Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв
| Вид материала | Документы |
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
- Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
- Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
- Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
- Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
- Програма для вступних випробувань з основ держави І права, 143.86kb.
- Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
- Гнибіденко І. Ф., Жуков В.І., Лукашевич М. П., Маршавін Ю. М., Туленков, 1563.21kb.
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
1. Інформаційне право України : навч. посіб. / Тетяна Анатоліївна Костецька. – К.: Київ. Нац.. торг.-екон. ун-т, 2009. – 170 с.
2. Інформаційне право України : підручник. / Марущак Анатолій Іванович. – К.: Дакор, 2011. – 456 с.
3. Інформаційне право: регулювання інформаційної діяльності: навч. посіб. / Марущак Анатолій Іванович. – К.: Видавничий дім «Скіф», КНТ, 2008. – 344 с.
Позова Д.Д.
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ РЕОРГАНІЗАЦІЇ ЖИТЛОВО-БУДІВЕЛЬНОГО КООПЕРАТИВУ В ОБ’ЄДНАННЯ СПІВВЛАСНИКІВ БАГАТОКВАРТИРНОГО БУДИНКУ
У зв’язку із переходом України до нової системи задоволення житлових потреб громадян, побудованої на приватноправових та ініціативних засадах, в умовах низької середньої забезпеченості житлом та недоступності іпотечного кредитування для широких верств населення з одночасним скороченням обсягів державного фінансування житлового будівництва актуальним є дослідження житлово-будівельного кооперативу (надалі – ЖБК) як організаційно-правової форми для самостійного вирішення проблеми житла. Застарілість актів правового регулювання у цій сфері зумовлює необхідність всебічного та ґрунтовного вивчення правового становища ЖБК з позицій сучасних соціально-економічних та правових реалій і розробки пропозицій щодо його вдосконалення.
ЖБК, як різновид кооперативів, протягом останніх двох десятиріч не були об’єктом комплексного дослідження вчених в Україні. Деякі правові аспекти, здебільшого прикладного характеру, їхньої організації та функціонування висвітлені у публікаціях таких правників: А. Боровська, І. Величко, В. Добровський, Н. Доценко-Бєлоус, В. Кобилянський, О. Кушина, І. Львова, В. Луцюк, І. Назарбаєва, Д. Сичкарь, С. Подзе, І. Чалий тощо. Щодо розробки теоретичного підґрунтя існування житлово-будівельних кооперативів в Україні, то ці питання частково порушуються у монографіях М.К. Галянтича та І.М. Кучеренко, а також у дисертаційних дослідженнях О.В. Воронової, О.М. Берназ-Лукавецької. Разом з тим, невирішеними залишається низка питань теоретичного та практичного характеру, серед них – реорганізація ЖБК в об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (надалі – ОСББ), що передбачено чинним законодавством України.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» (надалі – Закон) [1] від 29 листопада 2001 р. ЖБК можуть бути реорганізовані в об’єднання. Реорганізація відбувається за рішенням загальних зборів. Відповідно до статуту (положення) кооперативу збори можуть прийняти рішення про реорганізацію кооперативу в об’єднання. З моменту прийняття цього рішення зазначені збори вважаються установчими зборами об’єднання і далі проводяться відповідно до вимог цього Закону. Участь в установчих зборах беруть члени ЖБК, які повністю сплатили вартість жилих приміщень і належної частки у вартості нежилих приміщень та іншого майна і виявили таке бажання. У разі неповної оплати вартості жилих приміщень і належної частки у вартості нежилих приміщень та іншого майна окремими членами ЖБК вони можуть брати участь у зборах, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, з метою вступу до об’єднання за згодою власника невиплаченої частки майна. Зазначимо, що згідно із проектом Закону про внесення змін до Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» [2], прийнятим у першому читанні, передбачена можливість участі в установчих зборах членів сімей членів ЖБК, які повністю сплатили вартість жилих приміщень, які зазначені у свідоцтві про право власності на квартиру.
Не порушуючи у даній роботі питання доцільності реорганізації ЖБК в ОСББ, хотілося б проаналізувати ряд проблемних аспектів, які існують у цій сфері.
На підставі аналізу зазначених положень Закону можна дійти висновку, що в ньому здійснено регламентацію реорганізації ЖБК в ОСББ у двох випадках, залежно від ступеню виконання членами кооперативу зобов’язань зі сплати пайових внесків: по-перше, коли всі члени ЖБК сплатили пайові внески і бажають його реорганізувати в ОСББ; по-друге, коли існують члени ЖБК, які не повністю сплатили пайові внески і також бажають його реорганізувати. Зауважимо, що ЖБК, в яких ніхто з членів кооперативу не виплатив повністю пайових внесків, не можуть бути реорганізовані в ОСББ, оскільки єдиним суб’єктом права власності у такому випадку, відповідно до ст. 384 ЦК України [3], є кооператив, а члени ЖБК до повної оплати вартості квартири мають право володіння і користування, а за згодою кооперативу – і розпорядження квартирою, яку вони займають в будинку кооперативу.
Слід погодитись із Кучеренко І.М., що запропонована Законом правова конструкція можлива лише для втілення в життя для тих кооперативів, всі члени, яких сплатили повністю пай і стали власниками житла, але вона зовсім не пристосована до випадків, коли у ЖБК існують члени кооперативу, які не повністю сплатили свій пай, оскільки виникає ряд певних неузгодженостей. Вчений звертає увагу, що такого об’єкту, як частка в кооперативі, не існує, об’єктом права власності у ЖБК є пайовий внесок, власником якого є член кооперативу, ЖБК як суб’єкт права власності на жилий будинок не є власником ані паю, ані невиплаченої частки. Крім того, у разі перетворення ЖБК в ОСББ проблемним є застосування ст. 15 Закону «Про власність» щодо можливості виникнення права власності у членів кооперативу, які повністю сплатили пайові внески. На підставі цього, Кучеренко І.М. робить висновок, що перетворення ЖБК в ОСББ може бути проведено лише у випадку, коли всі члени кооперативу сплатили повністю пайові внески [4, с. 167-168].
Погоджуючись у певній мірі із висловленою позицією, зазначимо, що другий випадок реорганізації ЖБК в ОСББ, викладений в Законі, може мати місце, однак є проблематичним у застосуванні через недосконалість використаної юридичної техніки, що зумовлює необхідність внесення певних уточнень до Закону.
Крім того, законодавцем прямо не передбачена ситуація, коли ЖБК не надає згоду члену, який не повністю виплатив пайові внески, на участь в об’єднанні. За таких умов виникають складні відносини з управління житловим будинком одночасно ЖБК і ОСББ. Виходячи зі змісту ч. 5 ст. 9 Закону, думається, що у такому випадку між ЖБК і об’єднанням співвласників може укладатися угода про співпрацю, яка потребує більш детального законодавчого урегулювання.
Слід звернути увагу, що передбачені в законі випадки реорганізації ЖБК в ОСББ не є єдино можливими, оскільки на практиці можуть мати місце наступні ситуації: 1) всі члени ЖБК виплатили пайові внески, але не всі згодні із реорганізацією кооперативу і не бажають брати участь в установчих зборах, 2) не всі члени кооперативу повністю виконали свої пайові зобов’язання і при цьому також виступають проти реорганізації ЖБК.
У такому разі особливого значення набуває питання визначення кворуму загальних зборів членів ЖБК, на яких вирішується питання про реорганізацію, та кворуму установчих зборів зі створення ОСББ. Цілком вірогідною може бути ситуація, коли рішення про реорганізацію кооперативу та створення ОСББ приймається мінімальною кількістю членів ЖБК порівняно із загальним складом. Це, на наш погляд, є недопустимим, оскільки мова йде про обрання способу управління житловим будинком власниками квартир та спільного майна у ньому, а також майбутніми власниками, якщо члени ЖБК не повністю сплатили пайові внески. З метою недопущення цього та врахування думки якомога більшої кількості членів ЖБК, на законодавчому рівні слід закріпити підвищені вимоги до кворуму загальних і установчих зборів для вирішення даного питання.
Підсумовуючи викладене, зазначимо, що окреслені у доповіді проблемні питання реорганізації ЖБК в ОСББ потребують свого вирішення на доктринальному рівні та правової регламентації у законодавстві. В цілому це сприятиме створенню дієвого механізму реорганізації ЖБК у ОСББ та визначенню відносин з управління багатоквартирним житловим будинком.
Література:
1. Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» [Текст] : Закон України від 29.11.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № № 10. – Ст. 78.
2. Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» за реєстр. № 4423/П від 09.07.2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : a.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4.doc_1?id=&pf3511=35139
3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Текст] // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № № 40 – 44. – Ст. 356.
4. Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права / І.М. Кучеренко. – К. : Аста, 2004. – 328 с.
Резнік О.І.
Сучасний стан розробки періодизації історико-правового процесу
Сучасна історична наука і філософія історії поки не знайшли єдиного якого-небудь придатного підходу до періодизації історії. Багато авторитетних істориків сьогодні взагалі відмовляються від пошуку вирішення проблеми періодизації, займаючись своїм конкретним етапом, наприклад, середніми століттями, достатньо довільно визначаючи його межі. Інші – представники постмодерністської історіографії – взагалі піддають критиці можливість (науковість, об’єктивність) такої періодизації.
Така сама ситуація є характерною і для сучасних історико-правових дисциплін. Незважаючи на те, що періодизація історико-правового процесу є однією з важливих теоретико-методологічних проблем історико-правової науки, в даний час, на жаль, вона розроблена недостатньо. Серед сучасних вітчизняних учених, які працюють над окремими питаннями періодизації історії держави і права, слід назвати, П.П. Музиченка, М.А. Дамірлі, О. Криворучко, Б.Й. Тищика, І.Б. Усенка, О.Н. Ярмиша.
Вітчизняні учені дійшли висновку про обмеженість і однобічність марксистської п’ятичленної формаційної періодизації історичного процесу, побудованої на суто економічній типології. У той же час почалися теоретико-методологічні пошуки по даній проблематиці.
Зокрема, Б. Усенко стан проблеми описує таким чином: «на сучасному рівні розвитку науки вже досить сильно підважена віра вітчизняних науковців у такі підвалини історичного матеріалізму як теорії класової боротьби та суспільно-економічних формацій. Останні дійсно не спроможні адекватно пояснити ряд явищ суспільної практики, а тому здебільшого декларується прихильність до цивілізаційного підходу, який «знімає обмеженість класового і формаційного підходів»«. Далі учений зазначає, що після 1991 р. по проблемах історії держави і права України світ побачили численні підручники, навчальні посібники, курси лекцій та інші видання. Проте серед всієї цієї літератури не знайти і двох робіт, автори яких дотримувалися б однакових підходів до періодизації. Водночас автор підкреслює, що той же формаційний підхід не слід огульно відкидати, він хоча і не враховує всіх нюансів діалектики суспільного життя, але достатньо правильно уловлює основні тенденції суспільного розвитку. Не дарма такі поняття, як рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм і навіть соціалізм цілком нормально сприймаються вченими у більшості країн світу. Думається, цивілізаційний підхід має не заперечувати формаційний, а розширювати межі останнього, позбавити його жорсткої категоричності й однобічності.
Професор П.П. Музиченко, критикуючи формаційний підхід до періодизації історії, писав, що цей підхід «створив таку історію, в якій не залишилося місця для самобутності не тільки окремої особистості, а й цілих народів і навіть етносів. У цій історії була чітко визначена кінцева мета розвитку всього людства – через соціалізм до бездержавного комунізму». Розглядаючи цивілізаційний підхід, як важливий крок у розвитку історичної науки, вчений вважав, що «головними началами розвитку держави і права є сукупність матеріальних, політичних і духовних інтересів людей, потреби у цьому як окремої особи, так і соціальних верств і станів».
М. Страхов і О. Криворучко свої погляди із цієї проблематики виклали у статті, спеціально присвяченій методологічним основам періодизації історії держави і права. Ці автори зазначають, що обмеженість і однобічність марксистської п’ятичленної формаційної періодизації активізували роботу дослідників по удосконаленню формаційної періодизації, прискорили пошуки нових схем періодизації загальної історії. При цьому, «визнавши періодизацію, критерієм якої було поняття суспільно-економічної формації, хибною, було відновлено колишню періодизацію історії людства, де основним критерієм є часовий принцип, тобто поділ всієї всесвітньої історії на стародавню, середню, нову і, додавши ще новітню історію, не помітивши, що К. Маркс і Ф. Енгельс сприйняли і використали саме таку тричленну періодизацію всесвітньої історії, прив’язавши до неї поняття історичних формацій». Проте використання тричленної періодизації теж дуже скоро виявило її недоліки. Тому нині стає все більш популярним цивілізаційний підхід, побудований на зовсім інших методологічних основах. Критичний аналіз використання цього підходу дозволив авторам дійти висновку, що спроби знайти альтернативу формаційній схемі не вдалося, тому слід ще раз повернутися до періодизації історії держави і права на основі формаційного підходу. При цьому, на думку М. Страхова і О. Криворучко, «невідкладним завданням сьогодення є необхідність очистити марксистську періодизацію історії на базі формаційного підходу від ленінсько-сталінських нашарувань, що вели до догматизму, до запрограмованої псевдоісторії».
Проблема періодизації у свій час опинилася в центрі уваги О. Ярмиша. Вчений, в числі інших актуальних проблем історико-правових досліджень, висловлює своє ставлення до проблеми періодизації історії права. При цьому автор звертає увагу на значення для цієї періодизації формально-юридичних моментів, а саме найбільш значущих законодавчих актів. З іншого боку, на його думку, не слід відкидати загально-соціальні критерії (соціально-економічні, соціально-політичні і духовно-культурні чинники).
Значний внесок у вивчення епістемологічних (науково-пізнавальних) проблем історико-правового пізнання на пострадянському просторі вніс М.А. Дамірлі. У монографії «Право і Історія: епістемологічні проблеми» вченим комплексно розглядаються такі актуальні для історико-правового пізнання проблеми, як об’єкт, предмет, межі і внутрішня будова його на всіх рівнях історичного пізнання правової реальності; виявляються основні тенденції розвитку, шляхи перебудови і збагачення історико-правової науки на сучасному етапі. Хоча у цій роботі проблеми періодизації історико-правового процесу спеціально не розглядаються, багато її положень складають теоретико-методологічну базу для вирішення окремих, зокрема у цьому дослідженні обговорюваних проблем. Крім того, М.А. Дамірлі, розглядаючи еволюцію історико-правового пізнання, пропонує періодизацію історії самої історико-правової науки. А в іншій роботі він, розглядаючи теоретико-методологічні проблеми періодизації національної історії права, зробив спробу сформулювати основні орієнтири такої періодизації стосовно національної історії будь-якого народу.
Проблематика періодизації історії держави і права обговорювалася на Московських історико-правових читаннях, що відбулися 30 вересня 1993 р. на кафедрі історії держави і права юридичного факультету МДУ і присвячених 100-річчю з дня народження відомого російського історика права П.Н. Галанзи. Пам’яті вчителя присвятила свою доповідь «Про цивілізаційні підходи до вивчення історії держави і права» Н.А. Крашеніннікова. Вона, обґрунтовувавши необхідність цивілізаційного підходу до історії, критикувала формаційний класовий підхід. Поті доповідачка детально зупинилася на змісті поняття «цивілізація» і особливостях регіональної цивілізації. При цьому вона виділила чотири регіональні цивілізації, які зробили величезний вплив на світову історію: китайсько-конфуціанську, індуську, ісламську і європейську. Далі у доповіді розглядалися конкретні приклади, що визначали вплив цивілізаційних чинників, релігійної ідеології, ціннісних орієнтирів на історію держави і права.
Незадовільний стан розробленості проблеми періодизації історико-правового процесу негативно відбивається також у викладанні історико-правових дисциплін. Наявна навчальна література сьогодні часто відрізняється різноманітністю, причому нерідко наявністю прямо протилежних думок, а іноді еклектизмом, стосовно обговорюваної проблеми. У той же час деякі автори в рамках ввідних частин підручників, навчальних посібників або курсів пропонують свої періодизаційні схеми.
Таким чином, для сучасного етапу розвитку історико-правової науки характерним є підвищення інтересу дослідників до проблеми періодизації історико-правового процесу. Питання про періодизацію історії права, про адекватне розуміння її специфіки, ролі, значення, принципів і критеріїв до цього дня є дискусійним і активно обговорюється у вітчизняній і зарубіжній літературі. У той же час, як видно з наведеного аналізу, нині немає системного монографічного дослідження зазначеної проблеми. Як неважко відмітити, перш за все, це стосується концептуальних, теоретико-методологічних основ періодизації історико-правового процесу.
Рушинець Ю.Т.
СПІВВІДНОШЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ТА ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ ВЛАСНИКАМ ЗЕМЛІ ТА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАЧАМ
Встановлення на законодавчому рівні плюралізму форм власності на землю і початок реформаційного роздержавлення земель в Україні зумовили неминучий процес перетворення земельних відносин. Не останню роль у розвитку цих подій відіграло прийняття Цивільного кодексу (далі – ЦК) України та закріплення в ньому положень, які регулюють майнові відносини в земельній сфері. Основні зміни стосувалися передусім об’єкта вказаних відносин – законодавче надання земельній ділянці статусу нерухомого майна та включення її у сферу цивільного обігу привели до істотного звуження імперативного фактора в земельно-правовому регулюванні.
Як зазначає Н.І. Титова, поверхово можна припустити, що з виникненням інституту приватної власності на землі… ситуація змінилася: землі набули товарної форми, а земельні відносини – підприємницького характеру, а отже виникли підстави включити цей об’єкт до кола цивільних відносин. Проте, як вказує вчена, це припущення не відповідає реальній дійсності [11, 73]. Адже включення земельної ділянки до переліку нерухомих речей не може зумовити зникнення її унікальних властивостей як природного ресурсу. Швидше навпаки – рішення про визнання земель нерухомістю є абсолютно суб’єктивним і не відображає будь-яких об’єктивних законів розвитку природи [12, 378]. З’ясування загальних підходів до визначення місця земельних і цивільних норм у сфері земельних відносин надасть можливість визначити основні аспекти співвідношення цих галузей у регулюванні інституту відшкодування збитків.
В теоретичних дослідженнях вчених-цивілістів обґрунтовується перевага цивільно-правових норм, а земельному праву залишається та частина земельних відносин, яка може бути внесена в систему публічного права [6, 115]. З такими позиціями науковців важко погодитися, зважаючи на те, що у всіх випадках, навіть в якості об’єкта нерухомого майна, земля повністю не підпадає під цивільно-правове регулювання, завжди зберігаючи специфіку [9, 29] Залишаючись частиною природи…, вона може і не бути нерухомою річчю, і тим самим вибути із сфери регулювання цивільного права [12, 381].
У ст. 9 ЦК є пряма вказівка на те, що норми ЦК можуть застосовуватися до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля. Але таке застосування ЦК може мати місце лише у виняткових ситуаціях – якщо ці відносини не врегульовані іншими актами законодавства. В даному випадку йдеться про спеціальну галузь законодавства, до сфери дії якої входять названі відносини. Крім статті 9, у ЦК закріплено безліч бланкетних норм, що визначають сферу регулювання з приводу землі нормами земельного законодавства.
Також аналогічний підхід передбачений у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» від 10.12.04 р., де вказується, що суди в процесі розгляду ними позовів про відшкодування шкоди, повинні керуватися нормами природоохоронного законодавства, а у випадках, коли це питання не врегульоване зазначеним законодавством, – відповідними положеннями Цивільного кодексу України [5].
Мабуть, зважаючи саме на таке законодавче закріплення, більшість науковців все ж таки схиляються до думки про співвідношення цивільного і земельного права як загального і спеціального [12, 384; 8, 39; 10, 74].
Як зауважує О.І. Крассов, у цивільному праві домінуюче значення має свобода волевиявлення суб’єктів цивільних правовідносин, а земельне право виходить із наявності у суб’єкта права власності на землю не тільки права, а й обов’язку використовувати землю відповідно до її цільового призначення. Отже, зроблено висновок, що цивільне право ґрунтується на забезпеченні свободи майнових прав суб’єктів, а земельне – на забезпеченні раціонального використання та охорони земель як основи життя та діяльності людей [7, 41-42]. На думку В.І. Федоровича, у сфері відносин права власності та інших речових прав на землі цивільне право співвідноситься з земельним як загальне з особливим; земельне право як самостійна галузь права є основним регулятором земельних відносин і цивільним правом не поглинається [12, 385].
Зважаючи на те, що інститут відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам є похідним від інституту права власності, відповідні зміни в напрямі посилення диспозитивності із прийняттям нових ЦК і ЗК України також відбулися і в його регулюванні. Однак, підвищення ролі приватноправового регулювання у сфері земельних відносин, в тому числі з приводу відшкодування збитків, не могло повністю усунути публічно-імперативний елемент у його законодавчому визначенні.
Виключно земельно-правовий характер мають законодавчі положення, що закріплюють підстави відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам. Зокрема, визначальною особливістю, яка відрізняє відшкодування збитків у земельному праві від його регулювання цивільно-правовими нормами, полягає у законодавчому визначенні підставами відшкодування збитків правомірних діянь (п. а), б), в) ст. 156 ЗК України). Шкода, завдана вчиненням закріплених ЗК дій правомірного характеру, підлягає обов’язковій компенсації особами, що її спричинили.
Крім того, земельним законодавством встановлений специфічний порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, який затверджений спеціальним нормативним актом – Постановою Кабінету Міністрів України [3]. Цим Порядком передбачено суттєві відмінності щодо визначення розміру збитків, конкретизації їх складу, процедури відшкодування порівняно із цивільним законодавством.
Також норми спеціального характеру закріплені у Методиці визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 15.07.07 р.
Винятковою особливістю інституту відшкодування збитків у земельному праві є визнання держави в особі її органів суб’єктом права на відшкодування збитків у випадку забруднення чи засмічення земельних ресурсів [4]. В цьому разі збитки компенсуються державі тільки якщо вони є наслідком порушення природоохоронного законодавства. Збитки, завдані такими неправомірними діями, підлягають відшкодуванню державі, незалежно від їх компенсації власникам і користувачам земельних ділянок.
Всі названі акти земельного законодавства, які регулюють інститут відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, мають спеціальний характер по відношенню до цивільно-правових. Передбачені ними норми спрямовані на забезпечення раціонального і цільового використання земель України. Цим обґрунтовується пріоритет їх застосування при регулюванні земельних відносин з відшкодування збитків. Відповідно загальні норми цивільного права можуть використовуватися як субсидіарні у випадку відсутності необхідних земельно-правових норм.