Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв

Вид материала

Документы

Содержание Проблеми адміністративно-правого статусу авторів комп’ютерних програм, створення яких не потребує отримання ліцензії Абстрактні типи правових відносин як елемент об’єкту догми права

Подобный материал:

• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
• Програма для вступних випробувань з основ держави І права, 143.86kb.
• Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
• Гнибіденко І. Ф., Жуков В.І., Лукашевич М. П., Маршавін Ю. М., Туленков, 1563.21kb.
• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.

Література:

1. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. // a.gov.ua.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // a.gov.ua.

3. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 р. (у редакції від 14.01.2004 р.) // a.gov.ua.

4. Методика визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, затв. Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 27.10.1997 р. (у редакції від 06.05.2007 р.) // a.gov.ua.

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» від 10.12.04 р.// a.gov.ua.

6. Земельное право : Учебник для вузов / Отв. ред. С.А. Добролюбов. – М.: Норма – М – Инфа, 1999.

7. Крассов О.И. Земельное право: Учебник. – М.: Юристъ, 2000.

8. Крассов О.И. Право частной собственности на землю. – М.: Юристъ, 2000.

9. Сыродоев Н.А. О соотношении земельного и гражданского законодательства // Государство и право. – 2001. – № 4.

10. Титова Н.І. Новий Земельний кодекс України: Позитивні та негативні аспекти // Право України. – 2002. – № 4.

11. Титова Н.І. Співвідношення Земельного та Цивільного кодексів України: деякі проблеми // Право України. – 2004. – № 3.

12. Федорович В.І. Про деякі аспекти співвідношення земельного та цивільного законодавства // Вісник Львівського університету. Сер. юрид. Вип. 39. – 2004. – С. 378-385.


Саунін Роман Дмитрович

ПРОБЛЕМИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОГО СТАТУСУ АВТОРІВ КОМП’ЮТЕРНИХ ПРОГРАМ, СТВОРЕННЯ ЯКИХ НЕ ПОТРЕБУЄ ОТРИМАННЯ ЛІЦЕНЗІЇ

У відповідності до сучасної концепції розвитку теорії адміністративного права України публічна адміністрація має якнайповніше забезпечувати права, свободи та законні інтереси фізичних і юридичних осіб. До таких осіб відносяться суб’єкти права на комп’ютерну програму.

Вагомий внесок у дослідження проблем адміністративно-правого статусу фізичних та юридичних осіб зроблено працями вітчизняних правознавців – Ю.П. Битяка, Р.В. Білої, М.А. Бояринцевої, В.В. Галунька, В.П. Горбатенка, М.П. Зюблюка, С.В. Ківалова, Ю.С. Шемшученка та ін.

Однак ці вчені розкривали не адміністративно-правовий статус суб’єктів права на комп’ютерну програму, а досліджували інші – більш широкі або суміжні категорії [1, 2, 3].

Метою даної доповіді є визначення специфічних рис адміністративно-правового статусу авторів деяких комп’ютерних програм.

Виходячи з теоретичних положень, можна сформулювати визначення, що адміністративно-правовий статус суб’єктів права на комп’ютерну програму – це неподільна єдність прав і обов’язків творців та інших суб’єктів права на комп’ютерну програму у сукупності із їх правосуб’єктністю, а також відповідальністю за неналежне виконання своїх обов’язків у зазначеній сфері [4].

Згідно Закону України «Про авторське право і суміжні права», суб’єктами авторського права є автори комп’ютерних програм, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права, а також співавтори. Автор – фізична особа чи об’єднання фізичних осіб (юридична особа), які своєю творчою працею створили твір (в даному випадку комп’ютерну програму) [5].

Вихідними щодо прав суб’єктів права на комп’ютерну програму є положення Бернської конвенції, яка була ратифікована Верховною Радою України.

У відповідності до неї автори літературних і художніх творів охороняються протягом усього терміну дії їх прав на оригінальні твори, користуються виключним правом перекладати і дозволяти переклади своїх творів. Автори літературних і художніх творів, охороняються цією Конвенцією, користуються виключним правом дозволяти відтворення цих творів будь-яким чином і в будь-якій формі.

Автори літературних і художніх творів користуються виключним правом дозволяти: передачу своїх творів в ефір або публічне повідомлення цих творів будь-яким іншим способом бездротової передачі знаків, звуків або зображень; будь-яке публічне повідомлення, чи то по проводах або засобами бездротового зв’язку, повторно переданого в ефір твору, якщо таке повідомлення здійснюється іншою організацією, ніж первісна; публічне повідомлення переданого в ефір твору за допомогою гучномовця або будь-якого іншого апарату, що передає знаки, звуки або зображення.

Автори літературних творів користуються виключним правом дозволяти: публічне читання своїх творів, включаючи таке публічне читання, яке здійснюється будь-якими засобами або способами; передачу будь-яким способом читання їх творів для загального відома. Такі ж права надаються авторам літературних творів щодо перекладу їх творів протягом усього терміну дії їх прав на оригінальні твори.

Автори літературних і художніх творів мають виключне право дозволяти: кінематографічну переробку і відтворення своїх творів та поширення перероблених або відтворених таким способом творів; публічний показ і виконання перероблених або відтворених таким способом творів і повідомлення їх по проводах для загального відома. Переробка в будь-яку іншу художню форму кінематографічної постановки, похідної від літературного або художнього твору, незалежно від дозволу його автора, вимагає також дозволу автора оригінального твору [6].

Більш детально права суб’єктів права на комп’ютерну програму прописані у Законі України «Про авторське право і суміжні права». Відповідно до нього автору належать особисті немайнові права та майнові права.

Особисті немайнові права наступні: 1) вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо; 2) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом; 3) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання; 4) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. Особисті немайнові права автора не можуть бути передані (відчужені) іншим особам.

До майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб’єктом авторського права.

Виключне право на використання твору автором (чи іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом.

Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти: 1) відтворення творів; 2) публічне виконання і публічне сповіщення творів; 3) публічну демонстрацію і публічний показ; 4) будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення; 5) переклади творів; 6) переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів; 7) включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо; 8) розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору; 9) подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором; 10) здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників комп’ютерних програм; 11) імпорт примірників творів. Цей перелік не є вичерпним.

За винятком випадків, передбачених статтями 21-25 Закону України «Про авторське право», автор (чи інша особа, яка має авторське право) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. Винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів. Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі або у договорах, що укладаються за дорученням суб’єктів авторського права організаціями колективного управління з особами, які використовують твори. Кабінетом Міністрів України можуть установлюватися мінімальні ставки авторської винагороди та порядок їх застосування.

Обмеження майнових прав, встановлені статтями 21-25 аналізованого закону за умови, що вони не завдаватимуть шкоди використанню твору і не обмежуватимуть безпідставно законні інтереси автора.

Якщо примірники правомірно опублікованого твору законним чином введені у цивільний обіг шляхом їх першого продажу в Україні, то допускається їх повторне введення в обіг шляхом продажу, дарування тощо без згоди автора (чи іншої особи, яка має авторське право) і без виплати авторської винагороди [2].

Вітчизняне адміністративне законодавство не встановлює обов’язків суб’єктів права на комп’ютерну програму. Оскільки автори комп’ютерних програм, як правило, – це фізичні чи юридичні невладні особи, то стосовно них діє перший принцип правового регулювання: «Дозволено все, що прямо не заборонене законом». Відповідно їх обов’язки визначаються тільки негативно. Іншими словами визначається, що їм заборонено. Стаття 13 Конституції України зазначає: «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству» [7]. Оскільки різновидом власності є комп’ютерна програма, то вона також не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Отже, автор комп’ютерної програми набуває свого статусу в момент першого опублікування свого твору. Він має досить широкий обсяг прав, що закріплені та охороняються міжнародним та вітчизняним законодавством. Його обов’язки визначаються тільки декларативно, а відповідальність вітчизняним адміністративним законодавством не передбачена.

Література:

1. Адміністративне право України в сучасних умовах (виклики початку ХХI століття) : монографія / [В.В. Галунько, В.І. Олефір, М.П. Пихтін, О.О. Онищук, Ю.В. Гридасов, М.М. Новіков, У.О. Палієнко, І.А. Дьомін, О.М. Єщук]; за заг. ред. В.В. Галунька. – Херсон : ВАТ «Херсонська міська друкарня», 2010. – 376 с.

2. Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / [ укладачі Ю.С. Шемшученко, М.П. Зюблюк, В.П. Горбатенко та ін.]. – К. : Видавництво «Українська енциклопедія» імені М.П. Бажана. – Т. 5 : П-С., 2003 – 736 с.

3. Ківалов С.В. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. / С.В. Ківалов, Л.Р. Біла. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Одеса : «Юридична література», 2002. – 312 с.

4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права :[підручник / пер. з рос.] / Ольга Федорівна Скакун. – Харків : Консул, 2001. – 656 с.

5. Закон України від 23 грудня 1993 р. № 3792-XII «Про авторське право і суміжні права» : за станом на 1 січня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 13. – Ст. 64.

6. Закон України вiд 31 травня 1995 р. № 189/95-ВР «Про приєднання України до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 року, зміненого 2 жовтня 1979 року)» : за станом на 1 січня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 21 – Ст. 155.

7 Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. : [із змінами, внесеними згідно із Законом України № 2222-IV від 8 грудня 2004 р.] // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.


Сидоренко Олена Михайлівна

АБСТРАКТНІ ТИПИ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН ЯК ЕЛЕМЕНТ ОБ’ЄКТУ ДОГМИ ПРАВА

Кожна правова система вивчається у двох аспектах: історичному та догматичному. В результаті історичного вивчення досліджуємо послідовну зміну правових інститутів в часі залежно від умов життя даного суспільного середовища, що постійно розвивається. При догматичному вивченні потрібно аналізувати ці правові інститути в тому вигляді, в якому вони уявляються за даних умов місця і часу. Догматичне вивчення даної правової системи саме по собі може бути приурочене до будь-якого моменту історичного розвитку цієї системи. Але насамперед воно, як з теоретичних, так і з практичних міркувань, своїм предметом визначає «живе» діюче право. Адже діюче право, з одного боку, дає досліднику найбільш повний і доступний матеріал; а з другого боку, вивчення діючого права має пряме практичне значення, полегшує завдання судової практики, яка покликана застосовувати норми права до окремих конкретних випадків.

Важливою для розуміння догми права є думка про те, що в основі догматичного курсу повинно бути закладене сучасне право (Д. Грим).

Безсумнівно, що право на будь-якому етапі свого розвитку – це надзвичайно складне явище. В. Плавич вказує, що складність права має багато аспектів, або вимірів (право має багато властивостей, внутрішніх формувань і структур, які взаємодіють і впливають одна на одну; право є особливим механізмом розв’язання проблем у суспільному житті; складність дослідження права зумовлює постійні пошуки ефективних методів дослідження права та його моделей). Як зазначає В. Кузнєцов, будь-яке розуміння права не може претендувати на завершеність і повноту. Так, рано чи пізно змінюється міра переконливості доказів, які використовуються для обґрунтування конкретного розуміння права. Право є однією з найскладніших у структурному плані систем, які коли-небудь створювало та використовувало людське суспільство.

Діюче право, незалежно від нашого відношення до нього, об’єктивного бачення його недоліків і заходів (назрілих чи навіть вже здійснюваних), що спрямовуються на його зміну, потрібно розуміти і застосовувати таким, яким воно є на даний момент в існуючих правових законах й інших джерелах права. В протилежному випадку ні про яку правову законність та правовий порядок у суспільстві не може бути і мови (А. Крижанівський). Як зазначав Й. Покровський, під розглянутим кутом зору необхідним є просте «констатування існуючих у даному суспільстві норм і встановлення їхнього справжнього змісту».

Саме тому основним елементом догми права слід визнати юридичні норми. Адже в юридичних нормах і через них визначаються: ситуації, які потребують правового вирішення; порядок, процедури прийняття рішень; правові засоби вирішення юридичних справ. Юридичні норми виступають не тільки у якості «масштабу», за допомогою якого регулюються конкретні суспільні відносини, але і в якості змістовних правових цінностей, закладених у правові приписи. Тому на рівні «догми» право виступає як нормативно-ціннісне утворення.

Догма права пов’язана з таким проявом права, як внутрішньо логічна система. На рівні догми права своєрідність права як логічної системи характеризується її глибокою єдністю з формальною логікою, чи ширше – математичною (символічною) логікою (В. Лобовіков), що дало підстави В. Нерсесянцу назвати право «математикою свободи».

Первинне буття права пов’язане з вирішенням життєвої ситуації (справи), де отримує вираження логічний силогізм, де велика посилка – це юридична норма; мала – життєвий випадок; висновок – юридично значуще рішення (С. Алексєєв). То ж правова догма має об’єднувати поняття, категорії, принципи, конструкції, цілісне та єдине розуміння яких в межах даної правової системи є домінуючим, і характеризує право як інструмент регулятивно-охоронного впливу.

Правові уявлення, охоплювані поняттям «догма права», вирізняються значною науковою цінністю; вони охоплюють і виражають у юридичних категоріях найважливіші особливості і властивості правової реальності. Тут уже на рівні юридичних норм можна обмалювати з формально-логічної сторони ключові ланки розуміння права та особливості і різновиди юридичних конструкцій.

Явища людського буття, які складають об’єкт вивчення соціальних наук, складаються із нескінченного ряду співіснуючих і змінних відносин, в які люди вступають між собою для досягнення різноманітних цілей. Ці відносини виражаються через поведінку зацікавлених осіб. Більшість цих відносин носить масовий характер, періодично повторюється і виливається у відомі типові форми. Так відбувається тому, що однакові причини завжди породжують однакові наслідки. Загальний стан даного соціального середовища, інтереси та потреби його осіб з одного боку, способи та засоби їх задоволення з іншого боку, залишаються незмінними, тому що окремі конкретні прояви цього середовища мають тенденцію повторюватися (це стосується і поведінки зацікавлених осіб). При цьому відособлюються дві групи повторних масових відносин: одні із них набувають характер нормальних, бажаних; інші, навпаки, визнаються ненормальними, неприпустимими.

Як зазначається у науковій літературі, «життя людини та суспільства складається із багатьох фактів, які мають різноманітне значення за своїми мотивами, наслідками, за якістю тієї сили, яка в них виражена… Факти ідуть один за одним, зіштовхуються, повторюються, видозмінюються, у них постійно, хоча і не в тотожній формі, виявляється вічно властива людині потреба до розширення області прояву своїх сил, зміцнити і вдосконалювати ці сили» (М. Капустін).

У зв’язку з цим, стосовно окремих груп конкретних відносин, які повторно зустрічаються, складається певна система правил або норм, які, в залежності від ступеня розвитку даного соціального середовища і ступеня важливості, або прямо формулюються і проголошуються обов’язковими з боку соціальних авторитетів, або складаються завдяки силі прецеденту і звички. Зіставляючи ці правила або норми, ми бачимо, які саме відносини, за яких умов і в якому обсязі, з точки зору даного соціального середовища, в даний час визнаються нормальними, суспільно-доцільними, а які, навпаки, вважаються аномальними, суспільно-шкідливими або суспільно-небезпечними.

В результаті утворюється важлива відмінність між реальними, конкретними життєвими відносинами і абстрактними типами відносин, які називаються юридичними інститутами. Слід зазначити, що реальні, конкретні життєві відносини, виражаються зовні у відомій специфічній поведінці, тобто у виконанні або невиконанні відомих дій з боку реальних суб’єктів над реальними об’єктами. Це правило не стосується абстрактних відносин, так як вони представляють собою не реальні величини, а тільки мислимі комбінації суспільних елементів. Кожен такий абстрактний тип і, зокрема, кожен юридичний інститут складається тільки з норм, які вказують, за наявності яких умов діяльність дозволяється, пропонується або забороняється. Абстрактні відносини, які визнаються суспільно-доцільними, вказують моменти, ознаки, при яких дане відношення виникає, моменти, ознаки, які визначають його об’єм та зміст, та моменти, при наявності яких дане відношення вважається припиненим.

Практичне співвідношення між конкретними життєвими відносинами і абстрактними типами відносин зводиться до того, що ці абстрактні типи або, точніше, ознаки, які встановлюються ними, слугують критеріями для юридичної кваліфікації життєвих відносин. Отже, викладене має практичне значення, адже в подальшому до конкретного відношення застосовуються норми, встановлені для відносин даного типу.

Відмінність конкретних життєвих відносин і абстрактних типів відносин має не тільки практичне, а й важливе теоретичне значення. Адже, вищезгадані відносини можуть бути об’єктом самостійного наукового дослідження. Вивчаючи конкретні життєві відносини, ми описуємо і узагальнюємо реальні життєві явища і процеси, аналізуємо причини, які їх породжують, і наслідки, які вони спричинили. А вивчаючи абстрактні типи відносин, ми описуємо і аналізуємо не те, що відбувається або відбулося, а те, що, з точки зору даного соціального середовища, у сенсі поведінки зацікавлених приватних осіб або тих чи інших органів влади, при даних умовах вважається нормальним, що очікується від цих осіб, що повинно або може (але може і не) бути ними вчинено, або навпаки, вчинення чого даними особами вважається ненормальним, недопустимим, що не повинно, а все-таки, може бути вчинено вищезгаданими особами.

Відомий вітчизняний вчений-правознавець М. Цвік підкреслює, що через абстрактні типи певним (конкретним) суспільним відносинам надається постійний характер. Як складова частина основ права, абстрактні типи відносин, як і конкретні юридичні відносини, існують об’єктивно. В результаті їх постійного повторення складаються відповідні юридичні нормативи. Сформувавшись у суспільному середовищі, вони визнаються і захищаються державою. Можемо констатувати, що перетворення конкретних відносин на правові, тобто на абстрактні типи, спостерігається і в умовах сьогодення. Про це, наприклад, свідчить наявність практики подолання судами прогалин у праві шляхом застосування аналогії закону і аналогії права. В такому випадку ми маємо справу з офіційним визнанням конкретних відносин правовими, тобто такими, що захищаються державою.

До наук, які вивчають не реальні життєві явища, а абстрактні типи, належать юридичні науки. Так, історія права вивчає зміну правових інститутів у часі. Догма права аналізує ці правові інститути в тому вигляді, в якому вони представляються при даних умовах місця та часу. Інакше кажучи, – історія права вивчає правові інститути у порядку послідовності, зміни їх у часі, а догма права – у порядку співіснування.

Таким чином, безпосереднім об’єктом догми права є не конкретні юридичні відносини, а їх абстрактні типи, юридичні інститути. Але це не означає, що треба ігнорувати конкретні відносини. Навпаки, їх дуже часто доводиться враховувати при описуванні юридичних інститутів; при з’ясуванні виникнення, зміни чи припинення даних правових інститутів. Маємо на увазі те, які конкретні масові відносини викликали необхідність юридичної регламентації або, навпаки, необхідність перегляду норм та інститутів, або їх відміни. У зв’язку із цим, досить слушно зазначав М. Капустін, що «застій і нерухомість суперечать природі людини: у ній постійно виявляється прагнення до нового, невідомого; вона шукає матеріальних і моральних здобутків, відчуває потребу самосвідомості і прояву себе назовні». Слід також зазначити, що конкретні життєві відносини повинні бути прийняті до уваги при оцінці ступеня значення і доцільності, ступеня відповідності тих чи інших юридичних інститутів з реальними життєвими потребами та інтересами.

Для визначення об’єкта догми права вихідними є висновки: по-перше, за основу береться «живе» діюче, позитивне право. С. Алексєєв розуміє під «живим правом» не тільки реально діюче право (як пропонував Є. Ерліх) але й право, що здатне «забезпечити сталість, гарантованість правових рішень, які приймаються…». Про те, наскільки право є «живим», інакше кажучи – наскільки дієвими є його норми та інститути у забезпеченні потреб суб’єктів права й досягненні цілей права, свідчить рівень ефективності права, який встановлюється за допомогою конкретно-соціологічного методу, і вказує на спроможність права бути регулятором суспільних відносин. По-друге, ядром догми права є правові норми, принципи, правові поняття та категорії, що відображені у формально-юридичних джерелах права.

Об’єктом догми права є саме «живе» діюче право у тих його складових, що забезпечують усталеність, надійність і передбачуваність впливу права на суспільне життя, певність і обов’язковість вирішення конкретних життєвих ситуацій у наявних правових рамках, в координатах конкретно-історичних умов і має задіювати всі свої внутрішні ресурси і властивості, які забезпечують його ефективне функціонування за даних умов.