Закони маси

Вид материала

Закон

Содержание Підрозділ 2. Вождь і влада: проблема влади і соціального лідерства Природа влади і покори Психологічний портрет вождя Вождь і маса - близнюки-брати Ореол авторитету

Подобный материал:

• Програма фахових вступних випробувань з хімії на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного, 265.06kb.
• Тема. Фізичне тіло І речовина. Маса тіла. Одиниці маси. Вимірювання маси тіл. Лабораторна, 374.64kb.
• Реферат на тему: Грошовий обіг, його закони та методи регулювання. Суть грошового обігу, 69.67kb.
• Усе у Всесвіті, у природі, в окремій державі підкоряється певним законам та існує, 40.67kb.
• Методом Анализа Структурных Изменений (маси) доклад, 74.75kb.
• Інститут телекомунікацій, радіоелектроніки І електронної техніки, 129.25kb.
• Народногосподарське завдання лісівництва та класифікація рубок загальні поняття, 6585.06kb.
• Задача логіки " Студента групи ют-з(1) Спеціальності, 175.43kb.
• Закони України "Про молодіжні та дитячі громадські організації", 25.28kb.
• Оптичні квантові генератори-лазери” модуль основні поняття І закони електромагнетизму, 71.29kb.

Підрозділ 2. Вождь і влада: проблема влади і соціального лідерства

Увага Г. Лебона до постаті вождя викликана, насамперед, тим, що, на його думку, саме вождь, володіючи, з одного боку, патологічним прагненням панувати, а, з іншого, - здатністю маніпулювати масами, робить їх реально небезпечним, загрозливим самому існуванню суспільства. Отже, юрби є лише інструментом у руках вождя, й самі вони, як будь-який інший інструмент, без спрямованої сили й волі не можуть бути ні творчими, ні руйнівними. Тільки вождь, емоційно заражаючи маси й надаючи їм ілюзій, використовує потім їх колективний ідеалізм як важіль, який приводить юрби у рух. Таким чином, вождь грає на ілюзіях і мріях мас.

Щоправда, на перший погляд, позиція Лебона є не зовсім послідовною. Небезпека мас він убачає у тому, що вожді ними маніпулюють, але в той же час найвищою мірою похвально озивається про ідеї Никколо Макіавелли, який саме і вчить тому, як масами управляти, інакше кажучи, маніпулювати. Але, здається, що протиріччя це мниме. Оскільки сутність всіх настанов Макиавелли зводиться до того, щоб утримати від безладдя, хаосу і анархії, одним словом, щоб не дати їм можливості проявляти свою руйнівливість. Точно таке ж завдання перед психологією мас ставить і Г. Лебон, коли говорить про необхідність поєднання психології й політики, яка повинна стати раціональною формою використання ірраціональної енергії мас.

При цьому Лебон виходить з того міркування, що всі цивілізації, минулі справжні, були створені, підтримувалися й зберігалися тільки завдяки вмілому пануванню аристократії. А короткі періоди панування й торжества юрб завжди викликали соціальні катаклізми, оскільки самі по собі маси здатні лише до руйнування.

Природа влади і покори

Констатація того факту, що фундаментом будь-якого соціального організму є відносини влади і покори, розглядається Лебоном як основна передумова існування вождів (або аристократії). Причому, меншість завжди править більшістю. Але й у самих правлячих меншостях обов'язково є в наявності лідер - вождь.

Споконвічне, вихідне джерело всякого авторитету, стверджує Г. Тард, перебуває у батька. Отже, початок будь-яких відносин влади і покори необхідно шукати у родині. Адже саме в ній і з нею виникає батьківський вплив і влада батька. Родина, таким чином, дійсно, є «первинним осередком суспільства», оскільки всі інші види й типи влади на всіх без винятку рівнях соціальної ієрархії походять від влади батька, будучи, по суті, її трансформованими формами.

Ця ідея Г. Тарда беззастережно приймається й розділяється Лебоном. Але найбільшу підтримку вона знаходить у З. Фрейда й В. Райха. Ці вчені здійснили її подальшу детальну розробку і створили на основі цієї гіпотези широкомасштабні теорії: Фрейд - теорію клінічного й соціального психоаналізу, ядром якої виступає концепція «комплексу Едіпа», а Райх - теорію репресованої сексуальності як джерела масових соціальних перекручень у формі тоталітарного фашистського божевілля.

Отже, Тард стверджує, що батько - прообраз всіх вождів і джерело всіх тих почуттів, які люди мають до нього. Але, оскільки саме батько є першим володарем у житті людини, він же є і першим зразком для наслідування дітям. Або, говорячи в термінах теорії соціального вчения Альберта Бандури, він є першою соціальною моделлю. Батько, на думку Лебона, це - об'єкт замилування, а відповідно до Фрейда,-об'єкт амбівалентних почуттів - любові й ненависті, замилування й страху. Так чи інакше, родина виступає як перша школа підпорядкування, де діти вчаться покорі через наслідування старшим і, насамперед, батькові. Родина, таким чином, дає навички наслідування, формує звичку імітувати й підкрятися, а потім і потреба в конформізмі. А. Бандура називає цей механізм інструментальним навченням, Тард же - механізмом формування покори. Сформувавшись, ця потреба коритися має потребу в задоволенні. І як задоволення будь-якої потреби, задоволення потреби в підпорядкуванні приносить людині радість і насолода. Отже, люди жадають або підкорюватися, або підкорювати. І те, і інше вони роблять із задоволенням. У суспільстві, таким чином, завжди спрацьовує та сама закономірність: як тільки люди об’єднуються, вони несвідомо шукають того, хто зміг би замінити їм батька, в образі, у владі якого вони бідують. Зрештою, всі починають підкорюватися одному, відбувається поділ на тіх, хто керує, панує, і тих, хто підкорюється. Результат цей досягається не завдяки насильству і примусу, а завдяки тому, що в процесі диференціації на тих, хто веде за собою, і тих, кого ведуть, - мати владу і підкорятися.

Цей несподіваний висновок психології мас, який стосується соціального конформізму, викликає особливий інтерес. І не тільки тому, що він не збігається з висновками сучасної соціальної психології особистості, який пояснює конформізм як механізм регуляції самооцінки (про що мова йтиме в розділі "Соціальний вплив"). Головне ж тут полягає в тому, що такий висновок прямо суперечить широко розповсюдженому переконанню, відповідно до якого індивіди й маси підкорюються остільки, оскільки їх до цього примушують. Причому, думка ця поширена не тільки в повсякденній свідомості, але й у суспільствознавстві, особливо в історичних і соціологічних теоріях. І, дійсно, як можна, з раціонального погляду, пояснити, чому в суспільстві завжди існує підкорення одних людей іншими? Чому одні панують, а інші охоче визнають їхню владу? Чому, нарешті, більшість завжди підкорюється меншостям? Адже якщо вірити всі тій же поширеній думці, вищими соціальними цінностями для більшості людей є воля й рівність.

Коли покора і покірність мас пояснюються застосовуваним до них насильства, то ми маємо справу зі спробою виявити в їх поведінці раціональний початок. Психологія ж мас заперечує у поведінці юрби будь-яку раціональність. Тому Тард, а за ним і Лебон, Фрейд та Райх стверджують, що не насильство є джерелом соціального примусу, а потреба у соціальному примусі і покорі. Іншими словами, вождь панує й примушує тому, що йому хочуть підкорюватися і підкорюються. Цього жадає більшість людей.

Лебон уточнює це положення, заявляючи, що в мас є невигубна потреба в замилуванні. Вона перетворює їх у рабів тих, ким маси захоплюються. На думку Лебона, ця потреба не індивідуальної, а масової, колективної психіки. Вона і робить индивидів у масах, споконвічно вільних, невільними, тобто піднесеними, що вселяються, що підкорюються. Адже в кожній людині закладена частка колективної душі або колективної психіки.

Таким чином, маси завжди чекають батька - вождя. Якими ж характеристиками він повинен володіти? Що йому слід робити, щоб захоплювати, скоряти, підкорювати собі маси? У яких, зрештою, психологічних відносинах перебувають вождь і його маса?

Психологічний портрет вождя

Погляди теоретиків психології мас на фігуру вождя не у всьому збігаються. Так, точку зору Г. Тарда щодо вождів умовно можна назвати «елітаристською». Він, багато в чому, потрібно традиції, закладені Томасом Карлейлем, який вважав вождів і, взагалі, людей видатних «героями духу», тобто особистостями, які володіють будь-якими винятковими якостями: талантом, інтелектом, непохитною волею, силою духу, відвагою тощо. (Карлейль Т., 1994). Отже, вожді - це еліта, краща частина людства, його гордість і вище досягнення.

М. Тард також поділяє суспільство на еліту й маси. Еліту, на його думку, відрізняє здатність до творчості й нездатність до наслідування. Маси ж, навпаки, - здатні лише до наслідування й нездатні до творчості. Тому маси, немов діти батькові, наслідують і підкорюються еліті - вождям. Суспільство своїм розвитком, прогресом зобов'язане саме вождям. Вони, тобто видатні особистості, створюють всі прогресивні ідеї, роблять відкриття, несуть нове, небувале раніше, впроваджують нововведення у маси. Таким чином, розвиваючись самі, вони розвивають, підтягують до свого рівня іншу частину суспільства, яка їм беззастережно наслідує, підкорюється. В результаті вождь і маси стають надто схожими один на одного. Звідси випливає, що основним способом існування мас є імітація, наслідування своєму вождеві або групі вождів. Імітація й наслідування в той же час виступають і формою вселяння, тому що за допомогою цього механізму здійснюється вплив вождя.

Вождь, на думку Тарда, - організуюче, цементуюче ядро маси, він - її центр. Для того, щоб вселяння за допомогою імітації відбувалося більш успішно, необхідне вожді другого плану, що виступають у якості опоседкованої ланки між верховним вождем і масою. Суспільство, отже, з'являється у вигляді піраміди, вершину якої займає головний вождь, нижче перебуває група вождів-посередників, а основу творять маси.

Логіка існування маси діє за простою схемою: вождь задає зразок, який відразу підхоплюється, імітується, поширюється. Винятково важливу роль тут відіграють засоби масової інформації, особливо сучасні. В результаті відбувається стереотипізація поведінки тисяч і навіть мільйонів людей. Виникає одностайність думок, почуттів і вірувань, запозичених у вождя.

Оскільки особистість вождя починає займати те саме, центральне, місце в психічному житті великої кількості людей, і, таким чином, виявляється як би розтиражованою у тисячах або навіть мільйонах екземплярів, остільки виникає враження про те, що існує «колективна свідомість», як його називає Е. Дюркгейм, або «душу маси», про що говорить Г. Лебон. Насправді ж, думає Тард, існує лише одна душа й одна свідомість - це душа й свідомість вождя, розмножені в масі. Маса - це тысячоликий вождь, незліченні його реплікації, його дзеркальні відображення. У цьому, на думку Тарда, і полягає таємничий і загадковий феномен колективної психіки. Душу вождя, його образ, відбитий у душі кожного члена маси, - це і є колективна душа.

Окрім того, Тард виділяє ще один аспект у фігурі вождя. Тому що вождь є організуючим початком маси, її підставою, то він же виступає і гарантом громадського порядку. Подібно тому, як в індивідуальній психіці порядок підтримується завдяки наявності в ній організуючого центра у вигляді «Я», або свідомості, у психіці маси порядок забезпечує свідомість вождя, що тим самим виступає у якості соціального «Я» маси. Тому порядок у суспільстві прямо залежить від вождя.

Трохи іншої точки зору на фігуру й роль вождя підтримує Г. Лебон. Щирі вожді, на його думку, люди особливого складу. Вони, як правило, усвідомлюють себе як місіонерів, покликаних ощасливити увесь світ, все людство. Тому сила вождя - у тій ідеї, який він заразився й фанатичним прихильником якої він став, - будь-яка ідея: релігійна, соціальна, політична. Переконаність вождя в істинності й величі ідеї, рабом якого він є, настільки глибока, що він сліпий і глухий до будь-яких доводів розуму. Він, взагалі, втрачає здатність відчувати й сприймати реальність. Тому справжні вожді - це люди із психічними відхиленнями, психопати. Характеризуючи їх, Лебон використовує такі визначення як «напівбожевільні», «невротизовані», «на грані божевілля».

Цікаво відзначити, що й американський філософ і психолог Вільям Джеймс, ромірковуючи про релігійних вождів-проповідниках, висловлює таку ж думку: "Вони не знають ні в чому міри, страждають одержимістю, настирливими ідеями, вони впадають в екстаз, відчувають голос, у них бувають видіння, словом, вони дають цілу низку симптомів патологічного характеру. І, слід додати, що ці хворобливі явища у більшості випадків лише підсилюють їх релігійний авторитет" (Джеймс У., 1993, с. 17). Як бачимо, психопатичний склад особистості є характерною рисою проповідника, що сприяє пропаганді й поширенню його ідей.

Ідея, яку несе вождь, не вигадана ним самим, вона сприйнята, запозичена їм з колективних вірувань мас. Сам же вождь, взагалі, навряд чи здатний що-небудь придумати, здатний на якусь інтелектуальну творчість. Лебон спеціально підкреслює, що наявність розуму, інтелекту у вождя, скоріше, недолік, ніж перевага. Високий рівень інтелекту слугує йому перешкодою, оскільки стримують формування таких якостей як нерозсудливість, самозабуття і фанатизм. Інтелектуал, насамперед, на думку Лебона, завжди скептик і в будь-якій, навіть найблискучішій, ідеї здатний виявити ваду. А це неприпустимо для вождя. Тому йому необхідні сміливість, впертість, зашореність, настирливість, але ніяк не інтелект. Всі великі вожді, а особливо революційні, пише Лебон, були людьми обмеженими, релігійні - фанатичними безумцями віри. Звідси випливає, що розум і прозорливість - шкідливі якості для вождя, тому що ведуть до сумнівів і бездіяльності.

Вождь і маса - близнюки-брати

Вождеві необхідні інші якості, насамперед, - інстинктивне відчуття маси. Тому вождь - це не згусток інтелекту, а квінтесенція несвідомих вірувань колективної душі юрби. Вождя відрізняє особлива чутливість до сподівань, настроїв, віруванням маси. Він, - немов камертон, настроєний на звучання душі мас. Сприйнявши колективні вірування юрби, як би абсурдними й божевільними вони не були, вождь, уже у вигляді настільки ж божевільної ідеї, знову кидає їх у масу. Але колись він сам жагуче заражається цією ідеєю, підпадає під її гіпноз, так що ідеї, якими він захоплює маси, заряджені його над інтенсивною емоційністю і шаленою переконливістю. «Психопатичний суб'єкт надзвичайно сприйнятливий в емоційній сфері. Він легко піддається настирливим ідеям, легко стає одержимим. Його подання мають тенденцію негайно перетворювати у віру й дії; і якщо він знайшов нову ідею, для нього немає спокою, поки він не заявить про неї привселюдно або не втілить її в життя. "Що думати мені при цьому?» - говорить собі нормальна людина із приводу будь-якого питання; у хворобливому ж розумі питання обертається в таку форму: «Що повинен я робити в цьому випадку?» (Джеймс У., 1993, с. 28). Таким чином, вождь панує над масою, а над самим вождем панує і ним керує ідея, одна-єдина. Коли захоплений нею вождь заражає своєю переконаністю всю масу, то ідея, а з нею й вождь, знаходять необмежену владу в суспільстві. У цьому випадку вождь в очах маси стає втіленням самої ідеї. Так народжується віра у що-небудь.

Роль вождя, на думку Лебона, в тому і полягає, щоб створювати віру, що удесятиряє сили людини. Отже, віра є енергетичним зарядом маси. Тому вождь спирається не стільки на силу, хоча й на неї також, скільки на переконливість і вірування.

Зрозуміло, ідеї, що вселяються вождем, проповідують вищі, ідеальні цінності - Розум, Добро, Справедливість, Бог, Воля, Щастя. І досягнення цих ідеалів визначено або Божественним Провидінням, або історичною неминучістю, самим ходом, логікою історії. Вожді, таким чином, не тільки заражають масу вірою, але й дарують їй надію - ще одне потужне джерело соціальної енергії. Віра й надія особливо необхідні масам у наш час, коли відбуваються стрімкі соціальні зміни, внаслідок чого у людей виникає непевність у завтрашньому дні, страх перед незрозумілим, невідомим, непередбаченим майбутнім.

Оскільки для вождя немає сумнівів у тому, що його ідея є єдино можливою для досягнення щастя людей і, отже, доленосною для всього людства, остільки будь-кого, хто її не розділяє, він сприймає як ворога людства, ворога народу. І нещадно їх знищує.

У той же час, завдяки своєму фанатизму, непохитності, радикальності й нещадності до ворогів, вождь може бути нещадний і до самого себе, він здатний до самопожертви. Гоніння, переслідування роблять його ще більш переконаним і завзятим. Постраждати в ім'я тріумфу ідеалу, переконання є вищою нагородою для вождя, джерелом духовної насолоди. Тому він готовий жертвувати своїми інтересами, приватним життям, інтересами своїх близьких, родиною, здоров'ям, взагалі, своїм життям в ім'я торжества віри й ідеалу. І тим більше він готовий жертвувати життями інших людей, скільки б їх не було. Одним словом, в ім'я щастя народу вождь готовий пожертвувати життям самого народу. І, якщо вибір постає між ідеєю щастя народу й самим народом, то вождь готовий жертвувати народом в ім'я ідеї народного щастя.

Фанатизм вождя викликає відповідний фанатизм мас. Божевільна, шалена впевненість у власній правоті й у собі самому, абсолютна віра у свою непогрішність плюс готовність до самопожертвування народжують у масах замилування й безмірну повагу. Щоправда, для поваги і замилування є й більш глибоко сховані причини. Справа в тому, що, на думку Лебона, замилування маси вождем виявляється свого роду самозамилуванням. Вище вже говорилося, що вождь не видумує ідеї, він просто відбиває бажання, потреби, вірування й емоції юрби. Потім, підкоривши собі масу, вождь сам стає для неї дзеркалом, у якому маса віддзеркалює саму себе. Виходить, що маса бачить себе у вожді, а вождь бачить своє відображення у масі. І влада вождя над масою зберігається доти, доки юрба бачить себе у своєму вожді. Фрейд, говорячи про механізм ідентифікації членів маси з вождем, особливо виділяє цей аспект. Отже, захоплюючись своїм вождем, маса захоплюється самою собою. Як тільки індивіди, що утворюють масу, ідентифікуються зі своїм лідером, то тим самим вони як би привласнюють собі те замилування, яке адресують вождеві. Звідси випливає просте правило для вождя: він повинен безмірно звеличувати й любити себе, бути про себе винятково високої думки. Це необхідно не тільки йому самому, але й масі, тому що самозакоханий, величний вождь викликає любов, повагу й замилування юрби, дає їй можливість любити й поважати саму себе. Таким чином, захоплюючись вождем, маса захоплюється самою собою. І чим величнішим є вождь, тим величнішим є самовідчуття маси. Жорстокість, нещадність, кровожерливість і авторитаризм вождя є відображенням психологічної потреби маси у підвищенні своєї самооцінки.

Тому немає нічого дивного в тому, що маси постійно вимагають «сильної руки», «залізної влади», «твердого лідера», а по суті, крові, страху, терору, приниження. Це просто показник того, що маса має потребу у підвищенні своєї самооцінки, у зміцненні власної гордості. За всяку ціну, навіть парадоксальним чином, ціною індивідуального, особистого приниження. Під час панування тиранічних режимів у мас непомірно зростає почуття національної гордості, навіть винятковості, але й разом з тим кожний окремий індивід відчуває свою абсолютну незначність. «Ми» безроздільно панує над «Я».

І в цьому є ще одна приваблива для людини маси риса авторитарного правління. Позбувшись від «Я», індивід уже не несе відповідальності за свої вчинки, не приймає рішення. Тягар відповідальності за своє життя він перекладає на вождя, а сам як би знову повертається у дитинство, стає дитиною, яка ні за що не відповідає.

Ось чому найжорстокіші, нелюдські тоталітарні режими - Гітлера, Сталіна, Муссоліні, Франко, Салазара - завжди опиралися на підтримку мас, які одержували, завдяки ідентифікації зі своїм вождем, можливість відчувати себе великими, винятково всемогутніми й нещадними.

Звідси випливає дивний, на перший погляд, висновок - насильство, терор, страх використовуються вождем не для того, щоб змусити маси підкорятися. Не підходить тут і формула: жорстокість заради жорстокості, насильство заради насильства. Згідно Лебону, терор і насильство є потребою і для вождя, і для маси для відчуття власної величі. Жорстокість, у якій маси випробовують потреби, викликає в них не тільки священний жах, але й замилування, любов і обожнювання. У цьому й складається зміст терору - у роздуванні авторитету вождя, а отже, і в підвищенні самооцінки маси.

Можна зробити ще один висновок - даремно за допомогою сили змушувати маси робити те, чого вони самі несвідомо не бажають. Такі дії викличуть у них тільки ненависть і презирство. Про це писав ще Макіавелли. Влада, яка використовує тільки примус, буде сприйматися як далека і тиранічна, а тому незабаром буде скинута. І для того, щоб цього не трапилося, вождеві необхідне інтуїтивне відчуття «душі маси».

Ореол авторитету

Ще одною якістю, яка відрізняє вождя, є авторитет. Під авторитетом Лебон розуміє якийсь таємничий знак, якусь відміну або стигму, що виділяє вождя з маси. Говорячи про це вище, Макс Вебер називає його харизмою, тобто особливою благодаттю, яка заварожує людей, зачаровує, викликає замилування й гіпнотизує. Вождь, що володіє авторитетом або харизмою, діє на маси просто самим фактом свого існування.

Авторитет, згідно Лебону, може бути двох видів: авторитет посади й походження (правляча династія, шляхетне прізвище тощо) і авторитет особистості.

Але наявність авторитету - це лише півсправи, тому що його необхідно розвивати, підтримувати, постійно піклуватися про його збереження й приріст. Важливою умовою розвитку й збереження авторитету служить таємниця, що повинна огортати особистість вождя. Таємниця, у свою чергу, підтримується за допомогою соціальної дистанції, що встановлюється між вождем і масою. Вождь має бути недоступним, і тоді в атмосфері таємниці навколо особистості вождя виникають легенди. У тому числі й про те, який вождь простий, доступний, "сама людяна людина". Таємничість – найблагодатніший ґрунт для ілюзій і легенд. Тому сутність авторитету вождя у тому і полягає, щоб створювати ілюзії й перешкоджати масам бачити речі в реальному світлі. З багатьох причин, завдяки фігурі вождя, світ навколо стає ілюзорно-барвистим і емоційно-насиченим. Під впливом ілюзій авторитет вождя міцніє, стає загальновизнаним, тобто ніким не заперечується. Це є важливою умовою, оскільки, як вірно вказує Лебон: якщо заперечується авторитет – це уже не авторитет.

Але ілюзії - доля не тільки мас, а й самого вождя. Він також зачарований ними. Внаслідок цього вождь і маса утворять нерозривну єдність, заснована на поділюваних ілюзіях. У цьому ще одна причина, через яку вони потребують одне одного, оскільки авторитет - це загальні для вождя й маси ілюзії й мрії.

Ворог авторитету, особливо особистого, - невдачі й поразки. Взагалі, особистий авторитет набагато більш уразливий і тендітний, ніж авторитет династійний, заснований на сформованій традиції пошани. Тому Н. Макіавеллі радить правителям, самочинно захопившим владу, для створення особистого авторитету знищувати під корінь династію колишніх правителів. Як відомо, коли у Росії владу захоплювали більшовики на чолі з Леніним, вони повністю діяли відповідно по порад Макіавеллі.

Вождь повинен боятися невдачі, тому що вона знищує всякий авторитет. Невдаха стає посміховиськом в очах своїх учорашніх фанатичних прихильників. Маси не терплять невдах, і кумир, зазнавши поразки, викликає в них презирство й ненависть. Маси відповідають жорстокою помстою за своє раболіпство й преклоніння перед потерпілим фіаско вождем. З. Фрейд пояснює таку поведінку мас ще однією причиною. На його думку (про що вже згадувалося раніше), індивіди у масі ідентифікують себе з вождем і тому його поразку відчувають як власну. Так чи інакше, але віруючі завжди мінливі у своїх почуттях. Вчорашні ідоли й кумири підлягають самому нещадному знущанню і знищенню. Політична історія повна прикладів, що підтверджують істинність цього висновку Лебона. Сам він наводив приклади долей вождів Великої французької революції: Дантона, Демулена, Робесп'єра й інших. А от що писав в 1961 році, тобто через майже більше напівстоліття після виходу книги Лебона «Психологія соціалізму», американський письменник Сол Беллоу, характеризуючи Микиту Хрущова, радянського керівника, який зробив політичну кар'єру при Сталіні й був одним з його наближених: "Він живе із залізною необхідністю ніколи не помилятися. Людей, які помилилися, він, можливо, яскравіше всього пам'ятає лежачими в труні" (Беллоу С., 1999, с. 220).

Але оскільки ніхто, навіть великі вожді не застраховані від помилок, невдач і поразок, то особливим умінням, вірніше, мистецтвом вождя, є вміння видавати поразку за перемогу, а невдачі - за успіх. Історія авторитарних режимів на чолі з деспотичними вождями - Сталіним, Гітлером, Муссоліні, Мао й інших - є наочною ілюстрацією такого роду вмінь, коли найбільші провали й поразки видавалися за найбільші досягнення й перемоги. Для цього створювалася ціла індустрія, яка здійснювала технологію брехливої пропаганди.

Вождь, який володіє авторитетом, не повинен вдаватися до доводів розуму. Міркування, логіка й раціональність пагубні для його влади, оскільки маси не чутливі до доводів розуму. Розумні докази, аргументи припускають суперечки, сумніву, але як тільки виникає дискусія, тим самим ставиться під питання і сам авторитет вождя. Для харизматичного лідера це є зовсім неприпустимим, тому що підриває довіру маси до влади. Тому розум і інтелект нічого не дають авторитету вождя, скоріш, навпаки, віднімають його. І щодо цього, як вважає Лебон, вожді – люди, зазвичай, обмежені. Але в цьому і полягає їх сила. Інтелект завжди спрямований на з'ясування істини, він є розумовим. Маси, як і жінки, не прагнуть істини. Їм більш дорогі ілюзії, мрії, уяви. Вождь має зачаровувати не розум, а уяву мас. Іншими словами, вождь заворожує й зваблює масу як жінку. Він діє як гіпнотизер. Фрейд, аналізуючи феномен гіпнозу, зауважує, що основне завдання гіпнотизера полягає в тому, щоб створити таке заворожливе оточення, яка змусила б пацієнта закохатися в нього. Тому пацієнт, як і будь-який закоханий, втрачає волю, що дає можливість операторові-гіпнотизерові нав'язувати йому свою волю.

Те ж саме робить і вождь: він закохує масу в себе (не слід забувати, що тим самим маса одержує можливість полюбити саму себе).

Досягаючи цієї мети, вождь вдається до різного роду прийомів, щоб зробити ефектне враження. Його поява перед масою завжди перетворюється у театралізовану постанову, яка струшує уяву, що викликає емоції, порушення, переживання. Ось як описував наприкінці 50-х років виступ Фіделя Кастро англійський письменник Грем Грін: «Подібно театральній постанові, це видовище ділилося на акти. У першому - Фідель піднімався над залом, являючи собою статечну, виконану неймовірної значимості й майже нерухливу фігуру, і чи не в кожній його фразі монотонно повторювалося слово «concіencіa» (совість, свідомість). І раптом в одну мить дія перетворилася у фарс...» (Грін Г., 1999, с. 221).

Вождь, таким чином, повинен апелювати не до розуму, а до почуттів маси, тому що саме логіка почуттів, на думку Лебона, керує поведінкою народів і мас.

Хоча вождь і зваблює масу, він не прагне її обманювати. А, якщо й обманює, то несвідомо. Він, насамперед, сам перебуває під владою своєї ілюзорної ідеї, що поневолила його. Та й маса, подібно жінці, чекає від нього не правди, а обману, зваби, ілюзій. Тому, лише будучи самому захопленим своїм віруванням, вождь у стані бути й виглядати безпосереднім і захоплювати маси. Отже, лише зваблюючись і обманюючись сам, вождь здатний обманювати й зваблювати маси.

Що ж потрібно самому вождеві й навіщо він прагне панувати над масою? Крім вірування, вождем рухає ще й марнославство, бажання прославитися, жага бути відомим. Сприйнявши колективне вірування, оформивши його у вигляді ідеї, вождь пов'язує його зі своїм ім'ям, робить його авторським. У результаті виходить так, що преклоняючись перед ідеєю й вірою, маси схиляються вже перед ним, оскільки тепер він - символ віри й джерело ідеї. Прагнення прославитися й обезсмертити своє ім'я видається за прагнення прославити й обезсмертити ідею й віру. Таким чином, прославляючи ідею, вождь славить своє ім'я. Він дає його своєму навчанню, руху, своєї партії, своїм соратникам і послідовникам. «Знаменитість збирає хори, - пише в цьому зв'язку Е. Канетті. - Вона хоче чути в них своє ім'я. Це можуть бути хори мертвих, живих, або ще не живучих на цій Землі, однаково, аби тільки це були величезні хори, що вимовляють його ім'я» (Канетти Э., 1997, с. 425).

Таким чином, щирий вождь хоче «усього лише» визнання й популярності. Але це «усього лише» забезпечує йому славу, безсмертя імені, можливість панувати над життям, почуттями, душами живучих і навіть ще не народжених людей.

Все це йому може дати тільки маса, оскільки без неї не буває ні вождів, ні їх могутності, ні їх слави. Отже, і вождь не меншою мірою має потребу в масі, ніж маса в ньому.

Як бачимо, з погляду психології мас, вождь і маса утворюють складну психічну єдність, яка породжує феномен своєрідного соціального симбіозу.