Національно-визвольна боротьба ірландського народу проти англійського колоніалізму середини XVII - початку ХХ століття
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
оловку цього акту уже присутня основна думка декларації - віднині парламент Англії не може звязувати Ірландію; апеляції віднині не будуть посилатись у віддалені суди (тобто англійські), а із Англії в Ірландію не будуть присилатись ніякі декрети; віднині Ірландія сама встановлюватиме для себе закони [2; 34]. Крім того, Яків ІІ видав прокламацію до ольстерських бунтівників, закликаючи їх до вірності, обіцяючи прощення та захист на майбутнє. А також прокламацію, що закликала всіх ірландських дворян повернутися в королівство для його захисту від можливого нападу Англії [2; 34]. Одночасно, як повідомляє Алексєєв, був прийнятий Акт про опалу. В цьому акті згадується більш як 2,5 тис. дворян, які не побажали повернутися до Ірландії і захищати справу Якова ІІ. Більшість із них була визнана державними зрадниками. По відношенню до них передбачалась смертна кара і конфіскація майна, а їхні землі переходили в розпорядження Його Величності. Виникає питання: з якою метою Яків так настирно скликав в королівство своїх дворян, коли уже мав армію Тірконеля! Однією із можливих причин було те, що в ірландській армії було недостатньо офіцерів (із дворян). Але головна причина прописана в самому акті - побоювання, що королівство ослабне через відхід капіталу (в формі виплати ренти) в будь-яке інше місто за морем, де перебували рентоотримувачі [49; 54]. Саме тому і було постановлено, що всі землі і ренти з них, що належать абстентеїстам, переходять у розпорядження короля і йдуть на оборону країни.
Однак не дворянство, і навіть не міщани, сформували величезну ірландську армію, котра на протязі двох років відстоювала незалежність своєї країни. В 1689 р. її чисельність досягла 8000 кавалерів і 46800 піхотинців. Це складало 15% всього дорослого чоловічого католицького населення Ірландії. Більшість цієї армії було сформовано із ірландського селянства [31; 35]. Отже, як бачимо, населення Ірландії взяло досить активну участь у повстанні і, в першу чергу, у формуванні величезної на той час армії (55 тис. чоловік).
Окрилені подібними успіхами, якобісти розпочали планувати похід в Англію, як про те свідчить Акт про опалу [2; 35]. Але до його початку необхідно було покінчити із внутрішнім ворогом - ліквідувати бунт в Ольстері. Однак, осада якобістами Лондондері (12 квітня - 30 червня) виявилася невдалою, їм довелося відступити від міста. На прикладі цієї операції видно, що ірландська армія, незважаючи на свою чисельність, була нездатна виконувати бойові завдання і у військовому плані була погано підготовленою. Таким чином, ліквідувати бунт в Ольстері якобістам не вдалося, але вже через 1,5 місяці їм довелося зіткнутися із ще більш сильнішим ворогом. 13 серпня в Бангорі із 10 тис. солдат висадився маршал Шомберг [22; 119]. Планувалося, що Шомберг самостійно придушить повстання і у присутності Вільгельма не буде необхідності. В кампанію 1689?1690 рр. війська Шомберга захопили декілька міст - Каррикфергюс, Нюрі, Каван, Шарлемонт [2; 36]. Гарнізони цих міст капітулювали або ж просто залишали їх без бою за невідомих причин. Головна помилка ірландців - відмова від наступу, втрата стратегічної ініціативи, що дало можливість англійцям реалізувати свої плани. Наступного разу сутичка все?таки відбулася і ірландці в ній зазнали поразки через невміле керівництво свого командира - герцога де Бервіка, 20?літнього позашлюбного сина Якова. Однак, незважаючи на всі погрішності у веденні військових дій, ірландці все-таки зірвали плани Шомберга. Він зміг здійснити лише план-мінімум, тобто захопити всю провінцію Ольстер і перетворити її в базу для висадки військ Вільгельма.
Оскільки Шомберг не виконав покладеного на нього завдання, присутність Вільгельма в Ірландії стала необхідною.
Головною подією кампанії 1690 р. стала битва на річці Бойн 12 липня. Вона завершилася втечею Якова і всієї ірландської армії [2; 36].
Причини поразки якобістів на Бойні заключались як в тактичній перевазі армії Вільгельма (високий берег), так і в особистих якостях полководців обох армій (в однієї їх взагалі не було, в іншої ж їх було з надлишком). Отже, після Бойни і втечі короля справу Якова в Ірландії було програно. Залишки повсталих відступили на захід Ірландії - в Коннот. Однак не дивлячись на втечу головних керівників повстання (Якова і Тірконеля), ірландці продовжували протистояти завойовникам [2; 37]. Це доводить той факт, що справа Якова не була ціллю повстання, а лише засобом, що у ірландського народу були свої інтереси у цій війні, котрі він мав намір захищати і без Якова. Саме тоді, коли повстання вступило в свою завершальну фазу, коли воно перестало бути війною двох королів, а стало війною народу за свою незалежність, найбільш яскраво проявилася індивідуальна суть цього явища. Загарбникам не вдалося придушити саме повстання, оскільки саме тут в Конноті, ірландці вперше достойно протистояли завойовникам. Облога міста Лімерік, обороною якого керував Патрік Сарсфілд, виявилася невдалою, тому остаточне придушення повстання довелося відкласти до літньої кампанії 1691 р. [2; 37]. У 1691 р. всі помилки ірландців у веденні військових дій повторились. Вони дозволили англійцям без будь-яких перешкод форсувати ріку Шанон, взяти місто Атлон і Голуей, втекли із добре укріпленого табору під Аугрімом, залишивши всю артилерію. Після цього знову розпочалася облога Лімеріка. Після одного із невдалих штурмів англійці отримали від ірландців пропозицію розпочати переговори [22; 120]. Фактично це означало, що ірландці визнали свою поразку.
Із усього вищенаписаного можна зробити виснов