Закони маси

Вид материала

Закон

Содержание Підрозділ 3. Структура самосвідомості Підрозділ 4. Самосвідомість і поведінка Підрозділ 5. Самосвідомість і особистісний контроль Розділ 1 Індивід як об'єкт психологічних досліджень Проблема типології людини Гуморальні класифікації Конституційні класифікації Психогенні класифікації

Подобный материал:

• Програма фахових вступних випробувань з хімії на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного, 265.06kb.
• Тема. Фізичне тіло І речовина. Маса тіла. Одиниці маси. Вимірювання маси тіл. Лабораторна, 374.64kb.
• Реферат на тему: Грошовий обіг, його закони та методи регулювання. Суть грошового обігу, 69.67kb.
• Усе у Всесвіті, у природі, в окремій державі підкоряється певним законам та існує, 40.67kb.
• Методом Анализа Структурных Изменений (маси) доклад, 74.75kb.
• Інститут телекомунікацій, радіоелектроніки І електронної техніки, 129.25kb.
• Народногосподарське завдання лісівництва та класифікація рубок загальні поняття, 6585.06kb.
• Задача логіки " Студента групи ют-з(1) Спеціальності, 175.43kb.
• Закони України "Про молодіжні та дитячі громадські організації", 25.28kb.
• Оптичні квантові генератори-лазери” модуль основні поняття І закони електромагнетизму, 71.29kb.

Література

1. Александер Ф., Селесник Ш. Человек и его душа: познание и врачевание от древности и до наших дней / Пер. с англ. М.: Прогресс: Культура, 1995. 608 с.
   
2. Артемьева Е.Ю., Мартынов Е.М. Вероятностные методы. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1975.
   
3. Бандура А. Теория социального научения. СПб.: Евразия, 2000. 320 с.
   
4. Бандура А., Уолтерс С. Принципы социального научения // Современная зарубежная социальная психология: Тексты. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. C. 55-61.
   
5. Блумер Г. Общество как символическая интеракция // Современная зарубежная социальная психология: Тексты. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. C.173-180.
   
6. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. СПб.: Питер, 1997. 336 с.
   
7. Гордеева Т.О. Кросс-культурный эксперимент // Корнилова Т.В. Методы исследования в психологии: квазиэксперимент. М.: Изд. группа ФОРУМ—ИНФРА-М, 1998. С.108-138.
   
8. Готтсданкер Р. Основы психологического эксперимента. М., 1982. 486 c.
   
9. Гофман Э. Представление себя другим // Современная зарубежная соци-альная психология: Тексты. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. С.188-197.
   
10. Грановская Р.М., Никольская И.М. Защита личности: психологические механизмы. СПб.: Знание, 1999. 352 с.
    
11. Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия // Вопросы философии. 1986. № 3. С. 103-136.
    
12. Ждан А. История психологии: Учебник. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990. 367 с.
    
13. Зимбардо Ф. Стэнфордский тюремный эксперимент (1975) // Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. СПб.: Питер, 2000. С. 296-320.
    
14. Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние. СПб.: Питер, 2000. 448 с.
    
15. Тибо Д., Келли Х. Межличностные отношения. Теория взаимозависи-мости // Современная зарубежная социальная психология: Тексты. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. С. 61-82.
    
16. Корнилова Т. В. Введение в психологический эксперимент: Учебник. М.: Изд-во Моск. ун-та: ЧеРо, 1997. 256 с.
    
17. Корнилова Т.В. Методы исследования в психологии: квазиэксперимент. М.: Изд. группа ФОРУМ — ИНФРА-М, 1998. 296 с.
    
18. Кэмпбелл Д. Модели эксперимента в социальной психологии и приклад-ных исследованиях. М.: Прогресс, 1980. С. 34-240.
    
19. Лафранс М. Руководство по разумному потреблению научной информации (1977) // Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. СПб.: Питер, 2000. C. 19-61.
    
20. Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. М.: Педа-гогика-Пресс, 1994. 608 с.
    
21. Майерс Д. Социальная психология / Пер. с англ. СПб.: Питер, 1997.
    
22. МакГайр У. Дж. Ин и Янь прогресса в социальной психологии: семь принципов // Современная зарубежная социальная психология: Тексты. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. C. 32-50.
    
23. Милграм С. Эксперимент в социальной психологии. СПб.: Питер, 2000. 336 с.
    
24. Налимов В. В. Теория эксперимента. М., 1971. 207 с.
    
25. Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. СПб.: Пи-тер, 2000. 528 с.
    
26. Современная зарубежная социальная психология: Тексты / Под ред. Г.М. Андреевой и др. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. 256 с.
    
27. Солсо Р.Л., Джонсон Х.Х., Бил М.К. Экспериментальная психология: Практический курс. СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. 528 с.
    
28. Стивенс С. Экспериментальная психология: В 2 кн. М.: Иностранная литература, 1960.
    
29. Толмен Э. Когнитивные карты у крыс и у человека // Хрестоматия по истории психологии / Под ред. П.Я. Гальперина и др. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980. С. 63-83.
    
30. Фресс П., Пиаже Ж. Экспериментальная психология. М.: Прогресс, 1966.
    
31. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. М.: Изд-во “АСТ-ЛТД”, 1998. 672 с.
    
32. Чалдини Р. Психология влияния. СПб.: Питер Ком, 1999. 272 с.
    
33. Шульц Д., Шульц С. История современной психологии / Пер. с англ. СПб.: Евразия, 1998. 528 с.
    
34. Ярошевский М. Психология в ХХ столетии. М., 1971.
    
35. Campbell A., Converse P.E. & Rogers W.L. The quality of American life: perceptons, evaluations, and satisfactions. New York, 1976.
    
36. Eagli А.H. & Carli L.L. Sex of researchers and sex-typed communications as determinants of sex differences in influenceability: A meta-analysis of social influence studies // Psychological Bulletin. 1981. № 90. P. 1-20.
    
37. Harrison A.A. & Saeed L. Let’s make a deal: An analysis of revelations and stipulations in lonely hearts advertisements // Journal of Personality and Social Psychology. 1977. № 35. P. 257-264.
    
38. Hendrick C. Role-playing as a methodology for social research: A symposium // Personality and Social Psychology Bulletin. 1977. № 3. Р. 454.
    
39. McGuire W.J. Perspectivism: A look back at the future // Contemporary Social Psychology. 1984. № 10. P.19-39.
    
40. Miller N. & Cooper H.M. Special issue: Meta-analysis in personality and social psychology // Personality and Social Psychology Bulletin. 1991. № 17.
    
41. Sears D.O. College sophomores in the laboratory: Influences of a narrow data base on social psychology’s view of human nature // Journal of Personality and Social Psychology. 1986. № 51. P. 515-530.
    
42. Sprecher S. The relation between inequity and emotions in close relationships // Social Psychology Quarterly. 1986. № 49. P. 309-321.
    

Розділ ІІІ. Людська індивідуальність і соціальна психологія особистості


Підрозділ 1.Індивід як об'єкт психологічних досліджень

Проблема типології людини

Гуморальні класифікації

Конституціональні класифікації

Психогенні класифікації


Підрозділ 2. Психологічні теорії особистості

Визначення особистості

Психологічні теорії особистості

Теорії особистості в соціальній психології


Підрозділ 3. Структура самосвідомості

Підходи до розуміння Я-Концепції

Рівні самосвідомості

Центральні аспекти самосвідомості

Рольова структура Я-Концепції

Можливі Я

Самопізнання й самооцінка

Теорія соціального порівняння

Регулювання самооцінки


Підрозділ 4. Самосвідомість і поведінка

Деіндивідуалізаці і поведінка

Особиста відповідальність

Стигматизація

Я і інші

Самомоніторинг


Підрозділ 5. Самосвідомість і особистісний контроль

Теорії локусів контролю й самоефективності

Наслідку втрати особистісного контролю

Реактивний психічний опір

Безпорадність через втрату контролю

Самовикликана безпорадність

Ілюзія контролю


До сфери індивідуального належить, по-перше, воля совісті в самому широкому змісті слова, абсолютна воля думки, почуття, думки щодо всіх можливих предметів: і практичних, і спекулятивних, і наукових, і теологічних... По-друге, сюди належить воля вибору й переслідування тієї або іншої мети, воля влаштовувати своє життя по-різному згідно свого особистого характеру, свого особистого розсуду, до яким би це не вело наслідкам для мене особисто, і якщо я не роблю шкоди іншим людям.

Джон Стюарт Мілль


Розділ 1 Індивід як об'єкт психологічних досліджень

Психологію мас, про яку йшла мова у першому розділі книги, головним чином цікавлять масоутворюючі ознаки, властиві людині. Але, окрім того, що людина може бути стереотипною, анонімною і знеособленою, кожен з нас володіє ще й особливими, індивідуальними рисами, неповторністю, унікальністю -, одним словом, сукупністю всіх тих властивостей, які відрізняють індивіда від всіх інших людей. Тому з тих пір, як людина зробилася сама для себе об'єктом дослідження (паралельно відзначимо, що самого себе людина почала вивчати пізніше, ніж навколишній світ), раптом з'ясувалося, що різні люди неоднаково поводяться в тих самих ситуаціях, по-різному переживають емоції, мають різні схильності, здатності, навіть хворіють по-різному.

Людина народжується індивідом. Під індивидністю традиційно прийнято розуміти біологічні, або природно обумовлені особливості організму - генотип. Генотипічні індивидні властивості в процесі життя організму розвиваються й утворюють сукупність властивостей, які називаються фенотипом.

Будучи індивідами, люди відрізняються одне від одного не тільки зовнішністю або конституційно-соматичними особливостями, такими як статура, тип нервової системи, зріст, вага, колір шкіри, але й психічними - темпераментом, характером, здатностями. Тому в людинознавстві давно вже існує проблема типологізациії людей. Така проблема постає і перед психологією.

Проблема типології людини

Отже, у психології проблема типології існує давно й іде коріннями в історію людинознавства. У ХХ столітті, на який, власне, і припадає розвиток психології як окремої науки, найбільшу популярність одержали психологічні класифікації З. Фрейда, К.Г. Юнга, І.П. Павлова, Е. Кречмера, У. Шелдона, К. Ле-Онгарда, Г. Айзенка. Наводячи різні підстави для побудови своїх класифікацій, вчені відобразили в них багато типологічних особливостей людини: конституційно-соматичні, поведінкові, психічні, психофункціональні, характерологічні.

Зрозуміло, жодна з цих класифікацій не може цілісно описати людини. Та й більшість авторів типологій, створюючи їх, вирішували якісь конкретні питання, що стояли перед медициною або психологією й тому усвідомлювали відносність, обмеженість своїх класифікацій, описуючи конкретну сферу їхнього застосування.

Оскільки класифікації створюються, як правило, на основі досвіду безпосередньої професійної діяльності вчених, то цінність типологий і полягає в тому, що їх можна використовувати у практичній роботі, вони мають, окрім іншого, і прикладне значення.

Знання і вміння їх застосовувати особливо необхідні там, де є потреба класифікувати, розбивати на групи величезне різноманіття психічних феноменів, для чого необхідно, на думку К. Юнга, «використовувати прості схеми, які, з одного боку, задовільно відображають емпіричні факти, а, з іншого боку, - містять у собі загальновідоме і тим самим знаходять розуміння» (Юнг К., 1994, с. 112). Застосування типологій можливо лише при рішенні цілої низки практичних психологічних завдань, таких як проблеми професійної орієнтації, тому що для кожного певного типу людей існують відповідні, найбільш підходять для сфери діяльності; проблеми саморозвитку, тобто реалізації потенційних можливостей людини або, говорячи поняттями гуманістичної психології, можливість самоактуалізації в конкретних умовах життя; досягнення внутрішньої гармонії із зовнішнім світом. Це, нарешті, і завдання психокоррекції - використання сильних і вдосконалювання слабких сторін людини того або іншого типу, регулювання й встановлення оптимальних міжособистісних відносин. Одним словом, чим більшу кількість прикладних завдань необхідно вирішувати психології, тим актуальнішим є питання групування спостережуваних різних психічних станів, їх класифікації й упорядкування для більш зручного використання у практичній діяльності.

Але яка ж типологія самих класифікацій? Іншими словами, які сутнісні ознаки людини кладуться в основу створення класифікацій? Які при цьому використовуються критерії?

Якщо коротко, то, як правило, підставою для типологій слугують темперамент, характер, здатності, особистісні риси.

Існує чимало визначень темпераменту. Але найбільш поширеним є його розуміння як динамічної характеристика психічної діяльності. У психологічному аспекті темперамент - це сукупність відповідних динамічних властивостей поведінки, які своєрідно сполучаються в кожному індивіді. Зазвичай, виділяють три сфери прояву темпераменту: загальну активність, особливості моторної сфери, емоційність. Загальна активність, у свою чергу, визначається інтенсивністю й обсягом взаємодії людини із навколишнім середовищем - фізичної й соціальної. По цьому параметрі індивід може бути інертним, пасивним, спокійним або ініціативним, активним, стрімким.

У моторній сфері темперамент проявляється як приватне вираження загальної активності. Тут можна говорити про темп, швидкість, ритмічність і загальну кількість рухів.

Під емоційним виявленням темпераменту, зазвичай, розуміють вразливість, чутливість, емпатичність, глибину й імпульсивність пережитих почуттів.

Протягом довгої історії вивчення темпераменту він, зазвичай, пов'язувався з морфологічними або конституційно-соматичними особливостями організму.

Гуморальні класифікації

Завдяки відкриттю індивідних розходжень між людьми і з'явилася найдревніша з відомих типологій - розподіл їх за типами темпераменту. Цю класифікацію типів традиційно пов'язують з ім'ям давньогрецького лікаря Гіппократа (близько 460 - близько 377 роки до н.е.), який створив гуморальну, іншими словами, рідинну (від лат. humor - волога) теорію хвороби й здоров'я. Відповідно до цієї теорії, люди відрізняються неоднаковим співвідношенням чотирьох основних «соків» організму - крові, слизу (флегми), жовтої й чорної жовчі. Оптимальне співвідношення цих «соків» визначає здоров'я, а їх диспропорція пизводить до різних захворювань.

Однак сам Гіппократ не пов'язував те або інше сполучення рідин в організмі з певними психічними властивостями і поведінкою людини. Теорію темпераменту розробив римський медик Клавдій Гален (131-200 р. н.е.), найвідоміший після Гіппократа лікар античності. Виходячи з навчання Гіппократа про чотири «соки» або гуморах, він створив типологію темпераментів, яку виклав у відомому трактаті "De temperamentіs" (лат. temperamentum - домірність, правильна міра). З дев'яти виділених і детально описаних їм темпераментів чотири, безпосередньо пов'язані з переважним в організмі «соком», і дотепер користуються популярністю. Детальний опис їх зробив в ІV столітті н.е. послідовник Гіппократа і Галена римський лікар Аецій. Темпераменти ці наступні: сангвінік, у якого переважає кров (лат. sanguіs - кров), вироблювана серцем; флегматик, у якого переважає флегма (греч. phlegma - слиз), вироблювана мозком; холерик - переважає жовта жовч (греч. chole - жовч), вироблювана печінкою; меланхолік - переважає чорна жовч (греч. melas chole - чорна жовч), вироблювана селезінкою.

Ця теорія Гіппократа-Галена отримала часткове підтвердження в сучасних ендокринологічних і психофармакологічних дослідженнях. Російський фізіолог Іван Петрович Павлов, орієнтуючись на цю типологію, дав їй фізіологічне обґрунтування, створивши типологію нервової системи (Стреляу Я., 1982). Саме ця концепція дотепер викладається майже у всіх підручниках по психології. У тім або іншому виді її дотримуються багато сучасних дослідників. Наприклад, англійський психолог Г. Айзенк, об'єднавши навчання Галена про темпераменти і І. Павлова про типи нервової системи, доповнив їх запозиченою у швейцарського психолога Карла Густава Юнга концепцією біполярної психологічної типології - екстраверсії й інтроверсії (Eysenck Н., 1963). В результаті всі особистісні психічні особливості він розподілив на два полярних типи - екстраверти (сангвініки і холерики) та інтроверти (меланхоліки і флегматики). До першого типу відносяться люди емоційно стійкі, стабільні. До другого - нестійкі, невростики. Сангвініки і холерики відрізняються рухливістю, тому часто такі люди є лідерами, тільки сангвініки добродушні, а холерики агресивні й напористі. Меланхоліки і флегматики ставляться до залежного типу людей, рідко претендують на лідерство. Флегматики спокійні і інертні, меланхоліки нетовариські, швидко стомлюються, стрессонестійкі, болісно сприймають невдачі. Тому часто перебувають у депресивному настрої.

Саме сполучення цих трьох типологій - Галена, Павлова, Юнга - слугувало основою для розробленого Айзенком запитальника «Опис особистості» (MPІ), досить широко використовуваного практичними психологами засобу виміру екстраверсії- інтроверсії та невротизма (MPІ - Maudslay Personalіty Іnventory, що одержав назву від Maudslay Hospіtal, клініки, де працював Г. Айзенк).

Конституційні класифікації

Створена німецьким психіатром Ернстом Кречмером типологія є ще одним прикладом класифікації темпераменту. Вона викладена ним у книзі «Будова тіла і характер» (Кречмер Э., 1995). Ця типологія відноситься до розряду конституційних. У класифікаціях такого типу властивості темпераменту виводяться з індивідуальних розходжень у статурі - ріст, повнота, тілесні пропорції. Відповідно до концепції Кречмера, люди з певним типом статури мають відповідні психічні особливості й схильні до тих або інших психічних захворювань.

По суті, це означає, що статура визначає той або інший спосіб реагування на життєві, у тому числі й соціальні обставини, оскільки психічні захворювання, якщо вони не детерміновані органічними причинами, є неадекватними способами реагування на якісь соціальні ситуації.

На підставі безлічі вимірів Кречмер виділив чотири основних конституційних типи:

1. Лептосоматик (греч. leptos - тендітний, soma - тіло). Характерними для даного типу є високий ріст, тендітна статура, плоска грудна клітка, витягнуте обличчя, довгий, тонкий ніс. Плечі вузькі, ноги довгі й худі. Індивідів з крайньою виразністю цих властивостей Е. Кречмер визначив як астеніків (греч. astenos - слабкий).

2. Пікнік (греч. pyknos - товстий, щільний). Багато жирової тканини, надмірна тучність, малий або середній ріст, великий живіт, кругла голова на короткій шиї.

3. Атлетик (греч. athlon - боротьба, сутичка). Гарна мускулатура, міцна будова, високий або середній ріст, широкі плечі, вузькі стегна, опуклої лицьової кістки.

4. Диспластик (греч. dys - погано, plastos - сформований). Будова тіла безформна, неправильна. Індивіди цього типу мають різні деформації статури - надмірний ріст, диспропорції, євнухообразність.

Найбільша схильність до психічних захворювань виявляється у лептосоматиков і пікніків. На думку Кречмера, більшість хворих шизофренією становлять лептосоматики. Серед циклофреніків (хворих маніакально-депресивними психозами) переважають пікніки. Атлетики менше інших схильні до психічних захворювань, але разом з тим, мають певну схильність до епілепсії.

З погляду Кречмера, статура впливає не тільки на схильність до певних видів психічних захворювань, але й на формування психічних властивостей у здорових людей, схожих на ті, які характерні відповідної психічними захворюваннями. Щоправда, проявляються вони у менш вираженій формі. Так, здоровий лептосоматик має властивості, які нагадують поведінку шизофреніка. Здоровий пікнік демонструє властивості, типичні для маніакально-депресивного психозу.

На основі конституційної типології Кречмер розрізняє три типи темпераменту: шизотимічний, циклотимічний та іксотимічний.

1. Шизотимік (від психічного захворювання - шизофренія). Лептосоматик або астенік. При розладах психіки схильний до шизофренії. Замкнутий (аутичен), емоції коливаються від подразливості до холодності, сухості. Впертий, малоподатливий до зміни настанов і поглядів. Важко пристосовується до оточення, схильний до абстрактного мислення. Життєва настанова шизотиміка характеризується схильністю до аутизму, створенню обмеженої індивідуальної зони, внутрішньої, далекого дійсності світу принципів і мрій, як реакції неприйняття зовнішнього миру, а також прагненням до байдужої або сентиментальної самоти від людей або холодному перебуванню серед них з мінімальним контактом.

2. Циклотимік (від циклічного, або маніакально-депресивного, психозу). Статура пікніка. При психічних порушеннях схильний до маніакально-депресивного психозу. Психічні властивості протилежні шизотиміку. Емоції коливаються між радістю, веселощами і сумом. Веселий циклотимік рухливий, а сумного відрізняє спокійна повільність. Легко контактує з оточенням. Реалістичний у поглядах. Хоча психомоторна сфера циклотиміків і характеризується то швидкістю, то повільністю, вона, разом з тим, завжди відрізняється заокругленістю, природністю й адекватної формою міміки і рухів тіла. У той час психомоторною особливістю шизотиміків є неадекватність моторної реакції психічному роздратуванню, що проявляється у формі аристократичної стриманості, паралізованості афекту або тимчасової затримки - боязкості, скутості. Цілісна життєва настанова циклотиміків характеризується тенденцією розчинення у навколишньому середовищі. Це товариські, непосередні люди, енергійні практики або веселі марнотратники життя.

3. Іксотимік (греч. іxos - тягучий). Атлетична статура. При психічних розладах схильний до епілепсії. Спокійний, навіть байдужий. Стримані жести і міміка. Невисока гнучкість мислення, важко пристосовується до зміни обстановки, дріб'язковий.

Залежність психічних властивостей і певних психічних захворювань від типу статури Кречмер пояснює тим, що як будова тіла, так і темперамент мають ту саму причину: вони обумовлені хімічним складом крові. І, таким чином, насамперед, залежать від особливостей гормональної системи.

Різновидом конституційної типології темпераменту є також класифікація У. Шелдона. Це, хоча й більш складний порівняно з типологією Кречмера, але все ж таки явно наслідувальний варіант. Концепція Е. Кречмера одержала поширення в Європі, у той час як створена майже двадцять років потому типологія Шелдона - у США. Іноді класифікацію Шелдона називають ще формалізованим варіантом кречмеровської типології.

Психогенні класифікації

Але, мабуть, найбільшу популярність отримала класифікація психологічних типів, запропонована Карлом Юнгом. Від перерахованих вище вона відрізняється, насамперед, тим, що будується не на соматичних, а винятково на психологічних підставах.

Всі люди, на думку Юнга, поділяються на інтровертів і екстравертів. Він пише: «Інтроверсия і екстраверсія як типи настанов визначають диспозицію, яка обумовлює значною мірою весь душевний процес, оскільки вони характеризують схильне реагування й тим самим визначають не тільки спосіб дії й вид суб'єктивного досвіду, але й характер несвідомої компенсації» (Юнг К., 1994, с. 101-102). Як бачимо, підставою для виділення того або іншого психологічного типу Юнг вважає спосіб звичного реагування людини на ситуацію. Він залежить від внутрішньої диспозиції індивіда, яка визначає тип його психічної настанови. Схильність, таким чином, є центральною ланкою всього психічного процесу, тому що, з одного боку, вона регулює зовнішнє поведінку, а, з іншого боку, - впливає на формування специфічного досвіду індивіда. Іншими словами, певна поведінка людини, що принесла йому ті або інші результати, потім осмислюється ним, завдяки чому у нього з'являється досвід, що, у свою чергу, знову впливає на поведінку. Так формується звичний спосіб реагування. При цьому кожен індивід має свої схильності і диспозиції. Так, наприклад, людина з інтелектуальною схильністю буде покладатися саме на інтелект, а не на фізичну силу або якісь інші фактори, оскільки інтелектуальна функція в неї найбільш розвинена, реагуючи на ситуацію. Більше того, вона буде намагатися потрапити саме в такі ситуації, де є можливість інтелектуального реагування. І, навпаки, той, у кого інша, скажімо, агресивно-силова схильність, а фізична функція найкраще розвинена, буде реагувати, опираючись не на інтелект, а на силу. Те ж саме можна сказати і про хитрощі, підлість, спритність, чесність, відкритісті. Одним словом, К.Г. Юнг думає, що в боротьбі за існування «кожна людина інстинктивно використовує свою найбільш розвинену функцію, що у результаті стає критерієм звичного способу реагування» (Юнг К., 1994, с. 104).

Відповідно до цього критерію Юнг виділяє такі протилежні психологічні типи:

екстравертований - інтровертований;

розумовий - емоційний;

що відчуває - інтуїтивний;

раціональний - ірраціональний.

Варто пам'ятати, що даний розподіл досить умовний, і у «чистому вигляді» жоден з психологічних типів не зустрічається, оскільки кожна людина несе в собі ознаки різних психологічних типів. Тому коректно говорити про домінування ознак того або іншого психічного складу.

Екстраверт - його відрізняє підвищений інтерес до того, що відбувається в навколишньому світі, він зорієнтований на зовнішні об'єкти. Залежно від того, яка психічна функція найбільш розвинена у індивіда - мислення, почуття, відчуття або інтуїція, таким способом і буде реалізовуватися його екстравертна настанова. Якщо у людини розвинене мислення, то її інтерес до зовнішнього світу буде здійснюватися за допомогою осмислення цього світу, якщо почуття - то через його емоційне переживання, якщо відчуття - через нюансировку перцепції об'єктів, інтуїція - через інтуїтивне збагнення того, що відбувається навколо. Таким чином, екстраверти займають зовнішні, об'єктивні події, але тільки ті, зрозуміло, які його стосуються. Він чуйно реагує на те, що відбувається навколо. Цим пояснюється його активність, ініціативність. Він легко контактує з іншими людьми, швидко освоюється у новій обстановці.

Інтроверт - переважно зайнятий своїм внутрішнім світом. Причому його спосіб самозбагнення також залежить від того, яка із психічних функцій у нього є найбільш розвиненою. Поведінка інтроверта мало залежить від зовнішніх подій, оскільки об'єктивний світ має для нього другорядне значення. Самоцентрованість індивідів такого типу проявляється у мовчазності, замисленості, зосередженості, зовнішньому спокої. У інтровертів вузьке коло спілкування, вони важко заводять нові знайомства, не люблять шуму, штовханини, парадності, помпезності і свят. Їм не зрозуміле все демонстративне, показне, напускне.

Розумовий тип (як екстраверт, так і інтроверт) характеризується тим, що прагне все розкласти по поличках, систематизувати, виявити закони й виявити закономірності. Одним словом, він покладається на логіку і аналіз. Тому всі його оцінки відповідають критерію розумності/нерозумності. З багатьох причин людям цього типу складно говорити про почуття, які в них підвалина, малорухомі.

Емоційний (чуттєвий) тип, навпаки, відрізняється високою рухливістю почуттів. Люди цього складу, пише Юнг, «непохитно проводять політикові почуттів». Вони або, взагалі, не здатні замислюватися, або їм потрібні надзвичайні обставини, щоб це відбулося.

К.Г. Юнг відзначає, що психологічний тип людини не може бути однаковою мірою розумовим і емоційним, оскільки емоційність і мислення значною мірою взаємовиключають сподівання один одного, вони - антагоністи. Тому чітко виражена розумова функція припускає слабку емоційність. І, навпаки, таке ж протиставлення є справедливим і відносно іншої пари психологічних типів - що відчуває й інтуїтивного.

Що відчуває (Юнг спеціально підкреслює його відмінність від чуттєвого) - характеризується тим, що добре схоплює деталі, відтінки. У силу підвищеної здатності до перцепції він чуйний до дріб'язків, спостережливий. Тому добре орієнтується або у своєму внутрішньому, або в зовнішньому світі. Звідси його активність і практичність. Оскільки він живе сприйняттям щохвилинних відчуттів, тобто у світі щоденних реалій, то він і не схильний заглядати у майбутнє й, взагалі, щось загадувати наперед. Область його відчуттів – «тут і тепер». Окрім того, його відчуття, оскільки вони не осмислюються, а сприймаються як данність без тлумачення й оцінки, характеризуються несвідомістю.

Інтуїтивний тип також відрізняється перевагою несвідоме, тобто інтуїції, який К.Г. Юнг визначає як «сприйняття через несвідоме». Для людей цього типу характерним є беззвітне сприйняття як минулого, так сьогодення і майбутнього. Здатність інтуїтивно сприймати майбутнє визначає їх підвищений інтерес до всього нового - до нової діяльності, нових людям, нових завдань. Вони постійно намагаються як би випередити час. Звідси їх роздвоєність, метання між сьогоденням і майбутнім, сумніви, коливання в намірах.

Ще одним критерієм для розподілу психологічних типів у Юнга виступає ступінь участі свідомості в психічному житті індивіда. Іншими словами, мова йде про перевагу раціональності або ірраціональності. Сам Юнг думав у цьому зв'язку так: «Ірраціональність - це те, чого не вистачає мисленню й почуттю, раціональність - те, чого не вистачає відчуттю й інтуїції» (Юнг К., 1994, с. 108).

Раціональний тип, таким чином, представлений через розумовий і емоційний. Під кутом зору цього розподілу люди раціонального типу схильні до розміреності, планомірності. Їм властиві точність, пунктуальність, зваженість. Вони дисципліновані і дотримуються встановлених правил.

Ірраціональний тип представлений таким, що відчуває і інтуїтивним. Для нього характерні імпульсивність, навіть хаотичність, що протилежне розрахунку й пунктуальності. Ще одна риса даного складу - це небажання й невміння завершувати почате, безвідповідальність. Інтерес до нового й відсутність планування призводять до того, що більшу роль у їх житті відіграє випадок.

Типологія К. Леонгарда, викладена ним у книзі «Акцентуйовані особистості», хоча й повторює багато в чому ідеї К. Юнга, але разом з тим виділяє такі аспекти й характеристики людської індивідуальності, які не були відображені ним у класифікації Юнга. Так, наприклад, говорячи про екстравертований і інтровертований типи особистості, Леонгард підкреслює такі характеристики як залежність і самостійність, легкодумство й глибина, поривчастість і повільність. Окрім того, Леонгард відзначає такі типологічні особливості характеру як демонстративність і зосередженість, педантизм, збудливість. Що стосується першого розподілу, то демонстративному типу властиві виражений егоїзм, спрага визнання з боку очочуючих, яке проявляється у самовихвалянні (саморекламі - про цю стратегію саморепрезентації мова йтиме в розділі «Соціальний вплив»), жалість до себе (часто вона виражається з надзвичайною настирливістю), уміння пристосовуватися й грати ту роль, що веде партнер по спілкуванню. Педантичний тип відрізняється нерішучістю, акуратністю, добросовісністю, підвищеною увагою до свого самопочуття й здоров'я в цілому.

Описуючи збудливість, Леонгард наполягає не стільки на характеристиці протікання емоційних процесів, скільки на соціальних якостях особистості (Леонгард К., 1995).

Звичайно, проблема психологічної типології розглядається в курсі загальної психології. Але справа в тому, що темперамент, характер, схильності, риси, психологічний склад індивіда, тобто всі ті аспекти індивідуальності, які класифікуються у типологіях (з найбільш відомими з них ми тільки що коротко ознайомилися) значною мірою визначають більше загальне, і складне, освіта - людську особистість. Це, так би мовити, її найбільша детермінанта. Поряд з ними особистість обумовлюється також і социальними факторами. Але навіть наявності соціальних факторів недостатньо для того, щоб сформувалася особистість.

При всьому різноманітні підходів у трактуванні особистості більшість авторів теорій особистості погоджуються з одним - особистість формується тоді, коли у людини формується Я-Свідомість, Я-усвідомлення, самосвідомість або Я-Концепція. Про особистість і буде йти розмова в наступній главі.