Geum.ru

Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв

Вид материалаДокументы

Содержание


Роль явища довіри в політичному режимі суспільства
Сектор недержавних організацій в громадянському суспільстві: особливості та ознаки
Розвиток законодавства про військові злочини в усрр у 1926-1929 рр.
Герменевтика права и искусство интерпретации
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
Степанова Наталія Михайлівна

Роль явища довіри в політичному режимі суспільства

Незалежно від напрямку філософської думки, більшість дослідників в сфері соціально-політичних відносин приходять до висновку, що поява держави, як форми існування людського суспільства на певному ступеню його розвитку, є об’єктивно необхідною та обов’язковою. Однією з головних цілей та найважливішою функцією будь-якої держави є узгодження протилежних, а іноді навіть відверто антагоністичних інтересів різних соціальних груп [4, 59]. Різниця полягає лише в тому, яким чином досягатиметься таке узгодження за різних політичних режимів.

Нас, в першу чергу, цікавить, як здійснюватиметься процес довіри в демократичному суспільстві та суспільстві авторитарному.

Довіра завжди постає необхідною передумовою політичного порядку, а також сама є наслідком даного порядку відповідного характеру.

Виходячи з соціально-психологічної сутності людини, людська істота може вважати себе вільною настільки, наскільки жодна інша людина чи група людей не втручаються в її діяльність. Політична свобода в цьому розумінні є лише простором, в межах якого людина може діяти без завад із боку інших людей. За умови, якщо даний простір стискається до розмірів, менших за певний визначений мінімум, можна говорити про ситуацію примусу або поневолення. Під примусом розуміється умисне втручання з боку інших людей у простір діяльності певної особистості [3, 180-181].

Довіра ж, яка, власне, має засновуватися саме на ґрунті вільних дій суб’єкту (групи суб’єктів), за даних обставин набуває негативного забарвлення, репрезентуючись у вигляді певної «псевдодовіри». Яке значення має довіра за умов, коли її використання обмежується певними рамками? І чого варта ця довіра без адекватних умов для її використання?

Будь-який примус, оскільки він утискає людські потреби, несе в собі негатив. В умовах примусу ми не можемо говорити про саму можливість довіри, з огляду хоча б на те, що в даному випадку простежується повна відсутність альтернативи. А як ми вже зазначали, саме наявність альтернативи є однією з найважливіших сутнісних ознак поняття довіри.

Історично обумовлено, що в авторитарних системах (тоталітаризм, диктатура, тощо) наскрізно проявляється прагнення інституціоналізувати сам процес довіри, перетворивши його на формальну санкціоновану вимогу.

Так, в праці X. Аренд «Джерела тоталітаризму» під «тоталітарною людиною» розумівся атомізований, відчужений індивід, представник «маси», що приєднується до колективного соціального тіла за допомогою насилля та тоталітарної ідеологічної маніпуляції. Для більшості тоталітарного соціуму властива загальна ерозія традиційних цінностей, відсутність власного «Я», що стало наслідком політики загального залякування та тотального контролю. Характерним для тоталітарного суспільства є складання своєрідного «тоталітарного синдрому», який проявляється в неможливості самодетермінації та готовності повністю «довіритися» тому, хто обіцяє стабільне існування [2, 303- 304].

Авторитарному режиму властива так звана «масова психологія», коли мова не може йти про довіру як таку, що обов’язково базується на певних переконаннях, на виборі, а лише є сліпим відголоссям «власної» думки, побудованої на передвизначеності того, чому або кому слід довіряти.

Нерідко до авторитарного режиму призводить внутрішня дисгармонія суспільства, пов’язана з прагненням здійснити «втечу від свободи» (Е. Фромм) шляхом пошуку своєрідного «героя», здатного прийняти на себе всю відповідальність за долю народу. Як наслідок – «упорядкування» маси в авторитаризм. Суспільна довіра за даних обставин набуває викривленої форми.

За умов наявності авторитарного режиму від громадян вимагається безумовна тотальна підтримка двох об’єктів довіри: в першу чергу, таким об’єктом виступає правитель, диктатор. В даному випадку довіра приймає персоналізований, патерналістський вигляд. Своєрідним правилом в такій ситуації є безумовна довіра правителю не за те, що він робить, а за сам факт його існування без можливості альтернатив.

По-друге, таким об’єктом довіри виступає сам режим, вихідні принципи якого не обговорюються, розглядаються як істина в останній інстанції та потребують всезагального сприйняття та довіри.

Інституціоналізація довіри в авторитарних системах здійснюється через подвійний механізм: повна політична соціалізація із закритим доступом до інформації та тотальний політичний контроль із покаранням у разі висловлення недовіри до існуючого режиму. Принципи авторитарного режиму абсолютно протилежні щодо принципів демократії; тут все зосереджується на державі або особі правителя. Якщо демократія продукує довіру, то авторитарний режим, навпаки, – недовіру [1].

Для тоталітарного режиму характерною є також відсутність принципу взаємності: за даного режиму громадяни зобов’язані проявляти довіру, натомість, сама система не несе жодної відповідальності за невиправдання суспільної довіри та сподівань.

Таким чином, можна зробити висновок, що інституціоналізована довіра в умовах авторитарної системи продукує явище всюдисущої недовіри, що, в свою чергу, складає парадокс даної системи.

Повною мірою поняття довіра розкривається в межах демократичного режиму. Саме тут суб’єкт довіри може усвідомити себе як мислячу, активну істоту, наділену можливістю вибору, відповідальну за зроблений вибір та спроможну оцінити міру відповідальності об’єкту довіри. Явище довіри, по суті, породжується демократією та, в свою чергу, підтримує її.

Довіра до демократії заснована на інституціоналізації недовіри в її структуру, що проявляється в підзвітності об’єкту довіри та вироблені попередніх зобов’язань.

Умовно можна виділити наступні принципи демократії, кожен з яких певною мірою сприяє появі культури довіри:
  • громадянські права;
  • легітимність влади;
  • розподілення влади, що унеможливлює появу «культу вождя»;
  • наявність незалежних судів та влада закону;
  • відкрите обговорення, свобода слова та діяльності в межах закону;
  • періодичність виборів та обмеження строку займання посад;
  • можливість суспільно-політичної діяльності.

Зазначені принципи наочно демонструють забезпечення захисту громадян від потенційних порушень довіри. Натомість, їх порушення складають серйозну небезпеку для підриву самої культури довіри.

Своєрідний парадокс демократії полягає в тому, що інституціоналізована недовіра повинна залишатися «в тіні». Йдеться про те, що потенційна можливість контролю, яка має місце за демократії, має змогу бути задіяною лише у виключних випадках. Довіра не повинна забезпечуватись під загрозою контролюючих засобів, адже це неодмінно призводитиме до порушення культури довіри.

З метою вдалого функціонування демократії в суспільстві мають виконуватись певні умови:
  • наявність розвиненого рівня комунікацій між громадянами;
  • толерантне ставлення до спільноти та до самої системи;
  • збільшення рівня освіченості громадян;
  • участь громадян у всіх сферах життя суспільства;
  • прагнення вирішити конфліктні ситуації шляхом консенсусу та компромісу. Взагалі, процеси неформальної згоди шляхом дебатів мають додаткову перевагу для демократії, оскільки вони породжують взаємодовіру, необхідну для розв’язання конкретних питань. Утворення коаліції – це суть демократичного процесу, що привчає людей, які мають спільні інтереси, вести переговори з іншими, йти з ними на компроміси, засновані на взаємоповазі та довірі.

Важливе значення в усіх розглянутих умовах відіграє явище суспільної довіри, що яскраво демонструє, таким чином, роль культури довіри в процесі розвитку демократії та значення демократії для можливості функціонування культури довіри.

Література:

1. Фрейк Н. Пётр Штомпка. Доверие: социологическая теория // Социологическое обозрение. – Т. 2. – № 3. – 2002.

2. Современная западная философия: Словарь / Сост.: Малахов В.С., Филатов В.П. – М.: Политиздат, 1991. – 414 с.

3. Берлін Ісая. Чотири есе про свободу / Перекл. з англ. О. Коваленка. – К.: Основи, 1994. – 272 с.

4. Жданов В.Ц., Кучер Ю.JI. О проблеме правовой свободы // Збірник наукових праць Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. – Випуск 4. – Луганськ, 2003. – 238 с.


Тесліцький А.М.

СЕКТОР НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В ГРОМАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ: ОСОБЛИВОСТІ ТА ОЗНАКИ

Громадянське суспільство може ґрунтуватися тільки на різноманітній, розгалуженій соціальній структурі, що відбиває все багатство і розмаїтість інтересів представників різних соціальних груп і прошарків. Істотну роль у формуванні нових соціальних контурів громадянського суспільства відіграє культурний плюралізм, що вбирає в себе всі елементи духовного життя і забезпечує рівноправну участь у творчій діяльності всіх індивідів. Верхній шар громадянського суспільства утворюють відносини, пов’язані з індивідуальним вибором, з політичними та культурними відмінностями груп за інтересами. Таким чином досягається культурно-політичне різноманіття і терпимість, які передбачають заперечення ідеологічних стереотипів і забезпечують вільне волевиявлення всіх громадян.

У рішенні ключових завдань формування громадянського суспільства і найважливіших соціальних проблем значну роль відіграють недержавні некомерційні організації, які утворюють так званий третій сектор.

Цей сектор є:

1. недержавним, неурядовим, тому що організації, що входять до нього, не володіють в повному обсязі владою і повноваженнями уряду, хоча якісь з них можуть через своїх членів мати владний вплив, а деякі навіть виконують функції уряду (приклад – освітні організації США, які володіють повноваженнями з видачі ліцензій); з іншої точки зору, термін «неурядовий» може означати широке залучення населення до громадського життя, що відображає тенденцію соціальної організованості на всіх рівнях, і пов’язано це з процесом становлення громадянського суспільства, тобто термін «недержавний» означає також те, що створення складових його організацій відбувається спонтанно, як реакція на необхідність дозволу будь-якого соціального протиріччя або реалізації будь-якої соціальної потреби. Багато діючих некомерційних організацій не реєструються в силу різних причин. Стихійно виникаючі та зникаючі в процесі організації і розвитку, ці структури часом відомі тільки тим, хто в них брав участь і хто з ними взаємодіяв;

2. незалежним, бо множинність фінансових джерел діяльності робить його відносно незалежним і від держави, і від бізнесу. На певних етапах суспільного розвитку організаціям третього сектору доводиться діяти на противагу іншим суспільним силам, відстоюючи ті права і свободи громадян, які порушуються бізнесом або державою. Багато організацій цього сектора є неформальними, тобто, не будучи офіційно зареєстрованими, вони часто користуються свободами і можливостями, недоступними державним організаціям або приватному бізнесу;

3. некомерційним, неприбутковим, тому що це найважливіша ознака, що відрізняє його від комерційних організацій. Третій сектор існує не заради отримання прибутку. Це не означає, що його організації не можуть отримувати прибуток. Але некомерційні організації не мають права розподіляти отриманий прибуток серед засновників, а повинні використовувати її на статутні цілі (виключно для цілей проголошеній місії). Так як організації дуже різноманітні (громадські, політичні, релігійні, благодійні, освітні тощо), сам цей сектор досить великий, неоднорідний і багатоликий. Ці організації, звичайно, не є альтруїстичними, але економічний інтерес з категорії рушійної сили розвитку суспільства перетворюється на механізм реалізації іншого імперативу – розвитку демократичного суспільства, і некомерційний сектор є істотним елементом його становлення на сучасному етапі;

4. сектором добровільної активності (волонтерським, добровольчим), оскільки тут широко використовується добровільну працю волонтерів. Причому добровільний неоплачувану праця є основою функціонування організацій третього сектора і формою громадянської активності широких мас населення;

5. філантропічним, благодійним, так як ці визначення відбивають стійкі історичні коріння виникнення третього сектору благодійної активності, в результаті чого істотну частину цього сектора становлять благодійні організації.

Третій сектор тісно пов’язаний з іншими секторами економіки. Межі між ними досить прозорі і надзвичайно рухливі. Держава і некомерційний сектор зацікавлені в розвитку бізнес-сектору в якості джерела фінансових надходжень (державі – у вигляді податків, некомерційним секторам – у вигляді пожертвувань). Комерційні та некомерційні організації розглядають державу як гаранта правової та економічної стабільності і безпеки. Бізнес-сектор зацікавлений у розвитку некомерційного сектору (наприклад, біржа, торгово-промислові палати, асоціація підприємців), діяльність якого спрямована на обслуговування інтересів бізнесу, хоча в ряді випадків некомерційні організації можуть бути конкурентами бізнес-сектору [2, 315].

Сильний сектор некомерційних організацій обов’язковий для успіху розвитку демократії. Некомерційні організації є одним з вирішальних чинників демократизації суспільства. Вони необхідні для суспільства, оскільки саме через них громадяни опиняються втягнутими в громадянську і соціальне життя і таким чином вносять свій внесок у розвиток демократії. Некомерційні організації є тим основним механізмом, через який громадяни об’єднуються для підтримки спільних інтересів, захисту групових чи індивідуальних прав, підтримки тієї чи іншої лінії поведінки або вибраного курсу. Через некомерційні організації громадяни можуть привернути увагу органів управління до вирішення багатьох нагальних проблем. Некомерційні організації здійснюють аналіз цих проблем, пропонують альтернативні, нетрадиційні, більш раціональні механізми їх вирішення. Некомерційні організації допомагають проводити моніторинг і сприяють виконанню законів.

Надання соціальних та громадських послуг через некомерційні організації часто обходяться набагато дешевше, ніж через бізнес структури, а самі послуги виявляються набагато різноманітніше, ніж ті, що надаються державними та бізнесовими структурами. Наприклад, надання послуг через такі некомерційні організації як недержавні музеї, навчальні заклади, центри охорони здоров’я, кредитні фонди та інші некомерційні організації. Слід також пам’ятати, що головною метою приватних бізнес структур є отримання прибутку її засновниками, тоді як некомерційні організації покликані приносити користь людям [1, 78-80].

Література:

1. Некоммерческое право; (Учебное пособие) / Под общей редакцией Н.А. Идрисова, У.Ю. Пак Бишкек. – 2007.:Т. ДЭМИ, 2006. – 240 с.

2. Социальная работа: теория и практика; Учеб. Пособие / Отв. ред. д.и.н., проф. Е.И. Холостова, д.и.н., проф. А.С. Сорвина. – М: ИНФРА-М, 2001. – 427 с.


Федоров Валентин Андрійович

Державний борг – важлива складова діяльності сучасної держави

Найбільш актуальною в сучасних умовах та однією з основних у сфері бюджетно-фінансових відносин, яка витікає із зазначених вище, є проблема пошуку оптимальної структури державного боргу та його класифікація, розроблення та вивчення даного питання в загальнотеоретичному аспекті та як однієї з категорій державознавства.

В Україні на сьогодні спеціальних досліджень структури державного боргу, його змісту тощо не здійснювалось. Зареєстровані у Верховній Раді України проекти закону про державний борг не містять визначення розширеної класифікації державного боргу, зокрема внутрішнього і зовнішнього. Тоді як реалії життя вимагають чіткості у розумінні змісту поняття державного боргу, його адекватного відображення у правових формах, оскільки кожен із елементів структури державного боргу має свої характерні підстави виникнення, порядок обслуговування і погашення.

Взагалі відчувається дефіцит вагомих досліджень у сфері державного боргу, а коло публікацій обмежується переважно фрагментарними працями. Бракує ґрунтовних, базових досліджень на рівні загальнотеоретичної юриспруденції, які мали б теоретичне та практичне значення для розвитку українського права та держави.

Тому дуже важливим є визначення поняття та видів державного боргу України, що може слугувати підґрунтям до визначенням його як категорії теорії держави та права.

На думку О.Д. Хайхадаєвої, державний борг є результатом кредитних відносин, що виникають у зв’язку із трансформацією капіталу з національного приватного сектора або з-за кордону в державний бюджет на підставі принципів запозичення. Державний борг – це результат кредитних відносин, у яких держава виступає позичальником, а вся маса позичкового капіталу становить величину державного боргу.

Ю.Я. Вавілов зазначає, що державний борг виражає собою результат взаємозв’язків виконавчих органів державної влади з фізичними і юридичними особами (резидентами і нерезидентами), виконавчими органами інших держав і міжнародними фінансовими організаціями в частині формування фонду запозичених ресурсів для задоволення державних потреб. М.П. Кучерявенко визначає державний борг як заборгованість держави в процесі формування і використання додаткових грошових ресурсів держави за рахунок тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб, іноземних держав. В.В. Козюк формулює державний борг як загальну суму емітованих, але не погашених позик з нарахованими відсотками, а також прийнятих державою на себе у відповідний спосіб зобов’язань. Російський професор О.Ю. Грачева під державним боргом розуміє боргові зобов’язання держави (Російської Федерації) перед фізичними та юридичними особами, іноземними державами, міжнародними організаціями та іншими суб’єктами міжнародного права, включаючи зобов’язання за державними гарантіями, надані державою.

На сьогоднішній день в Україні діє Закон «Про державний внутрішній борг України» 1992 року, в ст. 1 якого визначено, що державним внутрішнім боргом України є строкові боргові зобов’язання Уряду України у грошовій формі. Державний борг гарантується всім майном, що перебуває у загальнодержавній власності.

У п. 16 ст. 2 Бюджетного кодексу України нормативно закріплено поняття державного боргу (борг Автономної Республіки Крим чи борг місцевого самоврядування) – загальна сума заборгованості держави (Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування), яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави (Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування), включаючи боргові зобов’язання держави (Автономної Республіки Крим чи міських рад), що вступають в дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов’язань, що виникають на підставі законодавства або договору.

Зрозуміло, що йдеться і про внутрішній і про зовнішній державний борг, а також те, що чітко розрізняють борг держави в цілому та борг органів місцевого самоврядування, автономних утворень (державний та муніципальний – місцевий).

Для теорії державознавства та для подальшої практичної реалізації через українське законодавство вкрай важливе передбачити види і типи боргових зобов’язань уряду. Сьогодні, як вже зазначалося вище, законодавче визначення міститься лише щодо внутрішнього державного боргу, яке також потребує перегляду. Крім цього, однією з центральних проблем та основоположним питанням класифікації державного боргу України є його поділ на дві основні частини: внутрішній та зовнішній. В Україні єдиний критерій законодавством не передбачений. Законодавча невизначеність у статусі боргових зобов’язань Уряду була одним із факторів, які ускладнюють порядок здійснення розрахунків із кредиторами держави – нерезидентами, хоча досвід міжнародного правового регулювання дозволяє вести мову про доцільність принципу резиденства. Що ж до грошового виразу внутрішнього державного боргу, то він може виражатися і в національній грошовій одиниці, і в іноземній.

Таким чином, можна зробити висновок, що незважаючи на те, що в законодавстві немає чіткого поділення державного боргу на внутрішній та зовнішній, цілком зрозуміло, що державний борг України складається з: державного внутрішнього боргу і державного зовнішнього боргу. Державний борг України також може класифікуватися за типом кредитора та за типом боргового зобов’язання.

До складу державного внутрішнього боргу України належать позики уряду України й позики, здійснені при безумовній гарантії уряду для забезпечення фінансування загальнодержавних програм. Державний внутрішній борг України складається із заборгованості минулих років та заборгованості, що виникла за борговими зобов’язаннями уряду України. До боргових зобов’язань уряду належать випущені ним цінні папери, інші зобов’язання у грошовій формі, гарантовані урядом України, а також одержані ним кредити.

Зазвичай в державному боргу бачать дві небезпеки: по-перше, можливість банкротства нації, і, по-друге, небезпека перекладення боргового тягаря на майбутні покоління.

Зовнішній державний борг України – це сукупність заборгованості держави за позичками на зовнішньому ринку.

Він складається з: позик на фінансування державного бюджету та погашення зовнішнього державного боргу; позик на підтримку національної валюти; позик на фінансування інвестиційних та інституціональних проектів; державних гарантій, що надаються Кабінетом Міністрів України для кредитування проектів, фінансування яких передбачено Державним бюджетом України; інших гарантій.

Характер розрахунків платежів за позиками залежить від інструменту запозичення (облігації державної позики, кредитні угоди), так і від кредитора (Європейський банк реконструкції та розвитку, Міжнародний банк реконструкції та розвитку та ін.), кожен з яких має власну методику розрахунку платежів за позикою.

Внаслідок державних та муніципальних запозичень складаються боргові відносини, які визначаються поняттям державний борг та борг місцевого самоврядування.

Формами запозичення муніципального органу є: випуск облігацій внутрішніх позик; укладання угод про отримання позик, кредитів, кредитних ліній у фінансових установах.

Державні запозичення здійснюються шляхом: випуску цінних паперів; укладанням кредитних угод; наданням гарантій третіх осіб.

Формування державного боргу має як об’єктивні так і суб’єктивні аспекти. До перших можуть належати такі: несприятливий інвестиційний клімат; трансформаційний спад виробництва; звуження на цій основі податкової бази; наявність від’ємного сальдо торговельного балансу; переважання застарілої технологічної бази зі значним ступенем морального і фізичного зносу основного капіталу; уповільнені темпи виробничого відтворення. Суб’єктивні ж пов’язані із ситуативними прорахунками в тактиці впровадження реформ та фактичною відсутністю стратегії розвитку фінансового ринку, зі спробами пожежного вирішення поточних проблем.

Таким чином, при визначенні складу державного боргу та його класифікації важливо враховувати, які види боргових зобов’язань можуть включатись до державного боргу, а які не можуть вважатись державним боргом. Кінцевим результатом наукових досліджень має стати визначення особливостей природи різного виду боргових зобов’язань держави, з’ясування їх причин, наслідків, а можливо і обґрунтування їх неприпустимості.

Саме це зробить можливим більш глибокого розуміння змісту поняття державного боргу, усвідомлення його як однієї з базових категорій в науці державознавства.

Література:

1. Бюджетний кодекс України, Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 37-38. – Ст. 189.

2. Закон України від 16 вересня 1992 року «Про Державний внутрішній борг» // Відомості Верховної Ради України 1992. – № 41. – Ст. 1346-1347.

3. Проекти Закону України «Про Державний борг України» № 1229 від 20 травня 2005 року; № 1229-1 від 17 червня 2004 року.

4. Хайхадаева О.Д. Государственный долг Российской Федерации: теоретические и исторические аспекты. – СПб.: СПбГУЭФ, 2000. – С. 121.

5. Вавилов В.Я. Государственный долг. – МФА, 1998. – С. 220.

6. Воронова Л.К., Кучерявенко Н.П. Финансовое право: Учеб. пособие. – Харьков: Легас, 2003. – С. 359.

7. Козюк В.В. Державний борг в умовах ринкової трансформації економіки України. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 238 с.

8. Финансовое право: Учебник / Под ред. Е.Ю. Грачевой, Г.П. Толстопятенко. – М.: Проспект, 2004. – С. 532.

9. Жовтанецький О.М., Чуба Н.В. Особливості формування державного боргу в Україні / Жовтанецький О.М., Чуба Н.В. // Вісник економічної науки. – 2006. – № 1. – С. 57-61.


Чечель Н.О.

Щодо поняття жертви злочину в кримінології

Однією з функцій держави є боротьба зі злочинністю, стратегія якої полягає у здійсненні впливу на причини, що породжують, та умови, що їй сприяють. При цьому, як свідчить практика, профілактичні заходи, що здійснюються, зазвичай, є однобічними та спрямованими, головним чином, на осіб з антисуспільною поведінкою.

Поряд з цим, необхідно зазначити, що в умовах складної кримінологічної обстановки, незахищеності та проникнення практично у всі сфери життєдіяльності людини таких соціально-негативних явищ, як пияцтво, наркоманія, поряд з криміналізацією однієї частини суспільства одночасною є віктимізація іншої його частини. Тому в останні роки особливої актуальності набуває проблема, пов’язана із вивченням жертви злочину. Безсумнівним є той факт, що велика кількість злочинів вчиняється при взаємодії таких кримінологічних компонентів, серед яких особа та поведінка потерпілого відіграють основну роль, детермінуючи в якісь мірі злочинну поведінку суб’єкта злочину.

Дослідження особи потерпілого має велике значення не лише для кваліфікації злочину, але й для вивчення та запобігання злочинності, оскільки різноманітні якості особи, особливості її поведінки впливають на збільшення чи зменшення її віктимності, а, отже прямо пов’язані з характером вчиненого злочину. Окрім цього, важливість вивчення віктимологічних особливостей особи, яка стала жертвою злочину, пояснюється також необхідністю удосконалення профілактичної діяльності на індивідуальному рівні попередження злочинності.

Ось чому в останні роки в кримінологічних дослідженнях багато уваги приділяється розвитку нового наукового напряму в кримінології, що має назву віктимологія.

Вивчення наукової літератури засвідчує, що питання, пов’язані з віктимологічними аспектами злочинності, у тому числі проблемою визначення поняття та захисту жертв злочинів, завжди становили значний інтерес серед вітчизняних та зарубіжних чених у галузі кримінального права, кримінального процесу та кримінології. Особа потерпілого займає важливе місце у дослідженнях психологів, психіатрів, спеціалістів у галузі судової експертизи. У різний час питаннями, пов’язаними із вивченням поняття жертви злочину займалися такі вчені: Б.С. Антимонов, Г.В. Антонов-Романовський, Ю.М. Антонян, Л.В. Багрій-Шахматов, С.В. Бородін, В.І. Валицька, В.В. Вандишев, В.В. Голіна, Б.М. Головкін, П.С. Дагель, І.М. Даньшин, О.М. Джужа, В.Н. Кудрявцев, А.Н. Красиков, В.Є. Квашис, A.А. Лютова, B.С. Мінська, В.М. Полубінський, В.Я. Рибальська, Д.В. Рівман, В.О. Туляков, Л.В. Франк та інші.

Як свідчить вивчення наукової літератури, поняття «жертва злочину» є дискусійним у науці кримінології.

Деякі вчені визначають жертву злочину як фізичну особу, якій злочином завдано моральної, фізичної чи майнової шкоди [1, 40-42].

Вчений-кримінолог Д.П. Тюрін, вивчаючи проблеми віктимології за матеріалами досліджень, що проводилися у Канаді, аналізує позицію М. Бариль щодо поняття жертви злочину та доходить висновку про те, що жертва злочину – це особа (чи група осіб), яка зазнала безпосереднього посягання на свої основні права з боку іншої особи (чи групи осіб), котра діяла свідомо [2, 60].

За визначенням, яке формулює О.Н. Мойсюк, жертва злочину – це людина, котрій в результаті суб’єктивного бажання злочинця або об’єктивних обставин, завдано фізичної, моральної чи майнової шкоди [3, 7].

На думку польського вченого-кримінолога Єжи Бафії, віктимологія – це «частина кримінології, яка займається вивченням участі фізичної особи – жертви у формуванні криміногенної ситуації» [4, 106].

Д.В. Рівман визначає жертву злочину як будь-яку людину чи соціальну спільноту, якій внаслідок вчинення злочину було завдано шкоди [5, 8].

Цікавою є думка Г.Й. Шнайдера, який вважає, що поняттям «жертва злочину» повинні охоплюватися також «суспільство в цілому, держава та міжнародний порядок» [6, 350].

У науці кримінології неодноразово висловлювалося твердження про необхідність розширення поняття «жертва злочину». Ще у 70-х роках П.С. Дагель пропонував розширити поняття «жертва злочину» «за рахунок організацій, що є юридичною особою та інших колективних утворень» [7, 18-20].

Е. Віано визначає жертву злочину як «будь-яку особу (соціальну групу, інститут, спільноту), якій завдано шкоди іншою особою», при цьому, на думку вченого, жертва злочину «повинна почувати себе потерпілою, повідомити про це публічно, а, отже, така особа має право на отримання допомоги від державних, суспільних чи приватних служб». У своїй роботі Е. Віано зазначає також положення, відповідно до якого «установи, корпорації, комерційні підприємства та групи осіб також можуть бути віктимізованими та законно набути статус жертви злочину» [8, 182].

Міжнародно-правове поняття жертви злочину закріплене у Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою ООН (ст. 1), де під жертвою злочину розуміється особа, якій індивідуально або колективно було завдано шкоди, включаючи тілесні ушкодження або моральний збиток або істотний утиск її основних прав в результаті дії або бездіяльності, що порушує чинні національні кримінальні закони держав-членів, у тому числі закони, що забороняють злочинне зловживання владою. У відповідних випадках термін «жертва» може включати в себе близьких родичів або утриманців безпосередньої жертви, а також осіб, яким при спробі надати допомогу жертві або попередити віктимізацію було завдано шкоди [9].

Аналізуючи національне законодавство, можна дійти висновку, що терміну «жертва злочину» в українському законодавстві не визначено. Законодавець у ч. 1 ст. 49 КПК України закріпив поняття «потерпілий», під яким розуміє особу, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду [10]. Як бачимо, юридична особа в Україні не може бути визнана потерпілою від злочину, що як здається, є суттєвою прогалиною національного кримінального законодавства. Для порівняння, ст. 42 КПК Російської Федерації потерпілим від злочину окрім фізичної особи визнає і юридичну, у випадку спричинення злочином шкоди її майну та діловій репутації [11]. Кримінально-процесуальний кодекс Республіки Польща (арт. 49) визначає потерпілим від злочину фізичну або юридичну особу, законні інтереси якої були безпосередньо порушені або поставлені під загрозу злочином [12].

Проаналізувавши погляди провідних вчених-кримінологів, нормативні документи, та на підставі наведеного, можна зробити наступні висновки:

1. Проблема жертви злочину є однією з основних у кримінології. Визначень поняття «жертва злочину» безліч, проте остаточного визначення поняття «жертва злочину» не існує.

2. Виходячи з результатів даного дослідження можна запропонувати наступне його визначення, а саме: «Жертва злочину – це особа (фізична чи юридична), якій внаслідок неправомірних дій винної особи завдано фізичної, майнової, моральної шкоди (для фізичної особи), чи спричинено шкоди її діловій репутації (юридична особа), або істотний утиск її основних прав в результаті дії або бездіяльності, що порушує чинні національні кримінальні закони».

Література:

1. Красиков А.Н. Сущность и значение согласия потерпевшего в советском уголовном праве. – Саратов: Изд-во Саратовского университета, 1976. – 120 с.

2. Тюрин Д.П. Рассмотрение проблемы виктимологии по материалам исследований, проводимых в Канаде // Научная информация по вопросам борьбы с преступностью. – М., 1985. – № 86. – С. 60.

3. Мойсюк О.М. Віктимологічна профілактика порушень безпеки дорожнього руху (ст.215КК України): Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Київ, 1999. – 19 с.

4. Бафия Е. Проблемы криминологии: диалектика криминогенной ситуации. – М.: Юрид. лит., 1983. – 150 с.

5. Ривман Д.В. Виктимологические факторы и профилактика преступлений. Учебное пособие. Л.: Изд-во Высшего политического училища МВД СССР, 1975. – 153 с.

6. Шнайдер Г.Й.. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л.О. Иванова – М., 1994. – 504 с.

7. Дагель П.С. Потерпевший в советском уголовном праве. – Владивосток: ДВГУ, 1974. – 213 с.

8. Viano Е. Stereotyping and prejudice: crime victims and the criminal justice system // Scandinavian studies on crime and crime prevention. – 1996. – Vol. 5, № 2. – Р. 183.

9. Об основных принципах правосудия для жертв преступлений и злоупотреблений властью: Декларация ООН от 29 ноября 1985 г. // Международные акты. Сборник документов. – М., 1998. – 435 с.

10. Кримінально-процесуальний кодекс України. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2005. – 264 с.

11. Уголовно-процессуальный кодекс РФ – М.: ИЗД-ВО «АСТ», 2011. – 288 с.

12. Кодексы Польши. Уголовный кодекс. Уголовно-процессуальный кодекс (выдержки). Уголовно-исполнительный кодекс. – М.,1998. – 232 с.


Шершенькова В.А.

РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНИ В УСРР У 1926-1929 РР.

В Україні триває реформа армії. Перед державою постало ряд питань для вирішення цим проблем, у тому числі і скорочення особового складу Збройних сил та поступове збільшення її фінансування. Заплановано подолання кризових явищ в армії, а потім проведення реформ, які дадуть змогу забезпечити обороноздатність держави, що в свою чергу потребує залучення фахівців та використання історичного досвіду.

У зв’язку з цим, на особливу увагу потребує вирішення питання щодо забезпечення стабільності і військової дисципліни в армії. Тому і виникає необхідність у правовому регулюванні кримінальної відповідальності за військові злочини.

Невипадково в сучасній Україні зростає увага науковців щодо вивчення історії розвитку кримінального права України радянського періоду, а саме про військові злочини.

Вивчення розвитку кримінального законодавства УСРР про військові злочини в 1926-1929 роках обумовлено тим, що названий період є досить складним, має свої особливості і є малодослідженим.

У зв’язку з проведенням Нової економічної політики в СРСР, яка мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму, а також з проведеною реформою в армії у 1924-1925 роках перед державою виникали нові задачі. На цьому етапі розвитку держави необхідним стало докорінно переробити деякі нормативно-правові акти, у тому числі це стосувалося і Кримінального кодексу УСРР 1922 року.

Були розпочаті кодифікаційні роботи, результатом яких стало прийняття нового Кримінального кодексу УСРР від 8 червня 1927 року, який набрав чинності з 1 липня 1927 року.

Новий Кримінальний кодекс був побудований у точній відповідності з загальносоюзним Законом «Основні начала кримінального законодавства СРСР і союзних республік».

До особливої частини нового КК УСРР були включені «Положення про злочини державні», «Положення про військові злочини» та ще деякі загальносоюзні кримінальні закони, інші кримінально-правові норми встановлювались законодавчими органами УСРР.

У Кримінальному кодексі УСРР 1927 року Розділ ІХ був присвячений військовим злочинам, який так і називався «Військові злочини». Всього було 19 статей, які не мали назв.

У статі 206¹ КК УСРР 1927 р. визначено поняття військового злочину – «злочини військових службовців Робітничо-Селянської Червоної Армії та Робітничо-Селянської Червоної Флоти, осіб, призиваних на службу в територіальні формування на час відбування ними зборів, скеровані проти заведеного порядку відбування військової служби…».

До суб’єктів військових злочинів за КК УСРР 1927 р. належали військові службовці Робітничо-Селянської Червоної Армії та Робітничо-Селянської Червоної Флоти.

Кримінальний кодекс УСРР 1927 року в порівнянні з Кримінальним кодексом УСРР 1922 року був доповнений рядом нових складів військових злочинів (ст. 206-18 КК УСРР «Протизаконне насильство над цивільним населенням в воєнний час або в бойовій обстановці»; ст. 206-19 КК УСРР «Протизаконне використання начальником свого підлеглого в особистих потребах начальника або його родини» та інші).

За військові злочини КК УСРР 1927 р. передбачав такі види покарань: позбавлення волі, позбавлення волі з суворою ізоляцією, вищі засоби соціальної оборони. Застосування правил Дисциплінарного Статуту кримінальний закон передбачав у такому випадку, якщо особа командного, адміністративно-господарського чи політичного складу перевищувала надані йому права або зловживала цими правами (ст. 206-12 КК УСРР), а також у тих випадках, якщо є пом’якшуючі обставини (ст.ст. 206-4, 206-11 КК УСРР). Що стосується такого виду покарання як конфіскація майна («конфіската майна»), то він застосовувався як додатковий вид покарання.

Також 1926-1929 роках було видано ряд надзвичайно важливих законодавчих актів у галузі кримінального права, як загальносоюзних, так і республіканських.

Одним з важливих законодавчих актах у галузі кримінального права було «Положення про військові злочини», яке було прийнято 27 липня 1927 року. «Положення про військові злочини» 1927 року (ПВЗ) скасувало Положення 1924 року з усіма внесеними до нього поправками і доповненнями.

«Положення про військові злочини» 1927 року складалося з 31 статі («Положення про військові злочини» 1924 року містило в собі лише 19 статей), які також як і КК УСРР 1927 року не мали назв.

Положення давало більш точне загальне поняття військового злочину. Під «Військовими злочинами визнавалося направлене проти порядку несення військової служби злочини, вчинені військовослужбовцями і військовозобов’язаними запасу Робітничо-Селянської Червоної армії під час знаходження тих і других в рядах Робітничо-Селянської Червоної армії…» (ст. 1 Положення про військові злочини 1927 року).

Суб’єктами військових злочинів «Положення» 1927 року визначало військовослужбовців і військовозобов’язаних запасу Робітничо-Селянської Червоної армії.

Співучасть у військових злочинах осіб, не згаданих у статі 1 «Положення про військові злочини» 1927 року, тягне відповідальність за відповідними статтями даного «Положення».

У статті 1 Положення про військові злочини 1927 року було чітко визначено об’єкт військових злочинів (злочини направлені проти порядку несення військової служби).

Нове «Положення» передбачало 12 нових складів злочину (ст. 23 залишення гинучого військового корабля; ст. 25 розголошення військової таємниці про збройні сили і про обороноздатність Союзу РСР; ст. 29 погане поводження з військовополоненими; ст. 30 носіння в районі воєнних дій знаків Червоного хреста і Червоного півмісяця; ст. 31 зловживання в воєнний час прапорами чи знаками Червоного хреста і Червоного півмісяця та ін.).

До військовослужбовців і військовозобов’язаних запасу Робітничо-Селянської Червоної армії у разі вчинення ними військового злочину «Положення про військові злочини» 1927 року передбачало застосування наступних видів покарань: вища міра соціального захисту; позбавлення волі зі строгою ізоляцією; позбавлення волі без строгої ізоляцією; застосування правил дисциплінарного статуту Робітничо-Селянської Червоної армії; конфіскація майна.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що із запровадження НЕПу перед УСРР виникли різні завдання, основним з яких було забезпечення обороноздатності держави. Крім цього, НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами.

Крім того, у 1924-1925 роках була проведена радикальна воєнна реформа. Її причиною була революція у воєнній справі. Перш за все різко скоротилися збройні сили, приблизно до 600 тис. чоловік. Вводився новий принцип організації армії. Відповідно до Закону про обов’язкову військову службу від 18 вересня 1925 р. Збройні Сили СРСР розділялися на сухопутні, морські, повітряні і війська спеціального призначення, ОПТУ і конвойна варта.

Слід зазначити, що в даний історичний період були розпочаті кодифікаційні роботи, результатом яких стало прийняття нового Кримінального кодексу УСРР від 8 червня 1927 року та Положення про військові злочини від 27 липня 1927 року.

КК УСРР 1927 року мав Розділ ІХ «Військові злочини» всього 19 статей, які не мали назв. Новий КК УСРР додав нові склади військових злочинів.

Що стосується Положення про військові злочини 1927 року, то воно містило в собі 31 статтю і також не мало назв. Поняття «військових злочинів» в «Положенні» 1927 року було визначено більш точніше, ніж у попередніх кримінальних законах.


Шефер И.М.

Гражданско-правовая ответственность предпринимателей в Российской Федерации

В результате проводимых в Российской Федерации реформ произошли существенные изменения во всех сферах общественных отношений. Получили развитие различные формы собственности и предпринимательской деятельности. Экономические отношения приобретают товарно-денежный, рыночный характер. В процессе приведения законодательства в соответствие с реалиями рыночных отношений было принято множество нормативных актов, в том числе в рамках совершенствования гражданского законодательства. Одной из наиболее сложных и дискуссионных в науке гражданского права по-прежнему остается проблема гражданско-правовой ответственности.

Особое значение в настоящее время приобретает правовое регулирование в Гражданском кодексе Российской Федерации ответственности в сфере предпринимательской деятельности. Так, произошло отступление от принципа вины как субъективного условия гражданско-правовой ответственности за нарушение договорных обязательств при осуществлении предпринимательской деятельности. Закон признает в качестве предпринимательской такую деятельность, которая осуществляется на свой риск и направлена на систематическое извлечение прибыли. Несомненно, что отсутствие единого, четкого понимания сущности гражданско-правовой ответственности при осуществлении предпринимательской деятельности отрицательно сказывается на правоприменительной практике.

Применение мер гражданско-правовой ответственности при расплывчатом толковании, как основания, так и условий ответственности, среди которых субъективное условие имеет наиболее спорное толкование, может способствовать необоснованному ущемлению субъективных прав. Следовательно, проблема гражданско-правовой ответственности при осуществлении предпринимательской деятельности объективно выдвигается наукой гражданского права на одно из первых мест.

«Гражданско-правовую ответственность можно определить как обязанность лица, совершившего правонарушение, нести предусмотренные нормами гражданского права неблагоприятные последствия, выражающиеся в лишениях права имущественного или личного характера либо исполнения дополнительной гражданско-правовой ответственности» [1, 35]. Гражданско-правовая ответственность также имеет позитивный и негативный аспекты. Позитивный аспект гражданско-правовой ответственности прямо закреплен в гражданском законодательстве. В соответствии с п. 2 ст. 6 ГК РФ права и обязанности определяются на основе требования добросовестности. Рассмотрение различных точек зрения относительно понятия юридической ответственности в негативном аспекте позволяет сделать вывод о наличии общих черт юридической и гражданско-правовой ответственности. Таковыми следует признать государственное принуждение и обременение правонарушителя. В рамках гражданско-правовой ответственности эти общие черты наполняются специфическим содержанием, что непосредственно связано с особенностями метода гражданского права, производного от регулируемых отношений.

Обременения, возлагаемые на нарушителя обязательства, носят исключительно имущественный характер, вследствие чего гражданско-правовая ответственность не может быть неимущественной. Другая особенность обременения как признака гражданско-правовой ответственности – ответственность одного участника гражданско-правовых отношений перед другим, то есть ответственность правонарушителя перед потерпевшим. Поэтому не будут мерами гражданско-правовой ответственности конфискация имущества (ст. 243 ГК), принудительный выкуп бесхозяйственно содержимым культурных ценностей (ст. 240 ГК) и другие публично-правовые меры.

Следующей особенностью обременения в рамках гражданско-правовой ответственности является соответствие размера ответственности размеру причиненного вреда. В этом заключается ее компенсационный характер, эквивалентность. Данный принцип имеет исключения, которые допускают неэквивалентность ответственности (например, штрафная неустойка). Представляется, что размер неустойки должен соответствовать последствиям нарушения обязательства. В связи с этим необходимо внести изменение в ст. 333 ГК, указав, что суд не вправе, а обязан уменьшить неустойку сообразно последствиям нарушения обязательства. Не могут быть мерами гражданско-правовой ответственности те из них, которые носят штрафной характер, так как не отвечают признаку эквивалентности, в частности, штрафные неустойки. Целью этих мер является не компенсация (восстановление) имущественного положения кредитора, а наказание и воспитание должника. Поэтому такие меры следует называть мерами наказания. Термин «наказание» необходимо ввести в науку гражданского права. Другой особенностью гражданско-правовой ответственности является применение равных по объему мер ответственности к различным участникам имущественного оборота за однотипные правонарушения. Характерной особенностью гражданско-правовой ответственности является ее диспозитивность, которая охватывает и другие черты гражданско-правовой ответственности: возможность быть предусмотренной соглашением сторон; возможность ее добровольного возложения на себя правонарушителем. Таким образом, обременение как признак гражданско-правовой ответственности является имущественным, дополнительным (неблагоприятным), поступающим в пользу кредитора, эквивалентным убыткам и другим последствием нарушения обязательства, равным для всех участников, зависящим от усмотрения сторон. Недостаточно сокращения имущественной сферы должника, необходимо, чтобы данная имущественная сфера переходила кредитору и восстанавливала его имущественную сферу. Общие положения о понятии гражданско-правовой ответственности полностью применимы к субъектам предпринимательской деятельности. Следовательно, гражданско-правовая ответственность предпринимателей за нарушение обязательств – это совокупность мер опосредованного или непосредственного государственно-правового воздействия по восстановлению имущественных прав либо компенсации морального вреда при нарушении личных неимущественных прав кредитора за счет сокращения имущественного положения должника.

В настоящее время появилась тенденция к отрицанию категории состава правонарушения в гражданском праве как основания ответственности. Основанием гражданско-правовой ответственности предпринимателей выступает нарушение обязательства. Нарушение обязательства является разновидностью противоправного поведения. Это вытекает из того, что противоправное поведение относится не к деятельности по исполнению обязательства, а к предложению исполнения. В качестве условий гражданско-правовой ответственности предпринимателей, как правило, выступают убытки и причинная связь между убытками и нарушением обязательства. Для применения гражданско-правовой ответственности в отношении лиц, осуществляющих предпринимательскую деятельность, как правило, не требуется наличие такого условия, как вина. Возложение на предпринимателей повышенной ответственности обусловлено экономической целесообразностью и необходимостью защиты более слабого участника рынка (потребителя).

Следует различать правомерную и неправомерную предпринимательскую деятельность, поэтому необходимо внести изменение в ч. 3 п. 1 ст. 2 ГК, указав на правомерность предпринимательской деятельности. При этом правило п. 3 ст. 401 ГК распространяется на субъекты правомерной и неправомерной предпринимательской деятельности. Однако вопрос ее регламентации в действующем законодательстве характеризуется непоследовательностью.

Анализ различных точек зрения позволяет сделать вывод о том, что непреодолимая сила является единственным основанием освобождения предпринимателя от ответственности. Очень важно отграничивать понятие непреодолимой силы от понятия случая. В связи с этим представляется, что сами по себе законодательные признаки непреодолимой силы (чрезвычайность и непредотвратимость) не разграничивают вышеуказанные понятия, так как они присущи им обоим. Только внешний характер непреодолимой силы в совокупности с признаками чрезвычайности и непредотвратимости позволяет выявить самостоятельность этих двух понятий. Вышесказанное приводит к выводу о том, что законодательное определение непреодолимой силы, содержащееся в пп. 1 п. 1 ст. 202 ГК и п. 3 ст. 401 ГК, следует дополнить указанием на ее внешний характер как необходимый признак.

Таким образом, непреодолимая сила представляет собой природное или социальное явление, внешнее по отношению к деятельности должника, носящее чрезвычайный характер независимо от его предвидимое и непредотвратимое для данного должника и других лиц, действующих в однородных условиях.

Литература

1 Завидов Б.Д. Правовое регулирование проблем обеспечения обязательств в предпринимательской сфере (Краткий аналитический комментарий; исполнение, обеспечение, ответственность за нарушение). // М.: Гарант. – 2003.


Юдин З.М.

ГЕРМЕНЕВТИКА ПРАВА И ИСКУССТВО ИНТЕРПРЕТАЦИИ

В юридической литературе все настойчивее ставятся вопросы о необходимости философского осмысления правовой проблематики, соответственно эпохе, нацеленной на формирование и использование в процессе осуществления государственной власти демократических приемов, методов и институтов, связывается с юридическим типом правопонимания, для которого характерно различение права и закона. При этом под правом понимается нечто объективное, не зависящее от воли, усмотрения или произвола государственной власти, то есть определенное, отличное от других социальное явление, своеобразный социальный регулятор, со своей объективной природой и спецификой.

Искусство толкования – один из элементов юридической техники, задача которого заключается в приспособлении права к регуляции реальных общественных отношений и его внедрению в жизнь.

Вместе с тем, проблема толкования права имеет свой особый и весьма солидный социальный потенциал, и, следовательно, ее необходимо понимать и оценивать более широко. В новых условиях развития она выступает в качестве неотъемлемого и важного элемента юридической антропологии. То есть толкование права является процессом, способствующим уяснению и осознанию самого права человеческой цивилизацией в исторической ретроспективе и перспективе ее развития.

Субъект осуществляющий деятельность по толкованию права, должен обладать определенной совокупностью специальных знаний, необходимых для ее осуществления, определенной методологией. Сегодня в юриспруденции наряду с классической методологией все шире используется современная (неклассическая и постнеклассическая) методология. В этом русле происходит становление одной из современных дисциплин, проходящих процесс юридизации и активного включения в методологию юриспруденции, в качестве которой выступает герменевтика. Для герменевтики характерно доверие к традиции, здравому смыслу и менталитету (Оборотов Ю.Н.).

Включение герменевтики в процесс познания правовой действительности превращает ее в средство прояснения личностно-субъективной позиции интерпретатора. При этом, часто неосознаваемые интерпретационные схемы начинают играть солидирующую роль. В процессе толкования сходятся воедино жизненный опыт, знания, правовая культура, юридическое искусство и личный профессионализм интерпретатора. Именно этим объясняется значение юридической герменевтики, как науки и искусства толкования юридических терминов и понятий, своего рода вершины юридического мастерства, кульминационного пункта юридической деятельности.

Последний вывод имеет чрезвычайно важное прагматическое значение – ведь одним из самых существенных и надежных показателей квалифицированной работы юриста-профессионала, является не просто его умение толковать правовые нормативы, но и обладание определенными концептуальными идеями, подходами и методами, которые позволяют ему профессионально осуществлять свою деятельность.

При истолковании текста необходимо прояснить смысловую связь, подобную анализу человеческих действий – что стоит за действием, ради чего оно было совершено и т.п. Поэтому текст можно рассматривать в качестве модели социального явления, а принципы его интерпретации – в качестве методологической парадигмы. Процесс интерпретации начинается с высказывания интерпретатором некоторой гипотезы о предполагаемом содержании текста, а герменевтические правила служат инструментом проверки этой гипотезы, т.е. выполняют как бы функцию эксперимента в естественных науках. Любой текст, в том числе и правовой, несет в себе потенциальную множественность смыслов, которая, в свою очередь, обусловлена контекстуальным богатством исходного сообщения, т.е. наличием большого количества смысловых слоев, каждый из которых отсылает интерпретатора к определенному контексту. А задача последнего и состоит в отыскании тех «смысловых ключей», которые позволяют ему понять воспринимаемый текст.

Таким образом, при интерпретации (толкования-уяснения) происходит рождение, формирование смыслового пространства, порожденного интерпретатором, что приводит к возникновению нового смыслового пространства, способствующего порождению, кристаллизации нового смысла, который затем выражается вовне (толкования-разъяснения) участникам социального коммуникативного взаимодействия.

Отсюда можно сделать вывод о том, что герменевтический способ интерпретации выступает в качестве своеобразного механизма смыслового обогащения текста, который осуществляется благодаря погружению в различный контекст – личностный, деятельностный, культурный, правовой. Именно этот контекст задает те интерпретационные рамки, которые, с одной стороны, ограничивают смысловое пространство правового текста, позволяя отбросить несущественные смыслы, с другой – расширяют его, обогащая новым пониманием содержание правовой норматива.

Герменевтический подход к исследованию права относится не только к новейшим технологиям исследования, без которых в настоящее время немыслим научный прогресс в области социальных наук, но и дает реальную возможность очертить перспективы развития права, прогнозировать и предугадывать будущее юриспруденции. Так, находясь на стыке гуманитарных дисциплин и используя в юридических исследованиях технологии, полученные в других гуманитарных науках (филологии, философии, психологии), герменевтика в юриспруденции становится, своего рода интеллектуальной инвестицией, обеспечивающей перемены в правовой сфере.