Міністерство охорони здоров’я україни міністерство освіти І науки україни
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 964.46kb.
- Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 1028.21kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України Міністерство охорони здоров’я, 5570.5kb.
- Міністерство освіти та науки україни міністерство охорони здоров`я україни сумський, 1131kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 1042.47kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський, 784.64kb.
- Кабінет Міністрів України Міністерство охорони навколишнього природного середовища, 94.74kb.
- Ерство освіти І науки україни міністерство охорони здоров’я україни сумський державний, 950.39kb.
- Міністерство охорони здоров’я україни міністерство освіти І науки україни, 3656.43kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство економіки україни міністерство фінансів, 18.39kb.
Сулим А.Г., асистент курсу дерматовенерології
СумДУ, медичний інститут, кафедра нейрохірургії та неврології
В рамках наукової роботи, присвяченій пошуку антидемодексних препаратів системної дії, виникло припущення щодо наявності вказаної дії у препарату празиквантел, похідного хіноліну, що використовувався досі як антигельмінтний засіб для лікування шистосоматозів і трематодозів.
Зацікавленість можливою протидемодексною дією цього препарату з’явилася завдяки роботам К.І. Бодні та М.В. Лавриненко, в яких був доведений антидемодексний ефект іншого протиглисного засобу – вормілу (альбендазолу). Для лікування демодикозу ворміл призначався хворим всередину по 400 мг двічі на день протягом 10 днів [Демодекоз (методичні рекомендації) / Харківська медична академія післядипломної освіти. – Харків, 2004.].
Виявлений вплив на кліщів-демодксів вормілу, препарату, малорозчинного у воді, дав змогу припустити наявність не менш вираженої системної антидемодексної дії у празиквантелу, який, на відміну від вормілу, швидко і повністю всмоктується зі шлунково-кишкового тракту, що забезпечує його дію на тканинних гельмінтів, паразитуючих поза межами кишечника.
Максимальна курсова доза празиквантелу (торгова назва – більтрицид), рекомендована виробником (Bayer AG, Німеччина) для лікування гельмінтозів, складає 25 мг/кг маси тіла тричі на день протягом 3 днів. Однак таку тривалість лікування слід визнати неприйнятною, якщо мати на меті вплив препарату на демодицид, ураховуючи повільне накопичення лікарських засобів у секреті сальних залоз та волосяних мішечках. З урахуванням цього було визнано за доцільне проводити лікування більтрицидом хворих, у яких були виявлені кліщі-демодекси, протягом 12 днів, не перевищуючи при цьому курсову дозу, рекомендовану виробником. В такому разі добова доза у більшості випадків була б не меншою, ніж 1,2 г на добу, що перевищує добову дозу малорозчинного альбендазолу (0,8 г).
Отже, все вищенаведене зумовило вибір препарату празиквантел (більтрицид) для експериментального застосування у хворих на “демодекс-залежні” дерматози.
У період з 2 листопада 2006 р. по 3 березня 2007 р. в умовах амбулаторного прийому центру “Екобінф” м. Суми були проліковані 10 пацієнтів з установленими діагнозами розацеа, демодикозу та періорального дерматиту. До клінічної групи ввійшли 4 чоловіків та 6 жінок, віком від 25 до 60 років, масою тіла від 64 до 90 кг. Всі вони перед початком лікування більтрицидом були обстежені з метою виключення супутньої соматичної патології. Наявність у них демодицид була підтверджена мікроскопічним дослідженням з підрахунком кількості особин Demodex brevis та Demodex folliculorum в різних стадіях розвитку. Протикліщові препарати зовнішньої дії не застосовувалися – більтрицид призначався у вигляді монотерапії. Добова доза препарату для кожного пацієнта визначалася з розрахунку 0,01875 г на кілограм маси тіла та рекомендувалася до прийому за три або чотири рази, після їжі. Після закінчення курсу лікування візуально визначалися зміни клінічних проявів хвороб, проводилося повторне дослідження клінічних аналізів та мікроскопічне дослідження на демодицид.
У всіх хворих за 12 днів лікування спостерігалося клінічне покращення перебігу дерматозів. Зафіксовано зниження чисельності популяції демодицид під дією більтрициду загалом у 7,25 разу. Майже у всіх хворих (дев’ятьох) відмічено добру переносність препарату. Лише у одного хворого виникла короткочасна нудота, пов’язана з прийманням засобу натщесерце, всупереч рекомендаціям. Нудота зникла після повернення до рекомендованого режиму прийому.
Таким чином, проведені дослідження вперше виявили системну антидемодексну дію препарату празиквантел (більтрицид).
^ АКУПУНКТУРА Й ГОМЕОСІНІАТРІЯ ПРИ ЗАХВОРЮВАННЯХ ПЕРИФЕРИЧНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ
Середа О.В., студ. 4-го курсу
Науковий керівник – ст. викладач Юрченко А.В.
СумДУ, медичний інститут, кафедра нейрохірургії та неврології
Лікування захворювань периферичної нервової системи є актуальним завданням сучасної медицини, тому що вони продовжують займати велику питому ваги по числу днів непрацездатності серед інших захворювань нервової системи. У цей час поряд з різними вже відомими способами рефлексотерапії з'явилися нові комбіновані й сполучені методи впливу. Кожний зі способів рефлексотерапії має певну специфічність і універсальність дії. У той же час підбор крапок акупунктури дозволяє істотно індивідуалізувати лікування, а також впливати на супутні захворювання.
Гомеосініатрія - введення композицій антигомотоксичних препаратів через крапки акупунктури, що дозволяє поряд з механічним подразненням крапок акупунктури на першому етапі потім додавати хімічні механізми дії специфічних антигомотоксичних препаратів, чим досягається пролонговане подразнення крапок акупунктури й каналу.
На базі КЗ «СОКЛ» проліковано 24 пацієнта із застосуванням методів акупунктури й гомеосініатрії з такими захворюваннями периферичної нервової системи: невропатія лицьового нерва - 7 хворих, невропатія малогомілкового нерва - 5 хворих, невралгія потиличного нерва - 3 хворих., поліневропатія - 8 хворих, невралгія трійчастого нерва - 1 хворий.
Включення в комплекс лікування антигомотоксичних препаратів сприяло більше швидкому поліпшенню стану хворих: відновленню рухової функції паретичних м'язів, зменшенню виразності болючого й поліневритичного синдромів, а також астено-невротичних і вегетативно-судинних розладів. Найкращий результат отриманий у хворих з невропатією лицьового й малогомілкового нерва в гострому й підгострому періоді, де вдалося домогтися повного відновлення функції паретичних м'язів.
При лікуванні пацієнтів з подібною симптоматикою тільки алопатичними препаратами (контрольна група), регрес симптомів був більше повільним і неповним.
Отримані результати свідчать про високу ефективність і доцільність включення методів рефлексотерапії й гомеосініатрії в клінічну практику.
^ ЗАСТОСУВАННЯ ВАЛЬПРОКОМУ ПРИ ЕПІЛЕПСІЇ
ТА ІНШИХ СУДОМНИХ СТАНАХ
Каплун І.Г., студ. 4-го курси
Науковий керівник – ст. викладач Юрченко А.В.
СумДУ, медичний інститут, кафедра нейрохірургії та неврології
Епілептичний припадок є одним з найпоширеніших і вражаючих неврологічних порушень. Часто епілептичні припадки є єдиним проявом захворювання, що триває все життя й вимагає постійного лікування. В інших випадках припадки ускладнюють плин неврологічного або соматичного захворювання або травми головного мозку.
Епілептичні припадки можуть мати різні прояви залежно від етіології, локалізації ураження, ЕЕГ-характеристик рівня зрілості нервової системи на момент розвитку нападу. Однак із практичної точки зору необхідно відрізняти дві основні категорії:
- Первинно-генералізовані припадки: двосторонні симетричні, без осередкових проявів у момент виникнення. До них ставляться два види: тоніко-клонічні припадки й абсанси - короткі припадки втрати свідомості.
- Парціальні припадки: припадок починається з осередкових симптомів. Вони також розділяються на дві групи: прості, при яких не відбувається порушення свідомості, і складні - з порушенням або зміною свідомості. Парціальні припадки також називають фокальними або вторинними, що підкреслює той факт, що вони часто викликані осередковим ураженням головного мозку й завжди вимагають з'ясування локалізації й причини епілептичного процесу.
При всіх формах епілепсії найбільш ефективним методом діагностики епілептичного розряду є ЕЕГ, а кращим методом з'ясування причини епілепсії - МРТ або КТ.
При визначенні принципів лікування припадків варто впевнитися в наявності саме епілептичних, а не інших неврологічних порушень - непритомності, мігрені, транзиторної ішемічної атаки, сплутаності й ступору токсичного або метаболічного походження. Потім варто встановити причину й тип припадку й підібрати відповідну терапію.
В умовах н/хірургічного відділення КЗ «СОКЛ» спостерігалося 38 хворих з епілептичними припадками, з них у 28 хворих причиною була перенесена ЧМТ, у 7 хворих - абстинентний синдром, у 3 хворих - пухлина головного мозку. Після проведення ЕЕГ та КТ хворим з первинно-генералізованними й складними парціальними припадками (19 хв.) був призначений препарат Вальпроком 300, 500 виробництва ТОВ “Фарма старт” з розрахунку 10-15 мг/кг маси тіла з поступовим збільшенням дози. Відзначалася висока ефективність і гарна переносимість препарату Вальпроком 300, 500 порівнянна із препаратом Депакин хроно 300, 500 виробництва фірми “Sanofi-Winthrop Indastrie”, Франція. Препарат зменшує збудливість і судомну готовність моторних зон головного мозку, проявляє транквілізуючі властивості, зменшує почуття страху, поліпшує психічний стан і настрій хворих, має антиаритмічну активність у зв'язку із чим рекомендується до широкого медичного застосування при лікуванні епілептичного синдрому.
^ ПАТОГЕНЕТИЧЕСКИЕ МЕХАНИЗМЫ ВЛИЯНИЯ
ЭЛЕКТРОСТИМУЛЯЦИИ НЕРВНО-МЫШЕЧНОГО АППАРАТА
ПРИ ПОСЛЕДСТВИЯХ ПОРАЖЕНИЯ ГОЛОВНОГО МОЗГА
Стеценко А.В., Стеценко Н.М., врачи-физиотерапевты
Научный руководитель – доц. Коленко Ф.Г.
СумГУ, медицинский институт, кафедра нейрохирургии и неврологии
КУ 4-я городская клиническая больница
Основными последствиями инсультов являются двигательные нарушения в виде гемипарезов различной степени выраженности. Своевременное и раннее применение адекватных физических факторов и лечебной физкультуры в комплексном лечении последствий инсультов зачастую имеет решающее значение в реабилитации таких больных. Сочетание лекарственной терапии и физических факторов должно осуществляться в как можно более ранние сроки заболевания, практически после стабилизации гемодинамики.
Целью нашей работы было определение оптимальных вариантов и лечебных мероприятий у 27 больных, перенесших инсульт. Была разработана специальная анкета, куда заносились данные исследования функционального состояния нервно-мышечного аппарата. Мышечную силу оценивали по 6- бальной системе. Всем больным проводилось комплексное лечение: медикаментозное и физическое (электростимуляция, электрофорез, парафин-озокеритовые аппликации, светолечение, массаж, ЛФК) в определенной последовательности: медикаментозная терапия - сосудоросширяющие, противоотечные, антихолинэстеразные, витамины группы В; электростимуляция паретичных мышц с занесением данных в специально разработанную индивидуальную «карту электростимуляции». На следую-щем этапе применяли парафин-озокеритовые аппликации, светолечение парализованных мышц. Проведение электростимуляции и выбор методики определялись степенью нарушения функции мышц. Затем проводились ручной массаж парализованных конечностей и лечебная физкультура. На всех этапах лечения осуществлялась оценка эффективности мероприятий.
Наши данные показали, что такая схема реабилитационных мероприятий наиболее оптимальна, применение современной физиотерапии может существенно улучшить эффективность лечения и уменьшить число инвалидов вследствие перенесенного острого нарушения мозгового кровообращения.
Физические факторы имеют ряд преимуществ: возможность многоуровневого воздействия на патологическую систему, тренирующий эффект при адекватных параметрах, являются более физиологичными, не вызывают привыкания организма к их действию, не дают осложнений, хорошо сочетаются с лекарственной терапией. Использованные нами методы отличаются простотой, доступностью и дешевизной.
^ ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ПРЕДИКАТОРЫ СУИЦИДАЛЬНОГО РИСКА
Стеценко А. В., врач 4-й городской больницы
Научный руководитель – доцент Кустов А.В.
СумГ, медицинский институт, кафедра нейрохирургии и неврологии
Проблемы суицидологи в последние десятилетия стали чрезвычайно актуальными, так как во многих странах отмечается заметный рост количества самоубийств, что свидетельствует о психологической неустойчивости и утрате у части населения ощущения смысла существования.
Как известно, в суицидальном поведении условно выделяют три стадии: этап суицидальных мыслей и фантазий, этап замысла, когда возникают планы реализации самоубийства в форме представлений о месте и способах его совершения и завершающий этап, направленный на конкретную реализацию поставленной личностью суицидальной цели, связанный с активным и часто произвольным поведением. В связи с этим важным аспектом изучения этой проблемы является поиск предикаторов риска (признаков, указывающих на большую вероятность развития) суицидального поведения, на основании которых можно было бы предупреждать его развитие еще на начальной стадии, когда риск суицидальной попытки не велик.
В психотерапевтической практике нередко встречаются пациенты с суицидальными мыслями, которые возникают на фоне эмоциональной патологии или при переработке субъективно значимых психотравмирущих обстоятельств и жизненных ситуаций. Однако суицидальные переживания часто скрываются, поэтому в жалобах больных, обращающихся за помощью, они не звучат открыто.
В своей практике, наряду с клиническим опросом и обследованием, мы часто используем проективные рисуночные тесты, которые, несмотря на техническую простоту и экономичность, бывают информативными для оценки состояния больного. Нами используются такие тесты, как «Несуществующее животное» и «Дом – Дерево – Человек», направленные на выявление подсознательных тенденций личности. Тесты позволяют определить особенности самооценки индивида, его отношение к себе и окружающим, содержание психотравмирующих ситуаций в прошлом и настоящем, формы используемых механизмов психологической защиты, оценить скрытые намерения, опасения и прочее. Беседы с больными, сопоставление их содержания с результатами, полученными при использовании проективных рисуночных тестов, позволило нам выделить некоторые признаки, указывающие на вероятность формирования суицидального поведения. Комплекс выявленных нами образов – предикаторов, выраженных в символической форме, позволяют прогнозировать состояние пациента уже на начальных этапах и проводить с ним психотерапевтическую работу, направленную на коррекцию условий и факторов, лежащих в основе суицидальных переживаний.
^ ДИНАМИКА ПОКАЗАТЕЛЕЙ НЕЙРОПСИХОЛОГИЧЕСКОГО ТЕСТИРОВАНИЯ ПРИ КОМПЛЕКСНОМ ЛЕЧЕНИИ ПОСТИНСУЛЬТНЫХ БОЛЬНЫХ С ВКЛЮЧЕНИЕМ
ПРЕПАРАТА ГИНКГО
Воронова О.И., студ. 4-го курса
Научный руководитель – проф. Соколова Л.И.
Национальный медицинский университет им. А.А. Богомольца., г. Киев,
кафедра нервных болезней
Актуальность темы когнитивных расстройств обусловлена их значительной распространенностью среди людей перенесших инсульт. Согласно последним исследованиям, сегодня во всем мире число пациентов, страдающих различными формами когнитивных расстройств, составляет несколько десятков млн. человек и растет с каждым годом. Выраженность и характер когнитивных расстройств определяют успешность реабилитации. В настоящее время спектр лекарственных средств, применяемых для коррекции таких нарушений, достаточно велик. Последние годы большой интерес привлекают препараты растительного происхождения. Из таких препаратов, перспективным в отношении положительного когнитивного эффекта является Гинкго болобу.
Препарат улучшает микроциркуляцию головного мозга, способствует образованию коллатералей. Улучшает память и мышление, ликвидирует последствия гипоксии головного мозга - головокружение, шум в ушах, головную боль и мигрень.
Целью данной работы стало изучение динамики показателей нейропсихологического тестирования у больных в раннем и позднем постинсультном периоде под влиянием лечения с включением препарата, содержащего Гинкго билобу.
Было обследовано 30 больных, в разные сроки перенесших ишемический инсульт, преимущественно полушарной локализации. Среди обследованных преобладали женщины (28 человек) в возрасте от 50 до 80 лет. В течении первого месяца после инсульта обследовано 20 человек ,в период от 6 месяцев до года после инсульта- 6 пациентов и в период более года - 4.
Состояние больных оценивали по шкале оценки способности к самообслуживанию Бартела. Нейропсихологическое тестирование включало краткое исследование психического состояния (MMSE), батарею лобной дисфункции (FAB), тест рисования часов.
Больные получали комплексную терапию согласно стандартам лечения раннего и позднего постинсультного периода. В качестве препарата, улучшающего метаболизм мозговых клеток, назначили Гинкго билобу с фитосомами по 40 мг 2 раза в день per os с 7-8 дня при ранней реабилитации и с первого дня лечения в стационаре при поздней. Курс терапии составил 1.5-2 месяца.
Результаты. Суммарный балл клинических проявлений по шкале NIH соответствовал легкой и средней степени тяжести инсульта: у 6 пациентов он не превышал 8, у остальных 24 был в пределах 13-15 баллов. По шкале Бартела исходная сумма баллов варьировала от 65 до 85 баллов и в среднем составила 78 - 80 баллов. До лечения определялись следующие показатели тестов: MMSE - 15-29 баллов (24 +/ - 1 балл), FAB - 8-14 баллов (в среднем 11 баллов), тест рисования часов - 4-7балла (в среднем 5 баллов). После лечения суммарный балл клинических проявлений по шкале NIH не превышал 8 у 8 пациентов, в пределах 13-15 оставался у 22 пациентов. По шкале Бартела сумма баллов составила 95 +/- 2 балла. Показатели нейропсихологических тестов после лечения заметно увеличились: MMSE - 27-30 баллов (в среднем 29 баллов), FAB - 12-16баллов (в среднем 14 баллов), тест рисования часов - 6-8баллов (в среднем 7 баллов).
Таким образом, анализ нейропсихологических показателей прошедших курс лечения пациентов свидетельствует о положительной динамике процесса в виде уменьшения неврологического дефицита по шкале NIH и повышения показателей нейропсихологического тестирования. Все участники программы отметили хорошую переносимость препарата, корректировки дозы не проводилось.
^ ОЦІНКА ЯКОСТІ ЖИТТЯ ХВОРИХ З РОЗСІЯНИМ СКЛЕРОЗОМ
Лопушанська О. О., Кісельов Р. А., студ. 4-го курсу
Науковий керівник – професор Соколова Л. І.
Національний медичний університет імені О.О.Богомольця,
кафедра нервових хвороб
Розсіяний склероз ― важке хронічне прогресуюче захворювання ц. н. с., яке уражає переважно молодих людей і закінчується інвалідизацією. Сучасне лікування цієї хвороби не забезпечує прогресування хвороби і суттєво не покращує стан хворих. Вартість лікування розсіяного склерозу і розміри прямих, і непрямих економічних витрат безпосередньо залежить від тривалості і ступеню непрацездатності хворих, тобто тяжкості і активності захворювання, тому проводиться оцінка якості життя хворих як інтегрального показника всіх аспектів життя хворого : фізичного і психічного здоров'я, соціального функціонування, емоційного статусу для визначення ефективності лікування. Метою нашої роботи була оцінка якості життя хворих з розсіяним склерозом за допомогою шкали NRS (Neurological Rating Scale, Sipe 1984 ) і російського варіанту опитувальника MOS SF-36.
Проведені порівняння показників якості життя хворих на розсіяним склерозом і здорових людей. Встановлено те, що розсіяний склероз значно знижує якість життя по всіх показниках, в першу чергу, фізичних складових. Спостерігаються низькі показники якості життя у хворих з вторинно – прогресуючим перебігом хвороби, більшою тривалістю хвороби і при ранньому її початку. Ми провели дослідження серед 20 хворих з розсіяним склерозом віком від 26 до 57 років, серед них :10 жінок і 10 чоловіків; 17 чоловік з ремітуючим перебігом і з вторинно ― прогресуючим. Хворі були розділені на групи за такими ознаками : сімейний стан, вік, характер лікування, професія і тривалість захворювання. Спостерігалися низькі показники якості життя у не лікованих хворих, людей більш зрілого віку і самотніх, людей фізичної праці.
Оцінку якості життя хворих з розсіяним склерозом важливо проводити, оскільки ці показники тісно пов’язані з неврологічним статусом хворого і,
на відміну від нього, дають повноцінну інформацію лікареві про всі аспекти життя хворого.
^ ХРОНІЧНИЙ НАБУТИЙ ТОКСОПЛАЗМОЗ ЯК ОДНА
З АКТУАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ ПРАКТИЧНОЇ НЕВРОЛОГІЇ
Марченко В.Г., проф.1; Савицька І.Б., асистент 2
Харківська медична академія післядипломної освіти,
кафедра неврології та нейрохірургії 1, кафедра невідкладної медичної
допомоги, медицини катастроф та війскової медицини 2
Обґрунтовані принципи і розроблені способи ранньої діагностики і лікування ушкоджень нервової системи при хронічному набутому токсоплазмозі на основі вивчення особливостей клініко-неврологічних порушень у 100 хворих з хронічним набутим токсоплазмозом у стадії загострення.
Найбільш часто страждають хворі у віці від 21 до 40 років, частіше жінки (67%). Найбільший відсоток спостережень приходиться на хронічних хворих з давністю захворювання 3-6 років (41%). У 6 випадках ми звернули увагу на сімейні випадки хронічного набутого токсоплазмозу. Клінічне спостереження у 70% хворих із хронічним набутим токсоплазмозом показало, що найбільш частими формами цього захворювання є асимптомна і малосимптомна. У неврологічному статусі переважають наступні симптомокомплекси: вестибулярний, вестибуло-атактичний, пірамідний, підкірковий синдроми, а також розлади неврастенічного характеру при виражених вегетативних проявах. Звертає на себе увагу дисонанс між поліморфізмом і виразністю скарг з однієї сторони й скудністю осередкових симптомів органічної поразки головного мозку з іншої сторони. У 11 пацієнтів діагностований активний центральний і дисемінований хоріоретинит, увеїт. У 2 хворих захворювання починалося гостро, із проявів синдрому загальної інфекційної інтоксикації, явищ фарингіту. У 6 хворих відзначалися епілептичні напади парциального характеру. Майже у всіх хворих виявлялися міалгічний та артрологічний синдроми без клініко-лабораторних ознак запалення. Лімфаденіт виявлявся у всіх пацієнтів. Ураження серцево-судинної системи проявлялося помірною тахікардією і електрокардіографічними ознаками слабко виражених порушень серцевого ритму. ЯМРТ картина характеризовалась ознаками арахноенцефаліту, менінгоенцефаліту, ликворної гіпертензією. Електроенцефалографічні зміни корелюють із клінічним даними, що підтверджує переважну тропність токсоплазменної інвазії на вегетативні центри ЦНС та обумовлює поліморфізм неврологічної клініки і вегетативних порушень. Крім цього, відмічається найбільша виразність вегетативних змін у хворих із правопівкульним акцентом змін на електроенцефалограмі.
Виявлені клініко-неврологічні порушення на ранніх етапах допоможуть практикуючому лікарю у своєчасній діагностиці токсоплазмозних уражень нервової системи та вчасній етіопатогенетичні теріпії.
Педіатрія №1
^ ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОБОТИ ПО ПОЛІПШЕННЮ
СИТУАЦІЇ З ГРУДНИМ ВИГОДОВУВАННЯМ
Сміян О.І., професор; Ємець О.М., Бугаєнко В.О., Сай В.П.
СумДУ, медичний інститут, кафедра педіатрії післядипломної освіти
з курсами пропедевтичної педіатрії і дитячих інфекцій
Сумська міська дитяча клінічна лікарня
Раціональне вигодовування є однією з найважливіших умов, що забезпечують адекватне дозрівання різних органів і тканин, оптимальні параметри фізичного, психомоторного, інтелектуального розвитку, стійкість немовляти до дії інфекцій та інших несприятливих зовнішніх чинників. Характер вигодовування на першому році життя визначає здоров'я дитини не тільки в ранньому віці, але і в подальші періоди його життя. Метаболічні порушення, що виникають при нераціональному вигодовуванні немовлят, є чинником ризику розвитку ожиріння, гіпертонічної хвороби, цукрового діабету та інших захворювань. Біля материнських грудей дитина відчуває себе у безпеці. Якщо мати радісно і охоче годує свого малюка, це сприяє формуванню у нього позитивного відношення до світу і людей, до самої себе. Відчуття, що відчуває матір, при годуванні дитини грудьми, передаються йому гормонально, через тілесний контакт, серцебиття, погляд, інтонацію голосу. Жоден замінник грудного молока не несе в собі інформацію про любов і ніжність!
На сьогоднішній день в Україні розроблена і упроваджується концепція охорони і підтримки грудного вигодовування на всіх етапах надання медичної допомоги матері та дитині. В основу цієї концепції покладені принципи, викладені у сумісній декларації ВООЗ і ЮНІСЕФ «Охорона, підтримка і заохочення грудного вигодовування: особлива роль родопомічних служб» (1989) та Ініціативі «Лікарня, доброзичлива до дитини» (1991).
Таким чином, накопичений у Сумах досвід по охороні та підтримці грудного вигодовування дозволив намітити основні напрями роботи по поліпшенню ситуації з грудним вигодовуванням:
- більш широке залучення суспільних груп материнської підтримки з питання пропаганди грудного вигодовування.
- розробка національних критеріїв моніторингу ситуації по грудному вигодовуванню;
- подальший розвиток ініціативи «Лікарня, доброзичлива до дитини»: розробка критеріїв оцінки лікувально-профілактичних установ сільської охорони здоров'я, центральних районних лікарень, а також дитячих стаціонарів;
- оцінка ефективності впровадження Ініціативи у практику установ допомоги породіллі і дитинства.
^ ДОЦІЛЬНІСТЬ ЗАСТОСУВАННЯ АНТИБАКТЕРІАЛЬНИХ ПРЕПАРАТІВ У ЛІКУВАННІ ГОСТРИХ БРОНХІТІВ
У ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ
Сміян О.І., професор; Гринишин В.В., студ. 6-го курсу
СумДУ, медичний інститут, кафедра педіатрії післядипломної освіти
з курсами пропедевтичної педіатрії і дитячих інфекцій
На сьогоднішній день однією зі складних проблем у тактиці лікування запальних процесів дихальних шляхів слід визначити питання про призначення і доцільність антибактеріальної терапії.
На даний час доведено, що в етіологічній структурі захворювань дихальних шляхів переважає вірусна інфекція, зокрема в 85-90% дітей гострі бронхіти зумовлені вірусами, в 5-7% - атиповими збудниками і лише в 5-10% - бактеріальною мікрофлорою.
На жаль, незважаючи на переважно вірусну природу захворювання, антибактеріальна терапія гострих бронхітів проводиться необґрунтовано широко. Навіть, беручи до уваги отримані в клінічних дослідженнях переконливі докази відсутності ефекту від антибіотиків, як щодо тривалості перебігу захворювання, так і щодо вираженості симптоматики і профілактики бактеріальних ускладнень.
Широке недоцільне застосування антибактеріальних препаратів спричиняє збільшення тривалості захворювання, появу резистентних штамів збудника, підвищується ризик виникнення побічних реакцій (алергія, шлункові-кишкові розлади, дисбактеріоз).
Показами до призначення антибактеріальної терапії є наявність виражених симптомів інтоксикації, клінічні ознаки, що вказують на бактеріальну природу процесу (слизово-гнійний і гнійний характер харкотиння), бронхообструкція, довготривала гіпертермія (більше 3 днів), затяжний перебіг захворювання, а також діти з несприятливим преморбідним фоном, що може створити загрозу розвитку пневмонії.
Таким чином, у даний час лікування гострого бронхіту в дітей раннього віку полягає в мінімізації використання антибіотиків, а їх застосування рекомендується тільки за чіткими показами й з урахуванням особливостей перебігу кожного випадку захворювання.
^ СТАН ГУМОРАЛЬНОГО ІМУНІТЕТУ У ДІТЕЙ ШКІЛЬНОГО ВІКУ
З НЕГОСПІТАЛЬНИМИ ПНЕВМОНІЯМИ
Горбась В.А., аспірант
Науковий керівник – проф. Сміян О.І.
СумДУ, медичний інститут, кафедра педіатрії післядипломної освіти
з курсом пропедевтичної педіатрії і дитячих інфекцій
Незважаючи на появу сучасних антибактеріальних препаратів, за останні роки в нашій країні відмічається стійка тенденція до збільшення захворюваності від пневмонії, однієї із самих розповсюджених хвороб, особливо серед дітей шкільного віку. Сьогодні науковці приділяють велику увагу вивченню всіх ланок імунної системи при гострих запальних процесах.
Метою роботи явилось вивчення особливостей гуморального імунітету у дітей з негоспітальними пневмоніями (НП) в залежності від періоду захворювання, тяжкості перебігу запального процесу.
Обстежено було 91 дитина, хвора на НП у віці від 6 до 18 років. Контрольну групу (КГ) склали 35 умовно здорових дітей.
Аналіз отриманих результатів показав, що в гострий період захворювання гуморальна ланка імунітету реагувала підвищеним вмістом імуноглобулінів М, А та G порівняно з КГ (p<0,001). У дітей всіх вікових груп Ig M склав (1,51±0,03 та 0,88±0,03 г/л відповідно); Ig A (2,54±0,07 та 1,72±0,06 г/л відповідно); Ig G (14,22±0,36 та 11,09±0,31 г/л відповідно).
Після лікування, в період стабільного клінічного покращення стану у дітей з НП відмічалась нормалізація рівня Ig G порівняно з показниками КГ (11,50±0,38 та 12,30±0,23 г/л відповідно). Рівень Ig М у всіх дітей достовірно був збільшеним як на початку лікування, так і після його закінчення (1,51±0,03 та 1,16±0,009 г/л відповідно, p<0,001). Рівень Ig A після проведеного лікування достовірно знизився по відношенню до показників цього імуноглобуліну КГ (1,93±0,04 та 1,72±0,06 г/л відповідно, p<0,01).
Таким чином, проведений аналіз імунологічних досліджень у дітей з НП дозволив нам виявити основні тенденції порушень гуморальної ланки імунітету. Поглиблене вивчення показників системи імунітету уточнює характерні імунологічні зміни при запальному процесі, що показало особливості змін цих показників в динаміці захворювання. Тому більш детальне вивчення стану гуморального імунітету при пневмоніях, можливо, дасть змогу застосовувати препарати, які дозволять модулювати імунну відповідь.
Перспективи подальших досліджень у цьому напрямку полягають у розробці критеріїв оцінки гостроти запального процесу та напрацювання тактики лікування НП з урахуваннях виявлених порушень імунного статусу у дітей.
^ Вміст Нікелю в плазмі крові у дітей
з вегетативними дисфункціями
Савельєва-Кулик Н.О., магістрант
Науковий керівник – проф. Сміян О.І.
СумДУ, медичний інститут, кафедра педіатрії післядипломної освіти з курсами пропедевтичної педіатрії і дитячих інфекцій
Відомо, що мікроелементи (МЕ), подібно до вітамінів, є найважливішими каталізаторами обмінних процесів. Відхилення в надходженні, утилізації, елімінації окремих МЕ чи порушення їх співвідношень в цілому (мікроелементози (МЗ)) впливають на діяльність організму. Проявом цього є зміни біологічної резистентності, здатності до адаптації. За останні роки у зв’язку з несприятливою екологічною ситуацією спостерігається погіршення стану здоров’я дітей як найбільш сприйнятливої категорії. Характерною особливістю екопатологій, а отже МЗ, є висока частота поєднаної патології органів та систем, ріст алергізації, інтоксикаційного синдрому, вегетативних дисфункцій (ВД).
Серед неінфекційних захворювань дитячого і підліткового віку ВД на сучасному етапі є найбільш поширеними: розповсюдженість в дитячій популяції складає від 20 до 82%.
Нікель – есенційний мікроелемент, що відіграє важливу роль окисного каталізатора, активуючи Cu - оксидази і прискорюючи окислення сульфгідрильних груп у дисульфідні, а також регулює насиченість трансферином сироватки крові. Токсичний ефект надлишку Ni в організмі супроводжується посиленням перекисного окислення ліпідів, зміною концентрацій біологічно активних амінів в сироватці крові і формених елементах, порушенням жирового і вуглеводного обмінів.
Метою дослідження було визначення рівня Ni в плазмі крові у дітей з ВД та у дітей з вегетативними розладами в поєднанні з обтяженим радіаційним анамнезом. Кількісне визначення мікроелементу проводилось методом атомно-абсорбційної спектрофотометрії. Під наглядом знаходилось 20 дітей з ВД та обтяженим радіологічним анамнезом віком від 13 до 17 років, що перебували на лікуванні в Сумській міській дитячій клінічній лікарні в 2005-2006 р.р. (1 група), а також 20 дітей, хворих на ВД, але таких, що не асоціюють з факторами радіаційного ризику (2 група). Групу порівняння (контрольну) склали 20 практично здорових дітей відповідного віку. За результатами проведеного дослідження виявлено підвищений вміст Ni в першій групі (0,026±0,001 мкмоль/л) відносно другої (0,021±0,001 мкмоль/л), а також відносно контрольної групи спостереження (0,0086±0,0007 мкмоль/л), при цьому різниця була достовірною (р<0,05).
Отже, враховуючи наведені дані, визначення балансу Ni є актуальним у вивченні можливих механізмів патогенезу, а також у проведенні адекватної терапії ВД у дітей, що мають обтяжений радіологічний анамнез.
^ ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕБІГУ ГОСТРОГО БРОНХІТУ
У ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ
Гринишин В.В., студ. 6-го курсу
Науковий керівник – проф. Сміян О.І.
СумДУ, медичний інститут, кафедра педіатрії післядипломної освіти
з курсами пропедевтичної педіатрії і дитячих інфекцій
Проблема гострих запальних захворювань органів дихання, зокрема гострого бронхіту у дітей раннього віку, залишається однією з найактуальніших у педіатрії у зв’язку зі значною поширеністю (250 випадків на 1000 дітей) і стабільним ростом кількості хворих за останні роки (за останні 10 років захворюваність зросла в 3,6 разів). До теперішнього часу існує велика кількість невирішених питань, пов’язаних з етіологією, патогенезом, вибором тактики лікування, що створює труднощі в практиці лікаря-педіатра.
Нами проведено аналіз історій хвороб 424 дітей віком від 0 - 3 років, які знаходилися на стаціонарному лікуванні у Сумській міській дитячій клінічній лікарні впродовж 2005 року. З них дітей, хворих на гострий бронхіт у віці до 1 року життя було 210 (49%) , з 1 до 2 років – 101 (23%), з 2 до 3 років – 113 (28%). З діагнозом гострий простий бронхіт на лікуванні знаходилось 108 хворих (23%), обструктивний бронхіт – 140 хворих (33%), гострий трахеобронхіт – 176 дітей (42%). Вперше захворіли 315 дітей (75%), повторно – 109 (25%). Супутня патологія відмічалась у 340 хворих (80%), серед якої найпоширенішою була дефіцитна анемія – 282 хворих (66%).
Характерними клінічними симптомами для гострого бронхіту були гострий початок захворювання з підвищенням температури тіла (у 285 хворих – 67%), частіше до субфебрильних цифр. Гарячковий період тривав близько 3 днів (90% хворих). Серед об’єктивних даних звертали увагу на себе катаральні явища у вигляді утруднення носового дихання, помірних виділень з носу.
Постійними симптомами були наявність кашлю, частіше з виділенням харкотиння, хрипів з обох боків у різних відділах легень, що зміщувалися при кашлі. На початку захворювання вислуховувалися сухі хрипи, які з часом змінювалися на вологі дрібно-, середньо- і великопухирчасті.
Зміни гемограми проявлялися прискореною ШОЕ (92%), лейкоцитозом (60%). Патогенна мікрофлора при посіві слизу з носу виявилася у 68 (16%) хворих, із зіву у 112 (26%) хворих. Антибактеріальна терапія застосовувалася у 398 (93%) хворих на гострий бронхіт дітей.
З клінічним видужанням виписано 340 (80%) дітей на 5-7 день, 87 (20%) дітей на 7-14 день.
^ ЕПІДЕМІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОБСТРУКТИВНИХ БРОНХІТІВ У ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ
Андреєва Т.В., лікар-інтерн
Науковий керівник – доц. Січненко П.І.
СумДУ, медичний інститут, кафедра педіатрії післядипломної освіти
з курсами пропедевтичної педіатрії і дитячих інфекцій
Вивчена поширеність обструктивних бронхітів у дітей раннього віку, що знаходилися на лікуванні в Сумській дитячій клінічній лікарні в 2006 році. Було проаналізовано 146 історій хвороби дітей у віці від 1 місяця до 1 року з обструктивними бронхітами. Діагноз установлювався на підставі даних анамнезу та клінічних проявів захворювання і, при необхідності рентгенологічних даних. Прояви бронхіальної обструкції зустрічалися у 46% дітей від усіх дітей з бронхітами даної вікової категорії, що знаходилися на лікуванні. Найчастіше захворювання розвивалося у дітей у віці 4 - 10 місяців. Захворювання зустрічалось з однаковою частотою як у дівчаток, так і у хлопчиків. Підвищення захворюваності зустрічалось, як правило, в осінньо - зимовому періоді і співпадало з підвищенням рівня захворюваності на гострі респіраторні - вірусні інфекції. Частота захворюваності| залежала також від погодних умов – при стабільних погодних умовах, захворюваність зменшувалась. Найбільш значущими чинниками відносно розвитку обструктивних бронхітів виявлені перинатальна патологія, яка зустрічалась у 17% обстежених дітей, паратрофія у 15%, харчові та медикаментозні алергічні реакції – у 20%, обтяжений спадковий анамнез по алергічним хворобам зустрічався у 18% дітей. В інших випадках причиною розвитку були вроджені вади розвитку дихальних шляхів. Слід зазначити, що у 34% обстежених дітей були з багатодітних сімей, з низьким соціальним достатком, а у 40% батьки мали шкідливі звички - палили.
Таким чином, отримані дані можуть служити основою для планування розробки планів профілактичних заходів по попередженню розповсюдженості бронхітів у дітей взагалі і обструктивних бронхітів зокрема.
^ ФАКТОРИ РИЗИКУ ТА КЛІНІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕБІГУ ОБСТРУКТИВНИХ БРОНХІТІВ У ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ
Лісовська Г.В., лікар-інтерн
Науковий керівник – доц. Січненко П.І.
СумДУ, медичний інститут, кафедра педіатрії післядипломної освіти
з курсами пропедевтичної педіатрії і дитячих інфекцій
Для виявлення чинників ризику, сприяючих розвитку обструктивного бронхіту у дітей раннього віку, проведено аналіз історій хвороби 146 дітей у віці від 1 місяця до 1 року, що знаходилися на лікуванні в Сумській міській дитячій клінічній лікарні в 2006 році з приводу обструктивного бронхиту.
Наші дослідження показали, що у 72,6% обстежених дітей був виявлений несприятливий преморбідний| фон – анемія різного ступеня тяжкості у 40% обстежених дітей, прояви ексудативного – катарального діатезу у 19% хворих дітей. Паратрофія, пов'язана з вигодовуванням неадаптованими молочними сумішами зустрічалася у 28% випадків. Обтяжений перебіг вагітності зустрічався у 48% дітей, несприятливий алергологічний анамнез зустрічався у 18% дітей. Штучне вигодовування зустрічалось у 38% випадках. Важливими факторами ризику у 23% дітей було часте і необґрунтоване застосування антибіотиків та недотримання термінів між перенесеним ГРВІ| і щепленням (5%).
Початок захворювання у 90% дітей виявлявся з катаральних явищ і сухого кашлю, і лише у 10% з експіраторної задишки. Як правило, задишка приєднувалася на другу добу захворювання. Підвищення температури тіла зустрічалось у 60% дітей.
Пік захворюваності доводився на осінньо-зимовий час і на серпень. При фізікальному| обстеженні у 90% дітей вислуховувалися сухі свистячі хрипи, у 10% явища бронхіальної обструкції протікали по типу бронхіоліту| (всі діти до 3 місяців).
Середня тривалість перебування в стаціонарі склала 8 днів. Терміни лікування значно подовжувалися у випадках більш пізнього звернення в стаціонар і при наявності фонових станів.
Таким чином, виявлення чинників ризику дозволяє більш цілеспрямовано розробляти план реабілітаційних і профілактичних заходів щодо попередження обструктивного бронхіту у дітей раннього віку.
^ КЛІНІКО - ЕПІДЕМІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СТЕНОЗУЮЧОГО ЛАРИНГОТРАХЕЇТУ У ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ
Іваненко О.Н., лікар - інтерн
Науковий керівник – доц. Січненко П.І.
СумДУ, медичний інститут, кафедра педіатрії післядипломної освіти
з курсами пропедевтичної педіатрії і дитячих інфекцій
Вивчена поширеність стенозуючих ларинготрахеїтів у дітей раннього віку, що знаходилися на лікуванні у відділенні реанімації Сумської дитячої клінічної лікарні за період з 2000 - 2006 роки. Було проаналізовано 232 історії хвороби дітей у віці від 1 місяця до 3 років зі стенозуючими ларинготрахеїтами. Діагноз установлювався на підставі даних анамнезу та клінічних проявів захворювання і, при необхідності рентгенологічних даних.
Прояви стенотичних явищ зустрічались у всіх обстежених дітей, що знаходилися на лікуванні. До відділення госпіталізувались діти зі стенозом II-III ступеню. У більшості дітей (78%) відмічали прояви стенозуючого ларинготрахеїту II ступеню. Виявлена пряма закономірність між вираженістю стенотичних проявів та строками госпіталізації до лікарні – більш важкі клінічні прояви зустрічались у дітей, що поступали до лікарні в більш пізні терміни. Частота зустрічаємості стенозуючих ларинготрахеїтів за звітний період зберігалась приблизно на одному рівні – по 30 – 40 випадків кожного року, що склало до 30% всіх дітей з гострою інфекційною патологією органів дихання. Найчастіше захворювання розвивалося у дітей у віці 10 до 18 місяців. Захворювання виявлялось з однаковою частотою як у дівчаток, так і у хлопчиків. Підвищення захворюваності спостерігалось, як правило, в осінньо - зимовому періоді і співпадало з підвищенням рівня захворюваності на гострі респіраторні - вірусні інфекції. Частота захворюваності| залежала також від погодних умов – при стабільних погодних умовах, захворюваність зменшувалась.
У більшості обстежених дітей відмічались прояви| ексудативного – катарального діатезу (38%), паратрофії (42%). Обтяжений перебіг вагітності зустрічався у 57% дітей, несприятливий алергологічний анамнез зустрічався у 34% дітей. Штучне вигодовування зустрічалось у 78% випадках. У 55% дітей прояви захворювання зустрічались вперше, у 35% - вдруге і у 10% дітей прояви стенозуючого ларинготрахеїту зустрічались 3 і більше разів. Перший епізод стенотичних явищ у всіх дітей мав більш важкий перебіг ніж послідуючі. Початок захворювання у 100% дітей з проявів ГРВІ – з’являлись катаральні явища і сухий частий кашель, поступово появлялась осиплість голосу. Задишка інспіраторного характеру, як правило, приєднувалася на другу добу захворювання. Підвищення температури тіла зустрічалось у 87% дітей.
Таким чином, проведене дослідження показало досить високу частоту стенозуючих ларинготрахеїтів у дітей та дозволило виявити провокуючі фактори розвитку захворювання, які необхідно враховувати при проведенні профілактичних заходів по оздоровленню дітей на дільниці.
^ ОСОБЛИВОСТІ ЛІКУВАННЯ
ОБСТРУКТИВНИХ БРОНХІТІВ У ДІТЕЙ
Румянцева О.А., лікар-інтерн
Науковий керівник – доц. Січненко П.І.
СумДУ, медичний інститут, кафедра педіатрії післядипломної освіти
з курсами пропедевтичної педіатрії і дитячих інфекцій
В структурі респіраторних інфекцій обструктивні бронхіти займають одне із провідних місць. Не дивлячись на масштабні профілактичні заходи по профілактиці респіраторних інфекцій частота їх, і в тому числі гострих обструктивних бронхітів залишається досить високою зі збільшенням захворюваності в осінньо – зимовий період.
Серед основних факторів, що сприяють поширеності гострих обструктивних бронхітів серед дітей раннього віку виділяють формування антенатальної та постнатальної сенсибілізації – токсикози вагітних, необґрунтоване застосування лікарських засобів, особливо антибіотиків, як в період вагітності, так і після народження дитини, ранній перехід до штучного вигодовування. Особливо впливає на формування сенсибілізації несприятлива екологічна ситуація.
На сьогоднішній день розроблені чіткі принципи лікування гострих обструктивних бронхітів, які включають в себе етіотропні – противірусні засоби, топічні і системні бронхомуколітичні та протизапальні лікарські препарати.
Призначення в ранні терміни противірусних препаратів дозволяє мінімізувати призначення антибактеріальної терапії при гострих обструктивних бронхітах у дітей, які можуть бути показаними у дітей у віці до 6 місяців та при нашаруванні бактеріальних інфекцій. Найбільш обґрунтованим, при необхідності призначення антибіотиків, є застосування макролідів, захищених пеніцілінів та цефалоспорінів, які в меншій мірі сприяють розвитку сенсибілізації у дитини.
В тяжких випадках, при розвитку тяжкої дихальної недостатності, показано призначення глюкортикоїдів. З метою кращого відходження харкотиння показані вібраційний та постуральний види дренажу, фізіотерапевтичні процедури. Показана фітотерапія з призначенням гіпоалергенних рослин – корінь солодки, чебрець, м’ята, богульник.
На етапі реабілітації у більш старших дітей показані дихальна гімнастика, закалювання, спелеотерапія. Діти, в яких спостерігаються повторні епізоди бронхіальної обструкції обов’язково повинні надглядатись у алерголога.
Таким чином, тільки комплексне поєднання терапевтичних засобів дозволяє досягати значного клінічного ефекту при лікуванні гострих обструктивних бронхітів у дітей.