Geum.ru

Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв

Вид материалаДокументы

Содержание


Розвиток українського кримінального права в першій половині хviii століття
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19
Література:

1. Бандурка А.М., Бочарова С.П., Землянская Е.В. Юридическая психология: Учебник, – Харьков: Издательство Национального университета внутрених дел. – 2001. – С. 239-242

2. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності): Навч. посіб. – К.: Знання, 2005. – 487 с.

3. Коновалова В.Е., Шепитько В.Ю. Основы юридической психологии: Учебник, – Х.: Одиссей. – 2005. – 352 с.

4. Осауленко О.І. Юридична деонтологія: Навч. посіб., – К.: Істина, – 2008. – 221 с.

5. Синєокий О.В. Індивідуальні умови професійної деформації особистості адвоката // Форум права, – 2008, – № 2, – С. 425-431 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: gov.ua/e-journals/FP/2008-2/08sovdoa.pdf

6. Скакун О.Ф. Юридическая деонтология: Учебник, – Харьков: Эспада, – 2002. – 504 с.

7. Ю. Миколаїв, В. Стретович Чому судді помиляються «іменем України»? // Журнал Верховної Ради України «Віче». – 2009. – № 17 (254). – С. 39


Колос М.І.

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVIII СТОЛІТТЯ

Права, за якими судиться малоросійський народ, є комплексним кодифікованим правовим актом, що має у своєму складі кримінально-правові норми. Його укладення тривало в Україні з 1728-го до 1743 року. Цим займалася національна кодифікаційна комісія, до складу якої входили 70 представників духовенства, козацької військової і судової еліти та міських громад Києва, Чернігова і Ніжина. Дослідження різних списків Прав дало можливість вченим відновити їх зміст. Для проведення власного аналізу цього акту ми користувалися його редакцією, підготовленою Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького НАН України [ 1, 7-8; 49].

Норми кожної з глав Прав були присвячені регулюванню та охороні однорідних суспільних відносин. Сутність об’єкта регулювання або охорони яскраво проявляється через назву підрозділів правового акта. Наприклад, у главі третій «Про найвищу честь і владу монаршу» не лише закріплювався принцип походження царської влади від Бога та регулювалися відносини інших суб’єктів з нею, а й встановлювалася відповідальність за посягання на монарха, його повноваження, родину, державу та її таємниці (пункти 5, 6 артикулу 2).

У положеннях глави п’ятої «Про службу монаршу військову та військовий порядок» врегульовувався порядок проходження царської військової служби та встановлювалася відповідальність за напад військових один на одного, на цивільних людей, за вбивство, за залишення місця бою та в інших випадках.

Проте найбільш повно норми кримінально-правового змісту були відтворені у главах 20-24, що містили 123 артикули. Так, положення глави 20 передбачали склади злочинів та покарання за ґвалти, насилля, убивства, побої та встановлювали види покарань і стягнення з винних головщини і нав’язок.

Доволі детально і кваліфіковано, як для тогочасного історичного періоду розвитку юридичної науки і техніки нормотворення у Правах були сформульовані умови необхідної оборони та перевищення її меж. Ці правила викладені законодавцем в артикулі 34 глави 20. Згідно з ними необхідна оборона мала такі правові ознаки: вона могла здійснюватися особою лише у момент насильницького нападу на неї іншої людини; оборона мала здійснюватися для охорони лише власного життя, а не в інтересах будь-якої третьої особи; форма й активність оборони мали відповідати формам і активності вчинюваного нападу, тобто бути поміркованими і рівноцінними; у разі, коли особа, яка оборонялася, відчула, що її дії є недостатніми для захисту власного життя і є загроза настання смерті або тяжкого тілесного ушкодження навіть від одного удару нападаючого, їй дозволялося не очікувати такого удару, а випередити нападника й убити його. За такої ситуації визнавалася відсутність вини в діях особи, що оборонялася, і вона не підлягала покаранню; оборона мала здійснюватися лише стосовно тієї особи, яка вчинювала напад і не повинна була завдавати шкоду третім особам.

Правові ознаки перевищення меж необхідної оборони також визначалися у Правах. До них належали: недопустимість продовження оборонних дій щодо особи, яка припинила напад і почала втікати; якщо особа перевищила межі оборони з необережності та вбила нападника, стосовно неї не можна було застосовувати смертну кару. Проте суд міг застосувати у такому випадку покарання у виді тюремного утримання чи арешту або позбавлення чину. Крім того, таку людину направляли до духовного управління для накладення священиком на неї епітимії.

Кодифікаційна комісія в деталях розробила також норми поведінки з психічно хворими людьми, визначивши не лише порядок їх утримання під наглядом родичів, опікунів чи урядників, а й передбачила випадки, коли такі особи могли бути притягнуті до відповідальності. За рахунок їх майна та коштів потерпілим могла компенсовуватися заподіяна шкода. Пропонувалося притягувати до відповідальності також осіб, які умисно використали душевно хвору людину для вчинення злочину, та тих, хто маючи за обов’язок нагляд за хворими, допустили недбалість, що й призвело до її соціально небезпечної поведінки. Найбільш повно названі відносини врегульовувалися пунктами 2-5 артикулу 44 глави 20 Прав. Стосовно психічно хворої людини заборонялося застосовувати смертну кару, навіть якщо така особа у нездоровому стані вчинила вбивство або поранила потерпілого. До таких людей мали застосовувати заходи відповідно до вимог пункту 2 артикулу 44 названої глави Прав.

У главі 21 «Про вбивства людей посполитого звання, тих, хто знаходиться на службі, майстрів та інших позашлюбно народжених, і шельмованих та про плату за голову, за каліцтво і за нанесення їм безчестя» встановлювалася кримінальна відповідальність за злочини проти людей різних станів, залежно від їх походження. Це було характерним не лише для України, а й для інших країн Європи. Особи, які народилися від позашлюбних стосунків жінки будь-якого соціального походження (стану), вважалися незаконно народженими, а тому їх життя, честь, гідність законом захищалися, але компенсація головщизни була меншою або навіть не стягувалася.

У главі 23 Прав передбачалася система принципів, спрямованих на охорону християнських норм суспільної моралі, статевої свободи і статевої недоторканності. Автори сформулювали склади злочинів, визначили поняття суб’єктів окремих протиправних дій. До таких, зокрема належать поняття перелюбника і перелюбниці, що закріплені в артикулі 1 цієї глави. Якщо встановлювалися факти перелюбства, то винні у ньому особи притягувалися до кримінальної відповідальності за правилами інших артикулів, де було визначено не лише конкретні диспозиції, а й санкції за вчинені злочини. Про це йдеться, зокрема у пункті 1 артикулу 2 названої глави.

Допускалося звільнення від покарання та компенсації шкоди «за голову» чоловіків, які убили перелюбника, спійманого в момент вчинення злочину. Це правило, по суті, ставило такого вбивцю у привілейоване правове становище, оскільки він, з точки зору авторів Прав, виступив захисником норм суспільної моралі.

Передбачалося покарання також за багатоженство і, навпаки, за наявність у жінки двох чи трьох чоловіків, за кровозмішання, звідництво, убивство жінкою дитини, народженої в перелюбстві та блуді, за зґвалтування осіб жіночої статі, зокрема монахинь, та інші.

Питанням кримінальної відповідальності за розкрадання майна було присвячено главу 24 Прав. Укладачі передбачили в ній як норми матеріального кримінального права, так і процесуальні, які мали врегульовувати порядок доведення факту вчинення крадіжки та вини особи, яка затримана на місці вчинення злочину, або коли у неї знайдено викрадені речі чи за інших обставин.

В артикулах 9 і 12 цієї глави визначалися підстави для застосування певного виду і міри кримінального покарання. До них належать такі: затримання злочинця на місці вчинення злочину з речовими доказами; затримання підозрюваного без речових доказів, але коли вина злочинця доводиться іншими правовими доказами; викрадене оцінюється на суму більше 20 рублів; викрадене оцінюється на суму менше трьох рублів, але вилучення майна здійснено з царського двору або в присутності особи імператора; викрадення майна з будинку, хати, амбара, комори, з іншого закритого приміщення способом проникнення до них підкопом; викрадення людини та її продаж християнину; викрадення людини та її продаж у злодійські нехристиянські «невірні руки»; вчинення злочину повторно або такою особою, яка тричі попадалась на злодійстві, хоч і малої кількості речей; вчинення злочину групою осіб (купно) у складі двох, трьох або більше осіб; визнання злочинцем своєї вини у вчиненні злочину; вчинення злочину неповнолітніми особами: чоловічої статі не старше 16 років, а жіночої – не старше 13 років.

Передбачаючи відповідальність злочинців, які вчинили протиправне діяння у групі (пункт 4 артикулу 4 глави 9), автори Прав виокремили серед співучасників організатора (приводець) та інших. Якщо ж усі співучасники брали однакову участь у виконанні злочину, то при їх викритті кожен з них мав тягнути жереб. Якщо комусь випадало витягнути жереб смертної кари, то його мали повісити. Інші ж піддавалися тілесним покаранням згідно з умовами пункту 2 цього ж артикулу.

Цікавим є факт, що вже у ХVІІІ столітті наші предки вимушені були захищати не лише живих людей від викрадення і продажу їх у неволю, призначаючи винним за такі дії смертну кару, а й охороняти від обкрадання церкви та могили покійників, за що винні також каралися смертю.

Здійснений аналіз дає підстави стверджувати, що укладачі Прав, опираючись на національний досвід розбудови кримінально-правових норм, який тривав з 911 року, та використовуючи кращі традиції литовських, польських, німецьких законотворців у цій галузі знань, сформували власну систему кримінально-правових норм, у яких встановлювалися певні види покарань винуватих осіб за вчинення визначених у законі заборонених дій. Проте як і акти-попередники (Литовські статути, Руська Правда, русько-візантійські договори), Права ще не містили норм, у яких було б виписано узагальнені визначення таких понять як злочин, вина, необхідна оборона тощо.

Література:

1. Шемшученко Ю.С. Передмова; Список членів Координаційної комісії. Додаток // Права, за якими судиться малоросійський народ 1743. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 1997. – 547 с.


Корнякова Т.В.

Щодо правоохоронної складової кримінологічної функції органів прокуратури у запобіганні злочинам проти довкілля

Навколишнє природне середовище (довкілля) є первинним базовим фактором економічного, політичного і соціально-культурного життя суспільства. Воно, як одна з найважливіших цінностей людства, забезпечує людину всіма необхідними благами і, власне, існування останньої за умови екологічного благополуччя. У свою чергу, важливішим завданням держави і суспільства є охорона навколишнього середовища і запобігання правопорушенням у цій сфері. Однак неможливо вирішити завдання щодо ефективного запобігання злочинним проявам проти довкілля без відповідного теоретичного обґрунтування магістральних шляхів його розв’язання з урахуванням вже наявного досвіду, без чіткого уявлення про об’єкт і предмет конкретної дослідницької площини та розуміння дихотомічної природи зв’язку «теорія-практика».

З огляду на те, що важливішим компонентом даного механізму є органи прокуратури, які згідно зі ст. 19 Закону України «Про прокуратуру» здійснюють нагляд за додержанням і застосуванням законів, що стосуються охорони навколишнього природного середовища, справедливо постає питання про кримінологічний контекст призначення цих органів у запобіжній діяльності держави, оскільки функціонування всієї системи протидії злочинності немислимо без озброєння цього суб’єкта системи кримінологічними знаннями відповідного рівня. У цьому зв’язку слід звернутися до проблеми кримінологічної функції органів прокуратури у запобіганні злочинам проти довкілля.

Під кримінологічною функцією слід розуміти комплекс теоретичних уявлень кримінологічної науки про природу й сутність запобігання злочинності і нормативних приписів щодо реалізації завдань суб’єкта запобігання у практичній площині, які мають безпосереднє відношення до кримінологічної діяльності того чи іншого суб’єкта запобіжної діяльності і за допомогою яких розкривається різнопланова сутність діяльності певних правоохоронних органів (у даному випадку прокуратури) у сфері боротьби зі злочинністю у сукупності своїх численних проявів. Проявами кримінологічної функції, чи її складниками, виступають: власне правоохоронний, координаційний, аналітико-прогностичний та ідейно-виховний. Таким чином, знання про кримінологічну функцію за своїм походженням – це своєрідний теоретичний конструкт, який надає можливість побачити роль і призначення органів прокуратури у сфері боротьби зі злочинністю системно і комплексно, у різних її діяльнісних аспектах. Тим самим застосування теоретичних положень про цю функцію дозволяє побачити масштабність завдань, які покладаються на зазначені органи у зв’язку з необхідністю стримування злочинних проявів на контрольованому суспільством рівні. При цьому різноплановість й специфіка кримінологічної функції органів прокуратури у сфері запобігання злочинам проти довкілля зумовлюється складним об’єктом кримінально-правової охорони у системі запобігання екологічній злочинності, основними компонентами якого є: земля, надра, вода, атмосферне повітря, ліси, рослинний та тваринний світ. Насамперед природою цього об’єкта кримінально-правової охорони визначаються конкретні напрямки роботи у сфері запобігання цьому різновиду злочинності з боку органів прокуратури, а, значить, й визначення пріоритетності завдань в їх запобіганні.

У системі органів спеціального запобігання екологічній злочинності правоохоронній діяльності, а отже, й правоохоронній складовій кримінологічної функції прокуратури відводиться особливе призначення. Це пояснюється таким. По-перше, здійснюючи загальний нагляд за дотриманням екологічного законодавства, прокуратурою вживаються заходи з виявлення й припинення екологічних правопорушень. У такий спосіб створюються перешкоди на шляху переростання останніх у злочини. Щороку органами прокуратури виявляється й усувається велика кількість правопорушень у сфері охорони земель, надр, вод й атмосферного повітря. Слід відмітити значну результативність роботи органів прокуратури в цьому напрямку. Так, за результатами наглядових перевірок додержання законів про охорону навколишнього природного середовища у 2006 р. порушено 1650 кримінальних справ, у 2007 р. – 1651, у 2008 р. – 1718; у 2009 р. – 1518. Разом із тим збільшується кількість задоволений актів прокурорського реагування і, зокрема, питома вага відмінених і змінених незаконних правових актів. Наприклад, у 2006 р. за фактами порушення природоохоронного законодавства винесено 10764 подань і приписів, що на 20,7 % більше ніж у році попередньому. У 2011 р. винесено 11938 таких актів (приріст до 2010 р. склав 10,9 %); у 2008 р. – 14135 (збільшення на 18,4 %) і у 2009 р. – 15169 (приріст до 2009 р. дорівнюється 7,3 %). Отже, у теперішній час внаслідок наполегливої роботи, що проводиться органами прокуратури, намітилася сприятлива тенденція щодо активізації правоохоронної функції держави у випадках порушення екологічного законодавства, включаючи факти виявлення й усунення незаконних правових актів. При цьому важливу роль у боротьбі з екологічною злочинністю відіграють спеціалізовані екологічні підрозділи і природоохоронні прокуратури, які створені у системі прокуратури України ще у 1989 р.

По-друге, у процесі розслідування слідчими прокуратури окремих екологічних злочинів, тобто здійснення кримінального переслідування осіб, які вчинили ці злочини, виявляються причини й умови, що сприяють вчиненню цих злочинів, та вживаються заходи до їх усунення. Виходячи із вимог ст. 23 КПК України, на слідчих прокуратури покладається обов’язок виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину. У 2006 р. органами прокуратури до свого провадження з числа порушених цими органами кримінальних справ було прийнято 790 справ, у 2007 р. – 815; у 2008 р. – 889; у 2009 р. – 1036.

По-третє, наглядаючи за виконанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство у справах про охорону природи та використання природних ресурсів, прокуратура впливає на якість такої діяльності, а тим самим й на ефективність боротьби з екологічною злочинністю, оскільки під час здійснення такого контролю існують широкі можливості для встановлення чинників, що сприяють вчиненню правопорушень, і своєчасного вжиття заходів прокурорського реагування. Отже, для цього є цілком визначений правовий механізм. Так, у ст. 29 Закону України «Про прокуратуру» зазначається, зокрема, що нагляд за цими органами має своїм завданням сприяти здійсненню заходів щодо запобігання злочинам, усунення причин та умов, що сприяють їх вчиненню. Більш того, прокурор вживає заходів до того, щоб органи дізнання і попереднього слідства виявляли причини вчинення злочинів і умови, що сприяють цьому, вживали заходів до їх усунення (ст. 30 Закону України «Про прокуратуру»).

По-четверте, прокурори беруть участь у розгляді так званих екологічних справ судами загальної юрисдикції, розглядають і вирішують заяви, скарги та інші звернення громадян, що надійшли до органів прокуратури.

Сукупність викладених напрямків правоохоронної діяльності прокуратури свідчить про те, що ці органи є спеціалізованими суб’єктами запобігання злочинам. Отже, запобігання, не будучи спеціально виокремленою ланкою, внутрішньо притаманне всім напрямкам правоохоронної діяльності прокуратури. Тому остання не може «ухилитися» від виконання й кримінологічної функції як такої, основною сутністю якої як раз і є запобігання злочинним проявам.


Кравченко С.С.

Особливості сприйняття вирішення судових спорів у концепції правового формалізму

За час свого існування філософія прагматизму, головна філософія Америки, пережила безліч перетворень. Протягом першої третини ХХ сторіччя незважаючи на широке визнання в США, її філософські концепції критично сприймалися в Європі. Їх фактично не розуміли й оцінювали як еклектичний набір ні на чому не заснованих постулатів. Пропоноване у рамках прагматизму нове філософське бачення істини, що розумілася як пластична, історично мінлива сутність, входило у непереборне протиріччя із загальновизнаним принципом незмінної, універсальної і вічної істини. Відмовившись від концепції абсолютної, апріорної істини, прагматизм переорієнтував філософські рефлексії з інтроспекції і чистої логіки на конкретні практичні проблеми людського існування. Ця філософія кардинально відрізнялася від традиційної класичної європейської філософії, оскільки стверджувала, що у процесі пізнання неминуче будуть відбуватися інтелектуальні революції, які трансформують апріорно встановлені принципи і дискредитують марні постулати та незаперечні догми. Вона запропонувала новий, об’єднуючий метод пізнання, який можна продуктивно застосовувати при рішенні різних проблем.

До середини минулого століття в американській філософській науці почалася спокійна, але драматична революція й концепції прагматизму стали втрачати своє філософське значення. Філософія логічного позитивізму і емприсіонізму, проект методологічного об’єднання філософії науки в дусі концепцій Віденського Кружка, нова логіка, запропонована в роботах Г. Фреге і Б. Рассела, більше не привертали увагу молодих філософів, через що відбулася майже повна маргіналізація класичної спадщини прагматизму. Молодим людям міркування в дусі «обережного оптимізму» ранніх прагматистів здавалися старомодними і несистематичними. Переважна думка полягала у тому, що прагматизму не вистачає ясності, твердості й тонкості аргументації, необхідної для серйозної філософської рефлексії. Ця думка, як відзначають дослідники [7, 735] було результатом того, що переважна більшість починаючих філософів не вивчали і, може бути навіть не читали класичних американських прагматистів. В останній чверті 20-го сторіччя інтерес до них оживився, насамперед завдяки роботам Р.Рорті. Рорті розробив нову форму прагматизму, у якій наукові й філософські методи розглядаються просто як випадкові й умовні «вербальні форми» (vocabularies). Вони згодом приймаються або відкидаються відповідно до соціальним умовностям і придатності. Роботи Рорті спровокували широку дискусію, головним чином тому, що він представив нову, відмінну від концепцій класичного прагматизму інтерпретацію розуміння значення. У прагматизмі значення пропозиції визначається в процесі лінгвістичної практики. Рорті з’єднав концепції прагматизму про істину й значення з теорією Л. Вітгенштейна, відповідно до якої значення є соціолінгвістичним продуктом а пропозиції не пов’язані з реальністю відносинами відповідності. У роботах Рорті затверджувалося, що істина не може існувати десь там у небесній далечіні незалежно від людського розуму, як не може так існувати, і її вербальне вираження, слова та пропозиції. Реальність існує поза людським розумом, вона існує як даність, незалежна від людських оцінок. Пропозиції, судження, думки, які є продуктом людського досвіду в пізнанні й описі реальності, можуть бути визнані щир або помилковими, тобто одержати позначення своєї цінності в людській практиці. Нове прочитання концепцій прагматизму відкрило несподівані можливості для аналізу спірних питань як у філософії, так і в юриспруденції, культурі та літературі. Виникла нова версія прагматизму, у якій його споконвічні постулати адаптувалися в структури іншого соціально-історичного контексту. Заснований на менталітеті сучасного світосприймання і прикладах американської культури, новий або неопрагматизм повернув собі статус автентичної, властиво американської філософії.

Однак, якщо відносно визнання цієї філософії головним інтелектуальним досягненням Америки думки одностайні, то у визначенні центральних, основних ідей прагматизму такої єдності практично не спостерігається. Ще Шіллер затверджував, що існує стільки прагматизмів, скільки й прагматистів. Юрген Хабермас відзначив, що привабливість прагматизму й основна чинність його впливу складалися в сполученні фалібілізму з антискептицизмом. Він описує прагматизм як глибоко об’єднуючу і глибоко трансдисциплінарну філософію, засновану, однак, на інших постулатах, чим теорія «єдиної науки» (unity-of-science view), створеної в рамках Віденського гуртка у контексті логічного позитивізму. Прагматизм не має на меті створення об’єднаної науки (unified science), тобто системи, заснованої на триєдності мови, законів і методу, однакових для всіх наук. У контексті цієї тези всі твердження і терміни всіх наук пропонувалося звести до термінів і тверджень фундаментальних наук – фізики і математики. Створені на базі такої однозначної, точної термінології логічні фрейми дозволять пояснити і філософські проблеми, і структурувати попередні наукові висновки, і довести гіпотетичні припущення. У прагматизмі заперечується непорушна цінність і значимість апріорних тверджень, незалежно від того, у яких логічних фреймах і термінах вони представлені, але визнається фалібілізм людського знання, тобто право на помилкове сприйняття і оцінку подій і фактів, що свідчить про серйозне відношення до історії науки. Ґрунтуючись на тезі про плюралізм і пластичність людського досвіду, прагматисти не тільки не заперечують значення пошуку і уточнення знання, але і підкреслюють значення його результатів і наслідків у побудові реальності. Хабермас знаходить у концепціях прагматизму натуралістичні риси, оскільки вихідні поняття його класичного варіанта ґрунтуються на вивченні й оцінці людського досвіду, розуму й культури. Але, з іншого боку, прагматисти відкидали всі форми епістемологічного фундаменталізму, що у термінології Дж. Дьюї визначається як «пошук упевненості» (the quest for certainty). Пошук універсальних, абсолютних підстав як форма філософських рефлексій домінувала протягом довгого часу. У рамках цього підходу філософи прагнули знайти необхідні, незаперечні й незмінні істини, які могли б служити твердим критерієм людського знання й підставою віри. Прагматисти намагалися показати [6, 70], що такі абсолютні істини, не підмети критиці, сумніву або ревізії, є ілюзією.

Класичний стиль правової аргументації та аналізу документів нараховує багатовікову історію у традиціях судочинства. Принципи, що лежать в основі функціонування юриспруденції США у цьому змісті не є виключенням. Вони базуються на правові філософські концепції репрезентативної теорією істини, нейтральності та неупередженості, універсальності і легітимності. Зміст цих концепцій відповідає традиціям західної культурної парадигми. Цей стиль домінує як в описах, мотивуваннях і поданнях судових рішень так і в реальному розгляді справ у середовищі практикуючих юристів. У найбільше широко прийнятій моделі класичного стилю судочинства підкреслюється використання спеціальних правових інструментів, головним чином записаних судових рішень. Характерною рисою класичної моделі юридичного судочинства є його орієнтація і опора на звід судової документації (casebook), використання прецеденту та логічно стругаючи аргументація, заснована на аналогії. Звід судової документації містить істотно значимі вичерпні матеріали для судових рішень, що включають також і особливі думки, що супроводжували винесення висновків по спірних справах. На підставі аналізу типових прецедентів створюється система принципів, опираючись на які суддя ухвалює рішення щодо аналогічних випадків. Адвокатові, а головне, судді для винесення відповідного вироку необхідно знайти підстави, представлені в попередніх рішеннях по схожих справах, і виходячи з аналогії винести свій вердикт. Фактично рішення й правовий висновок утримуються в опублікованих судових думках, судді залишається тільки виділити підстави, які за принципом зовнішньої подібності із прецедентом можуть бути визнані юридично значимими і застосовними у даній конкретній справі. По суті ухвалення рішення відбувається по формальних ознаках, представленим вузьким набором прийнятих і узаконених даних.

В американській судовій практиці такий метод історично визначається часом діяльності Крістофера Коламбуса Лангделла (1826-1906), декана юридичного коледжу в Гарварді. Лангделл склав першу в США книгу судової документації як навчальна допомога для студентів Гарвардського університету. У передмові до книги він пояснював причин і мотиви, які спонукали його її написати, тим, що вивчення дійсних судових розглядів і підстав для винесення юридично обґрунтованих рішень може бути більше корисним, ніж відвернені ствердження теоретичних трактатів. Методологічно книга побудована на принципі сократичних бесід, тобто питань і відповідей, що пропонує матрицю ведення судового процесу. Традиційно в Гарварді метою навчання було показати слухачам, що закон варто сприймати як даність, не підвладну ні вільному трактуванню, ні якій-небудь зміні. Завдяки Лангделлу вивчення та застосування закону з технічного перетворилося в діалектичний процес пошуку доказів, що став основою класичного методу судової аргументації й визнаною практикою судочинства. З тих пор цей метод є пріоритетним підходом як у навчанні юристів США, чому багато в чому сприяв О.В.Холмс, так і практикою реального процесу судового розгляду.

Отже, зміст правового формалізму полягає у тому, що рішення по правових спорах досягається винятково шляхом аналізу відносин між поняттями, без якого-небудь, навіть поверхневого дослідження умов і обставин, через які ці відносини пов’язані з реальним світом дійсних фактів.