Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
РЕКЛАМА
Ні, не може ж без реклами
Торгувати трест чи "пром"!
В очі блиснемо вогнями,
В руку всім дамо альбом
Із картинками, зразками,
Покажім своє добро!..
Без реклами кожен "промщик"
Чув би себе дураком.
Щоб не бути ним — альбомчик
Видав трест "Госмолоко",
На блискучому папері
(Мов коштовний твір поетів) —
Малюнки: будинки, двері
І десятків шість портретів,
Там і "зав", і "поми" "зава"
В різних виглядах і позах,
І привабливо лукава
Секретарша, панна Роза —
Всі обличчя — мов обмиті:
Що за проділи і брови!
Та бракує у юрбі тій
Одного лише: корови…
Так, корови! Бо корова —
Молоко дає і масло,
А без них, при всіх умовах,
Світло б в тресті згасло,
І пішли б без хліба куса
Зави, зами,
Їхні дами,
Їхні пси, коти і кози,
Й побуріла б лляно-руса,
Не промита,
Не политая духами
Голова у панни Рози!..
Так, корова у альбомі
Все ж потрібна для реклами:
Бо ж не дояться ні "поми",
Ні директорові "зами".
1924 р.
ПАРОДІЯ
В дитинстві ще. Давно, давно колись...
В дитинстві ще... давно, давно колись
О. Олесь.
Заліз я у квітник чудовий,
Щоб натрощить квіток майових…
Аж гульк — дідусь... От-так, ловись...
Глядів Бровко, бурчав індик,
Як дід мене попав у руки.
Свистіли лози, як гадюки,
І я не міг стерпіти муки —
І залунав мій перший крик...
Тепер нема тої руки,
Що підняла лозу гнучкую,
А я ще й досі репетую
І пруся все у квітники,
1918 р.
Я. МАМОНТІВ
Як дивно! Боже мій, як дивно:
і та й не та!..
Я. Мамонтів
Як дивно! Боже мій, як дивно!
(Не та — і та... і та — і ні...
Так само лоскно-переливно
Масниться пляма на спині!..
А скільки линуло подій
3 моменту, як тебе забрали…
Шукав я — мовчки, без надій,
В гірлянди мрій вгорнувши жало.
І от — дивлюся — і не знаю:
— Чи ти моя — чи вже чужа?
Чи щастя знов своє збритаю,
Чи вгороджу в себе ножа...
Як дивно все! Як гірко й любо!
Не та — і та... і та — і ні...
Моя, моя облізла шуба
Дає тепло чужій спині!
1920 р.
ЗАСЛУЖЕНА НАГОРОДА
Італійський письменник Габріель д’Аннунціо в нагороду за свої "патріотичні послуги" одержав від фашистського уряду дарунок — віллу, що належала кайзеру німецькому Вільгельму.
Радіо.
Тяжка робота патріота,
Але й подяка — це не жук…
Царський маєток за роботу —
Не валюшки і не кожух.
І навіть не в Курупра1 лепта —
Безплатне місце на курорт,
Що діставались рад, поетам
(Коли спрацюється, мов чорт…)
Е, ні — це царський подарунок,
Далеко нам до муссолінь!
(Хоча, проте... візьми, прикинь:
Поети — й вілли... Розрахунок...)
Але — який-небудь Сосюра,
Тичина й навіть Поліщук,
Дізнавшись, скажуть — ну і дура,
Хоч Габріеле — а борсук.
На власність — вілла "патріоту",
На власність — значить — назавжди,
Але ж зате — яку "роботу"
На горлорізових вождів,
На бруд інтриг, на плеск крові,
Аннунціо, зробили ви!
1925 р.
СЮДИ, ПОЕТИ!
Сюди, письменники-співці,
Продайте кобзи, флейти, ліри
(Як знайдуться на них купці) —
І в стан веселої сатири.
... Сипнути ворогові приском
Гарячих іскор — по очах,
Та так, щоб в землю врився писком
Й, оскаженілий, шкабарчав…
Де боляче — до рани ляпіс!
Не загниє, зупинить кров!
Дивись — і знов працюють лапи
І мурмеляга — дужий знов.
Вайлу, нехлюї — терпентином,
Червоним перцем квецонуть,
Що й стане з кволістю і спліном:
Живцем здереться на стіну!
В час відпочинку полоскоче
Веселе слово грудей міх...
Коли робочий люд регоче,
Навряд чи буде пану сміх!
1925 р.
ОСТАП ВИШНЯ
(1889—1956)
НАШ ВЕЛИКИЙ СМІХОТВОРЕЦЬ
Грунь — це річечка така невеличка, але симпатична, права притока Псла (басейн Дніпра). Назва походить від старослов’янського грунь — "вкрита лісом невелика гора". У нашому випадку — "річка, яка стікає із залісненої гори", (Є ще Грунь-Ташань, ліва притока Псла, утворюється злиттям двох річок — Груні і Ташань (тюрк. "камінь"). А ще є Грунь-Черкес, ліва притока Груні-Ташані. Назва (друга) походить від черкесів, які в V ст. переселилися сюди з Кавказу).
На березі першої Груні і розташоване мальовниче село Грунь — це його батьківщина. Та й відоме воно головно тим, що саме там у листопаді 1889 року народився хлопчик Павло Губенко, якому в майбутньому судилося стати найвизначнішим, найпопулярнішим і найулюбленішим сатириком і гумористом ХХ століття.
І хоч всі офіційні довідники пишуть, що Остап Вишня народився в с. Груні, насправді ж він народився на хуторі Чечва...
А втім, про місце його народження вперто існують дві версії: одна — народився в Груні, друга — на хуторі Чечва. Але, за однією з версій, Чечва згодом стала селом Грунь — як про те пишеться в енциклопедичному довіднику "Полтавщина" (1992 р.), за другою — батьки маленького Павлусі через рік після його народження на хуторі Чечва, купили хату в селі Грунь і перебралися туди...
Ще за однією версією, Павло Губенко таки народився в селі Грунь — біобібліографічний довідник "Письменники Радянської України", 1988. Чи УРЕ, т. 2, стор. 254, рік видання 1978.
Автор цих рядків дотримується версії, що маленький Павло Губенко все ж таки народився на хуторі Чечва — про це і його повістинка "Павлусь із хутора Чечва" (авторова збірка "Операція "Земфіра", Дніпропетровськ, 1968).
"Як і всі тодішні хутори, Чечва теж був маленьким: мав у вишневих садках щось з десяток селянських хаток, критих соломою, а навколо гомоніли зеленаві ліси з ялинами, кленами та велетнями-дубами в три обхвати, з горіхами, горлицями і дикими голубами-припутнями, про яких ото завзято виспівувалося:
Ой, полола горлиця
Лободу, лободу
Та й послала припутня
По воду, по воду…
"А ліщини тої, ліщини! — захоплено вигукує письменник. — Як пішла густими зеленими кущами понад хутором по узліссю, то аж до охтирського шляху прослалася...
А як уродить, було, горіхів, щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було, приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі..."
Про ту ліщину хутірські дівчата, коли сумно ставало, жалісливо виводили:
Зашуміла ліщинонька,
Заплакала дівчинонька,
Заплакала, затужила —
Нема того, що любила…
На тому хуторі Чечві і оселився колись після довгої та важкої служби в царській армії відставний тридцятичотирилітній солдат-унтер Михайло Кіндратович Губенко, родом з міста Лебедина.
"... А пише Вам Ігор Корж, небіж Остапа Вишні — син його рідної сестри Ганни Михайлівни Губенко-Корж.
Остап Вишня, як ви знаєте, народився 13 листопада 1889 року в хуторі Чечва біля містечка Грунь бувшого Зіньківського повіту Полтавської губернії (тепер Охтирський район Сумської області).
В тому ж або 1890 року батьки Павла Михайловича купили в Груні хату, в котрій народилося аж п'ятнадцятеро дітей (моя мама була десятою).
В тій же оселі, в 1928 році з’явився на світ і я. Наша сім’я виїхала з Груні 1946 року. В даний час я зі своєю сім’єю постійно проживаю в Мінську.
У 1991 році ми з дружиною придбали стару хатинку в Груні, куди щорічно разом з лелеками прилітаємо і відлітаємо.
Після смерті 14 серпня 1984 року моєї мами, в її квартирі зберігався журнал "Прапор" № 10 за 1967 рік з Вашою повістю "Коли голуб любить..." (первісна назва повісті "Павлусь із хутора Чечва" — В.Ч.)… Названий часопис я переплів і він тепер є експонатом Груницького народного літературно-меморіального музею Остапа Вишні,
Із України в Мінськ мені надіслали "Літературну Україну" від 30 січня 2003 року з вашою статтею "Козака несуть і коня ведуть, кінь головоньку клонить..." Вона мені сподобалася. Напевне у Вас не було знімка похорону Остапа Вишні, а тому і не помістили. У мене збереглася газета з таким фото.
Не збираюся Вас повчати, хочу роз’яснити, як юрист, що під статтею
помилково надруковано: "На знімку: Остап Вишня (праворуч) з товаришем по засланню". На засланні були декабристи, Т. Шевченко та ін.
Заслання — це принципове видалення затриманого з даної місцевості з обов’язковим оселенням його у визначеній іншій місцевості: на визначений вироком строк. Заслання - судово-виправний захід соціального захисту, який передбачався п. "1" ст.21, 33 і 34 КК УРСР (1927 р.).
Вирок Остапові Вишні від 3 березня 1934 року колегії ДПУ гласить: "Губенко Павла Михайловича (Остап Вишня) приговорить к расстрелу с заменой заключением в исправительном лагере сроком на десять лет". Таким чином, Павло Михайлович був в’язнем концентраційного табору.
На знімку Остап Вишня з Федором Зубовим — злочинцем-рецидивістом, якого Павло Михайлович взяв під свою опіку й перевиховував. Той же захищав письменника від можливих нападів і знущань карних злочинців. Варвара Михайлівна надсилала Ф. Губову книги.
Поміщене Вами фото від 15 липня 1937 року. В той день у Києві був розстріляний брат Остапа Вишні — Василь Чечв’янський”. - З листа Ігоря Тимофійовича Коржа до автора цих рядків:
"У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім — років, мабуть, з десять підряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку" — Остап Вишня.
...А ще є Вишня — річка у Львівській області, права притока Сану (басейн Вісли). На ній — місто Судова Вишня.
Вишня — рід родини розових. Поширено 150 видів, в Україні — чотири види. (Така багата вишнева країна і раптом — усього чотири види вишень! Із 150 її видів. Найпоширеніша — петриківка, вишня звичайна, родич більшості культурних сортів і вишня степова. До роду вишень також належить черешня).
Найпоширеніші в Україні сорти: Гріот український, Гріот Лігеля, Любська, Шпанка рання, Українка, Канівчанка, Мелітопольська десертна, Уманська скороспіла та інші.
Вишня Остап (літ. псевдонім Павла Михайловича Губенка) народився 31. X (11. XI) 1889 р. с. Грунь (ні, таки хутір Чечва) тепер Охтирського району Сумської області.
Помер 28. ІХ. 1956 року.
Почав друкуватися з 1919 року, а з 1921 року так і сипонули фейлетони, усмішки, памфлети, гумористичні оповідання
Прожив 67 років.
До 115-річчя від дня народження Остапа Вишні, одна з газет ("Урядовий кур’єр") свій матеріал вмістила під "шапкою" "Наш великий сміхотворець".
І це — істина! Була, є і буде завжди, покіль лунатиме неповторний український сміх. А він — тут я абсолютно впевнений! — лунатиме завжди. Поки на планеті Земля залишатиметься бодай один українець, нащадок великого Остапа.
З Павла Михайловича Губенка міг би вийти добрий лікар (він закінчив військово-фельдшерську школу, працював у лікарнях, ще вчився), але він, як і Антон Чехов, віддав перевагу не медицині, а літературі.
І прийшов у літературу вже зрілим, цілком сформованою людиною тридцяти літ від роду.
Переїхавши до Харкова — тодішньої столиці України, — почав друкуватися в газеті "Вісті ВУЦВК", у "Селянській правді", в "Червоному перці", "Літературному ярмарку" та в інших виданнях, і вже наприкінці 20-х років Остап Вишня стає автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, усмішок, нарисів, що витримали 42 видання за чотири роки! Загальний тираж — зашкалював за мільйон примірників! На той час фантастика! Тільки "Кобзар" Т. Шевченка перевищував за кількість виданих примірників усмішки Остапа Вишні! Зрештою, у 1928 році вийшло чотиритомне видання знаменитих усмішок Остапа Вишні. його твори були чи не в кожній селянській оселі — поряд із творами Тараса Шевченка. І разом з Кобзарем він був найпопулярнішим на той час письменником, воістину народним!
Федір Маківчук, багатолітній редактор "Перця", гуморист-сатирик: "Величезна популярність і живучість творчості Вишні зумовлюється, насамперед, могутнім і рідкісним талантом письменника; по-друге, глибоким і тонким знанням народного життя. Вишня знав його не по книжках і переказах, ні — він був сам живою і дуже чутливою частиною цього життя, він сам вийшов з його глибин. По-третє, на мій погляд, це пояснюється ще й тим, що письменник сам дуже тонко відчував гумор, блискуче знав його природу і його закони. Павло Михайлович не раз говорив своїм молодим собраттям по жанру: література, а передовсім гумор, це дуже делікатна наука: недобереш — погано, перебереш — ще гірше. Треба щоб було "саме враз", цього неписаного закону Вишня скурпульозно дотримувався у своїй творчості завжди".
Максим Рильський
МИСЛИВСЬКА УСМІШКА
Остапові Вишні
в день його 60-річчя
Вітаю Вас, Остапе милий,
В миру наречений Павлом!
Я тисну руку Вам щосили
І перед Вами б'ю чолом.
Ви на вечірнім перельоті —
Гроза чирків і крижаків,
Ви — приклад всім нам у роботі,
Ви — друг усіх нас — юнаків.
Всміхаючися тихо-мирно,
Кашкет насунувши на лоб,
На мушку Ви берете вірно
Головотяпів і нероб.
Старого світу мертві душі,
Що залишились де-не-де,
Немов зайці, ховають уші:
Остап з рушницею іде!
Сухий в порохівниці порох,
Не похитнути сталь руки, —
І бракороби в темних норах
Ховаються, як борсуки.
Забувши марні теревені
І прикусивши язика,
Від Вас, бистріше за оленя,
Окозамилювач тіка.
Ви бистрим оком соколиним
Щораз вимірюєте вмить,
Де слід ударить бекасиним,
Де треба і картечі вжить.
А як брехать почне злостиво
На нас заокеанський пан, —
Міркуєте Ви справедливо,
Що не завадить і жакан.
Ви неквапливі. Ви спокійні,
Ви тільки глянули згори —
І враз у «дірці самостійній»
Мерзенні трусяться тхори.
Зате як ніжно і ласкаво,
Любовним поглядом яким
Ви дивитесь на ниви й трави,
Трудом овіяні людським,
На наші села і міста,
Як серце Ваше звеселяє
Радянська дійсність золота!
Полохаючи темну зграю,
Живіть для людського добра!
Від серця щирого бажаю
Я Вам ні пуху ні пера!
По полях ми з Вишнею бродили
Восени, шукаючи зайців,
І бур'ян пожовклий, посивілий
Під ногами срібно хрупостів.
Скільки доброти було в обличчі,
Скільки мудрості в очах було,
Як дивився приятелеві в вічі
Любий наш Михайлович Павло!
Ну, а вмів же бути і суворим,
І безжальним бути Вишня міг,
Як назустріч чорним поговорам
Підіймав свій праведний батіг!
Без гучних прожив він декламацій, —
А в душі поезія цвіла!
Друг людини, друг природи й праці.
Грізний ворог нечисті і зла.
"7 червня, 50. Все життя гумористом!
Господи! Збожеволіти можна від суму!
20 жовтня, 50. Я — письменник.
Прожив я шістдесят з гаком літ.
Трудне було моє життя.
Підходжу до фінішу.
Хто ж я, зрештою, такий?
Я — Остап Вишня. Народ мене знає, народ мене любить.
Не для хвастощів і не для самозаспокоєння це я говорю...
Колись — я говорю правду — в години роздум’я я вирішив: житиму так, щоб нікому не зробити зла, прикрості..." — Остап Вишня, із щоденника "Думи мої, думи мої..."
Остап Вишня
ЯК Я РИБУ ЛОВИВ
РА-А-НОК! Не ранок, а вірші!
Угорі — небо. Внизу — земля. А передо мною ставок...
Ви знаєте, що таке ставок?
Це така велика-велика глибока в землі тарілка, а в ній не «Supe а lа peisanne» (так у «Ренесансі» пишуть), а вода.
А у воді — риба, раки.
Моє завдання як рибалки впіймати оту рибу, а коли трапиться, то й рака.
Це одно.
Друге: мати з отого всього: 1) насолоду, 2) відпочинок душі моєї розхристаної і 3) юшку із свіжої риби.
Для того я з собою взяв:
а) Обов'язкову постанову № 118 Харківського губвиконкому (правила, як ловити рибу),
б) сантиметр,
в) циркуль,
г) парасолю (сонце!),
д) кошика, де вмістилося півдесятка тарані, пляшка перцівки («довоєнного качества»!), 2 ф. хліба й ін.,
е) посвідчення особисте,
є) учотну картку,
ж) удку,
з) жінку.
Все, значить, що полагається.
Закинув...
— Клюйоть, дядя?
- Проходь! Проходь! Свого часу клюніть!
Пішов... І вже здалеку на голос «Гречаників»:
Удіть, дядя, удіть,
А вечерять чтось-то будіть.
«Смійся, — думаю, — смійся!»
Перші дві з половиною години стоїчно дививсь у ставок і думав: «Отже, дивись: кисень з воднем, яке-небудь Н2О, а скільки риби має...»
А я, можна сказати, людина, hоmо, а хоч би тобі паршивенька тулька!..
Коли це: плиг-плиг-плиг! Поплавок!
Сіп!
— Є!! Ага! Лови, жінко, лови-лови-лови! Держи! Впіймала?
— Є!
—Карасик? Давай сантиметр. Давай циркуль! Давай обов'язкову постанову губвиконкому. Як там сказано? «Карась не менш як три вершки. Міряти від середини ока до задньопрохідного плавника». Добре! Шукай око!
— Є!
— Шукай середину ока! Найшла? Став сантиметр. Та-а-ак-с! Держи! Шукай задньопрохідний плавник!
— Я не знаю де!
— Шукай ззаду! Раз задньопрохідний, значить, ззаду! У проході! Найшла?!
— Та нема!
— Зоологію забула? Чого вас по тих гімназіях учили? Давай сюди!
— Ой! Уже!
— Що вже?!
— Виплигнув! У воду! Он-он-он! По-о-о-плив!
- От іще! А ще й на курсах була! І в Укоопспілці служила! Паршивої риби не вдержиш!..
... Плиг-плиг-плиг! Поплавок.
- «Прочая риба»?! Скільки там для «прочої» одміряно?
- Три вершки!
— Давай сантиметр! Око є! Перевертайсь, «прочая». Де тут у тебе той «плавник задньопрохідний»?.. Нема! Дивись: плавника нема! Щука од'їла! Як же тепер?
— А я не знаю!
— Викину! Іди назад у став! Плавають тут без «задньопрохідних»! А потім відповідай!
— О-о-о! Рачок! Іди, йди, йди! Ну, дивись, як там раки? Де їх вимірять?
— Два вершки! Від кінця голови до кінця хвоста!
— Давай сантиметр! Почнемо від голови.
— Та то ти з хвоста починаєш!
— Як із хвоста?! Це ж «шийка»! А на шиї й голова!
— Та то хвіст, а не шия! Сам нічого не знаєш, а лаєшся!
— Не все тобі дно, чи од хвоста до голови мірятиму, чи від голови до хвоста?
— Ну?!
— Вершок і сім восьмих! Іди к чорту! Пливи! Не міг на паршиву восьмушку вирости?! А теж лізе!
...Ходімо додому!
Вечеряв «дядя» не «чтось-то», а тараню.
ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП ІЗ ДИКОЇ КАЧКИ
М. Т. Рильському
БУВ такий славнозвісний орнітолог Мензбір, який на підставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що дикі качки, крім базару, водяться ще по лугових озерцях та по очеретах і тихих-тихих плесах, по річках-колисках смарагдової Батьківщини нашої Радянської...
Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихі-тихі плеса...
Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...
Їдете ви компанією, тобто колективом, так чоловіка з п'ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці.
У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте:
—Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли?
—Взяв!
—Ну, як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам, доведеться з «горлушка»!
«Горлушком», за мисливською термінологією, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву «право руля».
Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнулося з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній
золотий привіт і пішло спать... Це — ввечері... А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись.
Звуться ці часи у мисливців «зорьками» — вечірньою й ранковою.
В ці часи ви чуєте і над собою, і перед собою, і за собою, і праворуч, і ліворуч шум — свист качиних крил.
Ви і сюди — бах! І туди — бах! І отуди — бах!
Ах, незабутні хвилини!
На вечірню зорьку ви спізнились. Це — обов'язково. Запізнення на вечірню зорьку це — мисливський закон. Виходячи ще з дому,— та що там виходячи! — ви ще напередодні знаєте, що на вечірню зорьку ви обов'язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на полювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, і в час од'їзду ви вибігаєте з хати, летите чи то на вокзал чи до машини, на запитання знайомих: «Куди?» — кидаєте: «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись!» — і галопом далі.
Словом, спізнились... До озера ви підходите вже тоді, коли качки «повиключали мотори», почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спать.
Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучого-пахучого сіна. Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь. Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте, а відпочиваючи, думаєте.
Ну, думайте собі на здоров'я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися.
— Ну що ж, товариші, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушниці й по місцях! Де ж це... стопка? Прохав же покласти!
— Що, нема?
— Нема!
— А я взяв! Я поклав собі за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзаці прив'язую, щоб не забути! По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!
— Доведеться й собі прив'язувати! А сьогодні, прошу вас, позичте вашої... Капризна це, я вам скажу, штука, як з «горлушка». Повітря чисте, на широке диханіє візьмеш, а воно темно, не встигнеш і зітхнути, як уже «горлушко» біля «донушка»...
Тут і починається найцікавіший момент качачого полювання.
Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя.
Спільна для всіх мисливських оповідань риса — це те, що всі вони — факти, що все це насправді було, що: «розкажу, то не повірите, але це факт!»
Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчисько зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань.
І вільно дихається, і легко дихається...
Поволеньки голос оповідача тихшає, потім якось переривається і зовсім затихає...
Сусіда тяжко якось зітхає...
— Про що думаєте, Іване Івановичу?
— Про Америку! Яка все-таки техніка!
— А що таке?
— Кажуть, двоствольну стопку видумали!
І тихо...
Поснули...
«Раннім-рано та ранесенько», ще ледь-ледь починає сіріти, штовх вас у бік:
— Вставайте, вставайте! Час уже!
— Г-г-г! М-м-м!
— Вставайте!
— М-м-м!
— Б-б-бах!
З криком: «Бомбьожка!» — ви зриваєтесь і мчите.
— Куди?! Куди?!
— В бомбосховище!
— Тю на вас! То я в крижня гахнув!
— І промазав!
— Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!
Почалася ранкова зорька...
Тут уже все залежить од вашого уміння, від майстерства і практики.
Качка, як відомо, птах. Вона — літає.
Як її стріляти?
Дуже просто: цільтесь обов'язково в око. І бахкайте.
— Бах! — і в торбу! Бах! — і в торбу.
А коли не повезе, тобто коли бах-бах! — і повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в когось із мисливців кілька качок, киньте:
— Карбованців, мабуть, по надцять тепер штука.
Бо однаково, коли приїдете додому, члени вашого посімейства спитають вас:
— Дорогі, мабуть, тепер качки?
Ви на це не звертайте уваги й беріться зразу ж готувати янтаревий суп із дикої качки.
Найперше й найголовніше — обскубти качку.
Робити це краще в себе в кабінеті. Щоб не заважало вам уже вискублене пір'я, одчиніть вікна й двері, щоб вітерець був: ви скубнули, вітерець підхопив, і пір'я вам не заважає... І качка обскубана, і кабінет — перина...
Обскубли, тоді вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатий:
— Уже обскуб! Мамо, зваріть супу!
Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:
- Та це ж курка, а не качка!
Ви авторитетно заявіть:
— Це — качка! Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані...
— А чому в неї горло перерізане?
— Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати! Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й зарізалась. Що ж тут дивного?.. Варіть уже, прошу вас!
Залишається, отже, останнє — їсти суп.
Як його їсти?
Ложкою!
Попоївши, лягайте на канапу й читайте «Записки охотника» І. С. Тургенєва.
Прекрасна книжка!