Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв
| Вид материала | Документы |
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
- Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
- Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
- Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
- Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
- Програма для вступних випробувань з основ держави І права, 143.86kb.
- Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
- Гнибіденко І. Ф., Жуков В.І., Лукашевич М. П., Маршавін Ю. М., Туленков, 1563.21kb.
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
АКСИОМАТИЧЕСКИЕ НАЧАЛА (ПОСТУЛАТЫ) ПРАВА
Стремительность перемен в жизни современного общества,все большая его индивидуализация и глобализация отображаются в кардинальных изменениях правовой реальности, сказывается на всем используемом правовом инструментарии и профессиональной подготовке юристов. При этом заметна не только нарастающая антропологизация и аксиологизация права, но и все большая его духовная устремленность, диссонирующая с устоявшимся на протяжении столетий рационализмом и обособлением правовых нормативов от религиозных канонов. В призме происходящих перемен новую актуальность приобретают вопросы аксиоматических начал (постулатов) права.
В современном философском словаре постулат (лат. postulatum – требование) определяется как положение, которое служит основанием для осуществления содержательных рассуждений и выводов. При этом говорится, что вряд ли допустимо отождествление постулата с аксиомой, поскольку постулат предполагает меньшую строгость и линейность выводов, отсутствие жесткого следования правилам логической функции, что как раз позволяет различать сферы применения аксиом (естественно-научное знание) и постулатов (социогуманитарное знание). Показательно, что наличие в системе знания постулатов характеризует ее как достаточно развитую с точки зрения рефлексии над своей логической структурой и эволюцией.
Заметно, что современная юриспруденция как система знаний выработала свои аксиоматические начала, которые могут быть представлены в качестве постулатов права. Думается, что постулаты права не следует отождествлять с принципами права, которые в качестве основополагающих идей пронизывают всю правовую сферу. Систему аксиоматических начал права составляют постулаты правопонимания, правового дуализма, правового плюрализма, правовой целостности, правовой принадлежности.
Среди важнейших постулатов права, обеспечивающих аксиоматический характер правовой сферы – постулат правового дуализма, выраженный в делении права на естественное и позитивное, объективное и субъективное, частное и публичное, материальное и процессуальное.
Получил признание постулат, который часто именуется правовым плюрализмом, и выступает как наличие в правовой жизни разнообразных источников права. В системе социального регулирования использование термина «источник права» дает возможность, в первую очередь, отграничить сферу права от других сфер социальной жизни, во-вторых, позволяет обеспечить разнообразие используемых в правовой жизни общества источников права, и, в-третьих, выделить связи, существующие между источниками права и выйти к системе источников права (А.В. Мицкевич).
В развитии современных правовых систем превалирование одного из источников права в виде исключения других источников права (правовой монизм) не допускается. Характерная в этой связи практика советской правовой системы показала несостоятельность такого подхода. Сегодня законодательное (статутное) право с его основным источником – нормативно-правовым актом – не только претерпевает серьезный кризис, но все в большей степени включает в свою среду использование прецедентного права, нормативных договоров, правовых обычаев, юридической доктрины и т.д. Особенно ярко проявление постулата правового плюрализма связано с утверждением системы источников права и их иерархии.
Другой значимый постулат связан с целостностью правовой системы и предстает в качестве постулата правовой целостности. Постулат правовой целостности фиксирует два важных момента правового бытия. Во-первых, в социуме с помощью права достигается соединение в целое определенных общностей людей, для которых правовые нормативы и решения выступают объединяющим фактором. В современном мире невозможно представить существование общества как целое вне права и без права. Во-вторых, не могут рассматриваться тождественными праву такие значимые его составляющие как правовая норма, правоотношение, акты реализации права и т. д. Известно, что даже к догме права, при всем ее значении для механизма действия права, не может быть сведено право. Постулат правовой целостности направлен на признание многогранности правового бытия и несводимости права к одной из его составляющих.
Наконец, аксиоматическое значение для права имеет принадлежность к определенной правовой семье, что выражено с помощью постулата правовой принадлежности. Вопрос о правовой принадлежности имеет принципиальное значение не только с точки зрения истории развития определенной правовой системы, но и важен для эффективного решения проблем правовой политики, особенно в условиях процессов глобализации международного права и интеграции национальных правовых систем. Решающее значение при определении принадлежности правовой системы к определенной правовой семье имеют те факторы, которые дают основание констатировать такую принадлежность. Систему таких факторов К. Цвайгерт и Х. Кетц именуют правовым стилем и включают в ее содержание пять факторов: историческое происхождение и развитие правовой системы, господствующая доктрина права и ее специфика, специфические правовые институты, источники права и их интерпретация, особенности правовой идеологии. Каждая национальная правовая система имеет свой стиль, однако в нем есть нечто общее, что позволяет свидетельствовать о правовой принадлежности данной правовой системы к какой-либо правовой семье.
Все большее значение получает правопонимание в аксиоматических началах украинского права, определяя интерес ученых-юристов Украины к проблематике правопонимания, к поискам такого определения понятия права, с помощью которого можно приблизиться к изменющимся правовым реалиям.
Не вдаваясь в развертывающуюся по этому поводу дискуссию, следует провести разграничение правопонимания, понимания права и понимания в правовой сфере, поскольку порой эти три исследовательские направления сводят к одной проблеме правопонимания. Как представляется, если правопонимание – это отображение в юриспруденции основополагающей (аксиоматической) характеристики правовой реальности, то понимание права – это процесс формирования образа права, на основе предпонимания и использования знаний, умений, навыков и т. д. В то же время, понимание в правовой сфере представляет собой как постижение или переосмысление всего того, что связано с правом.
С учетом принципиальных перемен в праве и государстве эпохи постмодерна можно предложить ценностно-нормативное правопонимание как аксиоматическое начало современной правовой жизни. В этой связи право выступает как исторически сложившаяся, морально обоснованная и религиозно выверенная, легализованная ценностно-нормативная система, рассчитанная на всеобщее признание (легитимацию) и соответствующее поведение людей, организаций, социальных общностей, в которой используются процедуры, формализованные решения и государственное принуждение для предупреждения и разрешения конфликтов, сохранения социальной целостности.
Специфика предлагаемого правопонимания выражена, прежде всего, в представлении о праве как ценностно-нормативной системе, что подчеркивает не только нормативный, но и ценностный смысл всего механизма действия права. С этих позиций право нацелено на закрепление, ранжирование, перераспределение и охрану существующих ценностей, а также информирование о ценностях, которые таким образом становятся ценностями права. Одновременно в самом праве складываются разнообразные специфические ценности (правовые ценности), несущие в себе цивилизационные отложения, связанные с пониманием свободы, справедливости, порядка, сохранения себя, близких и всей социальной целостности.
В ценностно-нормативном правопонимании выражена трансляция права через века и поколения с помощью правового менталитета, правовых традиций, правовых институтов, что дает возможность проследить историческую обусловленность права, его моральную обоснованность и его соответствие традиционным и религиозным основаниям.
Важно подчеркнуть, что ценностно-нормативная система права рассчитана на ее признание народом, т.е. легитимацию, которая обеспечивает этой системе действенность и эффективность. несомненно, легитимность – это лишь важная предпосылка тому, чтобы правовой механизм функционировал, поскольку вряд ли можно решить задачи правового воздействия не используя такие правовые инструменты как устойчивые процедуры, формализованные решения и средства государственного принуждения.
Наконец, центральными идеями ценностно-нормативного правопонимания выступают, во-первых, конфликтное предназначение права, и, во-вторых, необходимость сохранения существующей социальной целостности. Смысловая характеристика права и профессии юриста всегда связывается с возможностями предупреждать возникновение конфликтных ситуаций, а при возникновении конфликтов – оптимального их разрешения. Точно также как предназначением права с момент его становления в древнем обществе вплоть до нынешних времен, является обеспечение целостности человеческого существования от рода и племени в древнем обществе, до семьи и государства в современной жизни.
В заключении можно констатировать, что постулаты права – это «аксиомы разума», на которые может опираться правовая теория и с помощью которых осуществляется постижение права и всей правовой сферы.
Галунько Валентин Васильович
СУЧАСНИЙ АЛГОРИТМ ПРОФЕСІЙНО-ПРАВОВОГО ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА
Невід’ємним засобом механізму правового регулювання є тлумачення права. Практично неможливо знайти дієздатну особу, яка б ніколи не здійснювала повсякденного чи професійного тлумачення юридичних норм. Професійне тлумачення правових норм займає провідне місце у роботі юристів.
На думку В.К. Шкарупи, тлумачення права – це внутрішній розумовий процес, спрямований та те, щоб усунути неясності й можливі помилки при застосуванні правових норм шляхом з’ясування та роз’яснення дійсного змісту норм права. Тлумачення права спрямоване не те, щоб правову норму правильно і всебічно дослідити, з’ясувати той зміст, який законодавець вклав у словесне формулювання норми права [8, 194].
Процес тлумачення права є необхідним при забезпеченні реалізації задекларованих в Конституції України прав і свобод людини і громадянина самими громадянами України, юридичними особами без владного статусу, іноземцями та особами без громадянства, які постійно чи тимчасово перебувають на території України засобами приватного права, судом, Генеральним прокурором та підпорядкованими йому прокурорами, публічною адміністрацією засобами публічного права.
Тим самим, тлумачення права є невід’ємною складовою професійної свідомовольової діяльності усіх юристів в процесі правореалізації з метою досягнення максимальної відповідності між приписами правових норм та реальним їх втіленням у поведінку суб’єктів права. Тлумачення права є провідною частиною організаційно-правової роботи посадових осіб суб’єктів владних повноважень, що здійснюється ними в процесі застосування правових норм. Таким чином, правореалізація, правозастосування та тлумачення норм права співвідносяться як ціле і частки.
Професійне тлумачення норм права – складне комплексне явище. Його можна розглядати у двох аспектах: 1) як процес мислення юриста, що вивчає правову норму та усвідомлює її; 2) тлумачення передбачає роз’яснення розуміння правової норми, в процесі діяльності певних публічних органів і посадових осіб, що мають самостійне і спеціальне значення. Слушними у цьому аспекті є погляди С.С. Алексєєва, який підкреслює, що юридичне тлумачення включає два елементи: 1) з’ясування-розкриття змісту (інтерпретація) юридичних норм «для себе»; 2) роз’яснення-розкриття змісту (інтерпретація) юридичних норм «для інших». На думку вченого, роз’яснення може міститися в спеціальних актах (вони іменуються інтерпретаційними), але воно може знаходитися і в самому змісті акту застосування права, наприклад, у рішенні суду з юридичної справи [1]. Його влучно доповнює Ю.Л. Власов, що в процесі тлумачення норми права з метою розуміння її змісту з’ясування виступає як самостійний процес пізнання. Коли ставиться мета роз’яснити зміст правової норми, з’ясування і роз’яснення складають єдиний процес, спрямований на доведення змісту норми до третіх осіб [2].
Таким чином, в процесі професійної роботи юрист здійснює тлумачення норм права якби два рази: перший, коли у результаті своєї свідомовольової діяльності з’ясовує-розкриває розуміння правової норми для себе; другий забезпечує роз’яснення-розкриття змісту (інтерпретацію) правових норм для інших (клієнтів, підлеглих, громадян, іноземців та осіб без громадянства, юридичних осіб та фізичних осіб зі спеціальним статусом).
В юридичній літературі сталою є точка зору, що в процесі тлумачення встановлюється зміст норми права (курсив наш. – В.Г.) [9, 468]. При цьому вчені не приділяють належної уваги аналізу глибинних сутнісних характеристик норми права. Такий підхід у вітчизняній правовій думці є наслідком перехідного періоду від тоталітаризму до правової держави. У відповідності до позитивізму «закон і право є тотожні», тим самим у попередню епоху втрачався всякий сенс вченим досліджувати глибинні характеристики юридичної норми. Але в наш час багатогранність розуміння права є загальновизнаним – теорія природнього права, позитивізм, психологічна теорія, нормативістична теорія, соціологічний підхід уже настільки конкурують між собою, а взаємодоповнюють один одного з метою вироблення алгоритму «ідеального» юридичного рішення – законного (побудованого та теорії позитивізму), гуманного і справедливого (яке відповідає вимогам природнього права), соціально обґрунтованого (соціологічний підхід) та ін. при загальному пріоритеті по важливим справам юридичного праворозуміння та позитивізму щодо нескладних випадків тлумачення.
Тому є природним, що сучасні вітчизняні вчені, розкриваючи юридичну природу тлумачення права, починають дозовано виходити за межі змістовних характеристик. Так наприклад, Н.М. Оніщенко вважає, що в процесі тлумачення права мають бути проаналізовані не лише текст, преамбула, офіційне і неофіційне його роз’яснення, інші близькі за змістом норми, але й наукові праці [9, 471]. Л.І. Чулінда відносить до другого елементу тлумачення обсяг норм права [11, 6]. О.В. Капліна вважає, що тлумачення кримінально-процесуальних норм має здійснюватись з урахуванням вимог функціонування Європейського суду з прав людини [3, 17], діяльність якого здійснюється на основі норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Ради Європи, тлумачення яких здійснюється на основі норм природного права, а не вітчизняного встановленого позитивного законодавства. Ю.Л. Власов, слушно вважає, що тлумачення правових норм є ефективним і єдиним засобом правильного й глибокого (підкреслено нами. – В.Г) пізнання дійсного змісту правових норм [2]. А якщо при цьому врахувати, що Конституція України визнає людину, її життя, здоров’я честь і гідність найвищою для держави соціальною цінністю (ст. 3) та визнає принцип верховенства права основним вихідним положенням вітчизняної юриспруденції, то стає переконливим твердження, що процес виявлення глибинних рис юридичної норми є предметом тлумачення норми права.
Таким чином, в умовах правової держави юрист при здійсненні тлумачення норми права має виявляти не тільки зовнішній зміст, але й внутрішню сутність правової норми.
У Романо-германській правовій сім’ї, до якої відноситься Україна, провідне місце займає професійно-правове тлумачення права – це тлумачення юридичних норм, яке ґрунтується на професійних знаннях у галузі права. Воно буває двох видів: 1) доктринальним – це тлумачення вченими юристами (розробка правових концепцій, доктрин у результаті аналізу норм права та їх виклад у статтях, монографіях, науково-практичних коментарях, усних і письмових обговореннях нормативних актів); 2) компетентно-юридичним – це тлумачення юристів-практиків: посадових осіб державного апарату, прокурорів, суддів, адвокатів, працівників юридичних служб, редакціями юридичних журналів і газет, радіо і телебачення в спеціально-юридичних консультаціях і оглядах [7].
В юридичній літературі вчені юристи висвітлюють певні тенденції до розуміння понятійного апарату щодо аналізованого феномену. Так, В.С. Нерсесянц поєднує норму права з відповідним текстом нормативно-правового акту. На його думку, об’єктом тлумачення норми права є відповідний даному регулятивному випадку текст нормативно-правового акта, в якому виражена норма, що тлумачиться [6, 492]. Інша група вчених наполягає на правильності використання лише терміну «тлумачення нормативно-правових актів» [10]. С.С. Алексєєв узагальнює дефініцію словосполученням «юридичне тлумачення», під яким розуміє розкриття змісту юридичних норм [1]. Слушно зазначену проблематику уточнює В.Я. Карабань, що об’єктом тлумачення правова норма може бути лише на останніх етапах тлумачення [4, 17].
На нашу думку, професійно-правове тлумачення права має здійснюватись як послідовний розумовий процес діяльності юриста: по-перше, тлумачення нормативно-правового акта, як зовнішнього виразу права; по-друге, виявлення глибинних сутнісних ознак юридичної норми.
Отже, професійно-правове тлумачення права – це послідовний інтелектуально-вольовий процес діяльності юристів, спрямований на усунення неясностей при застосуванні правових норм шляхом з’ясування та роз’яснення дійсного змісту та сутності норм права, який складається із аналізу змісту джерел права (нормативно-правових актів) та виявлення сутнісних ознак норм права.
Висновки. Виходячи з таких позицій, запропоновано наступний алгоритм професійно-правового тлумачення юридичних норм, який би забезпечив прийняття юристом «ідеального» юридичного рішення – законного (побудованого та теорії позитивізму), гуманного і справедливого (яке відповідає вимогам природнього права) та соціально обґрунтованого.
По-перше, тлумачення нормативно-правових актів: текстове (юридично-лінгвістичне); системне; логічне та ін.
По-друге, тлумачення норм права: з погляду позитивізму – коли виявляється гіпотеза, диспозиція та санкція; у відповідності до теорії природного права з’ясовується чи характеризується норми права такими рисами, як гуманність і справедливість; через соціологічний підхід, що має дати відповідь на питання, чи буде підтримуватись юридичне рішення більшістю громадян?
Література:
1. Алесеев С.С. Право : азбука – теория – философия : опыт комплесного исследования / Сергей Сергеевич Алексеев. – М. : Статут, 1999. – 712 с.
2. Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права : аторефер. дис.... канд. юрид. наук. – спеціальність 12.00.01 / Ю.Л. Власов. – К., 2000. – 17 с.
3. Капліна О.В. Правозастосовне тлумачення судом норм кримінально-процесуального права : авторефер. дис.... доктора юрид. наук. – спеціальність 12.00.09 / О.В. Капліна – К., 2009. – 40 с.
4. Карабань В.Я. Тлумачення актів цивільного законодавства України : автореферат дис. канд. юрид. наук – спеціальність 12.00.03 / В.Я. Карабань. – Одеса, 2007. – 18 с.
5. Коломоєць Т.О. Тлумачення актів адміністративного законодавства : монографія / Т.О. Коломоєць, О.І. Костенко. – Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2011. – 206 с.
6. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства / В. С. Нерсесянц. – М. : Норма-Инфра, 1999. – 552 с.
7. Скакун О.Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
8. Теорія держави і права / [авт.-упорядники Галунько В.В., Пономаренко Г.О., Шкарупа В.К.]; за ред. В.К. Шкарупа. – Херсон : ХЮІ ХНУВС, 2007. – 280 с.
9. Теорія держави і права. Академічний курс : підручник / [Зайчук О.В., Заєць А.П., Журавський В.С. та ін. ]; за ред. О.В. Зайчук, Н.М. Оніщенко. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.
10. Тодика Ю. Способи тлумачення конституції і законів України Конституційним судом / Ю. Тодика // Вісник академії правових наук України. – 2001. – № 2. – С. 52.
11. Чулінда Л.І. Юридично-лінгвістичне тлумачення текстів нормативно-правових актів : аторефер. дис.... канд. юрид. наук. – спеціальність 12.00.01 / Л.І. Чулінга. – К., 2003. – 20 с.
Шапірко Петро Михайлович
СПЕЦІАЛЬНИЙ ПОТЕРПІЛИЙ ВІД ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
У сучасному кримінальному законодавстві визначення поняття потерпілий не дається, а в науці кримінального права єдності поглядів на зміст кримінально-правових ознак потерпілого від злочину теж не спостерігається. Спроби залучити до визначення поняття потерпілий у кримінальному праві здебільшого зводяться до намагання використати викладені і обґрунтовані властивості потерпілого у кримінальному процесі і кримінології. Якщо у кримінально-процесуальному законодавстві визначення потерпілого будується на формальних ознаках – потерпілим визнається виключно фізична особа, якій заподіяна матеріальна, фізична або моральна шкода і яка визнана потерпілою у встановленому законом порядку, тобто постановою слідчого, органу дізнання, прокурора, судді або ухвалою суду, то в кримінологічних дослідження потерпіла особа (жертва) злочину визначається через соціальні, вітальні, психологічні та інші властивості особи, які стали причиною для вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом в якості злочину.
Слід зазначити, що ні одне з наведених визначень потерпілого не може бути використане в кримінальному законодавстві, оскільки дефініція процесуального характеру зосереджується на процесуальних властивостях потерпілого як окремого суб’єкта процесу доказування і який в умовах поширення принципу змагальності і диспозитивності у процесуальній діяльності забезпечує процесуальну рівність сторін, які здійснюють діаметрально протилежні функції – обвинувачення і захист, а дефініція кримінологічної природи – на поведінці потерпілого, яка детермінована властивостями особи і впливає як на можливість вчинення злочину (віктимологічний аспект), так і на відповідальність особи, визнаної винною у вчиненні злочину (пеналізаційний аспект).
Дефініція потерпілого у кримінальному праві повинна враховувати наступне. По-перше, оскільки потерпілий виступає кримінально-правовим явищем, то його ознаки повинні визначатися в кримінальному законодавстві, причому на загальному рівні слід вказати, що потерпілим визнається будь-яка фізична або юридична особа, якій заподіяна злочином фактична шкода, а на рівні Особливої частини визначати ознаки потерпілого в залежності від характеру вчиненого злочину і об’єкта кримінально-правової охорони [1, 60]. По-друге, в процесі конструювання кримінально-правових норм законодавець повинен чітко визначати ознаки потерпілого, оскільки в процесі кваліфікації їх наявність обґрунтовує правильність застосування кримінально-правової норми. По-третє, ознаки потерпілого можуть бути використані законодавцем в процесі конструювання кримінально-правової норми виключно в якості спеціальної ознаки, яка утворює спеціальний склад злочину або виступає кваліфікуючою чи привілейованою ознакою. По-четверте, в ознаках потерпілого від злочину закладений значний превентивний потенціал кримінального закону, реалізація якого забезпечується чітким визначенням ознак кримінально-правового захисту.
На підставі зазначеного можна зробити висновок, що під потерпілим у кримінальному праві слід розуміти передбачену кримінальним законом фізичну або юридичну особу, якій злочином заподіяна фактична шкода і ознаки якої передбачені законом в якості властивостей спеціального складу злочину або кваліфікуючої чи привілейованої ознаки, і з допомогою якої реалізується загально превентивна властивість кримінального права.
Слід зазначити, що найбільш яскравим прикладом активного застосування законодавцем ознак потерпілого в процесі побудови складів злочинів виступають злочини, які посягають на правоохоронну діяльність. Коло потерпілих від злочинів проти правоохоронної діяльності визначений законом достатньо чітко і включає: представників влади, працівників правоохоронного органу, їх близьких родичів, членів громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовців. Розглянемо ознаки зазначених суб’єктів більш детально.
Представниками влади в судовій та слідчій практиці визнаються працівники державних органів та їх апарату, які наділені правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати рішення, обов’язкові для виконання юридичними і фізичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості [2]. Ознаками представника влади наділені тільки ті особи, які реалізують публічну владу, працюючи в органах державної влади і в органах місцевого самоврядування. Якщо врахувати, що відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада реалізується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, то представниками державної влади слід визнати народних депутатів України, членів уряду і відповідальних співробітників центральних органів виконавчої влади і виконавчих органів на місцях та Президента України як особливого суб’єкта державної влади, який відповідно до Конституції України не може бути віднесений ані до законодавчої, ані до виконавчої гілки влади. Представниками судової влади слід визнати всіх професійних суддів та народних засідателів, але останніх тільки за умови, що вони приймають участь в розгляді конкретних кримінальних справ чи здійснюють правосуддя в межах цивільного провадження (що стосується присяжних, то їх процесуальне положення до сьогоднішнього часу залишається невизначеним, оскільки в діючому кримінально-процесуальному законодавстві відсутній порядок розгляду справ з участю присяжних, хоча цей суб’єкт згадується не тільки в процесуальному законодавстві, наприклад, у новій редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів», але й в нормах матеріального права, зокрема у Кримінальному кодексі України). Суб’єктами влади слід визнавати і органи місцевого самоврядування, до яких відносяться керівники органів місцевого самоврядування та їх виборні представники.
Працівником правоохоронного органу слід визнавати будь-яку особу, яка виконує службові обов’язки у створених відповідно до закону державних утвореннях (органах, службах, підрозділах) і здійснює один із видів правоохоронної діяльності, а саме: досудове розслідування у кримінальних справах чи адміністративне провадження; виконання вироків, постанов, ухвал і рішень судів, постанов органів досудового розслідування і прокурора; оперативно-розшукову діяльність; адміністративну, профілактичну і охоронну функцію; припинення правопорушень при переміщенні людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний або митний кордон України; припинення правопорушень при незаконному використанні лісу, незаконному полюванні, незаконному зайнятті рибним, звіриним або іншим добувним промислом; нагляд і контроль за виконанням закону в процесі здійснення досудового слідства або дізнання.
До близьких родичів представника влади чи працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону та військовослужбовця слід віднести осіб, які знаходяться у наступних родинних відносинах з означеними особами: батьки, чоловіки і жінки, діти, рідні брати і сестри, дід та баба, онуки. Враховуючи те, що зазначений перелік охоплює лише близьких родичів, в той час як ними сімейне коло, наприклад, працівника правоохоронного органу не обмежується, пропонуємо відповідно до кримінально-процесуального законодавства використовувати термін – члени сім’ї та близькі родичі, який більше відповідає меті захисту суб’єктів, які здійснюють правоохоронну діяльність шляхом застосування кримінально-правових заходів.
Членами громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону визнаються особи, які приймають участь у діяльності громадських об’єднань, створених у відповідності із законодавством України з метою сприяння державним органам в охороні громадського порядку і державного кордону, а саме в запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя і здоров’я громадян, інтересів держави і суспільства від протиправних посягань, а також урятуванні людей і власності від стихійного лиха та інших надзвичайних обставин.
Військовослужбовцями визнаються особи, які проходять службу в Збройних Силах України та інших воєнізованих формуваннях, створених відповідно до діючого законодавства, не залежно від підстав для її проходження (за призовом або за контрактом), а також військовозобов’язані під час проходження ними зборів, якщо вони приймають участь в охороні громадського порядку або здійснюють діяльність по боротьбі зі злочинністю.
Наведений перелік осіб, які можуть виступати потерпілими у разі вчинення злочинного посягання на правоохоронну діяльність, вказує на необхідність уніфікації цих ознак, зокрема застосуванням такого терміну як «суб’єкт правоохоронної діяльності», а в додатку до ст. 342 КК України, де вперше зазначаються досліджені ознаки потерпілого, визначити коло осіб, які виступають потерпілими у разі вчинення злочинного діяння, що посягає на встановлений порядок здійснення правоохоронної діяльності.