Економічні науки. інновації в економіці І трансферти Управлінських технологій

Вид материала

Документы

Содержание Житомирський державний технологічний університет О.І. Нестерук, студ., IV курс, гр. ЕП-27, ФЕМ Моделі цінової політики як ефективні інструменти Стратегічні напрями вдосконалення управління персоналом Підвищення економічної активності молоді Обґрунтування методу фінансового планування як елемента управлінського процесу суб’єкта господарювання Використання сучасних методів управління Маркетингова діяльність підприємств в умовах виходу з кризи

Подобный материал:

• Економічні науки збірники наукових праць, 237.75kb.
• Предмет І завдання курсу “Історія економічних вчень”, 178.19kb.
• Міністерство освіти І науки україни ірпінська міська рада відділ освіти, 32.13kb.
• Розділ 2 Інноваційні процеси в економіці, 284.04kb.
• Урок № дата клас тема: Об’єкти технологічної діяльності. Методи проектування, 1706.97kb.
• П л а н, 253.44kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 320.87kb.
• Інноваційний менеджмент у ринковій системі, 99.34kb.
• Розділ 1 Економіка природокористування І еколого-економічні проблеми, 195.49kb.
• Тематика курсових робіт з курсу «Міжнародні економічні відносини» для студентів усіх, 83.04kb.

Житомирський державний технологічний університет

СУЧАСНІ АСПЕКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ


Усе більшої актуальності та гостроти набуває проблема забезпечення продовольчої безпеки. В Законі України «Про основи національної безпеки України» критичний стан з продовольчим забезпеченням населення визнано загрозою національним інтересам і національній безпеці України в економічній сфері. Оскільки саме продовольство є базовим показником життєдіяльності людини, без якого вона не може існувати і нестача якого знецінює всі інші економічні й соціальні категорії, що визначають рівень розвитку суспільства й якість життя людини. Саме тому право на продовольче забезпечення громадян є основним соціально-економічним правом, яке визначено в конституціях багатьох держав світу.

Науковці всього світу визнають, що продовольча проблема набула масштабів глобальних проблем людства, що стосується не тільки країн, які розвиваються, але й економічно розвинутих країн; при цьому якщо слаборозвинуті країни потерпають від нестачі продовольства, то в розвинутих країнах спостерігаються й інші, не менш вражаючі аспекти зазначеної проблеми. Незважаючи на загальновизнану актуальність, продовольча проблема в світі не тільки не вирішена, останнім часом вона все більше загострюється і набуває нових, специфічних форм. На сьогоднішній день у продовольчій проблемі з’являються нові аспекти, зокрема це нові соціально-суспільні хвороби, які викликані не голодом і недоїданням, а надмірним споживанням продовольства й неналежною якістю продуктів харчування (харчові алергії, інфекційні шлункові захворювання, різні форми харчової чутливості), і ці хвороби з кожним роком набувають усе більш загрозливих масштабів.

За оцінками Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН, в 2009 р. чисельність населення, яке голодує, перевищувало 1 млрд чоловік. Мільярд людей не має доступу до чистої води, 1,6 млрд живе без електроенергії. Чверть усіх дітей у країнах, що розвиваються, страждають від виснаження. Бідне населення слаборозвинутих країн витрачає на продовольство від 50 до 80 % свого бюджету. За даними ООН, чисельність людей, які живуть на 1,25 дол. США на день, у 1981 р. становила 1,9 млрд чоловік, у 2005 р. – 1,4 млрд.

За останні роки цінність раціону в слаборозвинутих країнах дещо покращилася, однак це сталося в основному за рахунок збільшення споживання продуктів харчування рослинного походження. Для цих країн часто характерним є переважання якої-небудь однієї сільськогосподарської культури, яка надає споживанню одноманітного характеру. Населення цих країн харчується продуктами, багатими на крохмаль, – зерновими й коренеплодами, але майже не споживає продуктів тваринного походження.

На цьому тлі особливо вражає різке збільшення кількості людей, що страждають від надлишкової ваги. За розрахунками спеціалістів, сьогодні в світі їх нараховується майже стільки ж, скільки людей з недостатньою масою тіла. Нерівномірний розподіл виробництва та споживання в світі обумовлює ситуацію, коли в одних країнах спостерігається недоїдання та голод, а в інших – надлишкове виробництво та споживання продуктів харчування. До останньої групи країн відносять США, Канаду, країни ЄС та інші розвинуті країни. Вони змушені витрачати значні кошти, щоб знищити надлишки продовольства, в той час як країни з недостатнім виробництвом та споживанням продовольства відчувають хронічну нестачу продуктів харчування.

Зазначені аспекти продовольчої проблеми (недостатнє харчування та надлишкова вага) безпосередньо пов’язані зі станом здоров’я як окремої людини, так і нації в цілому – голодування і недоїдання породжують одні хвороби, а надмірне споживання – інші, це, в свою чергу, призводить до збільшення нових форм соціальних хвороб. При цьому якщо голод і нестача макро- та мікроелементів більшою мірою негативно впливають на організм людини в ранньому віці, то негативні наслідки надмірного споживання продуктів харчування виявляються у більш зрілому віці.

Д
© Л.Ф. Міляр, 2011
ля покращання ситуації з продовольчим забезпеченням у сільськогосподарському виробництві активно застосовують хімічні засоби, які несуть у собі не меншу загрозу. Використання значних доз мінеральних добрив та пестицидів призводить до забруднення як навколишнього середовища, так і сільськогосподарської продукції, яку споживає людина. Саме тому важливою складовою продовольчої безпеки має бути забезпечення населення корисними та нешкідливими продуктами харчування, що стало особливо актуально для людства останнім часом. Це зумовлено, передусім, зростанням кількості захворювань, пов’язаних з харчовими отруєннями, які детерміновані, в свою чергу, активним використанням у сільському господарстві та харчовій промисловості різних добавок, генетично модифікованих продуктів, хімічних добрив, гормонів, антибіотиків, штучних ароматизаторів та інших компонентів синтетичного походження.

На забезпечення продовольчої безпеки в деяких напрямках негативний вплив мала глобалізація через прискорений розвиток НТП («зелена революція», розвиток біотехнології та генної інженерії); уніфікацію стандартів і культури споживання; загострення інших глобальних проблем (екологічної, демографічної тощо). Негативний вплив «зеленої революції» проявився в різкому збільшенні виробництва зернових культур, що, в свою чергу, не тільки збільшило споживання пшениці, рису, кукурудзи безпосередньо в їжу, а й значно розширило кормову базу для розвитку тваринництва, що викликало «м’ясну революцію». Як наслідок, у харчовому раціоні людини виник надлишок білків, жирів та сахаридів, що зумовило загострення проблем надлишкової ваги.

Варто зазначити, що соціальні зміни, які відбуваються в суспільстві, суттєво змінюють продовольчі смаки та вподобання людини: споживачі надають перевагу жирній та солодкій їжі, а виробники харчових продуктів з готовністю забезпечують зростаючий попит населення. Все це призводить до того, що зміна раціону харчування населення, доходи якого зростають, надзвичайно швидко переходить від недостатнього споживання до надлишкового, а не забезпечується на оптимальному рівні. Яскравим прикладом такої еволюції стала зміна раціону харчування населення Китаю. Збільшення середньодушового доходу населення сприяло достатньо незначному збільшенню споживання рису, при цьому значно збільшився попит на м’ясо, крім того, зросла популярність смаженої їжі – як наслідок, відбулося збільшення частки людей з надлишковою вагою тіла. Загострює дану ситуацію стандартизація й уніфікація харчування, що зумовлено появою «швидкого харчування», при якому продовольство стало високопоживним та достатньо економічно доступним, але при цьому зневажаються такі його елементи, як якість, безпечність та корисність для організму людини.

Технологічний прогрес відкрив перед людством нові можливості зростання обсягів виробництва продовольства при застосуванні здобутків генної інженерії, за допомогою якої людство отримало потужний важіль впливу на природне середовище. Однак передбачити, які будуть наслідки цього впливу, на сьогодні неможливо, оскільки й досі не визначено, безпечним чи небезпечним є використання генетично модифікованих продуктів для здоров’я людини.

Саме тому сьогодні все частіше під продовольчою безпекою розуміють забезпечення населення корисними, безпечними для здоров’я й екологічно чистими продуктами харчування, які не завдадуть шкоди здоров’ю людини і не будуть нести реальну чи потенційну загрозу для майбутніх поколінь. Безпека харчових продуктів і продовольчої сировини є одним з основних факторів, що безпосередньо впливають на здоров’я та тривалість життя населення. Вживання забрудненого продовольства призводить до виникнення алергійних і серцево-судинних захворювань, вражає травну систему людини, як наслідок, проявляються такі негативні тенденції, як скорочення тривалості життя населення, зростання захворюваності та смертності, тощо, що, в свою чергу, негативно відбивається на збереженні генофонду нації.

Зниження рівня споживання основних продуктів харчування та нераціональна його структура погіршують якість життя населення, яке є основною продуктивною силою, крім того, така ситуація може мати й інші негативні соціальні наслідки. Тому для керівництва держави забезпечення продовольчої безпеки має стати пріоритетним завданням, що формує стратегічне підґрунтя для економічного розвитку держави та політичної стабільності в суспільстві. Відповідно, основним орієнтиром при побудові механізму екологоорієнтованої продовольчої безпеки має стати формування сталого зростаючого сільського господарства, при якому особливе місце мають посісти економічна та етична відповідальність товаровиробників за якість продуктів харчування та збереження довкілля в усіх ланках агропромислового виробництва.

УДК 331.108.26

О.І. Нестерук, студ., IV курс, гр. ЕП-27, ФЕМ

Науковий керівник – ст. викл. Кучменко В.О.

Житомирський державний технологічний університет

МОДЕЛІ ЦІНОВОЇ ПОЛІТИКИ ЯК ЕФЕКТИВНІ ІНСТРУМЕНТИ
УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ


Завданням будь-якого дослідження в галузі ціноутворення є розроблення конкретної моделі цінової політики.

У практиці використовують різноманітні моделі цінової політики, зокрема моделі ціноутворення, що базуються на: витратах виробництва; попиті; конкуренції. Кожна модель охоплює конкретні методи ціноутворення. Метод надбавок належить до витратної моделі. Відповідно до даного методу, ціну товару визначають додаванням до витрат на його виробництво і збут певної надбавки. Цей метод має два способи визначення цієї надбавки і внесення її у ціну товару: розрахунок, який здійснюється, виходячи із собівартості продукції, та розрахунок з урахуванням бажаного доходу з обороту (ціни продажу).

Метод забезпечення цільового прибутку на інвестований капітал належить до витратної моделі цінової політики. Підприємство прагне встановити таку ціну, яка дасть їй змогу покрити всі витрати й отримати заплановану норму прибутку на інвестований капітал, тобто встановлення ціни з такого розрахунку, що забезпечить 15–20 % прибуток на інвестований капітал. Однак, використовуючи цей метод, слід пам'ятати, що значні відхилення фактичних обсягів збуту від запланованих суттєво вплинуть на величину норми прибутку на капітал.

Метод максимізації поточного прибутку належить до другої моделі цінової політики. Оскільки, згідно із законом попиту, зниження ціни на товар збільшує попит на нього (обсяг його збуту) і навпаки, підприємство хоче знайти таку точку ціни на кривій попиту, яка забезпечить максимальний прибуток у найближчій перспективі. Даний метод доцільно використовувати для товарів з доволі високою еластичністю попиту за ціною. Найскладнішим при використанні цього методу є встановлення залежності між ціною товару й попитом на нього. Для отримання необхідних даних може проводитися ринкове тестування товару, в ході якого ціну декілька разів знижують і фіксують кількість товару, реалізованого при кожному значенні ціни.

Метод ціноутворення на основі рівня поточних цін належить до конкурентної моделі цінової політики. Його широко застосовують на олігопольних ринках металу, паперу, мінеральних добрив тощо, де коливання цін на однорідні товари незначні. У такій ситуації підприємство орієнтуються, передусім, не на власні витрати чи попит, а на ціни конкурентів. Поведінка підприємства адекватна їх становищу на ринку. Дрібні фірми "прямують за лідером", змінюючи власні ціни лише в разі відповідних дій ринкового лідера. Іноді вони дозволяють собі маленькі знижки чи надбавки, як, наприклад, власники невеликих автозаправних станцій. Цей метод ціноутворення має популярність у тих випадках, коли еластичність попиту складно виміряти, підприємствам здається, що рівень поточних цін ніби втілює колективну мудрість галузі, є запорукою справедливої норми прибутку й дає змогу зберігати ринкову рівновагу.

Метод визначення ціни за рівнем конкурентоспроможності товару належить до конкурентної моделі цінової політики. Якщо фірма розробила новий товар з певними технічними та економічними параметрами, відмінними від аналогічних параметрів товару свого основного ринкового конкурента, то вона може встановлювати ціну з урахуванням інтегрального показника конкурентоспроможності.

М
© О.І. Нестерук, 2011
етод встановлення ціни на підставі торгів – це ще один своєрідний метод конкурентного ціноутворення. Покупець оголошує конкурс на виробництво складного товару із заздалегідь визначеними параметрами, масштабну науково-дослідну розробку, будівництво певного об'єкта тощо. Одержавши й порівнявши пропозиції, замовник підписує контракт із виробником (продавцем), який пропонує найвигідніші умови. Для організації торгів замовник створює тендерний комітет, який готує документацію, проводить торги, аналізує й оцінює пропозиції — оферти, надані учасниками торгів. Торги можуть бути відкриті або закриті. Відкриті торги проводять, як звичайно, для порівняно нескладних проектів, у здійсненні яких захоче взяти участь багато фірм. Умови проведення конкурсів публікують у пресі. До участі в закритих торгах залучають обмежену кількість фірм із високою репутацією. Оголошення про проведення таких торгів не публікують, запрошення надсилають індивідуально. У ході торгів кожна фірма-конкурсант призначає свою ціну пропозиції. Чим вища ціна, тим менша ймовірність отримання замовлення і навпаки. Множачи прибуток, закладений у тому чи іншому варіанті ціни, на ймовірність отримання за такою ціною замовлення, можна одержати так звану оцінку очікування прибутку. Згідно з теорією рішень, треба запропонувати ту ціну, яка веде до найбільшого очікуваного прибутку. Після визначення вихідної ціни на товар на основі обраного методу ціноутворення фірмі доцільно провести аналіз беззбиткової роботи при даному рівні ціни. Такий аналіз пов'язує будь-який застосований метод з витратною моделлю ціноутворення. У реальних ринкових умовах обсяг збуту є дуже динамічним показником і внаслідок впливу різних факторів (зміна економічної ситуації, дії конкурентів тощо) може падати. Аналіз дасть змогу визначити критичний обсяг збуту, при якому фірма ще не матиме збитків (при даному рівні вихідної ціни)

Обираючи модель цінової політики, підприємство бере на себе відповідальність за майбутнє її функціонування, саме тому вкрай важливим є врахування всіх складових методів ціноутворення.


УДК 005.95

І.В. Новак, магістрант, V курс, гр. ЕПМ-8, ФЕМ

Науковий керівник – к.е.н., доц. Бужимська К.О.

Житомирський державний технологічний університет


СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ


У сучасних умовах за наявності високої невизначеності та динамізму ринкового середовища економічний та соціальний розвиток неможливий без розробки стратегій управління персоналом, що дасть можливість забезпечити ефективне досягнення перспективних цілей промисловими підприємствами на основі отримання конкурентних переваг та відповідного реагування на зміни зовнішнього середовища, серед яких: формування відповідної організаційної структури управління персоналом, інвестування в його розвиток, підвищення його конкурентоспроможності, маркетинг персоналу, створення ефективної системи мотивування та стимулювання.

В умовах розвитку ринкових відносин актуальною є проблема адаптації промислових підприємств до швидкості змін зовнішнього середовища. Потреба у свідомому управлінні змінами на основі науково обґрунтованих методів їх передбачення та регулювання зумовлює важливість здійснення на підприємствах стратегічного управління. Посилення стратегічного аспекту характерне й для управління персоналом.

Стратегію управління персоналом можна розглядати як плани використання можливостей зовнішнього оточення для збереження і підвищення конкурентоспроможності підприємства за допомогою його співробітників. Стратегія управління персоналом спрямована на підтримку й досягнення конкурентних цілей підприємства, визначає напрямки робіт, їх зміст, строки та показники оцінки ефективності реалізації.

У ході опитування трудових колективів вітчизняних підприємств про систему управління персоналом більшість з них визначила тип кадрової політики як пасивний, найнижче було оцінено розробку кадрової політики (2,06 бала за 5-бальною шкалою) та зазначено, що служби управління персоналом мають незначний вплив на задоволення нагальних потреб, підвищення конкурентоспроможності та ефективності діяльності підприємства. Визначено, що працівники підприємства не обізнані з питаннями стратегічного управління та не відчувають стратегічних методів управління. Опитування свідчить про наявність гострого дефіциту кадрів
(72 % респондентів) та брак окремих категорій (26,5 % респондентів). Більша частка респондентів не задоволена економічними умовами праці, можливостями професійного та кар’єрного зростання, що не стимулює їх до ефективної роботи. Переважна кількість опитуваних (57,4 %) зазначила, що керівництво не цікавиться інтересами працюючих, їх потребами, а 39,7 % зазначили, що стиль управління не сприяє формуванню нормального морально-психологічного клімату. Виявлено причини, з яких персонал звільняється з підприємства: низька заробітна плата, невпевненість у стабільності підприємства, низький рівень соціального захисту.

До базових принципів стратегії формування персоналу запропоновано віднести такі: розвиток персоналу, здатного забезпечити конкурентні переваги; стимулювання впливу соціально-економічних факторів на кінцеві показники ефективності діяльності підприємства; визначення оптимальної величини довгострокових інвестицій у розвиток стратегічного управління персоналом; застосування системи показників оцінки рівня компетентності; забезпечення соціального партнерства й довіри між роботодавцем і персоналом.

Процес стратегічного управління персоналом підприємства складається з трьох основних етапів:

– стратегічного планування управління персоналом;

– стратегічної організації управління персоналом;

– стратегічного контролю управління персоналом.

С
© І.В. Новак, 2011
тратегічне планування діяльності щодо управління персоналом підприємства є одним з головних етапів стратегічного управління персоналом, оскільки саме на цьому етапі встановлюються стратегічні цілі щодо управління ним (тобто цільові орієнтири у сфері управління персоналом на довгостроковий період) і обирається кадрова стратегія підприємства (тобто модель забезпечення досягнення встановлених стратегічних цілей управління персоналом).

Другим етапом процесу стратегічного управління персоналом підприємства є стратегічна організація управління персоналом, ключовим моментом якої є здійснення стратегічних змін у системі управління персоналом.

Третім етапом процесу стратегічного управління персоналом є стратегічний контроль управління персоналом, що має безперервний циклічний характер і повинен здійснюватися на всіх етапах стратегічного управління персоналом.

Стратегічний контроль управління персоналом передбачає, насамперед, проведення оцінювання ділових якостей персоналу підприємства, вдосконалення управління персоналом у контексті управління підприємством та забезпечення його конкурентоспроможності.

Негативні фактори, що впливають на ефективність стратегічного управління персоналом, такі: несприятливі соціально-економічні умови зайнятості, поширеність неповної зайнятості, відплив найбільш кваліфікованих працівників, відсутність сталої позитивної тенденції до підвищення освітньо-професійного рівня. Крім того, неефективна кадрова політика щодо розвитку персоналу не забезпечує формування необхідних якісних компетентностей працівників для інноваційного розвитку підприємства.

Пріоритетними напрямками кадрової політики підприємств машинобудівної галузі є: підвищення заробітної плати; вдосконалення системи матеріального й морального стимулювання; поліпшення умов праці та забезпечення її відповідності санітарно-гігієнічним нормам; удосконалення технічного оснащення робочих місць; підвищення охорони праці та усунення небезпечних чинників; забезпечення розвитку персоналу шляхом планування підвищення кваліфікації, перепідготовки, планування кар’єри та ротації кадрів; вирішення соціально-побутових проблем; формування відносин партнерства, колективізму та взаємної поваги.

Основні вимоги до розробки стратегії управління персоналом, такі: задоволення поточних та передбачення майбутніх потреб підприємства; відповідність конкурентній стратегії підприємства; розвиток, мотивація та соціальний захист персоналу.

При переході до ринкової економіки промисловому підприємству доводиться серйозніше підходити до формування та використання персоналу. Формування персоналу на машинобудівному підприємстві повинно здійснюватися з урахуванням прогнозів його розвитку та стратегічних цілей.

У результаті аналізу існуючих підходів до визначення основних етапів процесу стратегічного управління запропоновано концептуальну схему стратегічного управління персоналом, що відображає процес формування, розробки й реалізації комплексу функціональних стратегій в умовах нестабільності зовнішнього середовища на основі аналізу цього середовища, бенчмаркінгу та відповідності загальному напряму розвитку підприємства, що дозволить значно підвищити результативність ухвалених рішень у сфері управління персоналом та досягти перспективних цілей підприємства.

Використання запропонованого підходу дозволить забезпечити підприємство працівниками відповідної кількості та якості, раціонально розподілити їх по робочих місцях; встановлювати та обирати найбільш оптимальні для підприємства шляхи покриття потреби в персоналі; підтримувати постійний взаємозв’язок із зовнішніми джерелами, які забезпечують підприємство відповідними кадрами; створювати найбільш сприятливі умови для розкриття здібностей працівників, їх розвитку та використання тощо, що в результаті сприяє підвищенню результативності діяльності машинобудівного підприємства та забезпеченню його стабільного розвитку.

Реалізація запропонованих комплексних заходів з удосконалення управління персоналом на машинобудівних підприємствах дозволить вирішити ряд важливих завдань, насамперед таких як стабілізація персоналу, підвищення результативності праці працівників, забезпечення систематичного підвищення професійно-кваліфікаційного рівня кадрів, що, у свою чергу, надасть можливість значно покращити результати господарювання та досягти стратегічних цілей функціонування підприємства.


УДК 331.526:548

С.В. Обіход, к.е.н., доц.

Житомирський державний технологічний університет


ПІДВИЩЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ АКТИВНОСТІ МОЛОДІ
НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РИНКУ ПРАЦІ


Сучасний ринок праці в Україні функціонує з урахуванням усього спектра аспектів соціально-економічного й політичного розвитку, в тому числі й наслідків фінансово-економічної кризи, та фокусує в собі найгостріші проблеми суспільства. Найбільш проблематичним сегментом національного ринку праці є молодіжний ринок праці. Порівняно з іншими соціальними групами населення, молодь має найбільшу соціальну й професійну перспективу, проте і значну уразливість. Від стану соціалізації та професійного визначення молоді значною мірою залежатиме доля держави в довгостроковій перспективі.

Питанням теорії та практики функціонування ринку праці, розвитку й використання трудового потенціалу, пошуку шляхів зростання рівня зайнятості в сучасних умовах глобалізації присвячені праці вітчизняних вчених, зокрема В.Онікієнка, Л.Ємельяненко, Л.Ткаченко, Е.Лібанової, І.Петрової, Т.Тимошек, Д.Верби. Виявлення специфічних особливостей розвитку молодіжного сегмента ринку праці з метою ефективного використання нагромадженого в ньому трудового потенціалу розкрите в працях Н.Анішиної, К.Бондарчук, Т.Буди, Т.А. Зайця, В.Жаховської, В.Онікієнка, Л.Ткаченко та ін. Проте дослідження окресленої проблематики, на наш погляд, потребує подальшої конкретизації й удосконалення механізму реалізації декларованих у законодавчих актах і державних програмах заходів щодо підвищення рівня зайнятості молоді. Метою даного дослідження є конкретизація засад молодіжної політики зайнятості в сучасних умовах та обґрунтування основних напрямів удосконалення механізму її впровадження з урахуванням регіонального аспекту.

Одним з найголовніших напрямків залучення молоді в суспільні процеси країни є забезпечення зайнятості молодих громадян у суспільному виробництві. Аналіз молодіжного ринку праці Житомирської області підтвердив теоретичні висновки щодо зниження рівня зайнятості молоді та розбалансованості за кількісними та якісними параметрами попиту та пропозиції робочої сили. На 1 січня 2010 р. в Житомирській області проживало 369 тис. осіб віком від 15 до 35 років, або 28,6 % чисельності постійного населення (причому в містах мешкає майже 62 % молоді). У 2009 р. економічно активне населення у віці від 15 до 35 років становило 250,6 тис. осіб (40,3 % економічно активного населення області), з них зайняті – 210,4 тис. осіб (37,9 % зайнятих), безробітні – 40,2 тис. осіб (60,3 % безробітних). Зазначимо тенденції зменшення частки осіб віком від 15 до 39 років у чисельності економічно активного населення з 55,9 % у 2000 р. до 40,2 % у 2009 р., зменшення чисельності зайнятих – з 53,6 до 38 % відповідно.

У 2009 р. рівень зайнятості населення області становив 58,3 %, проте за молодіжними віковими групами коливався від 37,8 % (у віці 15–24 роки) до 77 % (у віці 25–29 років). Найвищий рівень зайнятості молоді спостерігався серед мешканців сільської місцевості (рис. 1).

На високому рівні утримується частка молоді в структурі безробітних. Найвищий рівень безробіття спостерігається у віковій групі 15–24 роки – до 20 %, серед міської молоді – від 15 до 28 % у різних вікових групах, чоловіків – від 13,3 до 28,5 %. Упродовж 2009 р. серед громадян, які скористалися послугами Житомирського обласного центру зайнятості, понад 46 % – молодь у віці до 35 років (робітники становлять 44,1 % чисельності молоді, що звернулася до служби зайнятості, службовці – 31,7 %, особи без професії – 24,2 %). За направленням служби зайнятості працевлаштовано 11,6 тис. осіб, рівень працевлаштування – 31,6 %. Очевидно, у молоді, особливо молодших вікових груп, найвищий рівень безробіття пояснюється пошуком першого робочого місця. Те, що випускники навчальних закладів часто тривалий час не можуть віднайти собі роботу, а в окремих випадках змушені проходити перекваліфікацію, свідчить про існування серйозних проблем у сфері регулювання професійної орієнтації та підготовки кадрів.

У
© С.В. Обіход, 2011
2009 р. центром зайнятості надано послуги з професійної орієнтації понад 35 тис. молодих осіб, не зайнятих у суспільному виробництві (або 26,5 % загальної чисельності осіб, які користуються профорієнтаційними послугами), та 34,6 тис. учнів і студенів навчальних закладів різних рівнів акредитації (або 26,1 % загальної чисельності осіб, які користуються профорієнтаційними послугами). Спостерігається збільшення як чисельності, так і частки школярів, які скористалися послугами центру зайнятості з професійної орієнтації. Проте надані профорієнтаційні послуги мають переважно інформаційний характер і не сприяють підвищенню рівня зайнятості молоді.



Рис. 1. Рівень зайнятості молоді Житомирської області за статтю та місцем проживання у 2009 р. (Складено за даними Статистичного щорічника Житомирської області у 2009 р.)


Отже, молодь на регіональному ринку праці перебуває в гірших умовах щодо можливостей зайнятості, порівняно з іншими віковими категоріями економічно активного населення. Таке становище обумовлено декількома причинами. У зв’язку з процесами ринкової трансформації економіки, деформацією соціальних інститутів, відсутністю науково обґрунтованої стратегії соціально-економічного розвитку накопичилося багато проблем, які проявилися у значному скороченні виробництва, особливо в сільському господарстві та промисловості, що призвело до втрати великої кількості робочих місць; суттєвому зменшенні обсягів інвестицій в основний капітал, які забезпечують створення нових робочих місць. Практично в усіх сферах економічної діяльності області склався значно нижчий, ніж по Україні в цілому, рівень оплати праці, існує суттєва диференціація середньої заробітної плати по районах області. Проблеми молоді на ринку праці обумовлені не тільки недостатністю робочих місць, але й певними особливостями соціального статусу і трудової поведінки молодих людей: підвищеними вимогами щодо працевлаштування (престижу, заробітку, змісту, характеру й умов праці); відсутністю практичного досвіду роботи молодих фахівців; нераціональною системою підготовки молодіжної робочої сили; інфантилізмом значної частини молоді, що проявляється у низькій діловій активності.

Вважаємо, що одним з напрямів удосконалення механізму зайнятості молоді в регіоні є створення й ефективне функціонування молодіжної обласної біржі праці та започаткування регіональних проектів, орієнтованих на фінансування активних заходів сприяння зайнятості молоді. Інший напрям молодіжної політики зайнятості полягає в подоланні професійного дисбалансу між попитом і професійною підготовкою молоді в навчальних закладах різних рівнів. Сучасна система освіти недостатньо адаптована до потреб ринку праці, як наслідок – одержувана освіта не гарантує молодим людям працевлаштування після завершення навчання, про що свідчить зростання кількості випускників навчальних закладів різних рівнів, які звернулися до служби зайнятості, та зменшення рівня їх працевлаштування. Така ситуація на ринку праці обумовлена втратою цілісної системи професійної орієнтації населення, розривом зв’язків між школою, навчальними закладами та роботодавцями. Об’єктивно оптимізація системи професійної орієнтації молоді постає першочерговим завданням активної політики зайнятості молоді й вимагає принципово нових підходів до формування і реалізації професійного потенціалу молоді.


УДК 336.144.2

А.В. Оверчук, викл.

Науковий керівник – д.е.н., проф. Цал-Цалко Ю.С.

Житомирський державний технологічний університет


ОБҐРУНТУВАННЯ МЕТОДУ ФІНАНСОВОГО ПЛАНУВАННЯ ЯК ЕЛЕМЕНТА УПРАВЛІНСЬКОГО ПРОЦЕСУ СУБ’ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ


З розвитком ринкової економіки, посилення конкурентної боротьби недооцінка планування діяльності підприємств призводить до значних економічних втрат та прорахунків. Важливим елементом планування господарської діяльності суб’єктів господарювання є фінансовий план, за допомогою якого на основі аналізу наявних ресурсів і прогнозів підприємства визначаються джерела фінансування підприємства, обирається ефективний шлях досягнення проміжних і стратегічних цілей щодо управління господарюючою структурою.

У сучасних умовах господарювання кожне підприємство керується принципами самоокупності та самофінансування. Обґрунтованість формування фінансових планів та ефективності використання фінансових ресурсів стає все більш актуальною проблемою.

Світовий досвід показує, що жодне підприємство не досягло економічного процвітання, не маючи сильної влади й не застосовуючи елементів жорсткого планування. Для цього необхідно подолати ілюзорні та поверхові уявлення про глибинну сутність сучасної ринкової економіки. Вона не має нічого спільного з поширеними необґрунтованими поглядами на її модель як винятково «саморегулювальну» систему «вільного» ринку. Такі погляди відбивають дійсну модель зародження і розвитку ринкової економіки більш як двохсотрічної давнини, яку свого часу фундаментально досліджував Адам Сміт, а майже на сто років пізніше – К.Маркс.

Останніми роками в науковій економічній літературі, в роботах багатьох вітчизняних вчених-економістів велика увага приділяється розвитку фінансового планування та адаптації зарубіжного досвіду до умов української економіки. Водночас невирішеною раніше частиною загальної проблеми залишається побудова механізму ефективної системи фінансового планування господарюючих структур.

Розкриття суті процесу фінансового планування, а також виявлення основних негативних і позитивних моментів, які найчастіше зустрічаються на всіх етапах фінансового планування. Суб’єкт господарювання в умовах свого функціонування зобов’язаний з необхідною достовірністю визначити потребу у фінансових, матеріальних, трудових та інтелектуальних ресурсах, а також джерелах їх формування. Важливе значення надається умінню якнайточніше розрахувати ефективність наявних ресурсів і кінцевий фінансово-економічний результат діяльності підприємства – прибуток.

На думку автора, фінансове планування на підприємстві слід розглядати як управлінський процес, механізм якого визначає кількісні та якісні параметри реалізації взаємопов’язаних та взаємоузгоджених планових показників, які відображаються в балансі доходів та витрат підприємства, тобто в його головному інструменті – фінансовому плані.

Фінансове планування як суб’єктивна діяльність людей тоді дає позитивні результати, коли базується на знанні об’єктивних закономірностей суспільного розвитку, тенденціях руху фінансових ресурсів, вивченні вихідної бази, результативності раніше проведених заходів та фінансових операцій.

Зазначимо основні позитивні моменти фінансового планування:

• з моменту впровадження системи фінансового планування підвищується фінансова обґрунтованість схвалених рішень на всіх рівнях управління;
  
• зростає ефективність щодо використання активів, що є у розпорядженні підприємства і його окремих структурних підрозділів, як у матеріальній, так і в нематеріальній формі, а також ресурсів;
  
• суб’єкт господарювання має можливість для створення найбільш точного проекту за оцінкою інвестиційної привабливості від ділових сфер господарської діяльності, які воно реалізує або якими воно збирається зайнятися в перспективному майбутньому;
  
• в
  © А.В. Оверчук, 2011
  икористовуючи політику фінансового планування перед прийняттям правильного управлінського рішення, можна чіткіше сформулювати потребу у фінансових інвестиціях і кредитах, а також інших ресурсах та кредитах за різними напрямами господарської діяльності й видами бізнесу;
  
• з позиції інвесторів, що вклали гроші в бізнес, підприємство може бути розглянуто як зрозумілий «фінансово прозорий» механізм функціонування;
  
• підвищується рівень управління підприємством за рахунок посилення фінансової дисципліни, а також поєднання стимулювання ефективнішої роботи структурних підрозділів на користь всієї організації;
  
• зростає можливість чіткої регламентації взаємостосунків між структурними підрозділами підприємства.
  

Головною метою фінансового планування на сучасному підприємстві є забезпечення фінансових можливостей для успішної господарської діяльності, одержання необхідних для цього засобів і в кінцевому підсумку – досягнення прибутковості всіх видів діяльності підприємства за допомогою таких заходів:

– цільової орієнтації та координації всіх подій на підприємстві;

• визначення стратегічних цілей у формі конкретних фінансових показників;
  

– визначення життєздатності фінансових проектів;

• виявлення фінансово-економічних ризиків і зниження їх рівня;
  
• одержання зовнішнього фінансування;
  

– підвищення гнучкості, пристосованості підприємства до можливих змін.

Всі розрахунки, які здійснюються в процесі фінансового планування суб’єкта господарювання, дозволяють у повному обсязі та в потрібний час визначити необхідну суму грошових коштів на їх реалізацію, а також джерела їх надходження (власні, кредитні, бюджетні або засоби інвестора).

Водночас, поряд з факторами, які вимагають широкого застосування системи фінансового планування в сучасних умовах господарювання на початкових етапах їх застосування, діють також фактори, які обмежують його використання вітчизняними підприємствами. До них належать:

• високий ступінь невизначеності на вітчизняному ринку та за його межами, пов’язаний з глобальними змінами у всіх сферах суспільного життя;
  
• відсутність ефективної нормативно-правової бази щодо системи фінансового планування;
  
• обмежені фінансові можливості підприємств для здійснення фінансових розробок у галузі планування.
  

Водночас необхідно також визначити мету діяльності підприємства, зрозуміти й обґрунтувати, для чого застосовується фінансове планування, чи доцільне його використання даним господарюючим суб’єктом.

Реалізація будь-якого процесу відбувається на основі застосування певних методів. Методика фінансового планування не може бути універсальною для будь-якого підприємства, тобто тут слід враховувати вид економічної діяльності. У зв’язку з цим необхідно ретельно проаналізувати структуру даного господарюючого суб’єкта.

Для здійснення фінансового планування необхідний інформаційний масив. Збір початкової інформації для розробки проекту фінансового плану, а також аналіз і узагальнення зібраної інформації; розрахунок науково-обґрунтованих фінансово-економічних показників діяльності підприємства є невід’ємним етапом, який можна назвати основним при фінансовому плануванні. При цьому наявності самої інформації недостатньо, необхідно відповісти на ряд питань: як краще враховувати витрати підприємства, як розподілити вже враховані витрати на постійні й змінні та ін.

Кінцевою метою фінансового планування є формування проекту фінансового плану з обов’язковою оцінкою фінансово-економічного ризику та врахуванням заходів і резервів щодо його попередження або мінімізації.

Впровадження системи фінансового планування на підприємствах доцільне на будь-якому етапі його розвитку. Як показує практика, кошти, які витрачає підприємство на впровадження та підтримку ефективної системи фінансового планування, значно менші від тих втрат, що підприємство зазнає за її відсутності. Вона ж слугує засобом досягнення стратегічних цілей підприємства.

Тому впровадження ефективної системи фінансового планування є актуальним науковим і практичним завданням, вирішенню якого будуть присвячені подальші дослідження.

УДК 005.591.4:338.124.4

К.Є. Орлова, аспір.

Науковий керівник – д.е.н., проф. Данилко В.К.

Житомирський державний технологічний університет


ВИКОРИСТАННЯ СУЧАСНИХ МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ
ЯК ПЕРЕДУМОВА ЕФЕКТИВНОГО РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ


Сьогодні, в умовах глобальних трансформаційних процесів, вітчизняні підприємства досить часто у своїй діяльності стикаються з альтернативним вибором: пристосування до сучасних систем і принципів господарювання або поступове зниження прибутковості та шлях до банкрутства.

У сучасних умовах світових економічних викликів та жорсткої конкуренції перед суб’єктами економіки постає надважливе завдання: не тільки перебудувати систему функціонування, але й удосконалити адаптаційні механізми для досягнення конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках і, як наслідок, – прибутковості. Виникає об’єктивна необхідність у чіткій та узгодженій взаємодії як суб’єкта господарювання в цілому, так і окремих його частин. У системі заходів із забезпечення ефективності господарювання, переходу на нові шляхи розвитку особливої актуальності, на наш погляд, набувають адаптаційні процеси. Вважаємо, що найбільш поширеними формами таких процесів на сучасних підприємствах є модернізація, реструктуризація та реінжиніринг. Отже, виникає об’єктивна необхідність у розробці теоретичних аспектів та методичних рекомендацій у сфері бізнес-процесів організацій.

Вважаємо за необхідне дослідити підходи до визначення сутності реінжинірингу в літературі з метою забезпечення категорійного апарату.

Теоретичні аспекти впровадження реінжинірингу розроблено американськими дослідниками М.Хаммером та Д.Чампі у 80-ті рр. ХХ ст. У своїй книзі «Реінжиніринг корпорації: Маніфест революції в бізнесі» вони дають таке визначення, яке стало класичним та становило базисну основу для подальших досліджень: «Реінжиніринг – це принципове переосмислення та радикальна перебудова бізнес-процесів для досягнення кардинальних покращень критичних сучасних показників ефективності: вартості, якості сервісу та оперативності». Можемо зазначити, що особливістю даного авторського підходу є, по-перше, комплексний підхід до основних показників ефективності господарської діяльності, по-друге, наголошення на необхідності реалізації реінжинірингу з «чистого аркуша», тобто відмови від усталених структур та процедур і винаходу нових способів виконання роботи.

Інший американський дослідник Пол Страссман не визнає реінжиніринг як окремий напрям процесного управління, стверджуючи, що він є звичайним аналізом методів і процедур з єдиною відмінністю – наголосом на радикальних змінах та екстремальних методах їх реалізації задля проведення бажаних реформ.

Ідеї американських дослідників отримали свій логічний розвиток і на теренах пострадянських країн, внаслідок чого простежується зближення трактування у значній кількості праць з класичним тлумаченням терміна. Так В.А. Баринов визначає реінжиніринг як радикальне переосмислення ділових процесів для досягнення різких, стрибкоподібних покращень головних сучасних показників діяльності компанії, таких, як вартість, якість, сервіс та темпи. Тобто головна відмінність даного авторського підходу полягає в уточненні характеру змін в організації.

Також заслуговує на увагу визначення, запропоноване А.П. Міщенком: «Реінжиніринг бізнес-процесів – це реконструювання або створення нових бізнес-процесів з метою підвищення ефективності діяльності підприємства». Розкриваючи сутність терміна, автор наголошує на відмінності між реінжинірингом та поступовим поліпшенням механізмів функціонування підприємства.

Г
© К.Є. Орлова, 2011
либоке змістовне визначення надає Л.М. Таранюк на основі проведених досліджень: «Реінжиніринг – це спосіб кардинальної перебудови бізнес-процесів у компанії, який проходить з кардинальними якісними змінами в діяльності конкретного підприємства, які відзначаються стрибкоподібним перепроектуванням елементів фінансової, виробничої, маркетингової, логістичної, ресурсної, кадрової, інформаційної, екологічної складових організаційно-економічного механізму підприємства і включають адаптацію до ринкового середовища».

На основі проведеного аналізу можемо запропонувати власне розуміння сутності явища. На нашу думку, реінжиніринг – це метод радикальної перебудови бізнес-процесів організації, що має стрімкий характер, забезпечує якісне покращання організаційно-економічного механізму підприємства з метою підвищення його конкурентоспроможності та адаптивних можливостей.

Дослідивши сутність поняття «реінжиніринг», можемо охарактеризувати його за основними ознаками. Вважаємо, що для процесу управління в цілому та для реінжинірингу зокрема такими ознаками можуть бути об’єкт, ступінь змін, початкова точка, частота та тривалість змін, напрямок змін, ризик, умови застосування та рівень управління процесом.

Так об’єктом реінжинірингу є бізнес-процес у діяльності певної організації в цілому, що передбачає комплексність перебудови. На відміну від більшості застосовуваних у сучасних умовах процесів перебудови або реформування організації, реінжиніринг передбачає кардинальні зміни, оскільки його засновники та ідеологи М.Хаммер та Д.Чампі наголошують на необхідності відмови від існуючих процесів та традицій в організації і вважають, що розпочати все необхідно «з чистого аркуша». Даний підхід відображає і початкову точку реінжинірингу, а саме застосування принципу «tabula rasa», тобто відмову від усієї існуючої системи та розробку бізнес-процесів з самого початку.

Характерні особливості використання реінжинірингу бізнес-процесів зумовлюють і частоту та тривалість змін в організації. Кардинальна перебудова потребує значної кількості часу та ресурсів, як трудових, так і фінансових, а отже, не може використовуватися надто часто. Таким чином, зміни при реінжинірингу є тривалими та одночасними. Напрям змін у цьому випадку має характер «зверху вниз», тобто розробка цілей, завдань та плану їх реалізації здійснюється топ-менеджментом організації та доводиться до нижчих ланок управління й безпосередніх виконавців у вигляді директив.

Усі розглянуті вище аспекти, пов’язані з застосуванням реінжинірингу в ринкових умовах господарювання, зумовлюють значний ступінь ризику внаслідок різкої та докорінної перебудови бізнес-процесів. Основна складова цього ризику, вважаємо, виникає внаслідок дії людського фактора, а саме досвіду, навичок, ділових та професійних якостей керівника або спеціаліста, що визначає основні напрями та засоби реформування. Значний вплив також мають фактори зовнішнього середовища, що характеризуються мінливістю, ступенем та напрямом впливу, інтенсивністю дії тощо.

Застосування реінжинірингу є необхідним і доцільним у таких випадках:

1. Компанії, що знаходяться на межі банкрутства у зв’язку з тим, що ціни на товари значно вищі та/або їх якість (сервіс) істотно нижчі, ніж у конкурентів. Якщо ці компанії не вживатимуть рішучих заходів, їм загрожує крах.
   
2. Компанії, що не мають у поточному існуванні ускладнень, але передбачають неминучість виникнення складних проблем, пов’язаних, наприклад, з появою нових конкурентів, зміною вимог споживачів, економічного середовища та ін.
   
3. Компанії, що не мають проблем та не прогнозують їх у найближчому майбутньому. Це компанії-лідери, що проводять агресивну наступальну маркетингову політику, не задовольняються гарним поточним станом та бажають за допомогою реінжинірингу досягти кращого положення на ринку та в економічній системі в цілому.
   

Розглянутими вище характеристиками зумовлений стратегічний характер управління процесом реінжинірингу.

Отже, проаналізувавши реінжиніринг за основними критеріями, можемо дійти висновку, що даний процес має системний характер, тобто має чітко визначені предмет, об’єкт та цілі, передбачає стратегічний рівень управління та кардинальну перебудову існуючих бізнес-процесів організації.

Вважаємо, що глибоке та системне розуміння сутності реінжинірингу та особливостей його застосування становить важливу передумову підвищення ефективності діяльності як економіки в цілому, так і окремих її суб’єктів.


УДК 658.6:658.8

Н.С. Остапчук, студ., ІІІ курс, гр. ЕП-30к, ФЕМ

С.В. Добрякова, ст. викл.

Житомирський державний технологічний університет


МАРКЕТИНГОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ВИХОДУ З КРИЗИ


Сучасна ринкова економіка характеризує складний організм, що складається з величезної кількості різноманітних виробничих, комерційних, фінансових та інформаційних структур, які взаємодіють на фоні розгалуженої системи правових норм бізнесу й об’єднуються єдиним поняттям – ринок. Ринок – це система економічних відносин, що складаються в процесі виробництва, обороту та розподілу товарів, а також руху грошових коштів, для яких характерні свобода суб’єктів у виборі покупців та продавців, визначенні цін, формуванні та використанні ресурсних джерел.

За визначенням Ф.Котляра, маркетинг – це процес вивчення і формування споживчих запитів та переваг, а також використання ресурсів і засобів фірми для їх задоволення з метою отримання прибутку та для особливої користі споживачів. Досвід країн з ринковою економікою показує, що всі аспекти діяльності підприємства є важливими та їх слід вирішувати комплексно та у взаємозв’язку з маркетингом. На жаль, найбільша частина зусиль менеджменту підприємства зосереджується на стабілізації фінансових ресурсів, а сфера виробництва і продажу вітчизняних товарів та послуг залишається на другому плані. Саме на маркетингу виробники вирішують заощадити, зумовлено це тим, що українські виробники все ще недостатньо орієнтовані на споживача.

На сьогоднішній день роль маркетингової діяльності в підвищенні ефективності функціонування підприємства набуває досить великого значення, а на даний момент ця роль є ще більш актуальною, тому що тільки з повною обізнаністю ринків товарів, вивченням споживчого попиту та ефективною рекламною діяльністю підприємства мають можливість подолати наслідки фінансової кризи та вийти на шлях до досягнення успіху.

Більшість вітчизняних експертів (82 %) оцінює рівень розвитку маркетингових досліджень підприємствами як середній. Основною перешкодою на шляху їх розвитку вважається наявність як зовнішніх, так і внутрішніх факторів: з одного боку, зазначена експертами некомпетентність провайдерів маркетингових досліджень, з іншого – нерозуміння керівництвом компаній необхідності маркетингових досліджень та фінансові причини – брак коштів у замовників, дорожнеча досліджень і бар’єри, пов’язані зі специфікою становлення галузі, такі, як невисокий рівень попиту, низька конкуренція. Найбільш часто маркетингові дослідження, які проводяться українськими компаніями, належать до сфери глобальних досліджень і мають значення для стратегії компанії – аналіз ринкових тенденцій, пошук вільних ніш, сегментації, аналіз цільових аудиторій тощо. Крім того, більше половини компаній, що проводили в минулому році дослідження, звертали увагу на показники комерційної активності – обсягів продажів, ціноутворення, мерчандайзингу, дистрибуції тощо. Порівняно меншою популярністю користуються тактичні дослідження – тестування концепцій продукції, логотипів, упакувань, а також власне тестування продукту. Їх протягом останнього року проводили 20–25 % компаній. При оцінці якості дослідження компанії висувають вимоги не тільки до якості польової інформації, але й, насамперед, до якості аналітичного продукту (ефективні рекомендації з підсумків дослідження та інформативність звіту), що створюється на основі польових даних, а також до ефективного дизайну дослідження: мова йде про відповідність методик збору й аналізу даних завданням дослідження.

Маркетингова діяльність призводить до таких наслідків, як: зниження витрат, пов’язаних з пошуком клієнтів; зростання обсягу та вартості закупівель; рекламування продукції покупцям; підвищення впевненості споживачів (отримання більшої кількості інформації, що надає впевненості, зростання довіри); стимулювання працівників (внутрішній маркетинг стимулює кожного працівника до найповнішого задоволення споживачів і розвитку компанії); життєвий цикл споживача стає довготривалішим (призводить до збільшення прибутку і зменшення витрат); збільшення ролі довгострокового планування; створення бар’єрів для конкурентів.

А
© Н.С. Остапчук, С.В. Добрякова, 2011
мериканські вчені Д.Сетх та А.Перватайр наголошують на важливості маркетингових відносин, які є вигідніші для обох сторін ринку, як споживачів, так і виробників. Так маркетингова діяльність має досить велике значення для фірми в умовах як досконалої, так і монополістичної конкуренції.

Різні види маркетингової діяльності в Україні до 2008 р. перебували на ІІІ етапі розвитку, тобто етапі активного зростання. Тимчасове їх зменшення пов’язане з кризою у світі й в Україні. При цьому слід пам’ятати, що маркетинг є важливим антикризовим заходом. Дана політика в кризових умовах має дещо специфічні відмінності та має базуватися на принципі оптимальної функціональної корисності.

Чому за стабільних умов маркетингова діяльність є основним елементом конкурентоспроможності підприємства? Чому на вітчизняних ринках застосовуються метод тотального зменшення всіх витрат і загальна економія? Саме маркетингова діяльність може не лише пом’якшити наслідки кризи, а й проводити активну комерційну діяльність. Вона базується на оперативному реагуванні на будь-які зміни у внутрішньому і зовнішньому середовищах.

Кризова ситуація повинна стимулювати підприємства до особливого режиму функціонування і розробки всіх бізнес-процесів. А сам антикризовий маркетинг має базуватися на певних принципах:

1. своєчасна діагностика кризового явища. Виникнення кризи несе негативні наслідки підприємству у вигляді відчутних втрат капіталів його власників, і найшвидша реакція мінімізує ці втрати або взагалі ліквідує їх;
   
2. оперативність реагування на явище. Усі явища мають властивість до розширення, і криза – не виняток, тому чим швидше почати її ліквідацію, тим кращим буде результат;
   
3. адекватність реагування фірми на ступінь загрози підприємству;
   
4. точність і реалістичність аналізу та розрахунків перспектив, які бажає отримати підприємець в ході розвитку очікуваного варіанта;
   
5. повнота реалізації внутрішніх можливостей, які є головними в критичній ситуації;
   
6. системне і більш глобальне оцінювання навколишнього середовища з метою зменшення неочікуваних процесів;
   
7. врахування цілей і стратегій фірми;
   
8. участь у маркетингових діях повинні брати всі працівники підприємства;
   
9. альтернативність вибору передбачає наявність більше одного варіанта вирішення проблеми;
   
10. маркетинг повинен не лише за короткий термін покращити ситуацію, а й мати основу для майбутнього розвитку.
    

В умовах кризи і виходу з неї підприємству слід впроваджувати конкретні дії. В першу чергу, потрібно оцінити конкурентне оточення підприємства та їх стратегії. Необхідно шукати нові можливості та умови здійснення маркетингових комунікацій. Також слід постійно підтримувати контакт зі споживачами, інформувати про продукт, нові умови купівлі тощо. Потрібно розвивати альтернативні канали маркетингових комунікацій. За необхідності провести диверсифікацію і впровадити позитивну й оптимістичну рекламну політику. Повне скасування затратних статей на маркетинг не є правильним кроком, адже компанія ризикує втратити досягнуті позиції та клієнтів.

Рекламна діяльність займає значну частину в загальному спектрі маркетингових послуг, споживач вірить тому, що говорять чи пишуть ЗМІ. Навіть у кризовій ситуації 2008 р. рекламно-комунікаційний ринок України становив близько 11 млрд 500 млн грн., а у 2010 р. ринок зріс і становив 17 млрд 89 млн грн. Андрій Осиповський, генеральний директор ТОВ «Ергопак», у своєму інтерв’ю зауважив, що «правила гри на ринку змінилися. У рекламних і РR-меседжах більша увага споживача почала приділятися конкретним перевагам товару, стало менше надумано». Маркетингова політика в період кризи послабила слабкі підприємства і зміцнила сильніші.

На ринку маркетингових послуг відбулися такі зрушення: вдосконалено науково-методичний підхід до визначення етапів розвитку ринку на основі розрахунку відносних показників (за темпами приросту ринку), які характеризують сам ринок, його операторів, продукцію та споживачів комплексно, що може бути покладено в основу порівняльного аналізу розвитку різних ринків, визначення закономірностей, формулювання на цій основі прогнозів. Результати емпіричних досліджень можуть бути покладені в основу стратегічного планування маркетингових комунікацій промислових підприємств.

Отже, досягнення підприємствами стабільного розвитку в післякризовий період має відбуватися за рахунок ефективного використання всіх внутрішніх резервів: виробництва, персоналу, маркетингу, фінансів тощо. Одну з головних ролей і відіграє маркетинг, бо, як зазначалося, він є одним з дієвих заходів управління підприємством у будь-який період. Маркетингова інформація є основою для прийняття управлінських рішень у кризовий період, а маркетингові заходи, спрямовані на подолання наслідків кризи, можуть підвищити стійкість фірми на ринку і забезпечити стабільні умови для подальшого її розвитку. Саме тут виникає ряд проблем, пов’язаний з недостатнім рівнем розвитку систем управління, який позбавляє маркетингову діяльність технічного, інформаційного, методичного, організаційного, кадрового підґрунтя, що призводить до її низької ефективності, навіть за умови, що маркетингова стратегія і тактика вироблені адекватно. Оскільки підприємства не завжди можуть самостійно отримувати точну і раціональну інформацію, то фірми, які надають маркетингові послуги, стають незамінними помічниками. Вони повинні ефективно діагностувати стан підприємства і його підсистем маркетингу за допомогою експертного індексування, яке відповідає вимогам етапності, точності, узгодженості тощо. Реалізація можлива за допомогою алгоритму:

1. організаційні етапи формування процедури експертної оцінки;
   
2. формування інформаційної бази;
   
3. аналіз отриманої інформації;
   
4. формування висновків.
   

УДК 65.01

Т.М. Остапчук, студ., IV курс, гр. ЕП-27, ФЕМ