Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв

Вид материала

Документы

Содержание Законний інтерес і проблема свободи волі Адвокатура – один із суб’єктів запобігання злочинам

Подобный материал:

• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
• Програма для вступних випробувань з основ держави І права, 143.86kb.
• Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
• Гнибіденко І. Ф., Жуков В.І., Лукашевич М. П., Маршавін Ю. М., Туленков, 1563.21kb.
• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.

Література:

1. Вдовина Г.А. Проблеми природних прав людини в американській правовій думці ХХ ст. // Держава і право: Зб. наук. праць: Юрид. і політ. науки / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ, 2000. – Вип. 6. – С. 3-10.

2. Вдовина Г.А. Новітні англо-американські теорії природного права та їх обґрунтування // Часопис Київського університету права. – 2001. – № 1. – С. 9-16.

3. Вільям Джеймс Прагматизм // Укр. пер. П. Насади. – К.: Альтернативи, 2000. – 142 с.

4. Громадянське суспільство: історія та сучасність: монографія // [Т.В. Розова, О.С. Білоусов, Л.В. Вінокурова та ін.]; за заг. ред. Т.В. Розової. – Одеса: Юридична література, 2010 – 344 с.

5. Жарких В.Ю. Логіка відношення в антиномії «істина-помилка» в аналізі Ф.К.С. Шиллера. // Мультіверсум. Філософський альманах. – К.: Український Центр Духовної культури. – 2008. – Вип. 69. – С. 95-105.

6. Жарких В.Ю. Як Ф.К.С. Шиллер пропонує пізнавати істину. // Наукове пізнання: методологія та технологія. Науковий журнал. Серія: філософія, соціологія, політологія. – 2006. – Вип. 1 (17). – С. 70-76.

7. Bernstein Richard J. Beyond Objectivism and Relativism: the Pragmatic Century. // Social Research, 2007. № 61. P. 735-743.

8. Butler Brian E. Law’s Image in Pragmatism – Another Fiction? // Contemporary Pragmatism. 1 (1), 2004. P. 151-157.


Крецул Виктор Иванович

Новый Уголовный кодекс Украины и его отдельные недостатки

5 апреля 2011 года исполнилось десять лет со дня принятия нового Уголовного кодекса независимой Украины. Он стал плодом коллективного разума и коллективного творчества ученых-юристов, народных депутатов, представителей правоохранительных ведомств.

Это дало возможность сформулировать базовые концептуальные положения Уголовного кодекса, а именно: признание того, что законодательство Украины об уголовной ответственности составляет УК Украины, который базируется на Конституции Украины и общепризнанных принципах и нормах международного права; закрепление основополагающих принципов цивилизованного уголовного права, а также принципа личной и виновной ответственности физических лиц; включение в Уголовный кодекс положений, направленных на усиление борьбы с организованной преступностью; расширение системы наказаний, альтернативных лишению свободы, формирование санкций Особенной части от менее строгих наказаний к более строгим и др.

Новый УК построен на основе тех достижений, которыми была обогащена уголовно-правовая наука за последние 50 лет, прошедшие со времени принятия УК Украины 1960 г., а особенно за годы независимости нашего государства; учтена судебная и следственно-прокурорская практика применения уголовного законодательства Украины, опыт реформирования уголовного законодательства в странах СНГ и других зарубежных государств.

В новом УК значительно изменён круг деяний, которые признаются преступлениями. Это осуществлено, прежде всего, путём декриминализации многих деяний, которые в современных условиях не являются общественно опасными и не могут причинить вред охраняемым законом общественным отношениям. В частности, полностью декриминализовано свыше тридцати деяний, много преступлений декриминализовано частично.

С другой стороны, криминализованы новые виды преступных проявлений, которые в практике десять-пятнадцать лет тому назад не встречались.

В новом УК значительно расширен круг случаев обратной силы закона об уголовной ответственности во времени. Такое действие имеют не только законы, устраняющие преступность деяния или смягчающие его наказуемость, но и законы, которые вообще смягчают уголовную ответственность лица. При этом специально отмечено, что закон имеет обратную силу и в отношении лиц, отбывающих наказание или отбывших наказание, но имеют судимость.

Введён реальный (национальный) принцип действия закона об уголовной ответственности в пространстве. Впервые в законодательстве Украины об уголовной ответственности признана юридическая сила обвинительного приговора суда иностранного государства при квалификации нового преступления, назначении наказания, освобождении от уголовной ответственности или наказания (ч. 2 ст. 9 УК); регламентирован институт выдачи преступников (ст. 10 УК).

Значительно расширен (с трёх до семи) перечень обстоятельств, исключающих преступность деяния.

УК 2001 года Украины определяет, что освобождение от уголовной ответственности осуществляется исключительно судом. В Общей части УК предусмотрены также два новых основания освобождения от уголовной ответственности (в связи с действенным раскаянием и в связи с примирением виновного с потерпевшим).

Новый Уголовный кодекс полностью отказался от смертной казни, как вида наказаний, а также ещё от двух видов наказаний, которые были предусмотрены в УК 1960 года, а именно – от общественного порицания и лишения родительских прав. В то же время УК 2001 года дополнен четырьмя новыми видами наказаний – общественными работами, арестом, ограничением свободы и пожизненным лишением свободы.

Новый УК предусматривает единый институт освобождения от отбывания наказания с испытанием (вместо уголовного осуждения и отсрочки исполнения приговора). Законодатель отказался от категории «особо опасный рецидивист», а также от ограничения прав на условно-досрочное освобождение от отбывания наказания и замену наказания более мягким для некоторых категорий осуждённых.

В то же время следует отметить ряд недостатков нового УК, над решением которых должны работать как ученые-юристы, так и практические работники.

Возможны определённые проблемы в квалификации преступлений, совершённых в составе организованной преступной группы. Так, в ст. 28 УК даётся определение преступлений, совершённых в составе организованной группы и преступной организации. При этом важно разграничить эти понятия. Так, в обоих случаях речь идёт об организованных группах в составе нескольких лиц (трёх и пяти соответственно), и основным различием между ними есть признак стойкого иерархического объединения. Однако, что именно следует понимать под иерархическим объединением в самом Кодексе не разъясняется. То есть, необходим соответствующий научный комментарий. И это касается не только указанной статьи, а и других статей УК, которые содержат новеллы.

В ст. 27 УК перечислены виды соучастников – исполнитель, организатор, подстрекатель и пособник. Однако в Особенной части появился ещё один вид – руководитель (статьи 255, 258), который выступает наряду с организатором (выполняющий по уголовному закону также руководящие функции), и признаки которого в Общей части не указаны. Если организатор и руководитель – один вид соучастника, то почему они названы разными видами в указанных статьях Особенной части УК? Именно в связи с отсутствием этого определения законом не регламентирована ответственность руководителя, а это имеет существенное значение при решении вопроса об ответственности членов организованной преступной группы и преступной организации.

В соответствии с ч. 3 ст. 3 УК, преступность наказания, а также его наказуемость и другие уголовно-правовые последствия определяются только этим Кодексом. Однако, есть значительное количество преступлений, где диспозиция статьи начинается словами «нарушение правил…». То есть во всех бланкетных диспозициях указано на нарушение других нормативных актов, не являющихся уголовными, которые причинили или могли причинить общественно опасные последствия и поэтому является преступлением. Это вызывает логическое противоречие – описание деяния, которое признаётся преступлением, дано в другом нормативном акте, а не в Уголовном кодексе. Поэтому представляется целесообразным указать в УК, что нарушение других нормативных актов является преступлением только в случаях, прямо предусмотренных в нём.

Статья 22 УК предусматривает, что уголовной ответственности подлежат лица, которым до совершения преступления исполнилось шестнадцать лет, а в некоторых случаях она наступает с четырнадцати лет. В то же время не указано, что в ряде преступлений возраст уголовной ответственности может быть высшим и не решён вопрос об ответственности тех, кто не достиг этого возраста, но по разным причинам совершил деяние, за которое ответственность наступает с более старшего возраста.

Например, ст. 335 УК предусматривает ответственность за уклонение от призыва на срочную службу, а в Украине обязанность служить по призыву установлена с восемнадцати до двадцати пяти. Ст. 375 УК предусматривает ответственность за постановление судьёй (судьями) заведомо неправосудного приговора, решения, а судьёй может быть лицо только с двадцати пяти лет и т.д. Поэтому, очевидно, есть необходимость указать в Законе, что для специальных субъектов может быть установлен другой возраст начала и окончания уголовной ответственности, в зависимости от времени возникновения или окончания специальных прав и обязанностей.

В действующем УК ничего не сказано о случае (казусе) как обстоятельстве, что исключает наличие состава преступления, его признаки. Хотя ещё в уголовном законодательстве Царской России это понятие было: «От преступлений умышленных и неосторожных различаются деяния случайные, происходящие от обстоятельств и случаев непредвиденных».

Очевидно, целесообразно дополнить УК таким определением: «Не является преступлением деяние, когда лицо не только не предусматривало возможность наступления его общественно опасных последствий, но и не должно было или (и) не могло их предусмотреть».

В Разделе V УК не определено понятие двойной (смешанной) формы вины, хотя она существует в большинстве неосторожных преступлений. А это особенно важно при умышленном нарушении лицом какого-то нормативного акта, что причинило общественно опасные последствия, к которым оно имело неосторожную форму вины. Из этого возникает вопрос о возможности соучастия в таких преступлениях, поскольку ответственность на основании ст.26 УК соучастие возможно лишь в совершении умышленных преступлений. Например, если пассажир умышленно подстрекает водителя превысить скорость, платит ему за это, осознавая возможность общественно опасных последствий, вследствие чего случилось ДТП и погибли люди, то по действующему закону пассажир не может нести ответственность как соучастник, так как совершено неосторожное преступление, то есть избегает ответственности за тяжкое преступление, в котором он как подстрекатель сыграл важную роль.

В связи с этим, представляется целесообразным указать в УК, что соучастником преступления является также лицо, выступавшее соучастником умышленных действий, которые привели к преступному результату, по отношению к которому оно имело вину в форме неосторожности.

Дальнейшее законодательное усовершенствование нового Уголовного кодекса Украины будет способствовать усилению эффективности борьбы с преступностью.


Левченко Денис Вікторович

ЗАКОННИЙ ІНТЕРЕС І ПРОБЛЕМА СВОБОДИ ВОЛІ

Немає сумнівів стосовно того, що для реалізації законного інтересу суб’єктові потрібна свобода волі. Право відкриває перед суб’єктом низку можливостей, втім, яку з цих можливостей обрати, як її розуміти, і як саме її реалізувати – це вже залежить від вибору цього суб’єкту.

Російський теоретик права С.І. Архипов пише, що право здатне сприяти формуванню прагнень (бажань) особи. Зокрема, бажання володіти річчю може набувати таких форм, як: право власності на річ, право її оренди, довічного успадкованого володіння, безоплатного користування, господарського відання, оперативного управління і т.д. Потрапляючи у сферу права, неоформлене бажання особи отримує свою конкретизацію (знаходить свою форму), а також кошти для свого здійснення. Деякі прагнення волі можуть безпосередньо породжуватися правом, наприклад, бажання брати участь у правовому регулюванні, у правотворчості, у здійсненні правосуддя тощо. Таким чином, право здатне впливати на внутрішній вибір волі і на її прагнення. Воно може створити передумови не тільки для зовнішньої, але і для внутрішньої емансипації волі, для її звільнення від залежності щодо тих спонукаючих мотивів, які сковують її свободу, панують над нею [1, 66].

Автори підручника з філософії права, що вийшов під редакцією О.Г. Данільяна, ведучи мову про внутрішню свободу людини, зазначають, що для права важливо, щоб людина чітко уявляла ту міру свободи, яка не несе в собі заряд руйнування, зла і несправедливості. У свою чергу громадянське суспільство і держава використовують правові засоби як страхові засоби, що позначають межі і кордони, за які зовнішня свобода соціальних суб’єктів не повинна поширюватися. Зовнішня свобода передбачає пошук органічних засобів, способів і форм обмежень. Ними можуть виступати не лише юридичні закони заборонного характеру (як частина культури), але і сам факт співіснування безлічі індивідів з їх громадськими правами і свободами [5, 264]. На думку Г.В.Ф. Гегеля, жодна людина не володіє ідеєю про власну свободу, якщо вона не володіє ідеєю про свободу інших і про соціальний зв’язок між собою та іншими. Жодна людина, не маючи чіткої ідеї про свою свободу, не має і чіткої ідеї про свободу інших і зв’язок між цими свободами [2, 241].

Філософський словник дає трактування свободи, як здатності людини діяти у відповідності до своїх інтересів і цілей, спираючись на пізнання об’єктивної необхідності [7,595; 4, 1174-1175]. Однак, на думку С.І. Архіпова таке тлумачення свободи є не зовсім коректним, адже свободу, на його думку, слід розглядати у декількох аспектах.

Свобода волі розглядається С.І. Архіповим в творчому, конструктивно-діяльносному плані (не як свободи «від», а як свободи «для») припускає необхідність уточнити її зміст, а також визначити ті сторони, аспекти, в яких ця свобода себе виявляє. Що стосується змісту свободи волі в праві, то, думається, воно полягає не в тому, що воля має можливість сама по собі діяти, проявляти свою власну активність, а в тому, що вона здійснює свою мету, взаємодіючи з іншою волею. Ця воля не прагне до автономії, незалежності від інших, навпаки, вона обмежує свою автономію, переймає на себе по відношенню до інших певні зобов’язання з тим, щоб спільно діяти, при цьому кожна з них переслідує свої особливі цілі. Вона спрямована не на самоізоляцію, а на реалізацію своїх прагнень в загальному правовому просторі. Тому вона існує не як індивідуальна, відокремлена воля, а як елемент загальної волі. Свій зв’язок з іншою волею вона сприймає не як обмеження своєї свободи, а як її здійснення. Звідси свободу волі в праві можна розуміти як реалізацію суб’єктом права своєї зовнішньої мети за допомогою юридичного зв’язку з іншими суб’єктами права. Ця свобода має не просторовий, «територіальний» характер, що припускає можливість позначення меж, в яких вона існує. Вона має скоріше діяльнісно-цільову природу, тобто визначається досягненням волею поставленої мети, здійсненням нею свого прагнення (бажання).

Таким чином, можливість або здатність діяти – це лише перший ступінь, перший стан свободи. Вона має сенс лише в контексті самої дії, здійснення волею своєї мети, тобто як перше наближення до неї. Спираючись на раніше виділені фази (східці) «життя правової волі», можна виділити абстрактно-нормативну можливість діяти (абстрактно-нормативну свободу), пов’язувану з абстрактною правовою особою, і реальну (конкретну) можливість діяти (індивідуально-правову свободу), пов’язувану з конкретною правовою особою, волею. У одному випадку свобода не має персонального характеру, є статусною свободою (закріплюється за категорією осіб – суб’єктами права), в іншому випадку свобода є персональною, такою, що належить окремій особі [1, 66-67].

Другий ступінь (стан) свободи – це стан дії волі, здійснення нею зовнішніх вчинків (свобода як реальність, що протиставляє себе свободі як можливості). Тут також, відповідно до вищезгаданих фаз звернення волі, можна виділити, по-перше, односторонньо-суб’єктивну свободу волі, що пов’язується із здійсненням волею односторонніх юридичних дій, спрямованих на її здійснення. По-друге, свободу, що об’єктивувалася за допомогою правового зв’язку, який набуває форми узгоджених дій суб’єктів права для досягнення їх цілей.

Третій ступінь (стан) свободи волі – це результат дії волі, підсумок її здійснення. Тут свобода придбаває або інституціональний характер – свобода як оформлений, створений або перетворений, змінений в результаті здійснення волі правовий інститут, норма, закон, або форму практичного результату (зробленої послуги, виконаної роботи, отриманої за договором речі і т. д.) або набуває форми правового почуття, форму суб’єктивного самовизначення волі в результаті здійснення її правової мети (відчуття свободи).

Нарешті, четвертий ступінь (стан) правової свободи – це свобода як правова ідея, як поняття правової свободи, як поняття, що сформувалося в результаті практичного самопізнання, самоосягнення волі (метаправовий стан свободи волі) [1, 67-68].

Важливим є розумне, раціональне використання свободи. Російська вчена І.П. Малінова зазначає щодо класичної інтерпретації свободи, що воля має самообмежуватися, обмежувати свою вільну діяльність так, щоб інші могли жити; а ці інші, у свою чергу, мають обмежувати свою вільну діяльність так, щоб мав змогу жити він. Оскільки усі рівні, то кожен обмежує на ґрунті права кожного іншого якраз настільки, наскільки останній обмежує його свободу. Це рівність обмежень усіх усіма лежить в правовому законі і не залежить від сваволі [3, 28-30]. Звідси випливає й ідея свободи як підпорядкування законові, яка, між тим, ще не є свободою у правовому сенсі. Свобода у правовому значенні являє собою зв’язок суб’єктів, необхідний для взаємного здійснення їх воль вступ у правові відносини тягне, як наслідок, обмеження своєї автономності, незалежності. Правовий закон, таким чином, стає формою виразу спільної волі, а не джерелом примусу. Раціоналізм права ґрунтується на розумності дії його суб’єктів, усвідомленні ними своїх інтересів, визначенні інтересів інших осіб, які беруть участь у правових відносинах, та умов їх сумісності. Свобода має стати похідною від інтелекту. У такому випадку стає можливим ствердження про те, що людина є вільною настільки, наскільки вона є розумною у своїй діяльності при здійсненні своєї волі.

З цих тверджень професор С.І. Архіпов виводить, що діяльнісний та раціональний аспекти свободи волі об’єднуються саме у праві, отже можна говорити і про єдине діяльнісно-раціональне розуміння правової свободи [1, 74].

Оскільки реалізація свободи волі – це завжди діяльність, то не можна обійти увагою питання про філософське розуміння діяльності. Найпростішою формою процесу діяльності, що постійно відновлюється, є дія, в структурі якої В.С. Гржевов пропонує розрізняти такі функціонально відокремлені елементи: 1) такий, що спричиняє, куди входять потреби та інтереси, які ініціюють і спрямовують дію; 2) інформаційно-регулятивний, що утворюється численною кількістю різноманітних ідеальних програм і моделей дії; 3) операціональний, де спонукаючі мотиви перетворюються на власне фізичні дії суб’єкту; 4) результативний, де дія суб’єкта об’єктивується, знайшовши самостійну від нього форму існування [6, 492].

Таким чином, стає очевидно, що інтерес є не лише причиною, що спрямовує діяльність певним чином, а й спонуканням для реалізації свободи волі у процесі діяльності.

Здійснення дій, спрямованих на задоволення законного інтересу, завжди є таким, що пов’язане із свободою волі суб’єкта права. Зв’язок цей проявляється у тому, що наявність інтересу вимагає від суб’єкта: 1) встановлення ступеню «законності» цього інтересу, відповідності його нормам діючого права; 2) інтелектуальне визначення шляхів досягнення і задоволення цього інтересу; 3) здійснення вольових дій, необхідних для задоволення інтересу. При цьому важливо, що здійснення вольових дій має бути дійсно свободним – тобто, свідомо, вільно і самостійно обраним самим цим суб’єктом.

Література:

1. Архипов С.И. Субъект права: теоретическое исследование. – СПб: Юридический центр Пресс, 2004.

2. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. –Т. 3. – М., 1997.

3. Малинова И.П. Философия права (от метафизики к герменевтике). – Екатеринбург, 1995.

4. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М. Прохоров. 2-е изд. – М.: Советская энциклопедия, 1980.

5. Философия права: Учебник / Под. ред. О.Г. Данильяна. – М.: Эксмо, 2005. – С. 264.

6. Философия: Учебник / Под ред. А.Ф. Зотова, В.В. Миронова, А.В. Разина. – М.: Академический Проект, 2003.

7. Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.Ф. Ильичёв, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалёв, В Г. Панов – М.: Сов. Энциклопедия, 1983.


Лотоцький Михайло Васильович

АДВОКАТУРА – ОДИН ІЗ СУБ’ЄКТІВ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ

Як свідчить статистика, щорічно рівень рецидивної злочинності в Україні у загальній її структурі складає більше 22 % [1, 25]. При цьому зазначена тенденція намітилась ще з 1991 р. [2, 23] і набула цих кримінологічних ознак у 2001 р. – з часу прийняття нового Кримінального кодексу (далі – КК) України [3, 44]. Все це означає, що держава та суспільні інститути, включаючи адвокатуру, неадекватно реагують на прояви даного виду злочинів, у зв’язку з чим не руйнуються, нейтралізуються, блокуються тощо їх детермінанти. 3 огляду цього та з метою розробки і обґрунтування заходів. спрямованих на підвищення ефективності протидії рецидивній злочинності з боку так званих неспеціалізованих суб’єктів профілактики, вибрана тема дослідження є актуальною.

Традиційно в науковій літературі вчені дають лише_: перелік суб’єктів загального запобігання злочинам та ведуть мову про їх правові можливості у цілому, не конкретизуючи завдань, форм, методів тощо їх діяльності. Це у повній мірі відноситься і до адвокатури. Як показало вивчення доктринальних джерел, проблемами визначення суб’єктів профілактики злочинів та їх повноважень досить плідно займаються Л.В. Багрій-Шахматов, В.В. Голіна, І.М. Даньшин, Л.М. Давиденко, О.М. Джужа, Л.П. Закалюк, А.Ф. Зелінський, О.Г. Кальман, О.М. Костенко, П.П. Михайленко, В.О. Туляков, В.І. Шакун та ін. Проте наукових публікацій та інших досліджень, присвячених ролі та місцю адвокатури у системі суб’єктів запобігання злочинам, є недостатньою, що й обумовило вибір теми зазначеної роботи.

Завдання по запобіганню злочинам визначено у кримінальному законодавстві (ст. 1 КК України), у кримінально-процесуальному праві (ст.ст. 23-23-2 Кримінально-процесуального кодексу (КПК)) та в ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК). Як показує практика, в основному його вирішенням займаються лише суб’єкти, для яких профілактика злочинів є одним із головних завдань і функцій (органи внутрішніх справ, органи прокуратури, Служба безпеки України та ін.) [4, 351].Поряд з цим, інші суб’єкти запобігання злочинності свої можливості у сфері протидії цим суспільно небезпечним явищам використовують не в повній мірі. Науковці до таких, зокрема, відносять: – органи державної влади і управління зверху до низу 1) від Верховної Ради України, Адміністрації Президента України і Кабінету Міністрів України до місцевих рад і райдержадміністрацій; 2) органи господарської і культурно-виховної діяльності міністерств і відомств; 3) адміністрації підприємств, організацій і установ і культурно-виховні заклади; 4) громадські організації: профспілки, добровільні народні дружини (варти правопорядку); 5) ради профілактики, т. ін.; – трудові колективи; 6) окремі громадяни (шефи, наставники, громадські вихователі, т. ін.) [5, 65].

У цілому А.П. Закалюк обґрунтовано поділив всі суб’єкти профілактики злочинів на декілька груп: а) органи та організації, які керують цією діяльністю, організують її, створюють систему управління нею (органи державної влади та управління, органи місцевого самоврядування); б) органи та організації, стосовно яких запобігання злочинності та злочинних проявів віднесено або має бути віднесено до основних завдань (МВС, СБУ, прокуратура, суд, спеціалізовані громадські організації); в) органи, установи, організації, функції та повноваження яких не мають цільового спрямування й запобігання злочинності та злочинним проявам, але їхня діяльність безпосередньо впливає на запобіжні процеси щодо детермінант злочинності та окремих злочинів (заклади освіти, культури, охорони здоров’я, соціальної допомоги, адміністрація підприємств, установ, організацій тощо). При цьому, як зробив висновок цей вчений і варто з ним погодитись, суб’єктом діяльності щодо запобігання злочинності можуть бути визнані орган, організація, окрема особа, які у цій діяльності виконують хоча б одну із таких функцій: організацію, координацію, здійснення або безпосередню причетність до її здійснення. Інші, органи, що здійснюють зокрема забезпечуючі, заходи (навчання, видання літератури, підготовка рекомендацій, фінансування тощо), не дають функціональних підстав поширювати на їхніх виконавців термін «суб’єкт» запобігання злочинності та злочинним проявам [4, 346].

Для створення належних механізмів запобіжної діяльності адвокатів у сфері протидії злочинності варто здійснити наступні заходи:

1. Для гармонізації норм Закону України «Про адвокатуру» доповнити ст. 6 «Професійні права адвоката» правом на заняття діяльністю по запобіганню злочинам як засудженими, так й іншими особами, що логічно витікає зі змісту ст. 5 цього закону «Види адвокатської діяльності», ст. 59 Конституції України щодо права громадян на правову допомогу [6] ст. 50 КК ст.ст. 23-23-2 КПК та ст. 1 КВК України, та теоретичних засад кримінологічної профілактики, мова про які велась у цій роботі.

2. Для реалізації доктринальних положень про роль і місце адвокатури у системі суб’єктів запобігання злочинам доповнити ст. 5 проекту Закону України «Про профілактику злочинів» [7, 182-193] таким суб’єктом запобігання злочинам, як адвокатура, що логічно витікає з її правової природи, зокрема зі ст. 1 Закону «Адвокатура України та її завдання».

3. У такому ж контексті видозмінити норми КПК України, що пов’язані з діяльністю адвокатів, а саме:

3.1. Доповнити ст. 23 КПК «Виявлення причин і умов, які сприяли злочину» частиною другою такого змісту: «Для забезпечення права на захист підозрюваних, обвинувачених і підсудних їх захисник в праві виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину».

3.2. Доповнити ч. 2 ст. 48 КПК «Обов’язки і права захисника» такого змісту: «Виявляти причини і умови, що сприяли вчиненню злочину для забезпечення права особи на кваліфікований захист».

4. Доповнити ч. 2 п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» реченням такого змісту: «До таких обставин, зокрема, відносяться клопотання, що пов’язані з виявленими захисником причинами і умовами, які сприяли вчиненню злочинів, в порядку ст. 23 КПК України».