Geum.ru

Міжнародна журналістика – 2002 київ 2002

Вид материалаДокументы

Содержание


Розділ 6. Роль преси та кампаній у ЗМІ в ствердженні
Японія в сучасному світі: економіка, політика
Управління економічного планування
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Розділ 6. Роль преси та кампаній у ЗМІ в ствердженні

ідеології держави на прикладі кампанії

в українських і турецьких ЗМІ щодо справи А. Оджалана


Висновки попередніх розділів дають змогу оцінити повноту відображення газетами курдської проблематики, а також функцію преси у цьому складному питанні.

Почнемо з публікацій турецьких газет, які переважно носять односпрямований характер, сповідують інтереси уряду і виправдовують його силову політику щодо курдів. Мотиви зрозумілі: стратегічна важливість для Туреччини Південно-Східної Анатолії, зосередженість у цьому районі корисних копалин і гідроресурсів, його роль транспортного коридору. Втративши цей регіон, Туреччина втратить справді багато. Отже, преса, захищаючи інтереси держави, не зовсім об’єктивне відображає проблему: зокрема, відсутні публікації, які б розповідали про реальне становище курдів, жахливі соціальні умови, відсутність можливості здобувати освіту тощо.

У цьому зв’язку спадає на думку нещодавня антиукраїнська кампанія в турецьких ЗМІ, пов’язана з інцидентом, що стався 22 березня 2000 р. у виключній (морській) економічній зоні України. Тоді численні випадки браконьєрства – незаконного вилову калкану – турецькими рибалками закінчилися для них смертю одного з них і потопленим кораблем. Слід зазначити, що українські прикордонники, відкриваючи вогонь, діяли в межах чинного українського і міжнародного законодавства. Турецькі рибалки, протягом кількох років браконьєрським способом виловлюючи камбалу – калкан, яка занесена до Червоної книги і на вилов якої існують суворі обмеження, завдавали мільйонних збитків Україні і створювали загрозу її національній безпеці. На рибалок не діяли ні норми законодавства, ні численні попередження у вигляді нот протесту. Вони врешті-решт напросилися на такі дії.

У відповідь на це в турецьких ЗМІ розгорнулася масштабна кампанія, яка зіграла велику роль у формуванні негативного сприйняття даного випадку населенням Туреччини. За допомогою ЗМІ було організовано демонстрацію громадської думки, розрахованої на безграмотність турецького народу, якому говорили, що рибалки позбавляться заробітку від невилову риби. Жодного слова про неправомірність дій і нахабну поведінку рибалок. Інформація подавалася в перекрученому вигляді, що призвело до суттєвого погіршення іміджу України в очах турецького народу. Отже, турецькі ЗМІ, з одного боку, відстоювали інтереси рибалок, а з другого – подавали необ’єктивну інформацію.

Чи не схожа ситуація з курдським питанням? З одного боку, відстоювання інтересів держави, а з другого – неповна, необ’єктивна інформація. Жоден журналіст не продемонстрував іншого підходу до проблеми. Крім цього, абсолютно відсутні у публікаціях журналістів пропозиції щодо шляхів вирішення проблеми.

Аналізуючи тематичну спрямованість публікацій в українській пресі, слід зазначити, що в центральних газетах – “День”, “Факты” – вони мало чим відрізняються від турецьких. Таке ж однобічне зображення курдів. Тема складного становища курдів і несправедливості політики офіційної Анкари простежується лише в регіональних виданнях, зокрема “Крымское время” і “Регион”, а також традиційно об’єктивною виступає “Зеркало недели”. Отже, в цілому щодо висвітлення курдського питання Туреччина претензій до нас не має. З іншого боку, чи не губиться тут один з основних принципів журналістики – правдивості та об’єктивності?

Водночас, як уже зазначалось, позитивна інформація про курдів і деяка критика турецького уряду може сприйнятися турками вкрай негативно. Це може мати як політичні, так і економічні наслідки, небажані для України і можуть суперечити нашим національним інтересам.

Отже, серед соціальних позицій українських газетярів виявляється певна суперечність. То чому ж віддати перевагу? Що є пріоритетом для України: відповідність демократичним принципам громадянського суспільства чи забезпечення економічних інтересів держави? На думку автора, ці поняття, які є взаємодоповнюючими, не мають суперечити одне одному. “Україна – демократична, правова і соціальна держава”, – зазначається в статті 1 Конституції України. На ствердження такого іміджу і мають працювати українські ЗМІ. Ми маємо доводити іноземним державам, що демократичні принципи є непорушними і розраховувати на адекватну поведінку у двосторонніх і багатосторнніх відносинах.

Демократія означає вільне обговорення в суспільстві різноманітних питань і відкритий процес прийняття рішень, а тому вільний обмін ідеями, думками та інформацією є надзвичайно важливим. Газети, журнали, радіо і телебачення виступають як у ролі форумів для обговорення, так і в ролі джерел інформації. Спираючись на це, можна приймати відповідальні і політично виважені рішення.

Рівень свободи і незалежності засобів масової інформації залежить від трьох головних факторів. Перший – це нормативні акти; другий – це наявність талановитих керівників і здатність вижити економічно в ринкових умовах; третій – це рівень професіоналізму та відповідальності.

Після 1648 р. стара антимусульманська українська традиція ХVI – першої половини ХVII ст. змінилась на нову лінію української політики щодо Туреччини та Криму, спрямованої на союз з ними та взаєморозуміння. Сьогоднішні прагнення двох сусідніх держав також грунтуються на спільних інтересах щодо інтеграції країн Чорноморського басейну в світову економіку, зростання обсягу зовнішньої торгівлі, збереження миру і стабільності в регіоні. Значну роль у зміцненні українсько-турецьких відносин можуть відігравати також спільні інтереси України і Туреччини відносно влаштування кримських татар після депортації. Усебічно підтримувати кримськотатарський народ Туреччину спонукає історична та культурно-релігійна близькість турків і кримських татар.

Українське й турецьке суспільства повинні навчитись щодня жити поруч з вільною пресою. Населення обох країн повинне навчитись спокійно сприймати плюралізм думок. Життя в умовах вільного обміну ідеями не є легким. Але винагороди за цю свободу великі. До того ж справжня демократія передбачає, що своїм вибором громадянин може вільно користуватися тоді, коли він володіє достатньою кількістю об’єктивної інформації, аби зробити адекватний вибір.

____________________________


Японія


Японія в сучасному світі: економіка, політика,

суспільство, науковий розвиток та ЗМІ


Олег Фесенко


90% японців вважають свій рівень життя не надто високим, визнаючи, що вони не мають тих культурних, освітніх та духовних цінностей, якими живуть західноєвропейці та американці.

Японська економіка, що розвивалась бурхливими темпами наприкінці 1980-х рр., у 90-х рр. поступово втрачала свої здобутки, за що отримала назву “втрачене десятиліття”. Поштовхом до гальмування стали так звані “згоди в отелі Плаза”, підписані в Нью-Йорку у 1985 р. Результатом цього стало підвищення обмінного курсу ієни з 240 до 120 ієн за долар, що вдвічі знизило рентабельність японського експорту. Довелось штучно стимулювати економіку (грошова емісія, зниження відсоткової ставки у банках), що посприяло спекуляційному буму з цінними паперами та нерухомістю – народження так званої “економіки мильного пузиря”. На початку 1990-х рр. цей мильний пузир поволі лопнув. Відбулось різке падіння цін на акції та нерухомість, банки залишились під тягарем безнадійних боргів, позбавившись можливості надавати кредити. Разом з тим відбулось падіння споживацького попиту.

На сьогодні всіх японців можна розділити на групи “інтелектуальних споживачів”, простих працівників і тих, хто віддає перевагу матеріальному життю високої якості. Про перших кажуть, що, маючи солідний прибуток, вони є колекціонерами усього японського, постійно поповнюючи інтелектуальний багаж походами до музеїв, театрів, виставок. На відміну від “інтелектуалів” матеріалісти повністю залежать від фінансових прибутків компаній, керівниками яких вони в більшості і є. Заможні японці – це, як правило, керівники великих корпорацій або ж володарі власних приватних крамниць у центрі торгових містечок великих мегаполісів. І все ж середній японець – це робітник, який постійно та акуратно сплачує податки, витрачає гроші на оплату житла та живе в кредит.

Навесні 1988 р., коли урядові відомства та преса Японії сповістили про те, що за розмірами ВНП на душу населення Японія обійшла США і вийшла на друге місце після Швейцарії, японські профспілки видали ряд інформаційних публікацій, в яких розвінчували заяви токійських урядових кіл та розчаровували іноземних обожнювачів “японського економічного дива”. Лейтмотив публікації “Білої книги про весняну боротьбу народу в 1988 році”, виданої Генеральною радою профспілок Японії, був такий: “Кожний з нас відчуває ненормальність нашої економіки. З одного боку, про Японію всі кажуть як про найбагатшу країну світу та найбільшого світового кредитора. З іншого – ми занурюємось у будь-що після тривалих годин роботи, живемо в маленьких та водночас шалено дорогих будівлях, якомога віддалених від місць роботи. Вартість життя у нас в країні винятково велика”.

На підтвердження цього наведу деякі співвідношення вартості житла, заробітної платні та дозвілля (відвідини театру, кіно тощо) порівняно з іншими містами. Токіо залишається найдорожчим містом у світі. Так, ціни на рис у Парижі та Нью-Йорку удвічі нижчі, ніж у Токіо. Рівень росту споживацьких цін в Японії один з найнижчих у світі, але вартість основної корзини продуктів харчування надто висока. У багатьох японців (54,4%) немає відчуття того, що їхнє життя заможне. Якщо до них додати тих, хто оцінює свій рівень життя як “вищий за середній” або “нижчий за середній”, то питома вага японців, які не надто райдужно бачать своє майбутнє, зросте до 90%. Можливо, це свідомість середнього класу, коли вважаєш себе не дуже багатим, але й не надто бідним.

На підтвердження своїх висновків дослідники з Пенсильванського університету (Управління економічного планування) навели ряд викладок і з’ясувалось, що реальна зарплатня японських робітників все ще залишалась на 30 – 40% нижчою за американських або західноєвропейських робітників (колег). Безперервне зростання цін на землю та орендна платня примусили мільйони японських родин з невеликими статками перебувати у жалюгідних житлових умовах, видатки на початкову освіту в сім’ях з двома дітьми досягали в середньому 34% сімейного бюджету, кількість безробітних становила 2,6% усіх осіб найманої праці.

У 1990-х рр. поширилась хвиля летальних випадків на роботі. Справжньою бідою для мільйонів японських працівників стали втома та стреси – прокляття техногенного світу. Японці відрізнялись від інших і насиченістю, і тривалістю, й інтенсивністю праці. У середньому японець протягом року працює на 600 год. більше, ніж німець, та на 300 год. більше, ніж американець і англієць. Річні відпустки в Японії для більшості робітників не перевищують одного тижня. Керівництво японських фірм не любить робітників, що знаходяться у відпустках занадто довго, і самі працівники, аби не викликати осуд начальника, намагаються якомога раніше повернутися на роботу.

З давнини японці працюють з максимальною відданістю – не шкодуючи свого часу та власного здоров’я. З цим пов’язано поширене тут явище, яке називається “каросі”, – “смерть від виснажливої праці”. В Японії – країні, що переживає бум праці, – відзначає оглядач “Кіодо Цусин” Х. Нагасіма, – люди працюють не заради того, аби жити, – вони живуть для того, щоб працювати”. Для багатьох з них робота стає причиною смерті.

Звичайно, все це не стосується обожнювачів матеріального життя високого класу – тих, що стоять на верхніх щаблях японського суспільства. Зазвичай, декілька мільйонів статечних родин країни мають достатньо умов для того, аби дозволити собі власні будинки та просторі комфортабельні квартири, збирати витвори мистецтва, виїжджати по суботах та неділях в гори для гри в гольф та посилати у закордонні подорожі дружин з дітьми.

Швидкоплинне зростання в Японії сучасних, наукоємких галузей виробництва призвело до появи досить багаточисленного прошарку “робітничої аристократії” – так званих “білих комірців”, висококваліфікованих робітників великих молнополістичних фірм, що виробляють дорогу електронну апаратуру та інші товари масового споживання.

В Японії асоціацій більше, ніж офіційних структур. Є асоціації промисловців, металургів, суднобудівників, енергетиків; асоціації університетів, кінокомпаній та органів місцевого самоврядування; асоціації перукарів, борців сумо та викладачів чайної церемонії.

Під час традиційних для Японії “весняних наступів” профспілки зуміли досягти значного підвищення як номінальної, так і реальної заробітної платні, що призвело до значного спаду колись бойового японського робітничого руху. Щорічні виступи тред-юніонів на чолі з Генеральною радою профспілок (СОХЬО) наприкінці 1980-х рр. поступово втратили свою колишню пробійну силу та перетворились на своєрідні щорічні “весняні торги” профспілок з підприємцями. Рівність робітників та підвищення заробітної платні були проголошені історичним розпадом СОХЬО.

До нового загальнонаціонального профспілкового центру (Ренго) увійшла частина профспілок приватного сектору екноміки, а також об’єднання державних службовців. Підтримку новоутвореному гігантському профспілковому об’єднанню надавали три опозиційні політичні сили: соціалістична партія, партія демократичного соціалізму та партія Комейто. Профспілки, що увійшли до Ренго, намагались згладжувати відносини між робітниками і підприємцями. Щоправда, ліквідація СОХЬО та утворення Ренго не стали виразниками ідей японських профспілок. Досить холодними були стосунки між правлячою ліберально-демократичною партією та об’єднанням.

За даними Управління економічного планування, середня зарплатня японця становила 300 тис. ієн (приблизно $2500 на місяць). Якщо враховувати витрати на освіту, медицину, соціальне страхування, сферу обслуговування та споживання, здається, що самі японці купують найдорожчі речі. Витрати на дитину становлять приблизно 307 тис. ієн щорічно, відвідини одного вік-енду гольф-клубу обійдуться ще у 25 млн. 670 тис. ієн, не враховуючи транспортних витрат, що у 4 рази більше, ніж у Нью-Йорку, та у 5 разів більше, ніж у Дюсельдорфі. Вартість квитка на концерт Віденської філармонії токійцю обходиться у 22 тис. ієн, у той час як лондонцю лише у 15,5 тис., парижанину у 18 тис. Це означає, що вартість квитка в японській столиці на 20 – 30% більша, ніж у європейських містах. А ось квитки на найдешевші місця в Токіо коштують дорожче у 2 – 6 разів (найдешевші у Токіо – 12 тис. ієн, у Нью-Йорку – лише 2 тис. ієн). Така значна різниця пояснюється не тільки високою вартістю авіаквитків та страховки при запрошенні Симфонічного оркестру з Відня, але й тим, що в концертних залах Токіо практично не існує системи диференційованої сплати зручних місць, як прийнято в інших містах.

Коли кажуть про японську економіку та японське суспільство, неодмінно вживають епітет “царство груп та царство інтересів”. “Найчастіше порівнюють із США, зрідка – з Європою”, – ділиться спогадами дипломат Акіо Кавато. “А треба більше порівнювати із Західною Європою. Європейське та японське суспільство більш однорідні, в них діє більше неписаних правил, більше намагань шукати спільний знаменник, вирішувати суперечки через компроміс. Що ж стосується індивідуалізму, то він аж ніяк не був притаманний Європі до епохи великих географічних відкриттів. Сільський підліток, що приїхав у Токіо, не має уяви про самотність його однолітка у Лондоні”, – пише в своїй книзі “Гілка сакури” відомий публіцист, знаток Японії Всеволод Овчинников. У Лондоні можна роками знімати тісну каморку у перенаселеному будинку і не мати уяви, хто живе за стіною. Японець найшвидше оселиться з тими людьми, з якими разом почав працювати.

Зрештою, Японія – країна груп. На цих перенаселених островах групи утворюються, напевне, за необхідністю. Усамітнення в нашому розумінні тут неможливе. Японське життя виключає не тільки усамітнення, але навіть спроби усамітнитись. Усамітнення дорівнюється самотності, а самотність для японця жахлива.

Групова свідомість має глибоке коріння в японському житті. Його прототип – селянське подвір’я (“іє”). Патріархальна родина “іє”, заснована на спільному житті та спільній праці декількох поколінь, залишилась в Японії надто стійкою та сприяла закріпленню станового характеру суспільних відносин. Рядовий японець над усе ставить відданість сім’ї, суспільству – інакше кажучи, жадоба до об’єднаності стоїть вище за індивідуалізм та самотність. “Знайди групу, до якої ти належав би”, – сповідує японська мораль. Одинаком ти не знайдеш свого місця в житті, заблукаєш у його хитросплетеннях. Без відчуття залежності не може бути відчуття впевненості.

Взаємозалежність спотерігається у групових спільнотах. На відміну від індійських каст чи гільдій середньовічної Європи, замкнуті групи в Японії засновані не на горизонтальних, а на вертикальних засадах. За кастової структури людей найчастіше об’єднує і соціальне становище, і характер діяльності. Японська ж група є різнорідною. Вона швидше нагадує екіпаж судна, укомплектованого людьми усіх потрібних спеціальностей з тим, аби досить успішно конкурувати з іншими кораблями. Суперництво таких груп, зрозуміло, ускладнює їх відчуженість. Але водночас народжує і потяг разом відстоювати якісь спільні, галузеві інтереси.

Одним з основних витрат є освіта. Десять років тому поняття “екзаменаційна війна” асоціювалася з іспитами у вузах, гімназіях, але зараз фронт цієї хвилі торкається й молодших поколінь японців, справа вже дійшла до екзаменаційних баталій у середній, початковій школах та дитячих садках. Продовження цієї тенденції призведе до того, що витрати на освіту стануть головною статтею видатків у родинному бюджеті. Витрати країни на освіту сягають 5% ВНП, приблизно стільки ж, як у країнах Західної Європи.

І все ж головний біч японців – помешкання, а точніше, витрати, пов’язані з придбанням власної квартири. Вартість землі в Японії шаленіє з кожним роком, і багатьом службовцям доводиться сплачувати ще й зайві відсотки по займах, отриманих на придбання будинку чи квартири. Найдорожчі квартали Токіо Гіндза та Сіндзюку – осередок висококласних спеціалізованих магазинів, універсамів, ресторанів, барів, клубів та представництв іноземних компаній. Під стать і мешканці центру Токіо – відомі банкіри, фінансисти, керівники великих компаній, державні службовці, відомі вчені та артистична богема. Обслуговуючий персонал обирає оселю, більш доступну за цінами. Інколи житло японців називають “кролячими норами” через їхню малу площу. Якщо взяти житлову площу, що припадає на одну людину у США, Англії, Німеччині та Франції за 100%, то в Японії цей показник не перевищить і 60%. Тільки в Італії житлова площа менше.

Невисокий рівень забезпечення житлом в Японії підтверджується і наступними даними. У цілому по країні 9,5% – тобто 3,5 млн. родин – досі живуть в умовах, що не відповідають “мінімальному рівню житлових умов, в яких за задумом повинна жити кожна японська родина. Орієнтований оптимальний рівень житлових умов розподіляється на дві категорії: квартира (будинок) у великих містах, площа яких на стандартну сім’ю з 4 осіб повинна становити 91 кв. м та будинки загального типу площею до 123 кв. м.

Середня заробітня платня в Японії за останні десять років підвищилась. Так, банківський службовець в Токіо отримує $79 тис. щорічно, вчитель – $46 тис., робітники – $29 тис. Це вище, ніж у Нью-Йорку, де банківський клерк отримує $48 тис., вчитель – $42 тис., а звичайний робітник – $25 тис. (Див.: Сравнительный анализ жизни // Российская газета. – 2001. – 11 мая). Але отримуючи більшу зарплатню, ніж європеєць, японець левову частку грошей витрачає на помешкання і на споживчі товари. Споживчий кошик у найдорожчому місті світу Токіо становить $2305, у той час, як у найдорожчому європейському – Осло “лише” $1728, у Нью-Йорку – 1709, у Чікаго – 1647, у Сингапурі – $1625. Бюджет Японії – другої країни світу за розвитком – становить $5800. На всіх туристичних маршрутах світу найдорожчі місця в готелях знімають японські туристи, кожна японська сім’я має в розпорядженні власний автомобіль.

Японії належить ще один рекорд – за середньою тривалістю життя. Серед жителів Країни, де сходить Сонце, 11 тис. жінок та 2 тис. чоловіків перетнули сторічний ювілей. Найстарішою серед всіх є мешканка з міста Кагосима, якій виповнилось 113 років. Тривалість життя жінок – 84 роки, чоловіків – 77 років. На 2000 р. припало важливе зрушення. Кількість літніх людей віком 65 років уперше перевищила кількість дітей та підлітків. Японія перетворилась на найбільш “сиву” країну світу. Водночас не примусили себе чекати негативні наслідки, пов’язані з покращенням генофонду. Вони пов’язані з руйнацією патріархальної родини, заданої конфуціанським змістом “три покоління під одним дахом”. Скоро на кожного працюючого буде по пенсіонеру. Це породжує в людей почуття невпевненості в собі, примушує їх не витрачати, а зберігати зароблені гроші. Японський ринок, традиційно спрямований на експорт, усе більше відчуває перевиробництво товарів.

Колишній прем’єр-міністр Кейдзо Обуті створив експертну раду із соціального забезпечення у ХХI ст. Рада збільшила кількість людей, що відповідають за соціальне забезпечення, взявши на себе посильну частку видатків, підключивши “заможних пенсіонерів”, підвищила ефективність використання бюджетних асигнувань на соціальні потреби. Усе це викликало шквал протестів серед літніх людей, намагання не витрачати гроші, а відкладати їх на “чорний день” на той випадок, якщо пенсії стануть зменшаться, а податки збільшаться.

Результатом цього стало падіння споживацького попиту та економічна стагнація. За даними Міністерства охорони здоров’я та соціального забезпечення, аби зберегти нинішній рівень пенсій, необхідно не лише кожні 5 років збільшувати на 2% розмір страхового внеску, але й раз на три роки підвищувати на один рік і пенсійний вік. З іншого боку, за деякими розрахунками, ті, що народились у 1970 р., отримають майбутні пенсії з 80% теперішніх страхових внесків.

Змінилося в Японії явище “убасутьо” – поодинокої старості. У фінансовому відношенні літні люди аж ніяк не жебракують. За останні тридцять років вони вперше стали економічно незалежними, вільними від дітей, і, зазвичай, мають у своєму розпорядженні більше грошей, ніж наступне покоління. Нонсенс в іншому.

Громадяни країни залишаються “працеголиками” і у похилому віці: 75% пенсіонерів продовжують працювати (у США – 54%, у Німеччині – 29). В Америці люди з роками стають більш марнотратними, в Японії, навпаки, більш стриманими та розсудливими. Японські пенсіонери витрачають на рік лише 13% своїх накопичень.

Від початку трудової діяльності та до її завершення японці заощаджують на майбутнє удвічі більшу частину доходів, ніж американці та німці. Нещодавно з’ясувалось, що на долю людей, старших за 65 років (17% японців), припадає 38% усіх коштів на заощаджених рахунках. Сума пенсійних внесків співвідносна з валовим внутрішнім продуктом Японії! Якщо раніше японці виходили на пенсію, аби дожити ще років 5 – 7, то тепер перед ними відкрилась перспектива прожити друге життя довжиною приблизно у чверть віку. Для цього, за запевненнями медичної асоціації, їм потрібні здоров’я, економічна незалежність, відчуття уваги з боку родичів та улюблена справа. І ще державна політика, яка сприятиме соціальному забезпеченню громадян, за що відповідають як держустанови, так і парламент.

До депутатів парламенту рядові японці ставляться з підкресленою повагою. До них шанобливо звертаються “сенсей”, як і до лікарів, педагогів та вчених. За інтелектом та світоглядом депутати японського парламенту є досить барвистою спільнотою. Серед них є і крайні праві монархісти, і помірковані ліберали, і буддисти, і соціалісти правого та лівого гатунку, і комуністи. Переважають ліберальні угруповання, зокрема 442 члени правлячої ліберально-дебократичної партії (далі – ЛДП). Саме ліберали визначають загальний стиль парламентського життя.

Сесії японського парламенту, враховуючи чергові та надзвичайні, як правило, продовжуються 7, 8 і більше місяців. У двох актових залах, де відбуваються окремо пленарні засідання палат, за кожним депутатом на весь строк його повноважень закріплене постійне місце. Значну частину свого часу під час парламентських сесій депутати обох палат проводять на засіданнях постійних комісій (у палаті представників їх 18, у палаті радників – 16). Спеціальні приміщення відведені для нарад партійних фракцій, для представників преси, радіо та ТБ.

Під час сесій вільний від засідань час депутати проводять у своїх приймальнях, що знаходяться у трьох семиповерхових корпусах, розташованих поряд. Їх планування невигадливе: по всіх поверхах, за винятком першого – довгі коридори з великою кількістю залізних дверей, на яких закріплені таблички з прізвищами та поштові скриньки для газет і кореспонденції. Це і є депутатські приймальні. Кожна приймальня має дві кімнати. У більшій з них кабінет депутата з письмовим столом, книжними полицями, декількома кріслами для гостей та стільцем для чаю або кави. А в меншій, прохідній кімнаті столи секретарів, заставлені телефонами та факсами, ксероксами та іншою оргтехнікою. Держава сплачує дві штатні посади їх особистих секретарів. Зазвичай, це молоді люди, які мріють про швидку політичну кар’єру. Без них депутати мов без рук. У секретарів багато обов’язків, починаючи від складання погодинного розкладу зустрічей та засідань депутата на кожний день і закінчуючи посередництвом в організації довірчих закулісних переговорів свого боса з депутатами інших партій чи будь-якими впливовими персонами.

Конституція та закони країни виходять з передумови, що парламентська та політична діяльність депутатів повинна бути їхнім основним заняттям протягом усього періоду їх повноважень. Депутатам забороняється займати паралельно будь-які інші офіційні посади, за винятком посад міністрів кабінету. Заборони, проте, не стосуються їх приватного підприємництва. Відтак більшість членів парламенту від ЛДП, як і інші депутати від партій “середнього шляху”, є або президентами, або директорами-управлінцями, або власниками великих пакетів акцій приватних фірм.

Усі депутати щомісяця отримують з державного бюджету зарплатню в розмірі трохи більше 1 млн. ієн (приблизно $8500), що втричі більше середньої зарплатні по країні. Тричі на рік їм виплачують бонуси, загальна сума яких становить 5 млн. ієн, а також щомісячні дотації на телефонні розмови та поштову переписку в розмірі 650 тис. ієн. У дні парламентських сесій депутатам додатково виплачують щоденні, а тим, хто приїжджає на сесію в Токіо з інших міст, ще й за відрядження. Крім того, депутати звільнені від платні за проїзд у потягах, автобусах та міських електричках.

Проте величезні грошові суми, які отримують депутати парламенту з держбюджету, виглядають не такими вже значними порівняно з їх величезними витратами, пов’язаними з необхідністю постійно підтримувати контакти зі своїми виборцями, щоденно нагадувати їм про себе та всіляко сприяти. Для цієї роботи кожний член парламенту має в своєму виборчому окрузі як мінімум один, а то й декілька особистих офісів, за свій рахунок або ж за рахунок своєї партії наймає платних помічників. Кількість останніх залежить від грошових можливостей самого депутата і тієї партії, яка його підтримує. Передує в цьому відношенні правляча ЛДП, що спирається на підтримку великого капіталу. Японська політика побудована за принципом “гроші дають владу, а влада приносить ще більші гроші”. Представники правлячої партії мають можливість створювати у своїх виборчих округах систему масового впливу на рядових виборців, оперуючи не стільки пропагандистськими прийомами, скільки грошима.

Хаясаки Сигедзо, один зі сподвижників колишнього прем’єр-міністра Танака, розповів у своїх мемуарах про ставлення Танака-сан до закону. На виборах 1986 р. майже всі обранці ЛДП беззастережно порушували закони Японії, що обмежують виборчі видатки до 15 млн. ієн. За переконаннями автора, у середньому кожний кандидат правлячої партії витратив на ці вибори від 200 до 300 млн. ієн, а той, хто балотувався вперше – від 400 до 500 млн. Така сума дотацій з боку японських підприємців, зацікавлених у збереженні існуючого режиму.

У переважній більшості члени законодавчого органу Японії – це досвідчені професійні політики: середній стаж перебування депутатів в парламентських стінах становить 14 років. Лідерами є депутати від ЛДП, більшість з яких обиралась кожного разу і має стаж 30 та більше років. Три чверті парламентарів – люди з вищою університетською освітою.

У 1988 р. ЛДП отримала від ділових кіл величезні субсидії у розмірі 12,5 млрд. ієн, а через десять років, у 1998 р. – 23,7 млрд. ієн. Саме ця фінансова допомога монополій і забезпечує ліберал-демократам можливість асигнувати значно більше коштів, ніж це може дозволити собі будь-хто із суперників. ЛДП залишається найвпливовішою партією у парламенті, маючи більшість в палаті представників (261) і в палаті радників (118). Серед партій “середнього шляху” найбільше місць мають Комейто, Хейва Кайкаку (Партія Миру), Демократична партія Японії, Мінсято (Партія демократичного соціалізму), яка об’єдналася з Партією демократичних реформ), а також разом із Синто Юай (Партією Дружби) утворила новий блок Мінюрен.

Ніколи засоби масової інформації так прискіпливо не займались політикою, як наприкінці 1980-х – початку 1990-х років. Якщо раніше дрібний підкуп чиновництва з боку політичних організацій та окремих політиків сприймався японською пресою як данина, то в зазначені роки усе частіше на сторінках видань з’являлось відлуння слова “осьоку”, тобто корупції. Початком бурхливої дискусії, що розгорнулась на сторінках ЗМІ, став скандал, пов’язаний з комерційною фірмою “Рекруто”. Внаслідок незаконних справ, торгівлі цінними паперами дехто з чиновників поклав до кишені мільйони і десятки мільйонів ієн. У ході розслідування з’ясувалось, що у списках учасників спекулятивних операцій були особисті секретарі колишнього прем’єр-міністра Ясухіро Накасоне та генерального секретаря ЛДП Синтаро Абе, а також міністр фінансів Кіїті Міядзава, генеральний секретар кабінету міністрів Такао Фудзинамі. За хабарі, отримані від фірми “Рекруто” у вигляді акцій, набутих потаємно та за зниженими цінами, консервативні боси сприяли фірмі в отриманні пільг від уряду. Подальше розкручування скандалу пресою призвело до відставки кабінету Міядзави, прем’єр-міністра Такесіта та генсека ЛДП Абе (з’ясувалось, що причетні до скандалу нажили по 100 та 200 млн. ієн).

Далі знайшли нових “відьом” – колишнього прем’єр-міністра Накасоне, який розплачувався за дешеві акції перед компанією “Рекруто” американськими комп’ютерами. Фіналом історії стала відставка кабінету Такесіти та вихід з лав правлячої партії її найбільш помітної фігури Накасоне, що взяв на себе “відповідальність” за закулісні махінації її лідерів з компанією “Рекруто”.

Кабінет на чолі із Сосуке Уно, що прийшов на зміну у липні 1989 р., зумів протриматись лише декілька місяців. Причиною його відставки стала скандальна історія. Коханка Уно, незадоволена його скупістю та черствістю, переповіла журналістам про позашлюбний зв’язок з нею. У результаті під час парламентських виборів ЛДП втратила значну кількість місць у нижній палаті (палаті представників). Японська преса стала на заваді незаконному перерозподілу капіталу, взявши на себе невдячну роль слідчого та судді.

Засоби масової інформації відіграють роль посередника між можновладцями та простими читачами. Самі японці нарікають, що зі ЗМІ відбуваються негаразди, вони свідомо “уникають правди, лишаються сміливості”. В Японії триває процес стереотипізації ЗМІ, який дуже нагадує поховання імператора Хірохіто. За три-чотири місяці до смерті телевізійні станції в останніх новинах постійно передавали медичні зведення про фізичний стан та самопочуття хворого, враховуючи дані про температуру, частоту пульсу та кров’яний тиск. Тримаючи під наглядом свого імператора, японські центральні газети і телевізійні компанії чатували біля воріт імператорського палацу в Токіо. І при всьому цьому як сувора державна таємниця зберігалася таємниця хвороби, хоча було зрозуміло, що монарх доживає останні дні. На шпальтах газет та по телебаченню готували тексти некрологів і коментарів, підбірки фотографій – усе це було готове до оприлюднення й тривало до 7 січня 1989 р., коли вранці імператор помер.

Якщо на момент смерті Хірохіто ЗМІ готували всілякі добірки про імператора, то в наступних номерах журналісти стали частіше писати про його сина – Акіхіто, молодого спадкоємця. Буквально наступної доби японські ЗМІ повідомили: “Закінчилась епоха Сьова, почалась епоха Хейсей” (зі зміною імператора приходить зміна епохи). Коронацію нового імператора обставили зі смаком. Як сповіщала “Асахі”, вона обійшлась японській державі у 8,1 млрд. ієн. Глядачами її стали 2500 запрошених до палацу іменитих гостей зі 158 країн світу. Поховання відбувалось за прислів’ям “Король помер! Хай живе король!”

Що ж стосується ставлення національних видань до владних структур, то найбільш люб’язними залишаються центральні видання (не беручи до уваги партійні та урядові газети). Найбільш тиражні “Йоміурі симбун” та “Асахі” подають, як правило, основні факти доби. Факти в Японії надто швидко старіють, і вранішні події “Асахі” прокручує в декількох номерах, що потрапляють у продаж 14 (!) разів на день. Вечірні номери газети “Асахі” (“Ранок”) розкуповують удвічі швидше, ніж вранішні, адже зранку небагато хто з японців відважиться викроїти пару хвилин на інформаційну добірку новин.

І все ж країна живе новинами. За даними японських газетних видань та асоціації видавців, на 1997 р. разовий наклад газет сягав 72 млн. прим. Це значить, що на середню японську родину припадає 1,5 – 2 газети, тобто на 1 тис. чол. – 582 прим., у той час як у США – 226 прим. на 1 тис. чол., у Німеччині – 314, у Великій Британії – 317 прим.

Кожна загальнонаціональна газета намагається задовольнити запити всіх категорій читачів. Відповісти на запитання, чим відрізняються за своїм профілем та політичним спрямуванням газети “Асахі”, “Майніті” та “Йоміурі” настільки ж складно, як визначити різницю в характері діяльності універмагів “Міцукосі”, “Даймору”, “Мацудзакая”.

Японські журналісти знають набагато більше, ніж пишуть та розповідають. Серед депутатів парламенту багато колишніх членів прес-клубу. Відомча преса в Японії – досить дорогий та ласий шмат, недарма можновладці відвідують дорогий новорічний прийом, який влаштовує газета парламентських кореспондентів, що виходить мікроскопічним накладом.

Слово “стереотип” започаткував Уолтер Ліппман, кореспондент “Нью-Йорк трибюн”. Він мав на увазі окреслену однотипну соціальну позицію. З точки зору стереотипів, інформація японських ЗМІ може служити справжнім підручником. Порівнюючи матеріали з різних видань, не можна знайти між ними великої різниці. Нечасто можна знайти, щоб коментар у будь-якій газеті помітно відрізнявся від інших. Більше того, газети намагаються йти, так би мовити, крок у крок в усьому – від дизайну та макетування шпальт до проблем, що пірушуються на сторінках.

Якщо у Нью-Йорку передплатник “Нью-Йорк таймс” раптово передплатив замість цього видання “Ю-Ес-Ей тудей”, то знайомі зважили б на те, що він з якихось причин змінив ідеологічні погляди та політичну позицію. В Японії нікому не спаде на думку, що якщо читач замість “Асахі” передплатить “Майніті сімбун”, то він зрадить своєму принципу або змінить життєві погляди.

Зазвичай під стереотипом розуміють соціальну поведінку людей, мас. Але в Японії відбувається вихолощування стереотипів у ЗМІ. Центральну роль у системі збирання інформації відіграють японські прес-клуби поблизу різних відомств та установ. Прес-клуби мають закритий, кулуарний характер, що дозволяє журналістам контролювати зміст інформації. У прес-клубах журналістам надають робочі приміщення, засоби зв’язку, обслуговуючий персонал.

Державні органи та великі компанії через клуби в односторонньому порядку розміщують ту інформацію, яку вони збираються опублікувати. Матеріали про жебраків в Синдзюку або колонії іноземців в Уено готують власні репортери. І все ж інформація не змінює свій основний маршрут: державний орган – компанія – підприємницька організація – прес-клуб – сторінки преси або телебачення.

Прес-клуби здавна критикують, але жоден з них в районі Яматані, Кітідзедзі або Харадзюку не закривають. Чимало було доводів на підтримку того, щоб позбавитись від цієї середньовічної таємності та секретів. У деяких клубах відчинені двері для власних кореспондентів іноземних ЗМІ. Самі японці відмічають, що це в дусі традицій японських організацій: нічого не міняти, поки не притисне зовсім.

Часто кажуть, що японські газети та радіотелевізійні компанії виходять з того, що приймати на роботу потрібно не стільки журналістів, скільки просто співробітників компанії. Такий підхід усе більше витісняє традиційне ставлення до роботи (робота заради самореалізації). При цьому створюється новий тип відносин – кредитно-грошовий. Після прийому на роботу у професійній свідомості співробітника посилюється інтерес до таких моментів, як стаж його роботи в цій компанії, посада, результати роботи компанії, її успіхи у конкурентоспроможній боротьбі з іншими компаніями. В Японії, до речі, не має впливових професійних організацій, які об’єднували б журналістів.

І все ж в Японії не діє принцип “дружба дружбою, а служба службою”. Ділові відносини обов’язково побудовані на фундаменті особистих зв’язків, знайомств, взаємних послуг. Будь-хто (а не лише журналіст), ставши повноправним співробітником компанії, повинен постійно вдосконалювати наступний номер, дбати про збільшення накладу, підвищення рентабельності компанії, впливовості її на медійному ринку.

Вертикальні зв’язки переважають горизонтальні. Чітке усвідомлення свого рангу присутнє людям не тільки у суспільно-політичному чи діловому житті. Градація за рангами встановлюється найчастіше на основі старшинства. На власний погляд японців, така система куди простіша та стабільніша, ніж врахування особистих здобутків, – вона не потребує подальшого коригування. Вважається, що форма відносин, яка склалась між людьми, не повинна змінюватись протягом їхнього життя. За таких умов японцю вигідніше усе життя залишатись там, де він розпочав свій трудовий шлях, підніматись зі сходинки на сходинку за ступенем справжнього оновлення колективу, і разом зі стажем роботи набувати певний суспільний капітал, який, зрозуміло, не можна забрати із собою на інше місце.

Чим впевненіше людина стоїть на ногах, ти менше вона потребує суспільних та родинних зв’язків. Саме в специфіці суспільних груп, заснованих на вертикальних зв’язках, побудована притаманна для Японії система довічного найму. Як вважає Кавато-сан, система пожиттєвого найму отримає певних змін, але, скоріше за все, не зміниться сама. Стабільність – бажана для японців річ.

_________________________________


Журналістика Африки


Замбія