Економічні науки. інновації в економіці І трансферти Управлінських технологій

Вид материала

Документы

Содержание Науковий керівник – ст. викл. Кучменко В.О. Житомирський державний технологічний університет А.М. Кукса, студ., V курс, гр. ЕП-24, ФЕМ Планування витрат як фактор впливу Науково-методичні основи подальшого розвитку регіональних транспортних систем у контексті пасажирських перевезень Державно-приватне партнерство як сучасний механізм Управління витратами в забезпеченні О.В. Лейченко, студ., IV курс, гр. ЕП-27, ФЕМ

Подобный материал:

• Економічні науки збірники наукових праць, 237.75kb.
• Предмет І завдання курсу “Історія економічних вчень”, 178.19kb.
• Міністерство освіти І науки україни ірпінська міська рада відділ освіти, 32.13kb.
• Розділ 2 Інноваційні процеси в економіці, 284.04kb.
• Урок № дата клас тема: Об’єкти технологічної діяльності. Методи проектування, 1706.97kb.
• П л а н, 253.44kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 320.87kb.
• Інноваційний менеджмент у ринковій системі, 99.34kb.
• Розділ 1 Економіка природокористування І еколого-економічні проблеми, 195.49kb.
• Тематика курсових робіт з курсу «Міжнародні економічні відносини» для студентів усіх, 83.04kb.

Науковий керівник – ст. викл. Кучменко В.О.

Житомирський державний технологічний університет

ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ ОБОРОТНИХ АКТИВІВ ПІДПРИЄМСТВА


Дослідження теоретичних основ оборотних активів свідчить про те, що вони залишаються дискусійними. Це пояснюється складною і багатогранною природою оборотних активів та їх матеріалізованої структури.

Сучасна економічна наука характеризується відсутністю єдиних методологічних підходів у трактуванні категорії оборотних активів, закономірностей їх руху, меж існування і співвідношення з іншими економічними категоріями (оборотний капітал, оборотні засоби, оборотні фонди, фонди обігу тощо).

Теоретичні засади формування та використання оборотного капіталу викладені у працях Ф.Кене, А.Маршала, Дж.Ст. Мілля, А.Сміта, С.Фішера, Й.Шумпетера. Вагомий внесок у сучасну економічну теорію і практику формування та ефективного використання оборотного капіталу зробили вітчизняні й зарубіжні економісти В.Бєлолипецький, М.Білик, І.Бланк, Ю.Брігхем, Льюїс С. Гапенський, Глен Арнольда, Кяран Уолш, Стефан Росс, Дж.К. Ван Хорн, Ю.Воробйов, А.Золотарьов, І.Зятковський, В.Ковальов, В.Корнєєв, М.Коробов, Л.Костирко, М.Крейніна, Н.Лисиціан, Л.Пан, Ю.Петленко, А.Поддєрьогін, Р.Радіонов, Л.Ротштейн, Р.Славюк, Р.Сорока, Є.Стоянова, О.Терещенко, М.Черватюк, А.Шило, В.Шокун, Д.Шиян, С.Юрій та ін.

Незважаючи на наявність численних теоретичних розробок, проблеми дослідження теоретичних засад оборотних активів залишаються фрагментарно дослідженими та потребують подальшого наукового обґрунтування. Розвиток знань стосовно оборотних активів неможливий без застосування категоріального апарату економічної теорії, фінансів підприємств, фінансового менеджменту.

Як свідчить практика, у вітчизняній нормативній документації відсутнє розмежування поняття оборотний капітал та оборотні активи (кошти).

У П(С)БО 2 зазначено, що "Оборотні активи – грошові кошти та їх еквіваленти, які не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації або споживання протягом операційного циклу або протягом дванадцяти місяців з дати балансу".

Проаналізувавши поняття "оборотні активи" в різних літературних джерелах, можна виділити декілька підходів економістів до трактування сутності даного поняття:

1. сукупність оборотних фондів та фондів обігу;
   
2. оборотні засоби підприємств, що відображаються в активі їх бухгалтерського балансу;
   
3. грошові кошти та їх еквіваленти, а також інші активи, які використовують в одному операційному циклі;
   
4. сукупність майнових цінностей, які обслуговують поточну господарську діяльність підприємства й повністю споживаються протягом одного операційного циклу;
   
5. засоби підприємства, які повністю переносять свою вартість на вартість виготовленої продукції.
   

Серед вчених – найбільше прихильників визначення оборотних активів як сукупності оборотних фондів та фондів обігу; грошових коштів та їх еквівалентів, а також інших активів, які використовують в одному операційному циклі.

А.Н. Азрилиян, Ф.Ф. Бутинець, В.І. Ждан, Н.М. Грабова, А.Г. Загородній, Н.В. Чеба­нова, К.Р. Гордієнко та інші під оборотними активами розуміють грошові кошти та їх еквіваленти, які не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації або споживання протягом операційного циклу або протягом дванадцяти місяців з дати балансу.

Проаналізувавши наведені вище визначення оборотних активів, запропонуємо власне визначення даного поняття. Оборотні активи – це сукупність майнових цінностей підприємства, що обслуговують поточний господарський процес і цілком споживаються протягом одного операційного (виробничо-комерційного) циклу.

Т
© Т.В. Крушевська, 2011
рактування, наведені у вітчизняній літературі, істотно відрізняються від тих, що наводяться в західних виданнях з фінансового менеджменту.

Так у західній літературі наводиться визначення поняття "оборотний капітал", під яким розуміють категорію "працюючий капітал" (working capital). У роботі американських економістів Юджина Брігхема і Льюїса С. Гапенського "Фінансовий менеджмент" наведені дві дефініції працюючого капіталу: 1) валовий працюючий капітал, під яким розуміють поточні активи; 2) чистий працюючий капітал, під яким розуміють різницю між поточними активами і поточними пасивами.

У працях інших англійських і американських авторів працюючий капітал визначається як різниця між поточними активами й поточними пасивами, що характеризує ступінь ліквідності короткострокової фінансової діяльності. Перевищення поточних активів над короткостроковими зобов'язаннями розглядається як капітал, що перебуває в обігу. Така думка виражена в працях Глена Арнольда, Кярана Уолша, Стефана Росса.

Управління працюючим капіталом передбачає прийняття рішень як за поточними активами, так і за поточними пасивами. У середньому 50–55 % капіталу корпорації вкладається у валовий працюючий капітал. Фінансові менеджери корпорації до 60 % свого ділового часу присвячують вирішенню питань, пов'язаних із формуванням і фінансуванням працюючого капіталу.

До поточних активів відносять статті: грошові кошти; вкладення в цінні папери; рахунки до одержання, тобто дебітори; товарно-матеріальні запаси. Поточні пасиви, тобто джерела фінансування, можна розділити на дві частини: перша – короткострокові пасиви, друга – довгострокові позички, що погашаються в цьому році. До першої належать статті: рахунки до оплати, тобто кредити; нараховані, але не оплачені витрати; нараховані податки; короткостроковий борг. Друга частина є довгостроковим боргом, що за термінами погашається в даному фінансовому році.

Отже, слід розрізняти поняття оборотних активів, що ототожнюється з оборотним капіталом, та чистий робочий (оборотний) капітал.

Узагальнення наведеного дає можливість стверджувати, що всебічне теоретичне дослідження категорії оборотних активів, правильне розуміння його сутності мають велике практичне значення.

Оборотний капітал і оборотні активи – ці поняття взаємопов'язані й тісно переплітаються між собою. Таким чином, вони є тотожними.

Оборотні активи – це ті активи, без яких неможливе ведення господарської діяльності підприємства. Оборотним капіталом на кожному підприємстві оперують щоденно: закуповують сировину й матеріали, використовують їх у виробництві, відвантажують готову продукцію, отримують гроші від дебіторів. Важливість ефективного управління оборотними активами важко переоцінити. Нестача оборотного капіталу може паралізувати діяльність підприємства або погіршити його ліквідність, а надлишок означатиме, що частина капіталу не працює і не приносить прибутку.

На основі аналізу визначень різних авторів запропоновано власне визначення оборотних активів – це сукупність майнових цінностей підприємства, що обслуговують поточний господарський процес і цілком споживаються протягом одного операційного (виробничо-комерційного) циклу.

Слід розрізняти оборотний (робочий) капітал і чистий оборотний капітал. Оборотний (робочий) капітал – це частина капіталу підприємства, вкладеного в готівку, ліквідні цінні папери, матеріальні запаси, незавершене виробництво, готову продукцію і дебіторську заборгованість.

Чистий оборотний капітал визначається як різниця між оборотними активами й поточною заборгованістю підприємства (відображає частку активів, які фінансуються з власного капіталу та довгострокових зобов'язань).

Подальші дослідження пов'язані з віднесенням об'єктів до оборотних чи необоротних. Цим зумовлена необхідність поділу ресурсів на окремі категорії, який потрібен для забезпечення відповідного сприйняття агрегованої інформації, яку повинні розуміти її користувачі.

Правильна класифікація інформації спрощує роботу аналітика через надання важливої, конкретної інформації. Класифікація та групування даних призводять до розуміння залежностей, тому класифікація повинна враховувати певні інтереси та бути доцільною при відповіді на певне питання.


УДК 338.58:658.15

А.М. Кукса, студ., V курс, гр. ЕП-24, ФЕМ

Науковий керівник – д.е.н., проф. Тарасюк Г.М.

Житомирський державний технологічний університет


ПЛАНУВАННЯ ВИТРАТ ЯК ФАКТОР ВПЛИВУ
НА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА


Для ефективного функціонування на ринку суб’єкт господарювання зацікавлений у найефективнішому використанні свого потенціалу. Одним з головних факторів впливу на конкурентоспроможність підприємства є контроль витрат. Зважаючи на те, що витрати є головним обмежувачем прибутку і при цьому їх розмір впливає на попит, будь-який економіст зацікавлений у їх зниженні, при цьому не знижуючи якість продукції. В час, коли Україна перейшла до ринкової економіки, дана тема є досить актуальною.

Залежно від ролі, яку витрати відіграють у процесі відтворення, їх поділяють на три групи:

1. Витрати основної діяльності. До них належать всі поточні витрати, тобто витрати на виробництво та реалізацію продукції. Ці витрати є найголовнішими. Відшкодовують за рахунок виручки від реалізації товарів (робіт, послуг).

2. Витрати, пов’язані з інвестиційною діяльністю, тобто на розширення та оновлення виробництва. Сюди належать: одноразові витрати на просте та розширене відтворення основних фондів, приріст обігових коштів і формування допоміжної робочої сили для нового виробництва. Фінансування цих витрат відбувається за рахунок амортизаційних відрахувань, чистого прибутку, емісії цінних паперів, залученого капіталу, кредитів тощо.

3. Витрати на соціальний розвиток (соціально-культурні, оздоровчі, житлово-побутові тощо). Джерелом фінансування є чистий прибуток.

Конкурентоспроможність підприємства прийнято вважати здатністю підприємства створювати, виробляти і продавати товари та послуги, цінові й нецінові якості яких привабливіші, ніж в аналогічній продукції конкурентів. Вона може бути визначена як порівняльна перевага суб’єкта відносно інших фірм цієї ж галузі всередині національної економіки та за її межами.

Висока собівартість продукції знижує конкурентоспроможність підприємства і примушує керівників шукати причини й резерви зниження витрат, тому слід створювати умови для забезпечення найбільш економічного способу виробництва та реалізації продукції. Важливо акцентувати увагу на економічному механізмі калькулювання собівартості продукції.

У зв’язку з високою конкуренцією на вітчизняному ринку та наявністю суб’єктів-конкурентів з боку інших держав важливою умовою конкурентоспроможності є встановлення об’єктивної, відносно невисокої ціни на продукцію, яка б мала попит на ринку. У цих умовах підприємство повинне прагнути так спланувати рівень своїх витрат, щоб зробити свою діяльність рентабельною, і далі організувати виробництво так, щоб забезпечити цей рівень витрат і надалі та мати резерви їх постійного зниження.

Задля попередження відставання від конкурентів кожна незалежна виробнича організація повинна ретельно планувати перспективу розвитку власного виробництва й потреб ринку мінімум на 2–3 роки. Будь-які прорахунки при цьому загрожують збитками й навіть банкрутством. Підприємству необхідно передбачати перспективу методами аналізу та синтезу на кожному етапі, починаючи з розробки проекту збуту й виготовлення продукції, за необхідності припиненням чи скороченням виробництва і виходом на ринок з новою продукцією.

Планування витрат на підприємстві – це складний процес, пов’язаний з точним передбаченням у перспективі виробничого процесу та його результатів по етапах. У плані з урахуванням спеціалізації та кооперації праці встановлюється по датах чітке завдання на виконання конкретного виду та обсягу робіт і витрачання ресурсів за кожним підрозділом (цехом, відділом), бригадою й робітником. У плані передбачена не лише послідовність виконання пов’язаних між собою робіт, а й зв’язок витрат по цих роботах. При цьому виникає можливість знаходження резервів їх зниження, адже в процесі складання плану можливе виявлення витрат, що повторюються.

С
© А.М. Кукса, 2011
кладання плану витрат підприємства починається з підготовки проекту окремих його частин:

• плану збуту й виробництва продукції;
  
• плану матеріально-технічного забезпечення;
  
• плану з кадрів і заробітної плати;
  
• перспективного плану з нової техніки і капітальних вкладень;
  
• фінансового плану тощо.
  

До завдань планування витрат належать:

• ─ забезпечення виробничо-торгового процесу необхідними фінансовими ресурсами, визначення планових обсягів необхідних грошових коштів і напрями їх витрачання;
  
• ─ встановлення фінансових відносин з бюджетом, банком, страховими організаціями та іншими господарюючими суб'єктами;
  
• ─ виявлення шляхів найбільш раціонального вкладення капіталу й резервів з його ефективного використання;
  
• ─ збільшення прибутку за рахунок економного використання грошових коштів;
  
• ─ здійснення контролю за утворенням і витрачанням грошових коштів.
  

Інформація про витрати необхідна для:

• прийняття оптимальних рішень на всіх стадіях життєвого циклу кожного продукту й підприємства в цілому;
  
• розробки стратегії виживання (в подальшому – наступу) та забезпечення конкурентних переваг;
  
• організації ефективної системи стимулювання персоналу;
  
• оптимізації податкових платежів;
  
• встановлення та підтримання взаємовідносин з податковими та іншими структурами держави з дотриманням законодавчих норм;
  
• спрямованості на довготривале функціонування підприємства.
  
• забезпечення стійкості щодо інфляційних коливань.
  

Це означає, що конкурентоспроможність фірми залежить від початкового рівня витрат на виготовлення та реалізацію продукції, адже вони є найпершим обмежувачем ціни. В майбутньому саме від їх рівня залежатиме рівень рентабельності та прибутковості підприємства та його позиція на ринку стосовно конкурентів, адже конкурентоспроможність може бути виявлена (оцінена) лише в рамках групи підприємств, які належать до однієї галузі, або тих, що випускають товари-субститути.


УДК 65.04

В.О. Кучменко, ст. викл.

Житомирський державний технологічний університет


НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ ТРАНСПОРТНИХ СИСТЕМ У КОНТЕКСТІ ПАСАЖИРСЬКИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ
В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ


Закономірності формування тарифів і дотування підприємств транспорту неможливо відокремити від осмислення ролі транспорту як системи в структурі економіки країни. Кінцевий результат від ефективності функціонування транспорту отримується не всередині транспортної галузі, а в інших галузях економіки. Соціальна значущість міських перевезень визначається повсюдно, тому правильним напрямом проведення тарифної політики в умовах переходу до ринкової економіки є лояльний транспортний тариф. Зменшення і фінансування транспортного тарифу активізує населення, інтенсифікує економіку в цілому. Необґрунтоване підвищення тарифів для збільшення доходу та прибутку окремих видів транспорту загального користування може призвести до протилежного результату – зменшення пасажиропотоків і в кінцевому підсумку до зниження доходів. Установлення економічно обґрунтованих тарифів, з одного боку, має давати перевізникам прибуток, а з другого – забезпечити доступність для всіх верств населення транспорту загального користування і не погіршувати добробут населення.

В Україні, в умовах наявної значної кількості пільг і пільгових категорій пасажирів, затрати на їх обслуговування мають відшкодовуватися з бюджетів, і оскільки існує напруженість формування доходів бюджету, то відповідні компенсації здійснюються неповністю і несвоєчасно. Теперішній стан регіональних і місцевих бюджетів робить вирішення фінансових питань одним з найбільш складних завдань успішного функціонування підприємств пасажирського транспорту.

Оцінюючи світовий досвід формування тарифної політики на пасажирському транспорті, можна вирізнити декілька основних моделей формування тарифів.

Перша модель формування тарифів враховує тривалість поїздки пасажира міським пасажирським транспортом, кількість пересадок, які зробив пасажир під час поїздки, а також час доби, коли вона здійснюється. Така модель досить успішно функціонує в Празі. Сфера застосування цієї моделі тарифів – країни, що відроджують міський пасажирський транспорт та намагаються заохотити населення користуватися пасажирським транспортом, а не власними автомобілями, з метою зменшення забруднення навколишнього середовища викидами транспорту. Цю модель застосовують у країнах з високою пропускною здатністю доріг. Рівень доходів пасажирів, що користуються пасажирським транспортом, невисокий, тому пасажир сам може обирати для себе тариф, зважаючи на час перебування в дорозі та кількість маршрутів пасажирського транспорту, якими він може скористатися. Зазначимо, що маршрутна сітка міського та приміського пасажирського транспорту країн, де застосовують цю модель, побудована так, що під час своєї поїздки пасажир використовує максимум два види транспорту. В нічний час згідно з графіком курсують автобуси, які об’єднують декілька маршрутів. Зважаючи на значний час перебування пасажирів у дорозі, велику кількість пересадок та низьку пропускну здатність міських доріг, а у зв’язку з цим і велику кількість заторів, така модель тарифної політики є не досить вдалою для України.

Друга модель формування тарифів враховує дальність поїздки. Ця методика в різних варіантах набула найбільшого поширення в країнах Європи. Вартість поїздки пасажира залежить від довжини обраного маршруту або від кількості умовних зон, які перетнув пасажир. Сферою застосування цієї методики є країни, що відроджують міський пасажирський транспорт, та країни зі значним рівнем розшарування доходів населення, а тому для більшості пасажирів є суттєвою вартість проїзду в міському пасажирському транспорті.

Т
© В.О. Кучменко, 2011
ретя модель формування тарифів ґрунтується на застосуванні єдиного тарифу для всіх маршрутів міської пасажирської маршрутної системи. Вона не враховує дальності поїздки пасажира та часу його перебування в дорозі. Така модель діє в багатьох країнах світу, зокрема у Сполучених Штатах Америки та в Україні на пасажирських маршрутах загального користування. Модель єдиного тарифу дозволяє ігнорувати інтереси пасажирів, які здійснюють поїздки на різні відстані. Зважаючи на суттєву різницю довжин маршрутів, а тому й на суттєву різницю їх собівартості, така модель не враховує витрати підприємств транспорту на перевезення пасажирів. Визначення тарифу базується на середньостатистичних даних про довжину поїздки, тому не відображає об’єктивні дані про дальність поїздок пасажирів. Сфера застосування цієї моделі – країни з високим рівнем доходів населення та низьким рівнем його розшарування, де рівень доходів населення дозволяє сплачувати пасажиру однаковий тариф за проїзд як однієї зупинки, так і всього маршруту. Вартість проїзду суттєво не позначається на витратах населення, тому пасажири можуть ігнорувати дальність поїздки.

В Україні, де спостерігається значне розшарування населення та доходів, а останнім часом збільшився час перебування пасажирів у дорозі через затори, поганий стан доріг та їх низьку пропускну здатність, а також через важке становище підприємств пасажирського транспорту та велику кількість пільгових пасажирів, неможливе застосування жодної з наведених вище моделей формування тарифів на проїзд у пасажирському транспорті в чистому вигляді.

Підхід, що задовольнив би інтереси як усіх груп пасажирів, так і підприємств пасажирського транспорту, може бути реалізований на основі комбінованої моделі, яка б враховувала основні суб’єктивні та об’єктивні фактори, що впливають на вибір тарифної політики, та базувалася на її основних принципах.

У першому розділі класифікації факторів розглянуто лише ті фактори, які впливають на величину собівартості. Вони не враховують вплив таких факторів, як «поведінка платоспроможних споживачів», ступінь державного регулювання, ступінь відшкодування державою витрат за перевезення пільгових категорій споживачів, наявність та ступінь конкуренції, якість транспортних послуг, споживчі властивості транспортних послуг.

На нашу думку, в окрему групу доцільно виокремити фактори, що виникають у процесі надання транспортних послуг і від урахування яких залежить не тільки рівень тарифу, а й якість, комфортність та безпека перевезень. До факторів перевезень слід віднести пасажиромісткість рухомого складу та ступінь її використання, ступінь використання пробігу, плинність пасажиропотоків, часову зону доби, поведінку платоспроможних пасажирів, наявність пільгових категорій пасажирів, якість транспортних послуг.

Особливу увагу потрібно приділити розподілу зовнішніх та внутрішньогосподарських факторів. До факторів зовнішнього середовища, окрім надійності постачальників матеріальних ресурсів, рівня цін на робочу силу на ринку праці, рівня цін на матеріали, стану доріг, слід включити і завантаженість транспортної мережі, ступінь державного регулювання, ступінь відшкодування витрат за перевезення пільгових категорій пасажирів.

До факторів внутрішнього середовища, що впливають на рівень собівартості, а отже, і на величину тарифів, доцільно включити: матеріальну базу підприємства, технічну базу підприємства та її стан, споживчі властивості транспортних послуг, рівень кваліфікації водіїв та ремонтних робітників, якість оперативного управління перевезеннями, ефективність системи мотивації оплати праці.

Комбіновану модель тарифів потрібно розробляти на таких принципах:

• соціальної спрямованості;
  
• передбачуваності тарифної політики;
  
• конкурентоздатності;
  
• врахування інтересів та захисту споживачів;
  
• стимулювання ефективної діяльності виробників транспортних послуг.
  

Беручи до уваги наведені фактори та принципи, на яких повинна формуватися тарифна політика, пропонуємо розробляти комбіновану модель на основі диференціації тарифів протягом доби з урахуванням дальності поїздки, а також на застосуванні дотацій за перевезення пільгових категорій пасажирів та дотацій від регулювання тарифів.

Диференціація тарифу протягом доби дозволить зменшити навантаження на транспортні засоби, знизити витрати на поточний ремонт, пов’язаний з виходом з ладу вузлів та агрегатів через перенавантаження та жорстке поводження з транспортними засобами.

Не слід забувати і про різну протяжність маршрутів і, як наслідок цього, про різні витрати на обслуговування рейсу та різну собівартість маршрутів. Як підтверджує досвід роботи маршрутних транспортних засобів, дуже вагомим фактором, яким не можна нехтувати під час розрахунку вартості тарифу, є кількість зупинок на маршруті та їх розміщення.

УДК 330.52:331.105

О.М. Кушніренко, к.е.н., доц.

Житомирський державний технологічний університет


ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК СУЧАСНИЙ МЕХАНІЗМ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ КРАЇНИ


Сучасний період розвитку України характеризується активним проведенням інституційних реформ в усіх сферах життєдіяльності суспільства, а особливо при проведенні модернізації паливно-енергетичного комплексу. Це обумовлено тим, що вітчизняна інфраструктура є зношеною, а реконструкцію чи будівництво нових об'єктів можна здійснити лише за умови залучення приватного капіталу. Державно-приватне партнерство має багато переваг: дозволяє додатково залучити ресурси та технології, оптимізувати ризики, запобігти виникненню корупційних факторів. Особливо актуальним вирішення поставлених завдань є в паливно-енергетичному комплексі, що має на меті посилення його енергоефективності та забезпечення енергетичної безпеки. З цією метою була прийнята "Енергетична стратегія України до 2030 року", яка стала важливим кроком у напрямку формування дієвої системи управління в паливно-енергетичному секторі, закладаючи концептуальні засади енергетичної безпеки держави та визначаючи головні цілі та завдання енергетичної політики, основні напрямки та показники розвитку енергетики. Реалії свідчать, що держава в цілому та її місцеві адміністрації не мають достатньої кількості коштів з бюджету та інших джерел фінансування для забезпечення високих та стійких темпів розвитку, виконання розроблених стратегій та програм. Існуючих механізмів залучення коштів недостатньо для оперативного та ефективного фінансування проектів розробки. А з іншого боку – в державному бюджеті немає достатніх коштів, дозволили б забезпечити належне функціонування цих галузей. Саме для того, щоб вирішити цю проблему, можна успішно використовувати механізм державно-приватного партнерства.

Важливий внесок у розробку проблем взаємовідносин бізнесу й держави в період становлення ринкових відносин зробили вітчизняні та зарубіжні вчені-економісти: Брю Стенлі Л., Дж.Гелбрейт, В.Леонтьєв, Макконнелл Кембелл Р., Л.Абалкін, М.Афанасьєв, Л.Безчасний, В.Варнавський, А.Гальчинський, В.Геєць, С.Ю. Глазьєв, О.Загній, Б.Кваснюк, А.Некіпєлов, Є.Савельєв, П.Леоненко, М.Туріянська, В.Тарасевич, М.Чумаченко, Т.Чорний, А.Чухно, Л.Федулова, С.Юрій та ін. Проте зміст і форми приватно-державного партнерства, а також способи його ефективного застосування в державному управлінні досліджені поки недостатньо. Зокрема, недостатньо висвітлені такі питання, як використання організаційно-економічного механізму реалізації приватно-державного партнерства в соціальній та виробничій інфраструктурі.

Законодавчою основою розвитку державно-приватного співробітництва в Україні є сукупність нормативно-правових актів, що охоплюють широке коло соціально-економічних аспектів. Серед них визначальними є норми Цивільного, Господарського, Земельного кодексів України, Законів України "Про державно-приватне партнерство", "Про концесії", "Про угоди про розподіл продукції", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації", "Про житлово-комунальні послуги", Концепція розвитку державно-приватного партнерства у житлово-комунальному господарстві та ін. У Законі України "Про державно-приватне партнерство" державно-приватне партнерство визначене як система відносин між державними (держава Україна, АРК, територіальні громади в особі відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування) та приватними (юридичні особи та фізичні особи-підприємці) партнерами, побудована на принципах рівності партнерів та узгодженості їх інтересів, при реалізації яких можливості обох партнерів об'єднуються, з відповідним розподілом ризиків, відповідальності та отриманням позитивного кінцевого результату для взаємовигідної співпраці на довгостроковій основі.

Н
© О.М. Кушніренко, 2011
а думку багатьох українських вчених, енергетична безпека України – це спроможність держави гарантувати ефективне використання власної паливно-енергетичної бази з мінімальними негативними наслідками для навколишнього середовища; здійснити оптимальну диверсифікацію джерел і шляхів постачання в Україну енергоносіїв для забезпечення життєдіяльності населення та функціонування національної економіки в режимі звичайного, надзвичайного та воєнного станів; попередити різкі цінові коливання на паливно-енергетичні ресурси; створити умови для адаптації національної економіки до нових цін на ресурси. Викладене вище обумовлює необхідність залучення приватного сектора економіки до вирішення цих завдань, що обґрунтовується концепцією реалізації системи державно-приватного партнерства.

Організаційно-економічний механізм реалізації системи державно-приватного партнерства можна розглядати як форму взаємодії держави й підприємницьких структур у поєднанні зі способами, принципами, формами та методами такої взаємодії. Реалізація засобів взаємодії передбачає загальне розуміння існуючих аспектів взаємин держави та бізнесу через адміністративні (видача державних замовлень, проведення тендерів, документування) або економічні (формування програм розвитку регіонів, економічних зон) важелі, а також використання спеціальних елементів взаємозв'язку (надання гарантій, преференцій). Безпосередньо це реалізується через залучення або мобілізацію капіталу й майна для вирішення соціально важливих проблем суспільства.

Модель державно-приватного партнерства припускає наявність конкретних форм (механізмів) взаємодії держави й підприємницьких структур, в першу чергу – правових форм. Суть такої категорії як метод державно-приватного партнерства реалізується через дію на економіку (ціноутворення, планування) або сферу застосування партнерства держави й підприємницьких послуг – для надання соціально значущих послуг, створення суспільних благ, відтворення існуючої інфраструктури.

Спираючись на нормативно-правову базу, можна виділити такі основні ознаки приватно-державного партнерства:

– сторони партнерства повинні бути представлені як державним, так і приватним сектором;

– взаємини сторін державно-приватного партнерства повинні бути зафіксовані в офіційних документах (договорах, контрактах);

– взаємини сторін партнерства повинні мати рівноправний характер та передбачають довготривалість відносин (від 5 до 50 років);

– сторони державно-приватного партнерства повинні мати спільні цілі й певний державний інтерес для забезпечення більш високих техніко-економічних показників ефективності діяльності, ніж у разі здійснення такої діяльності державним партнером без залучення приватного партнера;

– сторони державно-приватного партнерства повинні об'єднати свої внески для досягнення спільних цілей, що дозволяє внесення приватним партнером інвестицій в об'єкти партнерства з джерел, не заборонених законодавством;

– сторони державно-приватного партнерства повинні розподіляти між собою доходи й ризики, що обумовлює передачу приватному партнерові частини ризиків у процесі здійснення державно-приватного партнерства.

Для реалізації державно-приватного партнерства можуть укладатися договори про концесію, спільну діяльність, розподіл продукції та ін.

Законодавством передбачено, що державно-приватне партнерство може застосовуватися при реалізації проектів у сферах пошуку, розвідки родовищ корисних копалин та їх видобування; виробництва, транспортування і постачання тепла та розподілу й постачання природного газу; будівництва, експлуатації автострад, доріг, залізниць, мостів, шляхових естакад, тунелів і метрополітенів, морських і річкових портів та їх інфраструктури; управління нерухомістю та ін. Отже, співпраця між державними органами, такими, як місцеві органи влади, і органами приватних компаній, як правило, визнається державно-приватним партнерством.

Співпраця держави і приватного бізнесу в рамках державно-приватного партнерства є взаємовигідною і перспективною у сфері розробки та поширення використання альтернативних джерел енергії, адже реалізація його організаційно-економічного механізму дозволяє більш ефективно та з мінімальними ризиками реалізувати державні програмні заходи з посилення енергетичної безпеки, а це, в свою чергу, є важливим чинником забезпечення національної безпеки та посилення конкурентних позицій держави.


УДК 338.45:657.471(009.12)

Т.М. Левківська, студ., V курс, гр. ЕП-23, ФЕМ

Науковий керівник – к.е.н., доц. Кушніренко О.М.

Житомирський державний технологічний університет


УПРАВЛІННЯ ВИТРАТАМИ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ
КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПРОМИСЛОВОСТІ


У процесі господарювання на кожному підприємстві виникають витрати щодо вартості використаних виробничих запасів, оплати праці працівників, здійснення соціальних заходів, зносу необоротних і нематеріальних активів. Витрати є основою для визначення доходу підприємства. Основою ефективної діяльності підприємства є досконалий механізм управління витратами, тому важливу роль для їх правильного визначення відіграє відповідна організація їх бухгалтерського обліку та аналізу. Для розвитку кожного підприємства велике значення має пошук шляхів зниження витрат, що дасть змогу підвищити конкурентоспроможність продукції.

У витратах підприємства відображені всі сторони роботи підприємства: рівень організації виробничого процесу, його технічна оснащеність, ступінь ефективності використання необоротних і оборотних активів, продуктивність праці тощо.

Розвиткові теорії та практики аналізу, планування та контролю витрат приділяли й приділяють значну увагу вітчизняні та зарубіжні науковці й практики, зокрема О.М. Данилюк, В.Р. Лещій, К.Друрі, С.Котлярів, Л.В. Нападовська, М.С. Пушкар, В.Д. Палій, Ю.С. Цал-Цалко, Л.Сухарєва, С.Петренко, Д.Хан, М.Г. Чумаченко, Дж.К. Шім, Дж.Г. Сігел. Необхідність поліпшення інформаційного забезпечення управління підприємством за умов нестабільного та конкурентного ринкового середовища в середині XX ст. спричинила в економічно розвинених країнах світу формування системи обліку, яка призвела до збирання, вимірювання, інтерпретації та передавання економічної інформації менеджерам різних рівнів управління з метою планування та аналізу витрат.

Витрати підприємства – одна з найважливіших категорій економічної теорії. За умов досконалої конкуренції витрати підприємства справляють вирішальний вплив не лише на розмір прибутку підприємства й можливості розширення виробництва, але й на те, чи залишиться фірма на даному ринку взагалі, чи буде змушена покинути його. Національні економічні стандарти визначають витрати підприємства як зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, які призводять до зменшення власного капіталу.

Проаналізувавши стан та динаміку формування витрат на промислових підприємствах Житомирщини, можна зазначити, що найбільшу питому вагу в структурі витрат підприємств займають матеріальні витрати, відповідно 54,7 % у 2009 р. Найменшу ж питому вагу –амортизаційні відрахування – 5,2 %. Протягом досліджуваних років структура витрат постійно змінювалася, про що свідчать статистичні дані, які представлені в таблиці 1.

З таблиці 1 видно, що матеріальні витрати займають найбільшу питому вагу в структурі операційних витрат за видами економічної діяльності, що свідчить про необхідність впровадження функціонування підприємств у різних галузях діяльності.

У сучасних умовах матеріально-технічне постачання підприємств здійснюється ними самостійно через ринкові структури на основі договорів безпосередньо з виробниками, з посередниками або через роздрібну торгівлю. Важливим моментом зниження матеріальних витрат є специфікування потреби в ресурсах. Неправильне специфікування тягне за собою погіршення фінансового стану підприємств у зв’язку з тим, що буде представлена невигідна продукція на дорогі, а іноді й непотрібні ресурси. Помилки при специфікуванні можуть призвести до незбалансованості виробництва і створити надлишки чи дефіцит окремих видів ресурсів.


© Т.М. Левківська, 2011

Таблиця 1

Структура операційних витрат з реалізованої продукції
та операційні витрати на одиницю реалізованої продукції
за видами економічної діяльності у 2009 р. по Житомирській області

Показник	Відсотків до загальних витрат						Операційні витрати на од. реаліз. прод., коп./грн.
	мат. витрати	вартість товарів та послуг	аморти- зація	витрати на ОП	відрах. на соц. заходи	інші операційні витрати
Всього	54,7	11,2	5,2	12,8	4,6	11,5	98,0
Сільське та лісове господарство	56,3	–	5,3	19,5	6,3	12,6	99,4
Рибальство	37,5	–	5,4	39,3	10,9	6,6	97,3
Добувна промисловість	42,6	–	9,8	16,3	6,0	25,3	105,8
Переробна промисловість	66,1		5,0	12,4	4,5	12,0	96,0
В-во та розподіл електроенергії	17,2	57,4	3,9	12,6	4,5	4,4	103,2
Будівництво	69,6	–	5,2	9,8	3,6	11,8	92,7
Торгівля, ремонт автом.	2,4	86,0	1,0	3,1	1,1	6,4	96,3
Діяльність ресторанів та готелів	48,3	20,6	2,2	15,8	5,6	7,5	95,9
Діяльність транспорту	42,6	4,0	7,4	22,0	8,2	15,8	107,5
Фінансова діяльність	3,7	–	4,3	17,9	6,8	67,3	94,8
Опер. з нерух. майном, оренда	18,0	0,3	10,2	27,4	9,6	34,5	108,7
Державне управління	–	–	–	–	–	–	–
Освіта	17,0	–	7,4	42,0	12,9	20,7	98,6
Охорона здоров’я	42,5	–	5,2	28,3	9,2	14,8	98,6

Зниження витрат на матеріальні ресурси може також бути отримане за рахунок недопущення недостач і псування матеріальних цінностей, зберігання і повного врахування використовуваних матеріалів.

Ефективне господарювання вимагає, щоб кожне підприємство здійснювало свою діяльність на основі господарського розрахунку, основною вимогою якого є забезпечення високої ефективності виробництва шляхом створення належної матеріальної зацікавленості працівників у результатах своєї праці. Впровадження господарського розрахунку передбачає заміщення витрат доходами та одержання чистого прибутку.

УДК 330.5

О.В. Лейченко, студ., IV курс, гр. ЕП-27, ФЕМ