Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
СодержаниеОстанні дні однієї афери Обвинувачуємо ми! Олександр ковінька |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ОСТАННІ ДНІ ОДНІЄЇ АФЕРИ
Нема більш жалюгідного видовища, як кінець кар'єри нацистських вершителів долі Німеччини. В роді людському було чимало узурпаторів, більш або менш жорстоких, більш або менш розумних, але жоден з них не дав світові картини такого ганебного занепаду, як це робили творці третього рейху в годину, коли історія показала їм двері.
Кожний новий день приносить нам нові документи, нових свідків. В хаосі суперечних звісток, чуток і звичайних пліток-небилиць виринає поступово картина останніх днів гітлерівських Содома і Гоморри .
Ось якою змальовується ця картина.
24 квітня 1945 року. Гітлер не виходить ні па п'ять хвилин з надійного бомбосховища райхсканцелярії. Напівбожевільний від розпачу і звичайного страху, він нагадує звіра, що несподівано опинився в клітці. З ним Єва Браун, Мартін Борман, шваґер Єви есесівський офіцер Фегеляйн і Геббельс з дружиною, єдині люди, що їх вдалося йому змусити залишитись у Берліні. Навіщо? Це питання він міг прочитати і в заплаканих очах Єви, і на тремтячих губах Геббельса. Він тепер іще декламував їм про вірність, про честь, він іще тепер повторював їм плакатні гасла на зразок того, що не повториться 1918 рік, але вони відчували фальш у вигуках фюрера, вони знали, що його загнав у цей підвал тільки страх та свідомість того, що ніде і ні в кого не знайде він рятунку.
Були хвилини, коли Гітлера зогрівала надія. Він, кажуть, називав тоді імена Гімлера і Герінга. Він чекав якоїсь фантастичної допомоги, якоїсь фантастичної армії, яка зробить чудо і прорве залізне кільце радянських військ, що з години на годину звужувалось навколо центра Берліна.
Рапорти командуючих, зрідка отримувані Гітлером по радіо, говорили вже не про окремі поразки, а про цілковитий розгром, та він все ще не міг вийти з ролі: писав нікому не потрібні накази і годинами лежав животом на карті, пересуваючи з місця на місце шпильки з прапорцями.
На другий день Гітлер діждався нарешті звістки від Герінга. Вона була
недвозначна... З потопаючого піратського корабля втікав ще один щур, старий, найжирніший з жирних.
Гітлер скаженів. Вимахуючи наказами про арешт Герінга, він бігав від стіни до стіни, кидаючи базарні прокльони на голову невірного паладина. Гітлер викликав по радіотелеграфу генерала авіації фон Грайма і через кілька годин дістав повідомлення, що фон Грайм вилетів у Берлін в супроводі сорока винищувачів. Однак нерви Гітлера від цього не заспокоюються. Мури бомбосховища дрижать від детонації, радянські снаряди вибухають уже на подвір'ї рейхсканцелярії.
Гітлер дає присутнім в руки ампули з ціаністим калієм. Фюрерові не хочеться одинцем вмирати, йому страшно самому відійти туди, куди він з таким легким серцем відправляв мільйони людських істот. Ні, майстер убивства не перестане бути вбивцею до останньої хвилини свого життя!
26 квітня він приймає генерала фон Грайма і його пілота Анну Райч. Уже перший рапорт генерала звучав лиховісно: майже всі крилаті конвоїри фон Грайма були збиті по дорозі в Берлін радянськими винищувачами. Сам фон Грайм майже чудом уникнув смерті, його рука спливала кров'ю.
«Герінг — зрадник, я видав наказ про його арешт. Головнокомандуючим німецькою авіацією призначаю вас, генерале. А тепер ви повертайтесь і киньте мені на допомогу всі наявні сили німецької авіації».
Після того Гітлер тягне напівживого генерала до карти і з'ясовує йому ситуацію. Вона, на його думку, не цілком безнадійна, адже на допомогу Берлінові поспішає армія генерала Венкса. Генерал мовчки хилить голову, він терпляче слухає маячіння фюрера, хоч знає, що все це вигадане, що ніякий Венкс і ніяка сила не зможе вже врятувати нацистську Німеччину та її фюрера.
На другий день дізнається, що швагер Єви Фегеляйн дістав десь цивільний костюм. Доказ зради — наявний. Фегеляйн хоче жити, Фегеляйн не хоче вмирати разом з своїм фюрером. Гітлер тут же оголошує вирок. За п'ять хвилин, незважаючи на благання Єви, Фегеляйна розстрілюють на подвір'ї канцелярії...
Тепер Гітлер підходить до Анни Райч: «Ви належите до тих, які вмруть зі мною». Він вручає ампулу з отрутою Анні і... генералові фон Грайму, після чого цинічно додає: «Вибирайте самі собі шлях на той світ».
29 квітня надійшла звістка про Гіммлера. його найближчий співробітник повідомляв про те, що Гіммлер нібито вирішив взяти на себе обов'язки фюрера і звернувся до союзників з просьбою про перемир'я. В особі Гіммлера з корабля втікав останній щур.
Сховище канцелярії нагадувало тепер божевільню. Посинілий від безсилого гніву Гітлер про щось кричав, комусь погрожував кулаками. Очевидець цієї несамовитої сцени Анна Райч розповідає: «Чоловіки й жінки кричали від обурення, розпачу і страху. Гітлер напівзбожеволів від скаженини. Риси його побагрянілого обличчя годі було впізнати. В сховищі панували тільки божевілля, розпач і жах».
Хтось вийшов з підвалу та зараз же повернувся: до подвір'я рейхсканцелярії докотився вже гомін радянських кулеметів. Гітлер, напівживий від страху, скликає присутніх на... воєнну нараду. Вона триває недовго, генерал фон Грайм був єдиною, крім Бормана, особою, якій можна ще було видавати накази. «Наша остання надія, — стогнав постарілий раптом фюрер, — це Венкс. Летіть і підтримайте авіацію Венкса. А Гіммлера знайдіть під землею і під арешт, під суд!»
Генерал зітхає з полегшенням, в Анни Райч заблищали від радості очі: вони за годину-дві вилетять з цього пекла, у них є ще шанси на рятунок.
Єва Браун хотіла б також покинути той страшний підвал...
Мюнхенська міщанка, одна з тих молодих актрис, що збирають аплодисменти не за гру, а за красу, мріє про велику кар'єру. Роль звідника бере на себе фотограф Гітлера Гофман. Кіноактриса Лені Ріфенсталь дістає відставку, її місце займає Єва. Минають роки. Майже нікому не відома раніше Єва Браун стає найбагатшою жінкою Німеччини. Та кривава зоря її протектора починає меркнути, наближається кінець. Розсудлива Єва задоволена, що вже довгий час не бачила його, вона сподівається, що про неї забули. Даремно! Коли передмістя Берліна почули музику «катюш», старий кат шле по Єву. Смертельно наполохану жінку привозять до палаючого міста і ховають у підвал разом з цією людською руїною, яка з впертістю кретина суне їй в рот ампулу з смертоносною рідиною. Єва не хоче вмирати, вона борсається в припадках істерії. Однак фюрер не випускає її ні на хвилину з уваги. Раптом мозок кривавого комедіанта осінила ідея: він обвінчається з Євою. Уцілілі есесівці витягають з якогось підвалу магістратського чиновника, і той тремтячою рукою пише шлюбний акт. Геббельс підписує його як свідок.
Тепер час іще раз сісти за державні справи. Гітлер пише два заповіти, що, як йому здається, стануть надбанням історії. Один з них називає «політичним», другий — «приватним». У першому він урочисто іменує себе миролюбцем, призначає кабінет, який «повинен продовжувати війну всіма засобами...». У приватному заповіті він мріє про бажання Єви Браун умерти разом з ним.
Усі ці папери Борман передає своєму ад’ютантові, а через вісім місяців пізніше вони потрапляють до рук американської розвідки.
На цьому обривається історія злочину, що йому було ім'я третій рейх. Яка дальша доля головного героя цієї брудної історії, і досі ще остаточно не з'ясовано, невідомо також, що сталося з Борманом. Хай цим епілогом найбільшої в історії людства кримінальної афери займаються і надалі слідчі органи. Завдання людства — зробити висновки. І ці висновки будуть нищівними для ладу, що породив таку гниль.
А це найголовніше, і саме в цьому полягає історичне значення Нюрнберзького процесу.
Нюрнберг, 7 січня 1946
ОБВИНУВАЧУЄМО МИ!
Вже давно, дуже давно на лавах кореспондентів не було так тісно, як сьогодні,, в день виступу представника радянського обвинувачення генерала Руденка. Таку величезну кількість працівників преси можна було тут бачити тільки в перші дні процесу.
Члени трибуналу займають свої місця, сер Лоуренс відкриває чергове засідання суду. Перед пультом обвинувачення стоїть генерал Руденко. Вперше за все існування Нюрнберзького «юстіцпаласту» звучить така рідна всім нам, слов'янам, і така горда й крилата російська мова. І вона не тільки мелодикою своєю звучить тут інакше, ніж звучали інші мови. В ній звучить не тільки пафос гніву великого радянського народу, але й те, чого так чекали всі присутні на процесі: залізна логіка, послідовність і політична цілеспрямованість, що б'є ворога, як то кажуть росіяни, «не в бровь, а в глаз».
Зацікавлення величезне. Присутні на процесі представники незліченних газет і агентств не можуть приховати враження, яке на них справили перші виступи Руденка і Покровського. їх загальну думку можна змалювати словами: «Саме так повинен говорити великий народ». Чи всі вони напишуть те саме, що говорять, в цьому можна сумніватися. Преса Херстаі і газети на зразок «Дейлі мейл» 2 мають свої закони і свою «мораль»...
Особливо схвильовані представники слов'янських народів.Чехи поляки, югослави довго, сердечно потискають наші руки. Вони знайшли в радянському народі не тільки захисника їх права на визволення і життя, але й того, хто на повний голос заговорив про їх страшну, непоправну кривду. Варшава, Лідіце, Новий Сад — це три потрясаючі документи їх мучеництва, яке не може більше повторитися, бо це вже була б смерть цих народів. Сьогодні радянський обвинувач говорить від їх імені, він говорить про їхню славу і про їхню муку, про їхнє священне право на справедливий і суворий суд над винуватцями великої трагедії. Він говорить про це не сухою мово професіонала-юриста, а словами, в яких є і біль скривдженого людства, і щира скорбота сина сплюндрованої й залитої кров'ю Радянської України, і ненависть радянського народу, який найбільше страждав і, страждаючи, найзапекліше боровся. Тим-то легко зрозуміти в цей історичний день сльози на очах наших слов'янських братів, І цим сльозам Москва — нова Москва — вірить...
Для підсудних нацистів, як і можна було сподіватися, це був чорний день. Вже сама поява представника радянського обвинувачення за таким ненависним для них пультом викликала у колишніх зірок третього рейху щось на зразок жовтої лихоманки. Але температура на лавах підсудних дійшла до стану кипіння тільки після того, як у залі засідання залунали слова полум'яного обвинувачення. Призвичаєні до трохи монотонного і сухого стилю виступів дотеперішніх обвинувачів, підсудні захвилювалися; вони то червоніли, то полотніли, то кривили роти, імітуючи саркастичну посмішку. Герінг і Гесс демонстративно зняли навушники. Франк взявся нібито читати книжку, Розенберг взагалі не надягав навушників. Він знає російську мову...
Коли генерал Руденко дійшов до двадцятої сторінки обвинувачення, Гесс пожовк, як цитрина, і схилив голову так низько, що здавалося — вона ось-ось зникне з нашого поля зору. Його довелося вивести з залу. Недовго витримував свою лінію і Герінг: раптом він приріс головою до навушників...
Вийшов також із своєї ролі завжди такий зовні холоднокровний Кейтель. Це сталося з ним тут уперше. Спровокував його Ріббентроп. Почувши, що архів німецького міністерства закордонних справ потрапив у руки Червоної Армії, цей гітлерівський Талейран посірів на обличчі, як попіл. Він раптовим рухом обернувся у бік Кейтеля, з обуренням спитав: «Як! Ви допустили це?» Треба було бачити, що тоді трапилося з колишнім фельдмаршалом. Він посинів, затрусився і замахав руками як ошпарений: «Відчепіться, відчепіться від мене, забирайтесь до бісової матері!» Стан нервів Кейтеля не важко зрозуміти. А це тільки перший день...
Нюрнберг, 7 лютого 1946
СТАЛОСЯ
Нюрнберзькі шибениці зробили свою справу. Солідні ліверпульські зашморги остаточно знешкодили 10 головних розбійників. Одинадцятого — Германа Герінга — врятував від шибениці ціаністий калій.
Прийняли заслужену смерть ті, що готували кремаційні печі для доброї половини людства. Прийняли її так, як звикли приймати масові вбивці: з тремтячими колінами, з обличчям, перекривленим гримасою жаху. Вийшов із своєї ролі й найбільший комедіант з цієї череди кривавих комедіантів—Герман Герінг. Вже на п'ятий день після оголошення вироку перо випало з його роздриготілих рук, і щедрий роздатник смертей заліз у найтемніший кут тюремної камери в тваринному остраху перед кінцем. Убивця-цинік Ганс Франк не відривав носа від молитовника і бив себе в груди так міцно, щоб це каяття новоспеченого католика почув не тільки Ватикан, але й Міжсоюзна контрольна комісія, в руках якої була тепер остаточна доля Ганса Франка. Розенберг і Заукель, з легкої руки яких гинули мільйони людських істот, вдень і вночі набридали вартовим запитанням, чи не надійшло для них з Берліна помилування... Навіть Кейтель і Йодль, що так добре почували себе досі в ролях «сірих солдатів», а почувши вирок, просили тільки кулі замість зашморгу, нагадували перед стратою позбавлені решток гідності людські ганчірки. Так ото в смороді страху, в стані цілковитого морального захиріння відійшли в морок небуття недавні тирани і кати Європи.
Декого може здивувати різкий контраст між маневрами нюрнберзьких підсудних під час процесу та їх поведінкою перед лицем близької смерті. Герінг за пультом свідка нічим не нагадував Герінга напередодні страти. Виступаючи перед трибуналом, він поводився іноді так, начебто перед ним сиділи не судді, а «депутати» гітлерівського рейхстагу.
Не виявляли також особливого збентеження ні Ріббентроп, ні Кейтель. Хвилинами здавалося, що це не зал засідань Міжнародного трибуналу, а дискусійний клуб, в якому нацистські ватажки з більшим або меншим запалом обґрунтовують свою точку зору. Нікуди правди діти: вони поводилися там аж надто невимушено.
Це мало свої причини. Коли Герінг підвівся з лави підсудних, щоб зайняти місце перед мікрофоном, до кінця, процесу було ще дуже далеко. Щоденні порції газет, захланне читаних підсудними через плечі їх оборонців, будили в герінгів надії, що час працюватиме в їх користь. Після фултонської промови Черчілль виріс в їх очах на казкового рицаря, який одного прекрасного ранку розчинить перед ними ворота на свободу і, пригадавши їх нахили та здібності, дозволить їм бігти поряд із своєю колісницею.
Вони, як і всі їх однодумці на волі, будували свої плани на вірі в третю війну. Примара третьої війни була для них доброю феєю, що мала повернути в їхні руки і багатство, і владу, і можливість здійснення планів третього рейху в рамках четвертого...
Вони та їх оборонці з першого дня процесу, затамувавши подих, чекали незгод між членами трибуналу і зі свого боку робили все можливе, щоб ці незгоди викликати. До цих прагнень вони пристосували й свою тактику: підлесливі усмішки й підтакуючі рухи голови були призначені для британських обвинувачів, а саркастичні гримаси й удавана неуважливість — для радянських. Вони вдавалися й до провокацій. Маленька вертка фігура адвоката Зайделя з'являлася за пультом оборонця щоразу, коли становище підсудних нацистів вимагало чергової допомоги у вигляді отруйних стріл. Зайдель тижнями носився з «радянсько-німецьким таємним договором 1939 року», натякаючи на щось, нашіптуючи, оповиваючи свої недомовки серпанком нездорової таємниці. Коли ж трибунал дозволив йому зачитати «таємний договір», виявилось, що жодного таємного договору не було, бо оголошений Зайделем текст нічим не відрізнявся від офіціального... Але отруйна стріла була випущена з лука, а саме цього й хотів адвокат диявола.
Ще в когось шукали нюрнберзькі підсудні допомоги. В німців, в тих самих німців, голови яких вони вкрили незмиваною ганьбою, державу яких вони піддали катаклізмові нечуваного розгрому. Коли під час допиту Герінга йшла мова про відповідальність німецького народу за війну, «товстий Герман» великодушно заперечив: «Німецький народ не мав з цим нічого спільного...» Та це була тільки пробна куля. Вважаючи живі ще пронацистські симпатії закоренілого бюргера за голос німецького народу, Герінг, а з ним і інші підсудні зверталися тепер не так уже до трибуналу, як до німецької «вулиці».
Саме в тому й треба шукати основної причини самовпевненості підсудних нацистів у дні пронесу, самовпевненості, яка нічим не відрізнялася від звичайнісінького нахабства.
Сьогодні від неї не лишилося й сліду.
Розрахунки на рятівний для Герінга і компанії глибокий конфлікт між союзними державами зіткнулися з прикрою для підсудних дійсністю. Підвели їх також сподівання на різницю думок поміж членами Міжнародного трибуналу, бо коли вона й була, то це не врятувало нацистських душогубів від мільйоннократно заслуженої кари. Всупереч сокровенним сподіванням герінгів, сумління народів виявилося сильнішим, ніж усі позакулісні махінації профашистських комбінаторів з породи мюнхенців. Останнє слово на цьому процесі мали 26 мільйонів замучених, і це слово вирішило долю нацистських злочинців.
Не стали герінгам у пригоді й їхні залицяння до німців. За годину після оголошення вироку вулиці, що ведуть до нюрнберзького суду, заповнились багатотисячним натовпом німецьких робітників. Правда, ці німці прийшли протестувати проти вироку, але тільки проти тієї його частини, де йшлося про виправдання Шахта, Папена і Фріче... Такі самі, тільки більш масові демонстрації відбулися в Берліні, Лейпцігу, Гамбургу та інших промислових містах Німеччини. Саме під натиском цих німців баварська поліція була змушена посадовити Шахта за грати через кілька годин після звільнення його з нюрнберзької тюрми. Остання карта герінгів була бита: німецька вулиця, довгі роки обдурювана герінгами, німецька вулиця заговорила, нарешті, також мовою справедливого судді.
На полях доповідної записки адмірала Канаріса, в якій мова йшла про винищування гітлерівцями радянських військовополонених, Кейтель у свій час написав: «Тут мовиться про знищення цілого світогляду, тим-то я схвалюю ці заходи й покриваю їх». Згодом, коли за «схвалення й покривання» цих злочинів Кейтеля засудили до повішення, цей убивця згадав раптом про «честь мундира» і, замість зашморгу, вимагав для себе «почесної» кулі... Така є подвійна мораль кейтелів, такий є їх «світогляд».
Просьбу Кейтеля не задоволене: він повис поруч Ріббентропа, Кальтенбруннера, Розенберга, Франка, Фріка, Штрейхера, Заукеля, Йодля, Зейс-інкварта. Епілогом їх ганебного життя могла бути лише ганебна смерть. І вона їх спіткала.
Так і тільки так могли загинути автори й головні здійснювачі нацистського «світогляду», світогляду узаконеного канібальства й неперевершеного варварства. Разом з ними, на одинадцятій невидимій шибениці повисла примара тричі проклятого людством фашизму. І хоч посіяні нею зуби дракона все ще сходять отруйним бур'яном на полях обох континентів, ми знаємо: не топтати вже світу гітлерам, як не піднятися більше з могили герінгам. Далекий і тернистий був шлях волелюбних народів до перемоги над чорними силами нацистського варварства. І якщо сьогодні ми зітхнули з полегшенням, почувши про страту головних винуватців великої світової трагедії, не забудьмо віддати честь і земний уклін подяки бійцям і офіцерам Червоної Армії, що в страшній, нерівній боротьбі вистояли, перемогли і привели головних фашистських злочинців на суд народів.
Це було щось більше, ніж подвиг. Це було здійснення споконвічної мрії людства про перемогу доброго генія силами зла.
Львів, 16 жовтня 1946
ОЛЕКСАНДР КОВІНЬКА
(1900—1985)
ТАЄМНИЦЯ СМІШНОГО
Січень тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого, надвечір'я тринадцятого числа.
Білі-білі сніги, пухнасті і якісь незаймані нарешті вкрили Київ.
Вже скінчилися занудливі грудневі імлисті мряки й сльотаві сіробрудні тумани, що ними в цей час славиться вкраїнська столиця й од яких у місті вже о третій дня ставало темно, дерева наче ковані із срібла, світ у киреї з інею наче щойно народився. Тихий, затишний, непорочно білий... Куди не глянь — казкові узори на святі зими. Тільки ні-ні та й закружляють лапаті сніжинки — чи від своїх відстали, чи то призвідники нових хуртовин-заметілей.
Різдво відсвяткувати тиждень тому, але настрій все ще різдвяний. Та й неофіційне — народне — свято: старий Новий рік.
Ось такого, теж неодмінно засніжено-казкового січневого дня (щоправда, за новим стилем 1 січня), але 95 років тому на початку вже минулого століття в ніч на старий Новий рік у селі Плоске2, так, так, у тому, що на Полтавщині, адже всі українські гумористи народжуються саме там — на благословенній Полтавщині! — і з'явився на світ білий в селянській сім'ї Олександр Іванович Ковінька...
Через декілька десятиліть по тому, згадуючи своє рідне село, він з лагідною, що завжди хитро-мудро-лукавенька — усмішкою, розказуватиме про односельців, бідних на статки, але багатих на дітлашню (тоді в кожній сім'ї здіймала гармидер купа малечі мал-мала-менша) розказуватиме під настрій, (а настрій у нього завжди був добрим):
— По сусідству з нами жила родина Маценків. Сім'я багатодітна — двадцять двоє діток. Так і казали — щасливі люди. Як жнива, так і дитинка нова. А дядько Порфирій Маценко пояснював свої успіхи в цьому ділі поважно і стисло:
—Звідкіля оце в мене голуб'ята позлітали?.. Уявіть собі — зима. Вечори довгі, темні... Керосини немає. Ось воно Бог і посилає...
А потім в його біографії буде початкове земське училище, наймитування, участь в громадянській війні, навчання з Полтавському ІНО, праця в редакціях газет "Більшовик Полтавщини", "Робітник", "Крицеві шляхи", збірка гумористичних оповідань "Індустріальна техніка" (1929), вступ до Спілки письменників України (радянських, ясна річ, 1934) і... і далі в УРЕ (видання 1980) все в його біографії й уривається, а натомість сказано, що він "опублікував понад 30 книг сатири й гумору, в яких таврує бюрократизм, аморальність, дармоїдство та інші негативні явища. Нагороджений орденом Дружби народів (чи не за те, що водив дружбу з представниками інших народів у північних таборах?), медалями".
Про так звану "вимушену перерву" в творчості, як соромливо тоді офіційна радянська ідеологія прикривала репресії та порушення законності — ані слівця. Як і бодай натяку на безпідставне звинувачення, за яким молодий письменник потрапив у жорна сталінських репресій, відбув табори і лише починаючи з 1958 року в Україні з'являються його збірки з такими колоритно-вигадливими (гумор же!) назвами: "Як мене купали і сповивали", "Ось не грайте на нервах", "Гуморески", "Кутя з медом", "Як мене вчили", "Чому я не сокіл, чому не літаю", "Цвьох — і ваших нет!", "Подорож до Ворскли", "Смішне пригинає, смішне й виправляє" та інші, аж до творів у двох томах (1980) Помер письменник 25 липня 1985 року в Полтаві, в середині дев'ятого десятка своїх літ і похований поруч із могилою свого сина.
Такий він, Ковінька! Справді-бо, колоритне в нього прізвище. (Хоча, якщо вже бути точним, то з діда-прадіда він — Ковінько, букву "о" в кінці на букву "а" він поміняв, підбираючи собі псевдонім). В Україні ковінькою називають палицю (здебільшого вишневу) із загнутим кінцем. Є й прислів'я: на руку ковінька. Якраз те, що треба. Або: матері його ковінька — уживається для вираження незадоволення, обурення, досади тощо. Ковінькою ще називають і вид дитячої гри, що нагадує хокей.
Отож, за біобібліографічним довідником СПУ він письменник, і це так. Хоча насправді (і — як по вищому рахунку) він — характерник. Полтавський, звісно.
В Словнику української мови цей термін має таке пояснення: "Чаклун, чарівник..." І приклад зі Стороженка Олекси: "Дід мій був запорожець... Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами".
Не відаю, чи знався Олександр Іванович з відьмами та чортами — ба, ба, все могло бути! — але характерником, себто чаклуном і чарівником на гумористичній ниві України він таки й справді був. І залишився ним. А що вже народний гуморист — то без сумніву. Є й більші за нього творці розвеселого (і не тільки зростом більші чи статурою), значніші, більш різноманітніші, з титулами класиків, але народний (хіба що Остап Вишня такий же, та в наші дні Павло Глазовий) — таки він. Тут він ні з ким не ділить лаврів. Навіть, з Остапом Вишнею, хоч у літературних святцях і йде відразу ж після нього: Остап Вишня, Олександр Ковінька, а далі за ранжиром — вже інші сміхотворці, теж, до речі, його улюблене слівце. Хоч О. І. іноді й величають учнем Остапа Вишні, його послідовником, проте в літературу, у веселий світ гумору його увів і благословив ще Пилип Капельгородський, нині забутий, свого часу знищений більшовицьким молохом поет, газетяр, редактор і гуморист.
Отож, на тодішній старий Новий рік у Києві, в конференц-залі СПУ під мальовничою Віфлеємською зіркою з Матір'ю Божою, що сяяла на сцені — від Різдва залишилося — і відбувся вечір, присвячений 95-річчю Олександра Івановича Ковіньки. Зібралися письменники (переважно гумористи) та різний незнайомий люд — як потім виявиться, все то шанувальники О. І. Виступали, згадували який він був.
А був він зростом нівроку, міцний, дебелий — справжній тобі запорожець! Широкоплечий, неспішний, йде собі, йде... Наче нікуди й не поспішав, але з ним, вісімдесятирічним, і молодий не завжди міг зійти. Навітьті, які відзначатися швидкою ходою, розповідали гумористи, які його
добре знали.
Згадували, що ніколи не бачили його в краватці, назавжди він запам'ятався тільки у вишиваній сорочці — в будь-яку пору року. Самі ж вишиванки були різні. Частіше всього — з голубеньким візерунком. Проте зодягав і білу сорочку з білою вишивкою. Ми вже й призабувати почали, що на Україні нашій існує (з часів Київської Русі) близько 100 видів вишивок і різноманітних технічних прийомів вишивання. Основні — мережання, вирізування, низь, гладь, хрестик та інші. Серед них і полтавська (точніше — решетилівська) вишивка білим по білому, що зветься гак поетично — сизий мороз. Або: вишивання сизим морозом. Сам Олександр Іванович у таких випадках казав: "Симпатично називається!"
Це було чи найуживаніше слівце народного гумориста: симпатичний, симпатично, симпатичненько... В бесіді воно зринало з його уст раз по раз. Все, що йому подобалося, він називав симпатичним, один із своїх давніх відгуків про нього я так і назвав: "Симпатичний Олександр Іванович"3. Особливо цим слівцем він радо називав добрих і хороших людей. Це було в його устах чи не найвищою похвалою. Але траплялося, що й передавав куті меду, вживаючи улюблений вислів не зовсім до місця. Хоча б:
—Був у нас у таборі один зек (це коли згадував свої поневіряння в сибірах) — проби на чесність ніде на ньому було поставити. Скажу вам — симпатичний чоловік.
Або:
— Ох і лютий же був начальник табору! Вишикує зеків і з пістолетом понад строєм іде: тому зуби виб'є, тому... Симпатичний...
Але в переважній більшості цим слівцем він називав лише справді гарних людей і сам таким же був: симпатичним, ї як людина, і як сміхотворець. Гумор (хоч зовні він залишався незворушливо-серйозним), веселі історії, усмішки, придибенції-приключки так і пурхали з нього, так і сипалися. Коли б його не зустрів — чого тільки не почуєш од нього!
—Лубни, квітуче місто на Полтавщині! Якось там поминали на кладовищі батьків. В понеділок шанували. Ну, дехто до того нашанувався, що піднімуть його на ноги, а він лантухом пада. От одна жінка прибігла додому, взяла візка, уклала чоловіка, везе і гукає:
—Люди добрі! Що воно на світі робиться! Путні жінки своїх чоловіків на кладовище несуть, а я свого, як пана, з кладовища везу!..
Гумор, рятівний наш український сміх не полишав його навіть у совіцьких таборах, де він безневинно карався чи не два десятиліття своїх пропащих літ.
Перефразовуючи Коцюбинського можна з певністю сказати, що й тоді,
у найгірших своїх роках у його душі блакитніло небо — високе й чисте! І лунав золотий сміх сонця.
Пригадую, як я вперше з ним познайомився — це було на початку сімдесятих у Києві, на квартирі в пречудового байкаря Анатолія Косматенка.
Пили чай, гомоніли.
Олександр Іванович — вже не пам'ятаю з якої нагоди, — згадав про свої багатолітні поневіряння в таборах. Якось його, як грамотного зека посадили зв'язківцем-телефоністом на гулагівській телефонній лінії зв'язку. На однім кінці тієї лінії Хабаровськ, а на другому — Владивосток і Сахалін. А між ними, десь у "Сибіряці" він — Олександр Ковінька, зек номер такий-то... Ну, сидить він у навушниках, слухає що на лінії твориться. Північ. Третя година ранку — на лінії нарешті затихають розмови-накази між табірними телефоністками — і та, що в Хабаровську і та, що у Владивостоці, — аби не заснути, знічев'я перемовляються між собою. Через кожне слово знаменитий руський мат. Без причини і навіть без зла — просто так, за звичкою: туди й перетуди!.. Ать-перемать!.. Слухав зек Ковінька, слухав, а тоді й собі вклинився в розмову.
— І не набридне ото вам, дівчата, матюкатися?!.
— Без мата здохнути можна, — озивається та, що в Хабаровську.
— Тоска зельоная, — додає та, що у Владивостоці.
— А ви послухайте кілька усмішок, може й посвітліє на душі.
— А що таке... усмешка?
— Ну... анекдот.
— О, анекдоти — это вещь! Давай, зек, все равно ночь и до утра далеко!
І заходився зек Ковінька розказувати веселі придибенції, влаштувавши своєрідний літературний вечір (себто нічник) і до ранку на лінії Хабаровськ — Владивосток лунав сміх. До двох телефоністок приєдналися інші: ха-ха, га-га-га!!.
—Де ти взявся такий сміховинний зек? От уже сміхун! От уже сміхота-сміхотина!..
Переповідаючи те на квартирі в Анатолія Косматенка, Олександр Іванович зітхав:
—Скільки мені звідтоді, як повернувся з таборів, доводилося виступати як письменнику-гумористу, та й зараз виступаю, а такої аудиторії, як тоді, у мене не було і вже не буде — від Хабаровська до Владивостока!
Гарні жіночки тоді чергували на зв'язку, симпатичні. Після того, як бувало дізнаються, що я на чергуванні — і та, що у Хабаровську, і та, що у Владивостоці, як лінія замре після півночі, ближче десь до третіх півнів, так і гукають: Агов, Ковінько, починай свої усмішки! Я й починав смішити — до ранку, і ту, що у Хабаровську на зв'язку сиділа, і ту, що у Владивостоці, а за нею й ту, що на Сахаліні...
Завжди з рівним настроєм, завжди незворушливо спокійний. Говорив неспішне, щоб не сказати повільно, розділяючи склади й слова у реченнях і мова його теж була своєрідною і незмінно дотепною. Велике обличчя, велика лиса (аж блискуча) голова. З-за високого росту й міцної статури — вдатний з себе. Представницький. Було на що подивитися — козак-козарлюга!
Буваючи в Києві (зупинявся в Іранському будинку творчості письменників) неодмінно провідував редакцію "Перця", з яким дружив усе своє життя. Як згадують старі перчани, ніхто й ніколи не пам'ятав його з портфелем. В руці незмінно тримав сітку-авоську, а в ній ховалася замотана в газету пляшка коньяку. Сам він пив мало, ледь-ледь (діабет), але застілля, посиденьки з друзями любив. Як і пригощати друзів. Як і на алкогольну тему пожартувати. Заходить, бувало, а в хлопцІв-гумористів аврал. Саме треба здавати матеріали, а воно як на те — не пишеться. Аж тут О. І. неспішно-величаво заходить, тож перчани до нього:
— О. І., а що ви робите, коли вам не пишеться?
Він — хитро:
— Вживаю сто грамів.
— І тоді пишеться?
— Буває, що й ні.
— То що ж ви тоді?
Все так же хитро (ні, ще хитріше):
— А-а... Ще сто грамів п'ю...
— Овва! І вже тоді пишеться?
— Ні, але за те дуже добре спиться.
Якось беручи в нього інтерв'ю для молодіжної газети, запитав ніби між іншим:
— В чому полягає таємниця смішного?
Ага, думаю, ось тепер всі так звані секрети веселого будуть нарешті розгадані. Вміє ж бо писати — і пише — смішно. Виходить, знає якісь секрети комічного — най поділиться з нами, молодими ратаями веселої ниви. До всього ж про нього ще за життя почали з'являтися анекдоти — як ото про Остапа Вишню чи про багатолітнього редактора "Перця" Федора Маківчука, — а це перша ознака справжньої, народної популярності (декілька з тих усмішок к навіть уведу пізніше до впорядкованого мною тому "Українські
анекдоти" — "Український письменник", 1995 р.).
Отож, запитав в чому секрети смішного, таємниця зрештою, а патріарх подумав, подивився на мене так хитренько та:
— Еге, хто ж вам скаже про це?
1 годі було збагнути: чи то він не хоче відкривати сію тайну, чи відповів у тому смислі, що хто ж про таку таємницю може що-небудь знати? Смішно та й усе. А там... розгадуйте самі сію таїну, що може й від Бога. Хоча, для чого її розгадувати, думаю я вже тепер — із таємницею цікавіше жити. Бо як усе порозгадуємо, що ж нам залишиться на подальше життя? Не кажучи вже про наших дітей та онуків-правнуків, нащадків наших — хай і їх хвилює нерозгадана досі ніким — бо її неможливо й розгадати — таємниця смішного.
Оскільки О. І. мав діабет, то дружина вдома і на поріг не пускала спиртне — та йому, як по великому рахунку, категорично було заборонено вживати алкоголь. А він, козацька душа, пив — ніде правди таки діти. Правда, помаленьку. І, ясна річ, потихеньку, крадькома, тишком-нишком. Підпільно, потай від препильної дружини. Пригадую, як хтось з гумористів розповідав. Завітали вони до полтавського характерника в гості. На запрошення, Ну, господиня на кухні метушиться, обід готує, а господар тим часом гостей заводить до своєї кімнати (кабінетом чомусь він її уникав називати), швиденько дістає пляшку коньяку, наливає їм у чашки... Квапно випили, (тости лише найкоротші і — шепотом, наче підпільники на захопленій ворогом території"). Олександр Іванович теж випив, — перехрестившись перед тим та озирнувшись, чи не видно де, бува, любої дружини, ангела його й охоронця. Крекнув. Повторили вдруге і пляшку сховали. А по якійсь гам хвилі до столу. Обідають. Дружина бідкається:
—Ви вже вибачайте, гості дорогії, що без чарки. Олександру Івановичу не можна пити, то ми вдома й спиртного не тримаємо.
О. І. так серйозно-значуще:
—Так, так, вибачайте, але — не тримаємо. Чого ні, того ні. Та й вам, хлопці, не раджу сіє зіллячко вживати... От, пригадую, трапилася якось зі мною така історія...
І починається його чергова — невмируща! — бувальщина:
—Був у мене цуцик, маленька, сторожка собачка. Пильнувала, охороняла і — на тобі — захворіла. Ветеринар оглянув, сказав: "Схоже на сказ. — Питає: — Гладили рукою?" Відповідаю: "Гладив". — "Отож — застережіться. Походіть на пастерівську станцію. Чим вам переживати — сказюся чи не сказюся — хай вам біля пупа трохи голкою пошпигають. Не лякайтеся — штука легенька".
Ходю. Колюся. Повертаюся у суботу, набрав різнобарвних квітів. Зайшов з іменинами привітати мою землячку.
Чоловіка вдома не було. На роботі. Правду сказати, він і після роботи частенько затримувався. У буфеті страждав. Буфетними "каплями" мастив пересохлі губи.
Землячка мені і сього, і того, і винця, припрошує:
— Будь ласка...
— Не можу.
— Та це ж "Рислінг"!
— Не можу й "Рислінгу".
— Що ж таке — печінка?
— Ні, інше. Погладив скажену собачку.
— Ну й що?
— Ну й нічого. Колюся. Півроку не пити.
— Боже! Яке щастя! Півроку не вливати отрути!
Прийшов чоловік додому. На цей раз прийшов сухим-сухісіньким. Землячка відразу ж і накрила його мокрим рядном:
— Де ти був?
— Як де — на роботі...Чого ти присікалася?
— Я питаю, де ти був, коли порядочних людей скажені собаки кусали?!.
Пригадую Ірпінський будинок творчості українських письменників. В залі, де працює телевізор, зібралися чи не всі — принаймні, футбольні уболівальники вже точно всі, — пожильці. Йде пряма трансляція матчу: з кимось — вже не пригадую, з ким саме — не фанат, — Грають футболісти київського "Динамо", тоді — всезагальні улюбленці.
Але гра у фаворитів щось явно не клеїться. Письменники біля спільного телевізора нервують, один поперед одного щось вигукують, схоплюються, розмахують руками — уболівальницькі пристрасті, одне слово, розгораються.
І тільки один дід Ковінька (його так тоді шанобливо називали) сидів попереду всіх як кам'яний. Навіть у сидячому положенні високий, пряма постава, широка спина, міцна шия, дебела, скульптурно рельєфна голова —- ані тобі ворухнеться, ані пари з уст! Наче то й не він, а його статуя. Зевс! Олімпієць!
Та ось крики уболівальників-письменників, звернені до футболістів на екрані "Бий!.. Та бий же!.. Та забивай же!.." досягають свого апогею, дід Ковінька неквапливо, з достоїнством повертається і незворушливо-спокійно, у своїй звичній манері говорити повільно каже:
— Заспокойтеся, їм про те, що треба забивати ще вчора сказали.
І враз всі й заспокоїлись — бо й правда. Чого кричати "бий", коли футболісти й самі знають, що треба забивати, коли їм справді про це казали ще напередодні матчу...
...Таким мені й запам'ятався Олександр Іванович Ковінька, селянський син з колишнього хутора Плоске на березі тихоплинної річечки Полузір'я, народний наш гуморист: СИМПАТИЧНИМ!
Бо таким він був, патріарх-сміхотворець наш і таким назавжди залишився в нашій веселій літературі: СИМПАТИЧНИМ!!!
Олександр Ковінька