Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
МОЇ "ДРУЗІ", БУДЬ ВОНИ ТРИЖДИ ПРОКЛЯТІ:
Бюрократи. Окозамилювачі.
Вельможі. Хапуги.
Перестраховщики. Зажимщики критики.
Підлабузники. Круглодобові патякали.
Замасковані паразити. Дрімучі дурні.
Одверті мерзотники. Чваньки.
Сутяги і склочники. Ханжі.
Халтурщики. Браконьєри.
Пошляки. Грубіяни.
Хами. Задаваки.
Здирщики. Аліментщики-літуни
Хабарники. та інші сукіни сини й
Спекулянти. прохвости.
Про що я нещасний мушу писати:
Про хуліганство, грубість і невихованість.
Про виховання лоботрясів і шалопаїв.
Про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім’ї.
Про широкі натури за державний кошт.
Про начотчиків і талмудистів у науці.
Про консерваторів у сільському господарстві і промисловості.
Про винищувачів природи.
Про всяке, одне слово, дерьмо!
Господи боже мій! Поможи мені!
Ось так Остап Вишня через 1878 років викривав, таврував, боровся... З усім тим, чим 1878 років до нього боровся Ювенал. А віз... Так, так, віз, як
казав один байкар, і нині там. Тож варто б і ще раз згадати байку Левка Боровиковського "Нащо писать".
Нащо писать байки, даремно драти рот?
Який чита їх чорт?
А хоть би хто й читав: кому читать їх мило?
— Пишу, бо вчивсь писать, кричу — нінащо, так!
Нехай хоть буде знати всяк,
Що в мене є перо, бумага і чорнило.
Чи інша його байка, написана певно, в тимчасовій розпуці й зневірі.
Давно, давно Езоп байки писать начав,
Осміював звіряк, над миром глузував,
Кричав на гріх — зо всеї мочі
І пальцем тикав людям в очі.
А що ж він викричав? Не став гусак орлом,
Не заревів ведмідь волом,
Не привикає вовк до сіна,
Не вижав патоки із хріна;
Не надовбав ума Максимові в маслак,
Не вкоротив рогів у Сидора на лобі,
Не відірвав хвостів в відьом та в вовкулак...
Грішить хрещений люд без каяття й при гробі!
То нащо ж я пишу це, неборак?
— Та так.
А ось і відповідь, що її залишив на всі прийдешні віки Микита Годованець:
Друг зрадив? Горе б’є?
Не плач!
У тебе є
Читач!
Покривдив критик дуже?
Забудеться, мій друже,
Погасне з часом кривди жар...
До негіді утратив осоружність?
Втекла відвага, віра, мужність?
Уже ти не байкар!
Недарма ж ще Микола Васильович Гоголь зазначав, що сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться.
Врешті-решт, може хоч колись, хоч у майбутньому, а таки вдасться сатирикам-гумористам словом своїм весело-разючим побороти зло. Чи хоча б допомогти Добру з ним вічно боротися.
АНТОЛОГІЯ
ВАЛЕНТИНА ЧЕМЕРИСА
“З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА”
На той Парнас
Чесав Панас,
Та чує звідти окрик:
— Не прись! Зачинено —
У нас
Критичний переоблік!
Валентин Лагода
Книга друга
ЧЕРВОНИЙ ПАРНАС
... А ПАРНАС ТОДІ Й СПРАВДІ СТАВ ЧЕРВОНИМ...
Йдемо вперед, віки за нами,
Червоний прапор угорі,
І голубими берегами
Комуна сяє вдалині.
Андрій Панів, 1922 р.
Розстріляний.
Парнас — гірський масив до 2458 м висотою в Центральній Греції, на його схилі бере початок священне Кастальське джерело, присвячене музам. Ось чому Парнас став горою муз і символом поетичного мистецтва (і натхнення теж).
У міфах — місце перебування Аполлона та муз.
А муз тоді було... Ще Іван Котляревський (захоплено чи осудливо?) вигукував: "Ох, скільки муз таких на світі! Во всякім городі, в повіті! Укрили б зверху вниз Парнас!.."
Правда, все то музи були панські — як, між іншим, і Парнас, тож Павло Грабовський закликав: "Киньте братики (поети) панський Парнас. Уберіться в простісіньку свитку!"
Але той же Котляревський благав:
"О, музо, панського Парнасу, спустивсь до мене на часок".
В переносному смислі Парнас — співтовариство поетів, світ поезії.
У всі часи — а це — тисячоліття! — Парнас певного кольору не мав, червоним він став лише в есересері…
А втім, в есересері все тоді було червоним. Навіть... синька. (Була, була така артіль: "Червона синька"!)
Отож, червоний Парнас...
Хоча, зізнаюсь, це не мій винахід — це я позичив у Василя Минка, чиї спогади про зародження радянської літератури (20-ті—30-ті роки) так і називаються: "Червоний Парнас. Сповідь колишнього плужанина".
Радянський Парнас і справді на самому початку був червоним.
Спершу думали, що від кольору ідеології та червоного радянського прапора, але досить швидко виявиться, що червоний він (таки — червоний!) від... крові.
Безневинних письменників, безневинно пролитої.
Але про це — згодом.
П’ять років після жовтневого — 1917 року — перевороту в Петрограді й захоплення більшовиками влади на просторах колишньої російської імперії було не до якихось там письменницьких спілок.
А тоді — 1922-й рік — виник "Плуг". Спершу спілка селянських, а згодом селянсько-пролетарських (звичайно ж, революційних!) письменників.
А тоді — як з неба сипонуло.
Після "Плуга" виникла спілка пролетарських письменників "Гарт" (1923). Трохи раніше організувалася київська науково-мистецька група "Комкосмос" ("Комуністичний космос" — ач, ач, куди хотіли дістатися! Повезло тому космосу, що не дісталися — надто високо виявився той космос!), згодом "Аспанфут". У період 1921—1927 рр. активно виступала група "неокласиків", які, — як їм докоряли, — уникали нової тематики, а орієнтувалися на античні зразки.
У 1923—1924 роках засновано спілку пролетарських письменників Донбасу "Забой" та київську групу "Аспис", з якої пізніше виділилася "Ланка". А ще ж існували численні організації Пролеткульту. Після розпаду у 1925 році "Гарту", частина його членів створила ВАПЛІТЕ, "яка під впливом партійної і громадської критики ідейно-творчих помилок, допущених її керівниками, самоліквідувалась у 1928 році".
Валер’ян Поліщук у 1925 році організував групу "Авангард" (проголошувала ідеї конструктивізму і "динамізму").
У 1927 році з’явилася організація "лівого фронту" мистецтв "Нова генерація", згодом ОППУ – Об’єднання пролетарських письменників України, що її організувала група українських футуристів.
У 1926 році утворилася спілка революційних письменників "Західна Україна". Того ж року виникла спілка "Молодняк" — принцип комуністичної партійності й народності в літературі, використання художнього слова, як знаряддя соціалістичного будівництва. На цих засадах була організована 1927 року і ВУСПП — Всеукраїнська спілка пролетарських письменників. А ще було таке собі ЛОЧАФ — цей покруч розшифровувався просто: Літературне об’єднання Червоної Армії та Флоту, і ще бозна які були організації, спілки та спілочки письменників з архі-р-революційними гаслами!
Наймасовішою спілкою письменників був "Плуг", куди приймали навіть без книжок. За одним лише бажанням, він мав навіть своє ЦК і дуже страждав від масовізму.
Гризлися — даруйте! – ці спілки між собою немилосердно і жорстоко. Хвалили лише своїх, чужих — "зничтожали". Та й у самих спілках не все було гаразд. Часом вовтузилися до карикатурності. Правда, це ми сьогодні так оцінюємо, а вони це називали боротьбою за створення революційної літератури — ні більше, ні менше.
Коли "Плуг" і ВУСПП проголосили ПРИЙОМ УДАРНИКІВ В ЛІТЕРАТУРУ (підкреслення — моє — В.Ч.), це було ще півбіди. Хоча вже тоді письменницькі спілки — зокрема, "Плуг" — поглинув масовізм і по всій Україні шукали кого б залучити до літератури. Себто шукали бажаючих стати… письменниками. (Про наявність талану якось тоді, захоплені масовізмом, не подумали). Розпочався такий собі процес омолодження літератури.
Гірше, коли в письменницьких спілках кинули гасло: "Ліквідуємо відставання літератури від темпів третього року п’ятирічки!"
Створювали штаби по призову в літературу. Для цього в першу чергу мобілізували — модне тоді слівце! — всіх плужан.
Виїздили в області, райони, села, колгоспи в пошуках бажаючих стати… письменниками. Почали з’являтися плужанські філії по містах.
"Ударник — центральна постать в літературі!"
Господи, гралися як діти!
"Люди, очевидно, думають, — писав Олександр Фадєєв у Москві, — що завдання художньої творчості полягає в тому, щоб писати якомога швидше і якомога більше! Людям, очевидно, здається, що це страх як революційно! Насправді таким шляхом не тільки не додається відставання літератури, а заохочується халтура та пристосовництво..."
Але таких голосів було обмаль і до них не прислухалися, розшукуючи — в тім числі й по хуторах — все нових і нових ударників у літературу.
Почали один одного довбати, звинувачувати у всіх мислимих і немислимих гріхах.
З'явилися "лицарі голоблі":
"Вишня — поет середняка-одноосібника!"
"Вишня — апологет мирного вростання куркуля в соціалізм!"
Доходило чи не до фарсу.
Григорій Косинка — про це розповідає Василь Минко у своєму "Червоному Парнасі", — якось мав необережність одну із своїх збірок так підписати (знайому літераторові): "Дано року божого 1932, біля брами святої Софії". І той напис пішов гуляти на всіх письменницьких зборах, згадує автор "Червоного Парнасу", і нарадах, до клички "попутник", з якою ходив Косинка, додалося ще й "войовничий націоналіст"...
Міжспілкові чвари росли й росли, переходячи усілякі межі, але...
Але все це були безневинні, словесно-паперові чвари, хоч багатьом вони й попсували життя. Але ж не позбавили його. Справжні біди, криваві, коли слово матиме "товариш маузер" у чекістських підвалах, почнуться трохи пізніше. Тоді нищитимуть письменників усіх жанрів, але чи не найбільше дістанеться тодішнім сатирикам-гумористам. І майже всі вони, ведучі нашої сатири і гумору 20-х—30-х років, будуть або фізично знищені, або загнані на Соловки-колиму…
Червоний радянський Парнас тоді й справді стане червоним.
Тоді все фарбувалося в червоний — ідеологічно-вірнопідданий! – колір "країни Рад", сиріч більшовицької імперії.
Пригадуєте, веселі збірники тоді часто називалися " Червоний сміх", "Червона сатира". І, незважаючи лобову і декларативну вірність правлячому режимові, творці т.зв. "червоного сміху" (гай-гай, який покруч!) і червоного тодішнього Парнасу були або розстріляні (В.Чечвянський, Кость Котко, Юрій Вухналь, Сергій Пилипенко та ін.), або репресовані й відправлені в соловецько-сибірсько-колимські табори — О. Вишня, М. Годованець та ін.
А втім, у ті часи навіть синька — мінеральна синя фарба, що застосовується для підсинювання тканин, паперу, розчину при біленні хат, білизни при пранні тощо, яка за своєю природою могла бути лише синьою, оголошувалася в СРСР… червоною. (Була у ті часи навіть артіль — "Червона синька").
Якщо перець і справді за своєю природою був червоним — незалежно від ідеології правлячого режиму, тож у якійсь мірі можна виправдати назву журналу "Червоний перець", то правда аж ніяк не могла мати якісь там кольори, бо вона — правда. І все тут. Але в часи "червоного Парнасу" виходила газета з такою дивною назвою, як "Червона правда"!
Нарешті після 1391 року, коли Україна стала незалежною, т.зв. "червоний сміх" зник, знову ставши просто... Просто сміхом. Але раптом після відомих подій в Україні 2005 року його на догоду новій владі, буцімто "помаранчеві", перефарбували в... помаранчевий! (Не вмер, виходить, Данило, його болячка задавила!) Один відомий поет-сатирик так і назвав свою збірку – "Помаранчевий сміх". Забувши (знехтувавши?), що сміх за своєю природою не може бути — на догоду тій чи тій правлячій владі — червоним, помаранчевим чи ще якимось там. Навіть, сіро-буро-малиновим. Він — Сміх, і цим все сказано. (Можна ще додати і козацький сміх, український). Незалежно від того, яка влада у той чи той час за вікном. Мабуть, колись це нарешті збагнуть наші сміхотворці! А взагалі, у нас, українців, невмирущий потяг на догоду власть імущій перефарбовувати і правду, і сміх, — тоді в червоний колір, тепер — в помаранчевий.
А вона, "помаранчева" влада) вже давно, на жаль, на жаль, розгубила всі свої "помаранчі"... Але повернемось до тих часів, коли радянський Парнас був червоним. Від крові. Але це буде потім. А поки що...
Із письменницького довідника:
"Велике значення для розвитку радянської літератури мала резолюція ЦК РКП (б) "Про політику партії в галузі художньої літератури" (1925), в якій було підкреслено необхідність непримиренної боротьби проти проявів буржуазної ідеології в літературі. Серед інших подій того часу слід згадати і літературно-політичну дискусію 1925—1927 рр., яка порушила важливі питання розвитку української радянської літератури. У зв’язку з цією дискусією КП(б)У в рішеннях-пленум і в 1926—1927 рр. рішуче засудила націонал-ухильницькі тенденції, закликала до посилення зв’язків українських письменників з літераторами інших радянських народів, насамперед з російським. На початку 30-х років почала діяльність Федерація об'єднань радянських письменників України.
Нагромадження досвіду художнього відображення нової дійсності, поступове утвердження принципів соціалістичного реалізму як основного творчого методу радянської літератури вели до згуртування літературних сил. У зв’язку з цим 23 квітня 1932 року відповідно до постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" всі письменницькі об'єднання ліквідовано, натомість було створено Оргкомітет по підготовці до І з’їзду письменників СРСР".
І — все. Пастка захлопнулась.
Тоді ж виникло п’ять заповідей радянського інтелектуала:
1. Не думай.
2. Якщо думаєш — не говори.
3. Якщо думаєш і говориш — не пиши.
4. Якщо думаєш, говориш і пишеш — не підписуйся.
5. Якщо думаєш, говориш і пишеш і підписуєшся — не дивуйся!
— Ні, ні, ми не будемо своїх письменників запроторювати в тюрми, — посміхаючись, заявив тоді секретар ЦК КПУ Постишев, — у Харкові збудували будинок "Слова" і заселили його письменниками. Досить у тім будинку на вікнах поставити решітки та на вході варту і... і хай письменники сидять. Навіщо їх тоді й у тюрми відконвоювати!
А тоді...
Тоді всі письменники раділи, що нарешті скінчиться здавалося б безконечна міжспілчанська гризня, чвари-розбрати, поділ літераторів на "партійки", групки, організаційки, кожна з яких уявляла себе тільки істинною, і нарешті — НАРЕШТІ! — буде створена єдина спілка українських — бодай і з додатком радянських — письменників.
Ось як про те щиро, з надією на світле майбутнє, писатиме у своїх спогадах "Червоний Парнас" колишній плужанин Василь Манко — до речі, знаний комедіограф, теж один із творців нашого Сміху, автор комедій, що свого часу з великим успіхом йшли на сценах багатьох театрів України: "Не називаючи прізвищ", "Соловей у міліції", "Комедія з двома інфарктами" та інших…
Так ось:
"Не стало ні ВОАППу, ні ВУСППу, ні "Плуга". Вони, як сказано в постанові партії, пережили себе, стали гальмом для творчого життя.
— Віднині буде єдина Спілка радянських письменників! – закінчив свою коротку інформацію колишній голова колишнього "Плуга".
Радів плужанський "папаша" (Сергій Пилипенко) чи сумував?
Радів! Можу поклястися чесним ім’ям комуніста Сергія Пилипенка.
Ми з Панівим не розставалися з ним того дня до пізнього вечора.
Єдине тільки його засмучувало: ювілей. Десять років існував "Плуг" і — ніби сон...
Як колишній плужанин, вважаю своїм святим обов’язком нагадати: перша організація революційних письменників на Україні — спілка селянських письменників "Плуг" народилася 5 квітня 1922 року.
Благословен будь квітень!
О милий місяцю весни, — проспіває згодом Терень Масенко, —
О час народження й тепла!
Неси нам дні ясні й щасливі
І зав’яжи багаті жнива,
Щоб наша нива розцвіла.
Тепле 23 квітня стало днем народження й нашої сучасної Спілки письменників. Об'єднані в єдиній сім’ї, українські письменники почали сходити на Парнас не з членськими квитками того чи іншого угруповання, а з книжками поезій, повістями, романами й п’єсами. Словами Остапа Вишні я почав свою сповідь, його словами й закінчу:
— Хай шумить, гримить і вирує життя літературне! Хай благословен буде час і шуму, і грому, і виру!..
Воно й загримить... А тодішні письменники — в першу чергу.
І почне той хресний шлях на далеку Північ в концентраційні табори сам Остап Вишня, коли "загримить і завирує життя літературне"...
ФУНДАТОР — ВАСИЛЬ БЛАКИТНИЙ,
АБО ВАЛЕР ПРОНОЗА, МАРКІЗ ПОПЕЛЯСТИЙ ТА ІНШІ
"Столичний Харків був центром літературного життя України. У приміщенні ВУЦШК знаходилась скромна кімнатка — кабінет члена ЦК партії і члена ВУЦВИК, головного редактора газети "Вісті", душі і організатора всіх починань в галузі нової української культури і особливо літератури Василя Еллана-Блакитного. Серед численних письменницьких організацій і груп, створений Елланом "Гарт" і контрольований ним "селянський" "Плуг" з однойменним часописом стали найбільш сильними письменницькими осередками... В Харкові знаходились провідні видавництва, де могли друкуватися українські літератори і культурні діячі", — М. Попович.
Це він, поет Василь Блакитний, заснував газету "Вісті", журнали "Червоний перець" (нині — "Перець"), "Всесвіт"... І був душею цих періодичних видань. Тож і не дивно, що в згаданих журналах: чи не десять років поспіль, під заголовком, поряд із визначенням, кому належить той чи той друкований орган, незмінно писатиметься:
"Фундатор — Василь Блакитний".
Але сказати "поет Василь Блакитний", це ще нічого не сказати. Принаймні, не все буде сказано. Адже був (були?) і такий (такі?) сатирики, в’їдливо-дотепні творці на зорі української сміхотворності, коли ще вона носила додаток "радянська" – у 1917—1925 роках: Валер Проноза і Маркіз Попелястий. Перший підписував фейлетони, другий — пародії.
А все це — Василь Блакитний (так він підписував публіцистично-критичні речі). А ще в нього був псевдонім А. Орталь (для прози) і В. Еллан — для поезії.
Один в п’яти лицях. Чи — іпостасях. Прямо детектив якийсь!
І все це він — Василь Блакитний, або — Елланський. Ні, таки Блакитний-Елланський. Ні, просто — Василь Еллан. І все це він — один-однісінький. Хоч працював за десятьох, Нам би нині побільше таких творців!
Народився Василь Михайлович Блакитний (Еллан) в селі з таким непоетичним йменням, як Козел (Козли) Чернігівського району Чернігівської області в сім’ї священика — о, як він потім все своє коротке невгамовне життя войовниче виступатиме проти священників, церкви, релігії, як "опіуму"!
Помре у 1925 році, залишивши в нужді дружину і чотирьох малолітніх дітей.
На все про все доля пошле йому всього лише 31 рік.
І він встигне прожити їх так, як ніхто. Фантастично-фанатично працездатний чоловік!
Навчався в Київському комерційному інституті (економічний відділ), але ні економіста, ні тим більше комерсанта з нього не вийде. Коли інститут у зв’язку з Першою світовою перебереться до Саратова, залишить його. Брав участь у підпільних революційних гуртках. Сидів у Лук’янівській — Київ – в’язниці. В Одесі був на нелегальній роботі (підфарбовані вуса, брови, борідка, волосся — для конспірації").
Член партії соціалістів-революціонерів, яка у 1913 році оформилась у партію боротьбистів. У 1920 році разом з іншими боротьбистами (на чолі цього крила) вступає до КП(б)У, стає більшовицьким комісаром, членом Реввійськради 12-ї армії. Запальний, рвійний, безстрашний! Звичайно ж у шкірянці (він любив її носити), з наганом на боці! Воював з білополяками, був воїном, поетом і політпрацівником.
Останні п’ять років його короткого життя на мирній роботі: голова Держвидаву і редактор газети "Вісті ВУЦВК", обирається членом ЦК КП(б)У членом ВУЦВК, ЦВК СРСР.
Посмертно нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Друкуватися почав з 1918-го. Виступав як теоретик, публіцист, критик (псевдо В. Блакитний), як прозаїк (псевдо А. Орталь), як поет (В. Еллан), як
фейлетоніст і сатирик (Валер Проноза),як пародист (Маркіз Попелястий).
Видав збірку поезій (1921) "Удари молота і серця". Крихітна збірка, що складалася усього лише з дев’яти поезій, що були сповнені "буремними ритмами", "романтикою незабутньої боротьби" і зробила погоду в тодішній поезії, назавжди утвердивши її автора як революційного поета!
Потім видавав лише сатиру. Збірки "Нотатки олівцем" (1921), ("Червона гірчиця") вона взагалі темно-жовтого кольору, але — революція! І вона стає червоною. Між іншим, тоді навіть синька на догоду епосі називалася... червоною! (1924), "Державний розум" (1925). Його вже не стане, а збірки його все ще виходитимуть: "Червоні зорі" (1928), "Вибрані сатири, байки" (1930), "Вибрані поезії" (1931), "Поезії" (1964), Твори (1929, 1932), Твори у 2-х томах (1958)...
Потім писатимуть: він згорів передчасно. У "полум’ї безперервної і напруженої творчої роботи. Як метеор — спалахнув, блискавично пронісся, осліпив і згас".
В житті горю… Життя люблю —
І лоскіт сміху, й терпкі сльози,
І кожну радощинку п’ю,
Як сонце п’є ранкові роси...
Це його позиція і нерушне кредо. Правда, у своїй нещадимій боротьбі дещо й перегибав (така була епоха!): "Вогню ж! Динаміту! Хай зникне Минуле в ім’я Будучин!"
Був войовничим безвірником (така була епоха!): " Церкви старовинні — в повітря! Вишневі садки — під сокиру!", Ну, церкви, зрозуміло. Йшла тотальна боротьба з релігією, як із "опіумом народу", а вишневі садки при чім? Полемічні перегиби властиві молодості. Та ще запальній.
Поет і організатор. Світла й універсальна людина.
Остап Вишня згадуватиме (щиро й схвильовано):
"Блакитний був з нами, з колективом, з усіма, в купі...
Він – ніколи сам. Він — ніколи один...
Колектив і він — душа його...
Праця і він, на чолі її.
Він взірець, він приклад, як треба було з колективом для великого колективу працювати, і він працював, як член того колективу, як товариш.
А з ним і всі..."
До речі, це він, Василь Блакитний, помітив (привітав, в практичній роботі допоміг) — Остапа Вишню! Залучив до співпраці такого гумориста.
Надихнув його, підтримав, збадьорив.
Володимир Сосюра згадуватиме, що він, Василь Блакитний, завжди був у піднесеному настрої, з вічно напруженими нервами і гарячими очима. А як він любив Україну. Ось уривок з його поезії в прозі:
"Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі. Я сію слова на нивах твоїх — посію слова, хай з них виростуть трави, і квіти розквітнуть (він надзвичайно любив квіти!), а онуки на чоло тобі покладуть з них вінок...
А я — вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім’я будучини твоєї, бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині".
Це в 1915 році, звертаючись до читачів, у вірші "Поет" він писатиме:
Серце на часточки кришиш
Людям новітнє причастя...
Чи ж хто зомліє від щастя,
Прочитавши те, що ти пишеш?..
... А може — все це омана,
Казки ночей безсонних:
І урочисті тони,
Й кривава на серці рана.
Писатиме критика: для поезій збірки "Удари молота і серця" характерний рвучкий, енергійний ритм, внутрішня і зовнішня динамічність, граничний лаконізм, уривчастий синтаксис, ударні образні форми, революційність настроїв. Афористично звучить думка. Тут все напружено-загострене до краю....
Він горів разом з епохою. Працював на знос, до повного виснаження. І це при тяжкій недузі, що так рано його спіткала — ендокардит. Хронічний. Хвороба серця, що вимагає постійного лікування в стаціонарах, диспансерного нагляду, але йому не було коли займатися ще й власним здоров’ям!
Ні слова про спокій!
Ні звуку про втому!
Вмремо — а здобудем ключі од життя!
Померти він помре, несправедливо рано, але ключі від життя так і не здобуде, мабуть, не вистачило… життя.
Він був і залишився одним з перших українських (радянських) сатириків. Він власне, й започаткував її — українську радянську сатиру. Він один з організаторів і керівників літературного фронту на тодішній Україні. Працював головою колегії Державного видавництва, керував літорганізацією пролетарських письменників "Гарт", вів додаток до газети "Вісті" "Література, наука, мистецтво". Як уже мовилося, започаткував журнали "Червоний перець" та "Всесвіт" і був їхнім автором.
Постійно був у дорозі шукань.
Писав гуморески, епіграми, фейлетони (здебільшого на міжнародну тематику), бив, як сам зізнавався, "віршем по морді".
Сатиричний доробок Василя Блакитного (він же — Валер Проноза,
Маркіз Попелястий) чималий, але...
Багато його творів (чи не переважна більшість) згубила злободенність. Хоч як не дивно. Викривав (таврував) імперіалістів, буржуїв-панів, попів (боротьба з релігією, як із "опіумом народу"), діставалося од нього різним там пуанкаре, черчілям (тоді — британський міністр), чемберленам, муссоліні... а ще — Лізі Націй, гетьману Скоропадському, митрополиту Шептицькому, паліям війни, монархам всіх мастей, і звичайно ж — "українським буржуазним націоналістам" — як же без цього, ідеологія влади вимагала, а ще — Центральній Раді і всім-всім внутрішнім негараздам, що їх він викривав "з більшовицькою прямотою"!
Писав для газети. В номер, в номер, в номер! Допрацьовувати не було коли. Тому часто виходили одноденки, не було коли навіть добре подумати над матеріалом. Брав зарубіжну телеграму і обігравав подію сатиричними рядками. Коли виходило, коли й не виходило, але — спішка, В номер, в номер... Він і сам це розумів, тому застерігав читача:
Спини, уяви буйний льот!
Бо це —
Лиш газетярський мій блокнот,
І в нім — нотатки олівцем.
Багато його фейлетонів так і залишилися... нотатками. До ненаписаного. Бо були писані на ходу, на миттєву злобу дня, тож вони так же швидко і втрачали своє значення та актуальність, як тільки-но та злоба дня зникала, відходила в минуле. Ставала фактом не так літератури, як історії, боротьби й полеміки і нам ці факти нині нецікаві. Та й більшість
про них не знає, не кажучи вже про наступні покоління.
Жаль. Це ще один урок нашим (молодим в першу чергу) сатирикам та гумористам — тавруйте! І злобу дня. (Зрештою, такі твори повинні бути актуально-викривальними), але й не забуваймо і про завтра. Наше з вами. Чи завтра наші твори будуть цікавими — після того як зникне злоба дня? Чи зміниться іншою. Чи є у таких творах — крім войовничості й викривального пафосу — і щось для душі, для "вічності"? Чи будуть наші твори читати й завтра-позавтра. Що вельми і вельми бажано для творця.
На цьому здорово "погорів" Василь Михайлович Блакитний (Еллан), коли писав лише на злобу дня, не думаючи про завтра-позавтра.
І все ж, і все ж... Попри неминучі втрати, пов’язані з щоденною шарпаниною, з горінням, боротьбою, писанням в номер на все ту ж мінливу злобу дня, він назавжди залишився — хоч вже й минуло з дня його народження 115 років, а з дня смерті 84 — не лише творцем "Червоного перця" (нинішній "Перець"), що вже немало, а й одним з найактивніших і неперевершених зачинателів і творців української — бодай і радянської — сатири! І цього у нього не відбереш. Тому він завжди з нами. Був, є і буде.
Це він і сьогодні до нас звертається:
"Чи чуєш, моя Україно? То доля кується твоя на кувалді — твоя Будучина кується. Вже бачу її — і тому я щасливий, що можу ще жити і вмерти в ім’я Будучини твоєї — бо бачу тебе в Будучині".
З нами і його заклик:
Ні слова про спокій! Ні слова про втому!
Хай марші лунають бадьорі й гучні...
А з ним живуть і сатирики Валер Проноза і Маркіз Попелястий, які закладали — успішно! — підвалини нашої сьогоднішньої сатири й гумористики. Він (вони) все ще й сьогодні декого б’ють "віршем по морді"! А бити декого "віршем по морді", даруйте, і сьогодні не завадить. Особливо сьогодні... Він був поетом-бійцем.
"Цим він завоював собі любов і пошану в майбутніх поколіннях будівників комунізму" — так писали про нього ще у 1964 році. І хай з "будівниками комунізму" вийшов прокол (хоч привид комунізму все ще бродить по Європі і особливо в Україні), все ж Валер Проноза, Маркіз Попелястий, а з ним прозаїк А.Орталь, поет В. Блакитний (Єлан) справді з нами. Хоч ми вже й перестали бути будівниками комунізму. (Дасть Бог, збудуємо навзамін щось інше).
Володимир Сосюра згадував:
"Особливо він любив поезії короткі, чіткі й гострі. Він казав, що так треба писати, бо така доба".
У нас теж — така доба, а тому й нам треба писати, чітко та коротко. І насамперед гостро. Щоби нашому роду та й ніколи, як співається, не було переводу. І нашій сатирі та гумористиці, започаткованій Василем Михайловичем ще у 1917 році, теж не було переводу!
Василь Еллан-Блакитний (він же Валер Проноза, Маркіз Попелястий).