Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв
| Вид материала | Документы |
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
- Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
- Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
- Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
- Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
- Програма для вступних випробувань з основ держави І права, 143.86kb.
- Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
- Гнибіденко І. Ф., Жуков В.І., Лукашевич М. П., Маршавін Ю. М., Туленков, 1563.21kb.
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
1. Выступление Президента Республики Казахстан Н. Назарбаева на Форуме народов Казахстана. – Алматы, 14 декабря 1992 года.
2. Сапаргалиев Г. Конституционное право Республики Казахстан: академический курс. Алматы: Жеті жарғы, 2005. – 544 с.
3. Конституция Республики Казахстан от 30 августа 1995 года (с изменениями и дополнениями от 7 октября 1998 года, от 21 мая 2007 года). – Алматы: Юрист, 2010.
4. Закон Республики Казахстан от 20 октября 2008 года № 70-4 «Об Ассамблее народа Казахстана» (по состоянию на 14 июня 2010 года). www.assembly.kz
5. Указ Президента Республики Казахстан от 26 апреля 2002 года № 856 «Об утверждении Стратегии Ассамблеи народа Казахстана на среднесрочный период (до 2011 года)» (с изменениями и дополнениями от 23 апреля 2005 г. № 1561; от 26 июля 2007 года № 370)
Оборотов Ігор Гариславович
СВІТСЬКИЙ І РЕЛІГІЙНИЙ ВИМІРИ СВОБОДИ
Одним з найважливіших завдань сучасної юриспруденції є відновлення людської довіри до права (віри в право) через звернення до духовних традицій, узгодження правових приписів із моральними нормами і духовними цінностями. Це завдання, думається, не може бути досягнуто без переосмислення категорії прав і свобод людини в аспекті їх духовного змісту.
Проблема у загальних рисах може бути сформульована так: у наш час західною цивілізацією неймовірно гіперболізуються суб’єктивні права і юридичні свободи людини, в той же час, з поля зору секулярного суспільства випадає духовна свобода, яка припускає відповідальне відношення людини до своїх вчинків. Бездумне використання своїх прав і свобод (аж до зловживання ними і злочинів), мінімізація обов’язків, споживче відношення до права і його нездатність впливати на глибини людської свідомості неминуче призводять до двох серйозних наслідків: зниження ефективності права і зростання свавілля в суспільстві. Причина такої низької ефективності права вбачається в його розриві з релігійною традицією, надмірній секулярності, а отже – в поступовій втраті духовних цінностей і орієнтирів.
Особливе місце серед духовних цінностей займає категорія свободи особистості, яка відома усім суспільствам і відноситься до так званих «загальнолюдських» цінностей. Свобода має юридичний вираз і розуміється у цьому значенні як здатність і можливість незалежного суб’єкта шляхом усвідомленого самостійного вибору приймати рішення і здійснювати у встановлених правових межах один з декількох варіантів дії відповідно до своїх потреб, бажань, інтересів і поставлених цілей, або відмовитися від здійснення будь-яких дій (Ю. Г. Клименко).
Очевидно, що таке розуміння свободи йде в напрямі, заданому Б. Спінозою, згідно з яким свобода – усвідомлена (чи пізнана) необхідність. У той же час, свобода має й інші аспекти, що усе частіше випадають з поля зору сучасного секулярного світу, залишаючись надбанням богослов’я і релігійної філософії. Думається, що постмодерністська криза права не може бути здолана без звернення до християнської релігії та її духовної традиції, які можуть стати фундаментом для відродженого права.
Православна богословська наука знає три виміри свободи: 1) метафізична свобода – свобода волі, яка полягає у внутрішньому самовизначенні людини перед лицем вибору між добром і злом, законом і беззаконням, порядком і свавіллям тощо; 2) духовна свобода – влада людини над своїми пристрастями, почуттями, бажаннями, егоїзмом та ін.; 3) соціальна свобода – сукупність прав особи в державі і суспільстві. Християнство визнає духовну свободу первинною і бачить у ній мету людського життя.
Сучасне право дуже детально регламентує соціальну свободу і затверджує свободу волі, в той же час воно втратило орієнтири, необхідні людині для того, щоб реалізувати названі свободи. Гуманістичний маніфест 2000 в Розділі V містить такі слова: «Гуманістична етика спрямована на максимізацію свободи вибору: це свобода слова і совісті, право на особисту думку і незалежне дослідження, право кожної особи на власний спосіб життя, що простирається настільки далеко, наскільки це не завдає шкоди іншим (курсив мій – І.О.)». Іншими словами, виправдовуються будь-які дії, що не заподіюють шкоди іншим, незалежно від того, чи заподіюють вони шкоду тому, хто їх здійснює.
Право закріплює різноманітні соціальні свободи людини – свободу слова, свободу світогляду, свободу віросповідання, свободу зборів тощо – але не дає людині духовних, а часто і моральних, орієнтирів. Треба при цьому пам’ятати, що моральність зачіпає лише зовнішню (формальну) сторони вчинків, але не торкається їх змісту, причин, що спонукають до їх здійснення. Духовна свобода не може бути досягнута одними лише правовими засобами, вона лежить набагато глибше. У зв’язку з цим важливо звернутися до Основ вчення Руської Православної Церкви про гідність, свободу і права людини, де є такі слова: «насправді вільний той, хто йде шляхом праведного життя і шукає спілкування з Богом, джерелом абсолютної істини… Визнаючи цінність свободи вибору, Церква стверджує, що така неминуче зникає, коли вибір робиться на користь зла. Зло і свобода несумісні» (II. 2). Свобода волі і соціальна свобода, таким чином, бачаться вихолощеними і безглуздими без свободи духу: істинно вільна людина – це така, що перемагає саму себе, свої пристрасті і егоїзм (духовно вільний) і може реалізувати соціальну свободу, роблячи самостійний вибір між декількома варіантами поведінки (здійснюючи свободу волі).
Соціальна свобода, що виражається в правах людини, не повинна перетворюватися на об’єкт поклоніння: людина має реалізовувати свої права, замислюючись не лише про їх юридичні наслідки, але і про моральні і духовні наслідки своєї поведінки. Крім того, однією з проблем сучасності є зловживання суб’єктивним правом, витоки якого лежать там само – в людському егоїзмі.
Основна загроза для людини бачиться в тому, що сучасне право втрачає духовний стрижень, перестає виступати системою, яка віддзеркалює основні цивілізаційні цінності, і перетворюється на спосіб виправдання і юридичного оформлення цілого ряду бездуховних вчинків: гомосексуалізму, абортів, евтаназії тощо.
Так, юридично неоднозначною є ситуація з дворічним хлопчиком Самюелем, народженим «на замовлення» гомосексуальної бельгійської «сім’ї» українською сурогатною матір’ю. З точки зору християнської духовності така ситуація може бути сприйнята лише негативно – це є двічі опоганенням самої ідеї сім’ї. По-перше, коли шлюбом називається співжиття двох одностатевих істот, в той час як справжній шлюб є богоустановленим довічним духовним союзом чоловіка і жінки. По-друге, коли право виховання дітей надається особам, що не можуть стати зразком високого духовного або морального життя, а навпаки є уособленням гріху.
Світське ж право ставиться до зазначеної проблеми набагато простіше, адже у зв’язку із поглибленням диференціації права від релігії, традиції, моральності, етики тощо дедалі більше проблем вирішується за таким принципом: «усе, що не заборонено законом і не спричиняє будь-кому фізичної або моральної шкоди – дозволяється». На перший погляд усе досить логічно і справедливо, втім абсолютно не звертається увага на те, яку шкоду ці дії можуть спричинити тому, хто їх вчинить (причому, шкоду не лише матеріальну, але й моральну і духовну). Таким чином, право, надмірно віддиференціювавшись, стало слідувати принципові «чим би дитина не бавилась, аби тільки не плакала».
Показовим тут є те, що Західне право слідує певній спотвореній логіці: 1) визнання права на гріх (якщо він не є «суспільно шкідливим»); 2) визнання гріха соціальною нормою; 3) перетворення гріха не еталон поведінки, навіть надання тим, хто вчиняє цей гріх, певного привілейованого статусу.
Це знову можна проілюструвати на прикладі із усиновленням. Так, законодавство низки Західних країн почало визнавати і реєструвати одностатеві шлюби; далі ці пари почали отримувати право на усиновлення дітей. Апогеєм у цій ситуації стало рішення Апеляційного суду Англії і Уельсу від 28 лютого 2011 р., за яким Юніс і Оуен Джонсам, які вже виховали п’ятнадцятьох дітей, було заборонено всиновлення ще однієї дитини через їхнє неприйняття гомосексуального образу життя.
Складається двояка ситуація: цінність секулярних «прав» і «свобод» визнається далеко не усіма – в основному тими, хто активно ними користується і не замислюється ні про яку духовність; з іншого боку – ті, хто продовжує сповідувати традиційні духовні цінності (християнські, ісламські, іудейські тощо) не можуть визнавати за таким правом абсолютної цінності, адже в їх очах право девальвує. Очевидно, що таке право, яке одними сприймається лише як зручний спосіб задоволення своїх потреб (часто – аморальних), а іншими – як система беззмістовних, аморальних приписів не може бути ефективним.
Із сказаного напрошується такий висновок: повернути праву його цінність і переконливість, довіру з боку суспільства може звернення його до відповідної духовної традиції, винесення на перший план не ліберальних, а духовно-релігійних цінностей (таких як істина, духовна свобода, справедливість). Для українського права орієнтиром має стати Православ’я, як традиційна релігія, що підносить ідеал людини. Для досягнення цієї мети представляється розумною співпраця (синергія) держави і Церкви, в ході якої може бути вироблено загальну стратегію реформування і українського права, його оновлення і повернення йому авторитетності.
Література:
1. Гуманистический манифест 2000 // a.ru/index.php3?idart=76
2. Основы учения Русской Православной Церкви о достоинстве, свободе и правах человека: Утверждены на Освященном Архиерейском соборе Русской Православной Церкви 26.06.2008 //t.ru/index.php?page=41597
3. Илларион (Алфеев), епископ Венский и Австрийский. Православное свидетельство в современном мире: Доклады, интервью, слова. – СПб.: Изд-во Олега Абышко, 2006. – 416 с.
4. Клименко Ю.Г. Свобода как правовая категория: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. – Тамбов, 2006. – 24 с.
5. Осипов А.И. Путь разума в поисках истины. (Основное богословие) – М.: Благо, 1999. – 384 с.
6. Anti-gay Christian couple lose foster care case // Guardian. – 2011. – February, 28 // ian.co.uk
Обручков Роман
ЩОДО СУЧАСНОГО СТАНУ РЕФОРМУВАННЯ ОПЛАТИ ПРАЦІ В УКРАЇНІ
Питання оплати праці є найбільш актуальним серед всіх питань реформування вітчизняного законодавства про працю. Тому не є дивним, що останнього часу в урядових колах з’явилися нові законопроекти, що мають на меті реформувати певним чином оплату праці в Україні з метою виведення реальної заробітної плати працівників з «тіні». Саме питанню обговорення законопроектів щодо детінізації доходів та відносин у сфері зайнятості населення були присвячені проведені кругли столи при державних адміністраціях областей України. На одному з таких заходів під назвою «Легальна робота сьогодні – достойна праця завтра» був присутній і автор статі. Вказаний круглий стіл був проведений у Миколаївській облдержадміністрації 20 квітня 2011 року та мав на меті обговорення всіма зацікавленими особами наступних законопроектів: 1) Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо мінімальних розмірів оплати праці та гарантій їх забезпечення)»; 2) Проект Закону України «Про відповідальність підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб – підприємців та інших суб’єктів підприємницької діяльності у сфері праці»; 3) Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про працю)».
Автор статі вирішив висловити деякі свої особисті зауваження з приводу названих законопроектів та результатів їх обговорення. Так, найбільш цікавим документом щодо питань регулювання заробітної плати є Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо мінімальних розмірів оплати праці та гарантій їх забезпечення). Відповідно до п/п. 1 п. 1 ч. І цього законопроекту формулювання поняття мінімальної заробітної плати у чомусь не містить визначального критерію, який є здобутком вітчизняного трудового законодавства за останні роки, а саме у теорії та практиці вітчизняного трудового права мінімальна заробітна плата розуміється, як винагорода за просту та некваліфіковану працю, для виконання якої не потрібна спеціальна підготовка та спеціальні знання. Однак у законопроекті, замість вказаного визначального критерію використовується інше формулювання – це розмір винагороди «незалежно від виду робіт, кваліфікації працівників, кількості та видів складових винагороди за працю». Таке формулювання теоретично буде мати наслідком зрівняння заробітних плат некваліфікованих та кваліфікованих працівників, так як це дозволить оплачувати роботу на рівні мінімальної заробітної плати незалежно від кваліфікації працівника чи роботи. На думку автора, було б більш доцільним залишити у визначені мінімальної заробітної плати існуючу на сьогоднішній час кваліфікаційну ознаку «винагорода за просту та некваліфіковану роботу».
На думку автора, неприпустимим є встановлення мінімальної тарифної ставки на рівні 50 % мінімальної заробітної плати, що міститься у п/п. 2 п. 1 ч. І цього ж законопроекту. У взаємозв’язку із положенням про неврахування лише деяких доплат при обчисленні середнього заробітку працівника для забезпечення його розміру на рівні не нижче мінімального (п/п. 2 п. 2 ч. І законопроекту) це положення Проекту дозволить «дотягувати» середній заробіток працівника до рівня мінімальної заробітної плати за допомогою надбавок, доплат або премій, які роботодавець, за наявності певних (у більшості випадків суб’єктивних) умов, має право знімати та не виплачувати працівникам. Вказані два положення Проекту відкине розвиток вітчизняного трудового законодавства до рівня 2004 року, коли з забезпеченості середнього заробітку на рівні мінімальної заробітної плати були виключені всі надбавки, доплати, заохочувальні та компенсаційні виплати (а разом з ними не повинні враховуватися також премії, які є засобом для заохочення працівників до підвищення продуктивності праці, та матеріальні допомоги). Як висновок автор пропонує: по-перше, виключити вказані два положення законопроекту, а, по-друге, діючі положення ч. 2 ст. 95 КЗпП України та ч. 2 ст. 3 Закону України «Про оплату праці» після слова «виплати» поставити кому та доповнити наступним: «премії, що передбачені системою оплати праці, та матеріальні допомоги».
Незрозумілим та, на думку автора, безпідставним є встановлення для молоді на першому робочому місці протягом року роботи заробітної плати у розмірі 85 % від мінімальної заробітної плати (п/п. 2 п. 2 ч. І законопроекту). На нашу думку, це положення аж ніяк на сприяє підвищенню соціального спокою у суспільстві. Крім того таке положення буде прямо суперечити положенням Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» та положенням Конституції України щодо гідної оплати праці на рівні прожиткового мінімуму. Саме тому бажаним є виключення вказаного положення з тексту законопроекту.
Законопроектом пропонується доповнити діючий КЗпП України статтею 259-1 (п/п. 4 п. 1 ч. І законопроекту). Однак, неможна погодитися із змістом пунктів 1 та 2 запропонованої статті з приводу надання державним інспекторам праці повноважень щодо безперешкодного проникнення у будь-які приміщення (як виробничі, службові т адміністративні приміщення власників підприємств, так і у будинки, приміщення, споруди та інші об’єкти, у яких перебувають фізичні особи). Оскільки існує така форма трудових відносин як надомна робота, то таке положення потягне виникнення у інспекторів можливості безперешкодного доступу без годи власників до будь-яких приміщень, у тому числі і до житла, що буде суперечити положенням Конституції України щодо недоторканості житла. Крім того, такі повноваження передбачаються для інспекторів без попереднього повідомлення та у будь-який час. Це дещо суперечить положенням Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», відповідно до яких лише позапланові перевірки можуть проводитися без попереднього повідомлення, а про планові перевірки суб’єкти господарювання повинні бути повідомлені за десять днів. Стосовно ж, часу відвідування приміщень, то тут можна зауважити, що навіть такі важливі процесуальні дії як слідчі дії у кримінальному процесі не виконують у нічний час. А згідно з запропонованою редакцією статті таке відвідування передбачається у будь-який час – тобто мається на увазі і нічний час. Саме тому вкрай необхідним є приведення редакції статті 259-1 у відповідність з Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» щодо строків повідомлення про перевірки, а також привести до відповідності з нормами Конституції України щодо недоторканості житла та часу проведення перевірок;
Щодо проектів законів «Про відповідальність підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб – підприємців та інших суб’єктів підприємницької діяльності у сфері праці» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про працю)», то основною ідеєю у них прослідковується бажання урядовців посилити відповідальність суб’єктів за порушення законодавства про працю через збільшення розмірів адміністративних штрафів та конкретизацію змісту поняття «грубе порушення законодавства про працю» у Кримінальному кодексі. Щодо збільшення розмірів штрафів за правопорушення у галузі законодавства про працю, то, на нашу думку, це може викликати лише збільшення рівня корупційних дій та відхід підприємців у «тінь». Крім того, досить сумнівною є майбутня дієвість даних пропозицій з огляду на те, що притягнення до адміністративної відповідальності пропонується лише за протоколами, складеними державними інспекторами праці на місцях. Враховуючи на невелику оплату їхньої праці автор не сподівається на те, що державні інспектори праці зможуть встояти проти спокуси за невеличке винагородження, що складатиме певний відсоток від суми штрафу (наприклад: штраф за кожного неоформленого працівника буде складати приблизно тридцять чотири тисячі гривень), не складати протоколи про виявлені проступки або скласти їх на меншу кількість неоформлених працівників.
Теж саме викличе внесення до переліку злочинних діянь «не оформлення трудових відносин у разі фактичного допуску працівника до роботи, незаконне звільнення працівника з роботи». Відповідно до положень вітчизняного кримінального права вже існує визначення грубого порушення законодавства про працю та охорону праці, під яким розуміється таке порушення, що мало наслідками настання шкоди життю або здоров’ю фізичних осіб, або настання матеріальної у крупних розмірах. Саме ж по собі «не оформлення трудових відносин у разі фактичного допуску працівника до роботи, незаконне звільнення працівника з роботи», на нашу думку, не має достатнього рівня суспільної небезпеки для включення їх у перелік злочинних діянь. Таким чином, після кожного виявленого випадку незаконного звільнення у власників буде виникати кримінальна судимість, що у подальшому обмежить їх можливість вільно користуватися багатьма правами, передбаченими Конституцією України.
Більш того, у п/п. 4 п. 1 ч. І проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про працю)» пропонується доповнити статтю 188-6 діючого КпАП України частиною другою, яка буде передбачати адміністративну відповідальність за відмову від надання пояснень посадовим особам органів спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з державного нагляду за додержанням законодавства про працю. Однак, на нашу думку, це є порушенням права громадянина на давати свідчень у певних випадках, таких як випадки свідчень проти себе або членів своєї родини, тому вважаємо за необхідне виключити дане положення з тексту законопроекту.
Щодо висловлених представниками організацій роботодавців зауважень, з приводу того, що вони не проти вийти у трудових відносинах з «тіні» за умови пропорційного розділення податкового тягаря між роботодавцями та працівниками, то тут можна зауважити наступне. Так, дійсно за вітчизняним законодавством роботодавець на кожного працівника повинен сплатити близько 40 % суми заробітної плати з своїх доходів від підприємницької діяльності. Однак, бажання роботодавців порівну розподілити цю суму на працівника не виправдовується рівнем доходів працівника порівняно з доходами роботодавця. Тому доречним буде вести розмову про рівне податкове навантаження тільки після зрівняння рівнів дохідності роботодавців та працівників. Наприклад, якщо роботодавці погодяться на збільшення діючого розміру мінімальної заробітної плати у щонайменш два рази.
Загалом, можна зробити висновок про неприпустимість прийняття запропонованих законопроектів у діючій редакції. Можливо урядовцям достатньо було б зупинитися на спробі розроблення та введення у дію запропонованої Віце-прем’єр-міністром Сергієм Тігіпко ідеї про єдину тарифну сітку для оплати праці працівників за галузями народного господарства, а діюче законодавство з питань оплати праці поки що залишити незмінним.
Остапенко Тимур Олександрович
ДІЯЛЬНІСТЬ СУДОВИХ ОСІБ ЯК ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК РОЗВИТКУ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII – 80-X PP. XVIII СТ.
За законодавством і практичним його застосуванням до виконання функцій допускалися лише ті старшини чи знатні міщани, які відповідали певним вимогам. Суддя повинен бути у віці не менше 21 року і не старший за 70-75 років [4, 166]. У «Правах, за якими судиться малоросійський народ» встановлювався вік 25-70 років [6, гл. 7, арт. 2, п. 1]. Суддя мав бути гідним звання – заслуженим, сумлінним, грамотним, обізнаним з правом, народженим в законному шлюбі, чесним, стійким у словах і вчинках. Він повинен, як зазначалося в Литовському статуті, мати мудрість, поміркованість, любов і мужність. За магдебурзьким правом до цих якостей ще додавалися: наявність у судді страху божого, правдивості, поваги, вимогливості. У гетьманському універсалі від 17 листопада 1760 р. дещо конкретизувалися вимоги до тих, хто міг займати посаду судді. Це мав бути «достойный, добросовестный, права ведающий и владение своє в том полку имеющий» [4, 167]. Таким чином, суддею міг бути тільки землевласник, що постійно проживав у даній місцевості.
За «Правами, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р., на які так часто посилаються суди в документах, не допускалися до виконання судових функцій жінки, психічно хворі, німі і сліпі, прокляті, єретики, невірні, євреї, нехрещені, «бастарди», знеславлені. Суддями не могли бути люди убогі, оскільки «убогі. … лакомі» [6, 355]. Цим виразно визначався становий критерій при виборі суддів. Суддівські посади не дозволялося поєднувати з виконанням інших обов’язків. Однак не заборонялося поєднання адміністративної і судової влади. Тільки після реформи 1763 р. Земський суддя не міг займати інших посад [4, 168].
Судді давали присягу, однак присяжність суддів у перший період діяльності судів не стосувалася всіх. Як видно з міських книг, лише обрані на міські посади, у тому числі війт та лавники, давали присягу виконувати сумлінно свої обов’язки [3, 7]. Універсалами К. Розумовського від 17 листопада 1760 р. і від 19 листопада 1763 р. покладався на суддів обов’язок давати присягу. Генеральна військова канцелярія підготувала форму присяги окремо для членів генерального військового суду («клятвенное обещание»), а також для земських і підкоморських суддів. Особливий зміст мала присяга підкоморія [7, 453].
Обов’язки суддів визначалися законами і практикою. Закон говорив, що судді повинні судити без гніву, ненависті, милості, приязні, страху, рішення виносити, додержуючись права, без тяганини, відповідно до обставин, доказів, кару визначати згідно з правом. Суддя не міг розглядати справу, де сам виступав стороною, а також справи сторін, які їм підпорядковувались, але мирову угоду прийняти від них судді могли. Судді при виконанні своїх обов’язків повинні бути тверезими. Почавши справу, суд мусив, не відкладаючи її, закінчити. Насправді ж судді не дотримувалися цих вимог [5, 345].
Судді були наділені правами. Насамперед, їм забезпечувалася винагорода. У другій половині XVII і в першій половині XVIII ст., коли функції правосуддя поєднувалися з адміністративними, лише ті судді, які були обрані на посади, утримувалися за рахунок військового скарбу або наділялися ранговими маєтками. Всі інші, які входили до складу суду, за участь у правосудді встановленої винагороди не одержували. Проте участь у правосудді їм приносила прибуток. Майже у кожному присуді, особливо у другій половині XVII ст. і на початку XVIII ст., з підсудних у кримінальних справах бралась «вина» (штраф) на користь членів суду. Після реформи 1763 р. земських і підкоморських суддів винагороджували за рахунок сторін [5, 346].
Суддя мав право на посилену охорону [6, гл. 7, арт. 5, п. 2]. Його можна було відвести за заявою сторони до початку судового засідання.
Генеральний суддя мав свої відзнаки. Ними була «трость судейская», що також ще звалася «лиска судейская», яка була символом влади генерального судді і передавалася в момент обрання, крім того, генеральний суддя мав печатку «войсковую судейскую» [1, 254].
Однією з важливих судових осіб був писар, якого обирали. Кандидат на цю посаду повинен був мати ті ж якості, що й суддя.
Крім того, ще до судової реформи серед судових осіб були так звані межеві комісари, або межувальники. Спершу це були звичайні посланці від суду для розгляду на місці обставин спору за землю, а згодом функції їх поширились і вони стали називатися межевими комісарами. Їх було по одному при сотенних правліннях і магістратах, по два – при полкових судах і по п’ять – при генеральному військовому суді. Це були виборні посади. До межувальників ставилися такі ж вимоги, як і до суддів. Крім того, вони повинні були добре знати межові справи. Зі створенням підкоморських судів посаду межувальників скасували [5, 346].
Не менш важливою судовою особою був возний. У другій половині XVII і на початку XVIII ст. ця посада не передбачалась у новостворених судах. Обов’язки возного того часу виконували міські слуги, сотенні і полкові осавули. Згодом, коли козацька старшина виокремилася у шляхетську касту, було відновлено інститут возних [4, 416].
Возні мали чітко визначені обов’язки. Вони підпорядковувалися відповідним судам і повинні були виконувати доручення суддів, зокрема, вручати позови та інші документи, які їм подавали сторони, а також оглядати побої, визначати розміри збитків, засвідчувати різні незаконні вчинки (наприклад, вирубання лісу), встановлювати заподіяну шкоду (випас трави, викошування посівів тощо). Якщо вчинено напад на будинок, поранено, побито або вбито, коли справу слід вирішувати без зволікань, возні на вимогу потерпілого, не чекаючи ухвали суду, мусили при двох свідках обслідувати, за яких обставин стався злочин. Огляд возного фіксувався у відповідному протоколі, який необхідно було без затримки разом із справою подавати на розгляд суду. Крім того, до компетенції возних входило виконання судових поста, але, зокрема вони робили так звану ув’язку майна, ґрунтів, передавали їх в інше володіння, стягали «головщину», «нав’язну» за каліцтво і безчестя, а також заподіяні збитки, судові витрати тощо [5, 347].
Возні користувалися також певними правами. Вони одержували винагороду від сторін за вчинені дії, забезпечувалися посиленою охороною.
Всі названі судові особи були приналежними до багатої козацької або міщанської верхівки. Судді і писарі одержували досить високу плату – від 100 до 300 золотих на рік, а, крім того, у їх володіння обов’язково давали млини [2, 215].
Інші старшини і представники міщанства, які брали участь у розгляді справ у суді, мали також значні землеволодіння і наживалися на здійсненні правосуддя. Так, у першій чверті XVIII ст. неодноразово брали участь в суді прилуцький полковий суддя Іван Нос, полковий писар Іван Васильович, городовий отаман Тимофій Бурка, війт Давид Давидович, бурмистр Григорій Лихопека [2, 217].
Як бачимо, формальні вимоги до судових осіб обов’язково супроводжувалися основною вимогою – приналежністю до панівного стану.