Geum.ru

Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв

Вид материалаДокументы

Содержание


Центр-периферийные отношения в контексте теории городского права
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19
Література:

1. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2008 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2009. – № 5 (105). – С. 19-34.

2. Розгляд судами загальної юрисдикції справ різних категорій протягом 1990-2000 рр. // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – № 1 (29). – С. 12-26.

3. Аналіз роботи суддів загальної юрисдикції в 2002 р. за даними судової статистики //Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 3 (37). – С. 41-49.

4. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: У 3 кн. / А.П. Закалюк – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. – 424 с.

5. Джужа О.М., Моісеєв Є.М., Василевич В.В. Кримінологія / Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частина): Навчальний посібник / О.М. Джужа, Є.М. Моісеєв, В.В. Василевич – К.: Атіка, 2001. – 368 с.

6. Конституція України. – X.: Весна, 2007. – 48 с.

7. Закон України від 12.05.1998 р. «Про профілактику злочинів: Проект // Кримінологія: Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини): Навчальний посібник / Джужа О.М., Моісеєв Є.М., Василевич В.В. – К.: Атіка, 2001. – 368 с.


Марєєв В.В.

Медичний працівник суб’єкт службових злочинів

Досить проблемним у юридичній літературі є питання визнання медичного працівника суб’єктом службових (посадових) злочинів, оскільки здійснення медичної діяльності пов’язане не лише з безпосереднім лікуванням хворих, а й з оформленням різної медичної документації, зокрема ведення амбулаторної та стаціонарної картки хворого, виписуванням рецептів, листків непрацездатності, різноманітних направлень, довідок та ін. Так, Ю.Д. Сергєєв пропонує злочини в сфері охорони здоров’я поділяти на дві групи: посадові та непосадові. До посадових він відносить хабарництво, службову недбалість, зловживання посадою, службове підроблення і т.п., до непосадових – ненадання допомоги хворому, незаконне проведення аборту, порушення правил поводження з отруйними, психотропними речовинами і наркотичними засобами і т.п. [1, 108].

За результатами проведеного Ю.В. Тарасовою опитування практичних працівників, 79 % опитаних відзначили, що лікарі є службовими особами, якщо на них, крім професійних обов’язків, покладені функції організаційно-розпорядчого або адміністративно-господарського характеру, про те, що невірно відносити лікарів до службових осіб заявили 15,8 % респондентів, а 5,2 % опитаних вважають лікарів службовими особами у всіх випадках [2, 24].

Ще Г. Бобкова-Басова зазначала, що об’єктивна сторона злочинів, вчинених медичними працівниками, суперечить об’єктивній стороні посадових злочинів [3, 15-19]. Як наголошував М.Д. Шаргородський, медичні працівники, які заподіяли тяжкі наслідки для потерпілого, повинні нести відповідальність за злочини проти життя та здоров’я, а не за посадові злочини [4, 128]. Схожу точку зору поділяли й інші автори, стверджуючи, що медичні працівники при виконанні ними професійних функцій не є службовими особами, оскільки їх діяльність не пов’язана ні з організаційно-розпорядчими, ні з адміністративно-господарськими обов’язками. Так, В.А. Глушков писав, що рядові медичні працівники (лікар, фельдшер, медична сестра та ін.) при виконанні своїх професійних обов’язків з надання медичної допомоги хворим не наділені ні організаційно розпорядчими, ні адміністративно-господарськими обов’язками, які притаманні службовим особам. Розпорядження, які вони віддають у таких випадках, спрямовані на здійснення чисто професійних функцій з лікування хворих (організація проведення лікування, виконання окремих маніпуляцій тощо) [5, 50].

Іншої думки дотримувався Ф.Ю. Бердичевський, стверджуючи, що навіть рядовий лікар може бути суб’єктом посадового злочину, зокрема службового підлогу [6, 84] (наприклад, коли медичний працівник незаконно видає листок тимчасової непрацездатності). Більш вірною все ж видається думка С.В. Бородіна, за словами якого, за статтею, яка передбачає посадову халатність, можуть бути притягнуті до відповідальності ті медичні працівники, які є службовими особами (головний лікар, завідуючий відділенням тощо), які винні у невиконанні або неналежному виконанні своїх посадових обов’язків організаційно-розпорядчого і адміністративно-господарського характеру [7, 231].

Розмежовуючи склади злочинів, в яких медичний працівник виступає як службова особа, від злочинів у сфері медичної діяльності, слід враховувати характер обов’язків, які такий суб’єкт виконує, та перш за все встановлювати, є такі обов’язки складовою службової чи професійної діяльності. Необхідною ознакою службового складу злочину є тісний безумовний зв’язок між діями медичного працівника та його посадовим становищем [8, 118]. Перелік лікарських посад у закладах охорони здоров’я затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 28 жовтня 2002 р. № 385 [9]. Виходячи з цього переліку слід зробити висновок, що суб’єктами службових злочинів з числа службових осіб закладів охорони здоров’я є керівники цих закладів та їх заступники, а саме генеральний директор, директор, головний лікар, головний державний санітарний лікар – головний лікар, начальник, завідувач, їхні заступники з числа лікарів, оскільки заняття цих посад вимагає наявності лікарської спеціальності «Організація і управління охороною здоров’я», що передбачає виконання організаційно-розпорядчих функцій. Службовими особами також визнаються лікарі, що є членами військово-лікарських комісій або МСЕК, а також які виконують за наказом або розпорядженням тимчасово функції службової особи, передбачені в примітці 1 до ст. 364 КК України, зокрема організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські. Таким чином, при вчиненні цією категорією осіб службових злочинів, навіть при здійсненні ними своїх професійних обов’язків, вони визнаються спеціальними суб’єктами таких суспільно небезпечних діянь [10, 224]. Водночас вчинення службовою особою в системі охорони здоров’я діянь, пов’язаних з виконанням професійних обов’язків щодо лікування хворого, а не пов’язаних з службовим становищем, не може визнаватись службовим злочином. Медичний працівник при наданні безпосередньої медичної допомоги чи інших медичних послуг не є носієм організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків. Наприклад, головний лікар чи завідуючий відділенням медичного закладу при проведенні операції виконує тільки професійні функції, виступаючи як хірург чи гінеколог, а не свої службові обов’язки як представник адміністрації лікувального закладу [11, 156].

Таким чином, медичний працівник як спеціальний суб’єкт службового злочину – це осудна фізична особа, що досягла віку кримінальної відповідальності та займає службове становище (незалежно від отриманої медичної освіти) у відповідному медичному закладі.

Встановлення спеціального суб’єкта службових злочинів у сфері медичної діяльності в ряді випадків має важливе значення для кваліфікації суспільно небезпечних діянь в цій сфері. Так, суб’єктом злочину, передбаченого ст. 151 КК України, може бути тільки лікар-психіатр, який відповідно до встановленого законодавством, зокрема ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу», порядку приймає рішення про поміщення особи у психіатричний заклад. Службова особа, яка не є лікарем, якщо вона дала вказівку помістити психічно здорову людину в психіатричний заклад, повинна нести відповідальність за такі дії за ст. 364 КК України (зловживання владою або службовим становищем), а суддя, якщо він виніс завідомо неправосудну постанову про направлення особи на примусове лікування, – за ст. 375 КК України (постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови) [12, 357].

Незалежно від займаного службового (посадового) становища суб’єктами незаконної вимоги оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров’я (ч. 1 ст. 184 КК України) визнаються працівники цих закладів (наприклад, головний лікар, завідуючий відділенням, лікар, медсестра, реєстратор тощо). Навпаки, за ч. 2 ст. 184 КК України (незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я) до відповідальності можуть бути притягнуті лише службові особи, до компетенції яких належить забезпечення існування мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я.

Література:

1. Сергеев Ю.Д. Профессия врача: Юридические основы. – К.: Выща школа, 1988. – 206 с.

2. Тарасова Ю.В. Специальный субъект преступления и его значение в уголовном праве: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 2006. – 31 с.

3. Бобкова-Басова Г. Уголовная ответственность врачей // Советская юстиция. – 1939. – № 11. – С. 15-19.

4. Шаргородский М.Д. Преступления против жизни и здоровья. – М.: Юрид. изд-во Министерства юстиции СССР, 1948. – 148 с.

5. Глушков В.А. Ответственность за преступления в области здравоохранения. – К.: Вища школа, 1987. – 199 с.

6. Бердичевский Ф.Ю. Уголовная ответственность медицинского персонала за нарушение профессиональных обязанностей. – М.: Юрид. лит., 1970. – 128 с.

7. Бородин С.В. Квалификация преступлений против жизни. – М.: Юрид. лит., 1977. – 237 с.

8. Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступленя. – К.: Наук. думка, 1978. – 302 с.

9. Про затвердження переліків закладів охорони здоров’я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров’я: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 28 жовтня 2002 р. № 385 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 46. – Ст. 2116.

10. Павлов В.Г. Субъект преступления. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 318 с.

11. Бердичевский Ф.Ю. Основные вопросы расследования преступных нарушений медицинским персоналом профессиональных обязанностей: Дис. … канд. юрид. наук. – М., 1966.

12. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: А.С.К., 2002. – 1104 с.


Мельниченко Наталя

Законодавче забезпечення принципу безперервності освіти у країнах-членах ЄС

У загальному вигляді безперервну освіту можна визначити як комплекс державних, приватних і суспільних освітніх установ, що забезпечують організаційну і змістовну єдність і подальший взаємозв’язок всіх ланок освіти, задовольняючи прагнення людини до самоосвіти і розвитку протягом всього життя [1].

Але аналізуючи законодавство країн ми можемо прийти до висновку, що освіту впродовж життя можна розглядати по-різному. Наприклад:
  • безперервна освіта як освіта протягом життя (lifelong learning). Саме такому трактуванню безперервної освіти ЄС та країни учасники зараз приділяють значну увагу.
  • Безперервна освіта як освіта дорослого населення – сюди можна включити отримання дорослими базової освіти, повної середньої освіти, вища освіта, а також різні курси (мистецтво, мовні курси) і т.д.
  • безперервну освіту можна розглядати як постійне підвищення професійних навичок особи.

Ідея безперервної освіти всебічно розробляється країнами Європейського Союзу. У 2006 році Європейським Парламентом була прийнята програма навчання протягом життя (2007-2013). В 2000 році після Лісабонського саміту ЄС видається «Меморандум про безперервну освіту Європейського Союзу» [2].

Реалізація політики ЄС у сфері розвитку безперервної освіти здійснюється країнами-членами ЄС через прийняття відповідних програм, стратегій та законодавчих актів (наприклад, закони «про освіту дорослих», «про неформальну освіту дорослих» і т.д.) найбільші показники залученості у програми безперервної освіти зафіксовані у скандинавських країнах. В цих країнах створена розгалужена система закладів освіти дорослих. Серед них на особливу увагу заслуговують заклади ліберальної освіти.

Призначенням ліберальної освіти є надання можливості групам дорослого населення підвищити рівень їх освіти та практичних знань, які необхідні у повсякденному житті. Курси у сфері ліберальної освіти для дорослих пов’язані з навчанням іноземних мов, інформаційних технологій, розвитком соціальних навичок, займанням спортом, мистецтвом. Усі вони націлені на придбання знань, особистий розвиток. Приблизно 25 % усього дорослого населення Фінляндії віком від 16 років та доросліше щорічно приймають участь у різних формах ліберальної освіти. У сфері ліберальної освіти у Фінляндії працюють багато численні неурядові організації. До них відносяться учбові та освітні асоціації (Study Associationsor Educational Associations), які підтримуються профспілками, політичним партіями, культурними та релігійними організаціями. Завдання безперервної освіти виконують також приватні організації:
  • Літніми університетами (summeruniversities), які не є частиною системи вищої освіти та навчання. Діяльність таких закладів направлена на навчання різних сфер – від професійного навчання та мовних курсів до культурних заходів, які спрямовані на загальний розвиток особистості.
  • Народні школи (folkhighschools) (дуже розповсюджені у країнах Північної Європи (Данія, Норвегія, Швеція), а також у Німеччині, Австрії, Фінляндії.) – заклади для освіти дорослих, які підтримуються різними громадськими організаціями. На відміну від базового професійної та формальної освіти, більша частина діяльності народних вищих шкіл пов’язана із загальною неформальною освітою. Наприклад, у Німеччині та Австрії народні школи представляють курси загальної, професійної та політичної освіти, німецький як друга мова (особливо для емігрантів).
  • Центри для освіти дорослих (adult education centers) існують у кожному муніципалітеті. Діяльність навчальних центрів для дорослих спрямована на розширення, поглиблення, підвищення рівня кваліфікації, оволодіння новою професією, складання кваліфікаційного іспиту або навчання на підприємстві. Навчальна діяльність у центрі передбачає: гнучкість методів і форм організації навчання. Великого значення надається прогнозуванню потреб на ринку праці у підготовці фахівців певного профілю. Центри освіти для дорослих відкриті для кожного громадянина Фінляндії, як правило, належать відповідному муніципалітету. У центрах освіти дорослих викладаються курси, які спрямовані на вивчення мистецтву, іноземних мов, розвитку практичних навичок, молодіжної, суспільної та соціальної роботи. В багатьох випадках ці центри є ядром сфери освіти для дорослих відповідного муніципалітету та забезпечують культурне та освітнє рівність його мешканців. Являючись невід`ємною частиною ліберальної освіти для дорослих у Фінляндії, вони надають послуги в області загальної та професійної освіти у відповідності з регіональними потребами [3].

Нові країни-члени ЄС також намагаються пристосувати своє законодавство до вимог Європейського Союзу.

Серед останніх країн нових членів Європейського Союзу є Румунія та Болгарія, які приєдналися до ЄС у 2008 році. Треба сказати, що за цей час урядами обох країн не були зроблені значні кроки до урегулювання безперервної освіти на державному рівні. Ні в Болгарії, ні в Румунії не прийняти Закони про освіту дорослих. Рада міністрів Болгарії 30 жовтня 2008 року прийняла національну стратегію навчання впродовж життя на період 2008-2013. (подібна стратегія в Румунії знаходиться на стадії розробки.) проаналізувавши цю стратегію, ми можемо сказати, що це досить прогресивний нормативний акт, який відповідає тенденціям та політиці ЄС у сфері безперервного навчання.

Нове визначення навчання впродовж життя визначено законодавством Болгарії: « Безперервне навчання являє собою процес простійного спеціального отримання знань та навичок. Припускаються можливості для навчання в будь-якому віці у різноманітному контексті – не тільки за рахунок традиційних форм в освітніх та навчальних закладах, але і на робочому місці вдома чи у вільний час.

Стратегія закріплює декілька нових положень.

По-перше Стратегія не ототожнює безперервне навчання тільки з освітою дорослих. безперервна освіта присутня на різних етапах розвитку: середня освіта, вища освіта та освіта дорослих.

На етапі середньої освіти освіта впродовж життя розглядається в контексті розвитку можливостей для неформального та інформального навчання в рамках обов’язкової шкільної освіти.

Одним з основних направлень розвитку безперервного навчання є розвиток системи безперервної освіти у вищій освіті, а саме:
  • підготовка особи до професійного та особистого розвитку, зайнятості в житті в якості активного громадянина суспільства заснованого на знаннях;
  • розширення політики доступу до вищої освіти;
  • зміцнення діалогу з представницькими організаціями роботодавців;
  • розвиток та поліпшення дистанційного навчання з використанням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, забезпечення належних умов для освіти людей з особливими освітніми потребами або знедолених людей;
  • створення механізмів для визнання результатів попереднього навчання (формальне, неформальне, професійного досвіду) для подальшої вищої освіти.

Що стосується освіти дорослих, то, по-перше, усе доросле населення від 16 років за стратегією було поділено на цільові групи: зайняті особи, безробітні, підлітки старше 16 років, люди похилого віку. Кожна з перелічених груп, як правило, зацікавлена в отриманні окремої форми безперервної освіти. Тому такий поділ доцільний. Наприклад, зайняті особи – представники цієї групи зацікавлені брати участь у неформальному та інформального навчання, а безробітні часто мають потребу у загальній та професійній освіті [4].

Література:

1. ua/part/9946

2. Josip Zuparic The Role of Universities in Promoting Lifelong Learning: European Experience and Croatian Perspective// Interdisciplinary Management Research, 2009, vol. 5, pages 255-263

3. С.А. Беляков, В.С. Вахштайн, В.А. Галичин, А.А. Иванова, Мониторинг непрерывного образования: инструмент управления и социологические аспекты / Науч. рук. А.Е. Карпухина; Сер. «Мониторинг. Образование. Кадры». М.: МАКС Пресс, 2006. 340 с.

4. NATIONAL STRATEGYFOR LIFELONG LEARNING FOR THE PERIOD 2008 – 2013 REPUBLIC OF BULGARIA Adopted by Protocol № 42 of a meeting of the Council of Ministers on 30 October 2008


О.С. Мельничук

ЦЕНТР-ПЕРИФЕРИЙНЫЕ ОТНОШЕНИЯ В КОНТЕКСТЕ ТЕОРИИ ГОРОДСКОГО ПРАВА

Необходимость эффективного правового урегулирования современных общественных отношений предопределяет специализацию возникающих норм. Существующие общественные науки, при возникновении вопросов, связанных с механизмами реализации своих достижений, их охраны, всё чаще обращаются к юриспруденции. Юриспруденция же, в свою очередь, проникая в социальные науки, черпает оттуда методологический инструментарий. Происходит взаимообмен, обогащающий представителей различных научных кругов дополнительными знаниями о способах достижения искомых результатов. Не случайно появление в области юриспруденции новых комплексных наук, учебных дисциплин, специальностей. Юридизация многих изначально неюридических методов познания также подтверждает коммуникативность современной правовой реальности.

Городское право – относительно новое направление исследований в юридической науке. Этим объясняются ожесточенные споры вокруг его предмета, институтов, особенностей действия. Следует обозначить, что можно выделить узкое и широкое толкование феномена городского права, когда в узком смысле оно воспринимается как одна из составляющих местного самоуправления, а в широком – как результат развития города [1, 71]. Сведение городского права к местному самоуправлению представляется недостаточным, поскольку исторически городским правом оформлялось не только право выбирать собственные властные учреждения, издавать законы, но и осуществлять суд над жителями, поддерживать порядок. В этой связи, актуальной проблемой представляется анализ города как социокультурного явления.

Если в рамках социологии, экономики, культурологии, политологии и ряда других направлений проблематика города и «городского» предстает как сформировавшаяся и стремительно развивающаяся концепция, то в рамках юриспруденции границы рассмотрения данного вопроса определяются, зачастую, констатацией существования муниципального права, а также исследованием истории городов-государств. Между тем, сегодня приобретает значение соотношение центра и периферии в развитии права и государства. Это актуализирует вопросы, связанные с понятием правового пространства, правового измерения существования города как особого образования.

Исследования города не только позволяют дать адекватное описание многим современным правовым процессам и явлениям, таким, как глобализация и транснационализм, не только концентрируют внимание на самой разнообразной, гетерогенной среде, где сосуществуют различные этнические, религиозные, статусные, субкультурные группы, но и позволяют описать процессы и явления, характерные для современного общества в целом.

Следует обозначить, что город выступает не только как территориальная единица с определенным правовым статусом, но и предстает как специфическое правовое пространство с особым характером отношения к праву. В современной социологии город мыслится как принципиально новый тип организации общества, специфическая целостность, которая производит новые смыслы. Этот тезис расшифровывается через рассмотрение «предельного случая» города, города «par excellence» – столицу империи, которая исходно создавалась как материализация социально-правового мифа и являла собой «сгусток смыслов, норм, правил и интерпретаций» [2]. Городское право, следовательно, нельзя сводить к праву местного самоуправления, его предметное поле включает в себя также особенности правового статуса города, его типологию, влияние на правовую сферу, специфику образа права у городского человека. Право в этом ключе рассматривается как творение городской культуры, свободной от периферийных примесей. В этой связи, важно подчеркнуть тот факт, что право как исторически сложившаяся ценностно-нормативная система изначально предстает как городское явление, а вся история архаичного права – это по своей сути история городского права. Следует обозначить, что и сегодня город выступает как центральное звено не только территориального развития, но и развития правового и государственного.

Одним из перспективных направлений в общетеоретической юриспруденции является изучение правового пространства, использующее методологию, основанную на рассмотрении предмета через призму отношений «центр – периферия». Методологическая ценность этого подхода в том, что он основан на фундаментальном принципе – исследовании общественных отношений через выявление социального неравенства, и представляет отношения «центр – периферия» как форму пространственного неравенства.

В рамках городского права проблема центра и периферии приобретает несколько иной, более локальный смысл, когда разграничивается город и не-город, при этом город отождествляется с центром, а не-город – с периферией. В этой связи интересной представляется позиция о том, что периферия – это единое общества, город – его целое; город по отношению к обществу несет функции сущего, периферия – функции бытия. Центр и периферия предполагают друг друга и логически, и исторически: до появления города не было и периферии. Если городу, как форме организации общества, присущи целостность, иерархическая системность, сущность и внутренняя направленность правовой активности, то характеристики периферии, как формы организации общества, прямо противоположны. И многие особенности культуры городских и сельских жителей – не что иное, как выражение этих характеристик. Для проблемы центр-периферийных отношений важную роль играет постулат «чем слабее расчлененность единого на части, тем меньше степень целостности» [3, 153].

Для городского права, таким образом, свойственна саморегуляция, которая не может быть сведена к самоуправлению. С помощью права происходит оформление приоритета города как центра над периферией, в связи с чем, можно говорить о городах государственного (республиканского) значения, городах областного значения, открытых (типичных) и закрытых (нетипичных) городах, свободных городах (т. н. «порто-франко»). Правовая типизация городов – это свидетельство особого их значения для отношений центра и периферии в современном государстве. Кроме того, городское право дает представление о городе как о самостоятельной правовой структуре, когда город как целостность обладает возможностью вступления в отношения, в том числе и правовые, с другими городами, социальными общностями, взаимодействуя с периферией.