Закони маси
| Вид материала | Закон |
СодержаниеПідрозділ Психологічні теорії особистості Визначення особистості Психологічні теорії особистості Теорії особистості в соціальній психології Підрозділ 3. Структура самосвідомості |
- Програма фахових вступних випробувань з хімії на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного, 265.06kb.
- Тема. Фізичне тіло І речовина. Маса тіла. Одиниці маси. Вимірювання маси тіл. Лабораторна, 374.64kb.
- Реферат на тему: Грошовий обіг, його закони та методи регулювання. Суть грошового обігу, 69.67kb.
- Усе у Всесвіті, у природі, в окремій державі підкоряється певним законам та існує, 40.67kb.
- Методом Анализа Структурных Изменений (маси) доклад, 74.75kb.
- Інститут телекомунікацій, радіоелектроніки І електронної техніки, 129.25kb.
- Народногосподарське завдання лісівництва та класифікація рубок загальні поняття, 6585.06kb.
- Задача логіки " Студента групи ют-з(1) Спеціальності, 175.43kb.
- Закони України "Про молодіжні та дитячі громадські організації", 25.28kb.
- Оптичні квантові генератори-лазери” модуль основні поняття І закони електромагнетизму, 71.29kb.
Підрозділ Психологічні теорії особистості
Спочатку почнемо невеликий екскурс в історію розвитку уявлень про особистість. Це необхідно зробити, насамперед, тому, що в розумінні особистості між вченими існують істотні розбіжності. Надалі, коли ми будемо знайомитися з теоріями особистості, їх сутність стане для нас більш зрозумілою.
Визначення особистості
Як саме поняття «особистість», так і всі похідні від нього слова («особистий», «особистісний», «персональний»), - сьогодні дуже міцно увійшли і у свідомість людини сучасної європейської культури, і у всі європейські мови. Слово це настільки широко використовується в сучасному лексиконі, що може скластися враження, нібито воно існувало завжди й усюди. Але це далеко не так.
Поняття «особистість» і навіть саме уявлення про людську індивідуальність з'явилися в Європі відносно недавно, приблизно три з половиною століття назад. Ідея людської особистості й індивідуальності не є універсальною, тобто вона поширена не у всіх культурах навіть сьогодні. Так, наприклад, у китайській мові немає ієрогліфа, яким можна було б адекватно позначити поняття особистість. Про це повідомляє Леонід Баткін (Баткин Л., 1989).
У крос-культурній психології, тобто в такому напрямку сучасної соціальної психології, який досліджує психічні особливості людей різних культур, всі культури умовно поділяються на два види: колективістські й індивідуалістичні.
Культури індивідуалістичного типу виникли і розвивалися в західних суспільствах. І саме там з'явилася ідея людської індивідуальності, а особистість стала масовим соціальним явищем. Причину такого стану справ багато дослідників, слідом за Максом Вебером (Вебер М., 1990), вбачають у тому, що вигляд сучасної європейської культури й у цілому західного суспільства багато в чому сформувався під впливом ідей християнства, особливо протестантизмку. «На відміну від християнської Європи, яка проголошувала абсолютну особистість Творця, а тим самим і людини як його образ і подоба, східні релігії ґрунтуються на ідеї хибності індивідуальних форм духовного життя. Схід культивував відхід від особистого Я на користь безособового Абсолюту. Існують розходження і у ставленні до можливостей розуму. Якщо Європа в цілому рухалася у бік раціонального і прагматичного пізнання, вбачаючи в ньому вищу цінність, то Схід ставить раціональне пізнання нижче інтроспективно-інтуїтивного» (Спиркин А., 1988).
Таким чином, у неєвропейських культурах і суспільствах індивідуальність не заохочувалася, а тому не з'являлася і особистість як соціальне явище. У цих культурах не склалося досить численного шару людей з розвиненою самосвідомістю, який впливає на життя суспільства й держави.
Відповідно до названого вище розподілу культур, особистість і індивідуальність у них мають неоднакову соціальну цінність. Так, у колективістських культурах соціальна цінність особистості є дуже значною. Підтвердження цьому ми знаходимо у Освальда Шпенглера, який пише про анонімність, знеособленість форм індійської культури, де не було авторів, не було їх осіб, не було розвиненим мистецтво портрета, хоча саме мистецтво досягло там значних висот (Шпенглер О., 1993). Релігійно-філософські системи східних, колективістських культур також не розглядають особистість і індивідуальність у якості моральної або духовної цінності. «Буддизм, - відзначає Василь Минів,- це, насамперед, заперечення особистості» (Минів В., 1989).
Інакше справи складалися у західних, індивідуалістичних культурах. Англійський філософ Джон Локк ще в VІІ столітті звернув увагу на феномен особистості і дав йому таке визначення. «Я думаю, - писав він, - що особистість є розумною вдумливу істоту, що має розум і рефлексію й може розглядати себе як себе, як та ж сама вдумлива істота, у різний час і у різних місцях тільки завдяки тій свідомості, яка є невіддільною від мислення, і, на мій погляд, істотно для мислення, тому що неможливо, щоб хто-небудь сприймав, не сприймаючи, що він сприймає» (Локк Дж., 1985, с. 387).
Як бачимо, Дж. Локк основними ознаками особистості вважає мислення і рефлексію, тобто здатність людини до самосвідомості. Щоправда, Локк виділяє досить вузьку галузь самосвідомості людини, а саме рефлексію ним процесу власного сприйняття й мислення. У цьому змісті мудрість, приписувана давньогрецькому філософові Сократові «Пізнай самого себе», що передбачає цілостність самодослідження, набагато ближче до сучасного розуміння особистості, ніж визначення, запропоноване Локком.
Усвідомлення індивідом самого себе, своєї окремості й унікальності має такий наслідок, що в нього формуються нові цінності й ідеали. Насамперед, це ідеал волі, оскільки тільки воля дає людині можливість саморозвитку й творчості у всіх сферах діяльності. Маючи волю, він вільний поводитися не відповідно до «закону наслідування», не керуючись принципом «як всі, так і я», а у відповідності зі своїми творчими устремліннями, помислами й намірами. Згадаємо, що Г. Тард саме таких людей вважав творчою елітою суспільства.
Звичайно, тут постає проблема: якого роду помисли і наміри прагне реалізувати індивід. Вони є руйнівними або творчими? Гуманними або антилюдяними? Добрими або злими? Воля, як і будь-яке інше явище, не може нести в собі винятково позитивні тенденції. Тому починаючи з Нового часу, коли особистість стає масовим соціальним явищем (а до цього особистості в загальній масі народу зустрічалися досить рідко), західне суспільство зіштовхнулося з двома різнорідними процесами. З одного боку, духовний розвиток, науковий і технічний прогрес, поширення гуманістичних ідей, розкриття особистісного потенціалу людини, з іншого, - прогресуюче розростання злочинності, її диференціація і витонченість, зростання насильства, жорстокості, антилюдяності, що найяскравіше відобразилося у масовості, масштабності, глобалізації військових конфліктів і воєн, у поширенні тероризму, у глобальних проблемах сучасності, які стали перед людством у ХХ столітті.
Але так чи інакше, пізніше ідею особистості стали погоджувати з індивідуальністю й волею, що розуміється, насамперед, як воля вибору. Причому, сама воля розглядалася як двухфакторне явище, яка синтезує як зовнішні, так і внутрішні умови. До числа зовнішніх відносяться соціальні й економічні фактори, які дозволяють індивідові бути вільним. До внутрішніх - потреба й здатність людини бути вільним, наявність у нього волі. Зрозуміло, як ці умови, так і сама особистість розуміються у західній культурі найвищими і найважливішими соціальними цінностями. В XVІІІ столітті Вільгельм Фон Гумбольдт писав: «Щирий розум не може бажати людині ніякого іншого стану, окрім того, при якому кожна окрема людина користується самою широкою волею, розвиваючи зсередини всі свої своєрідні здатності й особливості...»» (Гумбольдт В., 1985, с. 34). Потім, вже у ХІX столітті, Джон Стюарт Милль, як це виявляється з епіграфа до даного розділу, розкриває зміст понять волі й індивідуальності, проголошуючи їх головними людськими цінностями, властивими кожній особистості.
З огляду на сказане вище про розходження культур і розходження, яке випливає з нього, у розумінні особистості й відношення до неї, правомірно задатися питанням: до якого ж типу відноситься російська культура і яке в ній розуміння особистості? Якою цінністю вона володіє у суспільній свідомості, і, що є не менш важливим, у свідомості правлячих кіл, у проведеній ними соціальній політиці?
Питання це досить складне і заплутане. Досить сказати, що починаючи з XІХ століття і до наших днів серед російських вчених йде суперечка про те, куди необхідно відносити російську культуру - до Сходу або Заходу? Висловимо точку зору, що, як представляється нам, найбільш точно визначає місце Росії: російська культура була й залишається на половині шляху як до Сходу, так і до Заходу. Вперше цю думку ще в XІ столітті висловив російський філософ Петро Якович Чаадаєв (Чаадаєв П., 1989).
Таке проміжне положення російської культури найбільш рельєфно відображається у ставленні до особистості. Особистість, її цінність, добробут і самопочуття певною мірою зізнаються в російської ментальності. Усвідомлюється і наявність творчого потенціалу особистості, необхідність створення основних умов для її розвитку й самореалізації.
Разом з тим, ні у сфері міжособистісних взаємодій, ні у виробничих стосунках, ні у галузі державної соціальної політики особистість як значимий фактор, який володіє самодостатньою цінністю, практично ніколи не враховувалася й не враховується дотепер. Одним з наслідків такого положення з'явилося те, що дослідженням особистості вітчизняне людинознавство зайнялося відносно недавно. Не є виключенням тут як психологія, так і соціологія. Ці дисципліни самі отримали законний статус і право на існування також зовсім недавно. Відзначимо лише такий факт: практично всі соціологічні і психологічні теорії особистості були створені за кордоном, європейськими й американськими вченими. І ті деякі з них, які заслуговують уваги роботи вітчизняних авторів, присвячені феномену особистості, були виконані на базі закордонних досліджень.
Психологічні теорії особистості
Перші спроби створення психологічних теорій особистості були розпочаті у першій половині XІХ століття психіатрами. Зрозуміло, що необхідність у теоріях такого роду диктувалася практичними потребами. Психіатрам було потрібно хоч би якось впорядкувати, теоретично вибудувати структуру людської психіки. До числа найбільш відомих теоретичних конструкцій такого роду можна віднести теорії психічної організації, розроблені німецькими психіатрами Йоганном Хайнротом і Вільгельмом Гризінгером. До речі, Хайнрот першим ввів у науковий обіг поняття психосоматика, оскільки виходив з того, що і психічне, і тілесне в організмі взаємообумовлені і безпосередньо впливають один на одного. І Хайнрот, і Гризінгер значною мірою визнавали соціальний вплив на етиологію (поведінку) психічних захворювань і, тим самим, хоча й непряму, соціальну обумовленість психіки людини. Обидва вчених виділяли в психічній структурі його як центральний компонент людської психіки (Александер Ф., Селесник Ш., 1995).
У другій половині XІХ століття психологія сформувалася як самостійна наука, почався її стримкий розвиток. Тепер вже завдання психологічних досліджень спонукали психологів до створення все нових і нових теорій психічної структури людини, а, значить, і теорій особистості1.
Протягом всього декількох десятиліть існування психології була створена такий величезна кількість психологічних теорій особистості, що вже в 30-ті роки ХХ сторіччя виникла нова, окрема галузь психологічних досліджень - персонологія, у межах якої відбувалося активне вивчення людської особистості. Сама назва цієї сфери досліджень – «персонологія» - було запропоноване у 1938 році американським психологом Г. Мюрреєм.
З моменту свого виникнення персонологія зіштовхнулася зі складною проблемою. ЇЇ сутність полягає в тому, що теорії, які входять у галузь персонологічних досліджень, принципово розходилися у розумінні природи особистості. Американський психолог Гордон Оллпорт, першим збагнув цю проблему, проаналізувавши у 1937 році близько 50 зібраних ним визначень особистості, і, зрештою, дійшов висновку, що існують два основних підходи в її трактуванні – «биосоціальний» і «біофізичний» (Родіонова Е., 1976). Розбіжність між ними стосувалася, насамперед, проблеми соціальної обумовленості особистості.
Теорії, які виражали біосоціальний підхід, підкреслювали або переважно, або винятково соціальну її природу. Класичним прикладом такого підходу є марксистське розуміння особистості, що ґрунтується на формулюванні К. Маркса з його знаменитих «Тез про Фейєрбаха»: «...сутністю людини не є абстракт, властивий окремому індивідові. Насправді, вона є сукупністю всіх суспільних відносин» (Маркс К., Энгельс Ф., 1970, с. 3).
Крайньою формою вираження даного підходу є соціально-рольові теорії, у яких особистість трактується як набір ролей-масок, які індивід демонструє навколишнім у ході соціальних взаємодій. Структура особистості, таким чином, складається з масок, за якими не приховане ніякого сутнісного, стійкого змісту. Особистість людини - це його ролі й маски, які він представляє як реакцію на стимули зовнішнього соціального середовища, індивідуальність - персональний набір ролей кожної людини. Особистість у цих теоріях з'являється й у вигляді цибулини, у якої за першим шаром відкривається другий, за другим - третій, а, в остаточному підсумку, вся вона складається тільки із цих шарів. По суті, таке розуміння, взагалі, заперечує об'єктивне існування особистості, оскільки тут вона ототожнюється з тими враженнями, які людина справляє на інших людей. А, якщо це так, то особистість не існує сама по собі як властива індивідові внутрішня організація його духовного світу, вона є лише у сприйнятті навколишніх.
Біофізичний похід, навпаки, відстоює субстанціональну і об'єктивну природу особистості. Тут кожна особистість розуміється як сутнісна, стійка, до того ж унікальна, тобто відмінне від інших утворення. Крайнім виразом такого підходу є субстанціонально-антропологічні теорії, у яких особистість ототожнюється з родовою сутністю людини. Раніше вже підкреслювалося, що такий підхід веде до змішання понять «людина», «психічна структура» і «особистість».
Таким чином, Г. Оллпорт зіштовхнувся з тим фактом, що існуючі визначення особистості варійюються від одного крайнього полюса, де особистість розуміється як вироблене людиною враження, до іншого, де вона ототожнюється з людиною як такою.
Наприкінці 60-х років ХХ століття ще один порівняльний аналіз теорій особистості розпочав інший американський психолог С. Медді. Він спробував довести виявлену Оллпортом парадоксальну розбіжність у розумінні особистості і запропонував у кожній теорії виділяти поняття, які стосуються «ядра» особистості, або такі поняття, у яких описується провідна тенденція або характеристика людини, що зберігається незмінною протягом всього його життя. Окрім того, у кожній теорії описується «периферія» особистості, тобто всі ті її компоненти, які змінюються: або в самій людині протягом життя, або вони відображають розходження між людьми.
Згідно Медді, саме «периферія» і є соціально обумовленою частиною особистості. У той час як її «ядро» незначною мірою залежить або взагалі не залежить від соціального середовища. Отже, соціальні умови формують лише вигляд, стиль, засвоєні індивідом форми поведінки. Одним словом, все те, що змінюється в людині під впливом зовнішніх умов.
Теорії особистості в соціальній психології
У соціальній психології особистість розглядається як соціальний феномен, хоча дається в знаки і той факт, що на її формування впливають і природні характеристики людини: конституція, темперамент, спадковість. Тому соціальні психологи як базові концепції для своїх досліджень, як правило, використовують ті теорії, які Г. Оллпорт відніс до біосоціальних. Або ж ними беруться проміжні моделі, у яких, на думку С. Медді, утримується опис «ядра» і «периферії» особистості. Саме до такому, проміжному, типу ставиться теорія особистості Вільяма Джеймса, що американські соціальні психологи традиційно розглядають як вихідний зразок для створення теорій особистості.
Джеймс дає дуже широке визначення особистості. У Я-людини він виділяє два аспекти: емпіричне Я і чисте Я. Емпіричне Я визначається ним як «загальний підсумок того, що людина може назвати своїм» (Джеймс У., 1991). Звідси виділяються: матеріальне Я, яке включає наше тіло й нашу власність; соціальне Я – «є те, чим визнають дану людину навколишні»; при цьому кожна людина має стільки соціальних Я, «скільки існує окремих груп або кружків, про думку яких він піклується»; психічне Я являє собою сукупність психічних здатностей і схильностей індивіда.
Чисте, або духовне, Я - це сфера самосвідомості, самооцінки людини. У сучасній психології вона розглядається як центральна частина особистості й позначається поняттям Я-Концепція (цей термін введений у науковий обіг американським психологом Карлом Роджерсом, автором відомої концепції клієнт-центрованої терапії).
Уявлення У. Джеймса про те, що в соціальному Я людини представлене її соціальне оточення, знайшло подальший розвиток у соціально-психологічній теорії. Соціолог Чарльз Лантухі використовував поняття «дзеркало особистості», висунувши ідею, що самосвідомість індивіда відбиває оцінки й думки людей, з якими він взаємодіє. Пізніше цю думку підхопили Джордж Герберт Мід і Гаррі Стек Салліван. Мід думав, що самосвідомість людини є результатом його соціальних взаємодій, у ході яких він вчиться дивитися на себе, нібито з боку, як на об'єкт. Причому вирішальне значення для самосвідомості має думка не окремих людей, а «узагальненого іншого» - колективна настанова організованого співтовариства або соціальної групи. Сьогодні ця концепція відома під назвою «принцип відображених оцінок». Відповідно до неї, ми бачимо себе такими, якими нас бачать інші люди. Тільки от хто саме з інших – питання, оскільки різні люди мають про нас суперечливі одне одному думки. Чия думка виявиться для нас найбільш значимою, залежить від багатьох факторів. Насамперед, це пов'язане з віком людини. Для дітей, наприклад, більше значимим може бути думка батьків, учителів. Для дорослих людей - це можуть бути думки й оцінки дружини (чоловіка), друзів, колег. Окрім того, різні люди залежно від віку покладаються на думку різних інших. Так, наприклад, Джон Хоелтер, опитуючи американських підлітків - учнів середньої школи, встановив, що дівчата більшою мірою орієнтуються на оцінки своїх однолітків, у той час як юнаки покладаються на думки своїх батьків (Hoelter J., 1984).
Вплив інших людей на формування нашого Я і самосвідомості є очевидним. Але у зв'язку з цим виникає проблема, на яку вказував Карл Юнг. У структурі психіки він виділяє захисне утворення, яке називає Персоною. Саме вона і створює проблему щирого Я і помилкового Я, або Я і не-Я (Hardіng М., 1973). На думку Юнга, Персона, будучи своєрідною маскою, що людина надягає у відповідь на вимогу суспільства, приховує його щире Я. Вона представляє лише те, чим людина здається самому собі, або те, що вона демонструє навколишнім, а не свою щиру сутність, не те, чим він є насправді. Юнг думає, що Персона - це компроміс між індивідом і суспільством. Її мета - зробити відповідне враження на інших людей шляхом приховання своєї справжньої особи. І дуже часто трапляється так, що сама людина ототожнює свою сутність із Персоною.Тоді його Я стає тотожним Персоні, а особистість з'являється у вигляді відчуженої, неістинного істоти, що відіграє соціальну роль, нав'язану суспільством. Іншими словами, людина ототожнює себе зі своєю маскою. Її вона демонструє суспільству, оскільки суспільство від нього саме цього і вимагає. У цьому випадку можна говорити про знеособлення людини, нівелювання його сутності й у цілому про нереалізоване щире Я. Зрощення Я і Персони означає, за Юнгом, омассовлення індивіда (Юнг К., 1993). Згадаємо, як цей процес описується у психології мас.
К.Г. Юнг вказує на реальну небезпеку, яка загрожує самосвідомості індивіда. І сам Юнг, і його послідовниця Естер Хардинг наводять чимало переконливих доказів того, наскільки типовою є ситуація, коли людина сприймає як свою сутність ті соціальні маски й оцінки, які нав'язує йому соціальне оточення. У цьому випадку Я і Персона індивида збігаються. Щоб цього уникнути людина не повинна покладатися тільки на думки й оцінки навколишніх, не повинна ідентифікувати себе зі своїми соціальними ролями, їй необхідно і самій приймати активну участь у формуванні Я- Концепції шляхом самопізнання, самодослідження, самоаналізу.
Говорячи в цілому, відзначимо, що кожний з нас може прагнути як до самоактуалізації, тобто реалізації наявного в кожної людини творчого, духовного потенціалу (а саме це повинне стати метою кожної особистості, вважають засновники гуманістичного напрямку в психології Абрахам Маслоу та Карл Роджерс), так і до того, щоб щосили намагатися відповідати соціальному стандарту. До речі, деякі автори, виступаючи з позицій романтичного, у дусі підходу Ніцше і Тарда, думають, що відмітною характеристикою особистості є саме відмова додержуватися соціальних стандартів і стереотипів. «Обираючи власний шлях, вони (особистості - авт.) підіймаються над масою, що чіпляється за колективні страхи, переконання, закони й методи. Зовсім інша реакція в людини пересічної, що залишається в несвідомому стані через призвичаєння до рутини. При виникненні нових обставин, не передбачених старими конвенціями, у нього виникає паніка. Не дивно, що для запобігання прикростей, самотності й страху, людина впадає в конформізм, що веде до появи шаблонів у роботі й дозвіллі. Пропонується однаковість у вираженні навіть почуттів, і потрібне вміння ладити з усіма» (Грановская Р., Никольская И., 1999, с. 121).
Але до чого б ми не прагнули - до самоактуалізації або до відповідності з, як би ми не проявляли себе - творцями або виконавцями, вся наша діяльність і поведінка, якщо вони усвідомлюються, слугують джерелом інформації для створення Я- Концепції. З життєвого досвіду ми знаємо про свої переваги, схильності, здатності, уміння. Всі ці знання входять у нашу самосвідомість.
Таким чином, є два джерела формування Я-З: думки інших людей і когнітивна активність самої людини. Пізніше ми ще повернемося до цього питання й з, як працюють обидва ці фактора. Поки ж більш детально ознайомимося з тим, що являє собою Я-Концепція. Почнемо зі спроби опису її структури.
Підрозділ 3. Структура самосвідомості
Самосвідомість особистості - складне явище. Тому нецікаво, що, говорячи про самосвідомість, кожний автор теорії особистості вкладає у розуміння структури, аспектів самосвідомості свій власний життєвий досвід і відображає ті теоретичні позиції, яких дотримується.Психологи- Когнитивисты розглядають самосозна-ние людини під кутом зору функціонування когнітивних схем, де сама самосвідомість (Я-Концепція) з'являється у вигляді складно організованої, структурованої на основі особливих принципів когнітивної схеми особистості. Прихильники рольового підходу розглядають самосвідомість як відбиття в Я- Концепції соціальних ролей людини. Надалі, розглядаючи різні підходи в розумінні самосвідомості, ми спробуємо відобразити як когнітивістський, так і інтеракціоністський підходи.