Geum.ru

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України, протокол №4 від 05 травня 2005 р. Київ 2005

Вид материалаДокументы

Содержание


Ю.О. Павлов
Розвиток професійної ідентичності особистості майбутнього фахівця як умова попередження безробіття
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   30

УДК 159.923:057.19

Ю.О. Павлов

(м. Вінниця)

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПРОФЕСІЙНОЇ АДАПТАЦІЇ БЕЗРОБІТНИХ В СУЧАСНИХ СОЦІАЛЬНО ЕКОНОМІЧНИХ УМОВАХ

Сучасні соціально-економічні перетворення в умовах ринкової економіки створюють певні труднощі у професійній адаптації особистості, її конкуренційної здатності на ринку праці. Особливою мірою це стосується безробітних.

Суб'єкти суспільства – соціальні спільноти і окремі особис-тості в процесі безробіття втрачають свою соціальну самоіденти-фікацію, їх соціальний статус стає невизначеним. Це веде до того, що у більшості непрацюючих після втрати роботи формуються розмиті ціннісні орієнтації, невизначеність у подальшій самореалізації. Конфлікт особистісних цінностей призводить до кризи суспільства. Ціннісний конфлікт виникає в зв'язку зі зміною соціально-економічних умов діяльності, оновленням структури професійних вартостей в умовах ринку. Виникнення кризи особистості, пов'язаної з втратою роботи, потребує створення відповідних психологічних умов адаптації в період ринкових перетворень.

На нашу думку, здатність безробітної людини адекватно оцінити свою професійну придатність до нових соціально-економічних умов, активно долати життєві перепони на основі побудови ринкових професійних вартостей – є головною передумо-вою її психологічної адаптації у пошуку праці. Здатність організму до впорядкування своєї поведінки відповідно до зазначених цілей є важливим чинником психологічної стабільності безробітних.

Психологічна адаптація безробітних у пошуку праці потребує усвідомленого розуміння сучасних соціально-економічних вимог, визначальних чинників ефективності професійної самореалізації, що є визначальним у їх подальшому працевлаштуванні:

Це перш за все такі чинники:
  • особистісне сприйняття завдань фірми;
  • відповідальність за виконання професійних завдань та проблем;
  • професійна комунікативність, сприятливі контакти із співпрацівниками при виконанні професійних завдань;
  • особистісна відповідальність за забезпечення конкурентно-здатності продукту праці;
  • професійне зростання продовж життя;
  • удосконалення креативності власного розвитку.

Все це створює певні психологічні труднощі у безробітних, пов'язаних з пошуком праці, що пояснюється перш за все їх невпев-неністю у власних силах щодо реалізації життєвих цілей і потреб.

Розглядаючи соціальну адаптацію як ще одну обов'язкову умову ефективної взаємодії в мікросоціумі, можна стверджувати що людина, яка не пристосувалася до вимог даного суспільства, просто не може розраховувати на гідне виживання в такому суспільстві. Феномен адаптації є реальною умовою діяльності особистості. Цей феномен складний і неоднозначний, пов'язаний, перш за все, з мотиваційними кризовими станами.

Соціально-психологічні зміни у суспільстві зумовлюють мотиваційну кризу особистості безробітного. Високий рівень ком-петентності в нових умовах праці потребує відповідної мотивації, усвідомленого сприйняття складних нетипових завдань діяльності щодо забезпечення конкурентоспроможності продукту праці.

Сучасні зарубіжні психологи звертають увагу на важливість у професійній адаптації регулювання поведінки людини, реалізації її особистісних мотивації і цілей. Найчастіше у цьому випадку теорія мотивації застосовується як теорія структури потреб, як індивідуаль-ний мотиватор, піраміда потреб людини, де кожна людина має свою індивідуальну піраміду потреб, і по-різному реагує на вплив біологічних, психічних і суспільних чинників, на створення ієрархії потреб і пов'язаних з ними мотиваторів людської діяльності.

Важливим у цьому є відповідність безробітних сучасним соціально-економічним потребам і вимогам, їх здатність адаптуватися до реальних потреб і вимог працедавців. Відсутність цих відповідностей призводить до виникнення розбіжності між очікуваними і отриманими результатами життєво важливої ситуації, що розв'язується. В цьому випадку мотивація досягнення є результатом тільки емоцій, без реальних успіхів людини.

У випадку, коли емоції досягнень пов'язані з розбіжністю між актуальною ситуацією особистості і її стандартом досконалості або уявленням як належить, як має бути, як хочеш, щоб було, якщо людина спостерігає, що її діяльність призводить до результату вищих стандартів виконання, це призводить до позитивних емоцій і бажання подальшої діяльності і навпаки, почуття неможливості, безпорадності щодо виконання певної діяльності має характер кари, яка призводить до пригнічення активності особистості, зниження її рівня.

Така велика кількість розбіжностей негативно впливає на психологічну стабільність особистості, її професійне самовиз-начення і самореалізацію.

Слід зазначити, що важливим для психологічної адаптації безробітних у пошуку праці є також усвідомлена оцінка власних професійних можливостей і здатностей, розробка на цій основі особистісних програм професійного саморозвитку.

Основною передумовою реалізації особистісних професійних знань і умінь безробітного є його здатність до підвищення свого кваліфікаційного рівня, компетентності, зміни професії відповідно до її конкуренційності на ринку праці.

Такі соціально-економічні складнощі зумовлюють необхідність надання певної психологічної допомоги безробітним щодо їх професійного становлення.

Психологічна допомога безробітних у пошуку праці має враховувати усвідомлену самооцінку особистісних професійних можливостей і здатностей в порівнянні з потребами ринку, визначення власних шляхів самовдосконалення.

Важливими у цьому є:
  • бажання виконати щось краще, ніж інші або навіть найкраще, що є передумовою досягнення успіху;
  • усвідомлене сприйняття сучасних соціально-економічних вимог, реальних потреб працедавців;
  • підвищення рівня професійної та особистісної компетентності щодо здійснення певної діяльності;
  • участь в реальних програмах і проектах;
  • розробка власних програм подолання життєвих криз.

Таким чином, аналізуючи вищезазначене, можна зробити висновок що сучасні соціально-економічні вимоги та потреби у здійсненні професійної діяльності суттєво впливають на психологічну стабільність безробітних, перш за все, на їх усвідомлене сприйняття ринкових реалій, власних можливостей щодо професійного самовизначення і професійної самореалізації. Психологічна допомога, скерована на усвідомлене сприйняття реальних вимог працедавців, використання особистісного професійного досвіду, підвищення професійної компетентності є головної передумовою професійної адаптації безробітних в нових умовах праці.


УДК 159.347.5:057.19

Є.В. Єгорова

(Київ)

РОЗВИТОК ПРОФЕСІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИСТОСТІ МАЙБУТНЬОГО ФАХІВЦЯ ЯК УМОВА ПОПЕРЕДЖЕННЯ БЕЗРОБІТТЯ

Проблема становлення особистості професіонала залишається ще мало розробленою у психологічній науці. Між тим проведення такого роду досліджень сприяло б удосконаленню системи професійної освіти.

На жаль, сьогодні навчання, в тому числі і професійне, часто зводиться до простої трансляції знань, а отже, становлення саме особистості професіонала відбувається у більшості випадків стихійно. Для того, щоб цей процес став цілеспрямованим, необхідно виявити існуючі тенденції розвитку професійної ідентичності майбутніх спеціалістів у процесі навчання, оскільки у суспільстві з високим соціальним статусом професії професійна ідентичність виступає як ведучий фактор психологічного благополуччя людини, що дає їй відчуття стабільності та впевненості у своїх силах.

З приводу дефініції поняття “професійна ідентичність” існують різні точки зору. Так, досить розповсюдженою є характеристика професійної ідентичності як різного ступеня усвідомлення особистістю приналежності до певної професійної спільноти. Існують і більш розширені тлумачення професійної ідентичності, у яких виділяються, як умови виникнення і розвитку професійної ідентичності (фактори, її формуючі), так і ознаки, що відображають ті суттєві відмінності між професійними спільнотами, які дозволяють їх розрізнювати одну від одної (зміст професійної ідентичності). Звідси, компонентами професійної ідентичності слід вважати результат осягнення як реально існуючих ознак, так і формуючих її факторів.

У цілому професійну ідентичність можна охарактеризувати як систему різного ступеня усвідомлення особистістю уявлень та оцінок, реально диференціюючих та інтегруючих ознак існування професійної спільноти. В результаті формування цієї системи уявлень людина відчуває свою приналежність до певної професійної спільноти. Професійна ідентичність не тотожна професійній самосвідомості, а характеризує специфіку цієї самосві-домості стосовно самосвідомості інших професійних груп.

Отже, професійна ідентичність – характеристика професійної самосвідомості особистості, що передбачає відчуття особистістю своєї приналежності (або бажання належати) до групи спеціалістів певної професії; переживання одночасно своєї тотожності з цією спільнотою та відокремленості від інших професійних спільнот; готовність виконувати певні професійні ролі.

Набуття професійної ідентичності відбувається шляхом професійно-рольової ідентифікації, тобто прийняття соціально-рольової позиції спеціаліста певного фаху, формування соціально-професійного аспекту його “Я-концепції”, інтеріоризація певних цінностей, вироблення відповідних професійних настанов. На своєму найвищому рівні розвитку професійна ідентичність означає врівноваження базових потреб особистості з її можливостями та обдарованістю. Людина знає, хто вона і чого вона хоче, і відповідно цього структурує своє життя. Професія набуває для неї особистісно-значущої цінності.

Головним критерієм розвитку професійної ідентичності є відчуття задоволеності особистості собою як діючим фахівцем або своїм професійним вибором і своєю професійною діяльністю або професійними намірами. Особистість відчуває можливість успіху у діяльності з реалізації своїх ведучих професійних мотивів.

Повноцінний розвиток професійної ідентичності особистості відбувається лише на ґрунті узгодженої, несуперечливої її індивідуальної системи ціннісних орієнтацій. Вона, у свою чергу, забезпечує готовність людини до визначення реальних професійних цілей, планів, перспектив, без чого неможливий подальший професійний саморозвиток та самоактуалізація особистості.

Розвиток професійної ідентичності майбутніх спеціалістів детермінується сукупністю об‘єктивних і суб’єктивних факторів. До об’єктивних детермінант належать: традиції навчального закладу; включення у навчальні програми вступних курсів, що дають студентам уявлення про підготовку спеціаліста у даному навчальному закладі; ознайомлення з вимогами до спеціалістів, розвиток партнерських стосунків у системі „викладач – студент”. Ідентифікація студента з викладачем допомагає йому набути професійної ідентичності: зміцнити професійну спрямова-ність, скоригувати „образ Я”, підвищити професійну самооцінку, інтеріоризувати професійно-рольові цінності і узгодити їх зі структурою власного „Я”, До суб’єктивних детермінант розвитку професійної ідентичності належать: розвиток „Я-концепції”, в тому числі і професійної складової; розвиток життєвої перспективи; усвідомлення пріоритетів ціннісно-смислової сфери, що передбачає орієнтацію особистості на професійні, а не на матеріальні цінності. Тобто важливою задачею професійної освіти поряд з передачею студентам та учням знань та вмінь є формування особистості професіонала, сприяння його ідентифікації з професією, розвитку пристрасного ставлення до професії. При відсутності цього спеціаліст буде постійно міняти зміст своєї праці. Він з легкістю буде перескакувати з професії на професію. Такий спеціаліст не буде відчувати задоволення від своєї роботи, його професійний потенціал буде розпилятися. Тому так важливо, щоб окрім чистого академічного навчання велась робота і з особистісного розвитку студентів.

Передумовами до розвитку професійної ідентичності майбутнього спеціаліста є вирішення численних проблем, з якими він стикається під час навчання у закладі професійної освіти. Про деякі з них ми вже писали (1). Звичайно, що для більшості викладачів та студентів наведені факти не будуть ні новими, ні несподіваними. Проте, вирішення цих проблем дуже часто визначає весь хід подальшого життя людини.

Слід зазначити, що розвиток професійної ідентичності особистості багато в чому ускладнюється нинішньою ситуацією на ринку праці. Вона характеризується втратою багатьма людьми найбільш очевидних і переконуючих критеріїв ідентифікації з професією у вигляді заробітної плати, пільг і привілеїв, об’єму робочого часу. На різних рівнях соціального життя ми маємо справу з несформованими неповноцінними ідентичностями. Сучасна економічна ситуація неспроможна надати людині основу для стійкої професійної ідентичності. Отже, дуже часто під час навчання у професійних закладах освіти всіх рівнів в учнів та студентів відбувається руйнація набутої професійної ідентичності, задача психолога – відновити цю зруйновану професійну ідентичність, допомогти їм подолати кризу професійної ідентичності. У випадку, коли неможливо відновити зруйновану професійну ідентичність, необхідна обов’язкова професійна переорієнтація. Інакше неминуча особистісна криза учня.

Визначаючи шляхи розвитку професійної ідентичності необхідно спиратися на концепцію професійної ідентичності як багатомірного та інтегративного психологічного феномену, результат активного процесу, що відбиває уявлення суб’єкта про себе як фахівця, і який супроводжується відчуттям власної неперервності, тотожності та визначеності у професії. В результаті цього людина сприймає своє життя у професії як єдність та цілісність послідовних цілей, вчинків та дій.

Професійна ідентичність – психологічна реальність нашого „Я професійного”, продукт реальності і ментальності. Механізмами, що породжують ідентичність є самовизначення, персоналізація та самоорганізація (набуття стійкої структури та форми). Основу персоналізації складають прототипи (співвідношення Ми – Вони). Основу самовизначення складають цінності.

Самовизначення – це визначення кордонів своїх віртуальних можливостей шляхом здійснення вибору згідно зі своїми інтересами, цінностями та цілями., виходячи зі змісту „Я-концепції”.

Виконавчий механізм ідентичності – рефлексія. Реалізується ідентичність в образі Я.

Професійна ідентичність – набуття смислу самоповаги через виконання своєї професійної діяльності. Професійна ідентичність передбачає відповідність людини і професії. Професійно ідентичний фахівець розуміє свою професію, приймає себе в професії, вміє добре та з користю для інших виконувати свої професійні функції.

Цільові складові особистісної підготовки професійно ідентич-ного спеціаліста наступні: розуміти себе (робота з образом „Я”), приймати себе, управляти собою (робота з самоорганізації).

Ці задачі вирішуються шляхом розвитку рефлексії (що я роблю, і в чому сенс того, що я роблю), проектування образу професійного майбутнього, підвищення впевненості у собі, розвитку своєї компетентності, побудовою адекватного образу Я.

Самопізнання, усвідомлення власних потреб, можливостей, професійних інтересів і цінностей, створення позитивних образів та перспектив професійного майбутнього, цілепокладання з метою розвитку образу Я, обов’язковий зворотній зв’язок у професійний діяльності – все це сприяє розвитку професійної складової Я-концепції. Отже, розвиток професійної ідентичності повинен відбуватися як у площині поведінки, професійних дій, емоційних відношень, так і в когнітивній площині.

Можна вважати, що особистість набула профідентичності, якщо здійснено її самовизначення, відбулася інтеграція з професійною спільнотою сформовано та усвідомлено уявлення про себе як фахівця.

Отже, розвиток професійної ідентичності повинен відбуватися у трьох площинах: „Професія”, „Інші”(професійна спільнота), „Особистість” (образ Я).

Наприкінці зазначимо, що найбільш адекватною формою роботи з розвитку професійної ідентичності особистості майбутнього фахівця є поглиблена професійна орієнтація студентів (учнів), формування у них адекватного і всебічного уявлення про майбутню професію. Як було зазначено вище, таке уявлення не обмежується відомостями про характер діяльності, її засоби, цілі, теоретичну основу і навички практичної реалізації. Обов’язковим його компонентом є адекватне емоційно-особистісне відношення студента (учня) до майбутньої професії, усвідомлення себе в професійній ролі, розумінні особистісних і характерологічних проблем, обмежень та переваг, так або інакше пов’язаних з обраною професією.

Література.
  1. Єгорова Є.В. Важкі ситуації у контексті адаптації студента до навчання у вищих навчальних закладах // Педагогічний процес: теорія і практика //Наукові записки. – 2002.- Випуск І. – 178-188.


Бастун М. В.

(Київ)

Розвиток комунікативної культури як фактор психологічної стабільності особистості безробітних

Безробіття, як свідчать численні соціально-психологічні дослід-ження, має виключно негативні соціальні наслідки як для суспільства в цілому, так і для окремих індивідів. Люди гостро переживають непотрібність своїх знань, виробничого досвіду, перехід з однієї соціальної групи до іншої. Дослідження зафіксували головні психоло-гічні особливості безробітного: невисокий рівень соціальної сміливості, поступливість, конформність, песимістичність та обережність у поведінці, недовірливість та скептицизм, пригнічений емоційний стан.

Все це свідчить про необхідність заходів, спрямованих на підвищення психологічної стійкості людей, що з тих чи інших причин втратили роботу. Важливою умовою підвищення психологічної стійкості особистості є розвиток її психологічної культури. Неодмінним елементом формування психологічної культури ми вважаємо формування комунікативної культури, або культури спілкування.

Комунікативність, як і соціальність, є ознакою спільною для людини і багатьох вищих тварин. Виключною властивістю людини є використання в спілкуванні знакових систем, котрі є носіями певної культури. Знаки існують і в тварин. Але на відміну від них ті знаки, котрими користується людина, не успадковуються генетично [4]. Найважливішою знаковою системою, котрою користується людина, є мова. І тому, розглядаючи культуру спілкування і мовленнєве спілкування як її основу, слід пам’ятати про складний зв’язок, що поєднує між собою категорії спілкування та культури.

Більшість визначень поняття "культура" можна віднести до двох категорій. Вони описують властивості, притаманні або людським спільнотам, або окремим особистостям. Культура особистості, за визначенням Г.О.Балла – це "система якостей тієї чи іншої особистості як суб’єкта культури" [1]. Тобто, ці два визначення пов’язуються через категорію особистості: вона є водночас суб’єктом "загальної" культури та носієм "індивідуальної" культури. Отже, досліджуючи культуру спілкування, доцільно розглядати особистість передусім як суб’єкта культури спілкування. І оскільки, як було зазначено, важливою формою існування культури є мова як складна знакова система, ми розглядаємо тут особистість як суб’єкта культури мовленнєвого спілкування; за іншим визначенням – "мовленнєву особистість" [3].

Мовленнєва особистість – це людина, що розглядається з точки зору її здатності виконувати мовленнєві дії – породження і сприймання висловлювання. Говорячи про мовну особистість, ми торкаємося однієї з граней особистості індивіда, ту, що вказує на його ставлення до мови і мовлення. Поняття "мовна особистість" передбачає розгляд кожного носія мови як унікального суб’єкту мовлення. З цього положення можна зробити два висновки. По-перше, процес навчання повинен бути спрямований на те, щоб навчити учня бачити в партнері по комунікації саме особистість. По-друге, учень для вчителя постає як унікальна “мовна особистість”, котрій він допомагає розвиватися, а вчитель для учня – також як мовна особистість, що може бути одним з джерел побудови власного образу “Я”.

Говорячи про міжособистісне спілкування, ми розглядаємо його як суттєву ознаку людської істоти, що відрізняє її від вищих тварин. Спілкування – це conditio sine qua non існування людської особистості. Як вказує В.В.Рибалка, підструктура спілкування відіграє провідну роль у процесі розвитку особистості, оскільки через неї здійснюється та нею опосередковується вплив соціокультурного оточення на розвиток особис-тості. Розглядаючи зв’язки спілкування з іншими підструктурами, він підкреслює діалогічну природу інтелекту, яка реалізується саме завдяки системній взаємодії підструктур спілкування та інтелекту особистості [6].

Перспективною психолого-педагогічною системою, спрямованою на розвиток діалогічного спілкування як засобу формування комунікативної культури особистості, є концепція “Школи діалогу культур”, розроблювана В. С. Біблером то його колегами.

За В.С.Біблером, суть згаданої концепції полягає в зміні змісту і сенсу самої ідеї освіти в контексті ідеї культури. Основою цієї зміни є антитеза “освічена людина” – “людина культури”. Остання характеризується не стільки володінням готовими знаннями і нави-чками, скільки культурою їх формування, зміни і трансформації. [2]

З огляду на визначення "цивілізації як нормативно-репродуктивного аспекту культури" [1], ми розуміємо вищенаведену антитезу “освічена людина” – “людина культури” таким чином, що якість "освіченості" є аспектом якості "культури" особистості. Відповідно розвиток культури спілкування особистості повинен враховувати два компоненти цієї культури. Перший компонент включає лінгвістичну компетентність, тобто вміння здійснювати операції з побудови граматично адекватних мовних конструкцій, а також володіння формальними навичками спілкування. Другий компонент стосується оволодіння навичками творчого міжособис-тісного спілкування, стратегіями діалогічної взаємодії, в тому числі зовнішнім і внутрішнім діалогом, а також осягнення культурних смислів. На нашу думку, формування культури спілкування повинно повною мірою враховувати обидва вищевказані аспекти.

Одним з найважливіших засобів формування лінгвістичної компе-тентності особистості, що нерідко недооцінюється, є навчання іноземної мови, яке є обов’язковим компонентом загальної та спеціальної освіти.

Навчання іноземної мови є насамперед навчання мовленнєвої діяльності і мовленнєвого спілкування за допомогою цієї мови. Існують певні закономірності, чинні для будь-якої діяльності, в тому числі й мовленнєвої. Різниця між мовленням іноземною та рідною мовами стосується, по-перше, орієнтувальної ланки: щоб побудувати мовленнєве висловлювання, носії різних мов повинні проробити різний аналіз ситуації, цілей, умов спілкування та інше; по-друге, і це головне, комплексу операцій (і мовленнєвих дій), котрі їм потрібно проробити, щоб побудовані ними висловлювання були семантично адекватними [5].

Навчання мовленнєвої діяльності засобами іншої мови включає формування мовленнєвих навичок і вмінь. Навички за своєю природою є стереотипними, механічними; що ж до комунікативно-мовленнєвих вмінь, то вони носять творчий характер – адже умови спілкування ніколи не повторюються повністю, і кожного разу доводиться заново добирати потрібні мовні засоби. А це означає, що прийоми навчання комунікативно-мовних вмінь повинні відрізнятись від прийомів навчання мовленнєвих навичок.

Головне завдання формування лінгвістичної компетентності можна сформулювати таким чином: в комунікативному плані – навчитися говорити так, як говорить носій цієї мови; в когнітивному – навчитися так само, як він, здійснювати орієнтування в ситуації. Аналіз існуючих методів навчання іноземних мов дозволяє виділити два основних підходи: комунікативно-діяльнісний і когнітивно-комунікативний. Обидва вони зорієнтовані передусім на формування нормативно-репродуктивних складових культури спілкування.

Безробітному потрібно створити умови для його розвитку як мовної особистості. Одним з продуктивних засобів для досягнення цього є, згідно концепції А.Маслоу, ставлення до нього апріорі як до мовної особистості за будь-яких умов, незалежно від його актуальних досягнень. Це сприятиме підвищенню його психологічної стабільності в надзвичайно складних соціально-психологічних умовах безробіття.