Виникнення i становлення фiлософських учень. Предмет фiлософii, його iсторичне трактування
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
що дiалектику Гераклiта до певноi мiри властива iдея становлення i СФдностi протилежностей. Крiм того, в наступному його твердженнi, що частина вiдмiнна вiд цiлого, але вона СФ також те ж саме, що i цiле; субстанцiя цiла i частина: цiле у всесвiтi, частина - в цiй живiй iстотi, СФ видимою iдея збiгу абсолютного i вiдносного, цiлого i частини.
Про принципи пiзнання Гераклiта висловитися однозначно неможливо. (До речi, ще за життя Гераклiта нарекли темним, i це сталося не в останню чергу iз-за складного викладу ним своiх iдей i трудностi iх розумiння). Мабуть, можна передбачити, що своСФ вчення про СФднiсть протилежностей вiн намагаСФться розповсюдити i на пiзнання. Можна сказати, що природний, плотський характер знань вiн намагаСФться поСФднати з божественним розумом, виступаючим дiйсним носiСФм знання, розглядаючи як перше, так i друге як першооснова знання. Так, з одного боку, над усе вiн цiнуСФ те, чому нас учать зiр i слух. При цьому очi точнiшi свiдки, нiж вуха. Тут примат наочного плотського знання в наявностi. З iншого боку - загальний i божественний розум, через участь в якому люди стають розумними, вважаСФться критерiСФм iстини, а тому на довiру заслуговують те, що всiм представляСФться загальним, володiСФ переконливiстю через свою причетнiсть загальному i божественному розуму.
Фiлософськi iдеi Сократа
У становленнi i розвитку фiлософii в Древнiй Грецii видатне мiiе належить Сократу (470-469 - 399 до н. э.). Зробивши фiлософiю своСФю спецiальнiстю, а судячи по вiдомостях, що дiйшли, це так i було, оскiльки окрiм декiлькох рокiв, проведених як воiн, Сократ нiчим не iншим займався старогрецький мислитель проте не залишив пiсля своСФi кончини фiлософських творiв. ПояснюСФться це просто: своi iдеi Сократ вважав за краще висловлювати в уснiй формi учням, слухачам i опонентам.
Те, що вiдомо про життя i дiяльнiсть Сократа, дiйшло до нас завдяки роботам Ксенофонта, Платона i Аристотеля. Саме на пiдставi iх спогадiв, головним чином перших два, можна викладати погляди Сократа, оскiльки у Аритотеля, по сутi, немаСФ нiчого iншого, чого б не було в Ксенофонта або Платона. Сучасникiв приголомшувало у Сократа багато що: неординарна зовнiшнiсть, спосiб життя, висока моральнiсть, парадоксальнiсть думок i глибина фiлософського аналiзу.
Сократ СФ, по сутi, першим старогрецьким фiлософом, хто вiдходить вiд натурфiлософського тлумачення свiту i фiлософськи, тобто шляхом мiркувань i висновкiв, намагаСФться знайти iстину, вiдповiдi на поставлених iм самим i його попередниками-фiлософами питання. РЖншими словами, предметом його фiлософських мiркувань СФ людська свiдомiсть, душа, людське життя в цiлому, а не космос, не природа, як це було у його попередникiв. РЖ хоча вiн ще не дiйшов до платонiвського або арiстотелiвського розумiння фiлософii, безперечне те, що вiн заклав основи iх переконань.
Аналiзуючи проблеми людського буття, Сократ всю увагу в своiх мовах i бесiдах придiляв питанням етики, тобто тим нормам, по яких людина повинна жити в суспiльствi. При цьому спосiб доказу i спростування висловлюваних думок вiдрiзнявся у Сократа рiзносторонньою i чарiвною формою дii.
У своiй фiлософськiй дiяльностi Сократ керувався двома принципами, сформульованими оракулами: необхiднiстю кожному пiзнати самого себе i тим, що жодна людина нiчого не знаСФ достовiрно i лише дiйсний мудрець знаСФ, що вiн нiчого не знаСФ. З одного боку, цi принципи були йому необхiднi для боротьби проти софiстiв, яких Сократ рiзко критикував за безплiднiсть iх учення, претензii на знання iстини i гучнi заяви про навчання iстинi. З iншого боку, прийняття цих принципiв повинне було спонукати людей до розширення своiх знань до збагнення iстини. Найважливiшим засобом, а якщо говорити на сучаснiй фiлософськiй мовi - методом для залучення людей до пiзнання виступаСФ iронiя, iстотною частиною якоi СФ визнання свого неуцтва. У iнтерпретацii Сократа iронiя виступаСФ способом самоаналiзу людиною самого себе, результатом чого СФ визнання власного неуцтва, що, у свою чергу, спонукав людину до розширення своiх знань. По свiдоцтвах Ксенофонта i Платона, в своiх бесiдах i мовах Сократ майстрово володiв iронiСФю, ставлячи деколи спiвбесiдникiв i слухачiв, якi до зустрiчi з Сократом вважали себе утвореним, в положення нiчого не знаючих i не розумiючих людей.
Пiзнання саме себе, по Сократу, - це одночасно пошук справжнього знання i того, по яких принципах краще жити, тобто це пошук знання i доброчесностi. По сутi, вiн ототожнюСФ знання з доброчеснiстю. Проте не обмежуСФ сферу пiзнання твердженням про те, що йому потрiбне, або тим, що маСФ бути, i в цьому сенсi знання одночасно виступаСФ як доброчеснiсть. Це фундаментальний принцип етичноi концепцii i якнайповнiше вiн представлений в дiалозi Платона Протагор. Неуцтво бiльшостi людей виявляСФться в тому, що знання i доброчеснiсть вони розглядають як двi рiзнi субстанцii, незалежнi один вiд одного. Вони вважають, що знання не робить жодного впливу на поведiнку людини, i людина поступаСФ не так, як того вимагаСФ знання, а вiдповiдно до своiх плотських iмпульсiв. По Сократу, наука, а у вужчому сенсi - знання, яка демонструСФ свою нездатнiсть впливати на людину особливо в моменти дii плотських iмпульсiв, не може вважатися наукою. В свiтлi сказаного стаСФ ясним, що етична концепцiя Сократа базуСФться не лише, а можливо, не стiльки на моральностi, скiльки на подоланнi неуцтва i на знаннi. Мабуть, його концепцiю можна представити так: вiд неуцтва, через знання, до доброчесностi, а далi - до досконалоi людини i добродi