Geum.ru

Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19
Литература:

1. Уголовно-процессуальный кодекс Украины от 28.12.1960 г. – Відомості Верховної Ради. – 1961. – № 2. – Ст. 15. С изменениями и дополнениями на 02.06.2005 г. – № 2631-ІY.

2. Про судову експертизу. Закон України від 25 лютого 1994 р. // Голос України. – 21.04.1994. – № 74 (824). // Судово-експертна діяльність: Довідник для суддів. – К.: Ін Юре, 2003. – 912 с.

3. Руководство для следователей. ч. 1. Отв. редактор В. Найденов. – М.: Юрид. лит. 1981. – 544 с.

4. Панєвін О.С., Сухова Г.Є. Судова експертиза в кримінальних справах Коментар судової практики в кримінальних та адміністративних справах. Бюл. законодавства і юридичної практики України. – 1998. – № 1. – 436 с.

5. Майлис Н.П. О соотношении криминалистических и судебных экспертиз // Вестник криминалистики. – 2003. – № 1(5). – С. 4-7.

6. Методичний посібник для працівників органів досудового слідства з питань призначення та проведення судової експертизи. За заг.ред. П.В. Коляди. – К.: МВД України, 2008. – 278 с.

7. О судебной экспертизе в уголовных и гражданских делах. Постановление Пленума Верховного Суда Украины от 30 мая 1997 г. № 8. // Бюл. законодавства і юридичної практики України. 2002. – № 7. – 416 с.


Кльован Неля Василівна

Джерела визначення функцій режиму в місцях позбавлення волі

Режим є структурним управлінським елементом цілісної системи засобів виправлення і ресоціалізації засуджених, або, як прийнято говорити в теорії управління, її підсистемою. Структурний елемент системи створюється для виконання певної функції (функцій), у яких проявляється його сутність.

Дослідженню функцій, завдань і змісту режиму в пенітенціарних установах присвячені праці таких вчених як М.О. Бєляєв, М.М. Гернет, О.Г. Колб, В.А. Льовочкин, С.В. Познишев, О.Б. Пташинський, І.В. Саленков, В.М. Трубников, Г.Ф. Хохряков, Б.С. Утевський, Д.В. Ягунов, І.С. Яковець, О.М. Яковлєв та інші.

Функції режиму не є сталими, а можуть змінюватися, оскільки може змінюватись соціальне призначення режиму у відповідності з потребами суспільного розвитку. У сучасних дослідженнях та міжнародному законодавстві, зокрема Європейських пенітенціарних правилах 2006 р., наголошується, що режим для засуджених ув’язнених не повинен посилювати страждання, пов’язані з ув’язненням, оскільки позбавлення волі саме по собі є вже покаранням.

Метою дослідження є аналіз джерел формування функцій режиму в місцях позбавлення волі в їх комплексному впливі на цілі, завдання і призначення режиму у відповідності з потребами розвитку суспільства.

Джерелами формування завдань режиму з урахуванням його юридичних ознак і властивостей виступають, по-перше, зміст і цілі покарання або іншого примусового заходу, порядок виконання і умови відбування якого він регулює, по-друге, мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства, частиною якого він є як інститут кримінально-виконавчого права, узгодженого з міжнародними стандартами в даній сфері. Крім того, функції режиму завжди спрямовані на вирішення поставлених перед ним завдань, що проявляється в певній залежності: завдання обумовлюють існування функцій, визначають їх зміст, впливають на форми і методи їх реалізації, обумовлюють конкретні напрямки впливу.

Режим в місцях позбавлення волі можна розглядати як один із способів виявлення власне покарання, оскільки змістом покарання позбавлення волі є ізоляція засуджених від суспільства, змістом виконання позбавлення волі є забезпечення ізоляції засуджених [1] шляхом встановлення в місцях позбавлення волі певного порядку, що регламентує життя засуджених протягом відбування покарання і регулює зв’язки із зовнішнім світом.

Властивості і цілі покарання безпосередньо проецируються на завдання та функції режиму в місцях позбавлення волі, оскільки він сам є засобом їх досягнення, а також створює умови і відповідно забезпечує реалізацію інших засобів виправлення і ресоціалізації.

У чинному законі питання про мету покарання вирішене в ч. 2 ст. 50 КК України, аналіз яких дозволяє зробити наступні висновки: 1) синтаксична конструкція вказаного положення свідчить про рівнозначність (рівноправність) всіх перелічених цілей покарання, а логіка їх викладення вказує на послідовність досягнення, при цьому кара є аксіономічною складовою цілого; 2) визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що є його істотною ознакою. Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, що і перетворює його на особливий захід державного примусу; 3) безумовною метою визнано виправлення засуджених, яке можна розглядати у двох аспектах: як ресоціалізацію – свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві (кримінально-правове та кримінально-виконавче розуміння), та як процес докорінної перебудови психічного складу особистості, побудови нової структури мотивів, зміни настанов на моральну поведінку; 4) запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш – виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, режим в місцях позбавлення волі – обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо – фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів.

В юридичній літературі існує точка зору, згідно з якою норми режиму, що мають каральний характер, входять до змісту покарання, а решта норм вказують на режим як на один з основних засобів ресоціалізації засуджених. Можна стверджувати, що норми, які регламентують режим відбування покарання, визначають зміст кримінального покарання, тобто конкретизують кару. Цілком очевидно, що конкретизація кари повинна мати на меті не лише спричинення засудженому певних позбавлень та обмежень фізичного, майнового, морального й іншого характеру, а й здійснювати позитивний вплив на суспільну думку з точки зору практичного втілення в життя окремих положень кримінально-виконавчої політики, а також мати виховне значення для засудженого.

Таким чином, режим у місцях позбавлення волі з одного боку виявляє сутність покарання або іншого примусового заходу, а значить проецирує на собі всі його цілі, з іншого – забезпечує, організує реалізацію цих цілей як в якості самостійного засобу, так і в якості системоутворюючого інструменту (механізму) дії інших засобів впливу.

Режим, як і всі засоби карального та виховного впливу, що застосовуються до засуджених в установах виконання покарань, спрямований на досягнення всіх цілей покарання, а значить реалізація будь-якої з них апріорі має входити до його мети і завдань. Але режим більше ніж інші засоби впливу містить у собі примусових каральних елементів [2]. Можна стверджувати, що серед перелічених у ст. 6 КВК України режим є єдиним засобом виправлення і ресоціалізації, який містить примусові каральні елементи впливу. Освіта, праця, соціально-виховний чи громадський вплив не можуть мати і не мають репресивного характеру, а спрямовані на перспективу виправлення і ресоціалізації.

Режим в місцях позбавлення волі як інститут кримінально-виконавчого права втілює в собі мету кримінально-виконавчого законодавства, яка згідно з ч. 1 ст. 1 КВК України складає захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом реалізації завдань – створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Порівнюючи її з метою покарання, можна зазначити більш широке формулювання мети кримінально-виконавчого законодавства, внаслідок чого воно неоднозначно сприймається науковцями і залишається предметом дискусій. Цілі покарання, закріплені у КК України, повинні мати вирішальне значення для визначення предмету правового регулювання кримінально-виконавчого права, а мета кримінально-виконавчого законодавства у жодному випадку не повинна набувати більшої значущості, ніж цілі покарання [3].

В будь-якому разі, мета – захист інтересів особи, суспільства і держави – інтерпретується в режимі як забезпечення і захист прав і свобод засуджених в місцях позбавлення волі, недопущення їх порушень з боку персоналу установи, інших засуджених чи інших осіб; захист прав і свобод персоналу та інших осіб, які відвідують місця позбавлення волі, від порушень і посягань; та захист членів суспільства і держави шляхом ізоляції злочинців та нагляду за ними з метою припинення і подальшого перешкоджання їхньої злочинної діяльності.

Що стосується завдань, визначених у ч. 1 ст. 1 КВК України, то вони повною мірою відображені у вимогах режиму (ст. 102 КВК України).

Функції режиму в місцях позбавлення волі також залежать від його задач, які безпосередньо обумовлюють саме існування функцій, визначають їх зміст і впливають на форми і методи їх реалізації, визначають конкретні напрямки правового впливу. Мета і завдання режиму в кримінально-виконавчому законодавстві окремо не вказані, проте їх можна виділити шляхом аналізу існуючих в КВК України положень щодо поняття режиму та його вимог, а також його місця в системі виправлення і ресоціалізації засуджених.

Так, зміст режиму в місцях позбавлення волі складає комплекс вимог, які відображають сутність позбавлення волі та цілі даного покарання і можуть бути позиціоновані як завдання і внутрішні цілі системи – режим в місцях позбавлення волі. Правила режиму є засобами і умовами досягнення завдань.

Законодавчо на режим покладене ще одне важливе завдання – створення умов життя, наближених до звичайних, поза установою, і прищеплення звички до дотримання загальноприйнятих норм та формування стереотипу правослухняної поведінки. Вказане завдання певною мірою відображає підхід до розуміння режиму, який представлений у міжнародних стандартах поводження з ув’язненими.

Аналіз міжнародних положень у сфері поводження з ув’язненими дозволив виділити також основні завдання режиму в місцях позбавлення волі, що полягають у забезпеченні умов життя, сумісних з людською гідністю і нормами, прийнятими в суспільстві; мінімізації негативних наслідків ув’язнення і відмінностей між життям в ув’язненні і на свободі для збереження у засуджених почуття самоповаги та особистої відповідальності; підтримці і укріпленні зв’язків з родичами і громадськістю в інтересах засуджених і їх сімей; наданні можливостей засудженим розвивати свої навички і схильності, які допоможуть їм успішно включитися в життя суспільства після звільнення.

Отже, режим в місцях позбавлення волі переслідує двоєдину мету: забезпечення виконання призначеного судом покарання та виправлення і ресоціалізації засудженого. Відповідно завданнями даного інституту кримінально-виконавчого права виступають: врегулювання порядку виконання та умов відбування позбавлення волі; забезпечення реалізації прав і свобод засудженого при відбуванні покарання та їх захист; створення умов життя, наближених до звичайних, поза установою; прищеплення звички до дотримання загальноприйнятих норм та формування стереотипу правослухняної поведінки; забезпечення реалізації інших засобів виправлення і ресоціалізації.

Завдання, а значить, і система функцій режиму в міжнародних нормативно-правових актах у сфері поводження з ув’язненими відрізняються пріоритетним спрямуванням на регулятивну роль режиму та некаральними, не репресивними засобами впливу.

Література:

1. Кримінально-виконавче право України / за редакцією А.Х. Степанюка. – Х.: «Право», 2005. – С. 6.

2. Сокуренко О. Щодо питання об’єкта злочину, передбаченого ст. 390 Кримінального Кодексу України // Підприємство, господарство і право, 2008. – № 10. – С. 114

3. Кримінально-виконавче право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. проф. А.X. Степанюка. – Х.: Право, 2005. – С. 5; Степанюк А.X. Позитивна кримінальна відповідальність як предмет регулювання кримінально-виконавчого кодексу України // Питання боротьби зі злочинністю: Зб. Наук. праць / Ред-кол.: В.І. Борисов та ін. – Х.: Право, 2004. – № 9. – С. 66-67.


Коваль Володимир Миколайович

Способи встановлення правових норм в актах господарського законодавства

Коли йдеться про необхідність переходу судової практики до науково обґрунтованого тлумачення (а отже, – і застосування) актів законодавства, у першу чергу необхідно з’ясувати, якими способами правові норми закріплюються в актах законодавства. Але ні в науці господарського права, ні в інших галузевих юридичних науках, ні в теорії права ця проблема ніколи не досліджувалась. Лише останнього часу з’явилось міжгалузеве дослідження, в якому автори, перш ніж перейти до проблеми тлумачення актів законодавства, аналізують способи закріплення правових норм в актах законодавства [1, 91-123]. Та ще Р. Кніппер стосовно Господарського кодексу України зауважив, що багато його положень викладені описово, тобто в ненормативний спосіб [2]. З огляду на викладене слід визнати, що дослідження способів встановлення правових норм в актах господарського законодавства набуває ознаки актуальності. Метою дослідження, результати якого складають зміст цієї доповіді, є виявлення способів встановлення (закріплення) правових норм в актах господарського законодавства та особливостей вирішення їх колізій з правовими нормами, що встановлені різними способами.

У Господарському кодексі є лише одне зазначення на пряме встановлення правових норм. У ч. 3 ст. 179 ГК йдеться про те, що укладення господарського договору є обов’язковим, якщо «існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору для певних категорій суб’єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування». Ще в одному нормативно-правовому акті, що може бути віднесений до актів господарського законодавства, – Законі «Про фінансові послуги та державне рулювання ринків фінансових послуг» зазначається на те, що фізичні особи-підприємці можуть надавати фінансові послуги, «якщо це прямо передбачено законом» (ч. 1 ст. 5). Цього достатньо для висновку про те, що існує таке явище як пряме встановлення (передбачення, закріплення, визначення) правових норм в актах господарського законодавства.

При цьому в законодавстві, у тому числі в господарському, відсутні будь-які пояснення з приводу того, що означає термін «пряме» (встановлення, передбачення, визначення) правових норм. За таких умов зміст цього терміну слід з’ясовувати шляхом його семантичного тлумачення. Очевидно, правильним буде твердження про те, що «пряме» встановлення правових норм має місце тоді, коли в нормативному тексті прямо зазначається на право чи обов’язок сторони (сторін) відповідних правовідносин. Цим вичерпуються мовні форми прямого встановлення правових норм в актах господарського законодавства. Пряме встановлення правових норм в актах господарського законодавства – це непоодиноке явище. Проте немає будь-яких підстав стверджувати, що правові норми в таких актах переважно закріплюються прямо.

При дихотомній класифікації способів закріплення правових норм в актах господарського законодавства прямому їх закріпленню протистоїть випливання правових норм із актів законодавства. На те, що певні правові норми можуть випливати із актів законодавства, багато раз зазначається в Господарському кодексі (наприклад, у ч. 5 ст. 193, ч. 4 ст. 203, ч. 2 ст. 294 тощо).

Із ч. 2 ст. 328 ЦК, чинність якої поширюється і на суб’єктів господарювання, ми дізнаємося про те, що існує таке правове явище як пряме випливання правових норм із актів законодавства. Змісту поняття прямого випливання правових норм із актів законодавства законодавець також не розкриває. Семантичне тлумачення словосполучення «пряме випливання» дає підстави стверджувати, що при прямому випливанні правових норм здійснюється перетворення описового, ненормативного тексту, включеного до нормативно-правового акту, в нормативний. Необхідність у цьому виникає в тих випадках, коли в актах господарського законодавства зазначається на те, що суб’єкт господарювання діє у певний спосіб, або коли підметом у реченні є слово, що позначає не учасника відносин у сфері господарювання, а об’єкт цих відносин, або коли нормативний текст викладається у граматичній формі безособового речення. Наприклад, до ч. 2 ст. 65 ГК власник у певний спосіб «здійснює свої права щодо управління підприємством». Це описова форма викладення нормативного тексту, яка може бути перетворена в нормативну форму типу «власник має право…». Відповідне право власника із ч. 2 ст. 65 ГК прямо випливає.

Аналіз численних положень актів господарського законодавства та правових норм, які ними встановлюються, дає підстави стверджувати, що юридична сила правових норм, які прямо випливають із актів законодавства, нічим не відрізняється від юридичної сили правових норм, які встановлюються в актах законодавства прямо.

Разом з тим, неможливість вирішення колізій між прямо встановленими правовими нормами та правовими нормами, що прямо випливають із актів господарського законодавства, за критерієм способу їх закріплення не означає, що різницю між такими правовими нормами можна ігнорувати. Досить звернути увагу на численні судові помилки, пов’язані з тим, що в практиці господарського судочинства немає належного розуміння ст. 204 і 215 ЦК, які встановлюють, що нікчемність правочину може передбачатись законом тільки прямо.

Якщо є таке явище як пряме випливання правових норм із актів господарського законодавства, то логічно зробити висновок про те, що правові норми можуть і непрямо випливати із таких актів. Непряме випливання правових норм означає, що при тлумаченні відповідних нормативних положень вони будуть піддаватись логічному перетворенню з метою виявлення правових норм. Засобами, за допомогою яких при тлумаченні актів господарського законодавства виявляються правові норми, є висновки a fortiori, від попереднього до наступного правового явища і навпаки, a contrario.

За допомогою висновку a fortiori (висновку ступеню) виявляються правові норми, які за відповідних рівних обставин можуть конкурувати з будь-якими іншими правовими нормами, в тому числі і тими, що встановлені прямо. Наприклад, якщо ч. 5 ст. 193, ч. 4 ст. 203, ч. 2 ст. 294 ГК допускають, що інше може випливати із закону чи іншого правового акту, то тим більше таке «інше» може бути встановлене законом прямо.

Використання висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки з метою виявлення правових норм, які непрямо випливають із актів господарського законодавства, пов’язане з тим, що законодавець не є програмістом, який у деталях послідовно відтворює усі деталі процесу, який програмується, а тому зосереджує свою увагу на головному. Решта може непрямо випливати із цього головного та виявляється при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного і навпаки. Так, ч. 1, 2 ст. 233 ГК за певних умов надають суду право зменшити розмір санкцій (штрафних санкцій). Виникає питання, де ж є ті матеріально-правові норми, які дають право боржникові вимагати зменшення розміру санкцій (штрафних санкцій), а суд – уповноважує захистити це право. Такі матеріально-правові норми непрямо випливають із ч. 1, 2 ст. 233 ГК і при тлумаченні виявляються за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.

Висновок від попереднього правового явища до наступного або навпаки дає логічно бездоганний результат у випадках, коли він не виходить за межі відносин між тими ж суб’єктами, на які поширюється правова норма, із якої такий висновок зроблено. У таких випадках виявлення за допомогою цього висновку правова норма може конкурувати при правозастосуванні з правовими нормами, які прямо встановлені або прямо випливають з актів законодавства.

За допомогою висновку a contrario при тлумаченні виявляються правові норми, що поділяються на два види. Перший вид – це правові норми, які непрямо випливають із нормативних положень, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як» або які встановлені відповідно до застереження «якщо інше не встановлено законом (законодавством)», що включене до загального правила. Такі правові норми мають таку ж юридичну силу, як і правові норми, що встановлені прямо або прямо випливають із актів законодавства. Інший вид правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку a contrario, – це правові норми, що непрямо випливають з нормативних положень, які не мають зазначених вище особливостей. Такі правові норми не можуть застосовуватись усупереч іншим правовим нормам, у тому числі і загальним.

Виняток із цього останнього правила складають ті правові норми, які визначені правотворчим органом як особливості правового регулювання. Зокрема, усі правові норми (незалежно від способів їх встановлення та виявлення при тлумачення), які встановлені Господарським кодексом, є особливостями, що підпадають під формулювання ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, тобто встановлюють особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Викладене дає підстави для висновку про те, що практика здійснення судочинства у господарських справах потребує корегування з урахування способів встановлення правових норм в актах законодавства та їх виявлення при тлумаченні. Подальші дослідження цієї проблеми повинні бути спрямовані на перевірку висунутих у цій доповіді гіпотез.

Література:

1. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: В 4 т. Т. 4. Методологія тлумачення нормативно-правових актів / За ред. В.Г. Ротаня. – К.: Юридична книга, 2008. – 848 с.

2. Книппер Р., Назарян В. Очерки к проблеме законодательной техники. – Эшборн, 1999 // [Электронный ресурс] – Режим доступу: e/law/news.php?newsid=900.


Ковтун Ірина Анатоліївна

Професійні відхилення у діяльності юристів

На сьогоднішній момент дослідження питань щодо професійних відхилень у діяльності юристів є надзвичайно актуальною проблематикою, вирішення якої становить вагомий інтерес як у теоретичному, так і в практичному значенні. Розглядаючи питання, що стосуються професійних відхилень у діяльності юристів слід враховувати істотні особливості в причинах і формах професійних відхилень фахівців різних напрямків юридичної діяльності. Зокрема, на професійні відхилення у діяльності юристів впливають як професійно значимі якості, що виробляються в процесі багаторічного виконання службових обов’язків, так і ті якості, що навпаки, негативно впливають на діяльність юриста. Тож, зазначений феномен являє собою складну соціально-правову та психологічну проблему, що вимагає негайного вирішення.

Варто зазначити, що на законодавчому рівні поняття «професійні відхилення у діяльності юристів» не закріплено, що певним чином породжує відповідні проблеми, що пов’язані з його розумінням. В юридичній літературі професійні відхилення у діяльності юристів та професійна деформація розглядаються як тотожні поняття (далі по тексту – професійна деформація).

Професійна деформація (від лат. deformatio – скривлення) являє собою соціально-психологічний феномен, а саме – появу в особистості певних психологічних змін, що впливають на якісне виконання професійних обов’язків і діяльність в цілому [3, 124]. В свою чергу, О.Ф. Скакун зазначає, що досвід практичної діяльності працівників юридичної сфери свідчить про те, що в основі низької службової дисципліни, проступків і навіть злочинів, які здійснюються ними лежить не тільки низький професіоналізм, а і низька професійна, моральна та етична культура, тобто професійна деформація юриста [6, 341].

Для більш детальної характеристики даного явища необхідно визначити три основні напрями його вияву: емоційний, функціональний та комунікативний. При емоційному напрямі вияву професійної деформації юристів спостерігаються: зниження емоційної стійкості юриста; підвищена або ж навпаки знижена емоційність; неадекватність реагування у спілкуванні як з колегами, так і з особами, які безпосередньо звертаються за правовою допомогою. При функціональному напрямі вияву професійної деформації юристів спостерігаються: зниження рівня ефективності виконання професійних обов’язків; несвоєчасне, а в деяких випадках неякісне виконання професійних обов’язків; перекладення частини професійних обов’язків на підлеглих. При комунікативному напрямі вияву професійної деформації юристів спостерігаються: втрата комунікативності, уміння цілеспрямованого спілкування, що може мати форму грубощів, внутрішньої замкнутості, відчуження, а іноді й неповаги.

С.Д. Гусарєв та О.Д. Тихомиров наголошують, що на деформацію юристів в процесі професійної діяльності впливає чимало факторів внутрішнього та зовнішнього походження [2, 342]. Зовнішні фактори слід розглядати як недоліки, в основі яких лежать причини, породжені певними умовами суспільного життя, зокрема системою політичної та економічної організації суспільства [4, 108]. Вони виступають як середовище, в якому має функціонувати право, а також як визначальні фактори соціального життя, які зрештою впливають на всі види соціальних відносин, зокрема й на правові. Внутрішні ж фактори пояснюються недоліками самої правоохоронної системи та характером професійної діяльності юристів [4, 108]. Вони виступають як негативні традиції, стереотипи мислення, аморальні критерії оцінки, правопорушення самих юристів, що в результаті також призводить до дефектів правової свідомості. Такі дефекти можна поділити на три групи: відображення; ставлення; мотивації. До першої слід віднести правову недбалість; до другої – правовий нігілізм; до третьої – не сприйняття особою приписів правових норм та вимог моралі.

Як зазначає О.В. Синєокий, професійна деформація юристів може носити епізодичний або стійкий; поверхневий або глобальний характер; проявлятися в професійному жаргоні, манерах поведінки і навіть у фізичному вигляді [5]. Проаналізувавши різні дослідження з даної проблематики, можна зробити висновок, що професійна деформація частіше розглядається як небажана зміна в особистості того чи іншого фахівця, яка негативно впливає на його роботу та життя в цілому.

Вітчизняні дослідники О.М. Бандурка, С.П. Бочарова, Е.В. Землянська наголошували на тому, що кризи професійного розвитку можуть ініціюватися незадоволеністю юриста різними аспектами своєї праці, зниженням працездатності, погіршенням стану здоров’я, професійною утомою тощо [1, 240].

О.В. Синєокий виокремлює основні фактори, які можуть за певних умов привести до професійної деформації; які дають підстави заздалегідь говорити про професійно-психологічні відхилення в діяльності правників: низький рівень моральності; психологічна нестійкість; підвищена особистісна тривожність; імпульсивність і неврівноваженість у поведінці; низький рівень інтелекту; погані мовні здатності; брутальність; агресивність; жорстокість.

О.Ф. Скакун вважає, що головною причиною, яка призводить до професійно-правової деформації юристів є моральна деформація свідомості юриста. З даною думкою важко не погодитись, адже кожен з нас може стати свідком випадку, коли досвідчений юрист знає норми, принципи моральної поведінки, але усвідомлено, а в деяких ситуаціях навіть цинічно порушує їх.

З огляду на зазначене раніше, можна виокремити найбільш типові професійні деформації у діяльності юристів: зловживання владою або службовим становищем; перевищення посадових повноважень; некомпетентність; корумпованість; безвідповідальність; надмірна самовпевненість; надмірний кар’єризм або ставлення власних інтересів і потреб на щабель вище, ніж клієнта; пияцтво; грубість; порушення службового обов’язку; розголошення професійної таємниці; порушення присяги; нечітке виконання наказів; пусте витрачання робочого часу; розповсюдження чуток; невміння вислухати правову проблему клієнта; неврівноваженість. Крім зазначених типових професійних деформацій Ю. Миколаїв та В. Стретович виокремлюють замовлену діяльність юриста певною політичною партією, так, як він до неї може входити або перебувати у дружніх стосунках з її представниками (зокрема, мова йде про працівників судів) [7]. Слід зазначити, що вказаний перелік не є вичерпним, що в свою чергу підтверджує серйозність та масштабність даної проблематики.

На нашу думку, вказані причини можуть призвести не тільки до важких морально-психологічних змін, конфліктів, професійної деформації в цілому, але й до правопорушень чи злочинів.

На жаль, в нашому суспільстві дана проблема потребує негайного її вирішення, адже існують певні шляхи подолання професійної деформації юристів. До прикладу, в американському суспільстві створена відповідна соціальна служба психологічної допомоги для спеціалістів, що відчувають на собі дію професійної деформації. В США зазначений феномен розглядають як захворювання і прагнуть «нівелювати» його на ранніх стадіях. Якщо ж стан чомусь виявляється запущеним і людині загрожує депресія, їй пропонується професійна переорієнтація і перепідготовка. Тобто, зміна роду діяльності (в деяких випадках) розглядається як корисна для здоров’я. Україні варто замислитись над тим, щоб перейняти даний досвід та розглядати його як один із способів попередження професійної деформації юристів.

Тож, у перспективах подальших наукових досліджень кожний з зазначених раніше факторів вимагає детального вивчення для побудови ефективної моделі та створення єдиної доктрини попередження професійної деформації працівників юридичної сфери всіх категорій.