Міжнародна журналістика – 2002 київ 2002
| Вид материала | Документы |
- Налоговый кодекс российской федерации часть вторая, 6828.95kb.
- Програма вивчення дисципліни "логіка" Київ -2002 Підготовлено кандидатом філософський, 234.57kb.
- К.,1998. Державна служба: організаційно-правові основи І шляхи розвитку. К.,1999. Виконавча, 10589.26kb.
- Концепция профильного обучения на старшей ступени общего образования, 298.46kb.
- П О С Т А Н О В А від 26 грудня 2002 р. N 1983 Київ, 190.5kb.
- Програма вивчення дисципліни філософія* київ 2002 Підготовлено доктором політичних, 320.09kb.
- Ф-программа вступительного экзамена в аспирантуру Утверждаю, 321.42kb.
- Приказ мнс РФ от 9 августа 2002 г. N бг-3-09/426 «О порядке постановки на учет в налоговом, 103.58kb.
- Арбитражный процессуальный кодекс РФ от 24 июля 2002 г. N 95-фз, 5849.2kb.
- Рішенні Конституційного Суду n 1-рп/2002 (v001p710-02) від 29. 01. 2002) (Додатково, 159.74kb.
НАДВОР’Є
Хроніку культурних подій можна знайти у вигляді відомостей про прем’єри в театрах, кінофільми, у інтерв’ю з відомими акторами та виконавцями.
Очевидно, “Навіни” можна вважати одним з найоб’єктивніших видань у Білорусі. На відміну від державних видань, повністю підконтрольних владі, “Навіни” подають різні точки зору, що й зумовлює цікаву та гостру подачу новин.
Попри те, що часто на сторінках газети читачеві важко звикнути до постійних рубрикових пересувань, вражає насиченість кожної конкретної рубрики, вміщеної в номері. Редакційний колектив постійно змінює обличчя газети для того, щоб привернути до видання більше читачів.
Оригінальним є використання фотоновин замість друкованих матеріалів. Ця методика відпрацьована в газеті. За допомогою перегляду низки опублікованих фотоілюстрацій читачі можуть дізнатись про подію без текстового супроводу. Загалом фотографії найчастіше використовуються для оперативного повідомлення про ту чи іншу подію.
Загалом газету “Навіни” можна назвати загальнобілоруським виданням, яке користується популярністю серед читацького загалу.
_______________________________
Іспанія
Висвітлення проблеми торгівлі українськими жінками в Іспанії сучасною іспанською пресою
Олена Кошіль
У широкому розумінні йдеться про імідж України у світі. У більш вузькому – про те, якою постає Україна зі шпальт друкованих ЗМІ Іспанії, однієї з найбільших країн Європи (населення – до 40 млн. осіб, площа – понад 504 тис. кв. км), члена Європейського Союзу і НАТО. Аудиторія іспанської преси з поширенням всесвітньої мережі Internet потенційно становить понад 320 млн. чол. у 19 країнах світу, де говорять іспанською. До того ж сьогодні, коли світові політичні процеси найчастіше сконцентровані на теренах Європи, цікавість до європейських подій і, відповідно, до європейських ЗМІ зростає. І серед аудиторії збільшується кількість людей, готових сформувати свою думку про східноєвропейську державу – Україну.
Українські жінки, що заробляють за кордоном проституцією. Ця тема “найсучаснішого рабства ХХІ століття” (як назвало іммігрантську проституцію одне з іспанських видань) є однією з провідних серед згадок про нашу країну за кількістю опублікованих у провідних іспанських газетах матеріалів та їхнім прочитанням в іспанській зоні мережі Інтернет.
Серед 144 згадок про Україну в газеті “Мундо” за 2000 р. більше, ніж кожна десята стосується саме нелегальних заробітків українок в Іспанії проституцією. За активністю висвітлення ця тема не поступається чорнобильській, темі уряду та касетного скандалу. Випереджають її хіба що спортивні повідомлення, де згадуються успіхи українців.
А за прочитанням тема української проституції найчастіше лідирує серед матеріалів на інші українські теми. До активно прочитаних належать статті про нелегальну міграцію з України, опубліковані у відомій газеті “Паїс”. Так, матеріал “Затримано 19 членів української мафії, що займалася нелегальною міграцією” від 12 травня 2001 р. за три дні лише на сайті цього видання прочитало 220 осіб (для порівняння: найбільш читабельний матеріал у газеті за цей термін – 947 відвідувань). За 2 місяці сторінку з матеріалом “Мішень у новій Східній Європі” відвідало 2427 читачів ( лідер – 11235 відвідувань).
Тому закономірно, що саме такі статті відіграють велику роль у формуванні іміджу України. Втім, це не на користь самій Україні. Бо з цих матеріалів проблема імміграції, зокрема жінок з України постає дуже масштабно і загрозливо. Україна фігурує поруч з країнами третього світу. Ось що пише “Мундо” у номері від 21 жовтня 1999 р.: “Карлос Ботран, речник Комісаріату із Закордонних питань та Документації, зауважив, що експлуатовані жінки – переважним чином вихідці з Колумбії, Бразилії та Домініканської Республіки в Америці; Польщі, Болгарії, Угорщини, України у Східній Європі; Нігерії, Сьєрра-Леоне, Марокко в Африці” – (“За 2 роки припинено дію 75 угруповань з торгівлі жінками”). У свідомості читачів формується уявлення про Україну як про постачальника нелегальних мігрантів, яких преса пов’язує зі злочинністю. Так, у матеріалі “Нелегальні мігранти. Національна поліція вимагає реформи”, опублікованому 22 червня 2000 р., газета “Мундо” наводить таку статистику: зі 45 280 ув’язнених злочинців – 8 239 іноземців. І висновки поліції: “Ні під яким приводом не можна плутати 2 поняття – імміграцію та злочинність, втім немає сумніву, що багато іноземців перетинає наш кордон саме для того, щоб скоїти злочини”.
Продовження статті – абзац, що стосується формування іміджу України для іспанського читача: “Поліція також констатує, що з часу падіння Берлінської стіни кількість візитів громадян Росії, України, Білорусі, Польщі, Чехії та Румунії зросла. І наголошують, що саме з цих країн приїжджає багато злочинців”.
Принагідно згадати, що не лише на сторінках преси обговорюється проблема проституції зі Східної Європи, зокрема, з України. Немалу цікавість аудиторії викликають не менш емоційні публіцистичні фільми на телебаченні. У них докладно зображені історії жінок з незвичними для іспанців слов’янськими іменами, які приїхали з не більш відомих міст (Запоріжжя, Суми, Керч та ін.). З відчутним бажанням створити гнітючу атмосферу показані жебрацькі приміщення, оточені високим цегляним муром з побитим склом нагорі, де живуть українські жінки.
Стурбована позиція іспанського уряду щодо нелегальної міграції та торгівлі жінками, зокрема українськими, Активність ЗМІ у висвітленні цієї теми пояснюється не лише сучасним демократичним устроєм країни з Піренеїв, де проблеми порушення прав людини зазвичай об’єктивно і оперативно висвітлюються. Нелегальна проституція – це матеріальний збиток державі, який остання добре усвідомлює. “За деякими підрахунками, торгівці жінками перевозять понад 4 мільйони іммігрантів щороку, заробляючи на цьому понад 7 000 мільйонів доларів… За 2 роки припинено дію 75 угруповань, що займалися торгівлею жінками” (“Мундо”, 21 жовтня 1999 р.). Утім, ці підрахунки відносні, стверджує “Паїс” у номері від 3 квітня 2001 р.: “У цьому бізнесі суми грошей в обігу гігантські, згідно з висновками відповідних установ про 1999 рік, але ще ніхто не зміг вивести точну цифру”. Але автор намагається це зробити хоча б частково: “Документація, якою володіє Цивільна Гвардія, дає змогу зробити припущення щодо бізнесу… підрахунки показали, що за рік вони могли зібрати від 750 до 900 мільйонів песет” (“90% проституток, які працюють в Іспанії, – іммігрантки”).
Можна пояснити і читацьку увагу до цих матеріалів. Адже широку підтримку викликає думка, що заполітизованість суспільства обернено пропорційна до його добробуту. Іспанці – порівняно процвітаюче суспільство. До того ж, через особливості ментальності їм цікавіші соціальні теми, побутовий рівень проблем, конкретні людські долі. Тому матеріали про українських жінок, що вдалися до проституції, викликають у них більший інтерес, ніж українська політика. І тому більш ймовірно, що назва “Україна” в аудиторії іспанської преси великою мірою асоціюватиметься у них з країною безробіття, безгрошів’я, нелегалів, криміналу.
Торгівля жінками – міф чи реальність?
Важливо знати, чи справді існує проблема української проституції в Іспанії, чи згадані матеріали – одна з тих перебільшених страхітливих історій про пострадянську країну, які часто зустрічаються у західних мас-медіа.
В Україні не існує офіційної статистики щодо жінок, які потрапили в сексуальне рабство за кордоном. Насамперед тому, що про більшу кількість таких жінок немає інформації. З двох причин. По-перше, вони часто не мають змоги повідомити про своє становище, по-друге, тема ця – дуже делікатна і навіть при можливості багато жінок не погоджується розповідати про свої сумні пригоди за кордоном. Ця ж причина перешкоджає у великій кількості випадків судовим розглядам в Україні справ з торгівлі жінками. Єдина вітчизняна державна статистика, яка може стосуватися теми, – це інформація про зниклих без вісти, а саме до цієї категорії належить частина жінок, що стали жертвами торгівлі. За інформацією МВС, за останні п’ятнадцять років в Україні без вісті зникло 4098 осіб, з них 322 – у 2000 р. Більш конкретну статистику стосовно України (за 1998 р.) наводить Міжнародна організація міграцій. Відповідно до неї, приблизно 400000 українських жінок було продано закордон за останні кілька років. Більшу половину цих людей (50,6%) становлять підлітки, студентки та безробітні віком від 14 до 21 року.
Ширше уявлення про ситуацію з торгівлею українськими жінками дає інформація про судові справи за статтею КК 124 “Торгівля людьми”. Втім, і вона не може дати повної картини, бо у великій кількості випадків організаторами та виконавцями угруповань, жертвами яких стають українські жінки, є іноземці, малодоступні українському правосуддю. За інформацією МВС України, "протягом 2000 р. в Україні розпочато 41 кримінальну справу за ознаками злочинів, пов’язаними із торгівлею людьми”; "станом на 1 січня цього року за період з 1997 по 2000 рр. зареєстровано 134 злочини за ознаками статей 124, 124-1 ККУ".
Українські засоби масової інформації теж нерідко звертаються до теми торгівлі українськими жінками, але явно потерпають від нестачі інформації. Одна з останніх, порівняно відомих, подій, висвітлених в українській пресі, – розгляд у Старокиївському районному суді м. Києва двох однотипних справ під головуванням судді О. Касидової. На лаві підсудних опинилися громадянин Греції та дві киянки, які заробляли немалі гроші, поставляючи до Греції з України дівчат для секс-послуг. Ці судові справи були висвітлені, зокрема в газеті “Факты и комментарии” (29 листопада 2000 р.). У цій публікації знаходить підтримку версія, згідно з якою чимало українських жінок потрапляють у “сексуальне рабство” свідомо, тікаючи від безпросвітного життя на батьківщині.
Міжнародні організації, фінансовані переважно західними країнами, таких жінок однозначно вважають жертвами. І переконані, що недостатні економічні можливості та насильство проти жінок в Україні призводять до того, що вони стають об’єктом торгівлі за кордоном. Так, Жіночий Консорціум ННД-США Winrock International отримує зі Сполучених Штатів спеціальні гранти для реалізації програм запобігання торгівлі українськими жінками.
Програми спрямовані насамперед на усунення факторів цього явища. Наприклад, у межах Програми фахових навичок так звані Центри "Жінка для Жінки" надають безкоштовні послуги: індивідуальне консультування жінок з питань працевлаштування, консультування щодо написання резюме та проходження інтерв’ю, юридичні консультації, список вакансій, доступ до комп’ютерів, програма наставництва. Проводяться тренінги з працевлаштування та започаткування власного малого бізнесу для жінок у малих містах та селах. Під час таких тренінгів учасниці отримують книгу "Я – успішна жінка" з порадами щодо працевлаштування чи створення власної справи.
Окрему точку зору на явище торгівлі жінками мають іспанські газетярі. Хоча безпосередніми жертвами стали не іспанки, але іспанське суспільство в цілому. Втім, точної статистики знайти неможливо. Газета “Мундо” у номері від 10 лютого 1998 р. з посиланням на ООН стверджує, що дві третини жінок, що стали проститутками в Іспанії, приїхали із Східної Європи, і називає їхнє становище “найсучаснішою формою рабства” (“Півмільйона рабинь для Європейського Союзу”). Газета “Паїс” від 3 квітня 2001р. посилається на Цивільну Гвардію Іспанії як офіційне джерело: “У 2000 році кількість переписаних клубів зменшилася до 890, але кількість зареєстрованих проституток зросла до 14089. Викрито 37 угруповань – це на 19 більше, ніж минулого року. Але один показник вражає: 12804 проститутки – іноземки, тобто це 90% з усіх зареєстрованих… Спостерігається також значне збільшення проституток – вихідців з Європи, особливо зі Східної: 17% від усіх становлять росіянки і українки” (“90% проституток, які працюють в Іспанії, – іммігрантки”).
Українська проституція очима іспанських журналістів
“Центральноєвропейська проститутка – молодшає. Її вік у середньому між 17 і 19 роками. Вона незаміжня, не має дітей, краще вихована в культурному плані. Більшість з них мають середню спеціальну освіту або ступінь бакалавра, а є навіть випадки дівчат з вищою освітою. Деякі – з великих міст. І все це – їхня перевага перед жінками з Африки та Латинської Америки, які зазвичай неосвічені і походять з малих сел”.
(“Мундо”, 10 червня 1999 р.: “Проституція. Центральноєвропейські банди перевозять сотні проституток”).
Проституція: жорстока несподіванка чи свідомий намір заробити?
Загалом з матеріалів іспанської преси постає такий збірний образ українки, що стала жертвою торгівлі. Це жінка, що приїжджає за кордон легально, “з туристичною візою на три місяці, і у пошуках роботи стає жертвою угруповань нелегальних мафій” (“Мундо”, 10 травня 1999 р., “Проституція. Центральноєвропейські банди перевозять сотні проституток”).
На відміну від українських, іспанські ЗМІ не схильні підозрювати українок у свідомому намірі заробити шляхом продажу власного тіла. Так, у номері “Мундо” від 2 жовтня 1998 р. читаємо: “Метод для залучення цих рабинь ХХІ століття складається з фальшивих обіцянок, які жінка отримує від третіх осіб… [стосовно допомоги] емігрувати, і від яких ці жінки поступово все більше і більше залежать, крок за кроком опиняючись у цілковитій залежності”(“Півмільйона рабинь для Європейського Союзу”).
Але у матеріалі “Центральноєвропейські угруповання переправляють сотні проституток зі Сходу” (“Мундо”, 5 жовтня 1999 р.) водночас оговорюється, що українки не дуже вагаються, приймаючи сумнівні пропозиції: “[Методи] мафіозних угруповань дуже прості: оголошення у пресі, пропозиції працювати робітницями у будинку, моделями чи артистками. І навіть – просто інформація, передана з вуст у вуста між друзями чи знайомими у різних центральноєвропейських країнах”.
Журналісти не приховують і найтяжчих випадків примусу нелегалів. Так, газета “Паїс” від 12 травня 2001 р. у матеріалі “Затримано 19 членів української мафії з нелегальної еміграції” повідомляє про затримання українських мафіозі, які через фальшиві турагенції вивозили на примусову працю до Іспанії львів’ян. Жертви-нелегали не лише мусили мовчати про свій стан, а й виплачувати гроші своїм господарям. “Якщо б вони цього не робили, їхнім рідним в Україні загрожувала небезпека”, – пише газета.
Причини ризикованого кроку
Іспанські журналісти пробують проникнути в українські, і взагалі східноєвропейські реалії з метою визначення мотивів, що штовхають жінок на шлях нелегальної імміграції, проституції.
Загалом висновки, до яких вони доходять, збігаються з позицією міжнародних організацій, що допомагають нашій країні вирішити проблему торгівлі жінками. Так, “Мундо” від 10 лютого 1998 р. у репортажі із засідання Європейської Комісії Судочинства пише: “Голова Комісії Градін пояснила зі свого боку, що, починаючи з 1989 р., багато жінок зі східноєвропейських держав зіштовхуються з такою проблемою. Вони отримали освіту, але не можуть знайти роботи. Саме тому пропозиції виїхати за кордон здаються їм дуже цікавими. Крім того, вони суттєво відрізняються від емігранток з країн третього світу – принаймні мають чинні документи” (“Півмільйона рабинь для Європейського Союзу”).
Автор ще одного матеріалу в “Мундо” (10 травня 1999 р.), аналізуючи стан з нелегальною міграцією жінок в Європі, схиляється до позиції, що саме соціальні проблеми у своїй країні змушують людину шукати заробітку за кордоном, аж до нелегального: “Надії збільшити свою купівельну спроможність, уникнути безробіття підштовхують цих жінок зробити ризикований стрибок на Захід і навіть не подивитися на те, куди вони йдуть насправді” (“Центральноєвропейські угруповання переправляють сотні проституток зі Сходу”).
Робота чи рабство?
Розповіді про складні умови утримання та роботи, психологічну напругу жінок-нелегалок займають найбільшу частину обсягу матеріалів іспанських журналістів. Ситуація описується детально, звертається увага на подробиці. Показовою у цьому плані є стаття Хосе Карлося Віллануева “Знешкоджено найбільше угруповання торгівлі жінками за Сходу”, опублікована 23 лютого 2000 р. у газеті “Мундо”. Йдеться про угруповання в Андалусії, що діяло “в трикутнику між провінціями Малага, Гранада і Кордоба, де знаходилося 11 будинків терпимості і масажних кабінетів, в яких і займалися проституцією жінки, 90 з яких походять з колишнього Радянського Союзу, а 145 інших – колумбійки, бразилійки, нігерійки, ліберійки та еквадорки”. Далі безпосередньо розповідається про життя жінок-проституток. І хоч матеріал в основному грунтується на офіційних повідомленнях (це не репортаж з місця події), журналіст намагається надати матеріалові якомога більш побутового звучання. Зі слів офіційних осіб він обирає ті факти, що найбільш відповідають обраному куту подачі матеріалу.
Крім цього, чимало місця відводиться і просто обставинам життя “рабинь”, які викликають у читача співчуття (“Косово. Атака НАТО в Югославії” – “Мундо”, 18 травня 1999 р.).
За публікаціями на цю тему можна зробити висновок, що найактивніше діяльність злочинних угруповань, що торгували жінками, зокрема українками, розгорталася у присередземноморських провінціях, особливо на півдні, де традиційно більш активний обіг грошей і людей.
Розв’язання проблеми
Попри всю емоційність публікацій, їхні автори фактично не пропонують шляхів розв’язання цієї проблеми. Хоча, звичайно, у матеріалах зустрічається опис спроб держави обмежити нелегальну проституцію методами, відмінними від традиційних (контролю кордонів, операцій цивільної гвардії).
Йдеться про ініціативи державних комітетів. Іспанці вагомою причиною активної нелегальної міграції і проституції вважають недосконалість власного законодавства. Про це йдеться у матеріалі “Нелегальні іммігранти. За два роки знешкоджено 75 угруповань, що займалися торгівлею жінками” (“Мундо, 21 жовтня 1999 р.): держава “готова реалізувати різноманітні пропозиції задля того, щоб припинити торгівлю жінками і підтримати жертв міжнародних угруповань, які, згідно з чинним законом про закордонні справи, зазнають сильніших покарань, ніж ті, хто їх експлуатував. <…> Зміни, запропоновані до закону про закордонні справи, повинні забезпечити пільги тим жінкам, які вирішать співпрацювати з правосуддям. Сподіваючись, що на обговоренні Парламент підтримає такий курс, Генеральна Дирекція Внутрішньої політики направила цілий набір внутрішньополітичних норм, згідно з якими жінка, що співпрацює зі слідством, не буде вигнана з держави. Протягом як мінімум трьох місяців їй надаватимуть юридичну і соціальну підтримку, щоб полегшити її взаємостосунки із судовим процесом. Їй буде наданий дозвіл на роботу, який продовжуватиметься рік за роком, доки вона не досягне стабільності”.
У цьому випадку Іспанській державі не можна не віддати належне, особливо якщо порівняти цей приклад з реакцією офіційних осіб на табори нелегалок у сусідній Італії: “Гуманітарні агенції висловили Міністерству Внутрішніх Справ стурбованість, але речник Уряду проголосив, що влада не може зробити багато у цьому відношенні… Дівчата – вільні, табори біженців – не тюрми. Вони мають право робити, що хочуть. У тому числі працювати на кримінальні угруповання” (“Косово. Атака НАТО в Югославії”).
Жанрові особливості публікацій
Торкаючись теми, яка традиційно викликає у читачів жвавий інтерес, журналісти, зрозуміло, не обмежуються стислими повідомленнями, наповненими цифрами.
Найпоширеніший жанр серед публікацій на цю тему – розширене повідомлення. Кожному матеріалу передує інформаційний привід (найчастіше – інформація про затримання певної кількості нелегальних угруповань чи їхніх керівників). Далі розповідається історія – доля жінки, що стала в Іспанії повією, її минуле на батьківщині, становище сьогодні, розповідь про умови, в яких утримуються проститутки (традиційно найбільший за обсягом шматок матеріалу). Нарешті, узагальнена статистика.
Саме такій схемі відповідає більшість публікацій, що стосуються проституції в Іспанії. Прикладом може слугувати матеріал “Біженки і повії” (“Мундо”, 18 травня 1999 р.). Він займає близько 150 рядків. Починається інформацією про те, що викрито банди, які змушують жінок за кордоном займатися проституцією. Матеріал продовжує історія Аліни, яка стала жертвою торгівлі жінками. У рамках цієї історії описані умови, в яких утримуються нелегальні повії, їхні стосунки із сутенерами, гроші, що задіяні в цьому бізнесі. На закінчення автор наводить статистику, думки офіційних осіб.
Не так часто зустрічаються матеріали, побудовані на інформації міжнародних організацій. Їхня мета – порівняти певний аспект явища у різних країнах. Так, “Паїс” у статті “Імміграція в Іспанії” бере до уваги не лише факти, пов’язані з цією темою в Іспанії. В основі статті лежить засторога ООН про те, що сьогодні і в найближчому майбутньому Західна Європа потерпатиме від напливу іммігрантів. Тому газета порівнює динаміку імміграції в Іспанії, Німеччині, Франції, Італії, Австрії.
Як не прикро і не цинічно нам це може здаватися, але Україна в очах іспанської аудиторії має міцну репутації країни – постачальника нелегальних повій. Принаймні, це одне з перших вражень, що виникають під час перегляду провідних іспанських періодичних видань.
Можна зауважити, що і державні органи, і засоби масової інформації володіють в Іспанії більшою кількістю різнопланової інформації відносно торгівлі східноєвропейськими, зокрема українськими жінками, ніж в Україні. Це призводить до того, що в Україні не сформована громадська думка відносно питання, яке значно впливає на формування іміджу нашої країни в Європі. В Україні, де сьогодні існує велика кількість соціальних проблем, питання торгівлі жінками не фігурує на першому плані. І можна погодитися, що кількісно від нього безпосередньо потерпає менше людей, ніж від інших вітчизняних соціальних негараздів. Поміж тим інтерес читачів до публікацій на тему нелегальної української проституції підносить цю проблему до рівня загальнодержавного. Адже така інформація формує негативний імідж України.
І не лише безпосередньо через постачання жінок. Ця тема невід’ємна від концентрації уваги аудиторії на соціальних та економічних мотивах, які змушують жінок їхати на сумнівні заробітки. Якщо усунення первинних причин (низького економічного стану в Україні) безпосередньо від журналістів не залежить, то принаймні саме українські мас-медіа можуть забезпечити об’єктивне відображення проблеми торгівлі українськими жінками, зробити доступним для самих українців погляд на цю проблему, адекватний європейській громадській думці.
Така об’єктивність застерігатиме від легковажності і необережних кроків жінок, що належать до так званих груп ризику і потенційно можуть стати жертвами торгівлі. Крім того, зображення адекватної картини допомагатиме відповідно оцінювати себе іншим українкам. Адже мало якій громадянці України, що виїжджає за кордон, спадало на думку, що навколишні люди можуть сприймати її через призму інформації, з якої Україна постала в уяві як країна сексуальних рабинь.