Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв
Вид материала | Документы |
СодержаниеФашистський «новий порядок» та його законодавче оформлення |
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
- Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
- Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
- Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
- Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
- Програма для вступних випробувань з основ держави І права, 143.86kb.
- Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
- Гнибіденко І. Ф., Жуков В.І., Лукашевич М. П., Маршавін Ю. М., Туленков, 1563.21kb.
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
1. Мельничук О.С. Міське право у розвитку цивілізації / Мельничук О.С. // Правове життя сучасної України : Матеріали Міжнародної наукової конференції професорсько-викладацького та аспірантського складу. – О. : Фенікс, 2010. – С. 70-71.
2. Шипилов А.В. О смысле города и городе-смысле / А. Шипилов // Человек. – 2006. –№ 1. – С. 23-30.
3. Хренов Н. Образы города в истории: психологический аспект смены парадигм / Николай Хренов // Общественные науки и современность. – 2000. – № . 2. – С. 150-161.
Мороз Євген Олександрович
ФАШИСТСЬКИЙ «НОВИЙ ПОРЯДОК» ТА ЙОГО ЗАКОНОДАВЧЕ ОФОРМЛЕННЯ
Серед актуальних проблем дослідження німецько-фашистського окупаційного режиму в Україні є чимало таких, що дотепер висвітлювались як вітчизняною, так і зарубіжною історичною наукою досить поверхнево та тенденційно. До таких, без сумніву, належать і питання, пов’язані законодавчим оформленням фашистського режиму. В наші часи друкується значна кількість робіт з даної проблематики, але досліджень де розглядається юридична сторона цієї жахливої сторінки історії майже немає.
У книзі «Майн капф», у розмовах Гітлера з Верховним комісаром Ліги націй у Данцігу Г. Раушнігом, потім у рішеннях нюренбергських партійних з’їздів, у творах інших нацистських ватажків завжди проводилась головна ідея про те, що майбутнє Німеччини, її народу залежить від так званого життєвого простору. Ця ідея, на думку нацистів, повинна надихнути німців на війну проти інших країн і народів. Своє практичне втілення ідея життєвого простору для арійців знайшла у генеральному плані «Ост», робота гітлерівської верхівки над яким продовжувалася з кінця 1940-го до літа 1942 року. Цей план містив детальні розпорядження про германізацію і колонізацію східноєвропейських країн. Наприклад, СРСР повинен бути ліквідований як держава, значна частина населення фізично знищена, інша частина відселена до Сибіру (у тому числі 65 % українців) [1, 134].
У планах фашистських агресорів значне місце відводилося Україні, на території якої проживала майже половина населення окупованих районів СРСР і знаходилось приблизно стільки ж основних економічних ресурсів. Маючи це на увазі, відомий американський дослідник окупаційної політики гітлерівців А. Даллін відзначав: «З усіх східних районів, завойованих «третім райхом», Україна була найбільш важливим» [2, 198].
До здійснення злочинних планів ведення війни і максимального використання в цих цілях населення окупованої України був пристосований аппарат управління та окупаційне законодавство. Вони являли собою «узаконену» декретами і розпорядженнями фашистського керівництва систему державного тероризму.
Нехтуючи загальновизнаними нормами міжнародного права, окупанти ліквідували на захопленій ними території України, як і на всіх інщих окупованих радянських територіях, закони, що діяли до окупації, і насильно ввели цілу систему окупаційного законодавства і судочинства, пристосованих до потреб окупаційної політики.
Нормативні акти загарбників просякнуті відвертим цинізмом. Ці акти регламентували режим на окупованих територіях та приписували моделі поведінки. Їх особливістю стало те, що вони не лише обмежували основоположні свободи в ім’я «забезпечення суспільного порядку», як це передбачається ст. 43 Гаазької конвенції «Про закони і звичаї сухопутної війни» 1907 р. Окупаційні норми були політично заангажованими і слугували інструментом реалізації антигуманної ідеології Гітлера, котра включала в себе расизм, тоталітаризм та культ насильства [3, 7].
Німецькі загарбники грубо порушили всі принципи окупації, визначені на той час міжнародним правом і вказаною Конвенцією, зокрема, «мирне населення має право зберігати вірність своїй державі; забороняються колективні покарання, узяття заручників, депортація населення з місця проживання; заборона залучення населення до військових операцій і оборонних робіт; недоторканність власності населення» [3, 7].
На службі політики окупантів по відношенню до мирного населення стояли суди. На окупованій радянській території наказом Розенберга від 4 серпня 1941 року введено німецько-фашистське кримінальне право. Згідно з цим наказом, німецькі суди та інші німецькі службові інстанції при розгляді вчинків, що підлягають покаранню, повинні застосовувати «відповідні положення імперського кримінального судочинства, а також імперський кримінальний кодекс разом з усіма доповненнями і поправками до них доти, доки не буде іншого розпорядження». Згаданий наказ передбачав також створення спеціальних судів, які мали право виносити судові вироки в кримінальних питаннях [4, 27].
Таким чином, норми поведінки місцевих жителів повинні визначатися німецькими законами і розпорядженнями німецьких чиновників.
При встановленні цілої системи військово-поліцейського, політичного, економічного і морально-психологічного поневолення окупованих територій створювались і органи місцевого правосуддя. За вказівкою польової комендатури при кожній сільській общині повинен працювати суд, який складався з двох членів і голови, яким призначався бургомістр. Суд розглядав як кримінальні, так і цивільні справи, маючи в розпорядженні слідуючі каральні санкції: штраф до 1000 карбованців, ув’язнення до 14 днів і примусові роботи до трьох місяців [6, 125].
Та на практиці німецькі суди і органи місцевого правосуддя були лише простими придатками каральних органів окупаційної влади. Про це свідчать матеріали Миколаївського обласного державного архіву. Наприклад, фонд «Кримінальна поліція міста Миколаєва» містить перелік справ, які розглядались місцевим судом, що діяв за часів окупації. Це в основному дрібні правопорушення: крадіжки особистого майна громадян, порушення правил користування електроенергією та інші [7, арк.1-10].
Одночасно широко застосовувались позасудові розправи. Численні накази, розпорядження, об’яви, що видавались окупаційною владою усіх рангів, регламентувати до дрібниць життя всього населення і, як правило, закінчувались лаконічною фразою: «Смерть за порушення».
Основною вимогою економічної програми на Сході-Україні стало забезпечення Німеччини продовольством, причому Україна і Північний Кавказ повинні були створювати головні продовольчі запаси.
Про значення, яке надавали керівники Німеччини економічним проблемам на Cході, свідчить той факт, що в плані «Барбаросса» був спеціальний економічний розділ під назвою «Ольденбург». Сформульвані у ньому цілі і завдання одержали більш детальну розробку в «Зеленій папці» Герінга, як звичайно називають «Директиви по керівництву економікою в знову окупованих східних областях» [2, 198].
У сільському господарстві під кінцевою метою малося на увазі створити замість колгоспів і радгоспів індивідуальні капіталістичні господарства і державно-капіталістичні підприємства-маєтки. Саме до цього спрямований аграрний закон Розенберга-Герінга від 27 лютого 1942 року. Цим законом колгоспний лад оголошувався ліквідованим. Але спочатку приватною власністю селян ставали лише присадибні ділянки, на основних сільськогосподарських площах намагались організувати «общинні господарства» [2, 158].
На початку березня 1942 року видано наказ про «тотальну працю» в сільському господарстві. В кожному «громадському дворі» всіх працездатних записували в сотні. «В майбутньому, – писалося в наказі, – кожна така сотня становитиме трудову групу, очолювати яку повинен поліцай, або досвідчена особа, наставлена старостою сільуправи. В списку кожної сотні зазначати прізвища та ім’я поліцая чи іншої особи, яка очолює дану сотню» [8, 74-75].
Німецький фашизм, розпочавши найкровопролитнішу в історії війну, переслідував ціль ліквідації демократії, підкорення цілих країн і винищення багатьох народів, які він вважав «неповноцінними». У ході війни гітлерівці систематично і грубо порушували право війни як системи норм. Геноцид по відношенню до населення окупованих областей України став результатом заздалегіть продуманої політики винищення частини неарійського населення. Порвавши міжнародні угоди про гумане поводження, нацисти самі поставили себе не над людством, про що так мріяли, а поза людством.
Література:
1. Германия во Второй мировой войне (1939-1945) / [Блейер В., Дрехслер К., Ферстер Г., Хасс Г.]; пер. с нем. Ф.П. Тарасенко. – М., 1971. – С. 450.
2. Семиряга М.И. Тюремная империя нацизма и ее крах / М.И. Семиряга. – М., 1991. – С. 351.
3. Дудін В. Україна в роки окупації: садизм під маскою законності / В. Дудін // Юридичний вісник. –2009. – 28 червня – 7 липня. – С. 7-8.
4. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і матеріалів / [відпов. ред. А.П. Касьяненко]. – К., 1963. – С. 387.
5. Першина Т.С. Фашистский геноцид на Украине. 1941-1944 / Т.С. Першина. – К., 1965. – С. 455.
6. Загорулько М.М. Крах плана «Ольденбурга». О срыве экономических планов фашистской Германии на оккупированной территории СССР / М.М. Загорулько, А.Ф. Юденков. – Изд. 3-е. – М., 1980. – C. 266
7. Державний архів Миколаївської області. – Ф. Р-1433. Оп. І. Спр. І, ІІ.
8. Дишлевий П.С. Крах фашистської аграрної політики на тимчасово окупованій території України (1941-1944 рр.) / П.С. Дишлевий // Український історичний журнал. – 1971. – № 6. – С. 74-80.
Мусиченко Ольга Михайлівна
Проблеми синонімії в нормативно-правових актах України
Синонімія – явище, характерне для всіх мов світу. Дуже часто використання синонімів у термінології, зокрема, правничій, вважають небажаним явищем. Це зрозуміло, адже використання різних термінів на позначення одного й того самого поняття викликає труднощі у тлумаченні нормативно-правового акта, вимагає офіційного роз’яснення синонімічних термінів (за умови, що терміни є схожими за значенням) або створює ілюзію необхідності роз’яснення (у випадках використання повних синонімів).
У мовознавстві синоніми поділяють на абсолютні (дублетні, повні), в яких значення лексеми повністю збігається, не набуваючи ні відтінків значення, ні різного смислового навантаження; ідеографічні – синоніми, які відрізняються відтінками значення; стилістичні – коли із синонімічного ряду обирається відповідна лексема залежно від стилю тексту; контекстуальні – набувають ознак синонімів лише в певному контексті; словотвірні – лексеми, які відрізняються префіксально-суфіксальними утвореннями, набувають різних відтінків значення або збігаються в значенні.
Як зазначають науковці, одне з правил законодавчої техніки формулюється так: одне й те саме поняття в одному нормативно-правовому акті, а також у певній галузі права має визначатися одним терміном, і, навпаки, кожний термін має означати лише одне поняття. Порушенням цього правила є використання синонімів [1, 42].
У законодавстві, в тому числі кримінальному, незважаючи на небажаність використання синонімів, вони все ж присутні (вчиняти – скоювати, підроблення – фальсифікація, примушування – схиляння – втягнення). Звичайно, мова йде лише про використання абсолютних, ідеографічних та словотвірних синонімів, хоча зустрічаються і стилістичні, які такими вважаються поза контекстом (легалізація – відмивання, зустріч – сходка). Говорячи про використання останньої групи синонімів, зауважимо, що в контексті (в нормативно-правовому акті) вони набувають ознак ідеографічних, а то й абсолютних, адже вони використовуються в одному –офіційно-діловому стилі. В цьому випадку спостерігаємо перехід жаргонізмів до розряду термінів.
Однією з причин наявності в мові синонімів є іншомовні запозичення: часто для позначення нового явища, поняття запозичується термін з іншої мови, при цьому не враховуючи того, що в українській мові вже існує відповідна лексема (імплементація – впровадження, превенція – попередження). Ці дві лексеми можуть використовуватися паралельно, що, як уже зазначалося, є небажаним у нормативно-правових актах. Інший чинник появи синонімії пов’язаний з особливостями словотвору в українській мові. Так, від іменника вина можна утворити дві паралельні форми відносних прикметників винний (який вчинив що-небудь погане, зробив злочин, провинився у чомусь [2, 440]) та винуватий (у словнику фіксується таке ж значення, як і в попередньому слові) [2, 440], від яких походять абстрактні іменники винність та винуватість. Синонімічний словник фіксує перше значення слова винуватий як такий, у якому виражається усвідомлення вини, провини, друге ж значення збігається з лексемою винний – який учинив що-небудь погане, зробив злочин, провинився у чомусь; який є причиною чого-небудь [3, 188]. Зазначимо, що при творенні прикметників на позначення якості або властивості, в українській мові переважно використовується суфікс –н-, рідше – суфікс –уват- (здебільшого він служить для творення прикметників, які вказують на виявлення міри ознаки, значно рідше – значення властивості особи, а також є продуктивним при творенні дієслів). Слід також звернути увагу та те, що на російську мову винний перекладається як виновный (саме цей термін використовується в законодавстві РФ), а винуватий – як виноватый. У сучасному українському законодавстві використовують як слово винний, так і винуватий. У Кримінальному кодексі України вживається лише 3 рази словоформа із суфіксом –уват-, причому два рази використовується як прикметник до слова особа: «невинуватою» (ст. 2), «винувата» (ст. 244), та один раз в ст. 120 як іменник – «в залежності від винуватого», хоча на позначення суб’єкта кримінального права законодавець в основному використовує термін винний (ст.ст. 46, 53, 65, 67, 143 та ін.). Винний вживається як прикметник у терміні-словосполученні винне діяння (ст. 11) та винна особа (ст.ст. 158, 267-1, 361, 362). У Кримінально-процесуальному кодексі України використовується іменник як винуватість/ невинуватість (ст. 245, 369, 400-6, 463, 468), так і винність/ невинність (ст.ст. 32, 64, 65), як прикметник у всіх випадках використовується слово винний. Зважаючи на традиції українського словотвору та інші викладені обставини, вважаємо більш доречним із двох синонімічних слів використовувати термін винний, тим самим уникаючи синонімії в законодавстві.
Часто вживання в законодавстві синонімів пов’язане з особливостями перекладу. Так, наприклад, утворення терміну позбавлення волі, що вживається в Кримінально-виконавчому Кодексі на позначення виду кримінального покарання пов’язане з особливостями перекладу словосполучення лишение свободы. Окреме слово лишение в перекладі на українську мову має два синонімічні варіанти позбавлення, відбирання (ідеографічні синоніми, відрізняються відтінками значення: позбавлення – дія за значенням позбавляти – забирати, віднімати щось у кого-небудь, залишати кого-, що-небудь без чогось [4, 803], відбирання – дія за значенням віднімати – забирати щось насильно; позбавляти права володіти чим-небудь, мати що-небудь [2, 555]); свобода в перекладі з російської має два варіанти свобода та воля, які також є ідеографічними синонімами, адже в академічному тлумачному словнику свобода означає – «1. Відсутність політичного й економічного гноблення, утиску й обмежень у суспільно-політичному житті якого-небудь класу або всього суспільства; воля. 2. Перебування не під арештом, не ув’язненим, не в неволі і т. ін. [5, 98-99], а воля – «1. Одна з функцій людської психіки, яка полягає насамперед у владі над собою, керуванні своїми діями й свідомому регулюванні своєї поведінки. 2. Бажання, хотіння» [2, 735]. Не врахувавши цих відтінків, законодавець вживає термін «позбавлення волі», хоча, на нашу думку, «позбавлення свободи» є більш вдалим терміном на позначення виду покарання.
У загальновживаній мові абсолютними синонімами є слова термін (1. відтинок, проміжок часу, установлений для чого-небудь; строк. 2. призначений, установлений момент, час виконання або настання чого-небудь [6, 87-88]) та строк (1. установлений, визначений для кого-, чого-небудь відрізок часу. 2. установлений, призначений час, момент [5, 875]). Це фіксує і словник синонімів української мови: термін (відтинок часу, який характеризується певними ознаками і становить собою частину якогось процесу), строк [7, 734]. В юридичній лексикології зазначені лексеми набули ознак ідеографічних синонімів, стали окремими термінами, кожне з них позначає різне поняття. Так, Цивільний кодекс України визначає, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ч.1 ст. 251), строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч.1 ст. 252); терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ч.2 ст. 251), термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ч.2 ст. 252).
У кримінальному законодавстві ці слова вживаються як синонімічні, причиною цього знову ж таки вважаємо неврахування особливостей перекладу (в російській мові слово срок має два українських відповідники строк і термін, у римському праві це також два окремі терміни: tempus і dies [8, 149]). У Кримінально-процесуальному кодексі в основному вживається слово термін (термін повноважень (ст. 16-2), термін, протягом якого…(ст.187), у межах цього терміну (ст. 463), однак зустрічаємо і слово строк (з порушенням місячного терміну до закінчення граничного строку (ст. 156)). У вказаних випадках законодавець не розрізняє відтінків значення (термін як конкретний момент та строк як певний період). У Кримінальному кодексі України в Загальній частині використовується термін строк у статтях, де визначається поняття та види покарання, також з цим словом утворюється терміни-словосполучення строки давності, іспитовий строк, в Особливій частині – при визначенні покарання. Однак вживається в Перехідних положеннях і слово термін у сполученні «у тримісячний термін». Кримінально-виконавчий кодекс теж використовує у подібному сполученні слово термін: «у місячний термін» (ст. 154), «в шестимісячний термін» (Прикінцеві положення), хоча зустрічаємо й інше словосполучення «у строк, не пізніше 1 місяця» (ст. 134). Як бачимо, в кримінальному, кримінально-процесуальному, кримінально-виконавчому законодавстві немає розмежування цих термінів, вони використовуються як синонімічні, що є небажаним для нормативно-правового акта.
Синонімами, які вживаються в Кримінальному кодексі є слова підроблення (ст.ст. 160, 215, 216, 223-1, 318, 358, 366, 409), фальсифікація (ст.ст. 158, 221, 226), підробка (ст.ст. 158, 200, 290). Термін фальсифікація законодавець використовує в ст. 158, 221 у сполученнях «фальсифікація документів», у ст. 158 – «фальсифікація підсумків», «фальсифікація відомостей», у ст. 226 – «фальсифікація засобів вимірювання»; підробка, підроблення вживається також у сполученні зі словом документів (ч.2 та 3 ст. 158, ст.ст. 160, 200, 223-1, 358, 366, 409), а також у словосполученнях «підробка номерів вузлів», «підроблення марок» (ст. 216), «підроблення знаків» (ст. 215). Як бачимо, законодавець використовує вказані синоніми як абсолютні, причина їх появи – знову ж таки синонімічні афікси (підроблення (-л- + -енн-) і підробка (-к-)), а також вживання іншомовного слова (фальсифікація – означає підроблення чого-небудь; підроблена річ, яку видають за справжню, підробка [6, 555]). Незрозумілим є використання тавтології в ст. 318 «Незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут підроблених чи незаконно одержаних документів». Вживання цих синонімів змушує тлумачити абсолютно однакові за значенням терміни. Так, у науково-практичному коментарі пояснюється: фальсифікація документів, які відображають господарську чи фінансову діяльність боржника, передбачає їх підроблення [9, 547]. На нашу думку, слід обрати із вказаних синонімічних один термін, щоб уникнути плутанини у розумінні тотожного поняття, вираженого декількома лексемами.
Підсумовуючи, зазначимо, що вживання синонімів у нормативно-правових актах є небажаним явищем. Щодо розглядуваних випадків вважаємо за доцільне усунути вживання абсолютних синонімів, обмежившись використанням одного терміну на позначення тотожних понять, терміни, які мають ідеографічні синоніми, обов’язково роз’яснювати, адже в загальновживаній мові такі слова є полісемантичними, а термін має вказувати лише на одне конкретне поняття.
Література:
1. Чулінда Л.І. Українська правнича термінологія: Навчальний посібник. – К.: Магістр – XXI сторіччя, 2005. – 112 с.
2. Словник української мови в 11 томах / за заг. ред. І.К. Білодіда. – Том 1. А-В – К.: Наукова думка, 1970. – 799 с.
3. Словник синонімів української мови: В 2 томах / А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук та ін. – К.: Наукова думка, 1999-2000. – Том 1. – 1040 с.
4. Словник української мови в 11 томах / за заг. ред. І.К. Білодіда. – Том 6. П-Поїти. – К.: Наукова думка, 1975. – 832 с.
5. Словник української мови в 11 томах / за заг. ред. І.К. Білодіда. – Том 9. С – К.: Наукова думка, 1978. – 916 с.
6. Словник української мови в 11 томах / за заг. ред. І.К. Білодіда. – Том 10. Т-Ф – К.: Наукова думка, 1979. – 658 с.
7. Словник синонімів української мови в 2 томах / А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук та ін.. – К.: Наукова думка, 1999-2000. Том 2. – 960 с.
8. Оборотов І.Г. Темпоральні грані права: Монографія. – Миколаїв: Іліон, 2009. – 232 с.
9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2005. –1064 с.