Закони маси
| Вид материала | Закон |
- Програма фахових вступних випробувань з хімії на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного, 265.06kb.
- Тема. Фізичне тіло І речовина. Маса тіла. Одиниці маси. Вимірювання маси тіл. Лабораторна, 374.64kb.
- Реферат на тему: Грошовий обіг, його закони та методи регулювання. Суть грошового обігу, 69.67kb.
- Усе у Всесвіті, у природі, в окремій державі підкоряється певним законам та існує, 40.67kb.
- Методом Анализа Структурных Изменений (маси) доклад, 74.75kb.
- Інститут телекомунікацій, радіоелектроніки І електронної техніки, 129.25kb.
- Народногосподарське завдання лісівництва та класифікація рубок загальні поняття, 6585.06kb.
- Задача логіки " Студента групи ют-з(1) Спеціальності, 175.43kb.
- Закони України "Про молодіжні та дитячі громадські організації", 25.28kb.
- Оптичні квантові генератори-лазери” модуль основні поняття І закони електромагнетизму, 71.29kb.
Підрозділ 3. Психологія маси: проблема соціального впливу
Тард і Лебон першими помітили соціальну тенденцію массовізації суспільства та напророчили появу масової культури й масового суспільства. Вихідним моментом масоутворення, з погляду психології мас, є почуття самотності, яке у сучасному суспільстві зростаючими масштабами відчувають індивіди. Виникнення й поширення цього почуття обумовлено неприродним способом існування людей, їх скупченням і скупченістю у великих містах. Сучасний міський житель – це людина, яка втратила зв'язок із традиційними спільностями - родом, громадою, плем'ям, відірваний і від землі, і від природи. Окрім того, вона виявилася декласованою, оскільки втратила можливості займатися звичними традиційними видами діяльності, забула споконвічні ремесла. Внаслідок цього, соціальні групи виявилися перемішаними. Розміряний спосіб життя, звичний для десятків або навіть сотень поколінь, змінився стрімкими змінами, до яких психіка людини нездатна нормально адаптуватися.
Гіпноз і зараження
Почуття самотності тягне індивіда у масу, яка дає йому можливість забутися, діяти бездумно, несвідомо. Маса забезпечує йому почуття злиття з іншими, а, отже, і відчуття своєї значимості й могутності, але вже не в якості «Я», а в якості «Ми». Рятуючи людину від необхідності думати, маса тим самим рятує її від будь-якого почуття відповідальності.
У цьому й складається сутність деіндивідуалізації людини в масі, виявлена Лебоном. Досягається вона, на його думку, завдяки дії гіпнозу. Присутність інших людей гіпнотично впливає на індивіда, змінюючи його почуття, думки й поведінку. Отже, психічною основою масоутворення виступає саме взаємогіпноз. (Про те, як, з погляду сучасної соціальної психології, присутність інших людей впливає на поведінку індивіда, мова докладніше буде йти у відповідному підроздлі).
До відкриття Лебоном феномену гіпнозу в масах гіпноз розглядався вченими лише як засіб індивідуального терапевтичного впливу, незважаючи на те, що ще наприкінці XVІІІ століття австрійський лікар Франц Месмер проводив у Парижі сеанси групової психотерапії, використовуючи так званий «тваринний магнетизм». Втім, у той час, взагалі, мало хто з учених всерйоз цікавився гіпнозом. Виключення становили лише французькі психіатри: Жан Маритен Шарко, Амброз Огюст Л'єбо й Іполит Марія Бернгейм.
Якщо Лебон лише констатує наявність гіпнотичного трансу в масі, то З. Фрейд спробує (і потрібно визнати, дотепер єдино зрозуміле) психологічне пояснення самого механізму гіпнозу. Він, з одного боку, наполягає на сексуальному, лібідному підґрунті гіпнозу, а, з іншого, - вбачає феномен подвійного гіпнотичного впливу в масі. Згідно Фрейда, у масі здійснюється подвійний гіпноз: вождь гіпнотизує масу, а члени маси - один одного.
Як відомо, гіпнотичний ефект досягається за допомогою сугестії, інакше кажучи, через вселяння, що може бути як негайним (оперативним), так і довгостроковим (або відстроченим). У масі індивіди піддаються обом видам вселяння, після чого людина втрачає, на думку Лебона, свідому особистість, розчиняється у масі і робить "божевільні", тобто невластиві їй вчинки й дії. Але ще перш, ніж почати діяти, він виявляється у владі зараження, або, говорячи термінами Лебона, - "зарази". Зараження веде до того, що почуття і поведінка індивідів стереотипізуються, вони починають наслідувати і копіювати один одного. У результаті маса людей стає єдиним соціальним організмом і поводиться біоробот, покірний волі й наказам свого володаря-вождя, у якого ніби немає власних свідомості й волі. Якщо скористатися схемою, запропонованою З. Фрейдом для пояснення дії гіпнозу в масі, то можна припустити, що два тридцятимільйонні масові транси розподіляються так: вселяння робить вождь, зараження - самі члени маси. Таким чином, масотворення, по Лебону, підкорюється наступній логіці:
1. Втрата свідомої особистості (відсутність міркування й волі).
2. Панування колективного несвідомого (успадковані від предків інстинкти, бажання, вірування), що проявляє себе в уяві, галюцинаціях і ілюзіях.
3. Вселяння - вплив вождя.
4. Зараження - вплив членів маси один на одного.
5. Поляризація почуттів і помислів у єдиному напрямку. Посилення емоційного розжарення.
6. Перетворення почуттів, переживань і ідей у негайні дії.
Отже, щоб перетворити людей у масу, необхідно виявити в них ірраціональні сили. А далі вже сама маса зробить все необхідне для виплеску ірраціональної енергії відбувався як можна більш інтенсивно й повно.
Механізми впливу в масі
Одне із завдань соціальної психології полягає в тому, щоб визначити ті засоби й способи, за допомогою яких можна було б впливати на думки і поведінку людей, а, в остаточному підсумку, регулювати соціальні процеси. Тому, ще на самому початку, коли соціальна психологія тільки формувалася як самостійна наука, її центральною темою стає проблема соціальних настанов, які, як передбачається, можна цілеспрямовано виявляти, змінювати і навіть формувати. Щоправда, у сучасній соціальній психології настанови розглядаються як механізм психологічної регуляції індивідуальної поведінки. Більш докладна розмова на цю тему буде йти у підрозділі «Соціальна настанова».
Зараз же ми познайомимося з тим, як вирішувалося питання соціального впливу в психології мас, де як об'єкт впливу виступає не індивід, а маса. Зрозуміло, що й для психології мас ця проблема також була центральною.
Раніше вже говорилося, що з погляду психології мас, юрби, незважаючи на високу мобільність і імпульсивність, самі по собі у соціальних процесах відіграють пасивну роль. Вони реагують на зовнішні стимули, і, багато в чому, їх активність укладається у біхевіористську формулу поведінки З-Р, де З - стимул, а Р - реакція. (Щодо біхевіористської орієнтації у соціальній психології мова буде йти у розділі "Теоретичні й емпіричні підстави соціальної психології"). Стимулом у цьому випадку виступає вождь: він активізує і спрямовує масу.
Тард і Лебон розкрили й описали не тільки основні способи й прийоми впливу на масу, але і виявили закономірності й тенденції подальшого розвитку засобів соціального впливу. Зараз їх відкриття широко використовуються як у політичній пропаганді, так і в рекламній діяльності.
Вселяння (сугестія)
Отже, основне відкриття психології мас полягає у тому, що масу не переконують, оскільки даремно апелювати до розуму, якого в юрби немає. Тому масі вселяють, тобто звертаються до її почуттів. Емоції, як відомо, зрідка викликаються теоретичними міркуваннями. Легше всього їх збудити, якщо вразити уяву. Тому Лебон думає, що керувати масою означає управляти її уявленнями. Мова, таким чином, йде про мистецтво у будь-який спосіб вразити. І найвірніші засоби - це наочність, театралізація, яскравість, жвавість, образність, близькість дізнавання. С. Московічі (1996) виділяє три основні стратегії, що викликають емоційний відгук і використовувані для максимально ефективного впливу:
1. Театралізація.
2. Ритуал.
3. Пропаганда, або колективне вселяння.
Процес масового впливу здійснюється, зазвичай, в місцях, де може розміститися значна кількість людей - на площах, стадіонах, у палацах, соборах тощо. Ці місця відповідним чином оформляються за допомогою символів, наочних і звукових. У хід ідуть прапори, портрети, алегоричні зображення, на кшталт, серпа й молота, свастики, пісень, музики, маршів тощо. Нерідко використовуються гасла, у яких юрба прославляє саму себе й своїх вождів, наприклад: «Да здраствує радянський народ!", що можна прочитати й так: «Да здраствуємо ми!», «Слава КПРС!», лунають і інші заклики.
Окрім того, застосовуються церемоніальні, ритуальні дії: паради, демонстрації, ходи, мітинги, хореографія мас, коли створюються зображення, написи, фігури з людей. Зрештою, вихід вождя обставляється як апофеоз того, що відбувається, вища крапка екстазу.
Лебон приділяє особливу увагу ключовому моменту вселяння - пропаганді, тобто колективному впливу. При цьому він підкреслює силу слова, що, на його думку, губить більше людей, ніж пушки. Ефективність словесного впливу виняткова за своєю силою. Вона складається із трьох складових:
1. Авторитет оратора.
2. Образність, що породжують слова, ілюзії, а отже, і почуття.
3. Щирість, владність, впевненість у собі і своєму праві говорити й веліти.
Демагогія
Лебон вважає, що слова, спрямовані до маси, мають бути невизначеними, незрозумілими. Наприклад, такі слова як воля, демократія, соціалізм, рівність, братерство -заворожують. І хоча в них мало змісту, а часто він і, взагалі, відсутній, проте звучать вони патетично. Зміст цих слів дуже мрійливий, а ефект значний тому, що вони спричиняють магічну дію на масу, здаються ясними.
При цьому кожному часі властиві свої «священні», магічні слова, проголошення яких саме і заворожує. Таке слово викликає образ, образ - почуття, почуття - дію. На них маса реагує безпосередньо як дитина. І хоча слова можуть бути затертими, але в певні моменти й при певних обставинах вони здатні звучати по-новому й викликати всі ті ж почуття й дії: Батьківщина-Мати, Батьківщина, Предки й Традиції, Вороги.
Для посилення впливу використовуються і спеціальні прийоми. Лебон відзначає, що все, що вражає уяву, найкращою мірою впливає на масу. Навіть, якщо судити по реакції на газетні повідомлення, то сильніше всього діють матеріали, у яких повідомляється про щось значне: злочини, катастрофи, стихійні лиха. Тому у виступах необхідно прибігати до перебільшень, ефектним прикладам і порівнянням, помітним фразам, афоризмам, утрируванню.
Окрім цього, викладені ідеї повинні бути подані спрощено, краще навіть примітивно. Маса чекає простих відповідей на всі складні питання. Тому завдання оратора пропонувати їй вирішення без усвідомлення масою самої сутності проблеми. Таким чином, формула пропаганди зводиться до того, що афористично викладена ідея «утовкмачується» у голови і запускає механізм дії. При цьому важливо, щоб у виступі втримувався мінімум інформації, але максимально використовувалися прийоми, які викликають образи і почуття. Ще один важливий момент пропаганди – це наказова манера викладу, стверджувальний тон і кількаразове повторення сказаного.
Висновок Лебона, який стосується дієвості висловлень саме у формі тверджень, підтверджується сучасними соціально-психологічними дослідженнями. Найбільш ефективно переконують рішучі, безапеляційні, короткі, позитивні (без сумнівів), енергійні -, одним словом, твердження, які вражають.
Повторення
Потрібно сказати, що Лебон першим виявив величезну роль такого прийому у формуванні переконань як повторення, і розкрив психологічний механізм його впливу на людей. Насамперед, на прикладі реклами. «Після того, як ми сто, тисячу разів прочитали, що кращий шоколад - це шоколад Х, нам починає здаватися, що ми чули це з різних сторін, і ми, зрештою, переконуємося у цьому. Прочитавши тисячі разів, що борошно Y врятувало якихось знаменитих людей від самої завзятої хвороби, ми починаємо випробовувати бажання вдатися до цього засобу як тільки занедужуємо аналогічною хворобою. Читаючи постійно в одній і тій же газеті, що А – просто негідник, а Б – дуже чесна людина, ми, зрештою, стаємо самі переконаними в цьому, зазвичай, якщо тільки не читаємо при цьому ще яку-небудь іншу газету, яка висловлює абсолютно протилежну думку. Тільки твердження й повторення в стані змагатися один з одним, тому що володіють у цьому випадку однаковою силою» (Лебон Г., 1995 а, с. 240-241).
Як бачимо, повторення перетворює твердження у настирливі ідеї. Воно охороняє людину від сумніву й інших точок зору, від інших поглядів і тверджень. Воно змушує прийняти твердження без міркування. Лебон пише, що завдяки повторенню твердження проникає у несвідоме, де беруть початок мотиви вчинків і дій. Таким чином, маса готова швидко діяти, почувши «лялькові» твердження, впроваджені повтореннями в її несвідоме, оскільки на них у неї виробився умовний рефлекс, а тому й не виникає ніяких сумнівів.
Окрім того, повторення приводить до того, що стверджувані думки починають жити самостійним життям, втрачають авторство й знаходять статус загальновідомої істини, що розуміє, тобто елемента колективних вірувань, а, отже, і автоматичних реакцій.
Повторення виконує ще одну функцію: воно надає видимість пов'язаності, сумісності певних висловів, гасел, понять. Через повторення можна досягти того, що пов'язаними у єдине ціле виявляються речі зовсім несумісні між собою. Наприклад, комунізм і патріотизм.
І, зрештою, завдяки багаторазовому повторенню яких-небудь висловлень, у людей з'являється відчуття впорядкованості, передбачуваності, зрозумілості світу. Повторення дає людині почуття надійності, сталості й упевненості.
Процес вселяння завершується й закріплюється зараженням і поширенням. Причому, чим сильнішими є ці почуття, тим швидше відбувається зараження.
У підсумку, можна сказати, що з погляду психології мас, формування переконань складається не в тому, щоб довести що-небудь, а в тому, щоб змусити діяти у відповідності зі своїми задумками й намірами.
Засоби впливу: масові комунікації
Говорячи про засоби й прийоми вселяння, не можна не згадати про Габріеля Тарде, який вперше звернув увагу на ту винятково важливу роль, що відіграє преса й у цілому засоби масової інформації (ЗМІ), впливаючи на розум і поведінку людей. Надалі, розробки Тарда слугували основою для створення теорії масових комунікацій.
Тарду належить ідея про те, що розвиток засобів комунікації від винаходу друкарства до газет і телеграфу здійснюється як розвиток все більш вдосконалених засобів масового вселяння. Одним з наслідків цього процесу стала поява у новітній історії нового феномена, якого не існувало раньше, - суспільної думки. Тард думає (як це не дивно для сучасної людини), що в середньовічній Європі не було єдиної думки, оскільки в малих співтовариствах, не об'єднаних засобами масової комунікації, існували лише одиничні або фрагментарні думки й судження, кожне з яких було по-справжньому вистражданим і зваженим. Пізніше, коли з'являються книги, а далі газети й журнали, виникає можливість тиражування ідей, думок і суджень, завдяки чому думки, які існували раніше у вигляді фрагментів, поєднуються.
Тард думає, що суспільною стає думка, висловлена якимсь індивідом, а потім у тисячу разів розтиражована, доповнена, виправлена у судженнях інших людей. Вона ніби «обкатується» й правиться доти, поки не знаходить вид сталого, загальноприйнятого погляду.
Тард пише про два етапи у розвитку комунікації. Перший завершується створенням писемності, книг і театру. Другий - появою преси й у цілому ЗМІ. Причому, кожний вид засобів комунікації формує свій тип маси. Так, усна комунікація, яка здійснюється за допомогою розмови, породжує юрби. Письмова, друкована, на думку Тарда, формує публіку. Більше того, комунікація визначає тип лідера. І, якщо в юрби - це вожді або «ватажки», як називає їх Лебон, то у публіки з'являється новий тип вождя - політик-публіцист.
Коли з'являється преса, то вона за силою й масовостю свого впливу перевершує все, що існувало до неї. Якщо усним виступом можна впливати на сотні, можливо, якнайбільше, на тисячі людей, вводячи їх у гіпнотичний транс, то за допомогою друкованого слова це можна проробляти вже з десятками мільйонів людей.
Тард пише: «...через все це різноманіття простежується щось на кшталт загального закону: це все розрив, який збільшується, між числом вождів і числом ведених: 20 ораторів або вождів gentes (пологів - панцира.) в античні часи управляли містом у 2000 громадян, між іншим, співвідношення 1 до 100. А в наш час 20 журналістів, проданих або куплених, управляють 40 мільйонами осіб; співвідношення 1 до 200 000» (Цит. по Московичи С., 1996, с. 251).
Журналісти, таким чином, на думку Тарда, це також гіпнотизери. За допомогою ЗМІ вони «омасовлюють» людей, роблять кожного членом невидимої, розпорошеної маси. Преса тиражує зразки переконань, вірувань, моди, нав'язує думки, «вселяє їх у маси». Вона тиражує й нав'язує поводження, і навіть спосіб життя. Завдяки ЗМІ думки, слова, вчинки людей стають загальними, масовими.
Драматичне підтвердження цього висновку психології мас ми знаходимо у сучасній історії, у випадках так званого "феномена Вертера". Мова йде про те, як широке висвітлення в ЗМІ випадків суїциду породжує хвилю послідовних самогубств. Поняття «феномен Вертера» ввів у соціальну психологію американський дослідник Девід Філіпс, який взяв назву із книги Йоганна фон Гете «Страждання молодого Вертера». Книга ця, де головний з Вертерів робить самогубство, мала величезний вплив на читачів. Настільки величезне, що викликала хвилю самогубств по всій Європі.
Д. Філіпс, вивчаючи статистику самогубств у США з 1947 по 1968 роки, виявив, що після публікацій на сторінках газет розповіді про самогубство протягом наступних двох місяців, випадків самогубств відбувалося на 58 більше, ніж, зазвичай. Р. Чалдіні у цьому зв'язку відзначає, що кожне повідомлення про самогубство вбивало 58 чоловік, які могли б продовжувати жити (Чалдини Р., 1999).
Філіпс встановив також, що тенденція зростання самогубств, головним чином, у тому регіоні, де вихідний випадок самогубства широко висвітлювався у пресі. Причому, є така закономірність: чим ширшим був розголос самогубства, тим більшим було число наступних послідовних самогубств. Варто підкреслити, саме наслідувальний характер самогубств, оскільки самогубства після публікацій, здебільшого, робили люди, які були хоч у чомусь схожі із самогубцем, про яке повідомлялося в ЗМІ, - за віком, станом, соціальним походженням. Таким чином, на підставі відкритого ним "феномена Вертера", Філіпс виявив сумну тенденцію: після публікації інформації про самогубство певні люди, схожі на самогубця, вбивають самих себе лише на тій підставі, що починають вважати ідею самогубства цілком «законною», «нормальною», оскільки так чинять інші, такі ж як і він. Тут ми зайвий раз бачимо підтвердження як закону наслідування Г. Тарда, так і спільного з Лебоном висновку щодо величезного негативного впливу ЗМІ.
Такий же ефект одночасно винятково негативного й сильного впливу ЗМІ на зростання агресивності, насильства, жорстокості, злочинності в суспільстві. Д. Філіпс виявив в іншому великомасштабному дослідженні (але про це більш докладно мова буде йти у розділі «Соціальна агресія»).
У підсумку діяльності саме засобів масової комунікації виникли, говорячи сучасною мовою, масова культура й масове суспільство. Тарда, отже, можна також вважати родоначальником і теорії масової культури.
Якщо в малих співтовариствах минулого, згідно Тарда, голоси й думки зважувалися, то в масовому суспільстві голоси підраховуються. Преса, таким чином, призвела до влади кількості, до влади маси, до ослаблення впливу інтелекту.
У механізмах впливу на юрбу й публіку є істотні розходження. У зібраній юрбі здійснюється фізичне вселяння. Тут основну роль відіграє фізична близькість (контакт) людей: очей, тіл, звуків голосу, подихів, порушень, переданих за всіма, як вербальними, так і невербальними, каналами комунікації. Одним словом, у юрбі відбувається фізичне, у буквальному значенні, зараження.
ЗМІ використовують чисто психологічні, ментальні засоби впливу, створюючи загальні почуття, думки й думки на відстані. І хоча сенсорне зараження в юрбі йде інтенсивніше, ніж ментальне у публіки, з часом суспільна думка публіки може виявитися стійкішою, ніж настрій юрби. Хоча, з іншого боку, Тард особливо підкреслює, що думки публіки також є досить рухливими і мінливими. На підставі цього, він першим висловив думку про необхідність і можливість дослідження й діагностики суспільної думки.
Одним з факторів, які сприяють сугестивності публіки, є те, що читача (і, додамо, слухача й глядача) надихає і заворожує сам факт того, що одночасно разом з ним читають, слухають або дивляться сотні тисяч або мільйони інших людей, хоча він не бачить і не відчуває присутності тих, хто разом з ним піддається впливу ЗМІ.
Окрім того, у масовому суспільстві індивіда зачіпає можливість дотримуватися такого ж «як у всіх» думки, тобто не мати свого власного. Досить згадати, як ми у суперечках найбільш вагомим вважаємо аргумент, що висловлюємося не від себе особисто, повідомляємо не свою думку, а заявляємо «від імені». Якщо є підтримка думки від оточуючих, то людина вірить у свою абсолютну правоту - адже так уважають всі. Цього достатньо, щоб почувати повну впевненість і вважати себе носієм істини в останній інстанції. Ще раз нагадаємо слова Г. Лебона: у масі перемагає не істина, а більшість.
Важливо відзначити, що ЗМІ формують у споживачів своєї продукції (публіки - за Тардом) звичку або залежність, подібну до наркотичної. Початок цьому процесу поклала преса. Пізніше, з появою радіо і телебачення (а сьогодні з повною підставою можна говорити й про Інтернет), процес формування залежності публіки від ЗМІ пішов більш інтенсивно й став більш ефективним. Сучасні ЗМІ також формують свої маси, але маси особливого роду. Члени цих мас роз'єднані, вони не утворюють фізичних юрб і їх зв'язок є чисто психологічним. Тому такі маси не можна назвати психологічними.
Людина масового суспільства втратила здатність і потребу виробляти свою думку, формувати власні настанови. Вона очікує, коли це за неї й для неї це зроблять інші. Потім готові думки, судження, стандарти й навіть «купольні» емоції, бажання й потреби здобуваються ними за допомогою ЗМІ так само, як здобуваються і інші споживчі товари. Причому, індивід сприймає й використовує їх як свої власні думки, думки, настанови, почуття, потреби.
Тим самим, ЗМІ стають володарями «розумів», джерелом думок, які виражаються потім як масова думка. Тому, вважає Тард, спочатку влада володіє ЗМІ, але потім ЗМІ починають володіти владою. У масовому суспільстві, таким чином, ЗМІ починають поступово займати місце традиційних вождів. Ось як характеризує цю ситуацію Г. Лебон: «Газети керують суспільною думкою в Сполучених Штатах, але самі знаходяться під керівництвом декількох фінансистів, які женуть журналістику зі своїх контор. Могутність їх є сильнішою могутності найлютіших тиранів, тому що, по-перше, вона є безйменною, і, по-друге, тому що вони керуються тільки особистими інтересами, далекими інтересами країни» (Лебон Г., 1995, с. 115). Як приклад подібного впливу преси, Лебон увазує на те, що газети, сформувавши потрібну їм суспільну думку, змусили уряд США розпочати наприкінці XІХ століття війну з Іспанією.
У цьому зв'язку Г. Тард висловлює цікаву думку, яка всупереч широко розповсюдженому переконанню, нібито розвиток ЗМІ призводить до посилення демократичних тенденцій у суспільстві, відбувається зворотній процес. А саме: зростає вплив і влада самих ЗМІ. І, як наслідок, іде наростання тоталітаризму, відбувається поляризація впливу.
Справа в тому, що ЗМІ не дають публіці можливості встановлення діалогічних відносин. Вони здійснюють односпрямований вплив на споживача, слухача, глядача. І, отже, ті, хто володіє засобами комунікації, або ті, хто в них працює, ті й диктують свої думки, настанови, думки всім споживачам інформації, які не мають змоги висловлювати свої думки, сперечатися. Вони приречені на пасивне сприйняття чужих думок і думок. З цього приводу Тард зауважує, що публіка лише іноді впливає на журналіста, у той час як сам він впливає на неї постійно. В результаті посилюється не демократія, а тиранія ЗМІ.
До того ж, журналісти нав'язують публіці далеко не кращі зразки думок і моралі. За допомогою ЗМІ вони руйнують традиції, псують вдачі, ламають розумний пристрій суспільства. Завдяки їх діяльності культивуються людські пристрасті: заздрість, жадібність, порочность, і тиражуються продажність, вульгарність, зверхність, сурогатність.
Окрім того, розвиток ЗМІ і їх монополізація призводить до масштабності наслідування й конформізму. Відповідно до закону наслідування, вождь-лідер копіюється тепер уже в десятках і сотнях мільйонів зразків. Виникає монополія авторитету, яка концентрується у вузькому колі осіб, а, зрештою, - в особі одного головного вождя.
Ще наприкінці XІХ століття Тард пророчив, що завдяки розвитку ЗМІ в майбутньому відбудеться небачених масштабів персоніфікація авторитету й влади, внаслідок чого з'являться такі дивовижні тиранічні вожді, у порівнянні з якими зблякнуть найграндіозніші деспоти минулого - Цезар, Наполеон тощо. Як відомо, в XX столітті це пророцтво Г. Тарда неодноразово знайшло своє трагічне підтвердження.
Панування ЗМІ приводить до того, що неймовірно збільшується влада вождів, коли авторитет концентрується на одному полюсі, а преклоніння - на іншому. Зрозуміло, що подібний розвиток подій не носить фатального характеру. «Протиотрутою» від тоталітарних тенденцій є демонополізація й конкуренція ЗМІ. Монополія ж на інформацію завжди приводить до таких результатів, які пророчив Тард і які людство пережило в ХХ столітті.
Вище ми вже говорили, що Тард, аналізуючи розвиток ЗМІ, стверджує, які з'являються вожді нового типу - публіцисти. С. Московичі пише із цього приводу, що це такий тип політика, якому потрібна лише телегенічность і представницький голос. Все інше: мова, «упакування» або імідж тощо зроблять для нього куплені журналісти- лакеї й інша обслуга (Московичи С., 1996).
До проблеми масової поведінки й інформаційного впливу ми знову повернемося в розділах «Соціальний вплив» і «Соціальна настанова».
Підрозділ 4. Від психології мас до соціальної психології
Саме така назва найкраще відбиває сутність тієї еволюції, що перетерпіли соціально-психологічні знання і яка, в остаточному підсумку, призвела до виникнення соціальної психології як самостійної психологічної дисципліни.
Перша модель соціальної психології
Психологія мас була першою спробою наукового, тобто систематичного і послідовного, вивчення й опису психології як суспільства в цілому, так і складових його соціальних груп. Ось чому, відомі американські соціальні психологи М. Шеріф і К. Шеріф в 50-ті роки минулого сторіччя обґрунтовано стверджували, що психологія мас і, зокрема, роботи Габріеля Тарда та Густава Лебона заклали фундамент сучасної соціальної психології (Москвичі С., 1996).
Практично всі ідеї, сформульовані у рамках психології мас, надалі, увійшли до теоретичного і практичного арсеналу психології ХХ сторіччя. Нам іще не раз надасться можливість переконатися у справедливості даного твердження. Поки ж, відзначимо лише, що такі фундаментальні психологічні теорії як теорія колективного несвідомого аналітичної психології Карла Юнга, теорія соціального психоаналізу Зігмунда Фрейда, теорія соціального навчення Альберта Бандури з'явилися багато в чому завдяки ідейному впливу психології мас.
Знову зробимо посилання на думку американських соціальних психологів, цього разу С. Мілграма й Д. Точачі. Вони обидва вказують на низку гіпотез, висунутих психологією мас і, насамперед, Густавом Лебоном (Московичі С., 1996). До сказаного слід додати, що ідеї психології мас вплинули на подальший розвиток не тільки психології, але й соціології, політології, історії, культурології, соціальної антропології, етнографії тощо. Але, зрозуміло, що найзначніший вплив, як уже зазначалося, психологія мас зробила на соціальну психологію. Достатньо сказати, що вже перші навчальні матеріали із соціальної психології - Вільяма Макдуголла й Едварда Росса, з яких, власне, і розпочинається історія соціальної психології, несуть на собі виразне відображення ідейного впливу психології мас.
Надалі, практично в кожному розділі даної книги, ми будемо намагатися показати як ті або інші гіпотези й ідеї психології мас або в чистому виді увійшли до тематики сучасної соціальної психології, або були асимільовані й трансформовані з позицій певного теоретичного напрямку в додатку до конкретної соціально-психологічної проблеми (наприклад, закон наслідування, відкритий Г. Тардом, інтерпретувався з необіхевіористських позицій Альбертом Бандурою у зв'язку із проблемою соціального навчення).
Таким чином, у нас були всі підстави, щоб більш-менш докладно й розгорнуто охарактеризувати психологію мас як первісний варіант соціальної психології.
Історія соціальної психології
Офіційною датою народження соціальної психології як нового розділу у сфері психологічних досліджень вважається 1908 рік. Саме цього року вийшли у світ і привернули увагу дві роботи, у назвах яких фігурувало поняття «соціальна психологія». Перша – «Вступ до соціальної психології» психолога Вільяма Макдуголла з опублікована у Лондоні, інша – «Соціальна психологія» соціолога Едварда Росса з'явилася у Нью-Йорку. Щоправда, саме поняття "соціальна психологія" на той час уже не було зовсім новим. За десять років до зазначеної дати, в 1898 році Габриель Тард опублікував «Нариси по соціальній психології», у яких виклав докладний опис феномена ініціації і сформулював основні принципи теорії соціального навчення. (Більше докладна розмова про ці теорії буде йти нижче.)
У тому ж 1898 року, коли вийшла у світ робота Г. Тарда, у США Норман Триплетт у "Американському психологічному журналі" опублікував результати свого експерименту, який показав, що проста присутність інших людей впливає на діяльність індивіда. Триплетт, студент-випускник университету штату Індіана, зацікавився тим, що спортивні результати, отримані велосипедистами під час змагань, вище результатів, досягнутих тими ж спортсменами, коли вони поодинці просто їхали «на час». Грунтуючись на цих спостереженнях, Триплетт висунув гіпотезу динамогенезису, відповідно до якої присутність інших людей призводить до певних змін у діяльності індивіда. Перевіряючи свою гіпотезу, Триплетт просив дітей, щоб вони, змагаючись на швидкість, змотували рыболовні катушки, і порівнював результати, досягнуті дітьми, у тому випадку, коли вони діяли поодинці, так і в тому, коли вони робили це разом з іншими дітьми. По суті, це була перша експериментальна спроба з'ясувати як змінюється поведінка індивіда у присутності інших людей, причому не обов'язково членів групи. Триплетт відзначав, що більшість дітей змотували катушки швидше, якщо при цьому були присутні інші діти - або як спостерігачів, або як суперників. Пізніше, розвиваючи й продовжуючи цей експеримент, багато вчених провели велику кількість схожих досліджень.
В 1908 році, як уже говорилося, вийшли книги У. Макдуголла й Е. Росса. Основна ідея, яка втримується в роботах цих авторів, полягала у тому, що поведінка людей, їх мислення, планування життя, спілкування, взаємодії тощо - все це відбувається у межах соціальної психології. Однак чіткого визначення, що таке социальна психологія як галузь її проявів ні Макдуголлом, ні Россом зроблено не було.
Відсутність критеріїв у визначенні предмета соціальної психології призвела до того, що погляди на соціальну психологію у Росса й Макдуголла виявилися різними. Певною мірою, це пояснюється ще й тим, що автори відображали погляди різних наукових напрямків і традицій. Росс, будучи соціологом, дотримувався концепції колективного групового розуму, запозиченої їм з ідей французької соціологічної школи. І, насамперед, ідеї колективної свідомості Еміля Дюркгейма й колективних думок Люс'єна Леві-Брюля. Окрім того, оскільки в його книзі розглядаються такі теми, як дух юрби, поведінка маси, суспільна думка, соціальні конфлікти тощо, тобто все те, що можна з повною впевненістю говорити про вплив на Е. Росса на ідеї теоретиків психології мас - Густава Лебона і Габриеля Тарда.
Макдуголл виходив не з соціологічної, а з психологічної традиції й, як уже зазначалося, був автором теорії інстинктів соціальної поведінки. Тому основний його інтерес зосереджений на таких явищах, як інстинкти, мотивація діяльності, почуття. Основною рушійною силою соціальної поведінки, на думку Макдуголла, є інстинкти. (До речі, саме завдяки У. МакдугГоллу поняття «інстинкт» увійшло у науковий обіг).
Макдуголл дає опис інстинкту, виділяючи в ньому три частини: афферентну (сприймаючу, або таку, що підводить), центральну й ефферентну (руховцу, або таку, що відводить). Перша, афферентна частина, дає нам можливість сприймати, відчувати, почувати предмети. Друга, центральна, формує в нас певні переживання сприйнятого у відчутті. Третя, ефферентна, реалізує нашу відповідну реакцію. Пізніше Макдуголл як рушійні сили соціальної поведінки визначив схильності, інтенції, прагнення.
Вплив концепцій як Росса, так і Макдуголла, виявився обмеженим з такої простої причині, що їх базові ідеї колективного розуму й інстинктів поведінки - неможливо було застосовувати у межах методів експериментальної психології, яка стала на той час найбільш авторитетним і визнаним науковим напрямком.
Власна сфера досліджень соціальної психології стає більше виразної у перші десятиліття ХХ століття, у міру того, як все більша кількість вчених виявляє зацікавленість до нової психологічної дисципліни, вплив якої зростає. Поняття «соціальна психологія» усе частіше починає використовуватися у назвах професійних журналів і видань. У цей період на розвиток соціальної психології найбільший вплив зробили психологія мас, психоаналітична теорія й біхевіоризм.
Психоаналітична теорія, створена Зігмундом Фрейдом на основі його клінічної терапевтичної практики, особливу увагу приділяє внутрішньособистісним психічним процесам, які обумовлені переважно конфліктом між індивідом і суспільством. У концепції Фрейда вперше була викладена оригінальна теорія соціалізації, яка включає опис психічних механізмів цього процесу - ідентифікації й інтеріоризації. Сьогодні як сама фрейдівська теорія соціалізації, тобто процесу оволодіння навичками суспільної поведінки, так і введені їм нові поняття - ідентифікація, інтеріоризація, Над-Я (Ідеал-Я) - є загальноприйнятими й загальновживаними. Таким чином, психоаналітичні ідеї внесли винятково важливий внесок у розвиток і становлення теоретичного арсеналу сучасної соціальної психології. Концепції внутрішньопсихічного розвитку, формування соціальної психології особистості й соціальних конфліктів актуальні й донині, і впливають на наші подання про людську природу й людську поведінку.
Психоаналітична теорія виникла й розвивалася в Європі. І лише, ствердившись там, вона швидко завоювала популярність і авторитет у США.
А ось біхевіоризм як теоретичний напрямик (створений Джоном Уотсоном) містить практично протилежні психоаналізу ідеї, оскільки це чисто американське явище, що виникло на американському грунті. Уотсон, його послідовники й прихильники визнавали значення тільки експериментальних методів дослідження, а головними факторами, що визначають поведінку, вважали стимули зовнішнього середовища. Програмним можна вважати наступну заяву Уотсона: "Дайте мені дюжину здорових, нормально розвинених дітей і мій власний світ, у якому я буду їх ростити, і я гарантую, що, обравши навмання дитину, можу зробити його фахівцем будь-якого профілю - лікарем, адвокатом, художником, торговцем, навіть жебраком або злодієм (кишеньковим злодієм) - поза залежністю від його схильностей і здатностей, роду занять і расової приналежності його предків" (Цит. Шульц Д. і Шульц С., 1998, с. 299). Уотсон думав, що головне для виховного й навчального процесу – це зовнішні обставини, оточуючі умови, в яких перебуває дитина. Основоположник біхевіоризму думав, що будь-які теоретичні думки про внутрішні психічні процеси не можна вважати науковими, оскільки їх неможливо експериментально підтвердити. Тому тільки спостережувані, експериментальні поведінкові акти, які перевіряються, мають становити сферу наукової психології. Зосередивши увагу винятково на дослідженні поводження, Уотсон намагався, таким чином, по суті, виключити зі сфери психологічних вишукувань вивчення самої психіки.
Все різноманіття психічних проявів біхевіоризм зводив до однієї простої формули:
П=З-Р, де П - поведінка, З - стимул, Р - реакція.
Конфлікт інтерпретацій. Погляд на природу людини і сутність людської поведінки
Біхевіоризм узяв на озброєння проголошений Декартом принцип: Anіmal non agіt, agtur (тварина - об'єкт, а не суб'єкт дії). Тобто всі дії тварини, живого організму, у тому числі й людини, є лише реакцією, рефлекторною діяльністю у відповідь на зовнішнє роздратування.
Макдуголл протиставив декартову принципу інший підхід: The healthy anіmal іs up and doіng (здорова тварина активна і діє). Джерело цієї самостійної активності У. Макдуголл вбачав у вітальності, життєвій силі, які спонтанно проявляються у діяльності тварини і людини. Вона реалізується через інстинкти, які Макдуголл вважав психофізичною схильністю, природними каналами для розрядки нервової енергії - схильностей, прагненень, інтенцій.
Хоча й у сучасній психології дається в знаки вимога враховувати, у першу чергу, спостережувані й перевірені феномени, проте нинішні дослідники більшою мірою зайняті вивченням не тільки зовнішніх факторів, а протіканням глибинних, внутрішніх психічних процесів.
Тут необхідно відзначити, що подальший розвиток соціальної психології у ХХ столітті відбувався переважно в США. Так, у 1918-1920 роках в США виходить п'ятитомне дослідження У. Томаса й Ф. Знанецького «Польські селяни у Європі й Америці». Завдяки цьому дослідженню така тема, як «соціальні настанови», стає однією з центральних у соціальній психології, і саме це поняття входить у науковий арсенал соціальних психологів.
У 1921 році побачив світ американський «Журнал абнормальної психології», згодом перейменований в «Журнал абнормальной і соціальної психології».
У 1924 році в США виходить «Соціальна психологія» Флойда Оллпорта, яка значною мірою вплинула на подальший розвиток цієї дисципліни. Робота Оллпорта, на відміну від робіт, які вийшли раніше, Росса й Макдуголла, містила в собі як експериментальну, так і теоретичну частину. Завдяки цій роботі обриси сучасної соціальної психології стають більш виразними. Окрім того, Ф. Оллпорт вводить у соціальну психологію таку життєво важливу й актуальну тему як соціальний вплив.
У 1934 році вийшла книга Джорджа Герберта Міда «Розум, особистість і суспільство», у якій йшла мова про виняткову роль впливу соціального оточення на формування людиною світогляду на власну особистість. А, у цілому, проблема взаємодії взаємин індивіда й суспільства була головною для даної роботи Дж. Г. Мида.
Разом з тим ще у 30-ті роки залишалася певна невизначеність у питанні про межі предмета соціальної психології. Про це свідчить той факт, що у 1935 році вийшли «Посібники із соціальної психології» Карла Марчісона, де висвітлювалися такі теми як життя й поведінка «соціальних» комах і домашніх тварин. Нині ці теми, зрозуміло, вийшли зі сфери досліджень соціальної психології й включені до дослідницької проблематики зоопсихології й етології.
В 1936 році галузь соціально-психологічних досліджень розширилася за рахунок включення до неї проблем соціальної конформності, пояснення якої давалося у книзі Музафера Шерифа «Психологія соціальних норм", опублікованій у тому ж році.
Після того, як Курт Левін з колегами і студентами у лабораторних умовах змоделювали авторитарний, демократичний і проміжний (нейтральний) тип керівництва, а потім порівняли результати діяльності лідерів названих типів, стала очевидною значимість експериментальних методів дослідження громадського життя. Звіт про дане дослідження був опублікований Куртом Левіном і його студентами Рональдом Липіттом і Ральфом Уайтом у 1939 році. Тим самим був покладений початок дослідженню соціальних проблем у лабораторних умовах. У 30-ті роки К. Левин вносить значний вклад у теоретичний розвиток соціальної психології, розробивши «теорію поля», у якій ним була виведена формула соціальної поведінки. Дана модель поведінки враховувала як зовнішні, так і внутрішні фактори і виглядала так: П = ф (ЛО), де П - поведінка; Л - особистість, що включає в себе такі аспекти, як спадковість, здатності, особливості характеру; ПРО - навколишнє середовище. Сполучення внутрішніх, особистісних і зовнішніх факторів утворюють змінну функцію - ф.
Для того, щоб проілюструвати цю формулу, наведемо простий приклад: людина поводиться по-різному у різних місцях - будинку, на роботі, у магазині, на концерті тощо. І це, незважаючи на те, що здійснюється поведінка однієї й тієї самої людини. А розходження у поведінці пояснюються розходженням навколишніх умов. І в той же час різні люди в одній і тій же ситуації або в одній і тій же обстановці можуть поводитися по-різному. Пояснення цьому полягає у розходженні особистісних, внутрішніх якостей індивідів.
Хоча сьогодні відкриття Курта Левіна виглядає тривіальним, для свого часу воно стало поворотним пунктом у розвитку соціально-психологічної теорії й досліджень. Разом з тим, воно й донині багато в чому зберігає своє значення і актуальність. Окрім того, К. Левин особливо підкреслював практичну значимість соціально-психологічних досліджень. Все це повною мірою знайшло підтвердження під час другої світової війни в США, де, скажімо, військові влади зверталися до психологів за допомогою у створенні ефективних агітаційно-пропагандистських матеріалів, фільмів, радіопередач, друкованої продукції. Американський уряд під час війни також постійно звертався до психологів із проханнями організації дієвих важелів впливу на населення.
У тому ж 1939 році, коли К. Левин опублікував звіт про лабораторні дослідження лідерства, Джон Доллард і його дослідницька група вводять у науковий обіг теорію "фрустрація-агресія".
У 1941 році Ніл Міллер і Джон Доллард у роботі «Наслідування й соціальне навчення» виклали теорію, яка поширює принципи біхевіоризму на соціальну поведінку.
У 1945 році К. Левин створює Центр по дослідженню групових динамік. Закінчення другої світової війни ознаменувалося активізацією теоретичних і дослідницьких робіт у галузі соціальної психології. Продовжилася розробка таких проблем як зміна соціальних настанов (Карл Ховланд), конформізм, агресія, суспільні взаємодії, формування і соціалізація особистості. Все це призвело до відкриття нових, складних паттернів поведінки. Виникла безліч нових проблем, пов'язаних із поведінкою людини: сутність любові, комунікаційні процеси, які протікають як на міжособистісному, так і на суспільному рівнях, проблема сприйняття і розуміння людини людиною. Інтерес до соціальних проблем викликав проведення нових досліджень з таких питань як вплив засобів масової інформації (ЗМІ), скупченість, інші стресові ситуації, просоциальна поведінка у екстремальних умовах. Прямим наслідком підвищеної зацікавленості до соціально-психологічних проблем з'явився вихід у світ у 1954 році першого сучасного «Посібника із соціальної психології», складеного Гарднером Линдзи.
У 1957 році Ліон Фестінгер видає свою роботу «Теорія когнітивного дисонансу», у якій підкреслюється значимість і важливість відповідності між настановами і поведінкою індивідів.
У наступному, 1958 році Фріц Хайдер заклав підстави для теорії каузальної атрибуції, опублікувавши «Психологію міжособистісних відносин».
У 1959 році Джон Тібо й Харольд Келли видали "Соціальну психологію груп", давши тим самим поштовх до розвитку теорій соціального обміну.
У 1965 році американський «Журнал абнормальної і соціальної психології» розділяється на два видання – «Журнал абнормальной психології» і «Журнал соціальної психології».
І, нарешті, у 1985 році виходить вже третє видання «Посібника із соціальної психології», опубліковане Гарднером Ліндзі та Еліотом Аронсоном.
На сьогодні у США видано кілька десятків підручників і допоміжних матеріалів з соціальної психології. Майже кожний університет США, де є психологічні факультети і відділення соціальної психології, так чи інакше, прагне до видання власних навчальних посібників і іншої методичної й навчальної літератури з соціальної психології.
Російські студенти і викладачі одержали можливість ознайомитися із сучасним рівнем розвитку і стану справ у соціальній психології завдяки підручнику Девіда Майєрса «Соціальна психологія», який був опублікований у 1997 році. Це поки що єдиний навчальний матеріал, яка вийшов у нас з сучасної соціальної психології, якщо не вважати книги Т. Шибутані, яка видавалася в СРСР у 1969 році й перевидана в цей час.
Даний швидкий нарис історії соціальної психології може породити законне питання: а як же вітчизняна наука? Який внесок зробили радянські, а тепер уже й російські вчені й наука в целому, у розвиток і становлення соціальної психології?
На жаль, доводиться визнати, що внесок цей мінімальний. І основна причина полягає у тому, що аж до кінця 60- х років соціальна психологія в СРСР вважалася «буржуазною», а тому шкідливою наукою й, отже, була забороненою наукою, розділивши тим самим долю соціології, політології, генетики, кібернетики. Але й після того, як із соціальної психології було зняте клеймо ідеологічно шкідливої науки, а в 1966 році навіть розпочате викладання курсу марксистсько-ленінської соціальної психології на психологічному факультеті Ленінградського державного університету, ставлення до неї продовжувало залишатися підозрілим, як, втім, і до психології в цілому. Тому адаптація соціальної психології у радянській психологічній науці проходила важко й непросто. Одержавши саму можливість вживати поняття «соціальна психология» і викладати проблематику цієї дисципліни, не боячись бути викритими у ідеологічних диверсіях і зраді, радянські автори змушені були, проте, обмежитися двома видами діяльності в соціальній психології - критикою «буржуазної соціальної психології» і спробами «наповнити» запозичені на Заході соціально-психологічні теорії й методи «марксистсько-ленінським» змістом, тобто спробами впровадити у соціальну психологію марксистські (у радянському ідеологічному варіанті) схеми. Зрозуміло, ні до чого продуктивного подібна діяльність привести не могла. Таким чином, з часу «дозволу» у нас соціальної психології й до сьогодні, тобто за останні 30 років, в СРСР, а потім і в Росії, відбувався не розвиток соціальної психології, а, скоріш, йшла не дуже інтенсивна боязка популяризация цієї дисципліни. Та й то не в повному обсязі, а лише в тому, де її хоч якоюсь мірою можна було узгодити з ідеологічними штампами.
Здається, що таке положення справ відходить у минуле. Сьогодні ми не огороджені ідеологічним «залізною завісою». І викладачі, і студенти мають широкі можливості для ознайомлення з будь-якими закордонними науковими, періодичними, професійними соціально-психологічними виданнями на мові оригіналу. Окрім того, зараз у нас з'явилося багато перекладної літератури з соціально-психологічних проблем. Досить сказати, що і тепер російський читач може працювати з книгами таких класиків у галузі соціальної психології як Ліон Фестінгер, Альберт Бандура, Гарднер Ліндзі, Еліот Аронсон, Філіп Зімбардо, Роберт Чалдіні й багато інших. Все це може слугувати заставою того, що й у російській соціальній психології незабаром з'являться свої оригінальні теорії й будуть проведені такі соціально-психологічні дослідження, які не стануть повторенням західних досліджень, тобто не будуть страждати на вторинність.
Популярність і зацікавленість до соціальної психології, відмічені у цей час, також можуть сприяти тому, що російська соціальна психологія знайде власну особу й займе гідне місце у світовій психологічній думці.