14 меѓународен славистички конгрес охрид, 10-16 септември 2008 зборник од резимеа
| Вид материала | Литература |
- 14 меѓународен славистички конгрес охрид, 10-16 септември 2008 зборник од резимеа, 2789.93kb.
- Резолюція другого Всеукраїнського конгресу з медичного права, біоетики І соціальної, 92.29kb.
- М. Братислава, Словаччина) Вища школа готельного менеджменту (м. Белград, Сербія) Університет, 223.08kb.
- І конгрес соціологічної асоціації україни "соціологія в ситуації соціальних невизначеностей", 1353.75kb.
- Конгрес Сполучених Штатів Америки (сша) прийняти закон, 1273.44kb.
- Молодіжний Націоналістичний Конгрес Гендерна агенція консультації та інформації, 842.66kb.
- Міністерство освіти І науки україни, 62.5kb.
- 29 лютого 2012 року, 8.79kb.
- Правила приема в башкирский государственный, 469.07kb.
- 2 (26) 2008 Київ 2008, 813.52kb.
Образ героя. який мовчить, у прозі Іво Андрича
Видатний югославський письменник ХХ ст Іво Андрич належить до того вибраного кола європейських митців, у творчості яких відбулася "зустріч" традиційної літератури реалістичного типу з літературою модерною, заснованою на зовсім інших наріжних засадах і принципах.
Ключовою категорією оповідної манери автора "Мосту на Дрині" і "Травницької хроніки" справедливо вважається образ "героя, який розповідає розповідь" та його різновид - образ "героя, який розповідь переповідає". У Андрича присутній і добре артикульований ще й образ "героя, який слухає". Цей останній на певному етапі розвитку літературного процесу набуває особливого значення, перетворюючись у рамках модерної оповідної структури на цілком рівноправного партнера "героя, який розповідає".
Двочленна конструкція "оповідач - слухач" доповнюється й збагачується в ряді прозових творів єдиного югославського нобелівського лауреата ще одним елементом: образом "героя, який мовчить". Андрич не виходить на рівень тематизації мовчання, проте сам феномен мовчання використовується ним для створення образів досить активно.
Серед варіацій цього феномену для Андрича найбільш характерним (особливо у романі "Проклятий двір") стає мовчання як "міжпростір" (або, точніше, "міжстан") поміж станом "розповіді" і станом "слухання", основними відповідно до концепції митця станами персонажа.
Не менш цікавим є також, з одного боку, мовчання як підготовка до "розповіді" (Чаміл з "Проклятого двору"), а з іншого, мовчання як підсумок -постскриптум "розповіді" або "слухання" (фра-Петар з "Проклятого двору", Челебі-Хафіз з оповідання "Тулуб" тощо).
Наталія Мех
Концепт серце у релігійній слов’янській картині світу
Уже за часів давніх греків слова , означали не лише серце в прямому значенні, але також душу, настрій, погляд, думку, навіть розум, переконання.
Світоглядно-ціннісна свідомість слов’янської культури висуває на чільне місце не формалізм розуму, а серце в глибинному, біблійному значенні, як коріння морального життя людини.
Концепт серце є одним з наскрізних у релігійній слов’янській картині світу. Проблема вивчення та всебічного аналізу семантики поняття серце посідає особливе місце у сучасній лінгвістиці та суміжних дисциплінах і є надзвичайно актуальною сьогодні.
Метою нашого дослідження є аналіз концепту серце у релігійній слов’янській картині світу, зокрема у біблійних текстах.
Святе Писання говорить нам про серце дуже красномовно. Майже на кожній сторінці Біблії мова йде про серце. Серцю надається значення не лише центрального органу чуття, але й важливого органу пізнання, органу думки та сприйняття духовних впливів. Більше того: серце у біблійних текстах є органом спілкування людини з Богом, а відповідно воно є органом вищого пізнання.
Концепт серце розкривається в українській культурі, яка є фрагментом слов’янської картини світу, як “принцип індивідуальності та орган відчуття Бога (П.Юркевич), як мікросвіт, вираження внутрішньої людини, основа людяності (Г.Сковорода), як шлях до ідеалу та гармонії з природою (Т.Шевченко), як джерело надії, передчуття, провидіння (П.Куліш).
Серце є осередком душевного й духовного життя людини, а також є вмістищем всіх пізнавальних дій душі.
Михед Павло
Микола Гоголь і Велика польська еміграція (проблеми вивчення)
До цих пір, не дивлячись на багатий матеріал, тема „Микола Гоголь і польська культура” не знайшла свого висвітлення ні в польському, ні в російському, ні в українському літературознавстві. На перешкоді - упередженість національних та ідеологічних факторів, які блокують вивчення важливої для гуманітарної історії Європи теми: зв’язку творчості видатного російського письменника українського походження з „новим християнством”, що актуалізувалось в європейській суспільній і художній думці у 20-ті роки ХІХ ст.. Ці ідеї захопили лідерів польської еміграції (в їх середовищі були популярними ідеї Сен-Сімона і Ламенне), які після поразки листопадового повстання 1830 року опинились у Парижі. Це А.Міцкевич, Б.Залєський, Б. Яньський, П.Семененко, І.Кайсевич, з якими зустрічався Микола Гоголь у Франції на рубежі 1836-37 рр., а пізніше в Італії, Швейцарії, Німеччині. У своєму останньому, сповненому релігійного пафосу, великому творі „Выбранные места из переписки с друзьями” Гоголь виклав православну редакцію „нового християнства”.
Твір цей був підданий остракізму російськими інтелектуалами, але сьогодні він є важливим документом східнослов’янської суспільної думки, репрезентуючи оригінальну інтерпретацію одного з векторів модернізації християнства. А творчість польських авторів та їх суспільна діяльність в середовищі Великої польської еміграції слугували своєрідними посередниками в освоєнні ідей „нового християнства” в творчості Гоголя, що знайшло свій відбиток і в корекції задуму „Мертвых душ”, і особливо у „Выбранных местах…”
Олександр Петрович Моця
Православ’я і слов’янство : до проблеми етнічної ідентифікації
Підняте в назві питання має безпосереднє відношення до досить дискусійної ще й нині проблеми існування так званої давньоруської народності. Взагалі середньовічну європейську цивілізацію часто називають теократичною, маючи на увазі те, що панівне становище в ній займала всепроникна концепція християнського бога. Тож більшість дослідників епохи Київської Русі розглядають християнський фактор як цементуючий у формуванні вже згаданої народності після офіційного прийняття нової віри східними слов’янами у 988 р. Але при цьому не враховують того, що у відношенні до всієї Європи в цілому і слов’янського світу зокрема православ’я й католицтво не мали певних кордонів на значних територіях, а тому не можуть виступати етноопреділяючим критерієм для окремих народів. Тому постулат "православ’я – народність" не слід розглядати як аксіому. Адже східний варіант християнського віровчення був сприйнятий не лише предками сучасних українців, росіян та білорусів, а і болгарами, сербами та іншими, які, хоча і створили візантійський духовний світ, залишилися на засадах власного етнічного самоусвідомлення. Тож і на Русі, і лише на рівні елітарних прошарків суспільства, а не широких народних мас, відчували свою єдність з багатьох причин, а не тільки на релігійній основі.
Лідія Пилипівна Корній
Болгарсько-українські музичні зв’язки ХVI-XVII ст. (болгарський наспів в українських нотолінійних ірмолоях).
У православно-слов’янському ареалі здавна існували взаємозв’язки в галузі церковної музики. Особливо інтенсивними були вони між болгарською та українською церковною музикою. Про це свідчать наспіви з атрибуцією «болгарський», що у великій кількості (понад 300 зразків) з ХVІ ст. зафіксовані в багаточисленних українських нотолінійних Ірмолоях, але не збереглися в Болгарії. Група болгарських піснеспівів органічно увійшла в церковну практику України, а інші використовувалися переважно в її монастирському середовищі. Порівняння болгарських наспівів з українськими на один і той же текст показало їхню відмінність у композиції та мелодичних особливостях. Болгарський наспів відображав нові тенденції монодичного церковного співу з виразними ознаками музичної функційності і в цьому він впливав на українську монодію. Болгарський наспів, очевидно, виник у період розквіту болгарської культури в ХІV ст., у якій відзначають гуманістичні тенденції. У самій Болгарії він не зберігся, можливо, через систематичне нищення середньовічних пам’яток болгарської культури османськими загарбниками, починаючи з кінця ХІV ст. Болгарський наспів міг потрапити в Україну двома шляхами: через болгар, які масово втікали в Україну від завойовників (серед них були й церковні діячі), а також через контакти українців та болгар у монастирях на Афоні. Цей наспів, очевидно, є продуктом «другого південнослов’янського впливу», який простежується і в інших галузях української культури (орфографії, літературі, живописі, в народнопісенній творчості).
Алексей Семенович Онищенко
Междисциплинарный характер славистики: тенденции развития
Классическая славистика выросла из филологии. Исследования в этой области были, есть и будут основой всей славистики. Диапазон славяноведческих исследований расширялся преимущественно за счет археологии, истории, этнографии, фольклористики, религиеведения, культурологии. Ныне в славистическую сферу все больше входят науки социально-политического цикла и даже информатика. Славистика становится мультимеждисциплинарной отраслью. Развитие междисциплинарного характера славистики обусловлено тремя основными причинами:
1. Целевое назначение славистики. Славистика призвана представить славянские народы и страны друг другу, помочь мировому сообществу лучше понять специфику языка, культуры, истории, верований и менталитета славян. Для этого недостаточно традиционного славистического комплекса. Славяне должны быть изучены и описаны с позиций всех общественных и гуманитарных наук.
2. Развитие процесса глобализации. В силу исторической необходимости славяне должны войти в мировой глобализационный процесс, сохранив в нем свою самобытность. Здесь классическая славистика тоже нуждается в усилении исследованиями всего спектра социогуманитарных наук.
3. Интернетизация, шире и точнее – развитие информационных и коммуникационных технологий. Славистика вынуждена включиться в решение двух важнейших проблем: представления в Интернете национальных языков и алфавитов и обеспечения машинного перевода с одного языка на другой. Информатика может помочь славистике выполнить ее имиджевую и охранительную функции как научного представителя славянства в глобальных сетях.
Реализация славистики как мультимеждисциплинарного направления укрепит ее позиции и авторитет в науке и в общественном сознании, создаст ей растущую перспективу, повысит ее роль в научном обеспечении развития славянства в эпоху глобальных трансформаций.
Богдан Сюта
Глобалізаційні процеси як чинник трансформації музичної культури слов’янських країн
В 1960-90-х рр. увиразнилися такі аспекти глобалізації: залучення до політичних, екологічних, технологічних та економічних процесів всієї ноосфери Землі; формування концепції „спільного надбання людства” (зокрема наукові, технічні знання та мистецтво); доступність та миттєве поширення інформації. На культуру дієво впливає тотальне розповсюдження спільних ідей, технологій, культурних практик. Уседосяжність інформації посилює синхронізацію творчих процесів, конвергенцію й уніформізм у мистецтві. Відповідно прогресує делокалізація національних, етнолокальних та регіональних культур. Музика теж потрапляє у сферу дії цих процесів. Через тиск глобалізації у музиці слов’янських країн спостерігається ослаблення впливів національних культурних центрів й активізація периферизаційних процесів.
Глобалізація трансформувала доцентрово-відцентрові процеси в професійній музиці слов’ян, змінила географію центрів. Слов’янські країни нині рідко стають світовими центрами розвитку музичної культури, частіше – напівпериферією. Розвиток музики все сильніше узалежнюється від глобальної політики та світових інформаційних потоків, підлягає впливам моди й уніформізму, зокрема в інфраструктурі та рецепції. Досягти керованих змін можна тільки в руслі існуючих світових тенденцій розвитку культури. Лише дві слов’янські країни є нині світовими центрами серйозної музики – Росія і Польща. Україна перебуває у становищі музичної напівпериферії. Як показує приклад сусідньої Польщі, існують шанси, щоб змінити статус української серйозної музики на центральний. Це може статися за умови збігу векторів культурного, політичного та економічного розвитку держави із глобалізаційними тенденціями.
Наталія Солонська
Бібліотека Ярослава Мудрого (спроба реконструкції)
Першу державну бібліотеку в Київській Русі, як і перший державний, великокнязівський, дипломатичний, митрополичий, міський архів було засновано 1037 р., що збігається із роком закладення Софійського собору в Києві. Від книгозбірні залишилися тільки поодинокі примірники книг. Переважна більшість із них назавжди як речовий доказ втрачена. Та історична реконструкція, побудова теоретичної моделі реконструкції Бібліотеки Ярослава Мудрого, її фонду дає можливість теоретично відтворити фонд книгозбірні; побудувати її електронний каталог.
Бібліотека Ярослава Мудрого є бібліотечною моделлю своєї епохи. Ми моделюємо не тільки бібліотеку, розвиток бібліотечного процесу на землях Давньоруської держави, ми моделюємо епоху Київської Русі й ці підходи ми можемо екстраполювати на розвиток усього книжно-бібліотечного процесу в Україні.
Під теоретичною моделлю Бібліотеки Ярослава Мудрого ми розуміємо системну структуру змістових компонентів бібліотеки як об’єкту бібліотекознавства та ряду пов’язаних з ним дисциплін (історії, книгознавства, архівознавства, дипломатики, сфрагістики, документознавства, культурології, джерелознавства, пам’яткознавств тощо).
Теоретична модель реконструкції ДРБ є формою подання історичного знання; дає нам змогу відтворити зріз культури й києворуської держави й середньовічної Європи; це – реконструкція духовного рівня розвитку суспільства, що дає можливість осягнення феномена культури під новим кутом зору. Ми одержуємо нове знання про Бібліотеку, яке дає змогу створювати нове знання про майбутнє; одержуємо відновлене знання фактично як нове знання.
УНГАРИЈА
Mária Gyöngyösi
Aleksandr Blok und E. T. A. Hoffmann
Das Thema des Beitrags bilden die intertextuellen Beziehungen zwischen Hoffmanns Erzählungen, die Blok bereits in seiner Jugend zweifellos kannte, und den Werken Bloks. Untersucht werden erstens solche motivische Parallelen wie das Singen/das Musikalische als Bestandteile des Charakters der Geliebten; die puppenhafte Beschaffenheit/Stummheit der Heldin; solche Leitmotive wie das „Feuer“ und der „Feuerkreis“ (Hoffmanns „Der Sandmann“, „Der goldene Topf“ und „Ritter Gluck“; Bloks „Die Schaubude“ und viele seiner Gedichte). Zweitens geht es um ähnliche künstlerische Mittel beider Autoren: Einlagen ins Sujet oder in die Handlung, die die Illusion zerstören und einen anderen Gesichtspunkt eröffnen (Hoffmanns „Das Sanctus“, „Der Sandmann“; Bloks „Die Schaubude“). Drittens gibt es Berührungspunkte zwischen Hoffmann und Blok in der Darstellung des Verhältnisses des Künstlers und des Philisters oder der bürgerlichen Alltagswelt überhaupt (besonders die „Kreisleriana“; Bloks Theaterstück „Die Unbekannte“, viele seiner Gedichte und Prosaschriften), sowie in der Behandlung des Problems des Dämonischen in Liebe und Kunst (Hoffmanns „Die Abenteuer der Silvesternacht“, „Don Juan“, „Das Majorat“; viele Gedichte des „dritten Buches“ Bloks). Bloks Interesse für Hoffmanns Kunst und die aufgezählten Aspekte seiner Orientierung auf Hoffmanns Poetik stehen in Einklang mit dem Hoffmann-„Kult“, der das „silberne Zeitalter“ der russischen Kultur kennzeichnet.
Ágnes Dukkon
Gogols Frühwerke und die „unterirdische Geographie“
Der junge Gogol hat einen Artikel über den Unterricht der Geographie in der „Literaturnaja Gazeta“ (1. 01. 1831) veröffentlicht, in dem er die Schönheit der unterirdischen Geographie („podzemnaja geografija“), d.h. der Geologie, erörtete. In seinem Artikel offenbaren sich – neben pädagogischen Werten – auch Merkmale der dichterischen Phantasie: Gogol hält die unterirdischen geologischen Erscheinungen für ein durchaus poetisches Thema. Diesen Enthusiasmus machen die motivischen Zusammenhänge mit den Frühwerken besonders interessant (Večera na hutore bliz Dikan’ki, Mirgorod): dort kommen terrestrische und unterirdische Themen oft vor – und fast immer im ambivalenten, sogar negativen Kontext. Der dunkle Geist, das Verderben und der Teufel kriechen unter der Erde hervor (symbolisch oder konkret). Diese diabolischen Figuren stehen mit den Mächten der Untiefe in Kontakt (z.B. in Vij, Strasnaja mest’). Höhlen, Abgründe, Gräber, Hangrinnen und andere „verzauberte Orte“ bergen alle Geheimnisse. Die Literatur der Romantik kennt viele Topoi, die interessante Konnotationen mit archetypischen Bedeutungen und Motiven des antithetischen Aktes Verbergen/Enthüllen haben, wie z.B. das Schatzgraben (Večer nakanune Ivana Kupala). Das Interesse des jungen Gogol für die Geographie und Geologie steht in Verbindung mit der Mythologie und Folklore – und teilweise auch mit dem Umfeld der Psychologie. Die chthonischen Motive zeigen schon in den frühen Erzählungen Gogols seine außergewöhnliche Neigung zum Thema des Infernos – das dann in seinem Hauptwerk Mertvye dusi eine sehr wichtige Rolle spielt.
Zsuzsa Kalafatics
Theatrical Utopia of Aleksej Remizov in the context of theatre theories of the beginning of 20th century
At the turning of the century in Russia theatre gained an important role in the process of seeking spiritual, artistic renewal, and overcoming the cultural crisis, where the synthesis of arts could be achieved according to the aesthetic idea of the symbolists following Wagner’s concept. I primarily observe the issue how Remizov’s theoretical essays, articles and reviews link up with the general theatrical tendencies of the era. I intend to find and define Remizov’s rank in the contemporary theatre.
Writings of the Russian theoreticians of symbolism present the conscious considering and re-considering of the role of theatre. They find the source of renewal in antique tragedies, medieval mystery plays, and Russian folk theatre.
Although Remizov did not focused on theoretical issues, his works from the first two decades of the century link to the theatre Utopias of symbolism by many ways. The book of his titled Krashennyia ryla. Teatr i kniga (Berlin, 1922) includes the articles, essays and reviews written between 1904–1921. Most of those writings cover the questions of culture and art in general, though there are numerous comments on theatrical topics. In those works we can clearly define Remizov’s idea on theatre. In those works we can clearly define Remizov’s idea on theatre. Studying his reviews on different performances we can collect the key words of Remizov’s theatrical Utopia, such as congregation, globe (the Shakespeare type), and choir.
Ágnes Kriza
Peter the ‘Stammerer’ and the Female Pope Anti-Western topoi in the Church Slavonic polemical literature of Central Europe
The Church Slavonic polemical literature against Latin Christianity is nearly coeval with Slavic literacy itself and its importance stands not only in the scopes of theology: these apologetic texts always have a special political connotation and they generally serve as a tool for the self-identification of orthodox Slavs in contrast to Western Christianity. Some topoi of this polemic-literature continue to survive through the centuries witnessing to the attitude of the Slavs towards Western Europe. One of these topoi is the legendary story about the filthy pope, Peter the ’Stammerer’, whose figure is present already in the Russian Povest' vremennykh let. Another similar character is the Female Pope, whose story comes probably from the West and from the 16th century onwards becomes an integral part of the Slavic Anti-Papal literature.
In the Slavic literary tradition of Central Europe—a tradition which always had a special answer to the efforts for church union coming from Rome—both of these different stories occur. Curiously, however, in some particular polemical works deriving from this very tradition the two different narratives are connected with each other. The present paper investigates this connection of the two topoi and its historical context in two polemical works, that is the Slavic letter of Protos Gavriil of Athos written to John I. king of Hungary in 1534, on the one hand and the works of Mychajlo Rosvyhuvs'kyj-Andrella against Roman union from the end of the 17th century, on the other.
István Lökös
Einige Dimensionen der Geschichte der kroatischen literarischen Romantik
In den nationalen Literaturen Mitteleuropas erscheint die Romantik mit kleineren-größeren Phasenverschiebungen. Dies ist auch für die kroatische Literatur charakteristisch, und das hat mehrere Gründe. Bei den Kroaten ist dieser Grund das Fehlen der geopolitischen und sprachlichen Einheit. Hier lief die Verbreitung der Romantik mit der Schaffung der einheitlichen Literatursprache parallel. Nach unserer Auffassung bilden die Jahre 1835 und 1881 die zeitlichen Grenzen der kroatischen Romantik. Diese Periode können wir in drei Phasen teilen: 1. Literatur des Illyrismus (1835–1850), 2. Literatur der Zeit des Absolutismus (1850–1860) und 3. die Šenoa-Periode (1860–1881). In unserem Beitrag möchten wir unsere diesbezüglichen Argumente ausführlicher erörtern. Wir beschäftigen uns auch mit dem Weiterleben der Šenoa’schen romantischen Tradition. Dies untersuchen wir im Spiegel des Oeuvres von Josip Eugen Tomić. Es wird auch auf die west- und mitteleuropäischen Wurzeln bzw. die typologische Verwandtschaft der kroatischen Romantik hingewiesen. Es werden auch solche markanten mitteleuropäischen Parallelen wie die Zweisprachigkeit (zum Beispiel die deutschen und slowenischen Werke von France Prešeren bzw. die deutschen und tschechischen Werke von Karel Hynek Mácha als Parallelen der slowenischen, deutschen und ungarischen Werke von Vraz, Preradović und Mažuranić).
László Kálmán Nagy
Proza polska wobec zmian ustrojowych. Nowe tendencje i tematy po 1989 roku
W tym artykule zostały omówione nowe tendencje tematyczne polskiej prozy po 1989 roku. Po zniesieniu ograniczeń cenzuralnych można było wreszcie pisać o „wszystkim”, a jednocześnie wydawało się, że „zabraknie” tematów i literatura polska póki co będzie bezradna wobec nowej rzeczywistości. Odreagowanie na „gorąco” wolności przejawiało się w masowym wydaniu utworów wcześniej zakazanych, między innymi tekstów o tematyce łagrowej. Wśród nich karierę zrobiły także niektóre słabsze utwory dzięki właśnie temu, że poświadczyły prawdę o czerwonym totalitaryzmie. W tym samym czasie wygasały te inicjatywy twórcze, które wynikały z układów realnego socjalizmu, i które w decydujący sposób określały kiedyś oblicze literatury jako piśmiennictwa zaangażowanego w sprawę narodową. Zmiany ustrojowe przewartościowały także pojęcie sprawy narodowej, ojczyzny, polskości, wolności i niepodległości, co zauważyli nawet pisarze starszego pokolenia, ale przede wszystkim najmłodsi.
Początki „nowej” literatury wyznaczyli między innymi P. Huelle, T. Tryzna, J. Pilch, O. Tokarczuk, M. Gretkowska, częściowo zdefiniowani przez krytyków i historyków literatury jako „skandaliści”. Osobny rozdział nowej prozy stanowi twórczość A. Stasiuka, który to autor odnowił prozę podejmującą problematykę prowincji. W związku przemianami ustroju i mentalności Polaków postać bohatera także uległa zmianom. Zamiast żołnierza, powstańca, lub pozytywistycznego działacza wyłania się inna postać, już wolna od balastów przeszłości.
András Szigethi
Problematyka „ludzkość–religia” w opowiadaniu Hadżi-Murat Lwa Nikołajewicza Tołstoja
W późnej twórczości Lwa N. Tołstoja odnajdujemy historyczno-filozoficzną refleksję aktualną również dla ludzi epoki postmodernistycznej.
Opowiadanie Hadżi-Murat można uznać za najpełniej wyrażony duchowy testament pisarza, zawierający jednocześnie kod literacki, bez znajomości którego trudno sobie dziś wyobrazić hermeneutyczną analizę jego twórczości. Badając z tego punku widzenia omawiany utwór, możemy stwierdzić, że „pogańskość” Tołstoja nie jest niczym innym niż literacką projekcją chrześcijańsko-teologicznego uniwersalizmu, zbliżającą autora do duchowych osiągnięć Dostojewskiego i Władimira Sołowjowa.
Z drugiej strony w naukowo-literackiej recepcji Tołstoja mieszają się ciągle — jest to pozostałością po Szkłowskim — elementy publicystyczne i artystyczne. Może to prowadzić do użycia nieadekwatnych kodów interpretacyjnych, mimo iż po Wiaczesławie Iwanowie i Bachtinie ta niepożądana heterogenność wydaje się w recepcji sztuki Dostojewskiego rozwiązana.
Nowy element w analizie opowiadania stanowi konstatacja, że wyrażona przez pisarza u schyłku życia krytyka cywilizacji jest zgodna z czteroklasowym systemem duchowej typologii rozwoju sztuki Bierdiajewa. W ten sposób dzieło to, określone (stworzone?) przez ukrytą wizję pneumatologiczną, staje się ostatnim rozdziałem metapowieści, w której na powierzchni tekstu pojawiają się nowe znaki literackie.
Imre Szíjártó
Problems of canonization in the films of Central and Eastern European countries in the post communist era
The lecture elaborate a theoretical framework to analyze problems of canonization present in the films of Eastern and Eastern-Central European countries. The film industry in the countries of the region saw the coming about of a new era after the collapse of communism, which resulted in changes in the fields of state subsidies, production and distribution.
My lecture concentrates on the following aspects of canonization: the role of prizes won at national and international film festivals; votes of audiences and critics regarding the list of “the most important films”; the role of technical books in relation to the formation of public aesthetic judgments; the effect of box office figures on the appraisal of film; cinematic modules in the public education curricula as a form of handing down national cultural values.
The conclusions of the lecture may help us to outline film production models present in the region. Polish cinema is characterized by the presence of aesthetic principals and an interest in realism, at the same time it shows renewed attention to literary adaptations; in Slovakian and Slovenian cinema has emphasized historical persistence; Czech film represents a strong trend of midcult works; Hungarian cinema has started to reinterpret itself; films in the post-Yugoslavian states concentrate on the representation of the social reality of the present and the recent past; in Russia genre film has received a new impetus.
Lena Szilárd
Vyacheslav Ivanov’s 4-dimensional hermeneutics and its traditions
Vyacheslav Ivanov’s 4-dimensional hermeneutics was formulated theoretically at the beginning of Chapter XII in his dissertation ‘Dionysus and Pre-Dionysianism’ (1922). It developed the traditions of Schleiermacher’s and A. Boek’s philological hermeneutics, complemented by the results of phenomenology and the study of mythological and ritual roots of text. Though Vyacheslav Ivanov and – somewhat differently – Andrei Bely convincingly demonstrated the advantage of this method in their works, in Russian literary studies of Soviet times its traditions were manifested only peripherally, they were marginalized by the energy of formalism, sociological method, and later by structuralism as well. It gained overall use only after the methodological principles in M. Bakhtin’s book on Rabelais, the indirect continuation of Vyacheslav Ivanov’s methodology, were widely accepted. It was also promoted by V. Toporov’s influential methodology, which was close to it in principles and reflected both in Russia and outside its borders, among others in Hungary and Italy.
Márta Font
Die heidnische Vergangenheit mit den Augen der christlichen Chronisten.
Die Anfänge der mitteleuropäischen Chronikschreibung
Die erste Chroniken Mitteleuropas entstanden am Anfang des 12. Jhs. als Legitimation der jeweiligen Herrscherdynastie. Im 13. Jh. stand europaweit die Betrachtungsweise der herrschenden Elite (nationes) im Vordergrund. Zwischen den Auffassungen über die Vergangenheit der dynastischen und Elitegruppen sind mehrere Unterschiede wahrzunehmen. Beide haben aber die Gemeinsamkeit, daß die Sagen über die heidnische Vergangenheit von christlichen Chronisten verfaßt wurden. Dabei handelt es sich um eine charakteristisch mittelalterliche „oral history“, die bis dahin mündlich überliefert worden war. Die mittelalterlichen Chronisten legten jedoch die heidnische Vergangenheit in einer modifizierten Form fest: sie wurde neu interpretiert, selektiert und mit fiktiven Elementen ergänzt. Letztendlich nahm ihre aktuelle Auffassung über den historischen Inhalt überhand. Sie übten einen sehr wichtigen Einfluß auf die spätere Geschichtsschreibung und auf die Betrachtung der frühen Geschichtswissenschaft aus. Beide Auffassungen voneinander zu trennen und zu schildern ist die Aufgabe der gegenwärtigen Philologen und Historiker.
Zoltán Hajnády
Leo Tolstoy’s Poetic Turn
Tolstoy’s ideological-religious turn is often mentioned in special literature, the turn in his poetics is hardly ever. The present study focuses on the latter phenomenon. After the turn in his ideology and poetics Tolstoy searched for such new forms to express his moral and philosophical thoughts as the legend, the apologue, the parable, the hagiography and the confession (both religious and private), etc. He elaborated such a comprehensive form of the short story which approaches the novelette in its length but condenses the conflict in a dramatic manner at the same time. The works to be analysed are the following: What Men Live By, How Much Land Does a Man Need?, Father Sergius, The Kreutzer Sonata, The Death of Ivan Ilyich, Master and Man, Papers of Elder Fedor Kuzmich and Resurrection. It is possible to understand the deeper meaning of these parables only if in the deep structure of the concrete text one is able to discover the system of motifs consisting of archetypal mythemes, and trace them back to their primal form and myth, which universalise the mysteries of death and resurrection for the receiver. The conclusion of Zoltán Hajnády’s paper is that Tolstoy considered perfection (самоусовершенствование) a universal law, with the help of which man can learn truth and transform it into living practice: aletheia turns into ethos.
ФИНСКА
Barbara Lönnqvist
Tolstoy’s depiction of “the Tatar” in Khadzhi-Murat
After 1453, when the Ottoman rule was established in Konstantinopolis, Russia began considering itself inheritor of “the centre of Eastern Christendom”, Byzantium. Politically such a view fitted well into the struggle of Moscow against the Tatars, who were seen as “brothers” of the Ottomans because of their Moslem creed. The opposition of Russian Christians to Tatar Moslems was established early in the folk epics, “historical songs” told by the bards of the oral tradition.
When empire aspirations grew in Russia in the 18th century, and areas around the Black Sea were conquered, the opposition of Christendom (in its Orthodox version) to the Moslem creed (incarnated in the Ottoman empire) were revived in the literature of the time (the odic tradition).
Russia’s conquest of the Caucasus in the 19th century renewed its confrontation with peoples of Moslem creed. The warfare in this area was reflected in literary works that reached large audiences (especially the works of Mikhail Lermontov). The literary tradition of looking at peoples of Moslem creed with suspicion and enmity was broken by Lev Tolstoy who came into contact with the Chechen people during his military еnrollment in the 1850s. Tolstoy set out to write “ethnographic sketches” about the country and its people. Having studied at the university of Khazan – in a Tatar surrounding – Tolstoy even made some field work and recorded songs sung by the mountaineers.
Late in life, having seriously questioned the meaning of writing literature, Tolstoy embarked upon the project of a documentary novel, Khadzhi-Murat. The novel was completed in 1905 but could not be published in Tolstoy’s lifetime. Khadzhi-Murat stands out as quite heretic in a Russian tradition of anti-Moslemic literature.
Larisa Mokroborodova
Life as Text or Russian Literature as The Last Judgement (V. Makanin “Andegraund”)
The meaning of Makanin’s artistic experiment is in its apprehension of “life as text” – a postmodernistic notion. This is to be seen above all in a certain kind of narrative: the stream of consciousness of the author-narrator (a non-recognized writer). The narrative is not a sequence of events or a self-analysis but a transformation of life “materia” into textual “materia”. Life experience is moulded through analysis of literary texts and significant Russian “cultural motifs” such as “a poet’s honor”, “the duel”, “crime and punishment”, “literature as responsibility/conscience” etc. Such procedures bring about the destruction of personality in the final instance. God’s Judgement is substituted by the Judgement of Russian Literature.
Risto Rönkä
On Description of Temporality and Aspectuality in First Upper and Lower Sorbian Grammars (Ticinus 1679, Matthaei 1721, Hauptmann 1761)
In the cultural area called Slavia Latina, early Sorbian grammars form an important, but insufficiently well-known, source for the comparative investigation of the description of tense and aspect systems within the unity of Slavonic languages.
Our paper examines temporal and aspectual descriptions in three main grammars: Principia linguae Wendicae by Jacobus Xaverius Ticinus (Prague), Wendische Grammatica by Georgius Matthaei (Budyšin) and Johann Gottlieb Hauptmann's Nieder-Lausitzsche Wendische Grammatica (Lübben). The two first grammars codify Upper Sorbian and the last one codifies the Lower Sorbian language.
Unfortunately the grammars of Choinanus 1650, Ludovici 1673, Bierling 1689, Frencelius 1693, Schmutz 1743 and Hančka 1768 only exist in manuscript form. However, we were able to acquire relevant information on them from the comprehensive study on the history of Sorbian grammar by Sonja Wölke (2005).
None of the early grammars are written in Sorbian. The first Sorbian grammars arose under the considerable influence of the Latino-German tradition. The Bohemian and Polish models, which had been subject to the same western influences, also participated in this process to some extent.
In accordance with this tradition the description of tense consists of five terms: «praesens» (torham), «praeteritum imperfectum» (ja torhach), «praeteritum perfectum» (ja som torhau), «plusquamperfectum» (*ja béch torhau), «futurum» (budu torhaċ, vel torhaċi) (Ticinus pp. 27-29). It is evident that this system, which ignores the aspectual forms, is not appropriate in regard to the Sorbian grammars. In some cases the aspectual opposition is marked by different forms of the synthetic preterite, which was simply called «imperfectum»: won końzowascho 'er endigte' – won dokońzowa 'er endigte vollends' (Hauptmann p. 207).
This development is compared with the modern system consisting of ten forms in two aspectual lines: 1a. present ipf (dopaluju) – 1b. present pf (dopalim), 2a. preterite ipf (imperfect) (dopalowach) – 2b. preterite pf (aorist) (dopalich) etc.
The description of aspectuality applies the ancient systems of «species» and «figura», which by means of suffixal and prefixal derivation lead to, or in a way even force to, classify verbs in aspectual groups, such as «inchoativa, freqvent(at)iva, consummativa and desiderativa». Some of these groups point to the first primitive classification of imperfective and perfective verbs, which is reflected in the opposition «species frequentativa – species consummativa» (sseidacź – sseinucź) by Matthaei (p. 78).
Explicative words, such as «offt», lietacź 'offt fliegen' (Matthaei), «vollends» (Hauptmann), reveal that the authors had an original aspectual understanding. One of the most interesting examples is the perfective explication «schnell vorübergehende actus» in Schmutz's grammar (p. 60) (Wölke 2005: 244). On the rapidity of an action see our study on Russian and Slavonic aspectological thought (Rönkä 2005: 277). The successive development, as well as the significance of examined notions and corresponding terms, is shown by new terminological features and content explications.
Irina Savkina
„ Gdzie się podziały babcie?” (wizerunek starszych kobiet we współczesnej literaturze kobiecej)
W literaturze rosyjskiej wizerunek starszych kobiet istnieje w kilku wariantach i archetypach: złej zaborczej staruchy (monstrualnej matki), „pikowej damy”, „wesołej wdówki”, „milczącej pensjonariuszki” itd. Najczęściej wizerunek ten współistnieje z koncepcją rodziny i rodu: babka - „wielka matka”, idealny matriarcha, często symbolizuje Rosję i rosyjskość (np. u I. Gonczarowa, M. Gorkiego, W. Astafiewa).
W prozie kobiecej już w XIX wieku wizerunek starszej kobiety pozyskiwał inne akcenty, co związane było z dyskusją nad kwestią władzy patriarchalnej, formach uczestnictwa w niej kobiet i strategiach „sprzeciwienia się” jej.
Głównym celem wykładu będzie analiza współczesnej prozy kobiecej (tekstów Ł. Pietruszewskiej, Ł. Ulickiej, T. Tołstoj, M. Wiszniewskiej i innych) w świetle następujących pytań:
- Jak zmieniły się wymienione archetypy w kontekście współczesnej literatury? Jakie nowe warianty się pojawiły?
- Jak wpływowy jest wizerunek babci? Jak się zmieniał? W jaki sposób jego transformacje związane są ze zmieniającą się sytuacją rodziny?
- Jakie miejsce zajmuje wizerunek starszej kobiety we współczesnym „tworzeniu kobiecości” poprzez prozę kobiecą?
- Czy słyszalny jest głos starszych kobiet w heteroglosji „pisarstwa kobiecego”, a jeżeli słyszalny to, w jaki sposób?
Timo Suni
Ilmari Kianto and Russian literature: an attempt to approach the historiography of the Finnish literature from a formalist point of view
Ilmari Kianto (1874–1970) counts as one of the key authors of the Finnish literary history. Yet, his connections with Russian literature and its writers have not been studied extensively. Kianto spoke fluent Russian, served in the Russian army, travelled around in Russia and the Caucasus and even studied Russian literature at the Moscow University from 1901 to 1903. There were many Russian writers that Kianto admired, despised, mentioned, knew in person, and translated.
This study focuses on Kianto as the reader and critic of Russian writers, translator of Goncharov and Tolstoy, as well as the author who first introduced certain specifically Russian themes into Finnish fiction and belles-lettres. In addition, it puts forward the argument that Kianto transferred into Finnish literary culture a new prototype of a non-conformist autobiographical writer – an author profile that had become rather common in the Russian literature at the beginning of the 20th century. On one hand this study updates the Kianto research tradition that rests on the major studies of Nokkala (1958), Sarajas (1968), and Nevala (1986), on the other, it continues the cross-cultural Finnish–Russian literary research project already initiated by Kiparsky (1945). The approach of this study is based on the contemporary polysystem(s) theory that derives from the school of Russian formalism in general, and Yuri Tynianov (1894–1943) in particular.
A selection of Kianto's works is being re-examined. For instance, his travelogue Kiannan rannoilta Kaspian poikki (1902) is interesting to read against the background of the romantic Caucasian myth of such Russian classics as Pushkin and Lermontov. The translation by Kianto of the novel Strana otsov (1904) by Sergei Gusev-Orenburgsky (1867–1963) will be analyzed in detail, and it is worth considering why he chose to translate just this minor author from the Gorky school. Kianto’s autobiographical Moscow novel Moskovan maisteri (1946) will receive special attention.
ФРАНЦИЈА
Sava Andjelkovic
Le texte didascalique — dialogue de l’auteur avec sa propre fiction (dans les drames de Biljana Srbljanović et Ivana Sajko)
Se concentrant sur le texte dialogué, l'analyse du texte dramatique laisse souvent de côté les didascalies. Or, en même temps qu'elles attestent de la conscience que l'auteur exprime de la représentation en tant que destination finale du texte dramatique, elles font indissolublement partie du texte dramatique, qui ne peut être analysé sans en tenir compte.
En Serbie et Croatie paraissent presque simultanément (en 1997) les premiers travaux de deux étudiantes en dramaturgie, dont les drames ont par ailleurs des poétiques très différentes : Biljana Srbljanović (née en 1970) et Ivana Sajko (née en 1975). Toutes deux ont vu leurs pièces imprimées et représentées dans leur pays et à l'étranger, et leurs textes ont reçu plusieurs récompenses. Dès leurs premières œuvres ces deux auteures dramatiques montrent un traitement spécifique de leurs textes didascaliques. Ce traitement va ensuite évoluer ; notre étude suit cette évolution, qui apparaît comme une démarche vers une autre conception du texte dramatique et de ses réalisations scéniques.
Nous nous intéressons particulièrement aux didascalies et aux procédés qui s'éloignent de la pratique dramaturgique traditionnelle, tels que
- répétitions par rapport au texte dialogué
- narrativité
- affirmation du registre littéraire
- insertion de répliques à l'intérieuer même du texte didascalique.
L'article étudie également la performativité des didascalies et leur caractère plus ou moins obligatoire lors de l'interprétation du texte dramatique.
Daniel Baric
Le monde slave dans les périodiques allemands de Croatie, 1790-1848.
En Croatie, depuis la fin du XVIIIe siècle, les publications périodiques se
multiplient. Mais avant la formation d'un lectorat et d'un réseau d'auteurs
utilisant la langue slave locale, cette production se fait massivement en
langue allemande.
Venus en Croatie des pays tchèques, de Slovénie ou bien des provinces
germanophones de l'Empire, ils dans un réseau de lecteurs à la fois dans un
espace local (Zagreb, Karlovac) et régional. Ainsi, pour ces auteurs formés
dans le monde germanophone, la communication en allemand s'avère-t-elle adaptée
pour diffuser des connaissances sur le passé et le présent des régions slaves,
en particulier celles habitées par les Slaves des Confins de l'Empire. Nombreux
sont également les écrivains nés en Croatie qui passent de l'une à l'autre
langue au cours du XIXe siècle. Cet abandon progressif de l'allemand
s'accompagne d'une prise de conscience de la spécificité d'une identité slave
face au monde germanophone.
Cette contribution a pour but de dégager les inflexions thématiques majeures
dans le développement de cette presse peu étudiée, à partir de l'étude de la
production de quelques personnalités qui ont joué par l'entremise de ces
périodiques un rôle de médiateur entre les cultures slaves et germanophones.
Antonia Bernard
Просвещение, славистика и национальное пробуждение
Мы часто сталкиваемся с тенденцией ассоциации первых работ современной славистики с несколькими лицами, а затем с национальным пробуждением в эпоху французской революции и романтизма. Подобная связь безусловно существует, однако ее скорее всего следует искать дальше, в идеологии, лежащей в основе важнейших изменений, которые произойдут среди славянских народов в течение 19-го века. Действительно, в эпоху Просвещения возникает новое отношение к человеку, к обществу, но также и к языку. В конце 18-го – начале 19-го веков везде в Европе наблюдаются попытки внедрения новых лингвистических политик, в первую очередь в отношении осознания языка как средства общения в современном обществе и одновременно как объект изучения. Представляется, что следствием этого нового подхода, установившегося в 18-ом веке являются стандартизация языков, алфавитные войны, поиск манускриптов и даже их изготовление, фольклор и т.д.
Целью настоящей работы является изучение этого нового подходя к языку и вытекающих из него различных последствий на научном, культурном и политическом уровнях в отношении славянских народов.
Régis Gayraud
Vers la constitution d’un mythe littéraire? L’hypotexte boulgakovien dans la littérature russe d’aujourd’hui. Le cas d’Andrej Dmitriev (Prizrak teatra, 2003)
Prizrak teatra, d’A. Dmitriev s’inspire d’un fait réel, la prise d’otages du théâtre de la Doubrovka. Les soucis des acteurs d’une petite troupe de théâtre se mêlent aux quiproquos du drame shakespearien qu’ils jouent. Mais la tragédie réelle bouleverse leur quotidien.
Dans Palimpsestes, G. Genette constatait que le mythe de Faust revu par Boulgakov dans Master i Margarita subissait une transformation radicale liée à sa transposition diégétique par le transfert du pacte de Faust sur Marguerite. En notant que l’oeuvre de Boulgakov se trouvait trop loin dans la série des Faust modernes pour permettre une comparaison avec ses hypotextes, prévoyait-il l’autonomisation de l’oeuvre boulgakovienne par rapport au mythe originel? Parodié, travesti ou cité, Master i Margarita est omniprésent dans les oeuvres littéraires russes d’aujourd’hui.
Prizrak teatra offre un schéma caractéristique de ce mouvement. La citation avouée d’un autre hypotexte boulgakovien (la pièce Begstvo) cache les allusions constantes à l’aventure de Woland et Marguerite, liant ainsi la Moscou de 2002 à celle des années trente, mais aussi à la Jérusalem de Pilate, et donnant un sens à la nouvelle.
[On peut déceler dans ces allusions un effet de mode ou la confirmation de la fascination exercée par l’oeuvre de Boulgakov, mais aussi y voir le processus « naturel » d’émergence d’un mythe littéraire autonome.] Le réseau d’allusions est assez productif pour envisager le surgissement d’un mythe « margueritien » où l’hypotexte faustien est oublié ou minoré.
Vélérie Geronimi
Судьба Жития Стефана Дечанского в России : от сербской биографии до денационализации текста русской редакции.
Исследовательница разрабатывает типологию русских вариантов Жития Стефана Дечанского с точки зрения потери сербских реалий, оказавшейся при разработке и сокращении текста русскими агиографами. Первое Житие русского извода (Волоколамский монастырь, № 655, XV-XVI вв.) является полным списком сербского жития Рильского типа. Позже редакторы Великих Минеях Четьих архиепископа Макария заметили в нём появление св. Николая и Житие подвергается коренной разработке. Так, например, сознательно удаляются некоторые факты, связанные с Сербией. Однако в первой редакции Жития ВМЧ, помещенной под 9 мая софийского комплекта, одна часть фигурирует в конце Жития в атрибуированном Иосифу Волоцкому сочинении – это чудеса Стефана, защищающего свой монастырь против алчных сербских властелей. Редакторы декабрьских московских комплектов решили отменить эту «сербскую частъ», и XVII в. по этому сокращенному варианту редактируются тексты двух разных печатных изданий Жития и чудес св. Николая. Существует и проложное Житие русской редакции, не связанное с сербским Прологом и с той же потерей сербских реалий. Единственный текст русской редакции, не минующий сербскую тематику, как раз не агиографического характера и оставляет Житие на историографической почве: это Русский хронограф 1512, содержащий сербские и болгарские статьи. Автор анализирует связь между денационализацией Жития и составлением ВМЧ, заключая о редакторском намерении в рамках официальной идеологии «Москва – третий Рим» того времени.
Catherine Depretto