Молодіжний Націоналістичний Конгрес Гендерна агенція консультації та інформації

Вид материала

Документы

Содержание Жінка – борець Героїня україни Друкується зі скороченням Обірвана юність Галина ГОРДАСЕВИЧ поетка ВОГНЕННИХ МЕЖ Ім’я із забуття Інтелігентна розвідниця Вікторія ШЕВЧУК Катерина зарицька Я щаслива, що провела життя З когорти нескорених Люба СОРОКА Незламна квітка Ipинa СТОЙНЯК

Подобный материал:

• Буковинська міжнародний партнерська фонд агенція відродження, 1101.32kb.
• Назва реферату: Як розробити ефективну рекламну кампанію Розділ, 114.81kb.
• Доповідь Опишіть властивості інформації та основні інформаційні процеси. Методи захисту, 52.16kb.
• Резолюція другого Всеукраїнського конгресу з медичного права, біоетики І соціальної, 92.29kb.
• Методи та способи формування позитивної «я-концепції» учнів підліткового віку, з досвіду, 59.75kb.
• План Поняття інформації та її основні форми подання. Проблеми правового захисту комп’ютерної, 250.03kb.
• Нормативний документ системи технічного захисту інформації вимоги до захисту інформації, 355.9kb.
• Закону України "Про доступ до публічної інформації", 75.46kb.
• Урок з теми: «Пошук інформації в мережі Інтернет.», 110.55kb.
• Гендерна соціалізація є процесом засвоєння гендерних (соціостатевих) ролей І відтворення, 1080.51kb.

Молодіжний Націоналістичний Конгрес

Гендерна агенція консультації та інформації


ЛІНІЯ

НАЙБІЛЬШОГО

ОПОРУ


Суми

2005

Зміст

Лiнiя найбiльшого опору

Це життєва лінія, наскрізь пронизана безперервною боротьбою за ідеали Української Соборної Самостійної Держави. Це життя людей з непохитною вірою, твердим характером та стійкою позицією.

У цій збірці ми подаємо лише десять біографій окремих історичних постатей, жінок, що своєю жертовністю та самопосвятою стали прикладом для кожної з нас. Усе своє життя вони поклали на вівтар служіння Україні, заради неї боролися, проходили всі тортури слідства та ув’язнення, йшли на заслання, нехтували здоров’ям та особистою безпекою… вмирали…

Кожна біографія – це життя абсолютно різних, несхожих одна на одну, жінок, єдиним незмінним атрибутом якого є служіння Україні від першого подиху до останнього та суцільна боротьба за Високі Ідеали.

На сьогодні ми не маємо ні спеціальних наукових праць, ні історичних досліджень, які б грунтовно, основуючись на архівних джерелах, дали цілісну картину ролі українських жінок у національно-визвольних змаганнях українського народу впродовж цілої багатовікової його історії. Існують, звичайно, розрізнені відомості. Перед очима виринають постаті княгині Ольги, Анни Ярославни, Христини Алчевської, Віри Коцюбинської, Софії Русової, Софії Терещенко, Галшки Гулевичівни…, про яких знаємо і якими пишаємося, на які посилаємося як на важливі віхи в нашому історичному поступі. Але крім них, імена багатьох героїчних, талановитих жінок тільки відкриваємо, тільки підступаємо до вивчення їхнього життєвого шляху, аналізу діяльності.

Протягом багатьох десятиліть на цю тему було накладено „чорне табу”. Сьогодні ми поволі починаємо визволятися з-під магічної влади стереотипів, накладених радянською системою, і наближаємося до об’єктивного судження про речі складні і суперечливі. Але для тої об’єктивності нам бракує знань і достовірних матеріалів.

Завданням, яке ми поставили перед собою перед початком роботи над збіркою, став пошук, дослідження й аналіз існуючих даних та матеріалів щодо вибраної теми. Ця праця є спробою висвітлення прикладів поступу української жінки в лавах Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії, Української Повстанської Армії, серед провідництва Української Військової Організації, Організації Українських Націоналістів та інших державницьких утворень кінця ХІХ – ХХ ст.


СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЇНЯМ СЛАВА!

ЖІНКА – БОРЕЦЬ

Ольга Басараб народилася 1 вересня 1889 р. в домі діда по матері о. Івана Стрільбицького в с. Підгороддя, загинула в польській поліційній тюрмі при вул. Яховича у Львові вночі з 12 на 13 лютого 1924. Батько її о. Михайло Левицький походив з давнього священицького роду Галичини, був парохом у с. Щуровичі. Належав до дуже діяльних тоді священиків Брідщини в політичній боротьбі проти москвофільства і польонофільства, за культурне й економічне піднесення селянства свого повіту. Дітей своїх виховував у дусі народолюбних і козацьких традицій українського народу. Помер одначе дуже скоро, як Олі було 13 років.

Мати Савина походила також із давнього священничого роду Галичини Стрільбицьких. Перед одруженням була вчителькою в Рогатині, одна з перших українських жінок учительок у 80-х роках. На відміну від чоловіка була дуже лагідна та одночасно із ним віддана праці для народу: була „ангелом милосердя” в цьому тоді бідному, неграмотному селі.

Дитячі літа провела Оля частково в с. Підгородді у діда по матері, частково у батьків у с. Щуровичах над Стирем. Була вона улюбленицею діда, що за своїх молодих літ був запальним революціонером і демократом, і як студент філософії у Львові брав участь у барикадних боях на вулицях Львова в 1848 р. Любив він про це своїм дітям та внукам у своїй пасіці оповідати, як примір, гідний до наслідування.

Батьки дбали про виховання своїх дітей. Глибоке релігійне та національне виховання йшло завжди в парі. І діти вже в дитинстві знали, що вони з поневоленого українського народу, що для праці для нього, в любові до нього і для боротьби за його волю вони мають виростати. Ще діти читати не вміли, а знали вже твори Шевченка напам’ять, а першою найулюбленішою книжечкою Олі була „Олеся” Б. Грінченка (Чайченка В.). Крім того, батько гартував дітей фізично. Вони мусили вправляти руханку, ходити босі по снігу, вчив їх плавати у Стирі, заправляв бути твердими на біль і невигоди.

Ще в дошкільному віці навчили Олю батьки читати й писати і світ книжок став скоро світом Олі. Замкнена на зовні, жила вона в книжках. Здавалося навіть, що Оля стане письменницею, але пізніше показалося, що світ дії, чину, був міцніший у неї.

До народної школи вже з 1-шого класу послав батько Олю і старшу доньку далеко від батьківського дому, до німецької школи монахинь у м.Вайсвассер на Шлеську. Хотів він, щоб діти навчилися чужих мов і пізнали інші краї, людей, життя. Тільки на літні вакації Оля верталася до батьківського дому, до Щурович. Після закінчення 4-х класів народної школи у Вайсвассер віддав її батько до ділової школи при „Інституті для Українських Дівчат” у Перемишлі. Тут перейшла Оля пізніше до ліцею й закінчила його в 1909 р. з відзнакою як одна з кращих учениць цього взірцевого навчального закладу, що виховав багато дівчат на визначних українських громадянок у Галичині.

Під час цього шкільного навчання помер її батько, пізніше її любий дідусь Стрільбицький і мати. Почалося гірке сирітське життя. Пропав батьківський дім у Щуровичах, не стало любого діда і матері... Але Оля не зламалася. Батьки не залишили майже ніякого маєтку. Оля вже з 14 років життя заробляла на себе, проводячи лекції в школі і своєю впертістю вимагала від родини-опікунів закінчити ліцей. І своєї мети досягла. В ліцею стала вона не тільки дуже доброю ученицею, улюбленицею визначної української виховательки Інституту, директорки Марії Примівної, але й визначною ученицею-громадянкою. Була не тільки учасницею, але душею й організаторкою різних гуртків молоді, була співредактором першого шкільного журналу в ліцеї. Свою шкільну освіту доповнювала вона наполегливо читанням позашкільної лектури і не тільки творів белетристичних, але й світоглядних. Твори Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Ніцше, Гайне та ін. стали основою її активного та заразом критичного й завжди шукаючого кращих доріг світогляду. Світ дівочих забав був їй далекий і часто з причини убогості недоступний. Зростала інтелектуалом, а одночасно й на діючу громадянку.

Після ліцейного навчання задумувала Оля доповнити гімназійну науку й піти до університету. Наука чужих мов та літератури притягала її. Навіть кілька років пізніше вона цієї думки не здавала, вчилася наполегливо латинської й грецької мов, читала вже Горація й Гомера в оригіналах, але доля її повернула куди інде. Треба було за короткий час добитися „куска хліба”. За рештку судового спадку по батькові поїхала вона з двома своїми іншими товаришками, М. Бачинською (зам. Донцовою) і с. Савицькою (зам. Матчаковою) до Відня на однорічний торговельний абітурієнтський курс. Були це перші українські дівчата з Галичини, що присвятили себе вищим торговельно-економічним наукам.

Рік побуту в Відні збагатив особливо світогляд Олі. Тут увійшла вона з місця в Товариство українських студентів „Січ”, стала діяльним членом, пізнала багато нових людей. Жила тут більше ніж скромно. Цілу зиму проходила навіть без плаща, але свої останні гроші віддавала вона на екскурсії по музеях, театрах, в опері, по місту й околиці, пізнала й верхи Альп. Як і всюди, так і тут, не була вона аматоркою широкого товариства. І тут скоро увійшла вона в мале студентське товариство, з яким вона ділила долю і недолю свого студентського життя. Належали сюди Дмитро Донцов, Остап Грицай, Никифор Гірняк і ін. — усі студенти Віденського університету. Це були друзі її позашкільного віденського життя в екскурсіях, в театрі, але одночасно й в лектурі, чи в дискусіях на актуальні політичні та культурні теми українського життя. У Відні літом 1910 р. закінчила цей „безжурний” студентський рік, який Оля називала завжди одним із найкращих у своєму короткому житті.

Був це час, коли наявно показувалося, що вже крайня пора українським політичним партіям Галичини перейти від романтичного народолюбства до ідеї збройного чину за Україну. Був це рік, коли українська молодь у Галичині вперше зі зброєю в руках вступила до боротьби за українську „альма матер” університет у Львові. 1 липня цього шкільного року (1910) загинув у цій боротьбі Адам Коцко, студ. прав. Був це час, коли українська молодь еволюціонувала від модного тоді соціалізму з гаслами соціального визволення, або від мирних засобів політичної боротьби інших партій до ідей національної революції, яку проголосила в своїх резолюціях на ІІ-му Всеукраїнському Студентському З’їзді у Львові в 1913 р. Оля пішла тим прямим шляхом до цієї мети.

Після успішного закінчення студій Оля вернулася до Львова, щоб тут знову стати віч-на-віч з твердою боротьбою за „кусок хліба”. Не хотіла бути „на ласці родини”. Не мавши зразу змогу отримати службового місця в нечисленних ще тоді українських економічно-фінансових колах та інституціях, стала зразу вчителювати в чужій торговельній школі в Бориславі, де пробула один шкільний рік (1910/11). Згодом дістала місце в Українському Гіпотечному Банкові у Львові, де пробула в характері працівника бухгалтерії аж до 1-шої світової війни, до липня 1914. Хоч для Олі економічно-фінансова ділянка праці була далека від її інтелектуальних і громадсько-суспільних інтересів, проте була вона дуже відповідальним службовцем, хоч на дуже скромних умовах платні працювала. Із своєї і так дуже скупої платні помагала вона своєму братові закінчити навчання вже з першого місяця своєї заробітної праці. Та хоч праця фахова забирала 8-10 годин часу на добу, та у вільні хвилини вона відживала на громадській праці, зразу ще в студентських львівських організаціях, потім у жіночих товариствах. У 1913 р., коли створилися перші відділи жінок при організації Українських Січових Стрільців, стала й вона активною учасницею цього нового в українському житті руху, посвятивши себе вишколові в військовій і санітарній службі.

У тому часі пізнала вона студента львівської політехніки, Дмитра Басараба, селянського сина з с. Іванкова над Збручем, який у 1913 р. одержав диплом інженера машинобудівельника. Був це також мужчина наполегливої, впертої праці над собою із широкими громадськими інтересами. Якийсь час був головою Товариства „Основа”. Був він на два-три роки старший від Олі, на голову вищий за неї, припав їй до вподоби своєю поважною вдачею, скромністю й одночасно ставним, гарним виглядом. Закінчення його навчання збіглося з воєнним алярмом 1914 р. Дмитро був уже перед тим відбув свою однорічну військову службу в рядах австрійської армії, тому був обов’язаний як кандидат на офіцера до І-шої мобілізації. Оля відразу була на роздоріжжі, або іти в УСС, або заміж. Відразу вирішила - УСС. Та коли стало ясно, що українським дівчатам вступ до УСС заборонений через обмеження українського легіону до незначної горстки мужчин, Оля пішла за голосом серця й почала ділити з Дмитром долю й недолю. Виїхала за ним в липні 1914 р. до Відня, де в церкві св. Варвари брали шлюб, а потім з ним разом до форту Мальборжет у Альпах на італійській границі, бо спочатку ще цей форт не був у смузі військових дій.

Там вона перебула з чоловіком півроку, аж до часу, коли Італія оголосила війну Австрії й Німеччині. Галичина була зайнята царськими військами, поворот туди був неможливий, а з хвилиною вибуху війни Оля мусила разом із іншими „цивілями” опустити форт. Замешкала вона у Відні при „Шульгассе”, де й жила за студентських часів. На весну 1915 р. підійшли італійські війська під форт і Дмитро загинув у перших боях від гранати.

Це був незвичайний удар для Олі. Любила вона свого чоловіка усім своїм єством, мала надію колись створити для себе і для родини „свій дім”, якого доля не подарувала їй в юнацтві й молодості. Олі було тоді 26 літ. Інші вдови, тоді швидко себе потішали, маючи від Австрії деяке матеріальне забезпечення. Але Олю покрив цей удар смутком на ціле життя. Відразу навіть здавалося, що цей удар зломить її морально й фізично, як колись зломив її маму. Та глибокі громадянські інтереси врятували її від цього. Вона віддалася згодом повним своїм єством опіці раненими жовнірами, а головне українцями, розсипаними по шпиталях Відня й околиці. Стала навіть тоді членом заряду міжнародної організації при Червоному Хресті під назвою „Хрістіян Гералд”, до якої був втягнув її посол до парламенту Сінгалевич, який, знаючи Олю ще в 1910 р., поміг їй дістатися до банку на службу. Родина Залізняків (Галя й Микола) особливо тоді допомагали Олі здобути назад свою розхитану рівновагу духу.

Тим часом наближалися великі події. Царська Росія розпалася, в результаті революцій і боротьби створилася нова суверенна українська держава, спочатку над Дніпром, потім і в Галичині. Оля вирішила присвятити своє подальше життя ідеї, для якої виховували її батьки, до якої шукала власних шляхів у своїх юнацько-молодих літах, для якої й жив її чоловік Дмитро.

На запрошення уряду УНР стає вона секретаркою українського посольства в Фінляндії, якого керівником був якийсь час Микола Залізняк. З Відня їде вона через Норвегію і Швецію до Гельсінок. З доручення затримується ще на короткий час у столиці Швеції, де входить за допомогою маляра Майданюка в товариство скандинавських малярів, з якими пов’язує її пізніше довге переписування на мистецькі та літературні теми, до яких Оля мала завжди велике зацікавлення, зокрема до великих скандинавських письменників перелому ХІХ-ХХ століття. У Фінляндії була тільки кілька місяців. Восени 1918 р. у Галичині йшла підготовка до Листопадових днів. Нитки цих приготувань бігли з Придніпрянщини від Корпусу УСС до Відня, де знаходився тоді український політичний центр, з огляду на часті парламентарні сесії. Оля покидає вигідний пост у Фінлядії, щоб стати на службу українській справі. Австрія розсипається, різні її народи проголошують свою незалежність, між ними й Західна Україна. Події задержують Олю в Відні. Вона входить до окремої місії, завданням якої було вести пропаганду між масами демобілізованого австрійського вояцтва, що з різних кутків-фронтів Європи прибилися до рідного краю, за творенням у Відні нових збройних формацій, що вже під українськими прапорами мали і надалі добиватися до фронтів у Галичині, де після 1-го листопада йшла вперта українсько-польська війна. Оля невтомно віддалася справі організації цих відділів і висилки їх на фронт.

Розгром українських армій у чотирикутнику смерті, чергова велика історична невдача не зламали духу Олі, вона ні на хвилину не роззброювала себе морально, боротьба ж за національний ідеал була її життєвою метою, навіть тоді, як уряд УНР опинився вже в таборах Польщі, а уряд Петрушевича в Відні. Вона стає членом УВО, Української Військової Організації, що мала продовжувати у підпіллі велику традицію збройної боротьби за волю України. Притягувало її в УВО спільне політично-тактичне наставлення, а також особисті зв’язки з людьми, що стали творцями цього руху. Полковника Коновальця Євгена знала добре ще зі студентських часів.

Літом 1923 р. вперше через певний час приїхала знову до Галичини. Руїна Галичини, зокрема двох їй близьких сіл — Щурович і Підгороддя, які спалено до тла під час боїв у рр. 1915-16, поведінка окупанта, зробили на неї гнітюче враження. Вже тоді мала вона певні завдання від УВО, допомогти відновити, перервану після втечі Євгена Ковальця за кордон на весну 1923 р. сітку організації. Відвідала родину свою і родину мужа над Збручем та інших своїх знайомих і при цій нагоді виконувала свої завдання. Побувала вона тоді кілька тижнів і від’їхала знову до Відня, щоб при кінці цього ж року повернутися вже на стало до Галичини, цим разом уже до Львова, де замешкала на своєму давньому мешканні при вул. Виспянського ч. 34.

Важка й тепер була боротьба за „кусок хліба”. На чужі кошти вона й тепер, як колись, не хотіла жити. Слабо з руїн 1918-20 рр. відбудовуване українське життя не могло їй негайно дати відповідного заняття для прожитку. Прийшлося їй і тепер, як і колись, заробляти лекціями. Та одночасно увійшла в наполегливу працю в легальних і підпільній організаціях. Стала секретаркою філії „Союзу Українок” на місто Львів і членом кружка „Пластприят”. З рамени філії „Союзу Українок” займалася організацією та культурно-освітньою працею серед українських дівчат-ремісниць і служниць. Для Пласту виконала безкорисно й по-мистецькому серію ляльок для його вертепних вистав на „Пластову Ялинку” в 1924 р., яка, на жаль, уже відбулася без неї, в дні її арешту.

Та головна її праця зосереджувалася в УВО. Була це праця невидна й незнана навіть для найближчого її оточення. Неспостережливо для інших стала вона й її квартира місцем, де збігалися основні нитки краєвих і закордонних зв’язків УВО.

Арешт її наступив 9 лютого 1924 р., цілком несподівано і не з вини Олі, чи організації, а випадково. Поруч з УВО вела тоді в Галичині і комуністична підпільна організація свою роботу. Зимою 1923/4 велося особливе переслідування польської поліції на цю організацію. Вів її відомий із свого звірства у слідствах начальник відділу безпеки польської поліції у Львові комісар Кайдан. В його „слідствах” гинули, або важко були калічені різні політичні в’язні. Польська поліція шукала тоді якусь комуністку Савицьку і тому однієї ночі робила обшуки в різних Савицьких м. Львова, в тому числі і у товаришки Олі, Стефи Савицької, що тоді, як і давніше, спільно жила з Олею при вул. Виспянського 34, і яка нічого спільного з комунізмом не мала. Обшук і ревізію поширено при цій нагоді й на речі Олі. Знайдено тоді між ними один пакет письменних матеріалів і декілька листів, речі організації УВО. Вранці 9 лютого відпроваджено Олю й Савицьку до поліційних арештів при вул. Яховича З, до комісара Кайдана. Олю уміщено в одиночній келії 7 на ІІ-му поверсі, її відокремлено цілком не тільки від зовнішнього світу, але також від усіх співв’язнів. Не доручено їй тоді ні теплого одягу, ні харчів, хоч заряд в’язниці ще й після смерті Олі приймав ззовні харчі для неї, а були тоді сильні морози, келія неопалювана. Звідси водили її на нічні слідства в будинок президії поліції при вул. Міцкевича ч. 11. Слідство вели комісар Кайдан і аспір. Тадеуш Смольніцкі. „Слідство” тривало всього кілька днів, закінчено її смертю вночі з 12-13 лютого 1924 р. Загинула вона від тортур, завданих їй при такому „слідстві”. Причиною тортур була відмова Олі від зізнань при слідстві, яку роль вона грала в УВО, хто доручав їй письменні матеріали, з ким вона зв’язувалася, її поліційний протокол був короткий: „Я відмовляю всяких зізнань”, підпис оригінальний „Ольга Басараб”.

Смерть Олі поліція хотіла приховати. Поховали її після секції на клініці під чужим прізвищем як якусь Юлію Баравську в масовому гробу на периферії Янівського цвинтара у Львові, а від родини приймались харчі для Олі, наче вона жива. Та на довго приховати смерть не можна було. Під натиском заходів родини Олі й українського громадянства (адвокатури) справа почала виходити на реальність, знайдено могилу Олі і внесено до прокуратури вимогу вияснити загадкову дію. Вкінці дозволено ексгумацію тіла для ствердження „тотожності”. До комісії вдалося впровадити двох українських лікарів: д-ра Маріяна Панчишина і д-ра Дмитрюка (з Волині) як відпоручників родини. Ексгумацію наказано провести у великій таємниці, але незважаючи на це, через одну ніч звістка про це облетіла цілий Львів і при ексгумації була приблизно 10000-на юрба народу, яка потім почала приймати відносно поліції загрозливу позицію. Спроваджено відділи війська, установлено машинові кріси, силою усунено натовп з цвинтару на суміжні вулиці й горби. Обидва лікарі мали нагоду оглянути ціле тіло Олі й за їх зізнанням підтвердилися повністю ці глухі чутки, що ходили по Львові: Оля була безжалісно скатована, сліди важких побоїв, довгі кроваві пруги від биття ременями і їх пряжок. Тоді перенесено тіло Олі до нової могили при головній алеї цвинтару, де згодом поставлено їй пам’ятник.

Д-р Дмитрюк, вийшовши з цвинтару, голосно повідомив зібраному натовпу, що Оля ’’звірськи побита” — поліція не зважилася його заарештувати. Похорони її, на яких промовляли о. пралат Куницький і студ. Софронів Левицький закінчилися вуличною демонстрацією. Були арешти, впали ранені від куль.

Могила Олі була щорічно в час Зелених Свят збірним місцем української молоді, зокрема дівочої. І майже щорічно польська поліція силою розганяла натовп, що складав тернові вінки й співав революційних пісень. Падали ранені, йшли в тюрму ув’язнені, але пам’яті жінки — борця за волю України не в силі було стерти з сердець вірних дочок і синів України.


Надія БУРДЯКІВСЬКА,

Вінницька обласна організація

Молодіжного Націоналістичного Конгресу


Література:

1. Енциклопедія Українознавства Т.1. Перевидання України. - Київ, 1993.

2. Жінки України: історія, сучасність та погляд у майбутнє: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. 4-5 листопада 1995 р. – Дніпропетровськ: ЗАТ видавництво «Поліграфіст», 1996.

3. Незабутня Ольга Басараб: вибране. Під ред. І. Книш. - Вінніпег. Канада, 1976.

4. Чопик Г. Українська розвідниця Ольга Басараб – Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2005.