відгук, що його тут і подаю.
Того дня я без пригод дістануся Біляків, пройду медогляд в тамтешній лікарні, але біля Середівщини, як повертатимусь увечері з Біляків, не побачу більше гарної жінки і мені навіть подумається, що все то була омана Видиво якесь незвичайне, хвилююча мара. Але наді мною, як ітиму додому тим краєм, лунатиме — здається над усім світом лунатиме сумом
сумовитим, як сама печаль-журба вкраїнська, наганяючи туск на серце про те, що весна ще вернеться, а "молодість... не вернеться, Не вернеться вона!.."
Сьогодні, більш, як через піввіку після тієї події, я вже точно знаю, що се так. Себто молодість не повернеться.
Ніколи. Як і саме життя.
А про жінку ту й досі не можу збагнути: була вона насправді чи не була? Чи все то мені привиділось? Але ж хто тоді співав, хто пас овець та козу край шляху, хто пригощав мене, голодного, овечим сиром та коржиком, хто витирав теплою і м'якою долонею родзинки моїх дитячих слізок?
Хто вперше в моєму житті говорив мені незабутні слова про Україну, єдину в світі білому країну мою, що їх я запам'ятав звідтоді назавжди? А мабуть, таки вона була, добра і незвичайна жінка, українка на українській землі під безмежним українським небом із смуткуватою, але й світлою в зажурі, як саме наше життя, піснею на устах.
І мовби ж нічого такого тоді й не сталося, проте звідтоді, після тієї зустрічі з жінкою край дороги на хутірець Середівщину в душі моїй щемливо й радісно водночас бринить її співуча журба й бринить, і я з тих вже далеких дитячих літ своїх знаю, що я ж таки є у світі білому людей планети з ласкавим ймення Земля, і є українцем. На своїй на вкраїнській землі.
Як хороше, як весело
На білім світі жить!..
Чого ж у мене серденько
І мліє, і болить?..