В. О. Береза Директор Черкаського обласного молодіжного

Вид материалаКонкурс

Содержание


Начальник управління
Духовності скарбниця
Моя земля
Залишилася традиція й донині
Не хочу я чужого чудоцвіту
Слово Кобзаря
У краю дитинства
Вірю в майбутнє твоє, Україно
Т.Г.Шевченко Посвята
Я знаю, що народилась
Люблю я школу, у якій
Моя рідна Умань
Поезія життя Шевченка
Біль Чорнобиля
Тарасова стежка
Я намалюю...
Я сів біля хати
Пам’яті Симоненка
Мені тринадцятий минає
Мамине свято
...
Полное содержание
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6   7   8



Дорогий читачу!

У цій збірці розміщені твори молодих Черкащан – учасників обласного конкурсу юних поетів «Тарасовими шляхами». Головною метою Конкурсу стало виявлення та розкриття літературних здібностей і обдарувань підростаючого покоління, підтримка творчо обдарованої молоді, вшанування пам’яті Т.Г.Шевченка, популяризації його творчої спадщини й утвердження духовних заповідей, як важливого чинника консолідації суспільства, активізації виховної роботи.

Кожен бажаючий у будь-якому куточку Черкащини мав можливість взяти участь у цьому конкурсі, подавши свої творчі доробки у відділ сім’ї та молоді у своєму районному центрі чи місті. У 2011 році участь у обласному конкурсі взяли 91 юний поет, 226 творів яких ввійшли до ції збірки та були представлені на розгляд професійному журі – Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України. Журі обрали десятку переможців конкурсу.

Конкурс було організовано Управлінням у справах сім’ї, молоді та спорту Черкаської облдержадміністрації та Черкаським обласним молодіжним ресурсним центром.


З найкращими побажаннями учасникам конкурсу

Начальник управління

усправах сім’ї, молоді

та спорту Черкаської ОДА,

В.О. Береза

Директор Черкаського обласного молодіжного

ресурсного центру,

В.О. Велівченко


Ситник Наталія

16 років

Городищенський р-н

ДУХОВНОСТІ СКАРБНИЦЯ


Наш Господь роздав обдарування

Народові Землі, що сам створив.

Стояла дівчина - в очах її вагання

Сама красуня - «диво серед див».

У неї коси, як пшениця в полі,

В очах красивих - небо голубе,

Босоніж, нестримне прагнення до волі

В ній відчувалося нове.

Господь обдарував таку відразу,

Уклав в уста їй пісню гомінку,

Співає трепетно народ її щоразу,

Відчувши радість превелику чи біду.

У пісні українській голос мами,

Що над колискою дитячою співа.

Та пісня рознеслась по світу козаками,

Що в бій ішли, не нахиляючи чола.

Вона розкаже, як козак любив дівчину,

Пішов у бій - не повернувся в рідний край,

Навчить любити власну Батьківщину,

Не забувати тополиний отчий край.

Повідає про те, як в ніч темненьку

У небі місяць вигляда ясний,

Як тьохкає у дівчини серденько,

Почувши голос рідний, дорогий.

І розповість, як в полі колоситься

Пшениця кучерява, золота.

Як соловейкові вночі не спиться,

Коли душа співає молода.

Вкраїнська пісне! Линеш над землею

Ти думкою нестримною легка.

Чаруєш душу і навік моєю

Ти стала долею і радістю – свята!

Духовності невичерпна кринице!

Дзвени, лети, чаруй увесь цей світ.

Ти, мелодійна ніжна чарівнице,

Лунай багато і багато літ.

Ситник Наталія

16 років

Городищенський р-н

МОЯ ЗЕМЛЯ


Моя земля квітує навесні,

Улітку житом колоситься,

А восени збирає урожай,

Зимою ж - снігом заіскриться.

Зазнала бід багато та знущань,

Вкривалась людським потом і сльозою,

У бій із ворогом вступала без вагань,

Для мене стала ти цілющою водою.

Зростаємо, щоб землю цю любить,

Віддати їй всі сили молодії,

По совісті своє життя прожить,

Ніколи не втрачаючи надії.

Малюта Ярослава

12 років

Городищенський р-н


ЗАЛИШИЛАСЯ ТРАДИЦІЯ Й ДОНИНІ


У кімнаті і тихо, і святково,

За вікном метелиця стихає…

А у хаті сяють барви літа:

Мати донечці сорочку вишиває.

І лягає в зелені барвінку

Жар душі – червоні кетяги калини.

Знає мати, що навік сорочка

Буде оберегом для дитини.

Так уже здавна у нас ведеться,

Залишилась традиція й донині:

Не сорочку вишиває мати –

Вишиває доленьку дитині.

Малюта Ярослава

12 років

Городищенський р-н

НЕ ХОЧУ Я ЧУЖОГО ЧУДОЦВІТУ


Душею торкнувся до слова вагомо,

Припаду вустами, вип’ю слів блакить,

Бо рідна земля, якщо зважить свідомо,

На мові народу віками стоїть.

Звідки це в мені? – сама не знаю.

Я щодня спішу на зустріч зі словом.

В тому надзвичайну насолоду маю,

Щоб любити, ніжить рідну мову!

Щодня приходить та чарівна мить:

В мені зі мною хтось так дивно розмовляє,

І слово, ніби музика, бринить,

І неповторним щемом душу наповняє.

Не хочу я чужого чудоцвіту,

Не буду жить в заморській стороні.

Там все не так, як в рідній Україні,

І соловей чужий щебече навесні.

А в мене на городі – мальви й чорнобривці,

Волошки сині й кучеряві паничі.

І на всю вулицю так пахне матіола,

Красуючись при місяці вночі.

На власному шляху багато ще пізнаю,

Та виконаю мудрий матінки наказ:

Любити мову і народ свій маю

Так палко, як любити вмів Тарас.

Кавун Віта

17 років

Золотоніський р-н

Слово Кобзаря



Хто краще розкаже про щастя і волю,

Ніж той, хто їх в світі так довго шукав?

Ніж той, який кликав загублену долю

І слідом за нею так довго блукав.

Слово Шевченка горить, як зоря,

У темному небі зневіри й тривоги.

В нім сльози гарячі й душа Кобзаря.

Воно не погасне, не вмре від знемоги.

Горить між рядками незгасний вогонь -

Випалює зло і неправду, й обмани.

Стає він цілющим, торкнувшись долонь.

Розсіює іскрами кривди тумани.

Тарасове слово в серця проникає,

Прискорює пульс, давши блиску очам.

І думка у небо стрілою злітає,

Не лишаючи спокою темним ночам.

Граючи струменем крові свіжої,

Розум тривожить, б’є болем в висках.

Не хочеться більше вже слави чужої,

І радість свободи приходить у снах…

І слово це сильне розплескує ріки,

Розбиваючи звуком кайдановий лід…

Таким воно є, таким буде навіки:

Його зберегли таким люди і світ.

Те слово у серце візьму, наче іскру,

Хай сяє-палає в моєму житті.

Хай буде мені ідеалом вогнистим.

Поможе здолать крутосхили круті.

Його я нестиму і бережно, й вірно,

І буду довіку, без підлості й зрад,

Любить, як Тарас, дорогу Україну,

Іти лиш вперед, не вертати назад.

Кавун Віта

17 років

Золотоніський р-н

Наша мова


Предивну казку витче наша мова,

У синє небо піснею злетить.

Між зорями тихенька колискова

Лебідкою вночі замаячить.

Єднає мова нас в одну родину.

Їй кожне серце – іскорка життя.

Із нею прославляли Україну,

Із нею ми здобудем майбуття.

Вона живе в рядках отих поетів,

Що врятували її з виру лихоліть,

У поглядах Тараса із портретів,

У загадках віддалених століть.

Вона літає вітром на просторах,

Вона гуркоче громом вдалині,

Луною сильно котиться у горах

І сяє нашим сонцем в темноті.

В ній наша гордість, правда й наша воля,

Глибокий сум, розлука і печаль.

ЇЇ нам дарувала сама доля,

Таку тендітну й ніжну, мов кришталь.

Тож збережемо кожне рідне слово,

Захистимо, злеліємо її –

Хай у століттях квітне калиново,

Хай заспівають нею солов’ї.

Романченко Тетяна

17 років

Золотоніський р-н


Мрії Шевченка


Ні ! Не про таку він мріяв Україну,

Яка талантів долю приведе до страти.

За життя майбутнє боровся до загину,

За життя майбутнє був схований за грати.

Ні !, не таку Вкраїну створив він у думках,

Яка зникає вже сьогодні з карти.

Про землю рідну турбувався, наче птах!

Але чи тих зусиль було вкладати варто?

Ні, не такої в Бога він молив держави,

Яка забула про свою велику сутність,

Яка козацьку ігнорує славу

І рідну мову в бруд болотний цупить.

Він мріяв Україну бачити у квітах,

З блакитним небом, щедрою землею.

Заповідав нам жити і радіти

У ріднім краї з піснею своєю.

Давайте ж, люди, пам’ятати заповіти,

Залишені для нас усіх Тарасом.

Це ж нам у рідній Україні жити,

Ми будувати маєм власне щастя.

Воно у нашій правді, вірі, в нашій честі,

У нашій щирості, у праці неутомній,

Воно у нашій совісті озветься,

Коли держава буде рідним домом.

Романченко Тетяна

17 років

Золотоніський р-н

У краю дитинства



Що б не мудрувала змалку я у школі,

Які би мрії не витали в моїх снах –

З кожним кроком переконуюсь поволі,

Що залишусь в рідних я краях.

Тут мене тримає золотава осінь

І блакитне небо рідного села.

Де б не мандрувала, а сюди вернуся –

До мого дитинства вірного крила.

Рідна моя школа – золота сторінка.

В ній було падіння і високий злет.

А роки навчання – мов сонечка й хмаринки.

І вже дитячі мрії зливаються в куплет.

Сизько Андрій

16 років

м. Золотоноша,

Хоку

Рання весна, оживає природа...

І сік у берези вирує

Як кров у людини...

***

Росте самотньо

Колюча троянда...

Як та людина з недовірою в серці...

***

Під білим снігом земля спочиває

Сняться їй сонце і квіти...

Старість згадує юні роки...

***

Співа соловей

На розквітлому дереві –

Знов торжествує життя!

***

Дзюрчать струмки.

Сніг, як морозиво, пливе...

У проліска небесні очі...

***

Замовк ставок...

Останній виступ солов'я...

Прощатись час...

Сизько Андрій

16 років

м. Золотоноша,


Україні


Жива Україна моя!

Жива, хоч ви що їй робили!

Позбутись назавжди вооліли –

Та все ж вона вічно жива!

І вільна вітчизна моя,

Хоч як її волю душили,

Принижували і гнобили,

Та вільна і горда вона!

Щаслива Вкраїна моя!

Щасливою вічно їй бути!

Лиш треба всім нам не забути:

Вітчизна у нас, бач, одна.

Тому бережімо її,

Плекаймо усе, що в ній свято.

Не просить вона ж бо багато:

“Не зрадьте надії мої!”...

Моє рідне місто

Є на світі маленьке місто,

Ніби зовсім звичайне, не видатне,

Зорі над ним сіяють іскристо,

Сонце його зігріва золоте.

Ніби все просто тут і не звабливо,

Люди звичайні, як всюди, живуть.

Скромні, привітні і незрадливі,

Світло й тепло в своїм серці несуть.

Ніби нічого нема видатного

У вулицях, парках, будинках його,

Тільки чому ж тоді і снах кольорових

Згадує всяк, хто покинув його?..

Гурченко Тетяна

15 років

м. Золотоноша


Над Україною кружляють журавлі

У цім житті розхристанно-жорстокім

Замучені, зневірені і злі

Спинімося на мить, окиньмо оком

Над Україною кружляють журавлі.

Вони курличуть, крилами тріпочуть

У небі синім, в голубій імлі.

Нам так потрібно чистої любові

Над україною курличуть журавлі.

В минулому брехня, насильство, горе

Попереду – безмежне чисте поле

Тож не проспим майбутнього, братове,

Курличуть в небі синім журвлі.

Гурченко Тетяна

15 років

м. Золотоноша


Вірю в майбутнє твоє, Україно


У гомоні вулиць і вкожній родині,

У тиші ранковій і в мудрості дня.

Вірю в майбутнє твоє, Україно,

Вірою тою окрилена я.

Хо я без тебе? Трава без коріння,

Ниви засохлої груба межа.

Хто я з тобою? Я чисте сумління,

Те, що неправди в собі не лиша.

Хто я без тебе? Черешня без плоду,

Зірка без неба, роса без трави.

Хто я з тобою? Краплинка народу,

Що звик не схилять у біді голови.

Хто я без пісні твоєї, без слова,

Того, що пристрасті збурює шквал?

Лиш сирота чи забута полова,

Що у калюжі знайшла свій причал.

Мохом вростуся у рідне коріння,

Буйним барвінком уквітчаю гай,

Тут я любові засію насіння,

Хай мої внуки зберуть урожай.

Годі цуратись, що простого народу,

Досить нещастя свої рахувать.

Вірю в майбутнє свойого народу,

Віри цієї нічим не зламать!

Сідєльнікова Юлія

12 років

м. Золотоноша


Спогад


За цим столом сидів малий Тарас,

З вікна йому всміхалася тополя.

А він, малий, тоді іще не знав,

Яка йому в житті судилась доля.

Ясніють на іконах рушники,

Біленькі стіни досі пам'ятають

Тарасом перші писані рядки,

Коли йому “тринадцятий минало”.

Калина на вікні горить вогнем,

В куточку кожнім – спогад про Тараса,

А десь вода з-під явора тече,

А по землі тихенько ходить щастя.

Сідєльнікова Юлія

12 років

м. Золотоноша


Роздуми старого дуба


Місто спить, дрвмають верби,

Щось наспівує горіх,

Зажурився клен самотній,

На гілках дрімає сніг.

Раптом чую: тихо-тихо,

Несміливо чи в журбі,

Дуб – старезний сивий дідо –

Щось нашіптує собі.

Чи молитву, чи то сповідь

Промовляє стариган.

Голос тихий і скорботний

Аж до серця долина.
  • Як болить мені старому,

Те, що бачу навкруги,

Як радів колись, бувало,

Першим подихам весни.

А тепер... Тепер боюся.

Що з-під снігу, як лишай,

Повиходять на поверхню

Всі сліди людських розваг.

Ось пивні пляшки – це молодь

Розважалася гуртом.

Поряд – вихор недопалків...

Всюди – бруд, образи, зло.

Хтось надряпав на альтанці:

“Я люблю тебе”. Хіба

Про кохання кажуть в голос?

Це ж розмова між двома...

Тихо-тихо їй єдиній

Шепотів колись: “Люблю”.

Та тепер її немає,

Хтось зрубав мою весну...

Люди, люди... Хто дав право

Називатися людьми

Тим, у кого в серці камінь?

Як же це болить мені...

Дуб затих. А я тихенько

Озирнулася навкруг.

Стислось серце щемно-щемно,

Розтривожив душу дуб...

Богданова Мілана

15 років

м.Кам'янка


Від мертвих і живих і ненароджених земляків твоїх

в Україні і не в Україні.

Що з тим світом? Що з Вкраїной,

Що молив Шевченко?

За що сльози падали

У батька та неньки?

За що слово вірне било?

За що лоскотало?

Коли його плачу-віри

Було серцю мало.

Не послухав козаченько

Та й вкинувсь у воду,

Утопив всі свої літа,

Сховав красну вроду.

Так один за ним і другий

Кудись всі поділись –

Покинули рідну землю,

Як очі закрились.

На кого ж кинули убогу

Землю-сиротину?

Забавляють всі й кидають,

Як малу дитину.

Де ті вірні сини й доньки,

Що словом та ділом

Охраняють Україну,

Прикривають тілом?!

Дарма предки сподівались,

Дарма голосили

На майбутнє , на потомків –

Нема у них сили!

Всі продажні москаляки

Загребли Вкраїну,

П'ють, гуляють та будують

З країни – руїну.

Нема більше на Вкраїні

Такого Трясила,

Котрий крикнув та піднявся б –

Повставала б сила!

Поскидали б москаликів

Ляхів порубала,

Розбудила б Україну

Віру й волю дала.

А так дрихне українство

П'яними ночами,

А москалики та ляхи

Стають знов панами.

Скоро й мову українську

Для серця ласкаву,

Трансформують у москальську –

Ото буде слава!

Заспіваєм , заживемо

Під ворожу дудку.

Будем йти як теє стадо,

До вовчого шлунку.

Жаль, слова лише Кобзаря

Стільки не згасали,

А в руках у тих "потомків"

Непотребом стали.

Схаменися ж, українство!

Згадай батька й неньку!"

Промий вуха, відкрий очі,

Послухай Шевченка!

Та прокинься ж, Україно!

Озирнись навкруги!

Хіба в цеє наші предки

Вірили без туги?!

Хіба бачили такеє?!

Чи за це молились?!

Ти подумай хоч хвилину,

За що вони бились!!!

Богданова Мілана

15 років

м.Кам'янка

Весна – зі сну


Закували зозулі у тиші,

Засурмили в траві цвіркунці,

Зашуршали в колоссі і миші,

Як сховала ніч сонце в руці.

Припаду я очами до зірки,

І на думці щось крутить мені,

Та у пам'яті хтось прогриз дірки

Або й зовсім було то ввісні.

Пам'ятаю, як очі горіли,

Пам'ятаю, що серце цвіло,

Та не знаю, чи то ми раділи,

Чи то з нами усе те було.

Не змалюю ніяк твої очі,

Не намрію ніяк того сна.

Як замало мені цеї ночі,

Щоб заглянула в гості весна.

Шеремет Юлія,

11 років

м. Кам'янка

Моє рідне містечко


Моє рідне чудове містечко,

Ти для мене як в пташки гніздечко.

Ти найкраще і неповторне,

І до тебе душа моя горне.

Коли буду від тебе далеко,

Надішлю тобі лист із лелекою.

Якщо він не дістанеться вчасно,

То проллюся я дощиком рясно.

І зростуть тоді буйнії квіти,

І радітимуть наші діти!

Є у тебе прекрасная скеля,

Де вірші твої ушкін лілеяв.

Є і грот, і чудовий парк –

Для туристів тут все на смак.

Не любити тебе не можна,

Щоб душі не було тривожно.

І забути не можна тебе,

Бо приваблюєш ти мене!

Шеремет Юлія,

11 років

м. Кам'янка

Не зломити силу слова


Сильне Кобзареве слово,

Що вплітається у мову,

Що дзвенить легким струмком,

Що вчувається кругом,

Назавжди закарбувалось,

В пам'яті людей зосталось.

Йому завжди молодіти,

Волею в віршах бриніти.

Не зломити силу слова,

Бо Тарасова це мова!

Меркулова Євгенія,

16 років

Кам'янський район

Матері

Згадай її , коли лягаєш спати,

Згадай коли удосвіта встаєш.

Словами можна все ж бо розказати…

Крізь все життя цю ношу пронесеш,

Коли ідеш далеко, а чи близько,

Коли говориш, пишеш чи мовчиш.

Згадай її і поклонися низько,

Своїх дітей так, як вона ти вчиш.

Любіть же матір, бо вона не вічна,

Ідіть до неї в радість і печаль,

Ідіть до неї, хоч вона й не кличе,

Яка б то не була до неї даль.

Меркулова Євгенія,

16 років

Кам'янський район

Колискова


Усміхнися, мій синочку,

Не журися.

Кучерики причеши,

Подивися

У віконце, де смерека

Віти розплітала,

Де веселка в річці Тясмин

Вроду позичала,

Де пшениця заплела

Сонечко в колосся.

Де травичка по землі

Розлила волосся.

Не журися мій синочку,

Світ не без любові,

Будь лиш сином в ріднім краї,

Сином рідній мові.

Туманян Маріам

10 років

м. Канів

Країно моя, Батьківщино моя!

Кохаю тебе, як маму і тата,

Як синій цвіт твоя блакить.

Сонце безхмарне в небі світить.

Жито як сонце в полудень сяє,

Ясна пшениця на землі колихає.

Такої країни ніхто не бачив, -

підказує серце моє дитяче.

Сухопар Ольга

16 років

м.Канів

Тарасові


Багато крові пролилося

За рідну Україну,

І море люду полягло

За нашу Батьківщину.

Шевченка мрії вже збулись.

Ми- українці вільні.

Чимало справ зробити час,

Для неньки –України.

Вклоняємось тобі,Тарас,

За віру твою й мрію.

За те ,що ти в трагічний час

Вселяв у народ надію.

Сухопар Ольга

16 років

м.Канів

Дніпро


Сполохано дзюрчить струмок,

В маленьку річечку впадає,

Коли ж дві річки разом плинуть,

Дніпро могутньо постає.

Жовтіють зорі в темних водах,

І місяць сяйвом відбиває.

Дніпро велично по просторах

Країни рідної спливає.

Це синь Дніпрова, міць і слава,

Це сила світлої ріки.

Вся велич нової держави,

Пливе могутньо крізь віки.

Сухопар Ольга

16 років

м.Канів

Вишня


Зацвіла в саду весною вишня,

Ніби наречена ,гарна, пишна.

Ароматом-солодом чарує,

Бджілка кожну квіточку цілує.

Прийде літо – вишня червоніє,

Ягодами дітвору радіє.

Щедро сад уміє пригощать,

Вдосталь ще й зимою ласувать.

Сухопар Ольга

16 років

м.Канів

Не журюсь


Журитися не хочу:знаю

Життя весною розквітне.

Відлиги й холод не лякають,

Зима, як мара, відійде.

Прийдешній день, всі негаразди

Залиш у схованці чужій.

Мені дістань лиш крихту щастя

І сонця промінь золотий.

Сухопар Ольга

16 років

м.Канів

Моє село


Хай кажуть всі мені, що я з села,

Я зауважу ввічливо, що з міста.

Мені життєву долю напрявля

Мій Канів-рідна моя пристань.

Чому ж не місто ти, чому?

Лікарні.школи,коледжі,заводи-

Усе працює тут, усе в ладу.

Прекрасний старт для юної дороги!

Спокійна тиша вранішних садів.

Листя зелене придніпрових парків.

Тебе з дитинства кохаю , древній дім.

Хвилину кожну гамірного ранку.

Коли я їду в темряві метро

Чужого міста і чужої долі,

Я згадую тебе," моє село",

І з щирістю бажаю іншу долю.


Хай тиша солов'їна на згасає,

І зеленіє рідне моє місто

Дніпрова синь-України краса

Блищить в віках, як з бірюзи намисто.

Хай юність розквітає в моїм краї,

Дитячий сміх розноситься навколо

А вивчусь я й до міста повернуся,

Щоб в радості прожити свою долю.

Сухопар Ольга

16 років

м.Канів

Дзвони Чорнобиля


Я жду тебе,весна,

І знаю все розквітне.

Дітей маленьких дзвін

Розкотиться в гаю.

Але одне життя, ще дуже непомітне,

Від болю та хвороб погасло на Землі.

Трагедія людська торкнулась чорним струмом

Маленького хлоп`яти, що не співа пісень.

І матері сльоза,суха,і з гірким сумом

Вмиває ті вуста, востаннє назавжди.

Душа моя болить ,Чорнобилю проклятий !

Чому? За що? Чому?

Життя дітей калічиш ти?

Коли твої ліси звільняться від наруги?

Коли людей велика міць повстане із біди?

Та хлопчика життя, безцінне та єдине,

Не вернеш, не воскреснеш...

Чорнобилю! Чорнобилю! Чорнобилю!

Дзвони!!!

Сухопар Ольга

16 років

м.Канів

Сон


Замело,закрило снігом віти голого гілля.

Десь у лісі плаче дика ,невгамовна звірина.

Я боюсь відкрити очі ,простягнути руки вдаль,

Бо русалка залоскоче, забере з собою в гай!

Мамо, матінко ласкава, обігрій теплом своїм.

Обійми мене хутчіше і у ковдру загорни!

Я твої ніжненькі руки в зимню ніч теж пригорну.

Розкажу та прошепчу всю душевну таїну...

Де по стежках я блукала, що шукала, що знайшла.

Як тебе в думках чекала і заснула вже сама.

Сухопар Ольга

16 років

м.Канів

Земле моя рідна


Земле моя рідна,

Земле-українська.

Скільки горя й лиха

Ти пережила!

Бунтівні пожежі,

Напади і війни –

Все здолать зуміла,

Все перемогла!

Що тебе чекає,

В пошуках свободи,

Долі,правди,щастя,

На твоїй землі?

Тільки міць-народна

Тільки міць-державна,

В єдності країни,

В пошуках й борні.

Зінченко Юлія

10 років

м.Канів

Рідний край


Я люблю свій рідний край

і ліси, й зелений гай,

і Дніпро, могутній, синій,

Бо живу я в Україні.

У гаю бринить струмок,

в полі мріє колосок...,

у саду гудуть хрущі,

квітнуть трави і кущі.

Посаджу вербу й калину,

бо це – символи Вкраїни.

Хай шумлять біля воріт

І милують цілий світ.

Зінченко Юлія

10 років

м.Канів
Тобі присягнусь у любові


Достигають яблука в саду,

В ніч купальську я до тебе йду.

Місяць блідолиций позирає,

Лише погляд свій у річці залишає.

Устеляє матіола шлях,

До твоєї хати що розляг,

Розмовляють верби над водою

Із русалкою очеретною,

В ніч купальську папороть знайду,

Цвіт її коханій принесу,

Опівночі долі присягнусь,

Що з тобою я не розлучусь.

Зінченко Юлія

10 років

м.Канів
Мить щастя

До веселки побіжу

І дитинство пошукаю,

Може, квітку ту знайду,

Що всім щастя наділяє.

Я її зривать не буду,

Лиш пелюстку відірву,

Поцілую, приголублю

І за вітром відпущу.

І вона, легка й барвиста,

Полетить. - Ну здожени!

Осяйна, весела, чиста,

Наче пісенька весни.

Закружляє в танці з вітром,

Може, щастя то і є

Доброта, любов і світло,

Що вона в собі несе.

Остапець Олександр

13 років

Канівський р-н

Мій рідний край


Мій рідний край, моя це батьківщина

Село, де народився і живу.

З яких доріг не поверталася б людина,

Завжди пройтися хочеться по рідному селу.

Тут рідне все: барвінок синій,

Що стеле стежку у дворі,

Червоні кетяги калини,

Що похилились у журбі.

Криниця давня, що в яру чекає

Серед рясних столітніх диво-лип,

Які у липні гарно зацвітають,

Хоч їх садив ще дідів дід.

Тут рідне все: земля і пісня, й мова,

І чорнобривці –хати оберіг,

І материнська лагідна розмова,

Та найрідніший серцю –батьківський поріг.

Остапець Олександр

15 років

Канівський р-н

Спішіть добро творити


Твори добро щодня і щогодини,

Всміхнись сумному сонцю й небу.

Будь доброчесним для родини,

Адже для цього трохи треба.

І щире слово гоїть рани,

Будь співчутливим і терплячим.

Для старших не жалій пошани,

І до біди зробися зрячим.

Зігрій знесилену пташину,

Умій прощати всі образи.

Втри сльози скривдженій дитині,

І стане світ добрішим зразу.

Не вимагай подяки за добро ніколи.

І у сім'ї твоїй віднині і довіку,

В душі, у серці в кожному довкола

Знайде добро собі домівку.

Тваурі Артур

15 років

Канівський район

Т.Г.Ш.


Коштовні перли є в людській душі,

Темніють перед ними всі прикраси.

Ті перли виливаються в вірші,

В такі, які були в Тараса.

Дарма, що розпинали – не скорявсь,

Хоч і носив колись до школи воду.

Співець добра нікого не боявсь,

Летів на крилах пісні до народу.

Нічого, що він виріс в буряні

Напівголодний, босий і забутий,

А спокій відібрав таки в панів,

Підняв народ в тяжке ярмо закутий.

Чимало солі з’їв за ті вірші,

Та все ж пробивсь, як із асфальту подорожник.

Бо якщо іскра Божа є в людській душі,

То вбить її чи заховать не можна!

Він мріяв про щасливе майбуття,

Збережені традиції народні,

Співець добра за волю і життя

Живе в серцях людей і по сьогодні…

Тваурі Артур

15 років

Канівський район

Україна


Вишневе сонце викупане в росах,

Весняним ранком – трелі солов’їні,

І пісня калинова стоголоса,

Лани і кручі – все це Україна.

Вузька, як змійка, зависта стежинка,

Що губиться у травах променистих,

І синьока мати-українка

Серед лугів широких і барвистих.

Вкраїнська ніч і тиша. В підвіконня

Крізь віти вишень тихо місяць дише,

Збирає спокій у м’які долоні.

Вітрець в саду для мальви вірші пише…

Чи завжди так було? Чи наш народ

Терпів тяжкі тортури і знущання?

Історію розкаже вам Дніпро

Від першої сторінки по останню…

Ми, це вони – нащадки скіфа і сармата,

Що у боях пройшли вогонь і воду,

А дід-Дніпро нам допоможе пригадати

Історію вкраїнського народу.

Не раз на неньку надівали пута

Точили змученої, праведної крові,

І брязкала кайданами закута,

Простоволоса і незламна в слові.

Пройшли століття, заросли травою

Стражденної землі глибокі рани,

Спливли роки Дніпровською водою,

І знов кувать хотіли у кайдани.

Та незборима волею була,

Хоч зводилася кволо по руїнах,

А згодом відсіч ворогу дала,

І звуть її сьогодні – Україна!

Шматина Яна

13 років

Корсунь-Шевченківський р-н


Село! І серце одпочине.

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село...