Національно-визвольна боротьба ірландського народу проти англійського колоніалізму середини XVII - початку ХХ століття
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
боротьби ірландського народу, представники лейбориської верхівки на відміну від британського уряду, займали, однак, більш гнучкі позиції, виступаючи за припинення військового терору і за переговори із республіканцями [22; 297]. Ними був складений звіт, назви шести розділів якого говорять самі за себе: Загальний терор, Підпали, Знищення власності, Грабунок, Насилля над особистістю, Розстріли. Підкреслюючи силу і ефективність супротиву ІРА, автори звіту відмічали, що без співчуття і підтримки більшості населення вона не змогла б існувати.
На весну 1921 р. військові дії в Ірландії набули широкого розмаху. Уряд Великобританії зрозумів, що лобова атака на ірландський народ цього разу безнадійно провалилась і прийшов час шукати нових шляхів. Придушення ірландської революції проводилось під маскою боротьби із анархією в Ірландії. Але перспективи англійського колоніального режиму в Ірландії ставали все більш невиразними. Ірландська війна коштувала британській скарбниці 1,5 млн. ф.ст., в ній брало участь близько 100 тис. англійських солдат і поліцейських [46; 120]. Крім того, неспокійно було і в інших колоніях, в Індії та Єгипті. Тому правлячі кола Великобританії все більше схилялися до необхідності завершення війни із Ірландією. Серед шинфейлерського керівництва також було не мало осіб, які прагнули покінчити з війною, що затягувалась. Але все-таки більшість, у тому числі і премєр-міністр Д. Валера відстоювали думку про необхідність продовження бойових дій. В кінці березня 1921 року Дойп нарешті офіційно оголосив Англії війну від імені Ірландської республіки. Однак 11 липня за пропозицією британського уряду військові дії було зупинено [22; 305]. Під час перемиря обидві сторони вели активні дипломатичні переговори.
Серед шинфейнерського керівництва не було єдиної думки відносно того, на яких умовах підписувати мирний договір із Англією. Праві найбільш помірковані націоналісти на чолі із Гріфітсом були згідні принести в жертву повну політичну незалежність і задовольнитися запропонованим Англією статусом домініону. Більш радикальні (Д.Валера, К.Бругга, О.Стеа і більшість військових керівників) не хотіли миритися із подібними поступками, твердо відстоюючи думку про республіку.
Нарешті переговори завершились підписанням 6 грудня 1921 р. англо-ірландського договору [22; 307]. Згідно із яким Ірландія без шести північно-східних графств набувала статусу британського домініону під назвою Ірландська вільна держава. Англійський віце-король мав бути замінений генерал-губернатором (символ збереження британського верховенства), ірландські парламентарії повинні були приносити присягу англійській короні. В трьох ірландських портах зберігались британські військово-морські бази, на домініон накладались важкі фінансові повинності: виплати збитків, шість графств Ольстера - промисловий північний схід Ірландії відривався від неї [22; 307].
Цей договір був компромісом між ослабленою Англією і наляканими розмахом визвольної боротьби народу ірландськими лідерами. Він не приніс повної незалежності, фіксував господарський і політичний поділ країни.
Разом з тим Договір зафіксував вимушений відступ британського імперіалізму, його відмову від методів прямого колоніального господарювання, перехід, уперше в його історії, до неоколоніальної схеми.
Отже, ірландська національно-визвольна революція залишилася незавершеною. В цей період не було досягнуто повної політичної незалежності. Відбувся поділ країни, відрив від національної території її найбільш економічно розвиненої частини. Однак, революція, хоч і незавершена, нарешті поклала край неподільному британському пануванню в країні.
Висновки
Здійснене у дипломній роботі дослідження розвитку руху ірланського народу за національне самовизначення дає змогу зробити насупні висновки:
Ірландський народ вів одну з найдовших в історії людства боротьбу за національне визволення. Починаючи із ХІІ ст. (тобто із початку колонізації) Ірландія вела невпинну боротьбу. Повністю колонізувати Ірландію Англії вдалося у другій половині ХVІІ ст. Саме цьому періоду ірландської історії присвячений перший розділ даної роботи. Ірландське повстання середини XVII ст. було результатом земельних конфіскацій і колоніального гніту Ірландії при Тюдорах і перших Стюартах.
В повстанні взяли активну участь різні прошарки населення. Керівництво належало феодальній знаті і католицькому духовенству. Ірландці не були затятими католиками, але саме католицизм виявився знаменем національно-визвольної боротьби проти протестантської Англії. Народні виступи були придушені О.Кромвелем із надзвичайною жорстокістю. Підкорення країни проходило з масовим винищенням місцевого населення. Таким чином, Ірландія стає колонією Англії. Але ірландці не припиняють опір. У 1689 р. вони піднімають нове повстання. Але й ця спроба ірландського народу відновити незалежність своєї країни виявилася невдалою.
Не маючи змоги діяти відкрито, ірландці створюють таємні товариства і переходять до підпільної, партизанської війни, яка продовжуватиметься протягом усієї національно-визвольної боротьби. Товариство Обєднані ірландці. діяло досить ефективно і зробило навіть спробу підняти у 1798 р. повстання в країні, але спроба виявилася невдалою. Та те, чого не змогла зробити англійська влада, зробило природне лихо, а саме великий голод в Ірландії 1846?1848 рр., що розпочався через неврожаї картоплі