Національно-визвольна боротьба ірландського народу проти англійського колоніалізму середини XVII - початку ХХ століття
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
Заклик до народів світу і Демократичну програму [6; 319].
В перших двох документах проголошувалася незалежна Ірландська республіка, висувалась вимога виводу із країни усіх іноземних окупаційних (тобто англійських) військ. Дойл звертався із закликом до всіх народів і урядів визнати Ірландію як незалежну державу та забезпечити її представництво на Паризькій мирній конференції. В заклику до народів світу фіксувався існуючий стан війни між Ірландією і Англією, котрий буде продовжуватися доти, доки країну не залишать британські збройні сили [22; 291].
В роки англо-ірландської війни під егідою ірландського Дойла робилися безуспішні сапроби побудови ірландської державності. Дойлом був сформований Кабінет Міністрів; крім премєра до нього увійшли 10 керівників міністерств (внутрішніх справ, оборони, закордонних справ, праці, промисловості, фінансів, місцевого самоврядування) і управління (сільським господарством, пропагандою і торгівлі). Однак в умовах військової окупації Ірландії британськими військами діяльність їх в загальнонаціональному масштабі не могла бути широкою і достатньо ефективною.
Як свідчать історики, крім самого Дойла активно діяли Ірландська республіканська армія, створені при міністерстві внутрішніх справ республіканська міліція і республіканські суди.
Англійський уряд зробив спробу знищити Ірландську республіку силою. Чисельність війська була доведена до 60 тис. чоловік. 12 вересня Дойп було оголошено поза законом, а участь в його засіданнях прирівнювалось до політичного злочину [16; 235]. По всій країні розпочалися жорстокі репресії проти шинфейнерів, членів Гелльської ліги, робітничих союзів. Це було фактично оголошення війни ірландському народу, що велася терористичними методами. У відповідь на репресії із осені 1919 р. ІРА посилила активність у боротьбі проти поліції і англійських окупаційних військ.
Осмислення уроків 1916 р. сприяло тому, що ідея прямої конфронтації повстанських загонів із британською армією поступилася місцем більш гнучкій і реалістичній концепції ірландської герильї, що здійснювалася силами дрібних повстанських загонів. Бойовики ІРА не прагнули до великих битв, щоб уникнути зайвих втрат. ІРА розраховувала лише на власні сили. у неї не було достатньо великих військових формувань і зброї для війни в польових умовах. Однак вистачило сил, щоб протиставити англійським окупаційним військам досить ефективну і грізну зброю - партизанську народну війну.
Гольман називає її війною по-ірландськи. Напевно, можна погодитись із цією думкою, адже якщо поглянути на всю історію національно?визвольної боротьби ірландського народу, то можна стверджувати, що партизанська війна не припинялася, ірландський народ уперто не хотів коритися англійцям. Війною по-ірландськи керували головним чином командири місцевих підрозділів ІРА, що дуже часто діяли на свій страх і ризик, без достатньої координації із сусідніми формуваннями і Головним штабом, що знаходився в Дубліні [22; 265].
Одночасно із бойовими діями в сільській місцевості повстанці нападали на англійські війська, поліцію і чиновників колоніальної адміністрації в містах.
До осені 1920 р. ІРА притримувалася тактики несподіваних, добре підготовлених атак на казарми, жандармські пости, патрулі, постійно тримаючи в руках тактичну ініціативу. Часто влаштовували засади на дорогах, вибухи мостів, руйнування телефонних ліній [22; 286]. Весною 1920 р. королівській ірландській жандармерії було наказано залишити свої пости в сільській місцевості і сконцентруватися на містах. В результаті обширні райони країни виявилися фактично під контролем ІРА. Як стверджує Гольман у Истории Ирландии, у цьому ж році відбулася її реорганізація і головною ударною силою стають так звані летючі колони - відбірні бойові групи різної чисельності, що створювалися на базі територіальних батальйонів і бригад [22; 256].
В таких умовах британська влада вирішила зробити ставку на створенні виключно із англійців - учасників світової війни, головним чином відставних офіцерів британської армії - спеціальні каральні формування, так звані допоміжні і чорно?сірі. Восени 1920 р. їх нараховувалося уже 15?16 тис. і фактично вони замінили розвалену королівську жандармерію [22; 296]. Як свідчать історики, нові загони високооплачуваних (їм платили від 10 шилінгів до 1 фунта за день роботи) найманців британського імперіалізму за короткий час перетворили Ірландію в царство насилля, безмірного кривавого терору. В боротьбі з революційною Ірландією англійські політики намагалися протиставити Ольстер решті країни. Із цією метою в Ольстері був оголошений набір до англійських окупаційних військ для служби в Ірландії. Розраховуючи, що служба в армії може стати єдиним виходом для багатьох ольстерських безробітних, англійці намагалися використати їх.
В так званій війні чорно-сірих, що розгорнулася восени 1920 р. ІРА довелося змінити свою тактику. Невеликі ворожі загони, організовані на зразок команди, пересувалися із великою швидкістю на озброєних важкими кулеметами вантажівках. Вони швидко реагували на дії республіканських летючих колон. Бойовики ІРА змушені були перейти до оборони, їх головним тактичним засобом стала тепер засідка.
В цей час до Ірландії була направлена спеціальна комісія в складі А.Гедерсона і У.Адамсона для ознайомлення із ситуацією в країні. Будучи переконаними противниками революційної визвольної