Економічні науки. інновації в економіці І трансферти Управлінських технологій

Вид материала

Документы

Содержание Особливості ефективного використання об’єктів Шляхи покращання мотивації трудової діяльності на підприємстві Мотивація праці Рис. 1. Класифікація і зміст методів мотивації та стимулювання праці на підприємствах Л.О. Єрмак, студ., IV курс, гр. ЕП-25, ФЕМ Я.А. Жайвороновська, студ., V курс, гр. УП-8, ФЕМ Трудова міграція населення як одна з проблем безробіття в україні та шляхи її подолання Громадське здоров’я як об’єкт наукових досліджень Т.С. Заводяна, студ., ІІІ курс, гр. ЕП-29, ФЕМ Перспективи розвитку інвестиційної діяльності в україні

Подобный материал:

• Економічні науки збірники наукових праць, 237.75kb.
• Предмет І завдання курсу “Історія економічних вчень”, 178.19kb.
• Міністерство освіти І науки україни ірпінська міська рада відділ освіти, 32.13kb.
• Розділ 2 Інноваційні процеси в економіці, 284.04kb.
• Урок № дата клас тема: Об’єкти технологічної діяльності. Методи проектування, 1706.97kb.
• П л а н, 253.44kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 320.87kb.
• Інноваційний менеджмент у ринковій системі, 99.34kb.
• Розділ 1 Економіка природокористування І еколого-економічні проблеми, 195.49kb.
• Тематика курсових робіт з курсу «Міжнародні економічні відносини» для студентів усіх, 83.04kb.

ОСОБЛИВОСТІ ЕФЕКТИВНОГО ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТІВ
МАЙНОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВ


Майновий потенціал деякою мірою відображає здатність підприємства раціонально та ефективно використовувати матеріально-технічні об’єкти в процесі господарювання для свого формування та накопичення. При цьому необхідною умовою є систематичне забезпечення процесу господарювання засобами та предметами праці, що разом утворюють майнові об’єкти.

Підвищення ефективності використання майнового потенціалу сприяє зростанню виробництва інвестиційних ресурсів і товарів народного споживання при однакових витратах суспільної праці. А його якісні характеристики визначають ступінь задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства й саму якість соціально-економічного зростання.

Погіршення використання потенціалу підприємства підвищує одноразові вкладення і поточні витрати на кожну грошову одиницю приросту національного доходу, оскільки для забезпечення стабільних темпів зростання економіки необхідно виділяти частину національного доходу на нарощування майнового потенціалу для компенсації його віддачі, що знижується. Таким чином, зниження рівня використання потенціалу підприємства однозначно зменшує потенціал економічного розвитку.

Сформований майновий потенціал підприємства в сталому стані є лише сукупністю об’єктів. Його корисність проявляється через результати господарювання за умови ефективного використання.

Ефективний механізм використання об’єктів майнового потенціалу на підприємстві повинен впливати на:

• навчання та підвищення кваліфікації персоналу та робітників підприємства. Персонал і робітники мають удосконалювати власні знання з метою більш продуктивного використання об’єктів майнового потенціалу для реалізації управлінських та виробничих цілей;
  
• впровадження підприємством у господарську діяльність новітніх технологій та новацій. Економічний розвиток та використання майнового потенціалу завжди стикаються з необхідністю впровадження інновацій. І цілком очевидно, що в найближчій і довгостроковій перспективах максимізація саме інноваційного фактора стане вирішальною умовою сталого розвитку майнового потенціалу підприємств. Цим шляхом йдуть розвинуті країни. Нині на більшості українських підприємств утвердилося усвідомлення необхідності інноваційних, принципово нових методів управління майном, персоналом та організацією виробництва. Інновації необхідні в організаційній, виробничій, фінансовій, трудовій сферах, оскільки саме в комплексі вони дають найефективніший результат у реалізації підприємством своїх функцій.
  

Новітні технології можуть бути впроваджені на підприємствах через модернізацію, тобто через удосконалення і зміну об’єктів майнового потенціалу відповідно до вимог сучасності. Модернізація майнового потенціалу підприємств у технологічному відношенні означає його підняття до сучасних стандартів, які задаються країнами-лідерами у сфері промисловості та сільського господарства. Як інструмент формування майнового потенціалу модернізація може здійснюватися у напрямах:

• оновлення майнових ресурсів, розробки нових видів продукції (продуктові інновації), поліпшення системи маркетингу і збуту та вдосконалення технологій роботи з персоналом. Найбільша “вага” в модернізаційній діяльності належить технічному оновленню майнового потенціалу підприємств;
  
• використання нових інструментів маркетингу. Ефективне використання об’єктів майнового потенціалу дає можливість повною мірою завантажити виробничі потужності підприємства, що потребує нових ринків збуту та вимагає побудови нових каналів розподілу продукції;
  
• с
  © О.Г. Денисюк, 2011
  воєчасне забезпечення підприємства джерелами відтворення об’єктів майнового потенціалу. Ефективно використовуючи об’єкти майнового потенціалу, підприємство вибудовує взаємодоповнювальний ланцюг: ефективне використання об’єктів–пошук власних джерел відтворення (залучення зовнішніх джерел)–своєчасне оновлення об’єктів–ефективне використання об’єктів;
  
• дотримання енергозбереження на підприємстві. На сьогодні, в умовах обмеженості ресурсів, питання енергозбереження на підприємствах є особливо актуальним. Щоб досягти вагомих показників діяльності на підприємствах, має бути розроблена сукупність організаційно-технічних заходів з економії та ефективного використання енергоресурсів, що і є наслідком ефективного використання майнового потенціалу. Основними з цих заходів є створення системи обліку й контролю за споживанням енергоресурсів; регулярний моніторинг ефективності використання енергоресурсів; розроблення рекомендацій зі зниження енергоспоживання;
  
• розробка оптимальних структур управління підприємством. Ефективність використання об’єктів майнового потенціалу залежить від оптимальної структури управління підприємством, що передбачає як узгодженість побудови самих структурних підрозділів, так і ефективний розподіл повноважень персоналу щодо управління елементами майнового потенціалу.
  

Ефективне використання та динамічний розвиток майнового потенціалу неможливі без побудови оптимальної системи управління цим потенціалом. У сучасних умовах господарювання підприємства України не використовують повною мірою цей інструмент для власного економічного розвитку. Ситуація ускладнюється ще й тим фактом, що спостерігається дуже низька віддача як від сукупного майна підприємства, так і від окремих його елементів. Для відображення віддачі від майнового потенціалу необхідно використовувати показник продуктивності, який за економічним змістом схожий на показник завантаження і характеризує здатність створювати ефект, продукцію, результат.

Дані Державного комітету статистики України дають можливість зробити висновок, що протягом останніх років у більшості об’єктів майнового потенціалу спостерігалася негативна тенденція до зниження їх продуктивності при створенні обсягів господарювання. Роль оборотних активів у даному процесі підвищилася – протягом 2000–2009 рр. відбулося зростання обсягу дебіторської заборгованості, поточних фінансових інвестицій, грошових коштів та інших оборотних активів. Як негативний фактор необхідно зазначити зниження питомої ваги необоротних об’єктів майнового потенціалу при формуванні обсягів господарської діяльності, яке є наслідком повільного здійснення інвестиційно-інноваційного розвитку вітчизняних підприємств.

Для прийняття ефективних управлінських рішень щодо ефективного використання об’єктів майнового потенціалу підприємствам необхідно здійснювати нормування вартісного обсягу цих об’єктів. Даний підхід реалізується визначенням відхилень фактичного стану об’єктів майнового потенціалу від нормативного. Комплексне нормування в натуральному вимірі не таке важливе, як вартісне. При цьому головною проблемою є відсутність загальноприйнятих нормативів обсягів об’єктів майнового потенціалу, які б забезпечували усталеність господарювання. Труднощі виникають при нормуванні як необоротних, так і оборотних активів підприємства. На наш погляд, нормування майнового потенціалу в частині основних засобів може здійснюватися через показник фондовіддачі, який відображає, скільки гривень чистого доходу утворюється на 1 грн., яка вкладена в об’єкти основних засобів. Нормативи оборотних активів визначаються по об’єктах майнового потенціалу. Отримана загальна сума сукупного нормативу вартості об’єктів оборотних активів використовується для оцінки їх фактичної наявності та прийняття рішень щодо ліквідації наднормативних активів або поновлення для оптимальних залишків. Кожне підприємство повинно контролювати рівень залишків оборотних активів з метою можливого зниження витрат на утримання залучених фінансових ресурсів, необхідних для їх формування, зберігання і захисту в процесі господарської діяльності. Невиправданий надлишок, а також значне заниження запасів створюють ланцюг негативних явищ, що призводить до ускладнень господарської діяльності та погіршення фінансових результатів господарювання.

Отже, процес ефективного використання об’єктів майнового потенціалу полягає у виявленні резервів та пріоритетних напрямів підвищення рівня використання існуючих майнових потужностей господарюючої системи; визначенні необхідних та існуючих об’єктів та резервів; формуванні механізму забезпечення ефективного використання об’єктів з метою підвищення конкурентоспроможності господарюючої системи в цілому.

УДК 005.32:331.101.3

С.А. Дідківський, студ., ІІІ курс, гр. ЕП-30к, ФЕМ

C.В. Добрякова, ст. викл.

Житомирський державний технологічний університет


ШЛЯХИ ПОКРАЩАННЯ МОТИВАЦІЇ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА ПІДПРИЄМСТВІ


В сучасних умовах розвитку економіки виникає об’єктивна необхідність створення науково обґрунтованого механізму мотивації праці персоналу підприємств, який би зміг за допомогою дієвих важелів і стимулів підвищити зацікавленість працівників продуктивно й якісно працювати, сприяти піднесенню їх конкурентоспроможності, забезпечити якісне оновлення трудового менталітету.

Основне завдання будь-якого підприємства – це отримання прибутку. А для цього потрібна не тільки дієва стратегія підприємства, а й високоефективна продуктивність праці робітників. Це можливо за рахунок впровадження системи, за якої працівник буде зацікавлений у поліпшенні продуктивності своєї праці. Ця система розробляється з урахуванням мотиваційної політики на підприємстві.

Мотивація праці – основний компонент самосвідомості працівника, визначає його ставлення до праці, а отже, робітник працюватиме з більшою або меншою ефективністю, сподіваючись за свою працю отримати певні матеріальні чи духовні блага.

Поширення елементів ринкової економіки в Україні зумовлює взаємозв’язок результатів праці працівників з ефективністю господарської діяльності підприємств, завдяки чому в науковій літературі простежується постійний інтерес до мотивації та стимулювання праці. Це питання доволі важливе для підприємств, у яких спостерігається неоднорідна структура персоналу та відчувається значний вплив технологічного процесу, для здійснення якого потрібні кваліфіковані та досвідчені працівники. Тому дослідження формування системи мотивації та стимулювання працівників вітчизняних підприємств є проблемою актуальною та вкрай необхідною. Багатогранність і складність проблем мотивації персоналу відображені у наукових працях таких вітчизняних вчених – А.Калини, В.Данюк, О.Крушельницької, О.А. Бугицького, В.С. Дієсперова, А.М. Ко­лота, Й.С. Завадського, Г.А. Дмитренка, А.А. Афоніна, Г.І. Купалової, Л.І. Михайлової, І.В. Ше­пеля, Н.Мазур та інших; серед зарубіжних – М.Мескона, Л.Портера, Б.Скінера, Ф.Тейлора, М.Альберта, Ф.Хедоурі, Х.Хекхаузена, К.У. Ліпера, А.Пьєрона й інших. Враховуючи значний внесок вчених і певний ступінь опрацьованості, все ж ряд питань даної проблеми залишається актуальним і потребує дослідження і подальшого аналізу, переосмислення та вивчення. Зокрема, вимагають дослідження і подальшого розвитку підходи до вирішення завдань мотивування, розробки рекомендацій у сфері залучення працівників до участі у прибутках, індивідуального відзначення, розробки політики винагород.

Мотивація праці – це бажання працівників задовольнити свої потреби через трудову діяльність. Потреби – це те, що неминуче викликає і супроводжує людину в процесі її життя, те, що є спільним для різних людей і водночас індивідуальне в кожної людини. Потреби – відчуття фізичного, соціального дискомфорту, нестачі чогось, це необхідність у чомусь, що потрібне для створення і підтримки нормальних умов життя і розвитку людини. Потреби у свідомості людини перетворюються на інтерес або мотив. Мотив праці формується, якщо в розвитку суб’єкта управління є певний набір цінностей, що відповідає соціально обумовленим потребам людини; для одержання цих цінностей потрібні трудові зусилля працівника; трудова діяльність дозволяє працівнику одержати ці цінності з меншими матеріальними і моральними витратами, ніж інші види діяльності.

Для задоволення базових потреб необхідні певні засоби. Гроші – це найбільш явний спосіб, яким можна нагородити працівника і тим самим надати йому засоби для задоволення потреб. Гроші – це необхідний засіб, який створює психологічні умови для відчуття безпеки, вони є мотивуючим фактором. Оскільки потреби людини постійно змінюються, то змінюються і методи мотивації праці, тобто не можна наперед розраховувати, що вчорашня успішна мотивація виявиться ефективною сьогодні. З розвитком особистості розширюються потреби людини і можливості її самовираження. Отже, можна стверджувати, що процес мотивації через задоволення потреб нескінченний.

Н
© С.А. Дідківський, С.В. Добрякова, 2011
а рисунку 1 наведена класифікація і зміст методів мотивації та стимулювання праці на підприємствах. Як бачимо, кількість методів є великою, спектр дії дуже широкий, тому обсяг їх використання на підприємствах обирається залежно від багатьох чинників, найсуттєвішими з яких є: чисельність і структура персоналу, організаційна культура, поточні результати господарської діяльності, етап життєвого циклу підприємства.




Рис. 1. Класифікація і зміст методів мотивації та стимулювання праці на підприємствах


Головним методом мотивації до високоефективної праці робітника є економічно-прямий метод. Але одночасно слід застосовувати і нематеріальну мотиваційну політику, яка містить: поліпшення умов праці; підвищення рівня трудової культури працівників на основі дотримування найважливіших принципів організації праці; застосування гнучких графіків роботи. У державних установах графства Оксфордшир (Велика Британія) на початку 90-х рр. минулого століття у вигляді експерименту була введена нова форма організації праці – співробітники отримали можливість працювати як на робочому місці, так і вдома, залежно від їхніх конкретних обов’язків і домовленості між ними та їхніми керівниками; удосконалення організації праці; застосування морально-психологічних методів стимулювання праці. З’ясовано, що просте схвалення роботи працівника може сприяти зростанню її продуктивності. Можна розширити сферу цього методу, наприклад, вручати традиційні грамоти, дещо забуті в наш час. Можливі й інші методи нематеріального заохочення, наприклад бейджик менеджера, який зустрічає вас в офісі, – «Найкращий менеджер місяця, року, кварталу». Такий підхід істотно стимулює володаря винагороди до плідноі діяльності.

Отже, мотивація праці – це спонукання людини до виробничої чи невиробничої діяльності для задоволення своїх матеріально-побутових потреб і запитів, яке досягається за рахунок її праці. У теоретичному аспекті розробка питань мотивації здійснюється у двох основних напрямках: по-перше, розвитку теорії задоволеності працею, що визначає положення, які спонукають до діяльності та стимулюють її; по-друге, розвитку теорій процесу, що концентрують увагу на виборі поведінки, здатної забезпечити потрібні результати.

Усі люди за своєю природою різні, а отже, неоднакові їх погляди щодо влади, визнання, успіху, відповідальності, просування по службі, фінансової винагороди. Люди із внутрішньою мотивацією більше орієнтуються на зовнішнє задоволення бажань і потреб, які вони відчувають. Стимульованого ж рівня результативності праці можна досягти, використовуючи різні системи мотивації, що винагороджують за вищу якість трудової діяльності.

Ефективна мотивація трудової діяльності персоналу підприємства повинна: виходити з особливостей зовнішньоекономічної кон’юнктури; погоджувати систему стимулювання з економічною стратегією підприємства, яка, власне, формує методологію досягнення цілей і має бути спрямована на визначення раціонального рівня доходів працівників, що приведе до високих результатів їх праці й підприємства в цілому; прогнозувати ефективність процесу мотивації праці на підприємстві, яка визначається, в свою чергу, оптимальним балансом економічних і соціальних інтересів зацікавлених сторін.

УДК 658.14

Л.О. Єрмак, студ., IV курс, гр. ЕП-25, ФЕМ

Науковий керівник – к.е.н., доц. Кушніренко О.М.

Житомирський державний технологічний університет


Шляхи вдосконалення СИСТЕМИ ОПТИМІЗАЦІЇ
ФІНАНСУВАННЯ підприємства


Сьогодні успішне функціонування підприємств значною мірою залежить від якості управління фінансовими потоками. І незалежно від масштабів та напрямків цих потоків (чи то підвищення якості продукції, чи розроблення її нових видів, нарощування обсягів виробництва, здійснення заходів для виходу на нові ринки) керівництво підприємства має прийняти рішення, за рахунок яких коштів фінансуватиметься той чи інший проект. У більшості випадків власних вільних коштів виявляється недостатньо. Про це свідчать і дані Національного банку України, згідно з якими протягом останніх років спостерігається стабільне значне зростання попиту з боку юридичних осіб на позиковий капітал. Сучасний рівень розвитку фінансово-кредитної системи характеризується розмаїттям джерел та умов фінансування. Характеристиці цих засобів фінансування присвячено досить багато наукових праць таких вітчизняних науковців, як І.А. Бланк, О.О. Терещенко, Н.Я. Спасів, І.М. Бурденко, О.П. Кириленко, С.Я. Ого­родник, О.Д. Василик, О.М. Ковалюк, Г.Г. Кірейцев та ін. Але побудова оптимального поєднання джерел фінансових ресурсів у кожному конкретному випадку досі залишається невирішеною проблемою.

Розглядаючи тему оптимізації фінансування, одні автори мають на увазі пошук оптимального співвідношення позикових і власних засобів фінансування, а інші – вибір найдешевших зовнішніх джерел фінансування шляхом порівняння ефективної відсоткової ставки.

Аби надати процесу оптимізації фінансування виразнішої структури й упорядкованості, пропонується умовно виділити в ньому два рівні, що містять три елементи. Перший (верхній) рівень містить визначення необхідного обсягу капіталу підприємства, а також його оптимальної структури, тобто найкращого співвідношення власних і позичкових коштів. На другому (нижньому) рівні здійснюється оптимізація всередині кожної з груп капіталу – власного й позичкового.

Доцільним є використання терміна "комплексна оптимізація фінансування", під яким слід розуміти проведення тристороннього обґрунтування фінансування діяльності підприємства: оптимізація загальної структури капіталу; оптимізація власного капіталу; оптимізація позичкового капіталу.

Раціоналізація власного капіталу, на наш погляд, відкриває широке поле діяльності не так для економістів, як для юристів і стосується розподілу корпоративних прав між власниками. При цьому очікуваний результат від такої оптимізації полягатиме в головному – у зміні доходу визначених власників, а не прибутковості підприємства в цілому.

Оптимізація ж позикового капіталу викликає більше економічне зацікавлення, оскільки нераціональне використання позикового капіталу знижує економічну ефективність його використання.

Незважаючи на те, що комплексна оптимізація фінансування має охоплювати всі три перелічені аспекти, вона необов'язково повинна виконуватися поетапно – цей процес може здійснюватися одноразово, в єдиному комплексі.

Також важливою є розробка системи критеріїв, за допомогою яких фінансист може оцінити переваги та недоліки залучення позичкового капіталу, зовнішніх та внутрішніх джерел фінансування. До типових критеріїв можна віднести такі:

1. Прибуток та рентабельність. Слід розрахувати, як вплине та чи інша форма фінансування на результати діяльності підприємства. При цьому потрібно виходити з того, що рентабельність активів підприємства має перевищувати вартість залучення капіталу, а також враховувати, що зростання частки заборгованості у структурі капіталу в окремих випадках може привести до підвищення прибутковості підприємства, а в інших – до її зниження.
   
2. Л
   © Л.О. Єрмак, 2011
   іквідність. Фінансист має розрахувати, як вплине форма фінансування на рівень теперішньої та майбутньої платоспроможності підприємства.
   
3. Незалежність. Вдаючись до тієї чи іншої форми фінансування, слід прогнозувати, як це вплине на рівень автономності й самостійності підприємства при використанні коштів, на збереження інформаційної незалежності та контроль над підприємством у цілому. Крім цього, необхідно виявити можливі ризики, зокрема ризик порушення структури капіталу.
   
4. Накладні витрати, пов'язані із залученням коштів. Наприклад, емісійні витрати на обов'язкові аудиторські перевірки, на обов'язкову публікацію звітності в засобах масової інформації.
   
5. Мінімізація оподаткування. Доцільно обирати таку форму фінансування, яка дасть найбільший ефект, з точки зору зменшення податкових платежів. Податковий фактор слід розглянути в контексті його впливу на вартість залучення капіталу в цілому.
   
6. Об'єктивні обмеження. Відсутність кредитного забезпечення, необхідного для залучення позичок, низький рівень кредитоспроможності, законодавчі обмеження щодо використання тієї чи іншої форми фінансування, договірні обмеження тощо.
   
7. Максимізація вартості власників. Відповідно до цього критерію всі рішення менеджменту підприємства, в тому числі у сфері фінансування, мають спрямовуватися на досягнення головної мети діяльності суб'єкта господарювання – максимізації доходів власника. Цього можна досягти або на основі збільшення прибутковості та дивідендних виплат, або забезпечивши зростання вартості корпоративних прав підприємства.
   

Для того, щоб посісти гідне місце на ринку й успішно працювати, підприємство має враховувати багато чинників, що впливають на його діяльність, планувати й прогнозувати власні кроки. Звичайно, досить важливе значення має професійна діяльність маркетингової служби підприємства. Також не останню роль відіграє формування інформаційної бази управління позиковими ресурсами, яке потребує моніторингу ринку позикових ресурсів. Ще одним з головних резервів поліпшення параметрів діяльності підприємства є підвищення рівня кваліфікації фахівців, відповідальних за управління фінансами підприємства, і розробка якісно нових підходів до організації роботи фінансових служб саме у сфері фінансування.

Удосконалення політики управління позиковими фінансовими ресурсами підприємства є одним з головних чинників підвищення ефективності виробничо-господарської діяльності. Від цього залежить поліпшення позицій підприємства в конкурентній боротьбі, його стабільне функціонування та динамічний розвиток. Головна спрямованість реорганізації управління фінансовими ресурсами підприємства полягає в оптимізації використання ресурсів підприємства. Система управління фінансовими ресурсами підприємства вважається досить ефективною лише в тому випадку, коли вона дає змогу не лише раціонально використовувати наявні ресурси, а й забезпечувати активний системний пошук можливостей подальшого розвитку підприємства.

Отже, фінансова діяльність підприємства має бути спрямована на забезпечення систематичного надходження й ефективного використання фінансових ресурсів, дотримання розрахункової та кредитної дисципліни, досягнення раціонального співвідношення власних і залучених коштів, фінансової стійкості з метою ефективного функціонування підприємства.

Саме цим зумовлюється необхідність і практична значущість систематичної оцінки фінансового стану підприємства, якій належить суттєва роль у забезпеченні його стабільного фінансового стану.


УДК 331.556

Я.А. Жайвороновська, студ., V курс, гр. УП-8, ФЕМ

Науковий керівник – к.е.н., доц. Богоявленська Ю.В.

Житомирський державний технологічний університет


ТРУДОВА МІГРАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ ЯК ОДНА З ПРОБЛЕМ БЕЗРОБІТТЯ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПОДОЛАННЯ


У наш час питання безробіття стало особливо актуальним для всіх країн світу, в тому числі найрозвиненіших, таких, як країни Європейського Союзу.

Для України це питання завжди стояло гостро, оскільки від нього бере початок і проблема трудової міграції робочої сили за кордон.

Міжнародна міграція стала одним з головних чинників соціально-економічних трансформацій і розвитку всіх регіонів. У зв’язку з цим виникає потреба в дослідженні особливостей трудової міграції в Україні.

Метою дослідження є виявлення причин трудової міграції за кордон та її основних проблем, а також розробка шляхів вирішення окресленої проблеми.

Проблема української трудової міграції є надзвичайно актуальною на сьогодні. Найсумніше те, що масштаби цієї проблеми зростають. Тому для її подальшого вирішення в теорії та на практиці вітчизняними вченими, такими, як В.Геєць І.М. Гнибіденко, С.С. Гриневич, О.А. Грішнова, О.В. Заклекта, А.Л. Кравченко, Е.М. Лібанова, О.А. Малиновська, І.Є. Рєпіна, проводяться ґрунтовні дослідження. Із зарубіжних дослідників відзначається доробок О.Заклекта, Г.Теренс тощо.

Для того, щоб вирішити проблему трудової міграції, потрібно розібратися в тому, які причини того, що українці мігрують за межі країни. Головною з них, безумовно, можна вважати соціально-економічну складову. Причиною виїзду за кордон є не лише недостатність робочих місць, а й значна різниця в оплаті праці на батьківщині й за кордоном. Ці та пов’язані з ними обставини змушують громадян України шукати для себе кращої долі за межами країни, адже така реакція цілком відповідає прагненням людей, які бажають знайти роботу, гідну заробітну плату й мають на це конституційне право. Причинами еміграції українців є дискомфорт, який відчувають громадяни від загальної нестабільності, корупція, відсутність можливостей для розвитку й самореалізації, незахищеність від зловживань з боку різного роду структур.

Метою виїзду за кордон у багатьох випадках також є бажання підвищити рівень добробуту, вирішити житлове питання, питання фінансування навчання, відкриття власної справи, удосконалити знання іноземної мови. Потреба у вивченні мови країни перебування є найвагомішою потребою для успішної трудової міграції.

Один із засновників демографії, відомий англійський економіст Т.Мальтус, у своїй праці “Досвід про закон народонаселення” доводив, що людство на планеті розмножується в геометричній прогресії, а виробництво засобів існування зростає в арифметичній. Тому з часом певна частина людей залишається без засобів існування, тобто стає абсолютно надлишковою, що передбачає необхідність регулювання кількості людей. Там, де суспільне виробництво підпорядковане не потребам капіталу, а працює на благо людей, не існує “надлишку” робочої сили і зникає таке соціальне явище. Тому сутність безробіття полягає в тому, що це не випадкове, а закономірне явище, породжене процесом нагромадження капіталу в умовах ринкової економіки, основаної на приватній власності на засоби виробництва. Ринкова економіка за таких умов неминуче породжує безробіття, водночас останнє є неодмінною умовою її нормального функціонування.

За попередніми даними, через відсутність роботи 7 млн наших співвітчизників виїхали за кордон на заробітки. Ця кількість і відображає той надлишок трудових ресурсів, які не прагнуть знайти роботу в наявних умовах і намагаються за кордоном знайти більш прийнятний заробіток.

Серед найважливіших спонукальних мотивів і причин міжнародної трудової міграції дослідники виділяють різні фактори економічного й неекономічного характеру.

Д
© Я.А. Жайвороновська, 2011
о причин економічного характеру належать:

1) відмінності в рівні економічного розвитку окремих країн (як свідчить досвід, робоча сила мігрує, в основному, з країн з низьким рівнем життя до країн з більш високим рівнем);

2) відмінності в розмірах заробітної плати;

3) існування органічного (або постійного, яке не має тенденції до скорочення) безробіття в деяких країнах;

4) міжнародний рух капіталу й функціонування міжнародних корпорацій (як відомо, корпорації сприяють об’єднанню робочої сили з капіталом).

До причин неекономічного характеру належать політичні, національні, релігійні, расові, сімейні тощо. Крім того, останнім часом на активізацію процесів міжнародної трудової міграції вплинув помітний  розвиток інформаційно-комунікаційних технологій, засобів зв’язку і транспорту. Основними причинами еміграції з України на сучасному етапі розвитку залишаються нестабільність соціально-економічної ситуації, політичного середовища, невідповідність у рівнях оплати праці за аналогічними видами робіт в інших країнах.

За статистичними даними, громадяни України приблизно 1,4 млн разів на рік виїздять за кордон з трудовими і близько 3 млн – з комерційними цілями.

За інформацією дипломатичних представництв України, в Польщі на заробітках перебувають 300 тис. громадян, в Італії та Чехії – по 200 тис., у Португалії – 150 тис., Іспанії – 100 тис., Туреччині – 35 тис., у США – 20 тис. У Росії лише офіційно (на основі ліцензій Федеральної міграційної служби цієї країни) працює близько 100 тис. українських громадян; загальна ж кількість українців, які працюють у цій країні, оцінюється в 1 млн.

З метою зменшення еміграції робочої сили необхідне впровадження системи заходів, які повинні мати чітке внутрішнє й зовнішнє спрямування. До першочергових належать заходи макроекономічної стабілізації та оздоровлення економіки, зокрема:

– створення робочих місць (потрібно цілеспрямовано створювати робочі місця в таких галузях, як сільське господарство, легка, текстильна й хімічна промисловість, тобто там, де сьогодні використовується праця мігрантів в Європі), розширення іноземного інвестування, вирішення питання підвищення рівня оплати праці (слід радикально переглянути механізм оплати праці всередині країни) тощо;

– забезпечення цивілізованих форм виїзду працівників за кордон та можливість їх вільного повернення додому, ввезення валюти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудових прав за кордоном;

– головним чинником, що знизить трудову міграцію, є забезпечення людей роботою з належними умовами праці та її оплатою, скорочення масштабів “тіньової” економіки та “тіньової” зайнятості. Адже продуктивна зайнятість – це шлях подолання бідності та відвернення від виїзду на заробітки за кордон;

–  забезпечення умов для поширення легального працевлаштування, насамперед у тих країнах, в які виїжджає найбільша кількість громадян України. З цією метою слід продовжити співпрацю в частині підписання відповідних міждержавних угод та вдосконалення чинного законодавства щодо ліцензування фірм для проведення працевлаштування за кордоном;

– забезпечення прав та соціального захисту працівників-мігрантів;

–  здійснення постійного моніторингу й аналізу масштабів нелегальної трудової міграції за межі України та проведення всіх можливих у межах законодавства заходів для попередження поширення цього явища й запобігання торгівлі людьми;

– усунення або мінімізація обставин, що призводять до дискримінаційного, безправного, становища громадян України на ринках праці закордонних країн;

– створення дієвої альтернативи тим обставинам, що спонукають працездатних українців виїжджати до країн, де їх становище на ринках праці є дискримінаційним;

–  сприяння проведенню в країнах зосередження українських трудових мігрантів моніторингових досліджень з метою отримання статистичних даних та інформації про динаміку трудової міграції у відповідній країні.

Все це можливо лише за активної підтримки з боку влади, яка спрямовуватиме основні зусилля на розвиток і збагачення держави в цілому, що сприятиме зростанню добробуту пересічних українців, розвитку малого та середнього бізнесу, виходу й закріпленню лідерських позицій великого бізнесу на світових ринках. На жаль, сучасна ситуація далека від такої, яку б хотілося отримати. Проте це засвідчує перспективність діяльності в даному напрямі та продовження подальших ґрунтовних досліджень.

Удк 332.145

І.В. Жалінська, ст. викл.

Житомирський державний технологічний університет


Громадське здоров’я як об’єкт наукових досліджень


Категорія “здоров’я” протягом усієї історії людства привертала увагу багатьох дослідників, котрі напрацювали велику кількість різноманітних його аспектів. У науковій літературі представлено значну кількість визначень здоров’я, зміст яких обумовлений завданнями конкретних досліджень. На сьогодні можна стверджувати, що дана категорія розглядається як складне методологічне, філософське та практичне поняття.

Історично першими з’явилися визначення здоров’я, які стосуються суто медичних характеристик. Однак, за сучасними уявленнями, здоров’я вже не розглядається як суто медична проблема, оскільки загальновизнаною є неможливість підвищити рівень здоров’я лише через медичний вплив. Це спричинило появу терміна “громадське здоров’я”, який на сучасному етапі привертає увагу вчених, котрі займаються питаннями реформування охорони здоров’я.

Громадське здоров’я в більшості випадків асоціюється в науковій літературі зі здоров’ям на рівні населення, тому можна зустріти рівнозначне використання даного поняття з такими термінами, як “здоров’я населення”, “здоров’я нації” та “суспільне здоров’я”. Однак усталене визначення суті поняття громадське здоров’я наразі в теорії та практиці охорони здоров’я відсутнє. Хоча саме конкретизація сутнісного наповнення даного терміна дозволить визначити ставлення до здоров’я як однієї з найважливіших категорій сучасного суспільства, обґрунтувати діяльність з його збереження та зміцнення – стати основою для прийняття політичних рішень.

Виникнення та подальший розвиток дефініції “громадське здоров’я” пов’язані з так званим розширеним підходом до трактування категорії “здоров’я”, що, в свою чергу, викликано ціннісними переорієнтаціями засад розвитку сучасного суспільства. В 1948 р. ВООЗ у своєму Статуті закріплює поняття здоров’я як “стан повного фізичного, соціального й психічного благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних вад”.

Надалі еволюція теоретичних підвалин здоров’я розвивається у пошуках практичних шляхів покращання здоров’я населення через очевидність недостатності зусиль традиційних систем охорони здоров’я в даному напрямі. Базовим документом, у якому вперше було зазначено, що перспективи підвищення рівня здоров’я населення розвинутих країн полягають, скоріше, у змінах способу життя, стану соціального й фізичного оточення, регуляції біологічних передумов індивідуального розвитку, ніж у подальшому нарощуванні інвестицій у систему охорони здоров’я, стала доповідь міністра здоров’я і соціального забезпечення федерального уряду Канади М.Лейлонда “Нові перспективи здоров’я канадців”. Це спричинило перегляд засад у формуванні здоров’я населення канадців, ініціювання програм сприяння здоров’ю населення, які не містили медичне обслуговування. В подальшому даний підхід було розвинуто в низці міжнародних документів, серед яких можемо зазначити такі: Оттавська Хартія сприяння здоров’ю, Джакартська Декларація, Всесвітня Декларація з охорони здоров’я “Здоров’я для всіх у ХХІ столітті”. Така переорієнтація суті категорії “здоров’я” на детермінанти його формування дала поштовх для подальших наукових досліджень. Дуже близьким до поняття “громадське здоров’я” є “здоров’я населення”. Зауважимо, що даний термін трактується по-різному у вітчизняних та закордонних дослідженнях.

Вітчизняні науковці акцентують увагу в основному на показниках здоров’я певної групи населення, яка може бути розмежована за географічною, адміністративно-територіальною ознаками, або певних категорій (груп) населення.

Аналіз поняття “здоров’я населення” (“population health”) в наявних джерелах, що окреслюють напрями досліджень за кордоном, дає змогу визначити наступний актуальний підхід. “Здоров’я населення” як термін сполучає декілька складових, а саме: визначення та вимір стану здоров’я серед різних груп населення з урахуванням його розподілу в межах групи; структури детермінант, що продукують такі результати, та власне політика, яка провадиться з метою встановлення оптимального балансу цих детермінант.

З
© І.В. Жалінська, 2011
ауважимо, що терміни “здоров’я населення” та “громадське здоров’я” в закордонних джерелах розрізняють. Так для позначення “громадського здоров’я” використовують термін “Public Health”, який може також перекладатися як “громадська охорона здоров’я”. ВООЗ наводить таке визначення громадського здоров’я: “наука та мистецтво” укріплення здоров’я, профілактики хвороб та подовження життя шляхом організованих зусиль всього суспільства”.

У вітчизняній науковій літературі простежується процес становлення даної дефініції, хоча її більше пов’язують зі станом здоров’я населення на певному рівні.

Зазначимо, що наразі простежується усвідомлення науковою спільнотою важливості зміни ціннісних орієнтацій щодо здоров’я в українському суспільстві та інших пострадянських країнах, необхідність посилення важелів впливу на здоров’я, що формуються поза межами власне системи охорони здоров’я, яка має переважний державний характер.

У сучасних публікаціях вітчизняних вчених відслідковується також зв’язок між поняттям “здоров’я”, в т. ч. “громадське здоров’я”, та основними засадами політики в охороні здоров’я. Дане питання розглядається як демографами, так і політологами, що підтверджує багатоаспектність та складність поняття “громадське здоров’я”. Поширеними на сьогодні філософськими підходами до формування політики охорони громадського здоров’я є такі: утилітарні підходи, лібералізм та комунітаризм. На відміну від двох попередніх теорій, у комунітаризмі одиницею аналізу є не індивід, а ціле суспільство. Т.Семигіна доходить висновку, що однозначно прийнятну теорію щодо формування політики охорони громадського здоров’я наразі важко визначити, тому “цінності та цілі політики охорони здоров’я, проголошувані різними політичними гравцями, можуть вступати в конфлікт”, однак “саме через оцінку ціннісних орієнтацій … можна визначити, на які ідеї орієнтована політична практика у сфері громадського здоров’я”. Також у дослідженні “Монолог і діалог у політиці охорони громадського здоров’я” автор стверджує, що на сьогодні важливим є становлення діалогічної моделі політики, що спирається на комунікативну парадигму, спрямовану на досягнення суспільного компромісу і громадської злагоди. О.В. Любінець зазначає, що “політика щодо охорони здоров’я повинна змінюватися з урахуванням доказів соціальної детермінації здоров’я та формуватися з метою першопричинних ланок”. Проведений автором огляд політики передових країн щодо подолання демографічних проблем визначив, що за основу взяті суспільні детермінації здоров’я. В дослідженнях, присвячених сучасним механізмам управління, зазначається про важливість перегляду основ управління в сучасному суспільстві. Наголошується на переорієнтації прямих заходів впливу на опосередковані, що більше пов’язано з терміном “регулювання”, який передбачає здійснення комплексних заходів у системі охорони здоров’я з метою впорядкування, встановлення загальних правил та норм суспільної поведінки.

Отже, огляд наявних наукових джерел щодо основних визначень громадського здоров’я та споріднених понять “здоров’я населення”, “охорона громадського здоров’я” дозволяє стверджувати наступне. Категорія “громадське здоров’я” на сьогодні характеризується такими аспектами: зміна ціннісних орієнтацій розвитку сучасного суспільства, коли оволодіння найвищим рівнем здоров’я, якого можна досягти, є одним з основних прав людини; переорієнтація досліджень з площини теоретичних визначень у практичну діяльність; підґрунтя досліджень становлять результати здоров’я (health outcomes) та рівень його розподілу серед певного населення; переважання соціальних детермінант у формуванні впливів на здоров’я, що зумовлює розвиток зусиль суспільства в завданнях укріплення здоров’я поза межами традиційних систем охорони здоров’я; формування комплексних заходів (холістичний підхід) у політиці охорони громадського здоров’я на різних рівнях, які ґрунтуються на опосередкованих механізмах впливу; пріоритетність перетворень на рівні громад як першопричинних ланок у формуванні здоров’я.

Якщо для більшості розвинутих країн завдання розвитку громадського здоров’я полягає в подовженні тривалості здорового життя, то для України важливість становлення громадського здоров’я обумовлюється подальшою динамікою погіршення стану здоров’я населення, яке виражається в погіршенні низки медико-демографічних показників. Також зауважимо, що необхідною умовою становлення громадського здоров’я є розвиток засад громадянського суспільства, що наразі в Україні тільки бере свій початок.


УДК 330.332

Т.С. Заводяна, студ., ІІІ курс, гр. ЕП-29, ФЕМ

К.О. Карпельова, студ., ІІІ курс, гр. ЕП-29, ФЕМ

Науковий керівник – ст. викл. Северенчук А.Л.

Житомирський державний технологічний університет


ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ


На сьогодні для України актуальною є тема накопичення та інвестування. Для збереження і примноження заощаджень потрібно відмовитися від старих засобів накопичення та перейти до засобів, притаманних ринковим відносинам, що об’єднуються під загальною назвою інвестування.

Інвестиції – це економічна категорія розширеного відтворення, яка є основним інструментом формування мікро- та макроекономічних пропорцій і визначає темпи економічного росту.

Проблема створення сприятливого інвестиційного клімату завжди знаходилася у центрі уваги економічної думки. Це обумовлено тим, що інвестиції стосуються найглибших основ господарської діяльності, визначають процес економічного зростання в цілому. У сучасних умовах вони є найважливішим способом забезпечення умов виходу держави з економічної кризи, сприяють впровадженню нових технологій, сучасних видів устаткування, передового досвіду іноземних підприємств, методів управління та виробничої культури, збільшенню продуктивності праці, підвищенню добробуту населення тощо. Тому питання про стан інвестицій в Україні та перспективи їх збільшення особливо актуальне на сучасному етапі економічного розвитку держави.

Підготовку та реалізацію заходів щодо поліпшення інвестиційного клімату і залучення іноземних інвестицій потрібно здійснювати у визначеній послідовності, тобто за такими етапами:

– дослідження інвестиційного потенціалу України;

– вибір пріоритетних галузей та технологій;

– розробка способів залучення інвестицій;

– реалізація розробленої політики та контроль за її виконанням.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в Україну на 1 січня 2011 р. становив 44 млрд 708 млн дол., що на 11,6 % більше за обсяг інвестицій на початок 2010 р., та в розрахунку на одну особу – 978,5 дол.

Інвестиції надійшли зі 125 країн світу. До десятки основних країн-інвесторів, на які припадає понад 82 % загального обсягу прямих інвестицій, входять: Кіпр – 9 млрд 914,6 млн дол., Німеччина – 7 млрд 76,9 млн дол., Нідерланди – 4 млрд 707,8 млн дол., Російська Федерація – 3 млрд 402,8 млн дол., Австрія – 2 млрд 658,2 млн дол., Франція – 2 млрд 367,1 млн дол., Сполучене Королівство – 2 млрд 298,8 млн дол., Швеція – 1 млрд 729,9 млн дол., Британські Віргінські Острови – 1 млрд 460,8 млн дол. та Сполучені Штати Америки – 1 млрд 192,4 млн дол.

На підприємствах промисловості зосереджено 14 млрд 42,6 млн дол. (31,4 % загального обсягу прямих інвестицій в Україну), у т. ч. переробної – 12 млрд 488,1 млн дол. та видобувної – 1 млрд 207,7 млн дол.

Серед галузей переробної промисловості у металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів інвестовано 5 млрд 940,4 млн дол. прямих інвестицій, у виробництво харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів – 1 млрд 858,7 млн дол., хімічну та нафтохімічну промисловість – 1 млрд 339,6 млн дол., машинобудування – 1 млрд 171,4 млн дол., виробництво іншої неметалевої мінеральної продукції – 806,8 млн дол.

У фінансових установах акумульовано 15 млрд 59,5 млн дол. (33,7 %) прямих інвестицій, на підприємствах торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку – 4 млрд 764,5 млн дол. (10,7 %), в організаціях, що здійснюють операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям, – 4 млрд 754,1 млн дол. (10,6 %).

Інвестування здійснювалося переважно у вигляді грошових внесків, які становили
5 млрд 684,8 млн дол. (95,0 % вкладеного обсягу).

П
© Т.С. Заводяна, К.О. Карпельова, 2011
риріст сукупного обсягу іноземного капіталу в економіці країни, з урахуванням його переоцінки, втрат, курсової різниці тощо, за 2010 р. становив 4 млрд 655,0 млн дол.

Проаналізувавши статистичні дані, ми бачимо, що маленька острівна держава Кіпр є найбільшим іноземним інвестором в Україні. Всього за один 2010 р. інвестиції з Кіпру виросли більш ніж у 2 рази. Таким чином, Кіпр є беззастережним лідером за показниками надходження в Україну прямих іноземних інвестицій. На думку експертів, за цим припливом капіталу – українські підприємці, яким вигідно інвестувати до України через Кіпр — офшорну зону і країну-члена ЄС.

Екс-міністр економіки України Сергій Терехін вважає, що таким чином бізнесмени ухиляються від оподаткування і виводять капітали з-під дії українського законодавства. За його словами, при репатріації дивідендів з Кіпру податки в Україні не платяться, це дозволяє бізнесменам уникнути оподаткування, а потім представити ці гроші як інвестиційні засоби.

У свою чергу, економіст Міжнародного центру перспективних досліджень Ганна Чередніченко динаміку інвестицій з Кіпру в цілому оцінює позитивно: «Збільшення об’ємів і повернення капіталу свідчать про поліпшення інвестиційного клімату в країні». Навіть політична криза не відлякала інвесторів. Бізнесмени впевнені в стабільності економіки країни і повернення капіталу на батьківщину.

Проте потрібно зауважити, що темп приросту іноземних інвестицій в економіку України знизився протягом останнього року. Це пояснюється впливом світової фінансово-економічної кризи на рух капіталу, а також курсовою різницею, яка виникла у зв’язку з девальвацією офіційного курсу гривні до долара. Надалі все залежатиме від наслідків кризи для різних країн світу. Сьогодні з’явилися загальні тенденції до поліпшення економічної ситуації. Окрім того, інвестиційний потенціал України зростає, зважаючи на підготовку до Євро-2012. Не слід забувати, що в країні затверджено програму підготовки до чемпіонату, в якій передбачено 125  млрд дол. інвестицій. Уряд у 2009 р. заклав до бюджету 37 млрд дол. під державні гарантії, які можна надавати під інвестиційні проекти в рамках Євро-2012. Тобто уряд стимулюватиме залучення іноземних інвестицій під державні гарантії.

Проте прогнози щодо цього дуже обережні, бо економічна невизначеність зберігається. Існує значна розбіжність у поглядах експертів стосовно змін інвестиційного клімату України.

Деякі вчені вважають, що в першому півріччі 2011 р. власники ресурсів залишать обсяги вкладень на рівні 2010 р. Інвестори побоюються владати кошти в інші країни, бо зараз це ризиковано навіть у власних країнах. Попит припинився з боку інвесторів майже в усіх країнах – і в розвинених, і в країнах з перехідною економікою. Ті країни, що в минулому були найпривабливіші для інвестицій, зараз теж потерпають від зменшення інвестиційного попиту. Це пов’язано з тим, що ринок у цілому і світ інвесторів зокрема взяли перерву, щоб переоцінити і ще раз визначити свої пріоритети.

Але взагалі експерти прогнозують у найближчому майбутньому вирішення проблем банківської сфери як всередині країни, так і на зовнішніх ринках. Покращиться доступ до кредитних ресурсів та посилиться довіра до банківської системи з боку населення і бізнесу, що позитивно відображатиметься на відновленні виробничої діяльності корпоративного сектора. Водночас зростанню обсягів залучених кредитних ресурсів сприятиме їх помірне здешевлення – прогнозується зниження ставок банків за кредитними операціями. Поряд з цим, поступово зростатиме притік іноземного капіталу як у вигляді прямих іноземних інвестицій, так і портфельних.

Щодо 2011 року, то більшість експертів вважає, що обсяг прямих іноземних інвестицій збільшиться, а також передбачає зростання економіки України в межах від 3,5 % до 6,3 %. В основному передбачається, що головним важелем економічного зростання буде розширення інвестиційного попиту: усереднене значення реального приросту інвестицій 10,7 %, яке перевищує реальний приріст приватного споживання (5,8 %).

Взагалі, на нашу думку, Україна має відчутні досягнення у справі залучення іноземних інвестицій, але необхідно констатувати, що іноземний капітал не поспішає освоювати український інвестиційний ринок. Існує ряд перешкод, які не дозволяють інвесторам збільшити обсяг інвестицій у нашу державу, але Україна в змозі це подолати, і в 2011 р. обсяг іноземних інвестицій прогнозовано зросте.

УДК 65.4

І.Ю. Зав’язун, студ., IV курс, гр. ЕП-26, ФЕМ

Науковий керівник – ст. викл. Кучменко В.О.