Geum.ru

Закони маси

Вид материалаЗакон

Содержание


Віра й надії маси
Консерватизм маси
Маси природні й штучні
Закон наслідування
Еліта й маса
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

Віра й надії маси


Є ще одна причина, через яку маси, зачаровані химерами, бояться їх втратити. Якщо ілюзія, яка надихає і гуртує маси слабшає, втрачає притягальну силу, то починається розпад маси, наступає період розброду й паніки. Але ж одним з основних законів існування маси (це відзначав Г. Тард, а потім Е. Канетті) є закон самозбереження.

Ідеї, навіть найрайдужніші і найфеєричніші, нічого не означають без віри в них. Поки маси в них не повірять, ці ідеї не мають сили. Отже, ще одним фактором психічної згуртованості мас виступає віра. Ідеї, як відомо, зароджуються в окремій, індивідуальній, а не «колективній голові». Як же можливо, щоб цю індивідуальну ідею сприйняли маси?

Вся справа в тому, що перетворитися в колективне вірування має шанс лише та ідея, яка знаходить відгук у несвідомому, у пам'яті народу. Карл Юнг, грунтуючись на цих міркуваннях Г. Лебона, згодом зробить аналогічний висновок щодо справжніх творів мистецтва, які в силу своєї архетипічної природи одержують загальне визнання, оскільки зачіпають колективне несвідоме кожної людини. З'явившись, вірування, яке цементує маси, перетворюється у традиції і отримує характер звичаїв.

Ще одна неодмінна вимога, схожа зі щирою вірою, - її догматичність і утопічність. Лише в такому вигляді віра може скрасити існування людини, спростити їй життя, зробити світ навколо неї зрозумілим і передбачуваним, а також воскресити в колективній пам'яті «золоте століття» або «рай» - у минулому чи майбутньому. Отже, масам необхідн догми й утопії. З їх допомогою світ легко і просто поділяється на «погане» і «гарне», на «чорне» і «біле». До того ж догматична віра полегшує завдання пошуку ворогів. Кожен, хто не розділяє вірувань мас, - ворог, і навпаки. Однозначність колективних вірувань дає масам відчуття абсолютної правоти, а, отже, і захоплене почуття всемогутності, більше того, обраності. Адже, якщо «Ми» володіємо абсолютно «правильною» ідеєю, вірою, то усі, хто не розділяють нашу віру, є неправими. Не може бути двох істин одночасно, істина завжди одна. Іншими словами, сполучення віри й догми породжує фанатизм. М. Лебон приходить до парадоксального, на перший погляд, висновку про те, що наука, просвіщаючи людину, у той же час робить її фанатиком, оскільки форма впровадження наукових знань та ж, що й форма поширення релігійних вірувань - догматична. Тому християнська турбота про порятунок людських душ, одягнена у форму релігійного догматизму й фанатизму, породила інквізицію, а гуманістичні ідеї Просвітництва породила питання волі, рівності, братерства, розуму, які викликали революційний фанатизм, призвели до якобінського терору під час Великої французької революції й, на додаток, до більшовицькому, комуністичному терору в Росії.

Всі ці й інші трагічні історичні факти є наслідком месіанського самовідчуття мас, які вважають своїм покликанням ощасливити увесь світ і самих себе. Таким чином, віра, як тільки вона виникла й поширилася, обов'язково здобуває релігійну форму з усіма характерними для неї рисами: догматизмом, нетерпимістю, фанатизмом, сліпим підкорюванням, потребою в культі, ритуалі тощо. При цьому неважливо, чи йде мова про щиру релігійну віру, чи про віру наукову, соціальну, політичну, тобто про сукупність тих вірувань, які Е. Фромм назвав поняттям “світські релігії” (Фромм Е., 1990).

Тому не дивно, вважає Г. Лебон, що масам необхідна віра - будь-яка, навіть найбезглуздіша або маревна. Будь-яка ідея «фікс», перетворившись у вірування, дає масам заряд енергії, спонукає їх до колективних дій, викликає масові рухи – одним словом, забезпечує їх активність і життєдіяльність.

Всі вірування людей, і релігійні, і світські, зрештою, пов'язані з надією на кращий світ, на більш щасливе й справедливе суспільство. Таким чином, у людей один бог - надія, хоча люди й називають його різними іменами. А надія, як відомо, - це мрії й фантазії людей, пов'язані із прекрасним майбутнім. І, на перший погляд, помисли мас також спрямовані у майбутнє й створюється враження, що саме там вони жадають знайти щастя. Насправді ж, думає Лебон, під видом відмови від минулого й руху вперед, у новий сяючий світ, у масах постійно відроджується ідея повернення в прекрасне минуле, у загублений рай або в «золоте століття» людства. Справді, всі «великі» соціальні ідеї, що стосуються перебудови суспільства, - це різні варіанти відродження «золотого століття». І саме вони завжди сприймаються масами з гарячковою наснагою й фанатичним ентузіазмом.

Консерватизм маси


Відкривши цю дивну, просто парадоксальну тенденцію масових рухів, Лебон пояснює її внутрішнім, психологічним консерватизмом мас, хоча, здавалося б, очевидні факти суперечать такому висновку. І дійсно, грунтуючись на вже названих характеристиках маси (швидко збудлива, мінлива, непостійна, емоційно нестійка, гіперчутлива), легко дійти висновку в дусі марксистської теорії, відповідно до якої народні маси є постійним джерелом революційності й основним фактором соціально-політичних змін, оскільки вони - рушійна сила суспільного прогресу. Висновок же психології мас, і зокрема Лебона, прямо протилежний. Вище вже відзначалося, що з погляду психології мас, природа людини залишається незмінною, хоча із часом видозмінюються способи прояву її сутності. Той же самий висновок можна зробити й відносно природи мас. Незважаючи на зовнішню рухливість, мінливість і революційність, маси у своїй психологічній підставі глибоко консервативні й реакційні. Заколотний порив і спрага руйнування у юрби завжди закінчується прагненням реставрувати, відновити старе, зруйноване. Тобто прагненням відтворити колишнє, - те, що нею вже було зруйноване. Уставши від безладь, маси швидко стають консервативними й мріють вже не про зміни, а про стабільність, порядок, “сильну руку”, здатну цей порядок навести. Говорячи про співвідношення революційності й консерватизму мас, Лебон наводить образ ріки, на поверхні якої видніються гребені хвиль, піднятих вітром, але це хвилювання ніяк не відбиваються на основному плині ріки.

Бунтарський дух юрби - це зовнішнє, поверхневе явище. Насправді ж, маси несвідомо прагнуть повернутися в минуле, до своїх архаїчних підстав. Маси, таким чином, мріють не про світле майбутнє, а про велике минуле.

Консерватизм мас, обумовлений спрагою повернення минулого, Лебон розглядає як основу суспільної стабільності, як гарантію того, що суспільство не знищить саме себе в пориві емоційного осліплення.

Але минуле, на думку Лебона, виступає не тільки орієнтиром надії для мас, воно є ще й джерело усілякого соціального авторитету, а, отже, і соціального впливу. Збіглі покоління, мертві, що персоніфікують минуле, заклали психологічні підстави суспільства, тобто вірування, традиції, звичаї, думки. Тому авторитет мертвих незаперечний і, що є найголовнішим, невразливий. Якщо живого тирана, як міркує Лебон, можна усунути за допомогою змови або якимсь іншим способом, то від тиранії мертвих авторитетів просто немає засобів порятунку. Їх деспотизм абсолютний. “Коли люди збираються для обговорення політичних, релігійних або моральних питань, - пише Лебон, - це міркують уже не живі, а мертві, це душі їхніх предків говорять їхніми вустами, а їх промови тоді - лише відлуння того вічного голосу мертвих, якого завжди слухають живі” (Лебон Г., 1995 б, с. 99).

До питання про соціальний вплив, авторитет або «престиж», як називає його Лебон, ми ще повернемося у підрозділі “Проблема влади й соціального лідерства”. Поки ж коротко ознайомимося з тими ідеями психології мас, які висунув Г. Тард, і які відрізняють його погляди на маси від поглядів Г. Лебона.

Маси природні й штучні

Насамперед, відзначимо, що Тард дає іншу, ніж Лебон, класифікацію мас. Якщо Лебон виділяє маси різнорідні й однорідні, що дозволяє йому говорити про різний ступінь згуртованості юрб, але не про якісну їхню відмінність, то Тард обирає інший критерій класифікації. Він поділяє маси на природні і штучні, і це дає йому можливість розділити відповідно до їх сутності, тобто якісно. При цьому природні маси, згідно Тарду, виникають стихійно й відрізняються спонтанністю, анархічністю й швидкоплинністю. У той же час штучні маси знаменують собою перехід від аморфного стану юрби до стану структурованого, вони відрізняються організованістю й дисципліною.

Що стосується стихійних юрб, то погляди Тарда і Лебона на них багато в чому збігаються. Наприклад, Тард характеризує їх таким чином: безвідповідальність, нетерпимість, пиха, ілюзія всемогутності, хвороблива чуйність, втрата почуття міри, крайнощі, перебільшені емоції, які підігріваються взаємно. Тобто, на думку Тарда, психологічні прояви юрби демонструють явну, очевидну патологію. Тому він порівнює поводження мас із поводженням пацієнта психіатричної клініки. Тард, як і Лебон, вважає, що в стихійних юрб жіноча природа, хоча маси, здебільшого, складаються із чоловіків. Але чоловіки у юрбах поводяться як жінки. Вони емоційно нестійкі, у них відбувається швидка зміна настрою, спостерігається колективна істерія. Одним словом, чоловіча маса демонструє жіночі якості, у ній у чоловіків відбувається зміна гендерно-рольової позиції.

Строк існування природних стихійних мас, на думку Тарда, недовгий. Потім вони або розпадаються (розсіюються) або перетворюються у стабільні, організовані маси. Теорія штучних мас дозволяє Тарду, з одного боку, гранично розширити поняття мас, а, з іншого боку, - пояснити з позиції психології мас генезис, розвиток і динаміку всіх суспільних інститутів від родини до держави й суспільства включно. Адже всі соціальні організації й установи є ні що інше, як штучні маси, які виникли з мас стихійних або природних. Таким чином, суспільство в цілому не тільки виникло від мас, але й саме існує у вигляді конгломерату природних і штучних мас.

З цього положення Тарда випливає простий і цілком логічний висновок про те, що психологія мас - це наука, яка вивчає не тільки й не стільки окремий випадок стихійних збіговисьок, скільки суспільство в цілому. І тому психологія мас повинна стати, як ми сказали б сьогодні, загальносоціологічною теорією, тобто основної, найбільш фундаментальною наукою про суспільство. Отже, згідно Тарда, закони психології є визначальними або первинними відносно законів соціологічних, політичних, історичних і інших суспільствознавчих законів.

Отже, в цілому держава й суспільство як граничний випадок штучних організованих мас, виникає із природних, стихійних юрб. Формування з аморфної юрби будь-якої організованої маси проходить через низку проміжних стадій. Спочатку формуються невеликі корпорації, які потім трансформуються у великі, всепроникаючі організації. Типовим приміром щодо цього може слугувати перетворення релігійних мас, де спочатку виникають розрізнені монастирі, які потім, в остаточному підсумку, трансформуються в потужну штучну масу - церкву. Штучні, організовані маси відрізняються від природних наявністю ієрархії й дисципліни. Але є в них і такий елемент, який споріднює маси штучні й природні. Таким елементом є загальні вірування.

Закон наслідування

Процес перетворення мас відбувається відповідно до внутрішніх, психологічних законів. Основний з них - закон наслідування. Члени мас наслідують один одного, але, в першу чергу, вони наслідують вождя. Мова, як бачимо, йде про конформізм, споконвічну, на думку Тарда, соціальну якість людей. Завдяки конформізму, можливе і існування суспільства. Наслідування, будучи свого роду підпорядкуванням, створює стереотипи суспільної поведінки. Наслідування (імітація), яка і є сутністю конформізму, - найчастіше неусвідомлюються індивідом, тобто це - несвідомі, акти. Таким чином, імітуючи поведінку іншої людини, наслідуючи її, індивід діє автоматично, немов би, під гіпнозом, як зачарований. Тому Тард називає наслідування своєрідною формою сомнамбулізму.

Членів штучних мас відрізняє високий ступінь схожості: вони настільки стереотипні, що втрачають будь-яку індивідуальність, стають навіть ззовні мало в чому відмінними один від одного. До них відносять, наприклад, солдатів і ченців, тобто членів типових штучних мас, армії й монастирів.

Лебон також говорить про деіндивідуалізацію індивідів у стихійних масах. Але, якщо в природній юрбі цей ефект досягається за рахунок колективного несвідомого (колективної душі раси), з одного боку, і вселяння, з іншого, то в організованих масах, на думку Тарда, до цього результату призводять інші механізми - наслідування й дисципліна. Причому ці фактори здатні впливати на відстані, і для того, щоб вони впливали, людям не обов'язково збиратися разом, тобто їм не потрібно утворювати реальну фізичну юрбу. У реальній юрбі, де люди скупчені в єдиному просторі, вони впливають один на одного фізично. Індивіди бачать, відчувають, сприймають дотиком один одного, так, що погляди, подих, напруга тіл, пози, вираз обличчя, тобто всі канали комунікації, працюють на взаємозбудження, синхронізацію психічних станів і, в остаточному підсумку, на єдину масову або колективну поведінку.

Штучні, організовані маси, завдяки наслідуванню й дисципліні більшою мірою підлягають не фізичному впливу - вселянню і зараженню, а соціальному впливу, іншими словами, конформізму. (Про сучасні соціально-психологічні уявлення відносно природи конформізму мова йтиме у розділі «Соціальний вплив».)

Тард пояснює наявність у суспільстві наслідування сполученням факторів, які можна умовно розподілити на внутрішні й зовнішні. До числа внутрішніх факторів відноситься закладений у людях інстинкт наслідування. Сама по собі інстинктивна поведінка є виразом більшою мірою загальної біологічної тенденції - до нескінченного відтворення. Е. Канетті розглядає цю тенденцію як основну закономірність існування будь-якої маси. У соціальному житті повторення означає прагнення бути "як всі" і робити все те, що роблять інші. Спостереження за діями інших і імітація їхньої поведінки, потім спостереження за тим, як повторюють і наслідують - все це приносить задоволення спостерігачеві. Пізніше А. Бандура, ґрунтуючись на цьому твердженні Тарда, розробив теорію соціального навчення.

Наслідування, імітація й повторення, окрім іншого, - це ще й найбільш логічний і раціональний засіб запозичення соціального досвіду. Таким чином, це ще один внутрішній фактор, який обумовлює повторення. І, дійсно, кожний окремий индивид неспроможний пройти весь той шлях, який пройшло людство й, відповідно, нагромадити його досвід. Поодинці це нікому не під силу. Тому доцільніше досвід не напрацьовувати, а запозичувати, переймати. Зрештою, це єдино можливий механізм передачі й одержання соціальних знань і досвіду. Але, як і у будь-якого явища, у наслідування-запозичення є зворотний бік. Переважна більшість людей так і залишаються на цій стадії розвитку - стадії наслідування. Вони нездатні на творчість, творення. Єдине, що вони вміють, так це більш-менш успішно повторювати інших. Тому вони завжди підкорюються закону економії сил. Це можна назвати й соціальною ліністю. Адже для більшості набагато простіше, зручніше, спокійніше і (що є також важливим) приємніше запозичити чуже, ніж створювати, винаходити самому своє.

Таким чином, основна частина суспільства, тобто ті, хто наслідує, має підвищену сугестивність і соціальну піддатливість для більше успішного запозичення. По суті, вони - соціальний матеріал, з якого можна ліпити все, що завгодно.

Еліта й маса

Тут виникає два взаємозалежних питання. Перше: якщо маси не здатні до творчості й спроможні лише наслідувати, імітувати, запозичувати, тобто відтворювати, то звідки беруться у суспільстві наукові, технічні, політичні, соціальні й інші нововведення? Чому відбувається розвиток тих чи інших аспектів громадського життя? Якщо існують зразки, моделі, приклади, шаблони, які наслідують маси, то ким вони створені й створюються? Тут ми підходимо до характеристики зовнішніх факторів, що обумовлюють наслідування. Окрім мас, стверджує Тард, існує клас людей, що становлять творчу еліту суспільства. Це люди-творці: вожді, релігійні проповідники, політики, вчені, діячі мистецтва. Вони відрізняються від маси, насамперед, тим, що несприйнятливо до зовнішнього впливу або вселяння. Еліта, говорячи сучасною мовою, є негипнабельною. Це дозволяє їй створювати нові ідеї, впроваджувати зміни, демонструвати нововведення, - одним словом, бути творцями. Саме вони виступають активною силою історичних змін, генерують суспільний прогрес.

Оскільки творча еліта нікому не наслідує, то маси наслідують її. В цьому і полягає, у першу чергу, її здатність захоплювати маси, впливати на них і управляти ними. Вона веде маси за собою тому, що маси прагнуть наслідувати їй. Але чому еліті наслідують? Тому, що у творців, винахідників нового є те, чого позбавлені маси й, навпроти, немає того, що в мас у надлишку. Іншими словами, еліта має творчий потенціал і у неї відсутня піддатливість, конформізм.

Отже, фігура творця за своїми характеристиками є абсолютно протилежною масі. Тому людина, здатна до створення нового, викликає у масах милування. А ким захоплюються, того й прагнуть наслідувати. (Тут, як ми бачимо, мова про той тип впливу, що у сучасній соціальній психології отримало назву референтного впливу). Таким чином, сама здатність викликати милування, захват, обожнювання є здатністю робити вселяння, впливати на інших, тобто є гіпнотичною здатністю. В остаточному підсумку, - це здатність вести за собою.

Але гіпноз творця, як і медичний гіпноз, впливає на несвідоме людей. Тому маси сприймають вплив еліти несвідомо й всі ті ідеї й теорії, зразки й приклади нового, які маса сприймає і які наслідує, вона вважає не запозиченими, а своїми власними. Кожна людина маси й суспільство в цілому перебувають у цій ілюзії. Жити запозиченими ідеями й зразками і вважати їх своїми власними - це і є, на думку Тарда, суспільний сомнамбулізм або життя у свого роду гіпнотичному сні. Проте, саме цим гіпнотичним станом і навіяними їм ілюзіями і характеризується, на думку Тарда, громадське життя.

Дисципліна як обов'язкова, невід'ємна властивість штучних або організованих мас - ще одна причина, яка пояснює тотальну поширеність наслідування - конформізму у суспільстві. Зрозуміло, що дисципліна, тобто підпорядкування нав'язаним ззовні правилам, нормам і наказам, може існувати тільки в організації. Отже, організація є тим соціальним винаходом, який у руках вождів і еліти слугує інструментом панування над масами.

Організація, насамперед, перетворює природні, стихійні юрби в штучні, дисципліновані маси. Дисципліновані маси у багато разів є життєздатнішими, сильнішими, і виходить, що потенційно небезпечнішими стихійних юрб, думає Тард. Організація, впроваджена в масу, збільшує можливості вождя. І, дійсно, якщо стихійні маси недовговічні, то й загроза, що вони несуть у пік згуртованості й ентузіазму, також швидко минає. Після заколотного підйому неминуче наступає розпад, розчарування й депресія. Індивід знову випробовує почуття самотності й зневіри. Організовані маси - партії, секти, професійні і інші утворення - є, як правило, довготривалими і стабільними об'єднаннями. У них існує дисципліна, накопичується досвід. Такі маси згуртовані навколо об'єднуючої їх ідеї й авторитету вождя, який нав'язує масам свою волю. Організація збільшує можливості вождя. Вона полегшує вселяння, прискорює проходження наказів, вказівок і розпоряджень. Організовані маси можуть стати дійсно небезпечними і навіть злочинними. Організації, ведені вождями, які вдихнули в них ідеї, вказали масам мету й додали якийсь зміст їх існуванню, часто відіграють в історії найлиховіснішу роль.

Але є й інша, альтернативна соціальна функція організації. Вона полягає в тому, щоб налагодити механізм наслідування нижчих - мас, вищим - тобто вождям, забезпечуючи тим самим процес відтворення в масах винаходів, нововведень, створених творчим генієм еліти. Окрім того, штучно організовані маси - церкви, партії, навчальні заклади, армія, держава тощо, - відтворюють і в безлічі тиражують "зліпки" вождя. Це незаурядні індивіди, з яких формується проміжна або передатна ланка між вождем і масами. Це ядро маси або її діюча, творча еліта, яка впливає на інертну масу. Тим самим забезпечується інтелектуальний розвиток і розвиток суспільства у цілому.

Раніше ми вже говорили, що в стихійних масах, на думку Лебона, рівень інтелекту падає до найнижчої межі. Оскільки у юрби інтелект нижче, ніж у кожного конкретного індивіда. У випадку штучних або організованих мас Тард приходить до оригинального висновку, що організація інтелектуальніша, розумніша кожного зі своїх членів. Університет за інтелектуальним рівнем перевищує працівників університету, партія розумніша за своїх членів, поліція й армія інтелектуальніша поліцейських і військових. Такий стан справ пояснюється тим, що в організованих масах кожен, навіть найнерозвиненіший член організації, слідує вищим, керівним членам організації, тобто еліті. Тим самим еліта, а в остаточному підсумку, і вождь, підтягують членів організованої маси до свого рівня. Отже, інтелектуальний розвиток вождя й еліти сприяють розумовому розвитку нижчих членів маси, які копіюють лідерів. Лідер, таким чином, за допомогою організації ліпить маси подібно до себе. В остаточному підсумку, пише Тард, маса, перетворена в організацію, має ті ж цінності, ті ж установки, ті ж норми, що і її вождь. Переймаючи винаходи еліти, маси розвиваються інтелектуально й соціально. Тому маси, завдяки еліті й вождеві, за рівнем розвитку вищі, ніж їх тридцятилітні члени.

Разом з тим, все значне, що було створено людською історією - це плоди індивідуальної творчості еліти. Маси ж здатні лише повторювати, а не творити. Можна сказати й інакше: відсутність творчих здатностей є ознака маси, а їх наявність - ознака еліти.

Тому, вважає Тард, преклоніння перед масою або народом, твердження, що саме народ творить історію, що він є творчою силою суспільного прогресу, є не чим іншим, як лукавим лицемірством й демагогією. Усі заяви, що вихваляють народ і маси, що називають їх священними, богоносными й так далі завжди переслідують свою користь. Це всього лише прийом вождів, які співають дифірамби юрбі, але лише потім, щоб вона вихваляла вождів і схилялася перед ними.

Таким чином, ми знову підійшли до проблеми відносини мас і вождів, до проблеми лідерства й авторитету.