Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ЧЕРВ'ЯКИ
1.ЗНАЙОМА КАРТИНА
Ба, знайома всім картина:
Смітник.
Корчма над багном.
Із тризубом ганчірина
Догниває під вікном.
Скрізь духота безнадійна
Та чужії береги...
Це — «Вкраїна самостійна»
Під орудою ноги.
Тої самої,
Що всюди
Топче волю, честь, права,
Чобітьми стає на груди
Та живе все убива.
Тут недобитки зібрались,
Ті, що Гітлеру вклонялись,
Та служили за п'ятак,
І гарчали гірш собак.
Що вбивали,
Розпинали,
Вічно прокляті людці, —
Ті, що трупом наповняли
В наших селах криниці.
Що ж, такий і батька, й брата —
Все продасть — і не моргне,
Бо душа у нього — ката,
Замість серця — щось брудне.
Он поглянь: як звір з барлогу,
Він ошкірився, гарчить,
Він готовий із-за рогу
В горло впитися щомить.
За п'ятак, як той Іуда,
Піде на страшні діла:
Скажуть різать — різать буде,
Тільки щоб платня була.
Що такому батьківщина —
Він продасть її з торгів.
Недобита ця личина
Все віддасть для ворогів.
І кому вже не служили
Ці запроданці-«вояки»:
То з Пілсудським разом вили,
То в фашистів крихти їли, —
Тільки здохнуть, як собаки!
2. НА ЗАДВІРКАХ УОЛЛ-СТРІТУ
На задвірках Уолл-Стріту
Мертвяки з того вже світу —
Зради лицарі й брехні,
Пси бездомні, добре биті.
При чужім столі-кориті
Шкірять зуби: — й ми страшні!.
Захлинаючись від слини,
Ділять карту України,
Вроздріб, разом продають.
Ллють отруту, ллють помиї,
Животіючи в надії:
«За старання щось дадуть...»
Їм байдуже, де здихати,
В кого ту подачку взяти.
Що їм честь — і не кажи.
Хто ж там гавка дні і ночі?
Хто загибель нам пророчить,
П'яти лижучи чужі?
Потолоч без хати-роду,
Зрадники свого народу,
Безхребетні черв'яки.
Шлях один охвістю злому:
Так на смітнику чужому
Й догниють ці мертвяки.
Чи, скажімо, Дмитро Білоус (а талановитий же поет! Актив українського гумору й сатири)
ЗАПРОДАНЦІ
Твоїм він сином, Україно,
Не є й не був ніколи ним.
Баришник він, що неодмінно
Гендлює іменем твоїм.
Яка ганебна ця облуда:
Весь вік про тебе він волав.
І тридцять срібників, іуда,
За тебе до кишені клав...
Горлав про «неньку самостійну»
І тут же розпинав її,
Платню він мав за це постійно,
Хоч і мінялись хазяї.
Що ж, до смаку йому цей побит...
І він старанно плазував:
За долар Трумену лизав.
А хто за це справляв молебні,
Щоб більше срібників нажить?
Хто справи чорні та ганебні
Сам з піднятим хрестом вершить?
Годованець із Ватикану,
Отой священний боголюб,
Що має з людських жил сутану, —
Доларолюб і душогуб...
Диявол жовтий — символ віри
Жовто-блакитної сльоти.
Під знаком долара й сокири
Шинкують кровію кати.
Та били ми і далі будем
Карать запроданців-заброд.
Ми гнівно кидаєм іудам:
Вас ненавидить наш народ!
Радянська Україна вільна
В сім'ї братерській розцвіла.
А ворогів жде тлінь могильна
За всі мерзенні їх діла!
1952
Чи, згадаймо Юрія Мельничука родом, до речі, з Коломийщини, автора збірок (назви, самі лише назви які галасливі!) — "Слуги Жовтого диявола", "Поріддя Іуди", "Обличчя божого воїнства", "Плем’я упирів" — все про них, про "українських буржуазних націоналістів", яких цей войовничо-лайливий і вочевидь брудний душею памфлетист, здається, патологічно ненавидів, але завдяки своїй запопадливості у таврування патріотів свого народу, дослужився до посади редактора журналу "Жовтень", що в ті часи була значною партійно-номенклатурною посадою.
А щодо т.зв. "українських буржуазних націоналістів", що їх, патріотів своєї країни, але невгодних правлячому режиму і зокрема Москві, як тільки не обзивали в заримованих рядках, далеких, між іншим, від художності: і "недобитками", які "гарчали" "гірш собак", "проклятими людцями", у яких замість серця "щось брудне" (що саме "брудне", в автора не вистачило фантазії), і "звірами з барлогу", і звичайно ж, іудами, "лицарями брехні та зради", "псами бездомними", "безхребетними черв’яками", "мертвяками", "душогубами", а їхній жовто-блакитний прапор, нині державний прапор України — "ганчіркою з тризубом" і т. д., і т.п. в тому ж і в тому ж дусі, брудно-лайливому, непристойному для письменника...
З офіційного видання, УРЕ, т. ІІ, с. 465:
"Український буржуазний націоналізм — реакційна антинародна політика і практика української буржуазії, що характеризується затушковуванням класових суперечностей в середині української буржуазної нації (виявляється, й — була? — і така нація (буржуазна — В.Ч.) проповіддю національної виключності українського народу в ім’я встановлення свого економічного і політичного панування..." (Навзамін встановлювалося панування на Україні Москви).
"Український буржуазний націоналізм перетворився на крайньо праву реакційну антинародну ідеологію..."
"Буржуазно націоналістичні організації, зокрема "Організація українських націоналістів" (ОУН) та інші... служили гітлерівським окупантам, чинили злочини проти радянських людей..."
І цитувати подібні пасажі можна до безконечності!
Чи — Федір Маківчук, який невтомно, протягом усього свого творчого життя з книги в книгу "викривав", таврував "українських буржуазних націоналістів" (Не кажучи вже про "Перець", яким він керував 40 років поспіль).
Ось хоча б одне з його видань — "Сатира і гумор", вибрані твори, Київ, видавництво "Дніпро", 1982 рік, — має цілу низку памфлетів, спрямованих про все тих же "українських буржуазних націоналістів" під загальною назвою "Пікінери з чорнильними списами". (Автор навіть не підозрівав, що й сам він в принципі — пікінер з чорнильними списами"). Які там назви окремих речей: "Шура-буря в помийниці", "Галас у жабуринні", "Сон рябої кобили", "Не поможе бабі кадило", "Скоробрехи з Лондона" і т.д., і т.п. в тому ж дусі, що їх сьогодні аж читати незручно: як міг талановитий літератор докотитися до такого?!. До речі, "Шура-буря в помийниці" має епіграф з Дмитра Павличка — даруйте:
З чужої миски хлебчуть суп
І сперечаються донині,
Який підходить Україні —
З хрестом чи без хреста — тризуб...
До шельмування "українських буржуазних націоналістів" своєї снаги додали й навіть поети, а не тільки самі лише сатирики й гумористи.
І вони, поети — заримовували лайку під виглядом… поезії. А в тім змушені були, адже й справді перебували тоді на "службі в сатани" (використаємо вислів Галана). Але в — червоного.
І таких прикладів, таких переповнених примітивною лайкою "творів" про українських патріотів можна наводити ще і ще — чи не цілі томи. Адже рідко хто з сатириків старшого покоління, аби вижити і вціліти, не таврував т.зв. "українських буржуазних націоналістів". Лихі часи ми пережили, ой, лихі! Писали з примусу, і це всі розуміли. І тому простили сатирикам їхню заримовану лайку про "українських буржуазних націоналістів". І це на їхніх авторитетах навіть не відбилося. Вони — і Довженко, і Остап Вишня, і Степан Олійник, і Петро Сліпчук, і Дмитро Білоус нині шановані наші сатирики — так воно і має бути. Не поталанило лише Ярославові Галану, який теж "таврував" тих "українських буржуазних націоналістів". І хоч він був і залишився першорядним драматургом, але за памфлети проти націоналістів, його по-суті викреслили із активу української літератури. А жаль... Такими талантами, як у Галана, розкидатися не варто. Пробачили Остапові Вишні чи Степану Олійнику, треба пробачити і Ярославу Галану. А втім, почекаймо, історія — а вона мудра і справедлива, — все поставить з часом на свої місця.
Ба, вже поставила!
І все виявилося всує. Собі ж на ганьбу. Всі зусиллю сатириків-гумористів та поетів по викриттю "імперіалістичних наймитів" та "бандерівських зарізяк і союзників". Червоного сатани не стало, а незалежна Україна зовсім по-іншому оцінює (слава, слава Богу, нарешті відновлено історичну справедливість!) тих, хто жертвуючи своїм життям, боровся за волю України.
Перед самим Новим 2009 роком Верховна Рада України прийняла постанову відсвяткувати у 2009 році на державному рівні 100-річчя лідера Організації українських націоналістів 1930—1950-х років Степана Бандери. З цієї нагоди будуть випущені спеціально підготовлені матеріали про його діяльність — особливо для населення Східної України. Також буде випущена книга про цього великого патріота і діяча України, поштова марка, конверт з його зображенням і викарбувана ювілейна монета...
Ось так! А скільки чорнила та друкарської фарби й паперу, скільки нецивілізованої, просто непристойної лайки витратили наші сатирики (та й не тільки сатирики!), тавруючи "українських буржуазних націоналістів", які нині в Києві проводять свої конгреси, з’їзди тощо!
То може й справді (зішлемося ще раз на Я. Галана) не варто йти на "службу до сатани"? Червоного, розуміється.
А втім, до будь-якого сатани, незалежно під прапорами яких кольорів він виступає. Тим більше письменників, яких колись — може й не зовсім зграбно, — називали інженерами людських душ.
Ще й сьогодні преса лівого спрямування пише про Я. Галана як про героя, все того ж "непримиренного борця з українським буржуазним націоналізмом". Особливо в Інтернеті: "Убийство писателя украинскими националистами Михаилом Стахуром и Иларием Лукачевичем, связавши с ОУН, было совершено вскоре после выхода в свет его антиклерикальной сатиры "Плюю на Папу!" ... Убийство Галана было использовано как повод для ужесточения мер против националистической Украинской повстанческой армии, продолжавшей вооруженную борьбу против
Советской власти".
Ще з Інтернет-видання.
Року 2002-го в Ужгороді вийшла друком брошура професора кафедри кримінального права Національної академії СБУ Олександра Бантишева та декана юридичного факультету Ужгородського державного інституту інформатики, економіки та права Арвена Ухаля "Убийство на заказ: кто же организовал убийство Ярослава Галана?"
Автори оприлюднили важливі документи матеріалів слідства й судів над виконавцями замаху на Я. Галана, які ставлять під сумнів загальноприйняту версію його загибелі.
Зрештою, автори брошури не впевнені, чи брали участь в убивстві М. Стахур та І.Лукашевич. Про особливу увагу, яку каральні органи приділяли саме Стахурові, свідчать також факти участі в процесі генерального прокурора УРСР і виконання вироку відразу ж після оголошення. Чи тільки через те, що його вважали безпосереднім виконавцем замаху?
...Чому радянська влада могла забагнути позбутися Я. Галана?
Починаючи з 1940 р. він уперто домагався реабілітації своєї першої дружини Анни Геник, яку розстріляли 1937 року в Харкові. НКВС дав хід скарзі Я. Галана, проте відповіді той так і не отримав. І що, власне, могли йому відповісти? Що її, студентку Харківського медичного інституту, засудили до розстрілу за зв’язок з "иностранным подданым" Я. Галаном. Натомість цивільним органам радянської влади на Львівщині від Я. Галана діставалося за бруд на вулицях, збої в постачаннях води, хліба й руху трамваїв (на засіданні наради господарського активу Львова 27 лютого 1947 р. письменник вигукнув "Ганьба вам!.."), а особливо за політику зросійщення.
Своєю чергою партійні функціонери оскаржували його "буржуазне" виховання. "Я знаю, — виправдовувався якось Я. Галан, — що справедливість вимагає звертатися до росіян по імені та по батькові. Але ось я живу в СРСР майже дев’ять років; пам’ять мене все ще підводить", а взагалі Я. Галан мав різку вдачу. Незадовго до загибелі його звільнили з посади кореспондента газети "Радянська Україна". Крім того, близько двох років він вів уперту боротьбу за свою п’єсу "Під Золоти орлом", яку заборонила цензура. (Я. Галан називав Головліт СРСР "тубільчим Комітетом розправи з мистецтвом").
Що більшовицькі агітатори були великим майстрами влаштування всіляких агітаційних шоу загальновідомо. "Особливо дискредитувати УПА могло вбивство знаного письменника та журналіста. Відомо, що 1945 р. НКВС заслав у підпільну мережу ОУН-УПА агента, який запропонував ліквідувати Максима Рильського...
Ймовірно, такий сценарій міг повторитися і в 1949 році. Водночас відомо: вище керівництво УПА не було причетним до замаху на Я. Галана, а численні судово-слідчі суперечності дають підстави здогадуватися, що зовсім юні І. Лукашевич і Д.Стахур стали жертвами провокації, за якою проглядається похмура тінь молоха МДБ".
Багато що сьогодні в творчості Я. Галана — попри, попри все знаного письменника — ми не сприймаємо (і сприйняти не можемо), але "Фронт в ефірі"...
В роки війни Я. Галан, як уже вище писалося, працював коментатором на радіостанції імені Т.Г.Шевченка, на прифронтовій радіостанції "Дніпро", кореспондентом газети "Радянська Україна" і писав справді полум’яні, бойові і справедливі памфлети проти фашизму та його главарів.
Не треба забувати і про плани нацистів щодо завойованих територій і, зокрема, щодо України. Здійснення "спеціальних завдань по організації політичного управління" було покладено у них на райхсфюрера СС Гіммлера. Під чиїм керівництвом і було розроблено "генеральний план "Ост".
В СС було створено спеціальне "управління планування землями, включеними до німецької імперії". Фашистські маніяки аж до літа 1943 року продовжували розроблювати свої нелюдські плани. Так ось, згідно з "реконструкцією Сходу", 31 мільйон українців (і всіх, хто проживав на території України) впродовж 30 років мали бути виселеними десь за Урал. В Україні мали право залишатися лише особи, які будуть визнані расово придатними до понімечення. Сама ж Україна розглядалась в тих нелюдів виключно як сільськогосподарська колонія Німеччини (промисловість на її території не повинна була бути відновленою). Земля мала переходити у власність Райху, з тим, щоб передаватися в оренду чи у власність, але виключно німцям. Лише 15—20 відсотків господарств планувалося створити по 250 га, решта - по 40-100 га. Повертати землю її господарям-українцям категорично заборонялося. Власниками української землі мали стати лише німці.
Села підлягали понімеченню, на це планувалося відвести 5—10 років. Всі будинки у спорожнілих українських містах мали віддаватися за так лише німецьким колоністам "Райхскомісаріаті "Україна" був спеціальний пункт, що забороняв діяльність будь-яких шкіл, навіть початкових, а також культурно-просвітницьких організацій, театрів тощо. Ті ж українці, яким буде дозволено стати рабами німецьких колоністів, мали право лише знати початки грамоти і зокрема арифметики...
Цикл "Фронт в ефірі" ще й сьогодні не втратив актуальності, адже й сьогодні фашизм все ще не зданий в архів, а тому гостре слово Ярослава Галана, справді непримиренного борця з фашизмом і сьогодні потрібне людству.
Ярослав Галан
ФРОНТ В ЕФІРІ
КАР'ЄРА НА ЕКРАНІ
Треба сказати, що Геббельс і його поплічники чимало попрацювали, щоб постачити Міжнародному військовому трибуналові достатню кількість доказового матеріалу проти нацизму і нацистів. Один з таких документів мимовільного самообвинувачення ми дивилися сьогодні впродовж цілих чотирьох годин. Це був монтаж з уривків гітлерівської кінохроніки, що змальовує народження, роки «розквіту» і місяці загибелі німецького фашизму. Звичайно, автори фільму, серед яких була одна з полюбовниць Гітлера, Лені Ріфенсталь, не думали й не гадали, що їх дітище свідчитиме згодом проти своїх батьків, як не підозрював і Розенберг, що редагований ним «Фолькішер беобахтер» стане одним з головних свідків обвинувачення на Нюрнберзькому процесі.
Перші кроки Гітлера, мюнхенський путч. Люди в паніці біжать вулицями, падають на брук, вбиті фашистськими кулями або поранені. Це перші з майбутніх мільйонів жертв найкривавішої реакції в історії людства.
Після водевільного ув'язнення в тюрмі горластий Адольф Гітлер з вусиками шотландського тер'єра знову на волі. Крупи фон Болен не дає і не дасть йому пропасти: і ми знову бачимо Гітлера на трибуні, знову чуємо його істеричне гавкання. Перед нами щораз частіше миготять фігури його паладинів, їх щораз більше порівняно з невеличкою мюнхенською зграєю.
Мрії фашистських авантюристів перестають бути мріями. Гітлер виходить з палацу президента Гінденбурга з призначенням на пост рейхсканцлера в кишені. Герінг розвалився на кріслі голови рейхстагу. Мюнхенське зборище бандитів прийшло в Німеччині до влади.
Вулицями Берліна шугають автомашини з штурмовиками. З ранку до вечора не стихає виття розперезаних погромників. У центрі Берліна горять книжки, горять рештки розуму і совісті Німеччини.
На екрані пересуваються довжелезні колони нацистських головорізів. На кожному кадрі фільму настирливо ріже очі свастика. Безконечні марші й демонстрації фашистських бандитів під різними приводами, в тисячах варіантів. Головним місцем цих театралізованих видовищ стає Нюрнберг, мури якого, вкриті середньовічною цвіллю, здавалися гітлерівцям найкращим інкубатором «нового порядку» в Європі. На величезному стадіоні Гітлер щороку приймає парад своєї орди. Поступово штурмовики і .лопатники з «організації Тодта» перетворюються на прусських гренадерів, а перше місце, поряд з трибуною фюрера, займають генерали. Ораторські корчі Гітлера щораз більше й більше нагадують військовий танець червоношкірих. Тепер уже ні в кого не може бути сумніву, що цей блазень
лагодиться до світової війни.
Починається гра з відкритими картами. Німецькі війська входять у Рейнську область, їх гусячим кроком милуються розгітлеризовані жителі Дюссельдорфа. На наступних кадрах вусаті фельдфебелі ламають шлагбаум на австрійському кордоні. Гітлерівські літаки гудуть над мереживом віденської ратуші.
Мюнхен. Гітлер рішучим рухом перекреслює карту Чехословаччини, а Герінг радісно потирає руки. Березень 1938 року. Через кілька годин після німецькі танки тарахкотять на вулицях онімілої від розпачу Праги. Тепер черга за Клайпедою. Ще один прикордонний шлагбаум тріщить у руках обмундированих ковбасників.
На порядку денному Польща. Тепер уже мають слово німецькі гармати. Ескадрильї бомбардувальників Герінга збирають багате жниво смерті й руїн.
Адольф Гітлер приймає парад німецьких «добровольців», що повернулись з Іспанії; це яскравий документ гітлерівської «нейтральності» в іспанському питанні. Ці засновники франкістської Іспанії стануть йому незабаром у пригоді.
Весна 1940 року. Війська Гітлера несподівано вдираються в Норвегію і Данію. Через два місяці після цього від граду гітлерівських бомб горить мирний Роттердам. Капітуляція петенівської Франції в Комп'єнському лісі. Гітлер трохи не танцює на радощах. Дальше розгортання програми «завоювання світу». Німецькі війська вдерлися до Югославії і Греції. В перервах між однією і другою перемогою — Берлін до хрипоти кричить: «Хайль, зіг!»
Нарешті остання фаза кривавої забави. «Народ панів» марширує на Схід. До мікрофона берлінської радіостанції відходить Геббельс. За хвилину його крикливий голос піднімає німців з ліжок. «Фюрер раз віддав долю Німеччини в руки німецького солдата»,— кричить Геббельс. В цю хвилину німецький солдат підпалював уже перші радянські села, а повітряні пірати Герінга поверталися вже на свої бази після перших нальотів на наші міста.
Нові кадри. Гіммлер у понівеченій, зруйнованій столиці Радянської Білорусії. Він самовдоволено, з садистською посмішкою проходить вздовж колючого дроту, за яким конають від голоду й спраги радянські військовополонені.
Швидкими кроками наближається остання година гітлерівської Німеччини. Стихли крики: «Хайль, зіг!» Забулися галасливі нацистські з'їзди в Нюрнберзі. Гітлер корчить ще перед об'єктивом веселі гримаси, але причин для доброго настрою у нього щораз менше. Минули часи, коли він музикою і парадами вітав свого італійського спільника Беніто Муссоліні. Тепер ми бачимо цілком іншу картину зустрічі цих друзів по розбою: визволений есесівцями з ув'язнення Муссоліні скромно, мов побитий собака, кланяється на берлінському аеродромі своєму визволителеві, який на цей раз не спромігся навіть виставити на честь дуче почесну варту...
Зграя гангстерів, що сидять тепер на лаві підсудних перед трибуналом народів, разом з усіма присутніми в залі дивилися на фільм, який так широко розповідає про їх мальовничу «кар'єру». Проте сумніваємось, чи від цього покращає настрій підсудних. Хто ж бо з них ще вірить сьогодні, що він матиме фізичну можливість бачити на екрані кінець своєї кар’єри? Мабуть, ніхто.
Нюрнберг, 11 грудня 1945.