Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ГРАМОФОН
«Реве та стогне Дніпр широкий», —
У грамофоні хор співа.
«Живу на світі сорок років,
Такого співу не чував.
Оце краса! Оце машина! —
Каленик каже до дружини.—
Крутни та слухай
На всі вуха
Сьогодні, й завтра, й безупинно.
І хліба не давай,
І грошей він не просить.
Крутни, кажу, і край —
І хор вже стоголосий.
Такого, мабуть, і живого
Ніде нема».
Але Каленику дружина
Остуди завдала:
«Овва!
Держи-но
Мойого хвалька!
Співа твій грамофон чудово,
Та з голосу чужого,
А свого —
Ніскілька».
І серед нас бувають грамофони:
Послухати — чудово,
Та з голосу чужого,
А свій — як на припоні.
1927
НОВИЙ ВЕВЕРЛЕЙ
Пішов купатись голова
Якогось пентросиндикату,
Він був людина ділова,
Любив підлеглих настрахати.
На дверях висіли завжди
Великих грізних два плакати,
Щоб «Без докладу не входить»,
«Листом про справу звідомляти».
Поліз в купальню голова,
Та раптом став він потопати.
«Рятуйте!»— зарепетував,
Аж хвилі піняться булькаті.
Народу сила там була,
Хотіли його рятувати,
Та ба— секретаря нема,
Нема кому доповідати!
Листи стругає вся юрба
Без черги, щоб пустив до хати.
Самому сунутись хіба,
Як нікому передавати?
Скінчилася кар'єра там,
Другий у центросиндикаті,—
Ось радимо кур'єра вам,
Купаючись, з собою брати.
1928
ПУГА
Колись-то Коник вороний
Обурився на Пугу
«Я не дурний
Терпіти далі цю наругу:
Щодня нещадно пужить
І по крижу, і по боках,
І по спині, і по ногах,—
Це може осоружить
Хоч кому!»
І, щоб покласти край тому,
Намислив знищити він Пугу
За прикру надолугу.
Схопив її зубами,
Жує, кусає, мне,
Щосили рве,
Товче, трощить ногами,
Об землю б'є,
Копитами гатить,
Аж пил курить.
Так Коник розпалився,
Що аж харчить.
Нарешті зупинився —
Коли лежить
Від пужална трісок декілька
Та ремінця самі уривки.
«А що? Позбувся лиха?
Ото і все!
Превесело мій Коник рже,
Задрав хвоста від пихи,
Понастовбурчив вуха
І слуха:
Чи не хвалитиме Кобила,
Що попліч з ним ходила?
«Овва! Позбувся! Ось дурний! —
Зненацька чує Вороний
Глумливу одповідь Кобили.—
Хіба в господаря купила
Не вистачить на другу —
Ще гіршу Пугу?»
Тут помилку
Зразу видко:
Бий не било,
А правило.
1920
ДЕМОНСТРАЦІЯ
На Перше травня, свято праці,
Стрункі колони демонстрацій
Ідуть літературних жанрів.
Перед веде гладкий, опасистий Роман,
Що обійшов весь світ у мандрах
І знає все людське життя.
За ним його кума —
Розсудлива, дебела,
Підстаркувата Повість,
А далі гурмою летять
Дрібні Новели
Та Нариси, сухі, нервові,
Що попліч за нове боролись,
Що в бій в усякий час готові.
За ними поспіша другий загін:
Сувора і бентежна Драма,
Комедія з дотепними словами,
Сатира, сповнена пекучої жаги,
Ревю веселе й Водевіль,—
За гасла всі вони нові,
Підносять прапор всі червоний
І діалектики закони
Засвоюють ретельно, ревно.
Поезія за ними вслід
Пливе потоком безперервним:
Дзвінка Поема на чолі,
І Вільний вірш, і Марш, і Пісня —
Всі соціалізмові корисні,
Напоєні новітнім змістом,
Палким закличним словом,
І в убранні святковім
Крокують пролетарським містом.
Аж гульк — із ними
Складає рими
Стара бабуся — Байка,
Свою в першотравневе свято пайку
Приносячи сумлінно.
Ізнявся галас, тупотіння:
«Куди, стара?
Вмирать пора!
Додому!
В життя нове
Лише впливе,
Хто не боїться грому,
Сутички клас,
Що зачалась
У переможнім Жовтні».
Та їм в одказ
Бабуся як не бовтне,
Немов у воду камінець,
Аж хвилі ходять колом:
«Кому — кінець,
Мені — ніколи!
Не вічна я
І не стара,
Бо щоразу є зміни,
Як діалектика життя
Виносить класи на-гора
Й мене наново обновля
Та далі й далі рине.
Не роки роблять нас старими
І не нові молодять рими,
А так — дивись:
Для визволу трудящих є користь? —
І стародавнє слово раптом ожива,
А новостворене, бува, вмира...»
На Перше травня, свято праці,
Ідуть колони демонстрацій,
І Байка, вкупі з усіма,
Червоний прапор підійма.
25/IV-1932 р.
КОМЕНТАР ДО БАЙКИ — ЧЕРЕЗ
76 РОКІВ
Саме під червоним прапором (і — від червоного прапора, якому так вірно служив) і був знищений Сергій Пилипенко, солдат і командир революції, здійсненої більшовиками, громадський та літературний діяч, організатор культурно-літературного життя на Україні 20-х років, один із зачинателів радянської байки на Україні, член комуністичної партії більшовиків, який під час громадянської війни командував бригадою 60-ї та 21-ї дивізій, колишній партизанський і червоним командир...
"... т. Пилипенко проявил и как командир бригады, и как член партии высокие образцы советского патриотизма и безграничную преданность делу Ленина. Командуя бригадой, он неоднократно участвовал в боях как рядовой воин, показывая образец мужества для своих бойцов и командиров".
Сам Пилипенко писав (вже трудячись — власне, воюючи! — на літературному фронті):
"Тільки соціалізм забезпечить людям вічний мир і згоду, тільки при соціалізмі трудящі не будуть злиднювати і всяка чесна праця матиме достойну винагороду. Тільки при соціалізмі царюватимуть воля, братерство і рівність."
На жаль...
Хоча це про нього писала критика:
"У байці "Ліхтарі" С. Пилипенко показує велику керівну роль комуністів у будівництві соціалізму. Як без ліхтаря не може їхати автомобіль, так і без Партії не може рухатися наш народ вперед.
— Пролетарі!
Нам комуністи — ліхтарі, — резюмує байкар."
На початку 30-х років С. Пилипенко підготував до друку двотомник своїх творів (т. 1 — "Байки", т. 2 — "Оповідання"), але йому не судилося вийти у світ. Не врятувала самовідданість справі більшовиків і мужність червоного комбрига Пилипенка, його "безграничная преданность делу Ленина", який писав (його кредо): "Невимовне щастя бути посильним співучасником величних жовтневих подій", "отримувати безкрайню насолоду бути співробітником нового, умріяного трудящими людства життя".
Це він писатиме з нагоди І5-річчя "Великого Жовтня", далі вже не писатиме — ніколи.
Жахливий Молох під назвою "Великий Жовтень" почне пожирати своїх творців — зжере він і Сергія Пилипенка.
СЕРГІЙ ЧМЕЛЬОВ
(1896—1941)
ВІН УНИК РОЗСТРІЛУ ТІЛЬКИ ТОМУ,
ЩО ДОЖИВАВ ОСТАННІ ДНІ
Вік йому випаде короткий — 45 років, і не стане його у розквіті творчих сил, талану і можливостей.
Народився Сергій Петрович у с. Нововодолага на Харківщині в сім’ї фельдшера. Закінчив юридичний факультет Харківського університету.
Працював народним суддею у Валках — місто Харківської області, райцентр на річці Мож (басейн Сіверського Донця), колись прикордонна фортеця. З 1938 року — місто.
У Валках свого часу народився Петро Панч — за есересерівських часів доволі відомий письменник.
Про Петра Панча і його Валки колоритно згадує Василь Минко у своїй книзі "Червоний Парнас":
"... Зате Валки мали свій герб і дуже гарний: на блакитному тлі, обрамленому золотим віночком, красувалися три стиглі сливки. У сливових садочках утопали й Валки, і моя рідна Минківка. До революції сливи були чи не найбільшим експортним багатством усього повіту.
Десь після першої пречистої мій тато насипав того багатства повен віз, запрягав у нього нашу стару кобилу і — но-но! — на Костянтиноград, Новомосковськ, а то й у самий Катеринослав. Частенько він брав і мене, малого. Яка то була радість! Адже додому повертався я в нових штанях або набираній сорочці.
Малий Панч (повірте, що він справді був малим) теж зростав у сливовому садочку, але сливовим експортером не був з дуже простої причини: його батько не мав коня, промишляв колісництвом. Експортом сливок займалась його мати Наталка, збуваючи їх на валківському базарі за безцінь, бо продавців було багато, а покупців мало".
Вдень суддя С.П. Чмельов судив — кого треба було, — а вночі писав. Гуморески, (Що суддю потягло до гумору, що не дуже поєднується з його надто "серйозною" службою — невідомо.
Але валківський суддя невдовзі почав рясно друкуватися в тогочасній пресі, став членом літературної організації "Плуг", а потім і членом Спілки письменників України.
Видав збірки гумору й сатири "Горохом об стіну", "Пальцем в небо" (1929 р.), "А ви кажете...", "Кіно-ідеологія", " Ваші знайомі" (1930), "Свиняча справа", "Жертві душі", "Собі дорожче" (1931), "Навіть дивно" (1934).
А потім — зліг. Ні працювати в суді, ні вдома писати гуморески — не міг. Туберкульоз його додушував.
Невдовзі почалася Велика вітчизняна, німецькі війська захопили Харківщину, вдерлися й до Валок — де вже тут було лікуватися. Не те, що ліків — їсти не було чого. Та й туберкульоз — хвороба, яку і сьогодні не просто вилікувати. Хіба що незапущену, а він запустив…
На восьмий день по окупації Валок чужинською загарбницькою армією письменника-гумориста не стане.
(Окупанти не розстріляли його як суддю лише тому, що він вже доживав останні дні).
І — забуття. Як літератора. На цілих двадцять років. Лише у 1961 році в Держлітвидаві України вийде його крихітна — на 70 сторіночок, біля трьох десятків гуморесок, — вибране "Клаптик історії". Воістину — клаптик!
Його товариш по перу, талановитий гуморист Євген Кравченко писатиме в передмові:
"Читачі старшого покоління, напевне, пам’ятають, як у 30—40-х роках (тепер вже минулого сторіччя — В.Ч.) поруч з дотепними творами Остапа Вишні, Василя Чечвянського, Юрія Вухналя та інших українських радянських сатириків і гумористів друкувалися гострі фейлетони, сатиричні оповідання та коротенькі гуморески Сергія Чмельова. Їх можна було бачити на сторінках журналів "Червоний перець" і "Крокодил", друкувалися вони в республіканських газетах та окремими книжками. Короткі, гострі, дотепні, написані на злобу дня, гуморески С. Чмельова залюбки читалися…"
Далі автор передмови зазначає, що хоч не всі вони витримали перевірку часом, але кращі — варті нашої уваги, це здобутки української гумористики...
Вийшла у 1961 році — після довгого забуття, — збірочка С. Чмельова і знову... забуття.
Ось уже з піввіку.
Як і раніше, творчість харківського гумориста "ще не зібрана — це з передмови Євгена Кравченка, — і не досліджена".
Гай-гай, багато що в нас все ще не зібране і не досліджене — хоча б і творчість самого Євгена Кравченка.
Але зрушення все ж уже є. Ось і "Перець" № 10 за 2008 рік вмістив гумореску Сергія Чмельова "Щоденник вчорашнього комуніста" з такою хоч і стислою, але вагомою передмовкою про забутого сміхотворця, який колись так активно, щедро і рясно друкувався на сторінках друкованого флагмана нашого сміху:
НАША ІСТОРІЯ
Як відомо, у тридцяті роки більшість українських письменників-сатириків було репресовано і розстріляно, а наш журнал у 1934 році сталінський режим взагалі закрив. «Про що ж писали тоді перчани, що так допекли владі?» — запитують у листах наші читачі. Публікуємо один із матеріалів письменника Сергія Чмельова (1896—1941), який було надруковано у другому числі журналу за 1933 рік, коли на Україні лютував голод. До речі, Сергій Петрович був чи не найактивнішим співробітником журналу. Його гуморески, фейлетони, пародії, афоризми з'являлися і під псевдонімами Гаррі Бальді, С. Пчьолкін, Олесь Коваль, Есте, Лідтке, Дон Петро, С. Петрович. А у № 8—19 (1930 р.), № 1—11 (1931 р.) письменник видрукував перші вісім розділів свого сатиричного роману «Мертві душі».
Жаль, але доля сатиричного роману С. Чмельова "Мертві душі" (вочевидь першого сатиричного роману за радянської доби — взагалі, в історії нашого сміху "Перець" "розкопав сенсацію!!!) невідомо — чи закінчив його письменник (а як закінчив, що малоймовірно, то де рукопис?), чи...
Чи швидше всього, як роман було заборонено і знято з публікації на восьмому розділі, то зрозуміло, що за тих жахливих умов, переслідуваний сатирик навряд чи його закінчив!
Який жаль! Хоча... Український Сміх за червоних часів поніс ще більші втрати. Теж непоправимі. Такі втрати, що сам тоді ледве-ледве вцілів.
Сергії Чмельов
ЩОДЕННИК ВЧОРАШНЬОГО КОМУНІСТА
Відряджають на хлібозаготівлі. Дружина радіє: будемо значить, із хлібом! І тут же склала план: десять пудів борошна і п'ять пудів зерна. Я, як старий господарник, не погодився й висунув зустрічний — 20 п. борошна й 10 зерна. Заперечень не було.
Приїхав на село. Голова сільради божиться, що куркулів тут немає і зроду-віку не було. Подивимось.
Знайшов куркуля. Як старий марксист, чортзна з якого року, я одразу його впізнав: товсте, антирадянське обличчя й ідеологічно невитримане прізвище — Хлібороб. Розумієте: не Колгоспник чи там Одноосібник, а саме Хлібороб. Е, думаю, а чи ти буває не з тих «хліборобів», що пана Скоропадського на гетьмана обирали? Узяв на замітку.
Провадив масову роботу: у отця Кіндрата зібралася ціла кумпанія, і я розгорнув антирелігійну пропаганду. Після впертої агітації примусив батюшку пити за соціалізм. Ох і п'є ж сатана! Навіть я і то відстав.
Приходив злісний куркуль Петро Хлібороб. Запевняє, що він бідняк. А лице товсте, каже, тому, що хворий на водянку. І прізвище своє, каже, не вигадав: так, каже, ввесь наш рід із діда-прадіда зветься. А щодо куркульні, каже, то ви б краще на голову сільради та його родичів подивились.
Продовжував у батюшки антирелігійну пропаганду. Дуже успішно. Пили вже за здоров'я Маркса і районного вождя Синицю. Матушка, так та прямо каже: «Такого симпатичного комуніста як ви, у нас на селі ще ніколи не було».
Несподівано нагрянув до голови сільради. Оглянув його господарство: пара коней, пара волів, чотири свині (трохи менших за волів), різні півні та качки. Еге, думаю, ось ти який бідняк. І тут же розкуркулив його на 10 пудів борошна та дві курки, і з вірним чоловічком надіслав жінці. Нехай бачить, що я не сиджу на печі, а борюсь за хліб — во!
Був у батюшки. Агітував його зняти сан і перейти до нас. Обіцяє.
Пили за всесвітню революцію.
Довідався, що голова сільради закопав чимало хліба. Ось тобі і влада на місцях! Куркуль та ще й утаювач хліба! Раз так, значить він наш ворог. А щоб із ним успішно боротися, треба цього ворога вивчити. Із цією метою переїхав до нього на квартиру. Вивчати, так вже вивчати на всі сто.
Був у батюшки. Лівіє він. Вже співає зі мною «Ми молодая гвардія» і танцює фокстрот. І це, уявіть, улюбленець архієрея і стовп парафії! Ні, що не кажіть, а з мене таки вийде добрий пропагандист.
Жінка надіслала листа. Дякує за кабанчика. Я, пише, дуже рада, що ти так вдало сполучив хлібозаготівлі з м'ясозаготівлями. Ще б пак! Я старий марксист і звик боротися одразу на кілька фронтів.
Із центру розпорядження: «Негайно зламати куркульський опір хлібозаготівлям. Терміново ліквідувати всю хлібну заборгованість». А як же ти його зламаєш та ліквідуєш, коли з одного боку — кабанчик, а з другого — 20 пудів борошна. Ех, проклятущі об'єктивні причини! Як вони заважають нам, старим марксистам, працювати.
Про всякий випадок заарештував Петра Хлібороба — він не тільки злісно не довіз 2 кілограми зерна, але, крім того, веде антирадянську підривну роботу: поширює чутки, буцім я злигався з куркулями... Я, старий більшовик, чортзна з якого року!.. А проте, хіба він, позапартійний гад, розуміє, що визначає «вивчати класового ворога?!»
Був у секретаря осередку. Вирішили, поки не пізно, видати грізного обіжника: «Хто, мовляв, не вивезе хліба, того до вищої міри без попередження». Увесь вечір грав із батюшкою в доміно.
Обіжника розіслали і навіть розклеїли на парканах. А хліба не везуть. Хоть плач.
Читаючи «Правду», трохи не зомлів. ЦК ухвалило провести чистку партії. Оце дійсно «не мала баба клопоту»... Така невеличка постанова, а
яка неприємна. «Мало слів, та горя море»...
Підрахував наслідки своєї роботи на селі: свій план хлібозаготівель я не тільки виконав, але й перевищив на 50%. А от державний недовиконав на 20.000 центнерів. А тут ще й чистка насувається. Ну, хоч плач.
Батюшка знімає сан і просить дати роботу. Гадаю влаштувати його в колгосп рахівником... Ех, чистка, чистка, хто тебе вигадав?!.
У сусідніх районах за саботаж хлібозаготівель, познімали уповноважених і віддали під суд. Це, виходить, не сьогодні-завтра «попрохають» і мене. Становище, хоч плач.
Благав хазяїна вивезти хоч 5 пудів. Не хоче. Ваш план, каже, нереальний. Ач стерво — мене цитує! Бігав до секретаря осередку. Немає: поїхав на полювання. Батюшка радить стругнути на секретаря донос. У нас, каже, духовною лінією завжди так було. Як бачиш, що засипаєшся, одразу ж у консисторію: «І йже-богу, не я, всьому, винний піп із сусідньої парафії». Що ж, батюшка має рацію. Завтра ж напишу кому слід.
Не встиг і написати: заарештували і перевезли до центру. Оголосили про виключення з партії. Тепер я аж ніяк не боюся чистки (ЦК позапартійних не чистить), зате — як я тремчу, чекаючи на суд?!
Сергій ЧМЕЛЬОВ, 1933 р.
КЛАПТИК ІСТОРІЇ
(Може, й не жарт)
Люди сивої давнини мали чудові нерви. І це, зрозуміло: тоді не було ні пошти, ні радіо. Древня людина зовсім не потребувала зв'язку або ж — вірніше — зв'язківців. Треба було, приміром, ватажку льодового періоду покликати свого льодового ад'ютанта, він просто виходив з печери і, приклавши долоні до рота, кричав:
— Алло! Алло! Омельк-о!!! Іди лишень сюди-и!!!
Льодовий Омелько вискакував із свого житлокоопу і таким же чином відповідав:
— Зара-а-аз!!! Тільки онучі одягну-у!!!
Оце тобі і був повний зв'язок: і пошта, і телеграф, і телефон, і радіо.
Далі було вже гірше. Древні римляни винайшли (на свою і на нашу голову) щось на взірець пошти.
Вони писали листи на вкритих воском дощечках (пізніше на пергаменті) і надсилали їх адресатам. З цього і почалось.
Староримський листоноша, будучи малописьменним, плутав адреси: листа, скажімо, треба було віднести до прекрасної Флавії Рубікон, а він ніс його до зовсім не прекрасної Флавії Сендетікон, що являлась, крім того, тещею бідолашного відправителя. Староримські сімейні скандали нічим не відрізнялись від сучасних, а тому читач може легко уявити собі, що бувало в таких випадках.
Імператорські накази та розпорядження теж часто потрапляли не туди, куди слід: сенатор, якому пропонувалось за 24 години залишити місто, одержував запрошення на імператорську вечірку і, навпаки, запрошений до імператора, жахаючись, читав, що його сина скарано на смерть за зґвалтування 52-літньої весталки.
Добре було, коли зазначений син стояв поруч батька і, мов лошак, реготав з цього повідомлення, а якщо він був відсутнім, то що тоді почував бідолашний дідуган?!
Навіть такий видатний історичний факт, як вбивство Юлія Цезаря, стався виключно завдяки пошті.
Читач, звичайно, пам'ятає, що перед тим, як увійти в сенат, Цезар одержав листа, в якому друзі сигналізували йому про небезпеку, але він цього листа навіть не
розпечатав і... за годину був забитий.
Чому ж Цезар не прочитав листа? А тому, що він гадав, що цей лист, як і завжди, або не йому адресований, або писаний ще позаторік.
Греки були розумніші від римлян: в них не було пошти.
Державні та військові повідомлення надсилались спеціальними вісниками. І робилось це хутко, в два щоти.
Відомо, наприклад, що звістку Фемістокла про перемогу над персами Афіни одержали через дві години (віддалення Марафон — Афіни 40 кілометрів).
А живи Фемістокл зараз і дай він після бою телеграму-блискавку (а на телеграфі — наші хлопці!), то сталося б ось що:
а) блискавка йшла б від Марафона до Афін тижнів три,
б) зміст блискавки трохи змінився б. Замість «П е р с і в п е р е м о г л и в і т а й т е», нещасні афінці одержали б: « П е р с и п е р е м о г л и т і к а й т е ».
Уявляєте, що сталося б в Афінах після такої телеграмочки!..