Міжнародна журналістика – 2002 київ 2002
| Вид материала | Документы |
- Налоговый кодекс российской федерации часть вторая, 6828.95kb.
- Програма вивчення дисципліни "логіка" Київ -2002 Підготовлено кандидатом філософський, 234.57kb.
- К.,1998. Державна служба: організаційно-правові основи І шляхи розвитку. К.,1999. Виконавча, 10589.26kb.
- Концепция профильного обучения на старшей ступени общего образования, 298.46kb.
- П О С Т А Н О В А від 26 грудня 2002 р. N 1983 Київ, 190.5kb.
- Програма вивчення дисципліни філософія* київ 2002 Підготовлено доктором політичних, 320.09kb.
- Ф-программа вступительного экзамена в аспирантуру Утверждаю, 321.42kb.
- Приказ мнс РФ от 9 августа 2002 г. N бг-3-09/426 «О порядке постановки на учет в налоговом, 103.58kb.
- Арбитражный процессуальный кодекс РФ от 24 июля 2002 г. N 95-фз, 5849.2kb.
- Рішенні Конституційного Суду n 1-рп/2002 (v001p710-02) від 29. 01. 2002) (Додатково, 159.74kb.
Висвітлення курдського питання
в турецькій та українській періодичній пресі
Ольга Чубрикова
Українсько-турецькі відносини мають глибоке коріння. Складний історичний шлях поєднує Україну і Туреччину як драматичними, так і світлими подіями. Документально відносини між нашими державами були вперше закріплені у 1922 р. Договором про дружбу і братерство. Державне відродження України обумовлює необхідність розвитку дружніх зв’язків із сусідніми країнами, особливо з Туреччиною, кордон з якою проходить по Чорному морю.
Сучасний етап розвитку стосунків між Україною і Туреччиною характеризується регулярними контактами між політичним керівництвом обох держав, що свідчить про поглиблення відносин. Туреччина є важливим торговельними партнером України, за обсягом товарообігу посідає п’яте місце. Існує чимало проектів у сфері економіки, в участі в яких зацікавлена Україна. У зв’язку з особливим геополітичним положенням України і Туреччини нині взаємини між двома країнами виходить далеко за рамки двостороннього співробітництва. Сьогодні наші держави, окрім географічної близькості – належності до одного регіону – об’єднує тісне співробітництво на багатосторонній основі, взаємодія в рамках багатьох міжнародних організацій, де Україні так потрібна підтримка.
Враховуючи це тісне співробітництво, слід зазначити, що офіційна Анкара непростий партнер, який має неабиякі геополітичні амбіції. Туреччина вважає себе європейською країною, яка належить до західних демократій. Разом з тим вона, як це підкреслює керівництво цієї держави, є балканською, чорноморською, кавказькою, близькосхідною і середземноморською державою.
По суті, все 20 ст. з точки зору політичного, економічного і стратегічного значення Туреччина відіграє важливу роль у міжнародній політиці на європейському, близькосхідному і центральноазійському напрямках. Враховуючи своє геополітичне положення, вона намагається відігравати роль своєрідного моста між Європою і Азією. За словами Президента Турецької Республіки С. Деміреля, Туреччина сьогодні є “могутньою країною як в регіоні, так і у світі, яка прагне до інтеграції в європейські і світові структури, впевнена у собі і яку поважають інші держави”.
Аналізуючи відносини Туреччини з її сусідами – Сірією, Іраном, Іраком, Грецією – бачимо, що ця країна проводить рішучу і безкомпромісну політику, відстоюючи свої інтереси, не боячись силових дій.
Маючи такого важливого і водночас непростого партнера, особливого значення набуває ставлення України до питань, які можуть призвести до загострення двосторонніх відносин. Таким є курдське питання. Як відомо, Туреччина досить жорстко реагувала на спроби країн сприяти курдам у їх визвольній боротьбі. Курдське питання постійно було наріжними каменем у відносинах Туреччини з Грецією, майже призвело до війни із Сірією, є постійним чинником напруги у відносинах з Іраком та Росією, викликало дипломатичну кризу й у стосунках з Італією і навіть призвело до певного охолодження у відносинах із США – давнім другом і партнером по НАТО.
Важливість для України збереження і подальшого поглиблення зв’язків з Туреччиною, яка регламентується, насамперед, економічними чинниками (адже наразі визначальним для нашої держави є саме економічний ріст), ставить на особливий рахунок нашу позицію (хочу підкреслити – як офіційну, так і громадську) щодо курдського питання.
У демократичній системі засоби масової інформації є громадянською свідомістю суспільства, провідником соціальних і політичних змін. Вони забезпечують неупереджене й точне висвітлення подій для всіх складових частин громади.
Разом з тим існує інша точка зору, яка вважає, що преса є лише “пропагандистською машиною влади”, і журналісти нехтують своїми функціями, серед яких найважливішими є вибір і винесення тієї чи іншої проблеми на широке обговорення, аналіз і підсумовування інформації, неупереджений та виважений розгляд важливих питань з опертям на факти тощо.
Розділ 1. Курдське питання в Туреччині
Фундамент зовнішньої політики Турецької Республіки був закладений її засновником і першим президентом Кемалем Ататюрком протягом 1920 – 1930-х рр. і базується на принципі: “мир удома, мир у світі”. В її основі лежать принципи демократії, ринкової економіки та поваги прав людини, рівноправності відносин у різних галузях з усіма країнами світу, активної участі в роботі регіональних, європейських і світових організацій.
Курдська проблема – це складний комплекс правових, військово-політичних питань, обумовлених тривалою боротьбою курдів, спрямованою на створення самостійної курдської держави на територіях, де перетинаються інтереси багатьох держав, що в свою чергу викликано наявністю в цьому регіоні багатих родовищ нафти та інфраструктури по її транспортуванню в Європу.
1.1. Історичний аспект
Курди – народ стародавньої культури, історія існування якого нараховує більше 4 тис. років. Поруч з арабами, персами і турками курди є одним із чотирьох найбільших народів Близького та Середнього Сходу. За деякими підрахунками, лише в цьому регіоні їх мешкає 30 – 35 млн. чол. Територія компактного проживання курдів розподілена між Туреччиною, Іраном, Іраком та Сірією. Невеликі поселення курдів (близько 1 млн. чол.) є і в республіках колишнього Радянського Союзу. Курдська діаспора існує практично в усіх країнах світу. За віросповіданням курди – мусульмани-суніти, рідше – шиїти. Певна частина курдів є послідовниками синкретичної (архаїчної) релігії, відомої як ізідізм.
Головною особливістю курдського народу є відсутність як власної держави, так і автономії в рамках іншої держави. Згідно із Севрським мирним договором 1920 р. від Туреччини відокремився Курдистан, для встановлення кордонів якого була створена англо-франко-італійська комісія. Однак Севрський договір не було ратифіковано через початок у Туреччині національно-визвольного руху під керівництвом Ататюрка та утворення пізніше Турецької Республіки.
Підписаний у 1923 р. між Анкарою і державами Антанти Лозаннський мирний договір установлював нові кордони Туреччини: Курдистан був поділений на чотири частини між Туреччиною, Іраном, Іраком та Сірією.
Останні два століття курдської історії складаються із хронології кровопролитних сутичок із військами Туреччини, Іраку, Ірану та боротьбою курдських повстанців за свою національну незалежність. Піком цієї боротьби стало створення у грудні 1945 р. Курдської Республіки зі столицею в м.Махабад (Північний Іран). Згадана республіка була ліквідована Тегераном після виведення з її території у травні 1946 р. військ Радянського Союзу та Великої Британії.
Нинішній Курдистан не має офіційного статусу, за винятком невеликої території на півночі Іраку, де на основі резолюції Ради Безпеки ООН № 688 у 1991 р. США, Франція і Англія створили “зону безпеки” до півночі від 36-ї паралелі.
Наприкінці 1970-х рр. боротьбу турецьких курдів за своє самовизначення очолила Курдська робітнича партія (КРП), що була створена у 1978 р. на марксистсько-ленінській платформі. КРП нині зняла комуністичні гасла для залучення до своїх лав якомога більшої кількості людей з різними політичними поглядами. КРП є найвпливовішою політичною організацією серед інших курдських або прокурдських партій Туреччини – таких, як: Партія демократичного народу, Демократична Партія, Комуністична партія Курдистану тощо (їх діяльність заборонена в Туреччині). Засновником та лідером КРП є Абдуллах Оджалан (псевдонім Апо).
Головною метою КРП є створення у південно-східному регіоні Туреччини, що охоплює 10 із 80 турецьких провінцій з переважно курдським населенням, незалежної курдської держави. Штаб-квартира КРП розташована в Сірії. Бойовим авангардом КРП є Армія визволення народів Курдистану (АВНК). Саме з цією організацією асоціюються бойові та терористичні операції КРП. Загони АВНК нараховують, за різними оцінками, від 10 до 40 тис. вояків, і розташовані в гірських районах південно-східної Туреччини та в прикордонних з нею областях Іраку, Ірану, Сірії. Її бойовики проходять підготовку на території Лівану та Греції. Політичне представництво КРП за кордоном здійснює Фронт національного визволення Курдистану (ФНВК), відділення якого працюють в усіх країнах світу, де існує курдська діаспора. ФНВК видає понад 40 газет та журналів. ФНВК також займається збором коштів на потреби КРП, має спеціальні служби.
З метою презентації курдського народу на міжнародній арені у 1995 р. у Гаазі створений також і Парламент Курдистану у вигнанні (ПКВ). Вибори до нього проведені в курдських громадах Росії, Казахстану, Азербайджану, Вірменії, Грузії, США та Австралії. Він включає 69 депутатів, головним чином з діаспори і турецької частини Курдистану, але перебуває у процесі розширення шляхом довиборів. Штаб-квартира ПКВ знаходиться в Брюсселі.
Починаючи з 1984 р., КРП веде збройну боротьбу проти турецького уряду. У своїй діяльності КРП використовує й терористичні методи боротьби, в тому числі (починаючи з 1996 р.) із використанням терористів-смертників. Терористичні акції бойовиків спрямовані перш за все проти військових, промислових, нафтогазових та інших об’єктів Туреччини.
1.2. Становище курдського населення в Туреччині
Чисельність курдського населення в Туреччині становить близько 13 млн. чол. Інші 18 млн. проживають на прилеглих територіях сусідніх держав (Іран, Ірак, Сірія). Значна частина турецьких курдів проживає в 10 із 80 турецьких провінцій. Серед них є багато відомих бізнесменів, політиків, культурних діячів.
У середині 1970-х рр. курди становили близько 19% населення Туреччини, яке у 1996 р. досягло 23%, що викликано високим рівнем народжуваності (27,5 на одну тис. населення порівняно із 14,9 в середньому по країні). Таке різке зростання курдського населення викликає особливе занепокоєння турецького керівництва.
У правлячих колах визнають, що в Курдистані йде безперервна громадянська війна, в якій збройні сили Туреччини зазнають значних втрат (3 тис. загиблих до 1996 р.). Враховуючи силу армії, уряд Туреччини схиляєть на користь військового вирішення конфлікту.
До 1995 р. 2 664 курдських поселення були частково або повністю знищені. На початку 1996 р. сили безпеки розпочали виселяти курдське населення з провінцій Єрзінкан і Сівас, де було виселено жителів 170 поселень. До цього часу близько 3 млн. курдів залишились без даху над головою внаслідок цієї політики. Багато виселених курдів живуть у незадовільних санітарних умовах – як в інших районах Курдистану, так і за його межами. Населення міста Діярбакір, наприклад, збільшилося з 500 тис. у 1990 р. до більш ніж 1 млн. у 1995 р. Багато курдів переселялись у середземноморські міста Адана, Іскандерун, Мерсін. Спостерігається значний приплив курдів до столиці Туреччини та в Стамбул. Вони проживають у найгірших міських районах під постійним наглядом поліції та під тиском погроз. Якщо поліція помічає будь-який зв’язок з КРП, то їхні помешкання негайно знищуються бульдозерами.
Такі дії обгрунтовуються законодавством Туреччини щодо надзвичайного стану ( Декрет № 285 прийнятий у липні 1987 р.), яке надає повноваження губернатору провінції, де оголошено надзвичайний стан, віддати наказ про так звану евакуацію поселень. Регіон, де оголошено надзвичайний стан, охоплює 8 провінцій південного сходу Туреччини. У квітні 1990 р. цей Декрет був посилений Декретом № 413, який надавав губернатору провінції додаткові повноваження застосовувати цензуру щодо будь-яких інформаційних повідомлень з його провінції. Це, перш за все, стосується повідомлень про демонстрації, які проводяться курдами протягом Навруза – мусульманського Нового року. Становище курдів погіршується через критичну економічну ситуацію в регіоні, де середній прибуток на душу населення становить лише 42% загальнонаціонального.
Із 1991 р. Туреччина дозволила літакам антиіракської коаліції, які здійснювали захист курдського населення в Іраку, використовувати свою військово-повітряну базу “Інсірлік”. Хоча керівництво Туреччини мало змішані почуття з приводу цього рішення: воно не хотіло, щоб тисячі нових біженців знов заполонили прикордонні з Іраком області, в той же час його не влаштовувало те становище, що фактична автономія іракського Курдистану посилює прагнення до автономії у турецьких курдів.
Як Ірак, так і Сірія мають всі підстави побоюватися впливу США на цей регіон. Сірія знаходиться під сильним тиском США, які примушують її сісти за стіл мирних переговорів з Ізраїлем в умовах оточення проамериканськими країнами або тими, які чутливі до тиску з боку США: Ізраїль, Туреччина та залежний іракський Курдистан. Побоювання Сірії посилились після підписання угоди про військово-технічне співробітництво між Ізраїлем і Туреччиною, яке передбачає використання ізраїльських технологій для щільного закриття турецького кордону. Таким чином існує можливість перенесення керівництва КРП до Сірії. У цьому зв’язку Сірія та Іран підтримують КРП, у той час як Туреччина та США схиляються до КДП.
Як вважають фахівці по Близькому Сходу, курди безсилі здійснити свою мрію про самовизначення, але вони достатньо сильні для того, щоб залишатися постійним джерелом нестабільності в цьому регіоні. Іще одне. Курди можуть здійснити свої національні прагнення, але сучасна історія говорить про те, що вони не здатні цього зробити. Сучасні ускладнення виникли після проведення виборів у “зоні безпеки” на півночі Іраку в 1992 р. – перших вільних виборів в історії курдів. Дві партії – Демократична партія Курдистану та Патріотичний союз Курдистану – поділили між собою голоси виборців, і, в результаті, між ними розпочались жорстокі сутички. Клан Барзані, який примирився з Хусейном, контролює прикордонну з Туреччиною частину території іракського Курдистану, де він збирає побори за нелегальну торгівлю нафтою Іраку з Туреччиною. Клан ат-Талабані контролював усю іншу територію іракського Курдистану.
Ця братовбивча війна розпалювалась сусідами Іраку. Коли марксистські курдські партизани з південного сходу Туреччини знайшли притулок в Північному Іраку, турецькі збройні сили нанесли у відповідь удари по їхніх базах. США дивились крізь пальці на ці вторгнення, але новий прем’єр-міністр Туреччини, ісламіст Наджметтін Ербакан, не прагне до контролю над Північним Іраком, поважаючи своїх ісламських сусідів.
Іран також вступив у цю війну. Близько двох тисяч “охоронців революції” атакували базу Демократичної партії Курдистану, розташовану на території Іраку в 100 км від іранського кордону, де в основному знаходились біженці, що ворожо ставляться до іранського духовенства. США зажадали негайного і повного виведення іранських військ з Іраку. Іран вивів свої війська, але тільки після того, як досяг своєї мети – послаблення сил опору і демонстрації своєї здатності наносити удари по об’єктах в північному Іраку.
Зараз Іран – це важливий учасник подій в іракському Курдистані, його запросив туди Патріотичний союз Курдистану на чолі з ат-Талабані. Іранці знають, що Сполучені Штати не перенесуть повітряну війну на територію їхньої країни. Іран, який виграє в результаті послабленості Іраку і провалу спроб Америки об’єднати курдів у боротьбі із Саддамом Хусейном, залишається домінуючою державою в іракському Курдистані. Туреччина та Іран виявляють однакову стурбованість з приводу можливої появи незалежного курдського утворення на півночі Іраку. Турецькі, сірійські та іранські керівники побоюються, що поява курдської держави де-факто могла б спровокувати заворушення серед курдського населення їхніх країн.
Захоплення іракською армією міста Ербіль, столиці Курдистану, яке контролювалося курдськими угрупованнями, зірвало добре організовану і фінансовану з боку ЦРУ операцію з метою дестабілізувати іракський уряд і призвело до арешту та, очевидно, страти більш ніж ста іракців, що були пов’язані з цією операцією.
КРП і Фронт національного визволення Курдистану (ФНВК) неодноразово звертались за допомогою до іноземних держав. Більшість країн, в тому числі США, Німеччина, Велика Британія, не йдуть на офіційні контакти з курдами, зважаючи на свої інтереси в Туреччині. Німеччина, наприклад, заборонила діяльність КРП і ФНВК на своїй території. Деякі – Греція, Італія, Іспанія, а також Росія зайняли дещо відмінну позицію, відкривши у своїх столицях представництва Фронту національного визволення Курдистану, чим викликали різко негативну реакцію офіційної Анкари.
1.3. Політика уряду Туреччини
Курдська проблема є однією з основних проблем внутрішньополітичного життя Туреччини, яка протягом останніх 15 років набула надзвичайно гострого характеру. Офіційно в Туреччині не існує курдської проблеми, а є “проблема південно-східного регіону” або так звана “проблема тероризму” (тобто боротьба із бойовиками забороненої в Туреччині Курдської робітничої партії). Закони Туреччини взагалі не визнають існування курдського народу. До 1991 р. у країні було заборонено спілкування курдською мовою.
Уряд Туреччини вживає заходів щодо винищення загонів бойовиків КРП на території Туреччини, а також з метою добитися міжнародного визнання КРП терористичною організацією та припинення підтримки КРП іноземними державами. У підтримці КРП Туреччина звинувачує Грецію та Сірію. З метою, зокрема, запобігання спрямованої проти Туреччини діяльності КРП на території інших держав офіційна Анкара уклала більше 30 двосторонніх угод про боротьбу з тероризмом і організованою злочинністю. Останнім часом, особливо після винесення смертного вироку лідеру КРП А. Оджалану, у зовнішній політиці Туреччини починає прослідковуватися тенденція, коли подальший розвиток своїх стосунків з іноземними державами ця країна ставить у пряму залежність від того, як налаштована відповідна держава щодо питання боротьби з міжнародним тероризмом, та її ставлення до КРП зокрема. Більш того, саме співробітництво у цій галузі стає наріжним каменем подальшого розвитку відносин Туреччини, зокрема з такими державами, як США та Ізраїль.
Основною причиною силової політики турецького уряду відносно курдського населення є те, що регіон компактного проживання курдів з політико-економічної точки зору є стратегічно важливим для Туреччини. Згаданий регіон багатий на корисні копалини (з точки зору природних ресурсів Туреччина досить бідна країна), тут видобовується 60% турецької нафти, а до початку бойових дій між урядовими військами та озброєними угрупованнями КРП у цій частині Туреччини було зосереджено до 40 – 50% сільського господарства й тваринництва. Південно-східний регіон є важливим транспортним коридором, через який до початку Перської кризи 1991 р. Туреччина щороку експортувала до країн Близького та Середнього Сходу товари і послуги на суму понад $4 млрд. До того ж через регіон компактного проживання курдського населення проходить іраксько-курдський нафтопровід “Керкюк-Юмурталик”.
Головною ж особливістю південно-східної частини Туреччини є те, що тут зосереджена значна частина гідроресурсів країни, які мають як для Туреччини, так і для сусідніх з нею держав (Ірак, Сірія, Йорданія) стратегічне значення.
Починаючи з 1994 р., Туреччина активізувала свою боротьбу проти курдських озброєних угруповань, у тому числі тих, що перебувають на території Північного Іраку. Так, у 1995 – 1996 рр. Туреччина провела в Північному Іраку 2 найбільші за історію існування Турецької Республіки військові операції, в кожній з яких взяло участь 50 – 55 тис. чол. У травні 1995 р. військовим керівництвом Туреччини було прийнято рішення щодо проведення подібної операції і на території Ірану. Лише втручання президента Туреччини С. Деміреля відвернуло Туреччину від непередбачуваних наслідків такої операції. Нову хвилю рішучої боротьби проти КРП турецький уряд розпочав наприкінці 1998 р., коли питання щодо шляхів транспортування каспійської нафти на світові ринки територією Туреччини увійшло у вирішальну фазу.
Політика Туреччини відносно так званого “курдського тероризму” підтримується США. Із 1995 р. “глобальний тероризм” КРП дав підстави Держдепартаменту у своїх щорічних доповідях визначати цю політичну партію як “терористичну організацію”.
1.4. Сучасність. Справа Оджалана – 1999.
Реакція світового співтовариства
Справа Оджалана – хронологія подій:
- 16 лютого 1999 р. – А. Оджалан був затриманий турецькими спеслужбами в Кенії.
- 29 червня 1999 р. – А. Оджалан засуджений до смертної кари Другим Анкарським судом державної безпеки.
- 25 листопада 1999 р. – Вищий апеляційний суд Туреччини залишив винесений вирок без змін.
Справа А. Оджалана спочатку буде направлена до Міністерства юстиції Туреччини, потім до прем’єр-міністра країни, після чого буде передана до юридичного комітету парламенту. Якщо парламент підтвердить рішення суду, то воно повинно бути затверджено президентом Туреччини. Після виконання усіх зазначених процедур вирок приводиться до виконання.
Починаючи з 1984 р., попередні уряди Турецької Республіки підготували й передали на розгляд і затвердження турецького парламенту 50 законопроектів про виконання відповідно 50 смертних вироків, однак розгляд цих актів ніколи навіть не вносився до порядку денного парламентських сесій.
Європейський суд з прав людини закликав Туреччину не страчувати Оджалана. Країни Ради Європи, які традиційно виступають проти смертної кари, засудили рішення Туреччини стратити Оджалана. Європейський Ссоюз теж виступає проти страти Оджалана і взагалі засуджує здійснення Туреччиною силової політики щодо курдів.
Анкара відчула усю силу тиску на неї з боку найбільш впливових членів Європейського Союзу, інтеграція до якого є стратегічною метою Туреччини. Першим був уряд Італії, який під тиском суспільної думки у своїй країні звернувся до Туреччини з пропозицією не допустити смертної кари над А. Оджаланом. Таке ж прохання надійшло від Європарламенту і, як зазначив головний редактор “Туркіш Дейлі Ньюз” у своїй статті “Дилема для держави: що робити з Оджаланом?” 5 серпня 1999 р., “навіть парламент України прийняв резолюцію, в якій просив Туреччину зберегти життя лідеру КРП”. Нарешті міністр закордонних справ ФРН Й. Фішер під час свого візиту до Анкари 21 – 22 липня 1999 р. поставив це питання у центр програми свого офіційного візиту. Турецькі посадові особи, оцінюючи візит Й. Фішера, одноголосно відмічали, що німецький міністр більше говорив про необхідність зберегти життя Оджалану, ніж про шляхи розвитку німецько-турецьких відносин.
Але ні Йошка Фішер, ні увесь Європейський Союз не змогли змінити позиції офіційної Анкари, де продовжувала домінувати єдина точка зору про необхідність виконання смертного вироку. Моральною підтримкою для Туреччини була позиція США, де Курдська робітнича партія занесена до списку терористичних організацій і де на відміну від ЄС вищою мірою покарання є смертний вирок.
Постійні спроби Туреччини добитися внесення країни до списку кандидатів на членство в Євросоюзі неминуче відроджували інтерес до питання А. Оджалана, оскільки серед інших невід’ємних умов турецького членства в ЄС продовжує залишатися необхідність мирного вирішення курдського питання і прав людини в Туреччині.
Оджалан і досі живий. Турецьке керівництво вирішило не йти в черговий раз на псування відносин з ЄС. Ціною цього було надання Туреччині статусу кандидата на вступ до Євросоюзу. Тепер слово за парламентом і Президентом.