Економічні науки. інновації в економіці І трансферти Управлінських технологій
| Вид материала | Документы |
- Економічні науки збірники наукових праць, 237.75kb.
- Предмет І завдання курсу “Історія економічних вчень”, 178.19kb.
- Міністерство освіти І науки україни ірпінська міська рада відділ освіти, 32.13kb.
- Розділ 2 Інноваційні процеси в економіці, 284.04kb.
- Урок № дата клас тема: Об’єкти технологічної діяльності. Методи проектування, 1706.97kb.
- П л а н, 253.44kb.
- Загальна характеристика роботи актуальність теми, 320.87kb.
- Інноваційний менеджмент у ринковій системі, 99.34kb.
- Розділ 1 Економіка природокористування І еколого-економічні проблеми, 195.49kb.
- Тематика курсових робіт з курсу «Міжнародні економічні відносини» для студентів усіх, 83.04kb.
Науковий керівник – ст. викл. Кучменко В.О.
Житомирський державний технологічний університет
Економічний зміст амортизації основних засобів
та проблеми її нарахування
На сьогодні існують певні різночитання у визначенні економічного змісту поняття «амортизація». Різні економісти розглядають її як перенесення зносу на вартість продукції, як метод накопичення засобів, витрачених на капітальні вкладення, як метод розподілу витрат за калькуляційними періодами, як пільгу з оподаткування прибутку. І якщо з тим, що амортизація полягає в поступовому перенесенні вартості основних засобів на створюваний продукт та в розподілі втрат за калькуляційними періодами, погоджується більшість економістів, то стосовно накопичення коштів на капітальні інвестиції для оновлення основних засобів за рахунок амортизаційних відрахувань згодні не всі.
Проблеми амортизації основних засобів досліджуються багатьма вченими, у тому числі представниками бухгалтерської науки, зокрема М.Г. Чумаченко, С.Ф. Головим, І.Й. Яремко, але зазначені вище проблемні питання залишаються остаточно не вирішеними. Потребують обґрунтування порядок нарахування амортизації та доцільність застосування різних методів у бухгалтерському обліку та з метою оподаткування.
Більшість авторів вважає, що накопичення коштів амортизаційних відрахувань здійснюється тільки після реалізації продукції, але при цьому не всі вони вважають, що накопичена амортизація може бути джерелом коштів на капітальні інвестиції. Так С.Ф. Голов зазначає, що без депонування відповідних грошових сум на окремому рахунку в банку не можна говорити про наявність амортизаційного фонду. Але таке «заморожування» оборотних коштів не може бути корисним для бізнесу, тому протилежна точка зору полягає у доцільності використання сум нарахованої амортизації в обігу із забезпеченням можливості звільнення їх з обігу за необхідності придбання нових ОЗ.
Оскільки амортизаційні відрахування розглядали раніше як джерело накопичення коштів, не нараховували амортизацію на ті ОЗ, які оновлювали не за рахунок підприємства, а за рахунок державного фінансування, – до таких ОЗ належать житлові будинки, об'єкти зовнішнього благоустрою, автомобільні дороги загального користування. Одночасно це давало можливість не включати суми амортизації цих ОЗ до відповідних тарифів – квартирної плати, автотранспортних перевезень. Як бачимо, перенесення вартості на продукцію та розподіл витрат за калькуляційними періодами не є характерними для зазначених основних засобів, тому невключення амортизації цих ОЗ до відповідних тарифів є обґрунтованим.
Така норма щодо ненарахування амортизації на розглянуті основні засоби існує зараз у податковому обліку. У вітчизняному бухгалтерському обліку, згідно з Міжнародним стандартом фінансової звітності, амортизація нараховується на всі основні засоби, крім землі та незавершених капітальних вкладень, і призупиняється на період їх реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання та консервації.
Існує думка щодо необхідності нарахування амортизації на землю, коли мають місце витрати на її придбання; але в цьому випадку амортизуватися буде скоріше право користування цією землею. Сама ж земля, на відміну від інших основних засобів, дійсно не зношується протягом життя кількох поколінь людей, тому згідно з Податковим кодексом, земля не має мінімального строку корисного використання.
Якщо порядок визначення амортизації розглянутих об'єктів основних засобів і в бухгалтерському, і в податковому обліку є обґрунтованим, то стосовно нарахування амортизації на інші основні засоби – це сьогодні чи не найбільша проблема неузгодженості податкового обліку з бухгалтерським.
У
© М.Л. Черепанова, 2011
бухгалтерському і в податковому обліку не враховано повністю економічний зміст поняття «амортизація» – в бухгалтерському обліку під амортизацією розуміють систематичний розподіл вартості необоротних активів протягом строку їх корисного використання, а в податковому обліку мова йде про поступове віднесення витрат на придбання, виготовлення або поліпшення основних фондів і нематеріальних активів на зменшення скоригованого прибутку. За нормами амортизації, визначеними сьогодні в податковому обліку, терміни експлуатації основних засобів збільшуються до кількох десятиліть замість кількох років. Так для автомобілів та засобів обчислювальної техніки ці терміни не перевищують 10 років. За нормами ж податкового обліку терміни експлуатації зазначених ОЗ можуть становити більше 50 років (не менше 2 і 5 років корисного використання). Тому існує проблема визначення ліквідаційної вартості через складність оцінки активів у майбутньому. Зробивши прогноз використання того чи іншого ОЗ на певну кількість років, все одно фактично неможливо врахувати вплив на кінцеву вартість багатьох факторів, тому результат буде досить приблизним. Унаслідок цього в багатьох господарствах ліквідаційна вартість взагалі не визначається. Таким чином, сума, яка підлягає перенесенню на витрати шляхом амортизації, встановлюється на рівні первісної вартості основних засобів, що не відповідає вимогам національних стандартів бухгалтерського обліку.
Як зазначалося, від інших елементів витрат підприємств амортизаційні відрахування відрізняються тим, що прибуток вони зменшують, але реального витрачання коштів у поточному звітному періоді не здійснюється, тому більшість підприємств не контролює використання амортизаційних коштів. Основна причина цього – відсутність офіційного порядку формування та відображення у звітності інформації про відтворення основних засобів. Наявна форма звіту не забезпечує розкриття такої інформації. Так розділ Приміток до фінансової звітності «Використання амортизаційних відрахувань» має недоліки: по-перше, відсутність суми залишку амортизаційних коштів на початок і кінець звітного періоду, що не дає повного уявлення про суми амортизаційних коштів, які мають бути використані за цільовим призначенням, по-друге, у разі реалізації продукції нижче собівартості виникатиме невідповідність між нарахованою амортизацією та коштами, які надійшли на підприємство. Тому на її заміну пропонують запровадити «Звіт про відтворення основних засобів», в якому деталізуються джерела відтворення, в тому числі відображається рух амортизаційних коштів, а також напрями їх використання.
Порядок нарахування амортизації з метою оподаткування сьогодні дуже суттєво відрізняється від норм бухгалтерського обліку. Це і нарахування амортизації один раз на квартал від залишкової вартості ОЗ, і нарахування її в цілому по групі основних засобів і т. д. Ці проблеми протягом усіх років існування податкового обліку були темою постійної критики в науковій і професійній бухгалтерській пресі.
Аналізуючи деякі аспекти Податкового кодексу, можна зробити висновок, що запропонований у ньому порядок визначення амортизації необоротних активів, складовою яких є ОЗ, максимальною мірою враховує вимоги міжнародних і національних стандартів бухгалтерського обліку. Визначені в Кодексі групи основних засобів відповідають їх групам у бухгалтерському обліку (і відповідним субрахункам); порядок визначення первісної вартості основних засобів, терміни початку й завершення нарахування амортизації та методи її нарахування також відповідають бухгалтерському обліку.
В податковому обліку амортизації підлягають витрати на придбання (виготовлення, поліпшення) основних засобів, нематеріальних активів та довгострокових біологічних активів. Хоча, з точки зору економічного змісту амортизації, таке визначення не є абсолютно коректним, але на практиці в бухгалтерському обліку амортизація безоплатно отриманих необоротних активів також не включається до витрат підприємств. Водночас підприємствам забезпечено можливість створювати новий основний засіб у сумі вартості ремонтів безоплатно отриманих ОЗ й у подальшому його амортизувати. Отже, на сьогодні проблема суттєвих відмінностей бухгалтерського й податкового обліку зменшилася, проте складнощі розрахунків не змінилися. Розрахунок амортизації ОЗ, введених в експлуатацію до січня 2004 р., проводиться з урахуванням попередніх норм амортизації, а на ті, що введені в експлуатацію після зазначеного періоду, – діють нові ставки норми амортизації. До того ж амортизації підлягають 9 груп ОЗ та 7 груп нематеріальних активів (окрім 1 і 13 груп – земельні ділянки та природні ресурси).
Визначення економічного змісту поняття амортизації дає можливість обґрунтувати порядок нарахування амортизації на різні основні засоби, а використання стандартів бухгалтерського обліку при розробці правил оподаткування дозволяє забезпечити їх грамотність і мінімізувати непродуктивні втрати праці бухгалтерів і податківців.
УДК 336.71:330.13
Р.Д. Шастун, магістрант, V курс, гр. ЕПМ-8, ФЕМ
Науковий керівник – к.е.н., доц. Юшкевич О.О.
Житомирський державний технологічний університет
особливості регулювання прибутковості
банківських установ в Украіні
У сучасних ринкових умовах господарювання банківський прибуток відіграє вирішальну роль для подальшого існування, розвитку або навіть виживання банку на ринку.
Банківський прибуток формується у результаті здійснення кредитних, розрахункових, грошових операцій та інших видів діяльності банків. Він є джерелом виплати дивідендів акціонерам, створення фондів, базою підвищення добробуту банківських працівників.
Розмір отримуваного банком доходу впливає не тільки на добробут самої установи, а й на матеріальне становище населення, підприємств та національної економіки в цілому.
Розмір та подальші перспективи збільшення обсягу прибутку банку є його візитною карткою для залучення нових та підтримки постійних клієнтів, можливості видачі кредитів, інвестування в пріоритетні для установи сегменти економіки країни.
Оскільки обсяг банківського прибутку залежить не тільки від активної діяльності самого банку (попиту, пропозиції) та конкурентів на ринку, а й від державної політики (оподаткування, ліцензування, встановлення норм ведення господарювання та ін.), доцільно проаналізувати весь спектр регулювання процесу отримання спочатку доходів банком, а потім кінцевого результату діяльності – прибутку.
Сьогодні, в умовах виходу країни з кризи та підготовки до поновлення повноцінного кредитування населення й інвестування в національну економіку, вивченням даної проблеми особливо зацікавлені як науковці, так і вищі керівні органи країни (в т. ч. НБУ) й самі банки. Але добробут населення та функціонування банків (як наслідок) залишає бажати кращого, через що дана проблема є особливо актуальною та нерозкритою з огляду на свою глибину та масштаби.
Досліджень, пов’язаних з визначенням категорії «банківський прибуток» та його впливом як на стан установи банку, так і на соціально-економічне становище країни в цілому, є досить багато. Цими та схожими питаннями займалися в своїх працях такі науковці та практики, як М.Д. Алексеєнко, О.Гурнак, А.П. Вожжов, В.І. Міщенко, Ж.М. Довгань та ін.
Комерційні банки є економічними інститутами, які здійснюють низку важливих соціально-економічних функцій. Виконуючи роль фінансових посередників, банки забезпечують ефективне використання тимчасово вільних коштів населення і підприємств, перетворюючи їх на позичковий капітал. Стабільний розвиток банківської системи створює необхідні умови для сталого зростання національної економіки. З іншого боку, криза банківської системи може стати суттєвою загрозою для всієї економіки країни. Усе це обумовлює те, що комерційні банки стають об’єктом регулювання, пов’язаного із практично всіма аспектами їх діяльності. Таке регулювання в країні здійснюється Національним банком України, а його зміст визначається цілями грошово-кредитної політики, що проводиться НБУ.
Проте комерційні банки вступають в економічні відносини не тільки з центральним банком держави, суб’єктами господарювання, а також з державою у процесі сплати податків, що є вагомим джерелом формування доходів бюджетів відповідних рівнів.
Однак регулювальна функція податків стосовно банківських установ ігнорується урядом, хоча податки мають суттєвий вплив на ефективність банківського бізнесу. Використання податкового механізму з метою регулювання банківської діяльності є суто економічним методом і має синергетично доповнювати систему регулювання й нагляду, яка побудована НБУ.
Отже, заходи щодо вдосконалення оподаткування комерційних банків, перш за все, мають бути спрямованими на забезпечення реалізації регулювальної функції податків стосовно банківської діяльності. Тобто має бути проведено таке реформування системи оподаткування комерційних банків, яке сприятиме вирішенню найбільш актуальних проблем, що стоять перед ними на сучасному етапі розвитку української банківської системи.
Н
© Р.Д. Шастун, 2011
а розвиток банківської системи значною мірою впливає діяльність Національного банку України, пов’язана з розробкою та проведенням грошово-кредитної (монетарної) політики.
Державне регулювання комерційних банків – це комплекс заходів, яких вживають відповідні державні органи для підтримання стабільності та ефективності банківської діяльності, обмеження негативних наслідків різноманітних ризиків. Головною метою регулювання банківської сфери є підвищення рівня надійності, стабільності банківської системи в цілому та захист інтересів кредиторів і вкладників.
Враховуючи стан економічного середовища, характер грошово-кредитної та регулятивної політики НБУ та основних показників діяльності банківської системи, виділено такі етапи розвитку банківської системи України:
1-й етап: 1991–1995 рр. – характеризується стрімким збільшенням кількості банківських інститутів у країні, а також низьким рівнем керованості процесом формування банківської системи.
2-й етап: 1996–1998 рр. (до фінансової кризи) – відносна стабілізація банківської системи, її фінансове оздоровлення через підвищення обсягів капіталізації.
3-й етап: 1998 (після фінансової кризи)–2000 рр. – розбудова банківської системи в умовах подолання фінансової кризи; знецінення капіталу банківської системи, зниження рівня її прибутковості.
4-й етап: 2001–2008 рр. – якісне піднесення банківської системи, зростання основних параметрів її діяльності до початку світової кризи.
5-й етап: 2008–2011 рр. – світова економічна криза, вихід з неї країни та поетапне поновлення повноцінної діяльності банківського сектора.
Аналізуючи визначені етапи, можна відстежити такі особливості формування та розвитку банківської системи України: механічність (недостатня керованість процесами) створення банківської системи; стихійність; висока динамічність; взаємопов’язаність процесів формування банківської системи і створення національної грошової системи; залежність розвитку банківської системи від економічної ситуації в країні та грошово-кредитної політики НБУ.
Позитивний досвід показує, що при сталій та плановій політиці держави щодо фінансового сектора, населення та самі банки почуваються краще, ніж при різких коливаннях курсів національної валюти та при розмитості цілеспрямованої діяльності фінансового сектора.
Оскільки видача кредитів чи депозитів впливає на розмір прибутку установи банку, доцільно описати, як саме утворюються відсоткові ставки на один зі способів заробітку банку – кредит.
Фактори, що впливають на розмір відсоткової ставки комерційних банків: 1) облікова ставка НБУ; 2) рівень інфляції повинен обов’язково враховуватися при встановленні як облікової ставки НБУ, так і ставки відсотка за кредитами комерційного банку; 3) витрати з формування позичкового капіталу, які безпосередньо впливають на величину відсоткової ставки за кредитами; 4) розмір позички; 5) попит на кредити; 6) витрати на оформлення позички й контроль; 7) ставки банків-конкурентів; 8) характер взаємовідносин між банком і позичальником; 9) норма прибутку від інших активних операцій; 10) необхідність отримання прибутку від позичкових операцій.
Якщо не брати до уваги державу, то на прибутковість банку впливають ще й його ділова активність, позиція на конкурентному ринку, діловий імідж, частка ринку, різноманітність послуг та багато іншого. Дана сукупність елементів уже є турботою безпосередньо відділу маркетингу банку та його управлінців.
Отже, на сучасному етапі економічного розвитку, в умовах трансформації національної економіки, серед проблем, пов’язаних з виходом України з кризового стану, важливе місце посідає завдання формування ефективної банківської системи. Для налагодженого перерозподілу ресурсів держава та Нацбанк застосовують ряд методів впливу на банківський сектор, як прямих, так і опосередкованих, для стабілізації та стандартизації фінансової сфери економіки країни. Ці та інші – внутрішньобанківські методи впливу на діяльність у сфері фінансів забезпечують установі банку певний рівень прибутку, який вона (установа) зможе вже використовувати на свій розсуд. Сьогодні процес врегулювання обсягів дохідності банку та задоволеності клієнтів (у тому числі населення) банку залишає бажати кращого. Нині банки встановлюють досить високі ставки за кредитами, що відображається негативно на стані розвитку багатьох галузей економіки й потребує подальшого вивчення та врегулювання.
УДК 334.02
О.С. Шевчук, студ., V курс, гр. ЕП-24к, ФЕМ
Науковий керівник – викл. Бірюченко С.Ю.
Житомирський державний технологічний університет
ФІНАНСОВЕ ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ
Фінансовий стан підприємства обумовлюється рівнем ведення його виробничо-фінансової діяльності, яка значною мірою визначається рівнем управління. Вироблення управлінських рішень, оцінка та вибір найбільш ефективних варіантів, форм і засобів їх виконання здійснюються на основі планування розвитку економіки підприємства в цілому.
Планування в нашій країні свого часу розвивалося як частина командно-адміністративної системи, а з переходом до ринкових відносин – як функція менеджменту. Планування було прерогативою командно-адміністративної системи. Головна мета фінансового плану підприємства полягала у виявленні резервних ресурсів і визначенні розміру платежів у бюджет, величина яких відповідає перевищенню доходів підприємства над його витратами. Сума та рівень витрат суворо нормувалися, а надмірна централізація фінансів за планово-директивної економіки послаблювала економічні стимули для розширення виробництва. Це мало негативний вплив на результати фінансово-господарської діяльності підприємств. Державні дотації в багатьох галузях сягали значних розмірів, що було викликано в основному збитковим рівнем їх функціонування.
Фінансове планування є необхідним для фінансового забезпечення розширеного обороту виробничих фондів, досягнення високої результативності господарської діяльності, створення умов, які забезпечили б платоспроможність та фінансову стійкість підприємства. Ринок висуває високі вимоги до якості фінансового планування, оскільки нині за негативні наслідки своєї діяльності відповідальність несе саме підприємство. При нездатності врахувати несприятливу ринкову кон'юнктуру підприємство стає банкрутом і підлягає ліквідації з відповідними негативними наслідками для засновників.
У контексті зазначеного фінансове планування потребує переведення на нові принципи організації. Його зміст та форми мають бути суттєво змінені у зв'язку з новими економічними умовами та соціальною орієнтацією. Відтак, фінансове планування має орієнтуватися на ринкову кон'юнктуру, враховувати ймовірність настання певних подій і одночасно розробляти моделі поведінки підприємства при зміні ситуації з матеріальними, трудовими та фінансовими ресурсами. Актуальність даної проблеми, недостатній рівень її обґрунтованості зумовлюють необхідність проведення окремого дослідження.
Метою дослідження є процес фінансового планування у складі загального планування розвитку економіки підприємств.
З погляду фінансів підприємств, планування полягає у розробці змісту та послідовності дій для досягнення сформульованих цілей, у тому числі відображених в економічних планах. Планування у фінансах – це конкретизація цілей управління в системі показників соціально-господарської діяльності підприємства, розробка стратегій підприємства й тактики діяльності, орієнтованої на досягнення цілей менеджменту.
Фінансове прогнозування та планування є однією з найважливіших ділянок фінансової роботи підприємства. На цій стадії фінансової роботи визначається загальна потреба у грошових коштах для забезпечення нормальної виробничо-господарської діяльності та можливість одержання таких коштів.
Фінансове планування базується на розробці фінансового плану.
Фінансовий план – найважливіший елемент планування господарської діяльності підприємств, який складається як для обґрунтування конкретних інвестиційних проектів, так і для управління поточною та стратегічною фінансовою діяльністю.
Складання фінансового плану може відбуватися в три етапи:
- аналіз очікуваного виконання фінансового плану поточного року;
- розгляд та вивчення виробничих, маркетингових показників, на підставі яких розраховуватимуться планові фінансові показники;
- розробка проекту фінансового плану.
М
© О.С. Шевчук, 2011
ета складання фінансового плану полягає у взаємоузгодженні доходів та витрат.
Поточний фінансовий план складається на рік з розбивкою по кварталах, оскільки протягом року потреба в грошових коштах значно змінюється і може статися брак або надлишок фінансових ресурсів.
Розробка фінансового плану розпочинається з розрахунку показників дохідної, а потім витратної його частини.
Вихідним (початковим) етапом планування є прогнозування. Прогнози й орієнтири відіграють важливу роль у фінансовому плануванні. Підприємство повинно прогнозувати обсяг продажу, витрати, пов'язані з ним, з огляду на найважливіші види продукції, потребу в джерелах фінансування, величину грошових потоків тощо.
Прогнозування як один з методів управління на підприємстві не зводиться лише до розрахунку орієнтирів за критеріями, що мають кількісний вимір. Його слід розуміти ширше, зокрема як метод виявлення оптимальних варіантів дій на підприємстві. Такий підхід до прогнозування тісно пов'язаний з перспективним аналізом, оскільки кінцевий варіант дій обирається після розгляду й порівняльного аналізу різних варіантів, у тому числі й альтернативних.
Таким чином, у процесі фінансового планування здійснюється конкретна ув'язка кожного виду витрат з джерелом фінансування.
Поточний фінансовий план можна розробляти на підставі річного плану руху грошових коштів за видами діяльності з розбивкою по кварталах.
За допомогою такої форми плану підприємство може перевірити реальність джерел надходження грошових коштів і обґрунтованість їх витрачання за видами діяльності.
Планування в ринковому середовищі неможливе без попередніх прогнозних розробок. Тим більше, що перехід інноваційно-інвестиційної моделі розвитку виробництва ставить перед ним нові завдання. З року в рік підвищуються темпи появи інновацій. Терміни оновлення технічної бази галузей і підприємств скорочуються, збільшуються інвестиції у матеріальне виробництво. Ця постійна зміна динаміки господарської діяльності підприємства висуває особливі вимоги до управління його розвитком.
УДК 65.4
Т.О. Шевчук, студ., IV курс, гр. ЕП-26, ФЕМ