Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
САТИРИКИ! САМ БОГ ЗА ВАС!
До читача
Частенько згадую своє село...
Давненько це було.
Для доньки молодої
Наткала мати полотна сувої.
Тонкого,
М'якого,
Льняного,
У ті часи бідацькі — серцю дорогого.
На придане у час весілля їй дала,
Щоб з нього доня зшила, що змогла,
За чулість матір шанувала
І дітям щоб сувої дарувала.
Отак і я, в боргу перед тобою,
Байки дарую, зібрані у розділи - сувої.
... Так, таж, це Полікарп Шабатин.
Його віршований вступ до збірки "Байкарня — зброя дальнобійна", рік
видання 2001-й.
Полікарп Юхимович народився 9 березня 1919 року в с. Склименці, Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, в родині селянина-бідняка.
Учасник Великої Вітчизняної війни.
Нагороджений орденами Вітчизняної війни 2-го ст., Червоної Зірки, "Знак Пошани" та медалями. Закінчив філологічний факультет Київського університету (1949) та Вищі економічні курси Інституту народного господарства. Працював викладачем української мови та літератури в електромеханічному технікумі м. Києва, заст. зав. відділом видавництва Укрполіграфвидаву, завідував відділом пропаганди і агітації Печерського райкому КПУ. З 1954 року в апараті Ради Міністрів УРСР. В 1976—1979 рр. — секретар правління СПУ.
"... Чому я обрав саме цю назву — "Байкарня — зброя дальнобійна"? Півстоліття тому, навчаючись на філологічному факультеті Київського університету імені Т.Г. Шевченка, про жанр байки нам, студентам, захоплююче читав лекції Юрій Іванович Назаренко — дивовижна людина, з феноменальною пам’яттю. Гесіед, Езоп, Бабрій, Федр, Лафонтен, Сковорода, Крилов, Гребінка, Боровиковський, Глібов!..
Перечитав їхні байки, і ціла епоха стала перед моїми очима.
Подумалось, а чому б і мені не скласти байку..."
За півстоліття, що минули звідтоді Полікарп Юхимович видав збірки байок (роки 1958—2001): "Терниця", "Віялка", "Дружні натяки", "НОП і клопіт", "Ягня й цапина борода", "Байки та жарти", "Неспокійна ріка", "Не криви душею", "Байкарня — зброя дальнобійна" (не рахуючи книжок подорожніх нарисів). Його байки перекладалися на азербайджанську, алтайську, башкирську, бурятську, вірменську, грузинську, литовську, туркменську та угорську мови.
Полікарп Шабатин — лауреат премії імені Степана Олійника.
І став він одним з ведучих байкарів України. Остання ж його збірка, згадувана вже "Байкарня..." міцно й надійно увела його до когорти кращих онуків Езопа.
Із вступного слова Олега Килимника до збірки П. Шабатина "Байкарня...":
"Глибоко переконаний: байки й гуморески П. Шабатина нині, як ніколи співзвучні із світосприйняттям багатьох читачів..."
Додамо від себе: нині без байок Полікарпа Шабатина українське байкарство не уявити. Як його не уявити без байок Гребінки, Боровиковського, Глібова (як ще раніше Г. Сковороди), М. Годованця, А. Косматенка, А. Гарматюка і багатьох-багатьох інших творців цього прадавнього і вічного молодого жанру. В тім числі й весела творчість Полікарпа Шабатина, який віддав їй більш як півстоліття свого життя.
Віялка
Між Климом і Кузьмою, що тинялися без діла,
Пуста дискусія велась:
— Нащо нам віялка здалась?
Непродуктивна, застаріла
І в принципі не та.
Подумаєш, полову відміта!
Яка патріархальна простота!
Дідам лише служила вміло,
Для нас потрібна бистрота!
У атома й ракети вік
Ступнув далеко чоловік.
— Ну що ж, нехай це буде й так, —
Сказав Кузьма, у віялках мастак. —
Але ви поясніть мені одно,
Чи люди очищатимуть зерно?
— Звичайно, — мовив Клим, —
Лиш тільки методом новим,
З половою не пустять в млин!
— Оце й почути я хотів! — Кузьма зрадів, —
Мені, по суті, все одно, яке ім'я машині тій дано,
Але щоб в чистоті було зерно!
Базікають, що байка «вік свій одробила»,
І час її списать в архів.
Не тратьте, друзі, марно слів,
Потрібно, щоб вона влучніше била!
Всевишній і Сатирики
Зійшов на Землю сам
Всевишній,
Засидівся на небі Бог.
Набридли велети колишні, .
Теперішнім «цехам»
сатири
Нізвідкіля нема підмоги.
Сучасні владарі пихаті
Лиш дбають, щоб було у
власній хаті,
А як на світі смертні животіють,
Ніхто не проявляє про них турбот!
Народяться,
Наплодяться,
Помруть, зітліють,
На те вони — простий народ!
Тому й зійшов на землю Бог
І скликав тих, хто духом чисті —
Сатириків і гумористів,
І запитав: — Що на Землі дужчіше всіх?
Кого найбільш бояться владарі пихаті,
Хто не дає ні дихать їм, ні спати?
Безжальний сатирицький сміх!
Гостріть негайно пера притупілі,
В знущальників пускайте гострі стріли,
Учіться мудрого і мудрості в Остапа
Вишні! —
Сказав, і знов на небо полетів
Всевишній!
Мораль: Карайте зло щоденно,
повсякчас,
Сам БОГ — за вас!
БАБА І ДІД
Утопилось сонце в морі,
Дибала осіння ніч.
Заморгали діви-зорі,
Дід мерщій поліз на піч.
Кличе Бабу не баритись,
Не примусить ждать.
Хоче Дід хутчіш погрітись,
Молодість згадать.
Як кохались ніжно, любо,
В житі, за селом,
Цілував рожеві губи,
Ніжився чолом.
Як чекала, виглядала
З лютої війни,
Надоїла, недоспала,
Бачила тривожні сни!
Доки Баба роздягалась,
Під старечий спів,
І на піч доки забралась,
Дід уже хропів,
А мораль тут є єдина,
Пам’ятати слід!
Не барись ні на хвилину,
Якщо кличе Дід!
Джміль
Якось в лісі
На узліссі,
Не пригадую звідкіль,
Молодиці
Під спідницю
Залетів вусатий Джміль!
Молодиця заволала —
Що не вчинить переляк!
Похитнулася і впала.
Аж почув про те козак.
— Порятуй! — блага, —
Семене, —
Верещить на увесь ліс. —
Під спідницю вмить
до мене
Залетів крилатий біс! —
Підняла поділ повище,
Галасує не своя.
А він глянув — там
чернище:
— Винуватця бачу я!
Він, непроханий, забрався
Аж у саму глибину.
Зараз вижену зухвальця
І до суду притягну!
І припав мерщій до діла,
От оказія яка,
Молодиця аж зомліла
Від старань рятівника.
Та він справи не загоїв:
— Ти, Семене, не спіши,
Там було їх певно, троє,
Ти іще поворуши!
А в Семена мокра спина,
Де поділася могуть!
Не все може там мужчина,
Де жінки рятунку ждуть!
Дама з пушкою,
або
Наше веселе — але ж чарівне! — жіноцтво
Коли армія (армії) всуціль складається (складаються) з чоловіків (за рідким винятком, що є не типовим), то це зрозуміло: військова справа не для прекрасної половини роду людського. (Так, так, для гіршої).
А ось коли в сатирі та гуморі служать чомусь самі лише чоловіки, то це викликає подив: чому так? Чому жінок у сатирі та гуморі майже немає?
Чи не тому бува, що сатира і гумор споконвіку вважається — і так насправді, — одним з найбойовитіших жанрів нашої літератори? Мабуть, тому.
Але так чи інакше, а в сатирі та гуморі справді самі лише чоловіки ведуть свій вічний нерівний бій засобами Сміху. Ось вам приклад. Красномовний. Гляньте в кінці альманаху на список сатириків та гумористів, що складається чи не з самих лише чоловіків — починаючи аж із 1917 року і по наші розвеселі деньочки. Чи багато в ньому жінок?
Раз-два... Ну, може, ще й три. Тож чи не пора вже оголосити всеукраїнську акцію: "ЖІНКИ! АКТИВНІШЕ ВСТУПАЙТЕ В РЯДИ САТИРИКІВ ТА ГУМОРИСТІВ!" Як ударна, звичайно, сила. (А що жінки споконвіку були, є і будуть ударними, це нам, чоловікам, добре відомо!)
Згадаймо... Леся Українка публікувала в журналі "Шершень" віршовані сатири на ліберальне панство, лжедрузів народу — "Пан політик", "Пан народовець", "Практичний пан" та інші...
А втім, якщо гарненько пошукати (у столиці та і областях нашої України та Діаспори), то когорта жінок-гумористок і набереться.
Любов Гнідець, Надія Семена, Євгенія Божик, Євгенія Караміна, Валентина Степаненко, Світлана Геренко, Оксана Страшенко — прошу
пардону, якщо когось я тут пропустив чи пропущу!
А ще ж Валентина Дуб, Антоніна Торлюн...
І звичайно ж Ганна Черінь із США.
А ще ж... У Львові виходить дотепний збірник "їхали ми, їхали..." (серія "Львівські пегаси"). І серед львівських пегасів (пегасок?) бачимо їх, дорогих наших гумористок: Марія Якубовська, Марія Людкевич, Ірина Вовк, Ліліана Красновська, Софія Гай...
Полтава, збірник "Полтавський сміхотрон", 2003:
Ніна Гриб, Катерина Добровська, Людмила Дудникова, Лілія Куколенко, Марія Максименко, Валентина Нездойминога, Антоніна Торлюн —ба, ба, скільки набирається! Дивно, дуже дивно, що в альманасі — гарному і змістовному гумору Черкащини "Перепустка в безсмертя", де
вміщено чи не шістдесят гумористів із цього краю, жодної...
Так так, жодної жінки-сміхунки! Прямо жах! Шановні черкащани, це мабуть, ваші недоробки? Де ваші веселі жінки? Негайно проведіть оргнабір жіноцтва до свого веселого куреня!
А ще ж Валентина Козак.
Отож, пані Валентина. Рік народження, (а втім, не будемо, наші жінки завжди вічно молоді), місце народження — Обухівщина, що на Київщині.
Живе й працює в Києві.
Членкиня нашої Національної (будемо сподіватися, що так) СПУ. Ще й активістка Зібрання київських сміхотворців. А ось "чиста" вона гумористка чи "не чиста", не розбереш, адже нині Валентина є автором (авторкою) багатьох ліричних творів, і в той же час пише ще й смішно. Друкувалася у багатьох виданнях та колективних збірниках. Авторка окремої збірки "Ще сміються в Україні". Лауреат першого всеукраїнського конкурсу сатири та гумору, постійно бере участь у святі Степана Руданського на Вінниччині "Калинові самоцвіти" (і правильно робить! Які самоцвіти без жінок?). А на святі "Весела Січ" у Запоріжжі про неї було урочисто заявлено, що вона — "гуморист на всі сто!" (Тут ми цілком і повністю підтримуємо братів своїх із Запоріжжя! — так і далі тримати, веселі січовики!) Отож…
Валентина Козак
Дама з пушкою
Ну й часи настали, блін! Колись була дама з камеліями, дама з собачкою, а тепер? Дама з торбеліями, дама з... тачкою! Далі — більше. І навіть до того дійшло, що нині дама... з пушкою під подушкою!
Не вірите? Загляньте під подушку бізнес-леді, жінки олігарха, дочки банкіра, секретарки, кількох коханок кожного з них: у кожної навіть подушка і «пушка» за рангом...
Від кого це вони таку оборону тримають? Звісно, від кілерів, рекетирів... Бо ті не розбираються, де дама, а де — дам — не дам! Вони хочуть, щоб з ними поділилися здобиччю, накраденим народним багатством. А чого б ото, й справді, жлобитися? Якби оті багаті та були чесними щодо своїх рекетирів-бандитів, то й спали б спокійно! А так — лежи і тремти, «пушку» під подушку ховай...
А чим боронитися від них — народних обдиранців — чесному люду, де візьме кожна людина, аби не опинитися за межею бідності, гроші на «пушку»? Хіба нападав би злодій-вовчисько на озброєну пані Вівцю? Тому в іншої, безгрішної частини дам (тобто, у тих дам, що не мають грошей) під подушкою — валідол, снодійне чи носова хустинка, бо можна сказитися від думок, де взяти на завтра клятих грошей, щоб кинути хоч щось на дно шлунку діточкам, чоловікові та й собі, щоб хоч до половини заповнити той
«споживчий кошик», про який так апетитно-обіцяльно згадують депутати!
Старі діви — й ті чогось остерігаються. Одна заховала свою зброю в корсет, а він (бойфренд!) у підходящий момент як ухопив її, як натис на «недосяжне», а звідти — струмінь сльозогінного газу — шурух! Так він кулею вилетів за поріг, тиждень після тої «черемхи» припухлим ходив — і врешті зник у невідомому напрямку. Прикиньте самі, чи після того, як вони, дами, сплять з пушкою, чи балончиком, чи валідолом, — чи народять вони нормальних дітей, хоча б із почуття гумору?!
Ось до чого довели у нас дам, що вони перетворилися на Я-А-А-К ДАМ!!!
- ЛЮДМИЛА ДУДНИКОВА
Дудникова Людмила Петрівна — із Саратова, але живе і друкується в полтавській періодиці, композитори пишуть на її слова музику (правда, на серйозні). Почуття гумору має.
ОДНИМ РЯДКОМ…
Як стати товаришем вовка? Підвивай йому у всьому.
Мій завтрашній день — учень сьогоднішнього.
Викорінюючи свої недоліки, не викорчовуй чужих достоїнств.
Чоловік без жінки — що конверт без марки: нікуди не дійде.
Коли нічого більше обіцяти — обіцяють світле майбутнє.
Місця у Бога за пазухою всім не вистачить.
На заслужену пенсію можна придбати лише розбите корито.
Старість — це коли ти стаєш для всіх непомітним.
Хіба можна бути вільному тоді, коли тебе звідусіль звільнили?
Скільки зозулю не вчи, своєму "ку-ку" вона не зрадить...
Їздити в громадському транспорті дуже зручно: внесуть і винесуть.
Поганих людей немає... Поки з ними не маєш нічого спільного.
- Ніна Гриб
Гриб Ніна Федорівна — ветеран в нашій поезії. Друкуватися почала ще в піонерській періодиці, потім у дорослій (так у її довідці), у колективних зібринках. Народилася 1943 року на далекому Уралі й прибула до Полтави, де стала вчителькою та літератором.
НА ФАЗЕНДІ
На фазенді рай та й годі,
Все росте і все цвіте,
Гімн співаючи природі,
Славлю сонце золоте.
Взула я старі ботинки,
Плаття, що давно в латках,
І, не гаючи й хвилинки,
Опиняюся в кущах.
Поливаю всяке зілля
І виполюю пирій.
В купу стягую бадилля,
А в думках везу вже гній.
От якби хоч дві машини
Притягти того добра,
Мала б я тоді малини,
Як то кажуть, до хрена!
Гусінь грушу об’їдає
Вже й на сливі — де-не-де.
Серце кров’ю обкипає,
Сон на душу вже не йде.
І встаю я серед ночі,
Йду скоріше у садок,
Вилупляю добре очі —
Гусінь струшую з гілок.
І душу її ногами,
Все згрібаю у відро,
Б’юся, наче з ворогами —
Хай не їсть моє добро.
СТАРІСТЬ
Вже бачу — старість на порозі.
О Боже, ну яка гидка!
Тут не віршем, а словом в прозі
Її спитати: "Хто така?!."
Фарбую сиве вже волосся,
Вдягаю плаття "маків цвіт",
Радію тихо, що вдалося
Дурити молодістю світ.
Давно все тіло в целюліті,
А очі, наче сивий дим,
І важко так чогось на світі,
Бо легко тільки молодим.
І ноги, наче дві кочерги,
Вже не біжать, а тихо йдуть,
Вистоювать не хочуть черги,
А тягнуть сісти придрімнуть.
Та все ж не хочеться старіти...
Як добре, що парфуми є.
Вони поможуть щось змінити,
І це надії додає.
Назло всім, брови намалюю,
А очі синім підведу,
А ще як щоки підфарбую,
То знов зійду за молоду.
Антоніна Торлюн
Торлюн Антоніна Архипівна — поетеса-гумористка фахова. У неї найбільший баєчний стаж на Полтавщині (з 1955 року). Її друкували всі полтавські та столичні часописи, колективні збірки Полтави і Києва, в Росії, Білорусії, видано декілька її книжок, в тому числі й для дітей. Член Полтавської спілки літераторів, а також НСПУ.
Серед усіх наших веселих жінок байкарка № 1 — це точно.
УНІКАЛЬНИЙ ВИПАДОК
Під вечір це було.
Мисливці Вовка вбитого привезли в село.
Зустрілася Коза їм на дорозі,
Із сумом глянула й пустила сльози.
Зіпершись на паркан,
Спостерігав картину цю Полкан
Й ну з неї кепкувати:
— Чи ти не тю? Над Вовком сльози
проливати!
Хіба ще мало Кіз,
Перетягав той живодер у ліс?..
— Бо-бов! Чув дзвін,
Але не знаєш, звідки він!
Мовчав би краще.
Я не за Вовком голосила,
А лиш за тим, що він мою сусідку милу
Не встиг схопити в пащу.
Таке, звичайно, слухать бридко.
А втім... мо допекла до печінок сусідка.
ВІРА ХОЛОШВІЙ
"На жаль, мало у нас жінок-гумористів, важко й пригадати імена відомих письменниць, які спеціалізуються в цьому жанрі", — з передмови Алли Топчій до збірки гуморесок Віри Холошвій "Якби я була президентом..." (Київ, 2004).
Віра Холошвій (рік народження 1955) пише в селі Пухівка Броварського району Київської області, тут вона народилася, тут минули її дитинство, юність. Як далі пише авторка передмови, в Пухівці "вона знає кожну стежку, кожного мешканця. Тому, звичайно ж, односельці стали героями її творів..."
Віра Дмитрівна видала дві збірки гумору: "Тримай язик за зубами" (1995) та "Якби я стала президентом" (2004), друкується в районних, обласних, республіканських газетах, в журналі "Київ".
Вона двічі лауреат гумористичного конкурсу "Світ уцілів, бо сміявся", газети "Веселі вісті".
І, скажу вам, по-секрету, пані Віра пише так, що їй можуть позаздрити й деякі гумористи... гм-гм... у штанях. (А втім, тепер штани носять і ті, і ті). Їй-бо істина гумористка! Дай їй, Боже!
Алла Топчій:
"Пухівчанку Віру Холошвій природа і Бог нагородили не звичайним, як для жінки, талантом, притаманним, як правило, чоловікам. Вона, крім того, як і всі жінки, має чутливу ліричну душу. Сприймає цей складний, часом жорстокий до людей світ ще й крізь призму сміху...
Не квітами було устелене життя Віри Холошвій, їй часто доводилося відвідувати такі невеселі заклади, як лікарня. Проте перебуваючи в тих похмурих стінах, Віра Дмитрівна знаходить гумористичну родзинку і тут, не жаліючись своєї болячки, подає читачеві виразні, сповнені живим, щирим гумором картинки з лікарняного життя. З м’яким ліричним сміхом
щирим гумором картинки з лікарняного життя. З м’яким ліричним сміхом авторка пише про молодість, минулі роки...
Викликає сміх і разом з тим гіркий докір вищим світу цього, керівникам держави, в якій жінка-трудівниця, що віддала кращі роки свого життя нелегкій праці в колгоспі, на землі, біля худоби змушена найматися до нових українців доглядати породистого пса, щоб не вмерти і голоду, бо залишилася з волі керманичів безробітною..."
А тепер слово самій Вірі Дмитрівні Холошвій — здоров’я їй, кращого життя — як і всім нам, — снаги і такого ж прекрасного, істинно жіночого сміху в нашій чоловічій — в основному, — гумористиці.
УКРАЇНСЬКИЙ МЕНТАЛІТЕТ
Українці — це народ такий.
Це ми з вами чи ви з нами — люди звичайні. Дворукі і двоногі, з однією головою. І ми гордимося, що вона одна, бо двоголові бувають лише змії, та й то в казках.
Українці мають і свою мову солов'їну, але щебечуть чужою, особливо в містах.
Україна — це земля, наш рай, це наше гніздо.
А скільки порожніх гнізд залишилося!
Українські жінки найвродливіші, окрім хіба що Баби-Яги. Та й не досліджено, чи була Баба-Яга українкою. От відьма — це типова українка. Скажіть жінки, кого з вас не називав чоловік цим ласкавим іменем?
Український чоловік — це богатир, не те, що якийсь там Кощій Безсмертний. Цей — явно не українець.
Чорт — оце українець. Він буває рогатий і безрогий, це вже як постаралася його дружина. А ще буває чорт лисий. Хоча лисих і багато серед українців, але чомусь це — дефіцит. «Чорта лисого ти дістанеш...» Отож, дістати його нелегко.
Коли ж український чоловік помирає, то перетворюється на птаха. Роги відпадають, а виростають крила.
—На кого ти мене, голубе сизокрилий, покидаєш? — приголошує дружина.
А взагалі українці добрі. Один на всіх, а всі на одного. Не дай, Боже, хоч чимось одному виділитись з маси (а народ — це маса), то вона засмокче тебе, як болотна багнюка, тільки бульбашки підуть.
Українці — найгостинніші.
І, як відомо, гості самі не ходять, їх оті рогаті чи безрогі істоти носять. І хоч ніхто не бачив, як вони їх носять: на руках чи на спині, але всі кажуть: «Чорти гостей принесли».
А як наші люди пригощають... Стануть із гранчаком над душею і солов'єм співають: «Пийте до дна, аби була думка одна». А яка та думка після випитого гранчака буде — нікого не цікавить.
Другий гранчак до пари. Не вип'єте — за пазуху виллють холодної — з погреба, аби знали, як не поважати господарів.
А вип'єте, то з вас тільки пара піде. Останній гранчак — на коня, бо як дорогою будете спотикатися, згадаєте, що кінь український ходить на чотирьох.
А потім виведуть попід руки на поріг і на прощання протьохкають: «Бувайте здорові!»
А дійшов ваш гість додому чи закоцюрб на морозі — це вже нікого не цікавить.
Головне — гарно пригостити.
Ось такі ми з вами — українці!