Економічні науки. інновації в економіці І трансферти Управлінських технологій

Вид материала

Документы

Содержание Науковий керівник – ст. викл. Кучменко В.О. Житомирський державний технологічний університет К.В. Шмір, магістрант, V курс, гр. ЕПМ-8, ФЕМ Управління фінансовим забезпеченням Інвестиційна стратегія розвитку ват «ек «житомиробленерго» Фактори розвитку економіко-екологічної системи сільськогосподарського підприємства

Подобный материал:

• Економічні науки збірники наукових праць, 237.75kb.
• Предмет І завдання курсу “Історія економічних вчень”, 178.19kb.
• Міністерство освіти І науки україни ірпінська міська рада відділ освіти, 32.13kb.
• Розділ 2 Інноваційні процеси в економіці, 284.04kb.
• Урок № дата клас тема: Об’єкти технологічної діяльності. Методи проектування, 1706.97kb.
• П л а н, 253.44kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 320.87kb.
• Інноваційний менеджмент у ринковій системі, 99.34kb.
• Розділ 1 Економіка природокористування І еколого-економічні проблеми, 195.49kb.
• Тематика курсових робіт з курсу «Міжнародні економічні відносини» для студентів усіх, 83.04kb.

Науковий керівник – ст. викл. Кучменко В.О.

Житомирський державний технологічний університет

ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОГО РОЗВИТКУ ЛІСОВИХ ГОСПОДАРСТВ УКРАЇНИ


Проведено економічний аналіз функціональної ефективності та фінансового стану державних лісових господарств України та запропоновано шляхи підвищення ефективності діяльності держлісгоспів у сучасних умовах.

Державні лісові господарства в загальній системі управління, контролю та організації лісового господарства забезпечують організацію і проведення комплексу лісогосподарських заходів щодо охорони, захисту, використання та відновлення лісових ресурсів.

З реформуванням економічних і господарських відносин у галузях лісового господарства та лісопереробної промисловості, в умовах обмеженого бюджетного фінансування і нестачі власних коштів, основні лісогосподарські заходи, визначені матеріалами лісовпорядкування, не здійснюються в належних обсягах, частково забезпечується збереження лісів від незаконного вирубування та різного роду лісопорушень. Такий стан ведення лісового господарства не повністю задовольняє основні вимоги чинного природоохоронного законодавства щодо збереження, комплексного та ефективного використання і примноження лісових ресурсів.

З метою виявлення наявних резервів, проблем і тенденцій розвитку лісового господарства та розробки конкретних рекомендацій і пропозицій, спрямованих на сприяння подальшого ефективного розвитку лісових господарств, було проведено комплексний економічний аналіз функціональної ефективності та фінансового стану державних лісогосподарських підприємств Рівненської області.

Для проведення комплексного економічного аналізу функціональної ефективності та фінансового стану державних лісогосподарських підприємств було зібрано й опрацьовано показники статистичної бухгалтерської, економічної, фінансової та іншої звітності державних лісових господарств Рівненської області.

Проведене дослідження дозволило зробити висновок про достатньо високий рівень в цілому ефективного ведення фінансово-господарської діяльності державних лісогосподарських підприємств, що пояснюється досить високим професійним рівнем працівників економічних та інших служб.

Водночас спостерігаються деякі негативні тенденції в розвитку окремих територій та певних показників, які характеризують фінансово-господарський стан державних лісогосподарських підприємств, а саме:

– відсутність системи управлінського аналізу, що не дає змоги здійснювати планування роботи в часі, обмін інформацією, оцінювати можливості виконання робіт власними силами або використання потенціалу підрядників;

– неврегульованість постійності права держлісгоспів на використання лісових ресурсів державного значення, необхідність його щорічного підтвердження та залежність цього права від рішень місцевих органів влади;

– правова неврегульованість підстав для отримання з державного бюджету необхідного фінансування, а також порядку його отримання і використання;

– відсутність системи стимулювання якості лісогосподарських заходів;

– обмеженість коштів (державних та власних) для фінансування належного ведення лісового господарства;

– надані в постійне користування лісові ресурси не мають вартісної оцінки, не відображаються в активах балансів і тому не можуть бути гарантом отримання необхідних банківських кредитів, які, до того ж, переважно на цей час є недоступними для пілотних територій;

– недосконалість організаційної структури;

–
© Л.О. Шкір, 2011
  орієнтація господарської діяльності переважно на лісозаготівлі. Переробка деревини здійснюється в недостатніх обсягах, а іншими видами діяльності держлісгоспи не займаються;

– наявність обмежень експорту якісної деревини, вільного вибору споживачів та підрядних організацій; адміністративне державне регулювання ціни на дрова паливні для населення і водночас відсутність державних компенсацій втрат від цього регулювання;

– незначне зростання обсягів реалізації продукції поряд зі зниженням темпів інфляції та підвищення прожиткового мінімуму громадян;

– заходи із просування продукції держлісгоспів не проводяться;

– близько 70 % основних засобів держлісгоспів є зношеними, що не сприяє їх ефективному використанню;

– значна частка інших операційних витрат (20–30 %), що негативно впливає на отримання прибутку;

– висока частка витрат на оплату послуг підрядних організацій у матеріальних витратах (25–55 %) і водночас невикористання держлісгоспами системи закупівлі цих послуг на тендерній основі для унеможливлення зловживань;

– залежність лісогосподарського виробництва від недостатньо розвинутої сфери послуг підрядних організацій, від їхнього впливу на формування цінової політики на лісопродукцію та вартість підрядних послуг;

– відсутня підтримка в політиці ціноутворення держлісгоспів з боку місцевих органів влади;

– низька питома вага реалізації продукції через лісову біржу;

– зниження питомої ваги бюджетних коштів у фінансування держлісгоспів;

– значна частка кредиторської заборгованості (80–90 %) у структурі джерел фінансування господарської діяльності держлісгоспів;

– зниження показників рентабельності держлісгоспів, що є негативною тенденцією;

– фінансовий стан держлісгоспів є задовільним, однак вимагає стабілізації;

– низький рівень оплати праці, інших соціальних пільг для працівників;

– значний рівень безробіття серед сільського працездатного населення – як фактор наявних лісопорушень, нанесення збитків лісовому господарству та тіньового використання лісових ресурсів;

– невідповідність вимог нормативних актів, які регулюють якість підготовки фахівців лісового господарства (лісників, інженерно-технічних працівників), потребам лісогоспо­дарського виробництва; недостатня підготовленість інженерних, економічних і фінансових служб для роботи в ринкових умовах;

– недостатня забезпеченість (чи повна відсутність) підприємств сучасними технічними засобами (розгалуженими лініями зв'язку, локальними та глобальними системами оброблення й передачі інформації, досконалим програмним забезпеченням і службовим автотранспортом);

– недосконалість системи підготовки та перепідготовки кадрів для лісової галузі;

–  невідповідність вимог нормативних актів, якими регулюється якість підготовки фахівців лісового господарства, потребам лісогосподарського виробництва.

На підставі перелічених негативних тенденцій можна зробити такі висновки:

1. Взагалі, достатньо високим є рівень ефективного ведення фінансово-господарської діяльності державних лісогосподарських підприємств, що пояснюється високим професійним рівнем працівників інженерних та економічних служб.

2. Рівень фінансового забезпечення держлісгоспів не є достатнім, особливо при постійному зменшенні бюджетного фінансування.

3. Наявна система ціноутворення на лісопродукцію не відповідає вимогам ринкової економіки.

4. Основний шлях покращання фінансового стану держлісгоспів – інтенсифікація лісового господарства та нарощування обсягів виробництва, в тому числі обсягів переробки деревини.

5. Діюча система планування, обліку, звітності та аналізу потребує вдосконалення та приведення до міжнародних стандартів.

УДК 330.322

К.В. Шмір, магістрант, V курс, гр. ЕПМ-8, ФЕМ

Науковий керівник – к.е.н., доц. Юшкевич О.О.

Житомирський державний технологічний університет


УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯМ
У ПРОЦЕСІ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ


В умовах переходу України до ринкової економіки стійкість і успіх будь-якому господарюючому суб'єкту (підприємству, акціонерному товариству, товариству тощо) може забезпечити тільки ефективне керування рухом фінансових ресурсів. Капітал повинен приносити дохід, бо інакше суб'єкт господарювання може втратити свою стійкість на ринку.

Проблема формування адекватної умовам господарювання підприємств системи управління фінансовим забезпеченням інвестиційних проектів розглядається в економічній літературі. Заслуговують на увагу розробки, представлені в роботах вітчизняних та зарубіжних науковців, таких, як: А.А. Пересада, Б.М. Щукін, О.М Сергієнко, М.Садовий, Б.Баласинович, Й.А.  Бланк, Ф.Ф. Бутинець, І.М. Волков, М.К. Газеєв, Р.Гильфердинг, Л.Г. Голуб, В.О.  Хямаленс та інші дослідники. Але, на жаль, на даний момент немає єдиного системного підходу до управління фінансовим забезпеченням інвестиційних проектів.

Фінансове забезпечення інвестиційного процесу – це, по суті, участь фінансів у відтворенні основного капіталу. В економічній теорії розвинених країн розрізняються поняття фінансування та інвестування. Процес визначення джерел та виділення (залучення позики) грошових коштів для інвестицій називається фінансуванням. Процес застосування грошових коштів як довгострокових вкладень означає інвестування, тобто фінансування передує інвестуванню. Існує кілька типів і способів фінансування інвестиційного процесу. Вибір найприйнятнішого способу забезпечує інвестору економію інвестиційних ресурсів, запобігає їх втратам на всіх стадіях життєвого циклу інвестицій. Кредитори та продавці фінансових ресурсів, навпаки, прагнуть якнайдорожче влаштувати свої вільні кошти й при цьому мати певні гарантії щодо інвестиційного ризику.

Отже, інвестиційний ринок спонукає суб'єктів інвестиційного процесу до компромісу, який закріплюється у засновницьких угодах, статутах підприємств та кредитних договорах, де визначається та узгоджується вартість і структура капіталу відповідно до джерел фінансування. Необхідність управління проектами, а саме необхідність координації використання людських та матеріальних ресурсів протягом життєвого циклу проекту за допомогою сучасних методів і техніки управління для досягнення відповідного рівня прибутків учасників проекту, високої якості продукції, пов'язана з масовим зростанням масштабів і складності проектів, вимог до термінів їх здійснення, якості виконуваних робіт.

Результатом будь-якої інвестиційної діяльності є отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту. Інакше кажучи, всі учасники інвестиційного процесу повинні бути зацікавлені в його організації та ефективному завершенні. Саме таким чином реалізуються індивідуальні інтереси учасників інвестиційної діяльності:

• інвестори в даному разі отримують повернення вкладених капіталів і передбачені дивіденди;
  

• замовники отримують реалізований інвестиційний проект та доходи від його використання;
  

• керівник проекту та його команда отримують плату за контрактом, додаткову винагороду за результатами роботи та формування прибутку, а також підвищення професіонального рейтингу;
  

• органи влади отримують податки з усіх учасників, а також задоволення громадських, соціальних та екологічних потреб і вимог у довіреній їм сфері;
  

• споживачі отримують необхідні їм товари, продукти, послуги, плата за які відшкодовує витрати на здійснення інвестиційної діяльності та формує прибуток, який отримують активні учасники;
  

• інші зацікавлені сторони отримують задоволення своїх інтересів.
  

В
© К.В. Шмір, 2011
ажливою особливістю вибору джерел формування інвестиційних ресурсів є досить широка їх альтернативність для задоволення одних і тих самих інвестиційних потреб підприємства. Ця альтернативність формується не тільки в діапазоні можливого залучення власних або позикових джерел інвестиційних ресурсів, але й в діапазоні кожного з цих видів залученого капіталу.

Визначення джерел формування інвестиційних ресурсів підприємства має ряд відмінних рис. Однією з таких особливостей є те, що інвестиційний процес в рамках більшості інвестиційних проектів характеризується досить тривалим періодом, що, відповідно, визначає і довгострокове відволікання фінансових коштів на інвестиційні цілі. Тому джерелами формування інвестиційних ресурсів, крім власного капіталу, можуть бути, як правило, тільки довгострокові кредити й позики, а також фінансовий лізинг. Короткострокові позикові інвестиційні ресурси використовуються в процесі інвестиційної діяльності лише у виняткових випадках.

Крім того, при виборі джерел формування інвестиційних ресурсів слід врахувати, що їх надання підприємству на тривалий період формує для кредитора більш високий рівень фінансового ризику (порівняно з короткостроковим кредитуванням), що відповідно істотно підвищує вартість позикових інвестиційних ресурсів і визначає необхідність більш надійного їх забезпечення (додатковими гарантіями, заставою, закладом тощо). З урахуванням цих умов вартість пропонованого довгострокового позикового капіталу на вітчизняному фінансовому ринку часто перевищує не тільки вартість власного капіталу, але й можливий рівень інвестиційного доходу підприємства (що робить його інвестиційну діяльність, пов'язану з використанням позикового капіталу, неефективною). Тому в процесі вибору джерел формування інвестиційних ресурсів підприємства їх вартість повинна порівнюватися не тільки між собою, але і з прогнозованим рівнем інвестиційного доходу.

І нарешті, при виборі конкретних джерел формування інвестиційних ресурсів слід враховувати прогнозовані пропорції обсягів окремих напрямків інвестування – реального й фінансового. Якщо фінансове інвестування підприємства здійснюється переважно за рахунок власних внутрішніх джерел інвестиційних ресурсів, то реальне – за рахунок більш широкого кола як власних, так і позикових коштів.

Фінансове забезпечення проектів може здійснюватися на безповоротній або поворотній основі. Фінансування на безповоротній основі – це надання грошових коштів (здійснення витрат) різними інвесторами на невизначений час з метою одержання від реалізації проекту в майбутньому доходів, які покриють із прибутком ці витрати. Фінансування на поворотній основі – це надання інвестором грошових коштів на певний час із зобов'язанням повернути їх до обумовленого терміну з відсотками.

Основними принципами фінансово-кредитних відносин між суб'єктами інвестиційної діяльності є договірний, прямий, цільовий і безперервний характер фінансування, принцип взаємного фінансового контролю.

Фінансування проектів здійснюється на підставі договорів (контрактів) по мірі їх виконання. Відповідно до цього принципу оплата робіт чи послуг здійснюється після їх виконання в цілому або в міру виконання окремих етапів. Проектно-вишукувальні роботи звичайно оплачуються або за проект в цілому, або за виконану проектно-кошторисну документацію. Прямий і цільовий характер фінансування зумовлює надходження коштів безпосередньо замовнику й лише на той об'єкт, для якого вони передбачені.

Джерелами фінансування залежно від кон'юнктури інвестиційного ринку можуть бути як внутрішні (власні кошти суб'єктів господарювання), так і зовнішні (вітчизняні та іноземні).

Взагалі, критеріями визначення ціни капіталу, що може бути залученим до інвестування, є відсоткова ставка, яку пропонує кредитний ринок. Акціонерний капітал може бути притягнутий до інвестування за нижчою ціною, але це прерогатива солідних і респектабельних компаній. Маловідомі компанії, що розпочинають свій бізнес, як правило, довіри в інших інвесторів (потенційних акціонерів) не мають. Одержати субсидії від держави або спонсорські кошти також проблематично в умовах кризового стану економіки. Залишається єдине джерело – кредитний ринок за умови, що позичка буде забезпечена певною заставою або надійною гарантією.

Визначення джерел формування інвестиційних ресурсів підприємства є одним з найважливіших завдань для успішного функціонування підприємства та успішної реалізації інвестиційних проектів.

УДК 658.152:351.824.11

І.О. Юхимчук, студ., V курс, гр. ЕП-24, ФЕМ

Науковий керівник – к.е.н., доц. Павлова С.І.

Житомирський державний технологічний університет


ІНВЕСТИЦІЙНА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ ВАТ «ЕК «ЖИТОМИРОБЛЕНЕРГО»


У процесі реформування економіки однією з найактуальніших проблем є здійснення інвестиційної діяльності, яка не зводитиметься до задоволення поточних інвестиційних потреб, а забезпечуватиме пошук і мобілізацію джерел інвестування та реалізацію інвестиційних програм. Прагнення отримати максимальний прибуток зумовлює актуальність управління інвестиційною діяльністю підприємств в усіх галузях економічної діяльності.

Ефективним інструментом перспективного управління інвестиційною діяльністю підприємства є розробка інвестиційної стратегії розвитку та її впровадження. Інвестиційна стратегія визначає пріоритети напрямів і форм інвестиційної діяльності підприємства, характер формування інвестиційних ресурсів і послідовність етапів реалізації довгострокових цілей:

– максимізація прибутків від інвестиційної діяльності;

– мінімізація інвестиційних ризиків.

Основними вимогами до їх формування є конкретність і можливість кількісного виміру; реальність і досяжність; орієнтованість у часі; взаємозв’язок і погодженість.

Розробка інвестиційної стратегії дозволяє приймати ефективні управлінські рішення, пов’язані з розвитком підприємства в умовах зміни зовнішніх і внутрішніх факторів. Розробка інвестиційної стратегії підприємства передбачає такі етапи: визначення періоду формування інвестиційної стратегії; вибір стратегічних цілей інвестиційної діяльності; визначення напрямків інвестування та джерел фінансування; конкретизацію інвестиційних програм та термінів; оцінку розробленої інвестиційної стратегії; перегляд стратегії залежно від зміни зовнішніх умов підприємства.

Наявність інвестиційної стратегії забезпечує чіткий взаємозв’язок стратегічного, поточного й оперативного управління інвестиційною діяльністю організації. Вона забезпечує відповідну програму організаційної поведінки в рамках реалізації найбільш важливих стратегічних інвестиційних рішень. Передумовою формування інвестиційної стратегії є загальна стратегія економічного розвитку компанії. Відносно неї інвестиційна стратегія має підпорядкований характер і повинна узгоджуватися з нею за цілями та етапами реалізації. Інвестиційна стратегія в цьому випадку розглядається як головний фактор забезпечення ефективного розвитку компанії відповідно до обраної нею загальної економічної стратегії. Вибір інвестиційної стратегії залежить від того, наскільки підприємство враховує запити споживачів, які конкурентні переваги воно має, які методи  використовує з метою зменшення негативного впливу зовнішнього середовища.

Однією з найважливіших галузей промисловості, в тому числі й з точки зору інвестиційної привабливості, є енергетична галузь, а електроенергетика традиційно вважається однією з найбільш привабливих галузей щодо вкладення інвестиційних ресурсів. Енергопостачальники несуть відповідальність перед споживачами електричної енергії, зобов’язані забезпечувати надійне постачання електричної енергії власними мережами на закріпленій території та не мають права відмовити споживачу, який перебуває на цій території, в постачанні.

При розробці інвестиційної стратегії ВАТ «ЕК «Житомиробленерго» керується стратегією ефективного власника, яка базується на тому, що інвестор одержує не тільки доступ до певних видів продукції та забезпечення контролю над фінансови­ми потоками. Його завдання полягає також і в підвищенні науково-технічного й виробничо-збутового потенціалу, фінансовому оздоровленні підприємства.

Т
© І.О. Юхимчук, 2011
ак уже налагоджено випуск та встановлення електронних електролічильників власного виробництва, встановлення облікових систем «АДД-Енергія», опорних електронних електролічильників, введено в промислову експлуатацію автоматизовану систему комерційного обліку електроенергії по периметру області (АСКОЕ), проведено технічне переозброєння ПС 35–110 кВ, продовжується будівництво ЛЕП 0,4–10 кВ, заміна масляних вимикачів 10 кВ на вакуумні, заміна голих проводів на ізольовані та ін., усього на 25,8 млн грн. При створенні корпоративної мережі компанії для моніторингу мережі було встановлене програмне забезпечення CiscoWorks 2000, що дозволяє проводити моніторинг мережі, діагностику її елементів, забезпечує відсутність зовнішніх втручань і некоректних дій користувачів та інформаційну безпеку компанії на віддалених об’єктах компанії.

У ВАТ «ЕК «Житомиробленерго» створено 16 інформаційно-консультаційних пунктів (ІКП), які сьогодні працюють у різних куточках Житомирщини, надаючи послуги побутовим споживачам електроенергії. Це допомогло вирішити одну з найболючіших проблем розподільчих компаній – вчасний збір плати за електроенергію.

Виконання заходів інвестиційної програми ВАТ «ЕК «Житомиробленерго» на 2010 р. спрямовані на досягнення основних стратегічних цілей:

– задоволення потреб споживачів в електричній енергії та підвищення її якості; ліквідація «вузьких місць» та вирішення проблемних питань в електропостачанні споживачів області;

– зниження витрат електричної енергії на її передачу, зменшення недовідпуску електроенергії;

– доведення технічного стану електричних мереж до відповідності вимогам чинних нормативних документів, зниження рівня аварійності, зменшення кількості технологічних порушень;

– забезпечення соціально-економічного розвитку Житомирської області.

Для підвищення інвестиційної привабливості електроенергетичної галузі варто впровадити систему довгострокового регулювання тарифів природних монополій, що прийде на зміну старого механізму тарифоутворення «витрати +», суть якої полягатиме у компенсації вартості притягнутого й акціонерного капіталу в тарифі, встановленому державою. Дана система передбачає економічну відповідальність за досягнення заданих параметрів надійності й якості сервісу. Це дозволить залучити в галузь сучасні технології й забезпечити реальну відповідальність постачальника послуг перед споживачами. Інфраструктурна компанія – інвестор залучає капітал на фондовому ринку й інвестує його, відповідно, до інвестиційної програми, погодженої з регулятором. Плата за обслуговування капіталу включається в статтю регульованого валового виторгу монополії. Повернення на задіяний капітал включається в тариф за ставкою, встановленою НКРЕ.

Основний принцип полягає у тому, що капітал, інвестований у природну монополію, має як мінімум давати віддачу, достатню для залучення нових інвестицій і розвитку підприємства, а також відповідати рівню ризику інвестування в нього.

Сьогоднішні ринкові умови поставили перед енергетичною галуззю ряд підвищених вимог. Надання електроенергії статусу товару спонукає як енергетиків, так і її споживачів звертати увагу на ощадливе її використання, а відтак, особливої актуальності набули впровадження сучасних технологій, вдосконалення системи управління, зв’язку, обліку спожитої електроенергії. Зробивши капіталовкладення в запровадження сучасних інформаційних технологій, компанія досягла позитивного результату.

Введення запропонованої інвестиційної стратегії на основі довгострокового регулювання тарифів природних монополій в Україні стане позитивною новиною для національних розподільчих компаній, оскільки допоможе зробити акції енергетичних компаній більш привабливими для інвестицій, що позитивно вплине на оцінку вартості самої компанії.

Система RAB (регульована база капіталу) – достатньо прогресивний метод для вітчизняної економіки, який дозволить у довгостроковій перспективі зменшити витрати в електроенергетиці та, відповідно, позитивно вплине на тариф, а залучення в галузь інвестицій, і перш за все приватних, є однією з цілей реформування даної галузі.

Сьогоднішня система тарифного регулювання не дозволяє створити очевидних для інвестора механізмів з довгострокового вкладення засобів у підприємства енергетичної галузі. Позитивні прогнози розвитку вітчизняного енергоринку можна робити лише після появи на цьому ринку потенційних інвесторів, здатних вкладати кошти в активи, раціонально ними розпоряджатися та чесно конкурувати.

УДК 338.436.33(075.8)

О.О. Юшкевич, к.е.н., доц., докторант

Житомирський державний технологічний університет


ФАКТОРИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКО-ЕКОЛОГІЧНОЇ СИСТЕМИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА


Розвиток економіко-екологічної системи сільськогосподарського підприємства характери­зується зниженням системної стійкості. Найгострішими проблемами в сільському господарстві залишаються виробництво сільськогосподарської продукції та її переробка, що не забезпечують потреби населення в якісних продуктах харчування. Разом з тим, підвищуються вимоги споживачів до процесу виробництва екологічно безпечної продукції, який повинен не завдавати шкоди навколишньому природному середовищу та сприяти відновленню природних ресурсів.

У наукових колах сільському господарству віддають першість за рівнем антропогенного навантаження. Це пов’язано, насамперед, з територіальною поширеністю сільськогоспо­дарського виробництва та його тісним зв’язком з природними процесами. Слід зазначити, що розвиток сільськогосподарського підприємства як у техніко-технологічному, так і в соціально-економічному розумінні не забезпечує екологоврівноваженого, сталого розвитку екосистем, а відтак, і ефективного та конкурентоспроможного його функціонування.

Основними причинами погіршення економіко-екологічної ситуації в розвитку сільськогосподарських підприємств визначено: відсутність прогресивних технологій, недотримання науково обґрунтованих сівозмін, перевага монокультури в деяких господарствах (особливо пропасних культур); низькі норми внесення органічних добрив і пестицидів; значне поширення ерозійних процесів; збільшення площі кислих, засолених, техногенно забруднених земель через призупинення робіт з вапнування і гіпсування ґрунтів.

Сільськогосподарські підприємства працюють в умовах ризику й невизначеності. Однією з причин цього є те, що в сільському господарстві економічний процес відтворення тісно переплітається з природними (біологічними) процесами. Сільськогосподарська продукція виробляється за допомогою живих організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів), які часто функціонують як засоби виробництва. Оскільки ці живі організми розвиваються за біологічними законами, то цим і зумовлюється відома залежність процесу відтворення в сільському господарстві від природних факторів, що, в свою чергу, вимагає всебічного врахування їх і глибоких знань агробіологічної науки.

Сільськогосподарське виробництво здійснюється в різних ґрунтово-кліматичних умовах — добрих, середніх і поганих, що безпосередньо позначається на результатах господарської діяльності підприємств і має наслідком (за інших однакових умов) істотну диференціацію рівня їх економічного розвитку.

У сільському господарстві робочий період (час безпосереднього використання живої та уречевленої праці) не збігається з періодом виробництва (час від початку виробництва до одержання готової продукції). У результаті такого незбігу виникає сезонність виробництва, яка виявляється в нерівномірному, переривчастому використанні робочої сили й засобів виробництва, в нерів­номірному надходженні продукції та доходів протягом року. Це вимагає розробки заходів щодо пом’якшення сезонності й урахування цього фактора при виборі спеціалізації підприємства.

Природоресурсна та економічна сфери є рівноправними складовими діяльності сільськогосподарського підприємства. Однак найчастіше екологічно значущі характеристики розглядають окремо від економічних показників функціонування підприємства або зі значними обмеженнями й застереженнями. Тому при аналізі діяльності сільськогосподарських підприємств усі аспекти їх функціонування необхідно розглядати в сукупності, у взаємозв’язку. Тільки це дозволить виявити причини економічно вагомих проблем, їх можливі наслідки та варіанти вирішень для підприємства як цілісної системи.

П
© О.О. Юшкевич, 2011
ідприємство є цілісною одиницею лише у тому випадку, коли воно розглядається як система, тобто з погляду сукупності багаторівневих підсистем, що перебувають у безперервному взаємозв’язку одна з одною. Таким чином, підходимо до підприємства як до складного утворення, розглядаючи його з погляду системного підходу. До складу підприємства входить ряд підсистем (служб, підрозділів), кількість і розмір яких залежить від його специфіки. Одночасно підприємство є частиною великої системи (галузі, економіки регіону, країни в цілому).

Системний підхід розглядає підприємство як відкриту систему, яка складається з декількох взаємозалежних підсистем, і головні передумови діяльності цієї системи закладені не всередині, а ззовні, тобто оптимальне функціонування підприємства залежить від того, наскільки воно пристосувалося до свого оточення.

Таким чином, економіко-екологічна система підприємства – це сукупність економічних та екологічних відносин з ефективного використання природно-ресурсного потенціалу в процесі виробництва матеріальних благ для цілей економічного розвитку та добробуту населення, а фактори її розвитку – це умови та передумови, що перебувають у тісній взаємодії, сприяють зміні існуючого порядку в часі та просторі.

На наш погляд, проблему розвитку економіко-екологічної системи підприємства слід розглядати з позиції дослідження факторного впливу її розвитку. Такий підхід обумовлює необхідність саме економіко-екологічного аналізу взаємовідносин виробництва та навколишнього середовища, дослідження факторів розвитку підприємства, концептуальних положень та узагальнень, що виражають причинно-наслідкові зв’язки в економіко-екологічній системі підприємства.

У процесі розвитку економіко-екологічна система підприємства переходить до нових рівнів організації господарської діяльності, досягається стабільність як найбільш бажаний її стан. Цільовою функцією цього процесу є підвищення стратегічного економіко-екологічного потенціалу системи підприємства, який, у свою чергу, є основою сталості, тобто рівноважного функціонування економіко-екологічної системи в умовах постійної зміни зовнішнього середовища.

Характеризуючи зміст процесу розвитку, важливо розрізняти його речову та економічну сторони. Економічний розвиток передбачає відтворення вартості незалежно від її матеріального носія. Іншими словами, допускається можливість заміщення вихідного елемента природного капіталу альтернативним. Природний розвиток передбачає відтворення не тільки вартості, але й її матеріального носія (відповідної екосистеми). В умовах обмеженої взаємозамінності або неможливості заміни, характерної для цілого ряду природних елементів, на перший план виходять природні, а не економічні аспекти розвитку.

Аналіз наукових праць у сфері управління економіко-екологічними процесами, підходів до оцінки їх ефективності зумовив необхідність закономірної зміни системи, в процесі якої змінюється якість економічних та екологічних ресурсів, відповідно форм і способів їх взаємодії, й обумовлені цим коригування цілей, завдань, удосконалення економіко-екологічної структури, технологій та екологічної культури. У зв’язку з цим можна виділити два типи моделей розвитку економіко-екологічних систем підприємства – ендогенний (внутрішній розвиток) та екзогенний (розвиток, обумовлений зовнішнім впливом).

Основними принципами дослідження факторів розвитку економіко-екологічних систем сільськогосподарського підприємства повинні бути: принцип цілісності, що забезпечує внутрішню єдність досліджуваної економіко-екологічної системи; принцип структурованості, згідно з яким визнається стійкість зв’язків у системі та між підсистемами (елементами) досліджуваної економіко-екологічної системи, що забезпечує її цілісність та збереження основних властивостей при різних впливах зовнішніх та внутрішніх факторів; принцип ієрархії, що сприяє ранжуванню елементів системи за їх пріоритетністю; принцип розвитку, зобов’язує враховувати мінливість системи, її здатність до самовідтворення та регулювання, накопичення інформації.

Усі ці положення спрямовані на забезпечення системного підходу в розвитку економіко-екологічної системи сільськогосподарського підприємства.

Вважаємо, що основний імпульс розвитку економіко-екологічні системи сільськогосподарських підприємств отримають за рахунок самоорганізації. Організованість системи – це спосіб зменшення її складності за рахунок проектування мінімальної кількості додаткових зв’язків між її елементами й зовнішнім середовищем, при скороченні в системі витрат ресурсів і орієнтації на саморозвиток системи. Акумулювання досвіду, вдосконалення соціальних, економічних та екологічних інститутів, механізмів конкурентоспроможного відбору дозволять згладити кризові стани.

УДК 330.5

О.П. Яремчук, студ., IV курс, гр. ЕП-26, ФЕМ