Економічні науки. інновації в економіці І трансферти Управлінських технологій
| Вид материала | Документы |
- Економічні науки збірники наукових праць, 237.75kb.
- Предмет І завдання курсу “Історія економічних вчень”, 178.19kb.
- Міністерство освіти І науки україни ірпінська міська рада відділ освіти, 32.13kb.
- Розділ 2 Інноваційні процеси в економіці, 284.04kb.
- Урок № дата клас тема: Об’єкти технологічної діяльності. Методи проектування, 1706.97kb.
- П л а н, 253.44kb.
- Загальна характеристика роботи актуальність теми, 320.87kb.
- Інноваційний менеджмент у ринковій системі, 99.34kb.
- Розділ 1 Економіка природокористування І еколого-економічні проблеми, 195.49kb.
- Тематика курсових робіт з курсу «Міжнародні економічні відносини» для студентів усіх, 83.04kb.
Економічні науки. інновації в економіці
і трансферти Управлінських технологій
УДК 331.556.4
М.В. Архипова, ІІІ курс, гр. ЕП-28, ФЕМ
Науковий керівник – к.е.н. Солонінко К.С.
Житомирський державний технологічний університет
МІЖНАРОДНА ТРУДОВА МІГРАЦІЯ І РИНОК ПРАЦІ В УКРАЇНІ
Дослідження стану трудової еміграції з України та трудової імміграції в Україну, визначення шляхів удосконалення державної міграційної політики ставить перед економічною наукою низку складних проблем, які потребують наукового осмислення та практичного вирішення.
Метою дослідження є обґрунтування нових основ розвитку міждержавного обміну робочою силою та особливості інтеграції України до міжнародного ринку праці.
За оцінками, у сучасному світі кількість мігрантів сягає 150 млн осіб і щорічний приріст становить 2 %. Серед них – 5 % наших співвітчизників, які перебувають в Італії, Португалії, Греції, Польщі, Чехії, Росії. Такий відтік працездатного населення становить для України серйозну проблему. Людський капітал (освітній, трудовий, культурний, соціальний) – це головний український ресурс, проте й він швидко вичерпується. За даними Державного комітету статистики України, зовнішня міграція українців за 2001–2010 рр. (січень–лютий) сягнула 322 тис. Здебільшого це високоосвічені та висококваліфіковані фахівці (80 % мають повну вищу або базову вищу освіту). Вони працюють переважно в таких галузях, як транспорт, будівництво, торгівля, переробна промисловість. Якщо говорити про вік трудових мігрантів, то це найбільш працездатна частина трудового потенціалу України: 60 % мігрантів віком від 20 до 44 років, 70 % – чоловіки.
У зв’язку з виїздом науковців та висококваліфікованих фахівців втрати України становлять понад 1 млрд дол. США на рік. (Для довідки: підготовка фахівця з вищою освітою технічного й природничого профілів коштує нашій державі близько 10 тис. дол. США, а за кордоном ці затрати більші в 10 разів.) Отже, Україна інвестує свій живий капітал в економіку практично всіх розвинених країн світу.
За даними Світового банку, Україна посідає 5-те місце в світі серед країн з найбільшою кількістю емігрантів. Про це було повідомлено Світовим банком в останній доповіді «Міграція і грошові перекази». За даними на 2010 р., за кордоном знаходиться 6,6 млн українців, що покинули країну в різні роки (це майже 15 % від загальної кількості населення). За кількістю емігрантів ми поступаємося лише Мексиці (11,9 млн), Індії (11,4 млн), Росії та Китаю (11,1; 8,3 млн відповідно).
Україна посідає 11-те місце з імміграції. За даними Світового банку за 2010 р., у нас зареєструвалося 5,3 млн іноземців. Найбільша кількість – з Росії, Білорусії, Казахстану.
Враховуючи співвідношення чисельності імміграційних потоків в Україну та еміграційних потоків з України, можна впевнено стверджувати, що на сучасному етапі країна є державою-експортером робочої сили.
Головними ознаками, які характеризують сучасний стан ринку праці в Україні, на даний момент є:
- значне падіння обсягів національного виробництва;
- нераціональна структура галузевої зайнятості, істотне перевищення пропозиції робочої сили над попитом;
- постійне збільшення чисельності та терміну тривалості зареєстрованого безробіття, його чітко виражене жіноче та молодіжне обличчя;
- високі обсяги прихованого безробіття, яке може вважатися своєрідним резервом поповнення офіційного;
- зубожіння значної частини населення України;
- п
© М.В. Архипова, 2011
остійна депопуляція та загальне постаріння населення, що призводить до скорочення чисельності трудового потенціалу України.
На фоні змін у структурі зайнятості трудових ресурсів спостерігаються особливо небезпечні тенденції, пов’язані з втратою кадрів галузями економіки, які забезпечують майбутній економічний розвиток України. В першу чергу, це стосується фундаментальних наук та системи освіти, звідки відбувається основний відтік висококваліфікованих фахівців. Країну залишають молоді, перспективні вчені, які в майбутньому мали скласти науковий потенціал держави.
Дослідження впливу зовнішньої трудової міграції показало, що вона поєднує у собі й закономірні, й вимушені наслідки для України. Міжнародна трудова міграція – складне явище, яке потребує комплексного підходу до оцінки впливу названих процесів на розвиток суспільства. Серед позитивних результатів трудової міграції для України можна назвати:
- сприяння інтеграції України до міжнародного ринку праці через міждержавний обмін робочою силою;
- послаблення тиску безробіття на національному ринку праці, зниження соціальної напруги у суспільстві;
- надання можливості реалізувати свої здібності за кордоном, підвищити рівень кваліфікації, познайомитися зі світовим досвідом, покращити матеріальне становище як самих емігрантів, так і членів їх родин;
- надходження в Україну додаткової іноземної валюти шляхом грошових переказів трудових емігрантів та інвестування коштів в економіку через створення спільних підприємств з іноземними засновниками;
- забезпечення за рахунок іноземної робочої сили покриття дефіциту фахівців необхідних професій та кваліфікацій в Україні;
- стимулювання до більш продуктивної діяльності українських працівників через створення конкуренції з закордонними фахівцями;
- підвищення світового рейтингу України як демократичної, вільної та відкритої держави.
На даний момент зовнішня зайнятість є серйозною проблемою для України. Це передбачає розробку та впровадження в життя ефективної державної міграційної політики, яка повинна базуватися на:
- визначенні пріоритетних для української робочої сили ринків праці за кордоном;
- посиленні соціального захисту українських працівників на території країн працевлаштування через підписання двосторонніх трудових угод;
- обґрунтуванні необхідності застосування іноземної робочої сили на національних підприємствах;
- визначенні стратегічних цілей державної міграційної політики та майбутнього розвитку закордонної зайнятості частини працездатного населення.
За останні десятиріччя трудова міграція в Україні набула стійкого та масштабного характеру. Її майбутній розвиток значною мірою буде залежати від соціально-економічної ситуації та рівня життя населення України. В найближчому майбутньому навряд чи слід чекати швидкого і масштабного підйому національного виробництва, створення значної кількості нових робочих місць, підвищення рівня життя населення. За даних обставин еміграційні настрої у суспільстві будуть тільки поширюватися, а чисельність тих, хто виїжджає на заробітки за кордон, зростати.
Виходячи з цього, державна міграційна політика повинна забезпечувати ефективний і взаємовигідний «продаж» власної робочої сили за кордон та обґрунтоване й раціональне залучення іноземної робочої сили в Україну.
УДК 338.24
М.В. Архипова, студ., ІІІ курс, гр. ЕП-28, ФЕМ
Г.Г. Хаярова, студ., ІІІ курс, гр. ЕП-28, ФЕМ
Науковий керівник – ст. викл. Северенчук А.Л.
Житомирський державний технологічний університет
МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
Державне регулювання економіки покликане забезпечувати її рівновагу і сталий розвиток. Конкретні напрямки, форми та масштаби державного регулювання економіки визначаються характером і гостротою економічних, соціальних, екологічних та інших проблем у будь-якій країні.
Метою дослідження є визначення сутності державного регулювання економіки та виявлення особливостей методів її регулювання.
Державне регулювання економіки в умовах ринкового господарства є системою заходів задля здійснення підтримувальної, компенсаційної та регулювальної діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства. Таким чином, державне регулювання економіки (ДРЕ) – це сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб'єктів господарювання і ринкову кон'юнктуру з метою створення нормальних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.
Державне регулювання економіки здійснюється на основі врахування довгострокових цілей і поточних завдань соціально-економічного розвитку за допомогою використання відповідних методів державного впливу. Складність і неоднозначність основних процесів життєдіяльності суспільства викликають застосування не окремих і випадкових методів, а сукупності методів державного впливу. Кожен метод використовує певну сукупність інструментів (важелів).
Під методами державного регулювання економіки розуміють способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності.
Класифікація методів державного регулювання економіки здійснюється за кількома ознаками. За рівнями державного втручання виокремлюють макро-, мезо- та мікроекономічні методи.
За способом взаємодії з ринковим механізмом методи поділяють на: проринкові, які стимулюють вияви вільного ринкового механізму і спрямовані на інтенсифікацію конкуренції, скасування пільг і привілеїв для окремих ринкових суб'єктів, ліквідацію цінового контролю; антиринкові, які обмежують діяльність конкурентно-ринкових сил через запровадження адміністративних заборон та обмежень, встановлення регламентації цін і заробітної плати, жорсткого централізованого розподілу ресурсів тощо.
За формою впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання поділяються на дві групи: прямого і непрямого (опосередкованого) впливу.
До методів прямого впливу належать такі: визначення стратегічних цілей розвитку економіки; державні замовлення і контракти; нормативні вимоги до якості й сертифікації технології та продукції; правові й адміністративні обмеження та заборони щодо виробництва певних видів продукції; ліцензування операцій з експорту та імпорту товарів, тобто зовнішньоторговельних операцій.
Прямі методи державного регулювання економіки не передбачають створення додаткового матеріального стимулу, не загрожують фінансовими збитками і спираються на силу державної влади.
М
© М.В. Архипова, Г.Г. Хаярова, 2011
етоди непрямого (опосередкованого) державного регулювання ґрунтуються переважно на товарно-грошових важелях, визначають «правила гри» в ринковому господарстві та впливають на економічні інтереси суб'єктів господарської діяльності. До цих методів належать: оподаткування, рівень оподаткування і система податкових пільг; регулювання цін, їх рівні та співвідношення; плата за ресурси, відсоткові ставки за кредит і кредитні пільги; митне регулювання експорту й імпорту, валютні курси та умови обміну валют.
Сфера застосування опосередкованого регулювання в міру розвитку ринкової економіки значно розширюється. Водночас зменшуються можливості прямого втручання держави у процеси розширеного відтворення.
Залежно від засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічні та пропагандистські методи регулювання.
Правове регулювання – це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Правові методи регулювання розвитку економіки передбачають прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України, видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації та контролю. Закони, законодавчі та нормативні акти визначають об'єкт і зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб у разі їх невиконання. Закони виконують функцію довгострокового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, – короткострокового або оперативного.
Адміністративні методи базуються на використанні сили державної влади, засобах заборони, дозволу або примусу. Вони необхідні в таких сферах, як контроль держави над монополіями, охорона навколишнього середовища, соціальний захист населення та захист національних інтересів у світових господарських зв'язках, реалізація державних програм. Інструментами адміністративних методів державного регулювання є укази, декрети, розпорядження, ліцензування, квотування, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, стандартів і нормативів, контроль за додержанням законів та правил, а також санкції за їх порушення.
Економічні методи державного регулювання пов'язані зі створенням державою фінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарювання й обумовлювати їхню поведінку. До економічних методів регулювання належать прогнозування, планування, програмування, матеріальне стимулювання і санкції, фінансування й кредитування, використання таких економічних категорій, як заробітна плата, прибуток, ціна та ін. Економічні методи ґрунтуються на використанні інструментів грошово-кредитної, інвестиційної, податкової, інноваційної, бюджетної політики, методів морально-етичного і пропагандистського впливу, індикативного планування, надання інформаційних і консультативних послуг.
Пропагандистські (морально-етичні) методи – це звернення держави до гідності, честі й совісті людини (підприємця, найманого робітника, державного службовця тощо). Вони охоплюють заходи виховання, роз'яснення та популяризації цілей і змісту економічної політики, засоби морального заохочення тощо. Суть цих методів полягає в тому, щоб формувати та підтримувати в людей певні переконання, духовні цінності, моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності держави. Ефективність морально-етичних методів залежить від належної організації пропагандистських акцій та ступеня довіри людей до держави.
У практиці регулювання економіки країн світу (з економіками змішаного типу), як правило, використовують комбінацію методів прямого та непрямого впливу. Механізм поєднання цих двох груп методів може бути різний залежно від ступеня розвитку ринкових відносин, фінансової та економічної ситуації в країні. Проте, якщо ставити за мету розбудову в країні ринкової економіки, безперечно, перевага має бути на боці непрямих важелів впливу. Впровадити їх у практику регулювання та забезпечити ефективне функціонування значно важче, ніж використовувати прямий вплив. Опосередковані важелі передбачають маніпулювання поведінкою економічних суб'єктів, отже, передбачається, що необхідно бути дуже добре обізнаними з особливостями такої поведінки. Крім того, непрямий вплив базується на знанні закономірностей функціонування економіки, які мають національні особливості. Успішне застосування регуляторів в одній країні не є гарантією вдалого регулювання для економіки іншої держави. Але, незважаючи на труднощі, сферу застосування непрямих методів варто розширювати. Використання прямого впливу у вигляді адміністративних бар'єрів підриває підприємницьку ініціативу та створює додаткові підстави для розвитку корупції.
УДК 658.589
Х.А. Бадан, студ., IV курс, гр. ЕП-25, ФЕМ
Науковий керівник – к.е.н., доц. Кушніренко О.М.
Житомирський державний технологічний університет
ФІНАНСОВЕ ПЛАНУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ УПРАВЛІННЯ
ПІДПРИЄМСТВАМИ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ
Сьогодні зміст і форма фінансового планування на підприємствах харчової промисловості суттєво змінюються у зв’язку з новими економічними умовами та соціальними орієнтирами. Особливість фінансового планування на сучасному етапі полягає в тому, що воно позбавлене директивності й стало внутрішньофірмовим. Поняття фінансового планування підприємства ще досить недавно було незнайоме широкому загалу в Україні. Та й сьогодні цим поняттям більше оперують науковці, ніж практики. На нашу думку, планування фінансової діяльності підприємств має значні перспективи свого застосування і буде більш розповсюдженим явищем, аніж зараз.
Фінансовий стан підприємств обґрунтовується рівнем ведення їх виробничо-фінансової діяльності, який значною мірою визначається рівнем керування в них. Вироблення управлінських рішень, оцінка та вибір найбільш ефективних варіантів, форм і засобів їх виконання здійснюються на основі планування розвитку економіки підприємства в цілому.
У складі загального планування розвитку підприємства істотна роль належить фінансовому плануванню.
Фінансове планування на рівні підприємства – це процес планування надходжень і використання фінансових ресурсів, встановлення оптимальних співвідношень у розподілі доходів підприємств.
Без фінансового планування не може бути досягнутий той рівень управління виробничо-господарською діяльністю підприємства, який забезпечує йому успіх на ринку, постійне вдосконалення матеріальної бази, соціальний розвиток колективу. Жоден з інших видів планування не може мати для підприємства такого узагальнюючого, глобального значення, бо саме фінанси охоплюють усі без винятку сторони й ділянки його функціонування.
Фінансове планування пов’язане з плануванням виробничої діяльності підприємства. Показники всіх планових фінансових інструментів базуються на планах з обсягу виробництва, асортименту товарів і послуг, собівартості продукції, вони повинні створювати необхідні фінансові умови для успішного виконання цих планів. У цьому – основне призначення фінансового планування.
Фінансове планування також є необхідним та обов’язковим для підприємств харчової промисловості. Харчова промисловість – одна з провідних структуроформуючих галузей не лише агропромислового й промислового комплексів, а й усього суспільного господарства України. Серед інших країн світу Україна має найбільш сприятливий природний, людський, геополітичний і ресурсний потенціал для розвитку харчової промисловості, раціональне використання якого забезпечило б їй провідне місце на світовому й регіональних продовольчих ринках.
За кількістю зайнятих та за обсягом валової продукції харчова промисловість належить до найважливіших сфер господарства в більшості країн світу. Її розміщення тісно пов’язане з сільським господарством та, меншою мірою, з промислом риби. Їй властива досить складна структура: понад 20 підгалузей, що виробляють як готову продукцію, так і напівфабрикати. Основними факторами її розміщення вважаються сировинний та споживчий. На сировину орієнтуються цукрова, плодоовочеконсервна, рибна, маслоробна, а на споживача – хлібопекарна, кондитерська, молочна та броварна галузі.
Н
© Х.А. Бадан, 2011
айбільші ареали сучасної харчової промисловості – Європа та Північна Америка – мають складну галузеву структуру. ЇЇхні підприємства базуються як на місцевій, так і на імпортній сировині. Так м’ясна промисловість Франції та Данії, маслоробна Нідерландів, виноробна Франції та Іспанії працюють на власній сировині. Значну частину продукції, котру виробляють ці країни, експортують. З імпортної сировини у країнах Європи виробляють цукор, шоколад та інші продукти харчування. У США, Канаді, які володіють величезними ресурсами, харчова промисловість розвивається на власній сировині; тільки незначна кількість підприємств використовує імпортну сировину. Особливе місце у світовій харчовій промисловості посідають Австралія та Нова Зеландія. Ці країни мають великі спеціалізовані сільськогосподарські райони, завдяки яким вони постачають на світовий ринок первинну сільськогосподарську продукцію.
Як зрозуміло з наведеного вище, харчова промисловість є дуже важливою для розвитку економіки країни. А для того, щоб підприємства цієї галузі ефективно функціонували, важливо визначити оптимальну потребу в ресурсах та забезпечити структуру джерел її формування і використання. Чим і займається фінансове планування.
Наявність у достатньому обсязі фінансових ресурсів, їх ефективне використання визначають добре фінансове становище підприємства: платоспроможність, фінансову стійкість, ліквідність. У зв’язку з цим найважливішим завданням підприємств є планування вишукування резервів збільшення власних фінансових ресурсів і найбільш ефективне їх використання з метою підвищення ефективності роботи підприємства в цілому.
Отже, впровадження й застосування фінансового планування в харчовій галузі супроводжується низкою проблем, які доцільно об’єднати у групи: технічні, організаційні, економічні, соціальні, часові, інформаційні.
Найістотніші проблеми:
- недостатній рівень інформаційного забезпечення для розроблення реалістичних планів;
- опір працівників щодо розроблення та виконання планів;
- недостатня кваліфікація розробників та виконавців планів;
- відсутність сучасного технічного та програмного забезпечення;
- наявність конфліктів, пов’язаних з розподілом ресурсів підприємства між різними підрозділами;
- відсутність інформації про процедури та порядок розроблення й реалізації планів.
На думку українських економістів, для поліпшення планування і використання фінансових ресурсів на підприємствах харчової промисловості необхідно вдосконалити систему роботи з дистриб’юторами шляхом подовження відстрочки платежу. Зрозуміло, що коли з підприємством вчасно не розраховуються, то виникає нестача грошей, запас яких можна поповнити через банк, і вже після розрахунків з дистриб’юторами виплачується кредит у банк. Проте сума додаткових надходжень виявиться більшою, ніж сума додаткових витрат, і це дасть позитивні результати.
Фінансове планування є необхідним елементом управління економікою. Якщо фінанси як такі охоплюють усі сторони діяльності підприємств, то фінансове планування виражає ці сторони діяльності у відповідних фінансових показниках, використовуваних в управлінні економікою.
Головним висновком є те, що без фінансового планування і такого важливого компонента цього процесу, як фінансовий план, не може бути досягнутий той рівень управління виробничо-господарською діяльністю підприємства, який забезпечує йому успіх на ринку, постійне вдосконалення матеріальної бази, соціальний розвиток колективу. Ніякий інший вид планування не може мати для підприємства такого узагальнюючого, глобального значення.
Слід зазначити, що фінансове планування не ставить за мету обов’язково звести до мінімуму ризики. Навпаки, його зміст полягає в аналізі й виборі тих ризиків, які необхідно прийняти, і тих, яких можливо було б уникнути.
УДК 330.341.1
В.В. Балковська, студ., ІІІ курс, гр. ЕП-30к, ФЕМ
Науковий керівник – к.е.н., доц. Валінкевич Н.В.
Житомирський державний технологічний університет