Geum.ru

Економічні науки. інновації в економіці І трансферти Управлінських технологій

Вид материалаДокументы

Содержание


Науковий керівник – ст. викл. Кучменко В.О. Житомирський державний технологічний університет
О.П. Косякевич, магістрант, V курс, гр. ЕПМ-8, ФЕМ
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   31

Науковий керівник – ст. викл. Кучменко В.О.

Житомирський державний технологічний університет



ОБҐРУНТУВАННЯ СКЛАДОВИХ МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ЇХ УДОСКОНАЛЕННЯ В АПК


Інноваційна діяльність є важливою складовою прискорення розвитку сільського господарства. Результативність залежить від професійного рівня наукових кадрів та спеціалістів сільськогосподарського виробництва. В умовах постійного зменшення обсягів бюджетних коштів на наукові розробки швидкими темпами скорочується чисельність наукових працівників і винахідників, що негативно позначається як на кількості, так і на якості новостворюваних розробок. Авторські права на інноваційні розробки недостатньо захищені, а відсутність налагодженої системи економічних відносин між учасниками інноваційного процесу не стимулює впровадження новацій у виробництво. Впровадження та ринкове освоєння інновацій стримується також рядом інших чинників, серед яких найвагомішими є низька платоспроможність господарств і відсутність достовірної та повної інформації про новітні вітчизняні наукові розробки в галузі сільського господарства. Ринкова економіка характеризується принциповими змінами у відносинах власності, методах державного регулювання. Метою господарської діяльності підприємств стає досягнення певного рівня конкурентоспроможності, найсуворіше ресурсозбереження, впровадження нових технологій, покращання науково-виробничого потенціалу. Серед науковців не викликає сумнівів необхідність державного втручання у розвиток інноваційної сфери, але виникають певні розбіжності щодо вибору методів та інструментів регулювання інноваційної діяльності та створення і функціонування організаційно-економічного механізму державного регулювання інноваційної діяльності. Основними функціональними блоками методів організаційно-економічного механізму державного регулювання інноваційної діяльності є економічно-фінансовий, нормативно-правовий та організаційний. Від збалансованої та ефективної роботи перелічених блоків організаційно-економічного механізму державного регулювання інноваційної діяльності багато в чому залежить власне інноваційний розвиток України та АПК.

Теоретичні та практичні засади інноваційної діяльності висвітлені у класичних працях І.Шумпетера. Окремі аспекти, пов’язані з розробкою та реалізацією стратегії інноваційної діяльності, її інвестиційного та ресурсного забезпечення, а також інформування сільськогосподарських товаровиробників щодо новітніх розробок сільськогосподарської науки й використання інтелектуальної власності в аграрній сфері, досліджували такі вітчизняні вчені, як А.Ф. Бондаренко, А.Н. Бузні, О.Б. Бутнік-Сіверський, М.І. Кісіль, О.В. Крисальний, М.Ф. Кропивко та ін. Проте ряд аспектів стратегії та практики активізації інноваційної діяльності у сільському господарстві в період становлення ринкової економіки залишається недостатньо вивченим. Так наукові засади політики державного управління інноваціями представлені у монографії М.Гамана “Державне регулювання інноваційного розвитку в Україні”. У роботах Л.Федулової серед іншого характеризується власне організаційно-економічний механізм державного регулювання інноваційноі діяльності. Б.Данилишин, М.Корецький, О.Дацій у монографії “Інвестиційна політика в Україні” розкривають сутність інвестиційних механізмів розвитку інноваційного підприємництва. Окрім того, в даній науковій праці розробляються державні заходи щодо прискорення розвитку інноваційної сфери в Україні. Фундаментальні дослідження, спрямовані на створення та вдосконалення організаційно-економічного механізму державного регулювання інноваційноі діяльності, ведуть вчені В.Онікієнко, Л.Ємельяненко. Даними проблемами займаються також О.Амоша, В.Антонюк, А.Землянкін, Й.Рудь.

С
© Н.В. Костюк, 2011
еред причин зниження інноваційно-інвестиційної активності підприємств слід виділити: 1) великий податковий тиск на виробників продукції та відсутність пільг для виробничих інновацій та інвестицій, а також нерівномірність оподаткування; 2) різні “правила гри” на фінансових ринках для всіх учасників, у зв’язку з чим найвигіднішими сферами вкладення капіталу стали операції з цінними паперами, нерухомістю, банківські операції; 3) низький рівень завантаженості раніше введених в експлуатацію основних фондів і високий рівень їх зношеності, що не дозволяє підприємствам нагромаджувати необхідні кошти для виробничої бази; 4) плинність висококваліфікованих науково-технічних кадрів; 5) недосконалий порядок відкриття нового підприємства; 6) нестабільність правових основ інноваційної діяльності. Для ефективного впровадження інновацій в АПК потрібно розглянути ефективність кожного з блоків організаційно-економічного механізму державного регулювання інноваційної діяльності.

Фінансові відносини у сфері інновацій містять також використання кредитів, залучення у фінансовий обіг майнових прав і нематеріальних активів, позик, застав. Фінанси в інноваційній сфері вимагають таких же реквізитів та операцій, як і в ринковій економіці взагалі. Чим більше інноваційних капіталовкладень, тим ефективнішою буде інноваційна система. Вагомим недоліком системи визначення обсягів і структури видатків державного бюджету на фінансування науково-технічних та інноваційних програм була і залишається її відомча домінанта, а також нескоординованість законодавчих актів між собою та їх невідповідність економічній ситуації в країні для їх реалізації. На думку багатьох експертів, нормативно-правових документів для ефективної інноваційної діяльності вже є достатньо, але слабо працює механізм їх реалізації.

Організаційний блок механізму державного регулювання інноваційної діяльності слугує для поєднання та забезпечення взаємодії всіх суб’єктів інноваційної діяльності. Саме тут забезпечується продукування та впровадження інновацій. Для розвитку й підвищення ефективності інноваційної діяльності слугують такі організаційно-господарські структури, як технопарки, технополіси, інноваційні центри, інноваційні бізнес-інкубатори. Первинна місія даних утворень – не виробнича функція щодо обсягів інноваційної продукції, а прискорення процесу виникнення, втілення і поширення нових видів продукції, технологій, виробничих процесів, ідей та методів роботи. Інноваційна інфраструктура повинна брати участь у процесі розробки інноваційних проектів, пошуку інвесторів – кредиторів, виборі форм інвестування, страхування проектів та надання інших інноваційно-інвестиційних послуг. Важливо, щоб подібна мережева структура не тільки сприяла створенню інновацій, а й рекламувала їх.

В умовах України великі наукові центри можна створювати на базі університетів та політехнічних інститутів. Перевагою таких вищих навчальних закладів є багатопрофільність наукових досліджень, що дозволяє здійснювати цільові комплексні розробки в межах вузів. Університети можуть стати реальною основою для створення сучасних інкубаторів, технополісів, наукових парків, території інноваційного розвитку. Це, в свою чергу, може активізувати інноваційну діяльність у регіонах. З цією метою, в першу чергу, потрібно подолати негнучкість господарських структур, що стримують творчу ініціативу вчених та спеціалістів вузів.

Отже, в умовах ринкової економіки інтенсифікацію агропромислового виробництва, підвищення конкурентоспроможності його продукції найкраще здійснювати на інтенсивній основі – шляхом технічного та технологічного його вдосконалення, запровадження системи машин для комплексної механізації всіх технологічних процесів, використання прогресивних технологій, які сприяють зростанню продуктивності праці, зменшенню втрат продукції та зниженню її собівартості.

Таким чином, від збалансованої та ефективної роботи складових організаційно-економічного механізму державного регулювання інноваційної діяльності багато в чому залежить власне інноваційний розвиток України. На теперішній час можна констатувати, що засади для успішної інноваційної політики вже створені, однак подальшого вдосконалення потребують усі три функціональні блоки методів організаційно-економічного механізму державного регулювання інноваційної діяльності: економічно-фінансовий, нормативно-правовий та організаційний. Для цього, перш за все, потрібно врегулювати механізм здійснення запланованих заходів усередині кожного з функціональних блоків, а також адаптувати їх до сучасних реалій, зменшити вплив відомчої частини. Тоді вдасться усунути зайві втрати, пов’язані з нескоординованістю процесів, та прискорити процес впровадження інновацій у виробництво.

УДК 659.113.23

О.П. Косякевич, магістрант, V курс, гр. ЕПМ-8, ФЕМ

Науковий керівник – асист. Міляр Л.Ф.

Житомирський державний технологічний університет


Сутність та критерії підвищення конкурентоспроможності рекламно-друкованоїїпродукціїї


В умовах ринку основою стабільної роботи підприємства є конкурентоспроможність продукції, яка забезпечує зниження її матеріаломісткості, а на їх основі – отримання максимального прибутку. Оскільки мета будь-якого підприємства – отримання максимального прибутку, забезпечення конкурентоспроможності продукції, вихід на передові шляхи розвитку, вдосконалення технології, а тим самим якості продукції підприємства тощо. У сучасному стані економіки України, яка знаходиться на шляху розвитку ринкових, конкурентних відносин, у кожного підприємства виникає потреба знайти той вірний шлях, який забезпечить попит на вироблену продукцію і в майбутньому збільшення темпів виробництва.

У сучасній практиці конкурентоспроможність розглядається у двох аспектах: конкурентоспроможність товару та конкурентоспроможність підприємства. Більшість учених, що займаються вивченням даної проблематики, ототожнюють поняття конкурентоспроможності підприємства і продукції. Конкурентоспроможність підприємства знаходиться у прямій залежності від конкурентоспроможності продукції, і для кількісної оцінки кожного з названих показників можуть використовуватися спільні критерії.

Конкурентоспроможність товару відображає його здатність більш повно відповідати запитам покупців, порівняно з аналогічними товарами, представленими на ринку. Вона визначається конкурентними перевагами: якістю товару, його технічним рівнем, споживчими властивостями, цінами, які встановлюють продавці товарів; перевагами в гарантійному й післягарантійному сервісі, рекламі, іміджі виробника, а також ситуацією на ринку, коливанням попиту.

До основних чинників конкурентоспроможності підприємства на сучасному етапі віднесено такі: якість продукції та послуг, рівень техніки й технології, доступ до привабливих джерел фінансового забезпечення, рівень активності інноваційно-інвестиційної діяльності, наявність стратегії підтримки високого рівня конкурентоспроможності, орієнтація у своїй діяльності на ринок і систематичну роботу зі споживачами, наявність конкурентної стратегії щодо безпосередніх конкурентів, рівень кваліфікації персоналу й рівень менеджменту, ринкова інфраструктура, правове поле функціонування підприємства тощо.

Визначальними принципами оцінювання конкурентоспроможності рекламно-друкованої продукції, застосування яких дозволить підвищити точність оцінки та врахувати інтереси учасників ринку, є такі: а) рівень конкурентоспроможності рекламно-друкованої продукції є поняттям відносним і може визначатися лише в результаті порівняння його з подібним товаром підприємств-конкурентів; б) рівень конкурентоспроможності даного товару слід пов’язувати з конкретним ринком, оскільки ідея абсолютної конкурентоспроможності є хибною (при оцінюванні рівня конкурентоспроможності товару підприємству необхідно обмежуватися тим сегментом ринку, на який ставиться найбільший акцент при просуванні своїх товарів); в) рівень конкурентоспроможності є величиною, що визначається у певний момент часу (за умови незмінності якісних і вартісних характеристик виробів рівень їхньої конкурентоспроможності може значно змінюватися під впливом, наприклад, зміни умов і структури споживання).

В процесі підвищення конкурентоспроможності продукції запропоновано вирішити такі проблеми:

– вивчення запитів та переваг потенційних споживачів продукції;

– організація моніторингу ринку з метою збору інформації про умови збуту продукції, підприємства і товари-конкуренти;

– розроблення єдиної системи показників якості й конкурентоспроможності продукції, що використовується як її виробником, так і споживачем;

– конструктивне узагальнення моделі проблеми, що досліджується, зокрема формування множини чинників, що впливають на конкурентоспроможність;

–
© О.П. Косякевич, 2011
формування загальних підходів до кількісної оцінки конкурентоспроможності продукції, розроблення методів, алгоритмів і процедур вирішення завдань, що належать до цієї проблеми;

– аналіз динаміки конкурентоспроможності продукції взагалі й чинників, що її визначають;

– визначення рівня конкурентоспроможності продукції, що забезпечує заданий обсяг прибутку чи необхідну частку ринку.

У ході проведеного дослідження було запропоновано основні напрямки підвищення конкурентоспроможності продукції:

– переорієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України та створення належних умов для збереження й використання вітчизняного науково-технічного потенціалу;

– формування і реалізація державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності продукції підприємств;

– здійснення структурних зрушень у господарському комплексі регіонів на основі запровадження інвестиційно-інноваційної моделі з урахуванням особливостей потенціалу кожного з них;

– створення відповідного бізнес-середовища й реалізація корпоративної стратегії національних підприємств, яка передбачає оновлення старої та впровадження нової матеріально-технічної бази та прогресивних технологій виробництва;

– сприяння залученню додаткових інвестицій, у тому числі іноземних, для модернізації виробництва та підвищення конкурентоспроможності продукції, забезпечивши при цьому відповідність форм інвестицій обсягам фінансування;

– подальший розвиток підприємництва, насамперед малого та середнього бізнесу, посилення його конкурентоспроможності на основі застосування кластерних моделей;

– забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери в розвитку інноваційної діяльності;

– впровадження інформаційної інфраструктури для формування і реалізації промислової політики, системи стандартизації та якісних показників продукції, що забезпечить її конкурентоспроможність на внутрішньому та зовнішньому ринку;

– запровадження новітньої технології виробництва та вдосконалення застосовуваних стандартів і технічних умов, використання досягнень науки й техніки в процесі проектування виробів;

– забезпечення значного підвищення кваліфікації ланки управління та рівня маркетингових досліджень, відповідного рівня кваліфікації науково-технічного та виробничого персоналу та його соціальний захист;

– узагальнення й використання передового вітчизняного та зарубіжного досвіду в галузі підвищення конкурентоспроможності продукції.

Конкурентоспроможність продукції національного виробника може забезпечуватися за допомогою таких конкурентних переваг підприємств, як: висококваліфікований та досвідчений управлінський, інноваційний, маркетинговий та виробничий потенціал підприємства; автоматизоване продуктивне обладнання, здатне швидко адаптуватися до умов ринку; високоорганізовані канали розподілу продукції, замовлень та зворотного зв’язку; можливість використання більш дешевих ресурсів (усіх видів); націлення усієї діяльності підприємства на забезпечення конкурентоспроможності продукції (і, відповідно, потреб споживача), що є головною передумовою успіху на ринку.

Враховуючи викладене, основним напрямом подальших досліджень є система комплексного дослідження механізму забезпечення конкурентоспроможності, розробки стратегії діяльності підприємства. Це і є основна мета господарювання. Можливість подальшого виживання підприємства в умовах постійної конкурентної боротьби залежить від рівня його конкурентоспроможності. А конкуренція, у свою чергу, є важливим елементом ринкового механізму, без неї ринкові відносини неможливі.


УДК 330.142.26

Т.В. Крушевська, студ., IV курс, гр. ЕП-26, ФЕМ