Доля полiтичноСЧ нацiСЧ в полiетнiчному суспiльствi.
Дипломная работа - Разное
Другие дипломы по предмету Разное
цiю етнополiтологiчного знання.
Витоки сучасних етнополiтичних знань губляться у глибини вiкiв. Поняття тАЬетностАЭ починаСФ фiгурувати вже у V РЖV ст. до н.е. тодi ж i етнiчний принцип утверджуСФться як основа державотворення. Описуючи племена i народи, СЧхню культуру i звичаСЧ, Геродот, Плутарх, Старабон закладали основи етнологiСЧ. А в працях Арiстотеля, Платона, Сократа, Цицерона та iнших мислителiв античностi спецiалiсти знаходять першi цеглини пiдвалин етнополiтологiСЧ. Уже в Стародавнiй ГрецiСЧ та Римi простежуються початки консервативних iдей, що обТСрунтували полiтичний принцип тАЬроздiляй та володарюйтАЭ. Йдеться тут про iдеСЧ месiанства та багатогранностi, переселення народiв та асимiляцiСЧ, використання гасла тАЬправа народiвтАЭ для обТСрунтування та виправдання вiйн та рабства. Там же знаходимо першi витоки лiберально-демократичних пiдходiв до моделювання взаСФмовiдносин мiж племенами, народами, державами. РЖдеСЧ вiльного розвитку культур, справедливоСЧ боротьби проти гноблення зявилися майже одночасно з пошуками моделей раннiх федерацiй та конфедерацiй, обТСрунтуванням недоторканностi кордонiв, поваги до законiв тощо.1
Бачимо, що найпершi трактування та обТСрунтування поняття тАЬетносутАЭ та тАЬнацiСЧтАЭ почалося дуже давно. Повну еволюцiю поглядiв на дане поняття розглядати не будемо. Звернемо увагу на сучаснi науковi теорiСЧ та пiдходи поняття тАЬнацiятАЭ, i на деякi переломнi моменти у становленнi науки про етнологiчнi знання.
Ведучи мову про еволюцiю етнополiтологiчного знання, велику увагу треба придiлити Джамбатiста Вiко (1668-1744). Адже СФ пiдстави вважати цього iталiйського фiлософа та соцiолога першим етнологом. СвоСФю роботою тАЬЗасади новоСЧ науки про загальну природу нацiйтАЭ вiн пiдняв фiлософiю iсторiСЧ на нову, вищу для свого часу ступiнь i заснував новий напрямок психологiю народiв. Не заперечуючи iснування божественного начала, вiд якого, у кiнцевому рахунку, виходять закони iсторiСЧ; Дж. Вiко вважав, що людство в особi нацiй розвиваСФться в силу своСЧх внутрiшнiх причин. Як людина у своСФму життi, за словами iталiйського фiлософа, вiд народження до смертi переживаСФ три перiоди дитинство, юнiсть i зрiлiсть, так i кожен народ у своСФму розвитку, вiд народження до загибелi, проходить три епохи божественну, героСЧчну i людську. При цьому вiн вважав, що всi народи розвиваються паралельно. Держава виникаСФ в героСЧчну епоху як панування аристократiСЧ i перетворюСФться в демократiю в людську епоху. У демократичнiй державi трiумфуСФ демократiя i тАЬприродна справедливiстьтАЭ. Усi нацiСЧ, на думку Вiко, i це позитивна сторона його вчення, як варварськi, так i культурнi, якими б величезними промiжками мiiя i часу вони не вiдокремлювалися, дотримують три вiчнi i загальнi звичаСЧ: релiгiйнi обряди, шлюби i поховання. З цих трьох речей починаСФться культура, стверджуСФ вчений. Кожен народ, досягнувши зрiлостi, приходить до занепаду. Потiм настаСФ новий кругообiг. Так ним була обТСрунтована теорiя iсторичного кругообiгу, що зробила досить сильний вплив на весь наступний розвиток фiлософiСЧ iсторiСЧ.
Щодо бiльш сучасних трактувань походження нацiСЧ та самоСЧ сутi поняття, то варто звернути також увагу на погляди, насамперед, росiйського дослiдника В. Тiшкова.
Завдяки iнтелектуальним, адмiнiстративним i пропагандистським зусиллям, насамперед, В.Тiшкова i його нечисленних однодумцiв-етнологiв, у масовiй свiдомостi i полiтичнiй культурi повiльно i з трудом укорiнюСФться вiдмiнне вiд сталiнського розумiння феномена i термiну тАЬнацiятАЭ.
Вiдразу вiдзначимо, що мова йде аж нiяк не тiльки про термiнологiчну суперечку: категорiя тАЬнацiятАЭ як кристал сконцентрувала i переломила у собi рiзнi науковi i полiтичнi проекти. тАЬПерший ТСрунтуСФться на поняттi нацiСЧ як полiтичноСЧ спiльностi, чи спiвгромадянствi, другий розглядаСФ нацiю як етнокультурну категорiю, як спiльнiсть, що маСФ глибокi iсторичнi коренi, соцiально-психологiчну чи навiть генетичну природутАЭ.
Наскiльки нам вiдомо, у сучасноСЧ захiдний етнологiСЧ лише Е.Смiт почав спробу обТСрунтовувати правомiрнiсть i необхiднiсть спiвiснування цих пiдходiв. Вiн звертаСФ увагу на той факт, що шляхи формування нацiй багато в чому залежать вiд етнокультурноСЧ спадщини попереднiх СЧм етнiчних спiльнот i вiд етнiчноСЧ мозаСЧчностi населення тих територiй, на яких i вiдбуваСФться становлення нацiй. Ця залежнiсть служить для нього пiдставою видiляти тАЬтериторiальнiтАЭ i тАЬетнiчнiтАЭ нацiСЧ i як рiзнi концепцiСЧ нацiй, i як рiзнi типи СЧхньоСЧ обСФктивацiСЧ. Територiальна концепцiя нацiСЧ, у його розумiннi, це населення, що маСФ загальне iмя, що володiють iсторичною територiСФю, загальними мiфами й iсторичною памяттю, що володiСФ загальною економiкою, культурою i маСФ загальнi права й обовязки для своСЧх членiвтАЭ. Навпроти, етнiчна концепцiя нацiСЧ тАЬпрагне замiнити звичаями i дiалектами юридичнi коди й iнститути, що утворять цемент територiальноСЧ нацiСЧтАжнавiть загальна культура i тАЬгромадянська релiгiятАЭ територiальних нацiй мають свiй еквiвалент в етнiчному шляху i концепцiСЧ: вiра в спокутнi якостi й унiкальнiсть етнiчноСЧ нацiСЧтАЭ. Важливо вiдзначити, що Е. Смiт вважаСФ цi концепцiСЧ лише iдеальними типами, моделями, у той час як насправдi тАЬкожна нацiя мiстить риси як етнiчноСЧ, так i територiальноСЧтАЭ.
У новiтнiй вiтчизнянiй етнополiтологiСЧ ми знаходимо iсторiографiчний факт, що свiдчить про спроби подолання позначеного вище антагонiзму змiстовноСЧ iнтерпретацiСЧ поняття тАЬнацiятАЭ. Е.КисриСФв пропонуСФ тАЬпо-новому поглянути на тАЬконфлiкттАЭ двох основни?/p>